Історичні, теоретичні та методологічні засади дослідження цивілізаційної ідентичності

Цілком очевидно, що ідентичність, з одного боку, визначається як процес соціалізації людини на підставі вибору і формування життєвої моделі в соціальній взаємодії, що проявляє себе в тотожності зі спільнотою через інтегрованість у певні структури. З іншого боку, ідентичність передбачає одиничність "Самості" - відособленість і окремішність буття людиниНагорна Л. Національна ідентичність в Україні. Київ: НАН України; Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2002. С. 22-23.. Опертя на подібне розуміння ідентичності дозволяє зосередити увагу на таких аспектах, як способи співвідношення внутрішнього і зовнішнього, контекст взаємодії індивідуального і суспільного, процеси соціальної взаємодії, синтез внутрішнього (особистісного) і зовнішнього (соціального) контексту. В цьому випадку дослідження налаштовується на колективні й індивідуальні виміри ідентичності, актуальні остільки, оскільки ці дві типологічні групи утворюють спільну ідентифікаційну матрицю людини і включені в структуру її особистості, будучи сутністю самоідентифікаціїРозумний М. Концептуальні засади політики ідентичності в Україні. Стратегічні пріоритети. 2011. № 2 (19). С. 25-32..

Нарешті, поняття ідентичності (й ідентифікації) задає точку відліку для постановки комунікативної проблематики. Оскільки процес ідентифікації вимагає "Іншого", який своєю радикальною відмінністю дозволяє усвідомити кордони внутрішнього "Я", остільки ідентичність - це ще і процес комунікації.

Діалог передбачає точне розуміння кордону між "Своїм" і "Чужим". Цікавість до комунікативної природи ідентичності пов'язаний з проблемами глобалізації, яка безпрецедентно збільшила контакти з чужими культурами. Відповіддю на виклики глобалізації стає ускладнення ідентичності, засноване як на жорсткому розмежуванні з іншими картинами світу, так і на прийнятті чужих норм, стилів життя, що не руйнують ідентифікаційну матрицю.

Таким чином, сучасне розуміння змісту поняття ідентичності не стільки прояснює суть феномену, скільки задає орієнтири для подальшого його осмислення. Необхідність усвідомлення цього феномену виникає і на тлі кризи міжкультурних відносин. Комунікативна природа ідентичності стає об'єктом рефлексії, який диктує пошук механізмів розв'язання проблем взаєморозуміння і діалогу. Але це важливе питання поки що не дістало належної уваги з боку вітчизняних дослідників. Недостатньо вивчені і такі змістовні аспекти ідентичності, як способи співвідношення внутрішнього і зовнішнього, джерела розвитку і контекст взаємодії індивідуального і суспільного. Для їх вирішення необхідна комплексна модель ідентичності. Спроби ж різноманітних концепцій представити її структуру, як правило, не зачіпають принципи внутрішнього взаємозв'язку самої ідентичності, а також умови стійкості "Я".

Так, у межах психоаналітичного напряму, якому належить першість у вивченні й усвідомленні ідентичності, розглядається внутрішня психічна структура особистості. Трактуючи ідентичність як особливий соціальнокультурний феномен, Е. Еріксон звертається першочергово до індивідуальної ідентичності, яка лежить у глибинних прошарках психічної структури. Творець психодинамічної моделі ідентичності представляє її структуру як організацію взаємодоповнюючих і взаємодіючих порядків соматичного (відповідальний за цілісність організму), особистісного ("Его-ідентичність") і соціального (сумісно підтримуваний у спільноті). "Его-ідентичність" у цій системі - це глибинне ядро особистості, що забезпечує узгоджене цілісне існування людини. Стверджуючи, що ідентичність - це соціалізована частина "Я", теоретик позначає "репертуар" ідентичності (ототожнення - сімейні, політичні, професійні тощо). Е. Еріксон вказує на вплив суспільного середовища на персональні компоненти ідентичності і включеність індивіда в потік соціальних змін історичної безперервності, тим самим стверджуючи історичність ідентичності, крім того, бере до уваги її колективний і особистісний рівні. З. Фройд був одним з перших, хто запропонував розділяти поняття "групова" та "індивідуальна" ідентичність. Він виходив з того, що людина сама по собі і людина в масі - різні явища. Індивідуальна ідентичність залежить від "его", а групова - від низки факторів. Сюди він включав географічні характеристики місця, в якому проживає група; історичні перспективи колективу; матеріальні засоби і завдання; колективне сприйняття часу; колективний, життєвий планФрейд З. Психология бессознательного. Москва: Просвещение, 1989. С. 47-48, 112-113..

Компонентами колективної ідентичності є: спільне історичне минуле, історична пам'ять, просторово-часові концепти, групова совість, міфологія, релігійні доктрини, загальноприйняті ритуали, біосоціальний досвід, система загальнозначущих моделей-зразків, географічне місцезнаходження і національне відчуття простору, переважаючі економічні моделі, колективна думка, відчуття, сімейні зразки, негативні й ідеальні прототипи, ставлення до чужих цінностей.

Розрив ідентичностей, навіть їх послаблення, перетворює повсякденне оточення людини в чужий, незрозумілий і ворожий світ. У людини створюється враження, що вона одна перед обличчям небезпеки, вона перетворюється на антисоціальну істоту, яка керується в поведінці формулою "Кожен за себе!". Цей стан З. Фройд називав психологічною злиденністю мас. Загальним для всіх представників фрейдистського напряму стало зведення ідентифікації до несвідомих структур, пряме перенесення рис суб'єктам; обмеження процесу дитячим віком.

Соціологи змінюють орієнтири дослідження ідентичності, концентруючи увагу на її структурі з точки зору суспільства й інститутів (професія, соціекономічний статус, стать, раса, освітній рівень тощо). Ідентичність розглядається як артефакт, що формується внаслідок соціальної взаємодії. Так, безумовні успіхи концептуалізації "Я-Інший", запропонованої в рамках символічного інтеракціонізму, більшою мірою пов'язані з аналізом рівнів соціального. Ці рівні дозволяють створити опис себе у термінах, важливих для загальної картини світу, пов'язати характеристики соціальних структур і індивіда. Дж. Г. Мід, використовуючи поняття "самість" як синтез історії суспільства і біографії конкретної особистості, трактував ідентичність перш за все як соціальне утворення. При цьому соціальна взаємодія не односторонній процес пристосування, а взаємодія особистості і суспільства, що формує "самість", результат властивостей, що виникли в процесі взаємодії, в процесі (вербалізованої і невербалізованої) комунікаціїМид Дж. Г. Сознание, самость и общество. Москва: Дирикт-М, 2007. 420 с.. В інтеракціонізмі порушується питання про те, як "Я" формується при взаємодії і репрезентовано у зовнішньому світі, зберігаючи внутрішній світ. Однак пріоритетна увага, зокрема І. Гофмана, до мікросоціології й ігнорування великих систем призводить до відірваності індивіда від суспільства, до вислизання численних аспектів взаємодії індивіда і суспільстваГофман И. Стигма: Заметки об управлении испорченной идентичностью. URL : http: // www.Sociology.ru/forum/og13-4-2000.html.

На культурну обумовленість ідентичності звернули увагу теоретики в рамках антропологічного трактування, що складається на перехресті психо - логічних і соціологічних підходів. При філософсько-культурологічному підході співвідношення зовнішнього і внутрішнього вимірів ідентичності розглядається з позиції їх постійної взаємодії і взаємовизначення. Так, "Яідентичність", структура якої представлена як сукупність особистішої (вертикальний вимір) і соціальної (горизонтальний вимір) ідентичностей в теорії комунікації Ю. Габермаса - це не глибинна внутрішня цілісна субстанція, але зовнішній культурно обумовлений, змінний конгломерат можливих репрезентацій особистості. Стійкість такої балансуючої "Я-ідентичності" забезпечує мова як засіб і техніка взаємодіїХабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. Москва: Наука, 2006. 380 с. Баумайстер Р., Тирни Д. Сила воли. Возьми свою жизнь под контроль. Москва: Эксмо, 2018. 320 с.. Модель ідентичності Р. Баумайстера будується на підставі визнання людини суб'єктом не тільки соціального, але і власного психічного життя, що дозволяє в структурі особистості виділити цілісність "Я". В його основі континуальність (єдність і цілісність буття у часі) і відмінність (буття від інших) . Поряд з проведеним Р. Баумайстером аналізом соціокультурних підстав і історичних форм ідентичності Е. Гідденс, у свою чергу, досліджує взаємозв'язок ідентичності з культурою. Британський соціолог розглядає ідентичність не просто як психологічну проблему, а як проблему сучасного світу й історії. У зв'язку з цим акцентується проблематичність "Я" на тлі соціального контексту. Структура ідентичності для Е. Гідденса має два полюси: з одного боку, абсолютне пристосуванство (конформізм), з іншого - замкненіть на собіГидденс Э. Социология. Москва: Эдиториал УРСС, 1999. С. 70-71..

Важливо підкреслити, що філософсько-культурологічний підхід до розуміння ідентичності задає особливий дослідницький ракурс. Першочергово в межах гуманітарного знання в побудові теорії ідентичності враховуються ціннісні, змістовні, нормативні та інші фактори, що дозволяють переорієнтувати проблеми ідентичності в бік розуміння її унікальності. Крім того, серед спектра форм, рівнів і типів ідентичності особлива увага приділяється культурній ідентичності. Культурна ідентичність має інтегративну природу, що включає національні, релігійні, соціальні та інші складові. Будучи певною мірою результатом індивідуального вибору, вона реалізується через комунікативний потенціал у колективному, а саме - в національно-культурному форматі. Таким чином, культурна ідентичність найбільш повно втілює баланс індивідуальної і колективної форм функціонування. Відбиваючи схильність до певних ціннісно-змістовних установок, вона виступає гарантом унікальності спільноти, включаючи комунікативні традиції.

Продовжуючи розгляд концепту "ідентичність", не можна не звернутися до С. Гантінгтона, який сформулював основні особливості феномену ідентичностіХантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. Москва: Наука, 2004. С. 49-58.. Серед них можна виділити такі:

Ідентичністю володіють як індивіди, так і групи. При цьому індивіди набувають ідентичності і можуть змінювати її тільки в групах. Індивід може бути членом одразу багатьох груп, а тому має можливість змінювати ідентичність. Однак групова ідентичність менш гнучка, оскільки базується на більш усталених параметрах.

У літературі досить часто трапляється вислів "соціальна ідентичність" як протилежність "індивідуальній ідентичності". Але несоціальної ідентичності не буває, оскільки ідентичність належить тільки особистості, а вона завжди включена об'єктивно і суб'єктивно в ті чи інші співтовариства або колективи. Фактично йдеться про колективну ідентичність.

Ідентичності становлять собою конструкти. Ідентичності - це уявні сутності, те, що людина думає сама про себе, те, до чого вона прагне. Незважаючи на культурну спадковість, стать і вік, люди відносно вільні у визначенні власної ідентичності. Вони конструюють власні ідентичності, займаючись цим хто за бажанням, хто за необхідністю або навіть за примусом. Спадкові принципи (скажімо, національність) змінюються або заперечуються.

Колективні ідентичності - це конструкти, які становлять собою не що інше, як спільноту, котра ще має конкретно проявитися у практичному ставленні до себе і світу. Йдеться про досягнення певної згоди між індивідами. При цьому не слід обмежуватися лише винятково свідомим або раціональним характером таких угод. Найімовірніше, мова має йти про мовчазне зізнання, яке структурує і спрямовує думки, почуття і дії членів колективу.

Індивіди, як і групи, володіють множинними ідентичностями. Останні можуть бути "кровними", територіальними, економічними, культурними, політичними, релігійними, соціальними і національними. Значущість перелічених ідентичностей для індивіда чи групи можуть змінюватися з часом, від ситуації до ситуації, при тому, що ці ідентичності доповнюють одні інших або конфліктують одна з іншою. "Лише екстремальні соціальні ситуації, - зазначає К. Лібкінд, - подібні до воєнних битв, тимчасово знищують всі групові ідентичності, крім однієї, найважливішої" .

Ідентичності є результатом взаємодії конкретної людини або групи з іншими людьми або групами. Сприйняття іншими справляє вплив на самоідентифікацію людини або групи. Якщо, потрапивши в новий соціальний контекст, людина опиняється у становищі чужинця, ізгоя, вона, з усією вірогідністю, почне сама себе вважати чужинцем. Якщо більшість населення країни вважає певну меншість відсталою і культурно невихованою, члени цієї меншості, найімовірніше, сприймуть це як належне, і, як наслідок, вона перетвориться на частину їх ідентичності. Хоча ідентичність - це самоідентифікація людини або групи, але на неї великий вплив має сприйняття людини іншими людьми. Цит. за: Taife H. Interindividual behaviour and intergroup behaviou. Differentiation Between Social Groups: Studies in the Social Psychology of Intergroup Relations. European Monographs in Social Psychology. No 14. London: Academic Press, 1978. Р. 27-60.

Значущість альтернативних ідентичностей індивіда або групи ситуаційна. Нерідко люди вказують на той чи інший аспект власної ідентичності, який пов'язує їх з тими, з ким вони взаємодіють. В інших випадках вони підкреслюють аспекти, які відрізняють їх від інших. Наприклад, жінка-лікарка у компанії десяти лікарів-чоловіків буде відчувати себе перш за все жінкою. Разом з тим у компанії десяти жінок, які не мають стосунку до медицини, вона буде відчувати себе лікаркою¹ Committee on International Relations, Group for the Advancement of Psychiatry. Us and Them: The Psychology of Ethnonationalism. N.Y.: Brunner / Mazel, 1987. Р. 115.. Значущість самоідентифікації людини з країною зростає, коли людина виїжджає за кордон і безпосередньо спостерігає образ життя іноземців.

У спробах звільнитися від османської навали серби підкреслювали свою відданість православ'ю, тоді як мусульмани-албанці всіляко підкреслювали свою расову і мовну належність. Своєю чергою, українці, переживши 400-літню російську окупацію, підкреслюють свою ідентичність на підставі мовної, національної, релігійної, ментальної особливостей, відмінних від росіян. Засновники держави Пакистан формулювали національну ідентичність у межах ісламської релігії, щоб підкреслити тим самим незалежність Пакистану від Індії. Згодом мусульманська країна Бангладеш, обґрунтовуючи право на державну незалежність від пакистанських єдиновірців, підкреслювала особливості своєї культури і мови.

Ідентичності можуть бути вузькими або розширеними, причому "ширина" найбільш значущих ідентичностей варіюється щодо ситуації. Так, "ви" і "я" стають "нами" стосовно "них", араби кажуть: "Ми з моїм братом проти наших братів, ми з нашими братами проти всього світу". Чим активніша взаємодія з представниками географічно віддалених і заснованих на інших цінностях культур, тим ширшими стають ідентичності. Для французів і німців значущість національної ідентичності поступається значущості ідентичності європейської, яка стає тим важливішою, "чим сильніші суперечності між "ними" і "нами", чим сильніші відмінності між європейцями і японцями"Mercer J. Anarchy and Identity. International Organization, 49, Spring, 1995. Р. 250.. Тому природно, що процес глобалізації веде до розширення релігійних і цивілізаційних ідентичностей, які набувають все більшої значущості для індивідів і народів у цілому.

Продовжуючи характеристику ідентичності, варто зупинитися на деяких видах ідентичності та їх взаємовідносинах. Перед людьми є багатий, майже безмежний вибір можливих джерел самоідентифікації. Найважливішими серед них є такі:

1. Аскриптивні - вік, стать, кровна спорідненість, етнічна і расова належність.

2. Культурнікланова, племінна, мовна, національна, релігійна, цивілізаційна належність.

3. Територіальні - найближче оточення, село, місто, область, громада, регіон, кліматична зона, континент, півкуля.

4. Політичні - фракційна і партійна належність, відданість лідеру, групи інтересів, ідеологія, інтереси держави.

5. Економічні - робота, професія, посада, наймачі, галузі, економічні сектори, профспілки, стани, держави.

6. Соціальні - друзі, клуби, команди, колеги, компанії для відпочинку, соціальний статус.

Будь-який індивід неминуче буде втягнений у те чи інше угруповання, але це не означає, що вони стануть для нього джерелом ідентичності. Крім того, взаємовідносини ідентичностей достатньо складні. Коли ідентичності зіставні в абстрактному сенсі, але здатні інколи, як це буває зі сімейними і виробничими ідентичностями, накладати на людину суперечливі зобов'язання, ми говоримо про диференційовані ідентичності.

Інші ідентичності, наприклад, територіальні або культурні, є ієрархічними за своєю суттю. Широкі ідентичності вміщують у собі ідентичності вузькі, при цьому останні можуть конфліктувати зі "старшими" - скажімо, людина, яка ототожнює себе з провінцією чи областю, не обов'язково ототожнює себе з країною. Яскравий приклад у цьому плані - частина жителів Одеси, які називають себе одеситами або тутешніми, але ніяк не українцями. На додаток деякі ідентичності можуть і не бути "всеохоплюючими". Згадаймо про подвійне громадянство, про подвійну національність, коли зазначається, що людина водночас і американець, і італієць; однак подвійної релігійності не існує - неможливо бути одночасно мусульманином і католиком чи православним.

Ідентичності також розрізняються за ступенем інтенсивності. Самоідентифікація часто-густо залежить від масштабів: люди охочіше, інтенсивніше ототожнюють себе з родиною, а не з політичною партією. Крім того, значущість ідентичностей усіх типів варіюється під впливом взаємодії індивіда або групи з оточуючим середовищем.

Вузькі і широкі ідентичності в межах однієї ієрархії можуть посилювати одна іншу або конфліктувати одна з іншою. Головний принцип суспільної поведінки - прихильність до малого, до того фрагмента соціуму, до якого ми належимо. Любов до цілого зовсім не ліквідовується прихильністю до малого.

М. Кастельс, досліджуючи проблему ідентифікації, запропонував класифікацію процесів набуття ідентичностіКастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. Москва: ГУ ВШЭ, 2000. С. 78.. Зокрема, він виділив три види ідентичностей: ідентичність, що узаконює; ідентичність спротиву; проєктивна ідентичність. За цією класифікацією можна виділити такі різновиди:

-- ідентичність, що узаконює, проводиться пануючими суспільними інститутами для розширення й упорядкування свого домінування;

— ідентичність спротиву проводиться тими соціальними акторами, які перебувають у становищі знецінених або "вигнаних" логікою і характером узаконеного в даному суспільстві переважання;

— проєктивну ідентичність конструюють соціальні актори, виходячи з доступного їм культурного матеріалу, нових ідентичностей, які змінюють їх суспільні позиції, що призводить до зміни всієї соціальної структури.

Як зазначалося, звернення до ідентичності у філософському і соціокультурному знанні активізувалося достатньо пізно - у середині і другій половині ХХ ст. Однак це не означає, що людство протягом усієї історії не ставили собі запитання: "хто я?, хто ми?, з ким?".

Упродовж історії людства відбуваються суттєві зміни у формуванні моделей ідентичності, що зберігають відносну стійкість у межах певного історико-культурного періоду. З точки зору історії цивілізацій і культури, найважливішим рубежем для виявлення моделей ідентичності є зміна форм фіксації досвіду. Тому найбільш значущим видається розгляд моделей дописемної і писемної спільноти, чому приділяли особливу увагу видатні мислителі: М. Фуко, М. Мак-Люєн, Ж. Дерріда та інші. Поділ на такі ідентифікаційні моделі, як "дописемна" чи "неписемна" і "писемна", є правомірним, але досить загальним, оскільки вже в рамках писемної традиції, можна виділити різні типи і види ідентичностей, характерні для менших історико-культурних утворень.

Тільки з появою фонографічного письма спостерігається принципова трансформація структур психіки індивіда і формування специфічного логічного мислення, спрямованого на узагальнення. Дослідження, що проводились у безписемних співтовариствах, хоча і становлять велику зацікавленість, стикаються з низкою проблем, пов'язаних з достовірністю отримуваного матеріалу, а також з можливістю його адекватної інтерпретаціїКондаков И.В., Соколов К.Б., Хренов Н.А. Цивилизационная идентичность в переходную эпоху: культурологический, социологический и искусствоведческий аспекты. Москва: Прогресс-Традиция, 2011. С. 37-45. Леві-Строс К. Структурна антропологія. Київ: Основи, 1997. С. 31-33.. Тому більш цікавим і перспективним видається розгляд зміни форм ідентичності писемного товариства, оскільки в цьому разі існує велика кількість джерел, доступних для вивчення, що дозволяє створювати узагальнені образи, які характеризують ідентичність представників різних традицій.

На прикладі змін моделей ідентичності в європейській культурі можна прослідкувати динаміку ідентифікаційних процесів у зв'язку з тим, що в ній існує найбільша кількість достовірних джерел, багаторазово проінтерпретованих у рамках як самої традиції, так і за її межами. Під час дослідження цієї традиції можна констатувати відсутність неперервної історичної спадкоємності, що дозволяє виділити як мінімум чотири моделі: Особистісна (елліністична), Індивідуальна (християнська), Суб'єктивна (новоєвропейська) і Персоналістська (сучасна). Варто також зазначити, що формування сучасної ідентифікаційної програми відбувається в рамках глобальних процесів у культурі, тим не менш підстави для її появи виникають у рамках європейської і похідної від неї американської традиції. Безумовно, йдеться не про наявність жорстких рамок цих моделей. Окрім того, варто зазначити, що кожен тип ідентичності, який виникає, найімовірніше становить нову тенденцію в ідентифікаційній програмі, зберігаючи і попередні варіанти. Така ідентифікаційна програма не була притаманна кожному індивіду в межах зазначеного співтовариства. Найімовірніше, навпаки, це була форма ідеалу, зразка, причому достатньою мірою суперечливою.

Особистістю моделлю ідентичності зазвичай позначають античну елліністичну модель, коли вперше виникла можливість говорити про "самісну" позицію індивіда, який співвідносив власне буття з космосом, що пов'язане, першочергово, з фонографічною традицією, яка формувалася. На відміну від архаїчної безписемної моделі, яка характеризувалася жорсткою опозиційністю Власного і Чужого, Внутрішнього і Зовнішнього, Звичайного і Надзвичайного тощо, антична модель передбачає велику гнучкість і рухливість кордонів ідентичності, тобто можливих співвіднесень у проєктуванні образів "самості". Так, для представника античного світу була достатня свобода пересування, можливість співвідносити своє людське буття з існуванням представників інших культурних просторів тощо. Кордон з Чужим, таким чином, не був тотальним, хоча і далі зберігався як стійкий. Саме письмо відчужує індивіда від пережитого досвіду, структуруючи його в логіко-часовій послідовності.

Грецька філософія протиставляла людину смертну безсмертному світу і проголошувала вищим сенсом буття виявлення власне людського начала, тому високим і чудовим уявлялося те, що могло протистояти природному. Платону, Аристотелю та іншим належить ідея удосконалення індивіда завдяки виробничій діяльності, яка дозволяла вирватися з природного кругообігу. Вищий щабель в ієрархії тут займала філософія. Антична культура висувала на перший план уявлення про свободу "Я", а статус вільного громадянина створював необхідні передумови для виявлення людської досконалості, спроможної протистояти як природі, що відроджувалася, так і безсмертним богам, формував новий образ героїки.

Позиція ідеалу мала неоднозначний характер: відчувалася зміна героїки, що є досить значущим показником зміни моделі ідентичності. Рим з усім його пафосом поступово принижував статус громадянина, а позиція раба могла поставати в найбільш яскравому світлі. Таким був образ гладіатора - втілення сили, краси, доблесті і... свободи! Але цей образ народжувався як сценічний, що продовжував традицію жертовності, характерну для містерій, театру і цирку. Саме на арені цирку катарсична насолода досягала апогею, оскільки розігрувала нехитру драму жорстокого життя, поєднуючи криваву містеріальність з високою трагедійністю.

Коли на арену вийшли не безстрашні гладіатори, а стражденні християни, сенс героїки трансформувався: на зміну боротьби життєвих стихій прийшла боротьба ідей. Герой-мученик не сприймав свій світ таким, яким він є, прагнучи стати жертвою заради майбутніх перетворень, щоб своїм прикладом показати, наскільки висока цінність страждання. Тут стикаємося зі зміною позиції ідентичності і з появою нової тенденції, одним з яскравих прикладів якої став образ із праці Августина Блаженного, який продемонстрував шляхи власного пошуку з усіма помилками: "Я хочу згадати минулі мерзенності свої і плотську зіпсованість душі моєї не тому, що я люблю їх, але щоб полюбити Тебе, Боже мій. З любові до любові Твоєї роблю я це, в гіркій печалі спомину перебираю злочинні шляхи свої"Августин А. Исповедь. Москва: Наука, 1991. С. 74..

В античному християнстві відбувалася трансформація тексту. Александрійська бібліотека стає першим міжкультурним зібранням текстів. Поступово переклад посідає гідне місце в літературній практиці. Кардинально починають розрізнятися традиції перекладу священних текстів (грецькою і латиною). "Згорток" поступово замінюється "кодексом", що розширює можливості коментаря, а читання молитов і книг стає індивідуальною процедурою переживання тексту "про себе". Власне в рамках християнської європейської традиції це не тільки протиставлялося язичницькому - зовнішньому, але і підпорядковувалося жорсткій внутрішній ієрархії, під якою трактувалася індивідуальна позиція для кожного, що дозволяє нам характеризувати цю модель ідентичності як ІндивідуальністьУкраїна найдавнішого часу-XVIII століття: цивілізаційний текст пізнання / Юрій М., Алексієвець Л., Калакура Я., Удод О. Тернопіль: Астон, 2012. Кн. І. С. 402-421..

Ієрархія владних відносин у релігії єдиного Бога передбачала Останній суд, після якого прибічники цієї віри воскресали і вели життя радісне і вічне. Народжувалося настільки необхідне новому світу відчуття єдності у вірі, яке стало визначальним для наступного етапу культурного розвитку: пізнього Середньовіччя і Відродження.

Раннє Середньовіччя формує особливу модель світовідчуття, засновану на принципі особистої залежності, лише після ХІІ ст., трансформованого в принцип індивідуальної відповідальності. Християнська модель ідентичності передбачала безпосереднє стояння індивіда перед Судом Божим. Низка позицій фіксувала стан людини у певній упорядкованості взаємовідносин Буття і Небуття, Блага і Зла. Світ поставав перед християнином у розгорнутому образі розп'яття, структурованому в Бутті-Небутті, де чітко протистояли Небесне і Земне, Добро і Зло. Вибір при цьому був індивідуальний, але відповідальність за нього могла наступити і з боку співтовариства. Відлучення від церкви було поширеним і дієвим засобом боротьби з тими, хто відступав від прийнятих канонівУкраїна найдавнішого часу - XVIII століття: цивілізаційний текст пізнання / Юрій М., Алексієвець Л., Калакура Я., Удод О. Тернопіль: Астон, 2012. Кн. І. С. 402-421..

Звертаючись до тієї моделі ідентичності, яку можна позначити як Індивідуальну, варто висловити застереження: йдеться про узагальнений образ, який становив ідеальну, з погляду християнської ідеології, людину західноєвропейського Середньовіччя. Міста як торгові і ремісничі центри досить швидко стали й центрами вченості, що протистояли монастирській книжності, а університети перетворилися на ще один комунікативний стимул, об'єднавши європейський простір. Ця нова вченість і дозволила звернути увагу до життєвих речей, що оточують людину, поставивши в центрі вирішуваних завдань її саму і спробувати визначити буттєвий статус людини.

У середині XV ст. у міському просторі швидко поширився винайдений Й. Гутенбергом друкарський станок, захоплюючи Європу з півночі. А з півдня полонили душі твори титанів Відродження, руйнуючи ментальні кордони, встановлені Середньовіччям. Епоха великих географічних відкриттів виявила нові горизонти, продемонструвавши кінцевість кордонів світу, який цілком був людським, але не однорідним. Авторитетність божественного статусу змістилася виключно у сферу абстракцій, поступившись місцем Чужому людському буттю - образу дикуна. Це був об'єкт осмислення, який можна порівнювати з людським існуванням, але при цьому піддавати і науковому дослідженню.

Достовірність власної людської присутності у світі видавалася одним з найболючіших філософських питань протягом новоєвропейської історії. Страх Небуття переслідував Р. Декарта, змушуючи його піддавати все сумніву, покликаного утримувати розум чіткістю думок. Тут поєднувалася ситуація присутності дослідника у процесі пізнання з його невпевненістю для себе в загальній послідовності видимих і невидимих у цьому процесі речей світу. Європеєць-дослідник, котрий обґрунтував пріоритетність процесу пізнання, досвіду і раціонального доказу, набув нового образу "Я" як відбиття того об'єкта, до якого він звертався. Новою моделлю стала Суб'єктивна ідентичність, що проявила тенденцію до безкінечного вияву об'єктів для підтвердження стійкості "самісної" позиції. Після філософії І. Канта вже можна було спостерігати зміну ситуації, коли подальше існування Суб'єктивної моделі ідентичності призвело до її поступової трансформації у зв'язку з глибокою кризою, яку переживала сама європейська традиція, оскільки агресивне колоніальне захоплення світу зіткнулося з активним опором.

Зростання національної свідомості і рефлексії в цій сфері доповнювалося зверненням до самої самосвідомості: "Воно є для себе самого, воно є розрізненням нерозрізненого, або самосвідомістю. Я розрізняю себе від себе самого, і в цьому безпосередньо для мене дано те, що це розрізнення Історія європейської ментальності /за ред. Петера Дінцельбахера. Львів: Літопис, 2004. С. 270-273. нерозрізнене"Гегель Г.В. Ф. Феноменология духа. Санкт-Петербург: Ювента, 1992. С. 91.. Процедури класифікації задавали формальні критерії порядку. Європеєць вважав цінність Власного в цілісності, незіставній з позиціями представників інших культур.

Основний принцип, що лежав у підставі системи знань, а саме - прагнення до класифікації, виявив і спрямованість досліджень від простого до складного. Така прогресивна стежка склала підґрунтя методології науки, що дозволило переносити ідеї прогресу (або регресу) на всі сфери дослідження. У зв'язку з цим з'явилася можливість обґрунтувати різноманітність видів, формуючи власний простір змісту, визначаючи почесне місце для людини. Дарвінівська теорія походження видів доповнила картину світосприйняття Суб'єкта. Відповідно, вершиною природи стає людина - найдосконаліше творіння природи, а зовсім не "божа тварина". Подальший розвиток ідеї приводить до об'єднання теоретичних позицій, що представляли історичний розвиток людських культур як продовження природного перебігу подій, що логічно завершує обґрунтування позиції євроцентризму. Але суб'єктивна ідентичність опиняється в стані кризи, спровокованої зіткненням з іншими культурними світами. Ця криза прискорила руйнацію колоніальної системи, заснованої на фундаменті європоцентризму й агресивної пізнавальної позиції суб'єкта.

Європеєць, розглядаючи інші світи, з необхідністю повертався до себе як до логічного підсумку духовної подорожі. Його повсякденний світ становив культурно-історичний образ самосвідомості. Такий образ існував як відданість, інтерсуб'єктивність і передбачав особистісне життя: "Особистісне життя - це коли Я і Ми живуть суспільно, в горизонті спільності, а саме - в різних простих і ієрархізованих спільнотах, таких як родина, нація, наднація"Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия. Москва: Харвест. АСТ, 2000. С. 103. . Сама інтенція до Іншого наділяє його сенсом, утворюючи нерозривний двосторонній зв'язок розумних істот. Поле життя і діяльності - це просторово-часовий оточуючий світ, в який він включає і самого себе, породжуючи Персоналістську особистість. Те саме є слушним і для теоретичної установки, яка може бути нічим іншим, як установкою спостерігача, котрий не бере участі. Але ще більшої уваги вимагали внутрішні межі самого життя, які розкололи цілісність і самобутність образу "Я", що ознаменувалося втратою ідентичності. За всіма цими образами розросталася одинокість "досконалої" європейської людини, для якої поняття "світ" позбавлялося будь-якого значення. Суб'єкт втратив підґрунтя власного буття, оскільки зумів вийти за межі себе, розірвавши еволюційне коло, довівши ідею прогресу до логічної точки завершення історії Європи, за Освальдом ШпенглеромШпенглер О. Закат Европы. Очерки мифологии мировой истории. Т. І. Гелштальт и действительность. Москва: Мысль, 1998. 663 с..

У роки Першої, а потім Другої світових воєн межа в протиріччях європейського гуманізму справді була досягнута, але надія на завершення трагедії не виправдалася, обернувшись інтермедією переходу до наступної частини світової драми, яка поступово набула глобального характеру. Світом заволоділа постмодерна ідентичність.

Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що в понятті ідентичності виявляється спроможність людини з позиції відповідального вибору конструювати своє буття у співвіднесенні з "іншими", що передбачає її вільне самовизначення (набуття власної форми буття) і самоствердження ззовні (отримання соціального визнання). В одних випадках ідентифікація будується через пошук загальних ознак з об'єктом взаємодії, в інших - через диференціацію, тобто підкреслення особливостей, які відрізняють суб'єкта від усього іншого. Цей процес пов'язаний з виявленням ставлення суб'єкта до свого оточення і формується через порівняння і навіть протиставлення себе йому. Суб'єкти (і народи), що проживають у чужому або ворожому оточенні, найчастіше мають високий ступінь ідентичності.

Будь-яка форма ідентифікації - процес, що розвивається, а відмінність - це динамічна категорія. Ідентичність завжди трактується як дія механізму відмінності: людина ідентифікується з "іншим", чудово усвідомлюючи, що існує те, ідентифікацію з чим вона заперечує: інша національність, інші стать і вік, інше віросповідання тощо. Врешті-решт, і тотожність, і відмінність виступають різними способами опису процесу ідентифікації. Обидві вони мають, за Гегелем, своє підґрунтя, яке можна розглядати як соціокультурну реальність. Які саме характеристики стають значущими в становленні і зміні ідентичності і наскільки жорсткими будуть кордони між людиною і значущим "іншим" - залежить не від соціокультурного середовища, а також існуючого суспільного порядку.

Етнічна ідентичність та її український різновид

Однією із базових складових цивілізаційної ідентичності є етнічна, як складне і багатоаспектне соціокультурне явище, котре характеризується усвідомленням індивідом (групою) своєї належності до певної етнічної спільноти, усвідомленням, оцінюванням і переживанням свого членства в ній. Ідеться про процес взаємодії духовного світу особистості і суспільної свідомості, пізнавально-емоційне самовизначення індивіда (спільноти) в соціокультурному просторі. Він пов'язаний з ототожненням себе з історичним минулим, теперішнім і майбутнім етносу та його культурою. Підвищений інтерес до проблем етнічної ідентичності зріс на зламі ХХ-ХХІ ст., коли загострилися етнічні і національні конфлікти, а етнонаціональні ідеології та рухи стали реальністю у багатьох країнах світу. Подібне етнічне пробудження виявилося несподіваним для багатьох учених і діючих політиків, які були впевнені, що національне оформлення соціуму, особливо в країнах Європи і Північної Америки, завершене. Тому дослідження проблеми етнічної ідентичності як складової цивілізаційної належності є досить актуальними, оскільки покликані допомогти зрозуміти, як і чому в житті людини виходить мало не на перший план її етнічна належність, чому вона набуває інколи гіпертрофованих норм і відіграє для неї настільки важливу роль.

Як засвідчує етногенез, у процесі етнічної ідентифікації у людини (спільноти) формуються.

— стійке відчуття "ми", засноване на певних параметрах етногенезу: генетико-біологічному (родове коріння), клімато-географічному (історична територія) і соціокультурному (історія свого народу, символи його культури, мистецтва, релігії тощо), що утворюється в процесі історико-культурного розвитку спільноти;

— бачення світу і життя за принципом "свої - чужі", "ми - вони" і готовність до подібності способу думок і дій з представниками своєї етнічної групи;

— певне ціннісне ставлення індивіда до себе та інших, суспільства і оточуючого світу;

— тип самовизначення індивіда в соціальному і культурному просторі;

— спосіб життя людини (стиль життєдіяльності, стиль спілкування, стиль активності тощо).

Визнаючи активну роль самої людини в ідентифікаційних процесах, можна констатувати суб'єктивно-психологічний характер етнічної ідентичності. Але не можна погодитися з поширеним серед прибічників конструктивістського розуміння етнічності уявленням про неї як про уявний конструкт, що залежить тільки від самого суб'єктаЭтнические группы и социальные границы. Социальная организация культурных различий / под ред. Ф. Барта. Москва. Новое издательство, 2006. 198 с.. Становлення етнічної ідентичності - довготривалий процес, включений у розвиток свідомості в цілому. Однією з перших концепцій розвитку етнічної свідомості як чинника належності до певної спільноти стала концепція Ж. Піаже. В його дослідженні було проаналізоване формування поняття "Вітчизна" й образів "інших країн". Він зазначав, що ці уявлення складаються водночас і є двома гранями єдиного процесу, під час якого і відбувається розвиток етнічної ідентичності. Це пов'язано зі створенням у індивіда певних пізнавальних моделей, відповіддю на які є етнічні почуття. Згідно з Ж. Піаже, перші фрагментарні і безсистемні знання про свою етнічну належність дитина набуває до шести-семи років. У віці восьми-дев'яти років вона вже не просто повторює отриману від родичів інформацію, а може її систематизувати. Вона починає досить чітко ідентифікувати себе з етнічною групою на підставі національності своїх родичів, місця проживання, рідної мови. І тільки до десяти-одинадцяти років, у молодшому підлітковому віці її етнічна ідентичність складається більш-менш у повному обсязі. Тоді для неї стають очевидними і зрозумілими особливості своєї відмінності від інших народів. Вона може зауважити унікальність рідної історії, особливості політичного укладу, специфіку традиційної побутової культури⁴ Piaget J., Weil A. M. The development in children of the idea of the homeland and of relations with other countries. International Social Science Bulletin. 1951. Vol. 3. Р. 561-578..

Етнічна ідентичність виникає в результаті процесу соціалізації особистості, як наслідок засвоєння мови і певного обсягу духовної культури свого народу (наукові знання, національні вірування, норми моралі, художні і естетичні досягнення тощо). Значну роль у цих процесах відіграє родина. Перевага рідної мови як засобу спілкування всередині родини, дотримання звичаїв, обрядів і свят, наявність у домівці традиційних предметів побуту, розмови на теми історії рідного народу й етнічна гордість визначають зміст етнічної ідентичності дітей. Безумовно, велике значення у цьому процесі мають школа та освітні організації і установи. Під керівництвом родичів (чи інших значущих дорослих, громадських інститутів) діти починають наслідувати національні традиції, обряди, свята, засвоювати звички і норми побуту тощо. Поступово зростає спроможність дитини сприймати, описувати, інтерпретувати етнічні ознаки, засвоюються складніші і неочевидні - спільність предків, походження й історіяЮрій М. Етнологія. Київ: Дакор, 2006. С. 155-166..

На думку канадського етносоціолога Р. Бретона, в етнічній ідентичності можна виокремити декілька типів або рівнів: 1) ідентичність, яка обертається навколо конкретних речей зі символічною цінністю (їжа, одяг, твори мистецтва і т. п.); 2) ідентичність, яка пов'язана зі звичаями та культурним життям своєї етнічної спільноти; 3) ідентичність, яка базується на етнічній мові; 4) ідентичність, яка обертається навколо друзів своєї етнічної спільноти; 5) ідентичність, яка пов'язана із підтримкою потреб і цілей своєї етнічної спільноти. За всієї їх умовності, вони орієнтують дослідників акцентувати саме на процесі, виокремлюючи його складові чинники, серед яких на особливу увагу заслуговує історична свідомість.

У цьому контексті варто зазначити, що осягнення і усвідомлення минулого народу є одним з вирішальних факторів залучення людини до духовного життя свого етносу. Без історичної пам'яті немає етнічності і немає етнічної ідентичності. В процесі розуміння і прийняття минулого, його входження в актуальний простір самосвідомості людини і суспільства відбувається його перероблення і засвоєння. Звідси і вплив на все суспільство, на всіх його членів засобами історичної пам'яті, перевірених часом і випробуваними традиціями, що йдуть з минулого і забезпечують зв'язок різних епох.

Можна виділити кілька аспектів етнокультурної історичної пам'яті як чинника етнічної ідентифікації:

1. Етноісторична пам'ять - знання про спільність походження, предків.

2. Соціальна пам'ять - знання людей про образ і рівень життя на різних етапах існування народу.

3. Політична пам'ять - знання людей про форми державного укладу, що існували в минулому. Наявність у етносу власної державності або хоча б володіння нею в минулому вкрай важливо для етнічної свідомості. Втрата державності (незалежно від її причин) тягне за собою болісні емоції, а досить часто і прагнення її відновити. Це може визначити активність у справі збереження своєї відмінності, своєї культури, що підвищує рівень етнічної ідентичності його членів.

4. Соціокультурна пам'ятьуявлення індивідів про джерела рідної мови, народний епос, художню культуру, традиції і звичаї, про моральні і соціальні норми тощо. Вважаємо, що саме цей аспект історичної пам'яті особливо сприяє збереженню національного колориту, дозволяє легко ідентифікуватися етносом і диференціювати його від інших етнічних спільнот.

5. Конфесійна пам'ять - уявлення індивідів про релігійні обряди минулого і прийнятті релігії. За певних умов на деякий відрізок часу релігія може вийти на перший план в етнічній самосвідомості і впливати на поведінку людей у позитивному або негативному аспектах.

6. Пам'ять про форми спілкування з іншими народами, що склалися. Досвід міжнародного спілкуванняЮрій М. Етнологія. Київ: Дакор, 2006. С. 155-177..

Таким чином, ідентичність з минулим вкрай важлива для збереження етнічної культури і набуття повноцінної етнічної ідентичності в теперішньому. Але не менш важливо підтримувати перманентний характер ідентичності, щоб вона не стала своєрідним заповідником старожитностей. Не менш важлива й ідентичність з теперішнім, яка має виражатися через насичення актуального соціального і культурного простору образами сучасників, які втілюють найкращі моральні, естетичні та інші ознаки рідної культури і захист її цінностей. У теперішньому світі етнічна ідентичність може виконувати дуже важливу для етносу функцію інформаційного захисту, виступаючи в ролі "фільтра", здатного зберегти самобутність національних культур під натиском чужого культурного впливу.

Фундамент історичної пам'яті закладається в родині, через збереження пам'яті про предків і повагу до їх традицій та досягнень. Але системні знання про історію свого народу індивід здобуває в процесі соціалізації у суспільстві. Особливість етнічної соціалізації у суспільстві в цілому є одним з найсуттєвіших факторів, які впливають на становлення не тільки історичної пам'яті, але і всієї етнічної ідентичності. Етнічна соціалізація в масштабах усього суспільства залежить від соціальних, економічних, політичних і духовних процесів, що відбуваються в ньому. Важливу роль відіграє той факт, чи ведуть держава і суспільство політику самозбереження і відтворення етносу і його культури. Якщо народ налаштований на збереження своєї культури і способу життя, то тоді у суспільстві можлива нормальна етнічна соціалізація. Від держави і суспільства залежить формування позитивних цінностей і норм, що об'єднують етнос, розвиток взаєморозуміння і згоди, запобігання ксенофобії і екстремізму.

Якщо деталізувати цей процес, то можна помітити, що етнічна соціалізація в суспільстві детермінована, перш за все:

— законодавчою базою (наприклад, наявністю і дотриманням законів про державну мову, національну освіту, релігію і віросповідання, ефективністю міграційного законодавства тощо);

— демографічною політикою, яка має супроводжуватися активною пропагандою з боку держави і суспільних організацій традиційних сімейних цінностей, організації турботи про людей похилого віку як важливих носіїв традицій і досвіду народу;

— освітніми методологічними програмами, спрямованими, зокрема, і на надання підростаючому поколінню знань про рідну культуру і збереження її цінностей;

— станом міжетнічних відносин;

— наявністю або відсутністю масової міграції.

Результатом цих заходів і зусиль є формування в суспільстві стійкого етнічного особистісного зразка, ідеалу людини, і тоді на його досягнення спрямовуються всі дії інститутів соціалізації: родини, школи, інших освітніх установ, найближчого соціального оточення.

Як правило, етнічний статус людини залишається незмінним упродовж усього її життя. Але все-таки етнічну ідентичність не можна вважати статичним явищем, формування якого закінчується у підлітковому віці. Вона досить динамічна. Зовнішні обставини соціального життя можуть штовхати людину будь-якого віку на переусвідомлення ролі етнічної належності в її долі, приводити до трансформації етнічної ідентичності. Накопичення миттєвого досвіду і знань може привести до того, що нестійка етнічна самосвідомість стане більш стійкою і навіть зміниться, буквально повністю переформатується. Етнічна ідентичність може взагалі втратити значення для людини і бути нею втрачена. Це пов'язано з вищеперерахованими особливостями етнічної соціалізації, з тим, що ідентичність і її зміст детермінуються панівними у суспільстві соціальними відносинами, рівнем їх стабільності й інтегрованістю особистості (спільноти) в ці відносини.

У цьому зв'язку видається доцільним звернутися до запропонованої американськими науковцями (Дж. Маккей та Ф. Льюінс) етнічної ідентичності, її поділу за чотирма типами: а) з "мінімумом етнічності", до якої віднесено осіб з низькою етнічною обізнаністю та асимільованих; б) з "поміркованою етнічністю" - особи, які мають певні контакти з членами своєї етнічної групи, але їх етнічна ідентичність слабка і не підтверджена етнічною свідомістю; в) з "маргінальною етнічністю" - особи з сильною етнічною свідомістю, які через різні причини не мають контактів із членами своєї групи, а також т. зв. "етнічні сироти", які не мають тісних зв'язків ані зі своєю етнічною групою, ані з "більшою" оточуючою спільнотою; г) з "максимальною етнічністю" - особи, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи, у відстоюванні її політичних, економічних, соціальних й інших інтересів ¹⁰ . З певною умовністю, цю типологію можна застосувати й для оцінки рівнів української ідентичності.

На формування, прояв і зміну етнічної ідентичності впливають політичні, соціально-економічні, психологічні, ідеологічні та інші фактори. Такими факторами можуть бути ступінь політичної участі представників етносу в органах влади, роль уряду в житті етносу, політичні погляди й ідеї його інтелігенції, психологічно загострені відчуття обмеженості або несправедливості, особливості соціально-економічного статусу й економічного оточення ¹ .

У сучасній науці фігурують три основні інтерпретації змісту поняття "етнічність".

1. Етнічність як "відчутна реальність". Це найбільш традиційний погляд, який бере початок ще з ХІХ ст. Відповідно до нього, етнічність - це спільнота, наприклад, раси, крові, мови, території, релігії, економічного життя, культури тощо, тобто набір досить відчутних і об'єктивних характеристик. Такий підхід правомірний лише щодо етнічних груп традиційного суспільства, що відрізняється слабкою мобільністю і культурною замкненістю. Сьогодні народи живуть в урбанізованому і глобалізованому відкритому середовищі, в єдиному полі масової комунікації, що разом з тим не призводить до денаціоналізації. Крім того, на межі тисячоліть дослідниками зазначається так званий етнічний парадокс - зростання значущості етнічної належності в усьому світі. Отже, етнічність чітко виходить за межі об'єктивованих атрибутів і характеристик.

2. Етнічність як спільне символічне середовище. Цієї точки зору дотримуються культурантропологи, послідовники К. Леві-Строса. Так, К. Гірц розглядає етнічність як певну загальну "павутину значень", що об'єднує членів однієї етнічної групи, відрізняючи їх від інших ¹⁰ . Незважаючи на продуктивність символічного підходу, особливо щодо мови і сприйняття Картунов О.В. Західні теорії етнічності^ нації та націоналізму: навч. посібник для студ. вищих навч. закл. Київ: Університет економіки і права "КРОК", 2007. С. 56-57. Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування: монографія. Київ: НІСД, 2011. С. 33-36. Гірц К. Інтерпретація культур. Київ: Дух і Літера, 2001. 542 с. повсякденності, етнічність єдиною системою змістів або інтерпретацій не обмежується. Навіть у стабільних, органічно змінюваних суспільствах символічне середовище з часом не може не змінюватися. Відповідно, не можна обмежувати визначення етнічності символічним середовищем.