Між революцією і колективізацією: селянський ренесанс

Селянин, важко працюючи і відчуваючи гостру нужду, одночасно залишався власником. Він всіма силами прагнув відстояти свою економічну незалежність і гостро реагував на спроби втрутитися в його одноосібне господарство.

Програвши на полі політичному, село тим не менше вільно маневрувало на своїй території продовольчих ресурсів. Воно знаходилося в ситуації обложеного табору: йому були перекриті виходи у "великий світ" (нерівноправністю у формуванні вищих органів влади, "командними висотами" в економіці, державними монополіями, прямими заборонами), але в лабіринті селянського світу "червоногвардійські атаки" режиму незмінно захлиналися: село стало кошмаром і прокляттям для компартійної влади, з цілого ряду злободенних питань із села неможливо було дістати навіть інформації, достовірної і дієвої. Все починалося з того, що селяни всілякими способами намагалися ввести в оману представників влади щодо чисельності населення і землі. Село не бачило в державі справедливого арбітра в своїх відносинах. Село воліло все вирішувати "по-свійськи", "по-сімейному".

Надзвичайного поширення приховані форми кабали, експлуатації, перерозподілу земельного фонду на користь заможних, всіляких майнових і комерційних угод набули в голодний 1920 рік. Спеціальне опитування місцевих партійних організацій на тему соціальних відносин на селі виявило, що як загальне правило селяни уникали реєстрації договорів про оренду землі, залагоджували такі справи неофіційно: орендарі не хотіли попасти в "куркулі", а біднота боялася, що неосвоєну землю у неї відберуть.

В. Калініченко у своєму системному дослідженні селянського господарства непівської доби наводить різноманітний матеріал, який дозволяє зробити висновок про стратегію приховування і викривлення інформації селянами щодо їхнього господарства, розмірів сім'ї, землекористування, орендних відносин, наймання робочої сили тощо. Наприклад, у 1917-- 1920 рр. багато селян, щоб уникнути реквізиції коней, навмисно підтримували у своїх коней чесотку; як писав очевидець, "коні прийшли в жахливий стан: облізлі і виснажені, вони ледве волочили ноги". У 20-ті роки селянство подавало представникам державних фіскальних і статистичних органів перебільшені дані щодо чисельності селянських дворів. Оскільки тягар податку знаходився в прямій залежності від розміру господарства (чим менше господарство, тим більші пільги), то під час кампаній складання податкових списків частина селянських господарств оголошувала себе розділеною, і що цікавіше, частина з розділених господарств продовжувала господарювати разом, бо розділення селянського господарства завжди негативно позначалася на результатах господарювання. Щодо 1926 р. можна говорити про 15-процентне перебільшення кількості дворів. Для них годиться визначення: фіктивні поділи 141.

Ще успішніше, ніж розміри своїх земельних наділів, селяни приховували свої поземельні орендні відносини - причому, приховували як заможні орендарі, так і незаможні орендодавці: перші через побоювання попасти в "куркулі", другі - через страх втратити право на неосвоєні ділянки. Реєстрація орендних угод була геть незадовільною: сільради зазвичай дивилися на внутріселянські домовленості крізь пальці. "Ні для одного земельного працівника не секрет, - писав сучасник, - що під час обстеження орендних відносин на селі спостерігається значний їх недооблік. Не кажучи вже про те, що реєстрація орендних відносин не налагоджена як слід, саме населення намагається приховати орендні відносини від стороннього ока, особливо від влади. Не раз доводилося чути, що двори-орендатори ставлять умову для здавця не реєструвати оренду, щоб уникнути розголосу і неприємності бути зарахованим до категорії куркуля"142.

У 1921 - першій половині 1922 р., у період заміни продрозвестки продподатком, приховування землі набувало таких розмірів, що правильніше було б говорити про принципову відмову селянства від співробітництва з владою в справі одиниць оподаткування, ніж про окремі приховування. У 1921 р. органами влади було виявлено і конфісковано 344 тис. дес. прихованої землі143. Але ще більше залишилося в тіні. Недосконалість і слабкість облікового апарату, відсутність належного землевпорядкування, умовність існування самої влади взагалі, чисельні розриви владного поля у вигляді вогнищ повстанства чи переродження самих владних структур (комісарів, уповноважених, ревкомів) на місцях у напівбандитські групи (чвари в парткомах, конфлікти між чекістами і парткомами, продорганами і парткомами, сваволя і пияцтво), брак переконливості і послідовності влади у покараннях, коли розмір стягнутого податку і реквізицій залежав від випадку, коли на загальному фоні безладу під гарячу руку попадали випадкові "крайні" - все це створювало сприятливе середовище для гри з владою, обстановку безкарності. Фіскальні, проддиктаторські, адміністративні і політичні структури на місцях в один голос волали про масові приховування об'єктів оподаткування: "Утаювання землі, індивідуальне і масове, помічається в значних кількостях. В окремих волостях досягає половини ріллі"; "Утаювання землі спостерігається індивідуальна і масова по всіх повітах"; "Випадки приховування землі виявлені в Криворізькому повіті і досягають в цілому 30-40%"; "Приховування землі спостерігається у всіх без винятку районах і носить переважно індивідуальний характер... Із повітпродкомів цифрові відомості про приховування землі не отримані, крім Бахмутського, по деяких волостях утаювання доходить до 40%"144. Влітку 1926 р. була проведена вибіркова перевірка посівних площ геодезичним обмірюванням. Перевірка показала, що недооблік посівних площ в ході весняних статистичних обстежень становила 4,5%145. Селяни користувалися тим, що суцільного обліку угідь у 20-ті роки не було налагоджено. Енергійні адміністративні заходи проти приховувачів землі (включаючи позбавлення земельного наділу і конфіскацію майна) давали певні наслідки, але всієї прихованої землі так і не вдалося виявити.

Як стверджує В. Калініченко, у багатьох земельних громадах протягом 20-х років виявлялися факти обміну садибами як прихованої форми продажу земельних ділянок.

Сімейні розділи землі повинні були реєструватися сільрадами. Але селяни часто ігнорували це положення законодавства. Наприклад, Запорізьким окрземуправлінням в Оріхівському районі було виявлено 16 осіб, які передавали земельні ділянки іншим особам в якості весільного посагу, по Балківському районі таких випадків виявлено 27. Між сторонами під час передачі землі укладалася усна або письмова угода, яка не реєструвалася в сільраді147.

В ході проведення вибіркових сільськогосподарських переписів агенти статистичних органів, маючи можливість спілкуватися з господарями і особисто спостерігати їхній світ, помітили, що здебільшого селяни цілу низку форм оренди землі не вважали орендою 148. Звичними для доколгоспного села стали такі замасковані форми кабальної здачі землі в оренду, коли безреманентний двір наймав односельчанина з кіньми і реманентом для виконання основних польових робіт, включаючи й перевезення урожаю на двір, при цьому давав своє насіння для посіву, сам брав участь у польових роботах на зданій в оренду землі і сплачував "найманому робітникові" половину врожаю. В даному випадку "наймач", який за термінологією тодішньої влади виступав мало не "експлуататором", виплачував власнику коней і реманенту таку частку врожаю, що решта ледве покривала оплату власної праці наймача і його видатків на власному земельному наділі. Схожі відносини спостерігалися під виглядом супряги, коли спрягалися два двори з різною забезпеченістю реманентом і робочою худобою, а слаба сторона брала на себе обов'язки відповідної компенсації частиною врожаю; у таких випадках частина посівних площ була фактично заорендованою 149.

За рахунок оренди землі заможна верхівка села (а це приблизно 4% від загальної кількості селянських дворів) здійснювала фактичний перерозподіл земельного фонду на свою користь: до оренди землі вдавалися 51% господарств цієї категорії, в їх загальному землекористуванні орендовані ділянки складали 25%, і кожне з таких господарств у середньому на двір орендувало 5,6 дес. землі150.

Селяни негайно реагували на зміни податкового законодавства, на повороти цінової політики, коливання господарської кон'юнктури. Прикладом гнучкості і оперативності реагування селянства на фіскальні маневри держави є історія з лімітними цінами на хліб. Оскільки лімітні ціни у 1924 р. були введені лише на зерно, селяни почали в масовому порядку перемелювати його на борошно, ціну на яке ліміти не визначали. Завдяки такому ходу ціни на хліб (але вже у вигляді борошна) все одно зростали всупереч намаганням влади. Селяни виявилися хитрішими. Тоді Укрекономрада встановила (постановою від 30 вересня 1924 р.), що 40 відсотків борошна з комерційного помелу зерна має вилучатися за фіксованими цінами. Крім того, вживалися заходи щодо закриття приватних і навіть громадських млинів, через які найчастіше хліб "тікав" від державного контролю 151.

Держава виявилася нездатною подолати ще одне масове порушення своїх монополій - самогоноваріння. За офіційними даними, співробітниками міліції по Україні у 1924/25 р. було відібрано 34 924 самогонних апарати, 1925/26 р. - 25 413, 1926/27 р. - 20 701 шт.; динаміка ж конфіскованого самогону була зворотною: 1924/25 р. - 128 496 літрів, 1925/26 р. - 147 536, 1926/27 р. - 170 132. "Це свідчить про те, що населення стало застосовувати більші самогонні апарати", - пояснив начальник міліції та розшуку республіки Якимович журналістам 152. В одному з сіл Обухівського району Київського округу у лютому 1928 р. за одну ніч міліція відібрала 40 самогонних апарати і знищила 300 відер закваски 153. Улітку 1924 р. Наркомздоров'я УСРР провів анкетування 476 сіл на предмет самогоноваріння. Лише 18% кореспондентів повідомило про незначне поширення самогоноваріння; 82% анкет засвідчили значне його поширення. З 25 сіл повідомили, що селянство п'є щоденно, з 58 - що самогон вживається головним чином по святах. 18% кореспондентів виразили обурення з приводу поширення самогону, 30% залишилися байдужими, а 53% свідомо стали на захист самогону 154.

Гра з владою ставала системою, нормою, так що приховування інформації практикувалося не тільки при оподаткуванні, а й навіть при проведенні вибіркових статистичних обстежень. Так, весняне вибіркове обстеження 1922 р. збіглося в часі із складанням продподаткових списків на 1922 рік. Це поглибило і без того негативне ставлення населення до будь-якого опитування, почастішали випадки відмов населення давати відповіді на запитання співробітників статистичних органів. В результаті весняне опитування показало перебільшені дані щодо селянського населення. Якщо порівняти показники суцільного демографічного перепису 1926 р. і вибіркового весняного сільськогосподарського перепису цього ж року, то стане ясним, що селяни у другому випадку подали на 10% завищені відомості щодо кількості членів своїх сімей 155.

Селянство заповзято ухилялося від виконання своїх державних повинностей. Воно вперто не видавало своїх платників податку. Приховувало основну базу для визначення персональної відповідальності по податках - кількість землекористування, прибутки, факти оренди землі і найму робочої сили. Безумовно, геній науки (соціології, статистики, економіки, геодезії, агрономії) давав вірну цілісну картину: надійно вираховувалися загальні обсяги урожаїв і валових зборів продукції, навіть встановлювалися розміри приховування землі, найманої робочої сили і т. ін., але одних цих знань було замало. Організаційна безсилість держави штовхала її на впровадження викривлених форм управління - розверсток, які були неточними і несправедливими, і більше дратували і дезорієнтували, ніж дисциплінували.

Категорична заборона використання найманої праці в землеробстві відразу після приходу більшовиків до влади на практиці обернулася поширенням прихованих форм найму. Безробіття, брутальні форми прихованого найму 1920-1922 років ставили наймитів у найбільшу залежність від наймачів і у важке матеріальне становище. Поступки влади у цьому питанні не могли повністю відродити довіру. Тим більше, що тінь "класового підходу" до вирішення докорінних питань соціальної політики продовжувала витати над селом: згідно з інструкцією про вибори до рад, осіб, які використовували найману працю з метою одержання прибутку, позбавлялися виборчих прав, а видані у 1928-1929 рр. нові закони і інструкції висували більш жорсткі вимоги і обмеження щодо використання найманої праці "куркульськими господарствами". Наслідком стало масове приховування господарями факту найму робітників. Селяни робили це з побоювань втратити пільги при оподаткуванні, виборчі права тощо. Таке приховування знаходилося десь на рівні 40-60%. Відображенням цього ж явища було різке скорочення чисельності робітників річного і строкового найму у 1928 р. при одночасному зростанні кількості поденних і здільних наймитів: селяни-наймачі намагалися довести

допоміжний характер найму в своєму господарстві шляхом переходу від найму постійних робітників до "тимчасових". В той же час серед поденників було немало осіб, які працювали за наймом цілий рік або більшу його частину (сучасники називали їх "вічними поденними"). Одна з делегаток Всеукраїнського з'їзду спілки сільськогосподарських і лісових робітників зауважила: "А я якраз на цій поденній роботі, може, все своє здоров'я вкладаю". Механізм утримання робітника в статусі поденника демонструє приклад практика власників в с. Основа на Херсонщині. Основна частина наймитів тут працювала поденно. Кожного з них оформляли на 1-6 днів. Якщо роботи тривали, то цих робітників звільняли, а на їхнє місце наймали інших. Через 2-3 дні звільнених робітників знову оформляли на роботу. Це давало можливість власникам обходити норми офіційного законодавства щодо соціального страхування, надання платних відпусток і т. ін.156

З 1928 р. під впливом податкового тиску наймачі почали заміняти дорослих наймитів підлітками. Заможні господарства з великим обсягом важких сільськогосподарських і транспортних робіт досить широко застосовували працю наймичок і дітей - адже стосовно них легше було довести допоміжний характер використовуваної найманої праці. Під тиском влади наймачі все ширше змушені були укладати письмову трудові договори з наймитами. Але при цьому часто крім офіційних договорів вони укладали з наймитами договори неофіційні, які на наймитській мові називалися "секретними договорами" . В 1926 р., згідно з даними ЦКК-РСІ, було зареєстровано лише 17% фактичних договорів на оренду землі та 51% випадків використання праці наймитів.

У 1928-1929 рр. під впливом надзвичайних методів хлібозаготівель прокотилася ціла хвиля скорочення виробництва, зокрема, відмова заможного селянства від оренди землі, що рикошетом ударило по бідноті. За донесеннями чекістів, у с. Олександрівці № 1 Дніпропетровського округу селяни-незаможники бідкалися: "Мабуть в цьому році для нас, бідноти, настане 1921 рік, оскільки своїми силами ми землю не змозі засіяти, а в оренду її ніхто не бере"159.

Селянин як економіст

У доколгоспному селі домінували споживчі мотиви економічної поведінки. Селяни перейшли до тактики обмеження обробки землі лише для власного споживання вже в період Першої світової війни 160. 1920-й рік показав у селянських посівах скорочення питомої ваги так званих ринкових культур (пшениці, ячменю, цукрових буряків, тютюну, хмелю, баштанних культур) і відповідне зростання питомої ваги культур, що мали натурально-споживче значення (жито, овес, гречка, просо). Особливо чітко натуралізація сільськогосподарського виробництва постає при розгляді стану справ у межах районів традиційної товарної спеціалізації. Посіви цукрових буряків на Правобережжі, де він був головною ринковою культурою, скоротилися на 66%; площа під хмелем, прибуткової ринкової культури на Волинському поліссі, скоротилася на 90%. Площі під виноградом у селян Придністров'я скоротилися на 60%161. Якщо у 1913 р. селяни зібрали 950 млн. пуд. хліба, то в 1920 р. - 513 млн. пуд.162

Детально проаналізувавши структуру селянського виробництва, В. Калініченко приходить до висновку, що в господарських пріоритетах селянства на найпершому місці стояло завдання забезпечення натурально- споживчих потреб родини. Лише після задоволення натуральних потреб селяни звертали увагу на ринкові культури. Особливо помітним споживацький ухил був помітним у малопосівних господарствах. Але і в найбільших селянських господарствах натурально-споживчі культури не зникали, їх сіяли стільки, щоб максимально задовольнити потреби сім'ї163. Протягом 20-х років неухильно зростав внутрішньо селянський товарообіг і внутрігосподарське споживання 164, що є непрямим свідченням збільшення селянського споживання, особливо в галузі харчування.

Село саме споживало 70% виробленого зерна. Товарна продукція становила у 1923-1929 рр. в середньому 18% від валового збору зерна (від 7 до 24% у різні роки). У порівнянні з дореволюційним часом цей показник скоротився наполовину 165. Збільшивши своє землекористування в революцію, селяни передусім збільшили власне споживання хліба та інших продуктів. І це відбулося не за рахунок підвищення валових зборів, а за рахунок товарної частки продукції. Так, середньостатистичне споживання зернових продуктів на одного селянина в 1913 р. складало 15,6 пудів, а в 1926 р. - 20 пудів. Окрім того, в 20-ті роки зросло споживання селянами м'яса, в середньому на 4 кг на рік. У 1901 р. урядова Комісія з розслідування причин зубожіння Центру Росії вирахувала норму споживання для селян - 20 пудів зерна на рік (фактичне споживання тоді становило 15,6 пуд.). Отже, селяни після революції всього-на-всього підняло рівень свого споживання до обґрунтованої норми 166.

Статистики 20-х років підрахували, що селянські господарства, які засівали до 3 дес. на двір, фактично не мали товарних лишків хліба, це були натурально-споживчі господарства, вони у 1923 р. становили 61%, у 1927 р. - 53% усіх селянських господарств України 167.

Аналогічні тенденції домінували у тваринництві. Якщо до революції ішов невпинний процес витіснення волів кіньми, то за 1914-1920 рр. перемогла протилежна тенденція: воли не становили такої цінності для армії, як коні, і селяни почали розводити волів замість коней. Під час війни, щоб уникнути мобілізації або конфіскації коней, чимало селян замінили їх волами. В результаті частка волів серед робочих одиниць худоби зросла з 5% у 1916 р. до 10% у 1923 р. Поголів'я тонкорунних овець, вовна яких ішла на продаж, теж скоротилося; їх замінили грубошерсті тварини, які більше підходили до примітивних натуральних потреб. У цілому в галузі тваринництва селяни позбулися в першу чергу товарних лишків худоби, залишивши мінімальну кількість для власних потреб 168.

Тактика обмеження виробництва споживчими запитами в основному зберігалася протягом усіх 20-х років. Здоровий глузд такої поведінки сприймався владою як "контрреволюційна агітація": у відповідь на заклик спеціаліста-полевода засівати поля чистосортним насінням він у відповідь почув: "Що ви нам пропонуєте покращувати господарство, навіщо це нам? Щоб більше податку брали? Не потрібно нам нічого. Ми знаємо, що це справа хороша, але потім з нас будуть брати податки ще більше, краще ми будемо жити по-старому і не пропонуйте нам нічого" (с. Петровське Ізюмського округу, 1928 р.)169.

Деякий матеріал для з'ясування селянської економічної стратегії дає проект "усної історії" Вільяма Нолла 170. Завдяки ретельності зроблених записів інтерв'ю проект дає можливість хоча б приблизно уявити відчути загальний настрій: чиста однозначна орієнтація на споживання, відсутність комерційного імпульсу, відсутність інтересу до зиску. Всі прагнення зводяться до того, щоб уся родина була сита, здорова, щоб був затишок. Звичайно, слід зробити скидку на те, що всі співбесідники команди В. Нолла в 20-ті роки були або дітьми, або дуже молодими людьми, і до них господарські економічні міркування їхніх батьків могли не доходити бути незрозумілими, у багатьох випадках респонденти просто так і кажуть, що їх тоді такі справи не обходили, отже, вони не можуть відповісти точно. І все ж загальна атмосфера відчувається досить виразно: бадьорість і дружність у праці в пікові сезонні піднесення, меланхолійна розслабленість ("лежання на печі") в зимовий сезон і в святкові періоди, благодушність, відсутність жадібності і різкої заздрісності, орієнтація на обмеження задоволенням необхідних побутових умов. Уся підприємливість селян, як видно зі спогадів, зводилася до того, щоб щось змайструвати (гончарний промисел, бондарство, стельмашество, чинбарство, шевське, плотницьке, кравецьке ремесло), щось уторгувати і "справити" на вторговане найнеобхідніше - взуття чи одежину дітям. Це були дрібна торгівля, домашнє виробництво одягу, частина з якого могла продаватися, а часто - просто обмінюватися на щось необхідне.

Скласти уявлення про міру напруження матеріального становища більшості селянства дозволяє опублікований В. Калініченком типовий портрет бюджетного балансу типового господарства у Вовчанському повіті Харківської губернії щодо 1923 р. Таке господарство мало 6 дес. посіву. Головний напрямок - зернове виробництво. Збір хліба становив пересічно 200-201 пудів. Податок, обов'язкові страхові платежі тощо поглинали 64 пуди. На посів потрібно було залишити 40 пудів, на продовольство - 108 пудів, виходячи з найскромнішої норми 18 пудів зерна на рік на людину, утримання худоби і птиці - 40 пудів, видатки на одяг, взуття, освітлення тощо - 154 пуди. Разом річні видатки селянина складали 406 пудів. Отже, при валовому зборі зерна в 200-201 пудів у середняка при найскромніших видатках виявлявся дефіцит майже в 200 пудів. А господарству потрібно було ще загоїти рани війни - відремонтувати будівлі, придбати новий реманент тощо. Щоб вийти зі скрутного становища, селянин зменшував і без того дуже скромну продовольчу норму, худоба ж ніякого зерна не отримувала. Родина середняка відмовляла собі в будь-якій фабричній продукції - мануфактура, взуття, цукор, гас і навіть голка належали до предметів розкоші. Одяг дітей - це домоткана сорочка і без взуття. На всю довгу зиму - невилазне сидіння в хаті в чеканні літа. Такий спосіб життя дозволяв селянину скоротити дефіцит 171.

Землеробське населення покривало свої бюджетні дефіцити шляхом хронічного недоїдання і періодичного голодування. Напівголодне існування було типовим для селянства. Більшість селянських господарств не мала достатнього продовольчого резерву. Найбільше від неврожаїв страждала біднота, у якої не було запасів хліба. Це ні для кого не було секретом. В аналітичному матеріалі, складеному в апараті ЦК КП(б)У в 1924 р. "за відгуками шести товаришів, що працюють на місцях", про бідняцьке господарство говориться прямо: "Воно напружує всі зусилля до того, щоб звести кінці з кінцями, компенсуючи дефіцит недоїданням і додатковим заробітком"172.

Селянське господарство не могло існувати без товарних операцій. Для селян стали звичними грошові трати на чай і цукор, ситець і сукно, взуття, гас. Гроші були необхідні для виконання податкових зобов'язань. За даними ЦСУ УСРР, у 1927-1928 рр. грошові надходження до селянських господарств складалися з таких статей: від продажу продукції - 50-60%, заробітки грошима - 20-30%; решта припадала на грошові кредити. У видатковій частині грошового бюджету селянства знаходились купівлі (57-70%), найм робочої сили (6%), податки (4,9%). Зокрема, на придбання промислових товарів селянство спрямовувало 36% своїх грошових витрат. За даними уряду, на 1 жовтня 1928 р. селянські збереження в ощадних касах становили 5 млн. руб. (всього по Україні - 58 млн. руб.)174.

Але в умовах товарного голоду і розвалу грошової системи село почало відгороджуватися від міста. Селянство не мало міцних звичок ринкової поведінки, а політика компартійної влади ще більше затискала економічну ініціативу селянства в умовах повільного відродження потужності промисловості.

Ю. Святець цілком справедливо відзначає наявність серйозних перешкод для втягування селянства у ринкові відносини: "Більшовицька влада ніби поставила собі за мету здійснити грандіозний експеримент і випробувати економічну систему країни на здатність функціонувати за граничних умов, розгойдуючи її до крайніх положень - надвисоких цін, катастрофічної девальвації, товарного і бюджетного дефіциту, граничного безробіття, ручного керування ринком тощо"175. Справді, з осені 1922 р. були введені лімітовані ціни на зерно, які ніяк не стикувалися з високими цінами на промислові товари. У 1923 р. гострих форм набула криза збуту. Внаслідок націоналізації держава виступала на ринку промтоварів монополістом і мала можливість диктувати ціни. Але в 1923 р. ціни були підняті настільки, що товари стали недоступні селянам. Користуючись монопольним становищем державної промисловості на ринку, керівництво ВРНГ адміністративним шляхом різко підвищило ціни на промислові товари, штучно розвівши "ножиці цін". Співвідношення між вартістю сільськогосподарської і промислової продукції за час від 1 січня до 1 листопада 1923 р. змінилася від 1:1,7 до 1:3,1. Наприклад, пуд жита 1 січня 1923 р. коштував 1,5 аршина ситцю, а 1 вересня лише 0,5 аршина 176.

На таке знущання над здоровим глуздом Остап Вишня відповів пародією на схильність академіків з Держплану прикривати цинічне фіскальне крутійство потоком табличних форм і глибокодумних коментарів:

"З цієї таблиці видко, що коли селянин регулюватиме своє життя по індексу цін нашого товарного ринку, а не допускатиметься різних примхів свого власницького індивідуалізму, то за 7 /4 пудів жита він спокійнісінько матиме в себе ширіньку від штанів. Для середняка це цілком досить, бо коли серйозно говорити, то в штанях найголовніша частина, безперечно, є ширінька. Решта - від лукавого. І без тої решти перебутися можна, не лякаючи на селі жінвідділу.

Для незаможника це, щоправда, дорогувато трохи. Але незаможник все ж таки має змогу виділити 1 пуд хліба й купити собі гудзика. Треба тільки незаможникам шити довгі сорочки (полотно своє ж!) і на тому місці, де при відновленні господарства повинні бути штани, пришити того гудзика... Уже вам натяк на штани й є"177. ("Ну що, регульньом!", 1923р.)

З 1924 р. ціни на промтовари були знижені, але "ножиці" так ніколи і не були стулені до кінця: селянство продовжувало виступати донором державної промисловості і інших починань керівництва. У 1925/26 р. на додаток до "ножиць цін" виник ще і дефіцит товарів для села. Кампанія зниження цін на промтовари у 1926/27 р. фактично провалилася. Селяни не бажали продавати хліб, не отримуючи взамін необхідних товарів.

Селяни не довіряли радзнакам, які швидко знецінювалися, і тікали від грошей. Про знецінення грошей і несправедливий баланс цін ходили прислів'я: "Як був живий Миколка-дурачок, то булка була п'ятачок, а як стала Республіка, то не купиш й бублика"178; "Руб пшеничка, 7,50 спідничка, 250 бричка. Оце тобі змичка!"179.

До грошових розрахунків селяни вдавалися дуже неохоче - у крайньому разі. Маючи намір купити промисловий виріб, знаряддя виробництва, селянин спочатку ретельно вивчав можливість купити потрібну річ швидко, і тільки тоді продавав необхідну кількість своєї продукції, щоб дістати гроші. Щомісячні огляди політичного стану СРСР за 1925-- 1926 рр., підготовлені Інформвідділом ОДНУ, наводили висловлювання селян з цього приводу: "Будемо чекати до того часу, доки не піднімуться ціни, а потім реалізуємо урожай і сплатимо податки". Також через агентуру було з'ясовано, що селяни Прилуцького округу, перш ніж вивезти на ринок хліб та сировину, спочатку вивідують, чи є в кооперації і у торгівців-приватникі необхідні товари, - і тільки за їх наявності продають свою продукцію.

Про монетарну поведінку селянства на початку 1924 р., тобто коли вже вводився червінець, розповідає нарису відомого у свій час публіциста П. Лісового: "На селах (наприклад, Любеч, Радуль і ін.) ще й досі найбільш сталою валютою є хліб. На гроші ви нічого не купите. Я сам бачив, як у Любечі і в Радулі люди несуть у клунках і вузликах жито і на них купують: півфунта олії, коробочок сірників, голку, зшиток і т. ін. І знаєте, яка тут робиться маніпуляція? Всі товари в золотому розрахуванню. Коли, скажемо, півдюжини ґудзиків коштує гривеник, то треба вирахувати, скільки на них треба дати фунтів хліба. Коли пуд хліба коштує на золото 40 коп., то фунт виходить 1 коп., а за дюжину ґудзиків, виходить, треба дати 10 фунтів. От як люди купують і торгують на селі... Радзнаки намагаються збути, а хліба купити. Хліб на селі заміняє червінець"181.

Сільське населення з ентузіазмом зустріло грошову реформу і випуск срібних грошей в обіг, про що засвідчили дописи в редакції газет 182. Один сількор у своєму дописі передав захоплення селянське так: "Цими днями і в наше село докотились перші срібні гроші, не папір'яні знаки, а правдиві срібні, блискучі. Та й гарні ж гроші які сточортьма, ще кращі за Микольчині"183.

Але грошова реформа не подолала перекосів у ціновій політиці, і поведінка селянства залишилася без суттєвих змін.

Селянство давало оцінку владі не тільки висловлюваннями, заявами, скаргами, - а самою своєю економічною поведінкою.

Як показав за допомогою статистико-математичних методів Ю. Святець, господарська поведінка селянства в різних регіонах була спричинена насамперед природно-географічними умовами, а не цілеспрямованими конструктивними заходами влади щодо поліпшення стану господарств. Для вивчення неявних чинників господарської діяльності Ю. Святець застосував метод багатовимірного статистичного аналізу, визначення основних модулів селянського господарства. Дослідник за допомогою методу головних компонент (одного з варіантів факторного аналізу), застосованого до матеріалів щорічних вибіркових весняних сільськогосподарських переписів, побудував ієрархію чинників, що впливали на господарську поведінку виробників-селян. Виявилося, що з виділених п'яти найголовніших факторів розвитку селянського господарства у 19221926 рр. найвагомішим в роки непу був природно-географічний, і тільки четвертим за вагою виявився фактор, що відображає специфіку ринкової організації рослинництва і тваринництва - він показав лише близько 6% загальної дисперсії значень ознак. Дослідник так інтерпретує отримані результати: "Набір виявлених факторів свідчить про те, що декларований більшовиками принцип "свободи ринку" слабо впливав на організацію українського селянського господарства. Характер аграрного виробництва протягом 1922-1926 рр. визначався головним чином натуральними умовами селянських господарств, а не економічними стимулами. Інфляція радзнаку, низькі закупівельні ціни на збіжжя, високі ціни на промислові товари, брак фінансів у сільському господарстві не могли забезпечити проголошеної економічної "змички" міста та села, а тим більше похитнути селянської консервативності й натуральності" .

І все ж еволюція в бік товаризації, орієнтації на ринок розгорталася. Ю. Святець продемонстрував, що рух від споживчо-трудової організації господарства до ринково-орієнтованої відбувався як шляхом інтенсифікації, так і шляхом екстенсифікації виробництва залежно від географічних умов. Селянське господарство Поліського регіону може бути визначене як споживацьке в частині рільництва і ринково-орієнтоване в частині тваринництва. Степ дає ніби симетрично обернену модель поведінки: тут переважало ринково-орієнтоване рільництво та споживче м'ясо-молочне господарство. Отже, у 20-ті роки перехід від споживчо-трудової організації господарства до ринково-орієнтованої реалізовувався шляхом як інтенсифікації, так і екстенсифікації виробництва залежно від географічних умов округів. За першим (інтенсивним) вектором найвиразніше прямували господарства Чернігово-Сіверського Полісся з типовою молочарською спеціалізацією тваринництва, житнім хліборобством, кінною упряжжю та дерев'яним реманентом. Екстенсивний напрям особливо чітко проявився у Донбасі, де господарство характеризувалося технічним (переважно соняшникковим) рослинництвом, м'ясною спеціалізацією саме великої рогатої худоби, металевими знаряддями обробки землі та воловою упряжжю. З результатів компонентного аналізу з'ясувалося, що майже у половині округів навіть навесні 1925 та 1926 рр. за сукупністю соціально-економічних показників концентрувалися пріоритетно споживчо-трудові селянські господарства.

Така картина була типовою для західних округів (Бердичівського, Вінницького, Уманського, Кам'янець-Подільського, Проскурівського, Молдавської АСРР). Приблизно третина округів потрапила до околу точки біфуркації, тобто відтворювала саме стадію "вибору поведінки системою" між споживчо-трудовою та ринково-капіталістичною моделями селянського господарства. Склад таких балансуючих округів (Київський, Катеринославський, Харківський, Сумський, Миколаївський,

Черкаський, Кременчуцький, Зінов'ївський, Одеський, Криворізький, Херсонський, Полтавський, Лубенський, Первомайський) дозволяє зробити три важливих висновки. По-перше, до наведеного списку потрапили округи так званої чорноземної групи, які лежали у басейні Дніпра. По-друге, вони охоплювали територіально понад половину УСРР. По-третє, здебільшого це були землі, на яких ще кілька років тому лютував голод, що знесилив селянське господарство. Господарі значної частини України до весни 1926 р. так і не змогли оговтатись від недавніх соціальної, економічної та гуманітарної катастроф, при незмінності психології селянина, який господарював з оглядом на запаси власного господарства, а не на державні інтереси 185.

Наслідком егоїстичної політики держави щодо хліборобів і економічних ігор селянина з державою стала стагнація сільськогосподарського виробництва.

"Що виходить? Юринда виходить... Земля моя, народна - не панська, а жити сутужно. Об чім діло?" - запитував від імені селянства шалено популярний на селі активний публіцист і фейлетоніст "Вістей ВУЦВК" і "Селянської правди" Остап Вишня ("Дуже важливі справи і як їх вирішити", 1924р.)186.

В революцію селянство помітно покращило озброєність свого господарства реманентом за рахунок пограбування поміщицьких економій: у 1917 р. в Україні селянських господарств без вдосконаленого реманенту нараховувалося 43%, а в 1920 р. - 24%. Проте голод 1921-1922 рр. вирвав здобич у значної частини селян: вони обмінювали реманент на хліб. Частину реманенту селяни з охоплених голодом степових районів продали у північні, не охоплені неврожаєм губернії України. Сучасники в один голос засвідчували втрату біднішим селянством реманенту: "Все, що можна було проміняти на хліб - вози, плуги, сівалки, косарки - поміняли"; "Минулим голодним роком найбідніше селянство проїло весь свій реманент"; "У Ромнах, на ярмарці, багато сільськогосподарського реманенту: возів, плугів, віялок, молотарок. Адже сюди привезли багато реманенту для продажу з південних, неврожайних губерній". Катеринославський губком партії у жовтні 1921 р. констатував: "В урожайні губернії населення везе букери, брички, коней і взагалі розтринькують все господарство і віддають його за дрібничку"187. Як наслідок - відсоток безреманентних господарств збільшився і весною 1922 р. склав 30%. Зате побільшало реманенту у селян Волині і Полтавщини 188.

Аналіз стану реманенту у селянських господарствах показує, що тільки з 1925/26 р. розпочалося скільки-небудь помітне зростання капіталовкладень у реманент, але вже з 1928 р. намітився новий спад.

Капіталовкладення в сільське господарство були незначними. У порівнянні з основними фондами сільського господарства вони у 1925-1928 рр. становили 5-6%, тоді як у промисловості цей показник у 1925/26 р. становив 17%, у 1926/27 р. - 20% і в 1927/28 р. - 21%190. Спеціальні підрахунки показали, що коли в 1913 р. було збуто машин селянству на 36 млн. руб., то в 1921/22 господарському році - на 700 тис., у 1922/23 р. - на 3 млн., у 1925/26 р. - на 28 млн. руб.191

В 1926 р. потужність механічних двигунів у сільськогосподарському виробництві становила ледве 1,7% від загальної потужності тяглової 192 сили.

Трактор у сільському господарстві України з'явився фактично у 1924 р. і ще довго залишався дивиною. Ось деталь з життя Артемівського округу у 1925 р.: "Перший час, щоб подивитись, як працює трактор на полі, сходилось все село. Захоплені селяни не вірили своїм очам..." (Артемівський округ, 1925 р.)193. Помічалися випадки участі трактора на весіллях за гроші .

За даними Наркомзему України, у 1926/27 господарському році було "розподілено" 1707 тракторів, із них 172 "Запорожців", 270 "Інтернаціоналів", решта - "Фордзони". При цьому попит на трактори був забезпечений на 23%. Із реалізованих у цьому році тракторів 34,9% купили машинно-тракторні товариства, 15,5% - комуни і артілі, 13,2% - ТСОЗи, 7,3% - земельні громади, 3,3% - інші організації (ТВД, КНС)195. Такий розподіл був наслідком певної політики монополіста-продавця: щоб трактори не діставалися в приватні руки. За 1925-1928 рр. по Україні було розподілено 9192 трактори, з них дісталося колгоспам - 28,7%, радгоспам - 19, земгромадам - 4,6, машинно-тракторним товариствам (МТТ) - 33,7, кооперативним і громадським організаціям - 13, селянам-одноосібникам - 1%196. Саме такий розподіл тракторів - при значному попиті на них з боку селян-одноосібників - уряд видавав за величезне досягнення. Але не слід помилятися: чимала частина тракторів "громадського використання" через хитромудрі схеми фактично опинялася у розпорядженні одноосібників - через підставних осіб, через лжеколгоспи, лжекооперативи.

Голова ВУЦВК Г. Петровський у статті "До електрифікації села" (1924 р.) навів такі дані, що оранка трактором "Фордзон" обходилася у 1,5-2 рази дорожче оранки худобою. Не випадково селяни охочіше використовували трактор як двигун на олійницях та млинах.

Проблемою був брак запасних частин 198. За 1926/27 господарський рік вперше були організовані 15 стаціонарних і 6 пересувних тракторних ремонтних майстерень; було проведено капітальний ремонт 266 тракторів, середній ремонт - 374 тракторів і біжучий - 522 тракторів 199.

Селянство було цілком свідомим, що проблему розпорошеності засобів виробництва в доколгоспному селі можна розв'язувати не тільки через усуспільнення селянських господарств, а й через гнучкість промисловості і економічної політики держави. На з'їзді жінок - членів сільрад Первомайського округу у жовтні 1927 р. була озвучена цікава ідея: "На мій погляд, наша промисловість ще не відповідає тим вимогам, які маються з боку селянського населення. Наша промисловість ще не дає тієї кількості машин і тої конструкції, яка вимагається селянським населенням. В той час, коли нам необхідні маленькі сівалки, наша промисловість їх не виробляє. В той час, коли ми вимагаємо маленькі сіножатки, наша промисловість випускає "лобогрейки"..,"200.

Інформація (повідомлення) про влаштування сільських електростанцій чи проведення електрики до сіл стали з'являтися в газетах з самого початку 1921 р. Найпершими отримали електрику села Харківського, Криворізького повітів, Донбасу.

Коли в с. Крем'яному Артемівського округу в 1925 р. була облаштована місцева електростанція на основі нафтового двигуна і динамо-машини, селяни проявили неабиякий ентузіазм, і по селу "пустили холодний світ" - було приладнано 400 ламп. Кореспондент передає враження від події: "Засвітили по хатах електричні лампи на 25 свічок. Кругом видно. По багатьох хатах зразу стало помітно, що стеля й стіни закоптились гасовим каганцем. Заметушились хазяйки від такого світла, що все видко - й ну чепурити хати. А одна баба стала просити майстра, щоб він трохи прикрутив лампу, бо, мовляв, такий світ ріже очі"201. Це було в той час, коли по містах споживання електрики в побуті уже стало звичним явищем. На селі ж це були лише перші спроби. Спеціальна аналітична стаття у "Вістях ВУЦВК" тверезо оцінює успіхи в цьому напрямі: "Ми не знаємо ані точних відомостей, ані ясної уяви про розміри охопленої електрикою сільської території України. ВРНГ, який повинен про це знати, має відомості про електрифікацію всього лише якогось десятка сіл на Україні і про якусь сотню шкіл, що подали заявки на електрифікацію. Нині електрифікація села б' є, головним чином, на ефект, на показність, а не на дійсну електрифікацію. Село вважає, що воно електрифіковане, коли в селянських хатах, навіть в клунях і хлівах, горить електрика. Але по таких селах і досі все сільське господарство ведеться в дідівський спосіб, і електрики тут не вживається" .

У повідомленні про налагодження електричного освітлення в дев'яти селах Вінницького округу (листопад 1925 р.) уточнювалося, що "дається світло восени й зимою як смеркне й уранці з чотирьох годин", а також додавалося, що електроенергія використовується для обмолоту зерна і в млину 203. Мали місце й інші випадки застосування електрики для приведення в рух молотарок, при зрошуванні .

За даними Наркомзему УСРР, у 1926 р. електрика надходила до 2% селянських дворів республіки; в той же час у Швейцарії цей показник дорівнював 90%, у Норвегії - 75%. Ефективність сільської електрифікації викладена таким чином: "... Досі лампа превалює в цій галузі, а питання вживання електромоторів упирається в їх нестачу, якщо не відсутність; радянське електровиробництво не справляється з замовленнями в справі збудування динамо-машин, трансформаторів тощо"205.

Сільські електростанції у 1926/27 р. виробили 0,1% загального виробництва електроенергії по Україні, у 1927/28 р. - 0,3%; районні електростанції мали вагу відповідно 1,5% і 3%206. За один 1927/28 рік кооперативне об'єднання "Електрика" по сільських районах спорудила 22 електростанції потужністю 2541 кіловат, їх робота охопила 26 418 селянські двори. На початок 1929 р. загальна потужність сільських електростанцій становила 2700 кіловат.

Про "молотьбу електрикою" в с. Борках Хорольського повіту "Вісті ВУЦВК" повідомляли у 1922 р.209 В інших селах перші спроби обмолоту зернових на основі електричного двигуна - "молотьба електрикою" - були здійснені у 1925-1927 рр.210

В цілому відчувається роззброєність і безпорадність селянського господарства перед стихією природи. Наслідки недороду і голоду 19211922 років були подолані тільки до 1923/24 р. Але в 1924 р. неврожай повторився. У 1925 р. частковий недорід охопив південно-західний регіон України. У 1927 р. недорід охопив значну площу степових округів. Взимку 1927-1928 рр. вимерзли озимі посіви на площі 4 млн. дес. Взимку 1928-1929 рр. озимина знову загинула на значних площах 211. І це були наслідки роззброєності селянина не тільки перед природою, а й перед державою. Наприклад, під час війни і в ході продрозверстки були ліквідовані недоторкані страхові резерви зерна, і саме відсутність страхових запасів призвела до голоду і величезного недосіву 1922 р.

Самі селяни вважали ідеальним для типового середняцького господарств наявність 1-2 коней в залежності від регіону, плуга, букера, борони, віялки, а також у супрязі сівалки і молотарки. Про складніший реманент у середняцькому господарстві селяни і не згадували. Сучасники відзначали переважання консервативного погляду у селян на значення сільськогосподарської техніки: "У селян склався погляд, що у полі, коло хліба, треба прикласти рук і пролити поту і ніяка машина цього змінити не може". Переважна більшість селян виконувала основні сільськогосподарські роботи вручну. За даними агрокореспондентської мережі Наркомзему УСРР, у 1923/24 господарському році засівання зернових вручну становило 83-100% на Поліссі, 54-87% на Правобережжі і північному Лівобережжі. Лише на півдні Лівобережжя і в Степу ручний посів поступався посіву сівалкою чи букером. Але і в цих районах ячмінь, овес, гречку здебільшого висівали вручну. Коса і серп слугували основними знаряддями при збиранні хлібів на Поліссі, Правобережжі і Лівобережжі, і лише в Степу жниварка виходила на перше місце при скошуванні зернових, але і там понад 20% посівів скошували косою. Переважно ціпом селяни обмолочували снопи на Поліссі і Правобережжі, значну частину хлібів на Лівобережжі. Тільки в Степу молотарка або гарман витісняли ручну молотьбу 212.

В системі сівозмін міцні позиції продовжувало займати трипілля; у 1921-1922 рр. воно займало 42% сільськогосподарських площ, у 1926 р. - 38%. У 1929 р. трипільна система займала 38%, поліпшена просапна система - 37%. Передові багатопільні сівозміни впроваджувалися дуже повільно. Сортовим насінням засівалося від 2% у 1925 р. до 10% у 1929 р. селянської ріллі. Мінеральні добрива вносилися рідко, органічні добрива - нерегулярно. Нерідкими були пояснення: "Гній на добриво не застосовується тому, що весь гній йде на паливо, якого ледве вистачає"; "Поле зовсім не угноює, тому що не прийнято" .

При всій бідності панування рутинних форм виробництва сприймалося як щось протиприродне, як проблема не лише технічна, а й ментальна, про що писав Остап Вишня: "Продукційність праці в нашім сільськім господарстві?! Це все одно, якби вам сказали:

- Пошукайте дівоцтва у цариці Катерини Великої... <.. .>

Праця є, а продукційності тої, як у комара носа. От скілечки.

Причини?

Первородні! Причини ті ще од тої мавпи, що від неї "пішов єсть" український суверенний і ні від кого не залежний народ наш. <.>

Перескочили й через кам'яну, й через залізну, й через бронзову доби, а й досі нас не залиша оте:

Якось-то воно буде! <.>

Продукційність праці в сільському господарстві.

Машина, кажуть, визволить.

Машина машиною, це так..

А чи не спробувати б нам (до машини!) більше сіяти стручкуватого перцю?

Перець той треба закладати не під чересло в плузі, і не в кісся, і не в ціпа, а зовсім в інше місце. <.>"214 ("Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити", 1924 р.)

Селянин як комунар

На фоні впертого індивідуалізму селянина ідея колективізації обростала надмірними чеканнями і безпідставними екзальтаціями. Загальним місцем в агітаційних репортажах про життя комунарів стало підкреслювання відокремлення дітей від батьків. Важко сказати, наскільки перебільшеною були такі твердження, але навіть якщо це й були натяжки, то дуже показові: на ломку ментальності компартійна влада покладала сподівання не менш вагомі, ніж на перебудову виробництва. Періодика, звіти доповіді бравурно рапортували про народження нового покоління, вільного від самого духу селянського індивідуалізму:

Чепільську комуна Савинської волості Ізюмського повіту (1923 р.): "Діти живуть в окремому дитячому будинкові, де за ними ходить спеціальна вихователька і найнята вчителька" .

Комуна "Новый мир" Сумського округу (1924 р.): "Всі члени живуть в спільному помешканні, в двох будинках. В першому будинку живуть діти, окремо від батьків..,"216.

Комуна "Плуг і Молот" Ізюмського округу (1924 р.): "Діти виховуються не батьками, а в дитячому будинку комуни"217.

Комуна "Красный Октябрь" Запорізького округу (1924 р.): "Всі члени мешкають спільно, в чотирьох будинках, за винятком дітей, що живуть в окремому дитячому будинку під доглядом вихователів"218.

Комуна імені Петровського Мелітопольського округу (1924 р.): "Для дітей - дитбудинок на 40 душ"219.

Комуна "Червона зоря" (слобода Волоховка Вовчанського району Харківського округу, 1925 р.): "Як новину, цікаво відмітити, що зараз уже дітей відокремлено від батьків, і вони мешкають в двох окремих "220 кімнатах. .

Комуна імені 5-ї річниці Жовтневої революції Житомирського округу (1925 р.): "Жінки комунарів вільні від дітей, бо для останніх є окреме помешкання, й окремо їх доглядають".

Комуна ім. Комінтерну с. Чорненька Каховського району Херсонського округу (1926 р.): "Всі 150 дітей комунарів мешкають окремо від батьків у двох будинках"222.

Комуна імені Жовтневої революції (с. Ганзерівка на Прилуччині, 1927 р.): "Дітей до 16 років відокремлено від сімей, й живуть вони в дитячому будинку, що міститься в розкішному парку за три версти від комуни, керують вихованням дітей спеціалісти-вихователі" .

В концентрованому вигляді сподівання на прищеплення "нового побуту" хліборобам через комунівський полігон висловлено у доповіді Наркомзему УСРР "Состояние коллективных хозяйств Украины и перспективы коллективизации" (1924 р.). Видаючи бажане за дійсне, ініціатори колективізації наполягали: "Старая патриархальная семья в коммуне уживается очень плохо, и на смену ей идут новые формы общежития. Вопросы детского воспитания и образования имеют большое значение в жизни коммуны: путем организации яслей, детдомов дети с самого начала уходят из старой семьи и привыкают к новым формам жизни, к новым понятиям.

Обобществление потребления, путем организации общих столовых, кухонь и т. п., почти полностью раскрепощают женщин от ига прежней патриархальной семьи и ставят ее на положение равноправного члена коммуны. Однако здесь необходимо отметить, что эти моменты являются причиной возникновения склок среди женского населения коммун, которое часто по своей несознательности и неподготовленности еще до сих пор не всегда отвыкло от привязанности своему маленькому очагу, кухне, горшкам и тряпкам"224.

Дуже схоже на те, що комунари не самі додумалися до відлучення дітей від сім'ї, а робили це під впливом наполегливих рекомендацій "згори"; не віриться навіть, що вони строго дотримувалися "дітдомівського" принципу виховання - скоріше за все, формально звітували і влаштовували показуху на випадок перевірок, а в житті практикували значно пом'якшений варіант казарменого побуту. Безсумнівним є одне: керівництво дуже хотіло бачити в комунах експериментальний майданчик по селекціонуванню "нової людини". Зразком такої мотивації може слугувати пояснення, дане в огляді "Колгоспи, їх соціально-економічний, побутовий стан та кульстосвітня робота", складеному Центральним кабінетом політосвітроботи в 1929 р. на основі вивчення побуту 10 колгоспів: "Для налагодження правильного виховання дітей треба було відокремити їх від постійного впливу дорослих, для того щоб менше впливало на них оточення старих традицій, старого побуту"225. Отже, "старі традиції" не давали спокою новим хазяям країни, "політтехнологам" пореволюційної доби. Інтернати при комунах потрібні, щоб "чисті душі" не набиралися від дорослих усієї гидоти традиційного індивідуалізму. Гарної ж думки були агітатори про комунарів...

Друга нав'язлива ідея, яку наполегливо ліпили до комун, - це безбожництво:

" Всі члени комуни позбавились релігійних забобонів" (комуна

"Незаможник" Лехнівського району Прилуцького округу, 1925 р.)226.