Історичні, теоретичні та методологічні засади дослідження цивілізаційної ідентичності

3. Етнічність як система загальноподілюваних поведінкових стереотипів. Таке бачення етнічності характерне здебільшого для соціальних психологів. Без сумніву, вивчення соціально обумовлених етнічних стереотипів необхідне, особливо в контексті проблеми базових (модальних) ознак національного характеру, однак категорія етнічності в цілому виходить за межі стереотипних поведінкових реакцій. У сучасному суспільстві з його складною диференціацією і стратифікацією різним соціальним групам, незалежно від наявності спільного етнічного кореня, притаманна різна система стереотипів, обумовлена віком, рівнем освіти, родом заняття, місцем проживання ¹¹ . Не можна забувати і про історичну динаміку системи стереотипів, опосередкованої станом соціальних відносин і інститутів. Кожен з цих підходів зачіпає важливу характеристику феномену етнічності, однак не розкриває його повністю, що й актуалізує необхідність подальших досліджень.

Говорячи про етнічні ідентичності, варто звернути увагу на найстійкіші спільноти в історії людства, більшість з яких пройшли через кілька історичних епох, через зміну релігійних уявлень, революції і соціальні потрясіння. Подібних випробувань зазнав й український етнос. Етнічні ідентифікації виявилися стійкими першочергово тому, що ці ідентифікації становлять ототожнення людини зі спільнотою, яка реально існує і є винятково стійкою. Крім того, доцільно зазначити, що етноси є стійкими міжпоколінними соціальними системами, що зміна окремих елементів цих систем не обов'язково призводить до втрати системних властивостей усього етносу. Можна вважати загальновизнаним, що архетипічна опозиція "ми"-"вони" лежить в основі етнічної самосвідомості, етнічних відносин, а етнічність - це групова характеристика, що проявляється у порівнянні "нас" із "не нами". Причому цей архетип - один з найдавніших.

У дефініціях "етносу", "етнічності" простежується акцент на трактування поняття "групової ідентичності". Так, наприклад, Л. Гумільов, визначаючи етнос, писав: "... це колектив особин, що виділяють себе з-поміж усіх інших колективів. немає жодної реальної ознаки для визначення етносу, що застосовувалася до всіх відомих нам випадків: мова, походження, звичаї, матеріальна культура, ідеологія інколи є визначальними моментами, а інколи ні. Винести за дужки ми можемо тільки одне - визнання кожної особини: "Ми саме такі, а всі - інші" "Бабюк А.В. Етнічні стереотипи: негативний і позитивний вплив на суспільство. Етнічна самосвідомість та міжетнічна взаємодія в сучасному світі: збірник наукових праць. Суми: Вид. СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2016. С. 296-299. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. Москва: Танаис ДИ-ДИК, 1994. С. 341..

На відміну від соціальних ролей, статусів і престижу, етнічність набагато менше залежить від динаміки соціальних відносин та інститутів, від стану суспільства в цілому. В цьому сенсі етнічність найбільш константна категорія ідентичності. При цьому особистісна етнічна ідентичність не більш змінна, ніж групова, оскільки соціальні інститути спроможні до самовідтворення і володіють великою інерцією.

Як на індивідуально-особистісному, так і на груповому рівні етнічність виконує кілька значущих функцій.

1. Для члена спільноти етнічність, задаючи певні інституціональні норми, виступає регулятором соціальної поведінки. Сучасна людина, будучи носієм численних статусів, водночас виконує кілька соціальних ролей, входить у багато груп, не завжди пов'язаних між собою, при цьому кожна роль і кожна група застосовують до неї специфічні нормативні вимоги, які зазвичай не узгоджуються, а навпаки, суперечать одні одним. Етнічність регулює міжособистісне і міжгрупове спілкування на підставі традицій, звичаїв, загальновизнаних цінностей, значущих для спільноти, що і визначає регулятивну функцію етнічності.

2. Формуючи єдине символічне середовище, етнічність відіграє роль своєрідного інформаційного фільтра. У сучасному суспільстві людина мимовільно втягується в потужний потік різноманітної і нерідко внутрішньо суперечливої інформації. Етнічність не тільки сприяє її упорядкуванню і систематизації, але і "просіює" її з точки зору загальноприйнятих культурних цінностей та ідеалів. У цьому її інформаціна функція.

3. Етнічність сприяє також задоволенню потреб людини в психологічній стійкості і визначеності. Актуалізація етнічності - це захисна реакція на уніфікованість або нестабільність (радикальна зміна) оточуючого соціального середовища, яка може призвести до руйнації ціннісного світу людини. Незмінність етнічного, традиційного, на противагу соціальній інновації, перешкоджає розвитку соціально-психологічної фрустрації та аномії. В цьому полягає захисна функція етнічності.

4. За певних ситуацій етнічність спроможна стати ефективним інструментом досягнення економічних, політичних та інших завдань. В умовах соціальної кризи або гострого міжгрупового конфлікту саме етнічність починає визначати соціальні очікування і політичні вимоги спільноти, тобто стає інструментом політичної мобілізації. В цьому проявляється мобілізаційна функція етнічності.

5. Етнічність на стадії масової мобілізації мотивує спрямованість свідомості і поведінки членів спільноти. В цьому випадку соціальна дійсність, політичні, економічні та інші цінності розглядаються етнічною спільнотою першочергово через призму відповідності і невідповідності етнонаціональним інтересам, сама ж акцентуйована етнічність виступає як критерій оцінки соціальних і політичних змін. У цьому полягає мотиваційна функція етнічності.

Виходячи з цих функцій етнічної ідентифікації як багаторівневого процесу, доцільно хоча б перерахувати основні рівні.

Перший рівень - це класифікація і власне ідентифікація, які є підставою для формування опозиції "ми" - "вони".

Другий рівень становить формування етнічних образів, тобто приписування етнічним спільнотам певних культурних, статутних та інших характеристик.

Третійце рівень етнічної ідеології, під якою трактується більш-менш усвідомлений погляд на минуле, теперішнє і майбутнє своєї власної спільноти стосовно інших етнічних спільнот.

Які висновки витікають зі стислого аналізу змісту понять "етнічність" і "етнічна ідентичність"?

По-перше, існуючі на підставі культурних відмінностей етнічні спільноти становлять не тільки соціальні конструкти, що актуалізуються внаслідок цілеспрямованих зусиль з боку культурних і політичних еліт і створюваних ними інститутів, перш за все держави, але й продукт історичного розвитку. "Цемент", що скріплює ці спільноти, - міф про спільне походження, ідентичність або уявлення про належність до спільноти, що поділяється всіма її членами, а також солідарність, що виникає на цій базі.

По-друге, кордони спільнот визначаються вибраними культурними характеристиками. Тому зміст особистішої і групової ідентичності відносно змінний не тільки в історико-часовому, але - за певних обставин - у ситуативному плані.

По-третє, інтенсивність прояву етнічної ідентичності етнічних спільнот визначається політичними елітами, їх завданнями і стратегіями. Серед них найважливішу роль відіграють такі: організація відповідей на зовнішні виклики через маніфестацію самототожності, встановлення контролю над значущими ресурсами і політичними інститутами, забезпечення комфорту своїй спільноті.

Існування етнічної форми групової ідентичності або територіального патріотизму не має особливого політичного значення доти, доки не об'єднається з ідеєю нації. Щодо української різновидності етнічної ідентичності, то вона теж формувалася у контексті означених принципів упродовж усієї історії українського народу, починаючи з часів Києво-Руської держави і закінчуючи сьогоденням. Усвідомлення єдності етносу, визначеного як український народ, у різні часи мало різну міру глибини й різне територіально-племінне наповнення. Самоототожнення із княжою спадщиною було послаблене внаслідок драматичних подій ХІІ-XV століть. Православна самоідентифікація переважної частини населення, з одного боку, була чинником середньовічної форми спільності, а з другого - ставила свої умови й обмеження для геополітичної орієнтації можливих провідників. Березневі статті 1654 р. - результат не просто стратегічного прорахунку Богдана Хмельницького, а й недостатньої етнополітичної визначеності, недосформованості суспільства, браку самодостатності. За таких умов виявився розкол і у "верхах", і в "низах" суспільства - на "західну" і "північно-східну" орієнтації за невизрілості ідеї "опертя на власні сили". Цей розкол різною мірою проявлявся протягом наступної історії, хоч і були потужні рухи, спрямовані на його подоланняЦивілізаційний крах Переяславського проекту (Україна і Московія): історія співіснування і ворожнечі / Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Київ:ІПіЕнД

ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2017. 356 с..

"Чорна рада" і "Руїна" як феноменн-символн української історії. Етнополітична недосформованість суспільства за обтяжливих зовнішньополітичних умов перешкоджала переростанню стихійної козацької демократії в представницько-структуровану. Розвиток зупинився на спрощених формах демократії. Вони давали можливість політичним демагогам використовувати хвилинні настрої введених в оману мас у своїх планах, апелюючи також і до іноземного чинника, шукаючи підтримки в сусідніх володарів. Соціальні інтереси та релігійні орієнтації ставали предметом політичної гри. Традиції індивідуалізму й бунтарства, не врівноважені історичним досвідом державного самоврядування, призводили до розбрату, що закінчувався руїною, створювали сприятливу атмосферу для зовнішнього втручання. Це повторювалося і в XVII, і у XVIII, і в ХХ століттях.

Втрата духовної самодостатності. Паралельно, починаючи з підпорядкування в XVII ст. української церкви Москві, відбувалася передислокація духовних сил, переміщення інтелектуальних потенціалів із Півдня на Північ. Ці нелегкі процеси становлення власної ідентичності продовжувалися і в ХІХ, і XX століттях, коли українці опинилися в складі Австро-Угорської, Російської, а згодом більшовицької імперії.

Після здобуття незалежності проявилися суперечливість і внутрішня слабкість Української держави, оскільки мирний характер національної революції не супроводжувався адекватним оновленням структур влади. Крім того, "одномоментний" розвал тоталітарної системи супроводжувався виходом на поверхню раніше маскованої й почасти стримуваної, нагромадженої за минулі десятиліття "негативної якості" суспільства й людини: корумпованості, здирництва, продажності, безвідповідальності, хабарництва, хамства та ін. як компенсації за рабський послух. Саме ця негативна якість, а не ідеалізм "дисидентів" чи скромна працьовитість трудового люду стала формувальним (деформувальним!) вектором суспільного розвитку в більшості пострадянських країн. Відповідно, всі механічно перейняті західні рецепти побудови ринкових відносин тощо, не підкріплені надійною нормативною базою і не сперті на соціально-психологічну, моральну, професійну підготовленість суспільства, давали прямо протилежні бажаним результати. Цей процес описано в багатьох фундаментальних працях, але, мабуть, ще недостатньо проаналізовано з погляду чинників і мотивацій. Адже йдеться не тільки про типове імперське "вербування мізків", а й про тонші механізми культурної самоконцентрації у центрах світового значення, про власний вибір талановитих особистостей у пошуках ширшого простору для самореалізації - особливо в добу, коли Україна все ще не розірвала з комплексом провінції, а обов'язок служіння рідному народові ще не став дійовим стимулом для більшості¹¹ . Синдром "чорної ради" залишається й сьогодні, оскільки немає прозорого механізму народного самовиявлення й системи дійового самоврядування, розвинених структур громадянського суспільства, натомість свобода реалізується як безвідповідальність і простір для розгулу невдоволених амбіцій олігархів та їх російської агентури.

Цивілізаційний вимір національної ідентичності

Національна ідентичність посідає пріоритетне місце у формуванні цивілізаційної ідентичності, оскільки вона базується на етнічній і є визначальною по відношенню до інших форм групової соціальної ідентичності і невіддільна за змістом від таких понять, як "етнос" та "нація". Як зазначалося у попередньому підрозділі, розвиток етносу - це тривалий, динамічний, складний і суперечливий процес, який умовно поділяється на дві фази: давню - або виникнення етносів - етногенез та новітню - утворення націй, або націогенез. Такі ідентичності, як рід, плем'я, відображають минуле етносу, натомість нація - це його сучасне і майбутнє.

Національна ідентичність є результатом співвіднесення індивідів "ми" з такою "уявленою" спільнотою, як "нація", прийняття її інтересів і цінностей. У дослідницькі практики поняття "уявлена спільнота" введене Б. Андерсоном, який вважав, що вона є продуктом уявлення її членів, яка надає їм можливості спілкування і є чимось більш інтенсивним, ніж просто спільнота, більш укоріненим, що осягається шляхом уявлення і виходить за межі самоочевидності¹¹ . Зрозуміло, що термін "уявлені спільноти" не означає, ніби нація - штучна конструкція: вона є спонтанним породженням людського духу. За словами Б. Андерсона, нація уявлена тому, що члени навіть найменшої нації здебільшого не знають один іншого особисто, не зустрічаються і не розмовляють. Тим не менше, у свідомості кожного існує образ своєї нації. Обов'язкова умова формування будь-якої спільноти, уявлення про себе - спадковість свідомості. Сама сутність нації як колективного цілого живе спадковістю від покоління до покоління. Визначає певну традицію її життя, збереження підстав цього життя. Культ предків у Дзюба І. Україна в пошуках нової ідентичності. Київ: Україна, 2006. С. 161-162. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Москва: Наука, 2001. С. 26-32. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. С. 288. традиційному суспільстві, національні свята і поклоніння національним святиням у наші дні покликані нагадувати нам, що всі ми пов'язані спільним корінням і спільним минулим. Нації настільки ж умовні, наскільки й органічні, тому що будь-які з них мають свої кордони, за якими знаходяться вже інші нації. Вони реальні завдяки відтворенню віри людей у їх реальність та інститутам, відповідальним за відтворення цієї віри ¹¹ .

При цьому варто зауважити, що головним контекстом колективних уявлень виступає культура, а джерелом - колективна пам'ять і різні дискурсивні практики. У зв'язку з цим дослідники розрізняють колективні спогади, пов'язані зі спільним культурним досвідом у межах простору і часу (тобто акти колективної артикуляції таких спогадів), і те, що називається міфопанорамами, тобто дискурсивними сферами, в яких постійно формуються, поширюються і реконструюються міфи, які лежать у підставі тих чи інших колективних ідентичностей.

Відповідно, інтерпретацію національно-цивілізаційної ідентичності можна розглядати як процес конструювання розуміння на підставі певної культурної властивості, тому колективні ідентичності можна тлумачити як "штучні" (конструйовані) і "природні" (культурні). У зв'язку з цим колективні ідентичності, з одного боку, формуються соціально значущою інформацією, з іншого - визначаються культурною актуалізацією.

У дискурсі про національно-цивілізаційну ідентичність України простежуються різноманітні її моделі, у підставі яких лежать ті чи інші синкретичні образи України як нації, так і цивілізації. Ці моделі стають ідентифікаційними матрицями, вписуючись у ментальну програму індивідів, складаючи при цьому таку уявлену спільноту, як нація-цивілізація. Тому образи, з якими ідентифікують себе члени уявлених спільнот, не тільки відбивають, але й породжують соціальну реальність.

Таким чином, національно-цивілізаційна ідентичність формується внаслідок не тільки конструктивістських зусиль (інформаційних впливів), але й культурної схильності (неусвідомленої), а також соціальної готовності (усвідомленої) індивідів сприймати образи й уявлення про уявлені спільноти як моделі цих ідентичностей.

На сьогодні існує кілька цивілізаційних образів України. Перш за все, це її образи як східнохристнянської (Константинопольський патріархат), української регіонально-локальної цивілізації. Образ східнохристиянської цивілізації базується на уявленні про збіг цивілізації і релігії, де материнською цивілізацією виступає Візантія. В образах України як українськослов 'янської цивілізації домінуючим фактором виступає українська етнічність, що задає єдиний нормативно-ціннісний простір в її цивілізаційному Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. Київ: Критика, 2001. 281 с. ареалі. В основі цієї етнічності виступає кровна спорідненість, або родова пам'ять, що пронизує різні сфери життя нашого народу - релігію, економіку, політику, ідеологію, культуру, національні, етнічні і родинні зв'язки. Особливе значення надається також геополітичному фактору: українська цивілізація розглядається як міст між Сходом і Заходом.

Образ України як української цивілізації формується, з одного боку, в контексті європейсько-атлантичних ідей, особливо після Революції Гідності, а з іншого - з урахуванням того, що її ядром виступає базовий етнос - український народ, а інтегруючим чинником є суверенна Українська держава.

У рамках багатомірного методологічного конструкта особливість України як української цивілізації полягає в тому, що домінантною формою інтеграції в ній виступає державність, яка, будучи "політичним обручем", що стягує гетерогенний соціокультурний простір, задає єдиний у ній нормативноціннісний порядок (символічний універсум). Державність як політикоюридично організована форма суспільства включає в себе державно-правові організації та інститути, національно-державну ідею ("спільну справу") і практику її реалізації, а також принципи відносин держави і людини, держави і суспільства, держави і світового співтовариства. Українській цивілізації притаманні мобілізаційно-модернізаційний алгоритм соціального розвитку й особливий культурний код як сукупність колективно-несвідомих образів, цінностей і установок.

Дещо іншого змісту набуває тут поняття "нація". Для німецьких романтиків нація - це щось персоноподібне - "мегаантропос": у неї індивідуальна, своєрідна єдина доля; вона володіє власним характером або душею, місією і волею; їй притаманний внутрішньо пов'язаний духовний і психічний розвиток, який називається її історією.

Леон Дюгі, ввівши у 1920 р. у науковий обіг поняття "нація-держава", зауважив різницю між французьким і німецьким розумінням нації. Зокрема, він вважав, що до початку ХХ ст. у Європі сформувалися дві концепції суспільного життя, форм державної влади і її легітимації, які протистояли одна одній у Першій світовій війні. З одного боку, була Німеччина, яка захищала світогляд, згідно з яким влада (суверенітет) належить державі, а нація - це орган держави. З іншого - Франція з її традиціями суверенітету нації, що відстоювала своє бачення держави як "нації-держави"Михальченко Н. Украинская региональная цивилизация: прошлое, настоящее, будуще. Киев: ИПиЭнИ им. И.Ф. Кураса НАН Украины, 2013. 340 с. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства. Москва: Инфра-М, 2013. 427 с..

Відповідно, на думку Л. Дюгі, основною ознакою "нації-держави" є те, що нація має суверенітет. Щодо "держави-нації", то вона кваліфікується як політична організація із недобудованим національним базисом. У цьому випадку національна ідентичність не визріває органічно внаслідок історичного розвитку країни, а штучно стимулюється державою.

Унаслідок історичних обставин в Україні поширилось як етнічне (німецьке), так і політичне (французьке) розуміння нації - за наявної переваги першого, а їх зміст і співвідношення тривалий час дискутувалися. Насправді такий поділ дефініцій "нації" на два класи достатньо умовний, оскільки це поняття також багатозначне, має різні відтінки і визначення. Як зазначав американський політолог Г. Айзекс, "у кожного автора свій перелік частин, які становлять націю. Однією ознакою більше, однією ознакою менше. Всі вони вміщують спільну культуру, історію, традицію, мову, релігію: деякі додають "расу", а також територію, політику, економіку - елементи, які тією чи іншою мірою входять до складу того, що називають "нацією " . Тут варто згадати веберівське визначення нації: "Поняття нації може бути визначене приблизно так: вона становить дану у чуттєвості спільноту, адекватним вираженням якої могла б бути власна держава і яка, відповідно, зазвичай прагне породити з себе цю державу"Пивоваров Ю. Русская политическая традиция. Москва: Наука, 2006. С. 131. Вебер М. Политика как призвание и профессия. Москва: Прогресс, 1990. С. 271..

У свідомості більшості людей нація - завжди єдина спільнота. Незалежно від нерівності, що існує в ній, ми зазвичай сприймаємо її на рівні горизонтальних зв'язків. Але при цьому вона виступає і як спільнота політична. Ми не приймаємо її за добровільну асоціацію приватних осіб, яка в будь-який момент може розпастися; навпаки, нація проявляє себе через систему суспільних інститутів, створених для служіння спільноті, головний з них - держава. Тому нація трактується як незалежна одиниця. Не випадково її концепція народилася в епоху Французької революції, поставивши під сумнів законність традиційного династичного правління і суверенітет монарха. Відтоді народи, що усвідомлюють себе націями, борються за національне звільнення, і символ цієї свободи - суверенна держава.

Отже, нації, а відтак і національна ідентичність, формувалися, як правило, на базі тієї чи іншої комбінації політичних, соціально-економічних, культурних і етнічних факторів. Процес їх становлення спирався передусім на культуру і єдність домінуючої етнічної групи, що мала багатовікову історію попередньої консолідації. Тому не можна ігнорувати етнічну і політичну історію, оскільки в історії становлення будь-якого явища знаходиться ключ до розуміння його природи.

Переходячи до докладнішого розгляду процесу становлення національної ідентичності, необхідно виходити з того, що в сучасній соціокультурній і політичній практиці вона відіграє особливо важливу роль. Згідно з Е. Хобсбаумом, "наша епоха, як і раніше, залишається епохою національних держав"Хобсбаум Э. После победы в войне. Соединенные Штаты: Все шире и шире. Логос. 2003. № 1. С. 97-104.. Тому можна стверджувати, що несформованість національної ідентичності - серйозна загроза сучасному суспільству і державі, оскільки може призвести не тільки до руйнування системи національних цінностей, але й встановлення анархії, розвитку неконтрольованих процесів на будь-яких рівнях соціальної життєдіяльності. Крім того, внаслідок неявно вираженої національної ідентичності розмиваються підстави для формування цілісних соціально-історичних суб'єктів - націй, що взаємодіють одні з одними і становлять та захищають власні інтереси, інтереси спільнот, інкорпорованих у націю.

Нині спостерігається одночасне прагнення народів і націй, у тому числі й українства, з одного боку, брати участь у життєдіяльності загальносвітового людського простору і набувати при цьому відповідних рис (стосується насамперед економіко-технологічних і політичних аспектів), а з іншого - зберігати етнічну і культурну самобутність, використовувати її для окреслення своїх культурних кордонів, виділення серед інших і самозбереження. У цих процесах роль національної ідентичності як фактору національної єдності важко переоцінити. Вона необхідна для утвердження націй як суб'єктів соціальної та історичної діяльності, встановлення системи комунікацій, сумісних дій, їх відповідальності, усвідомлення завдань і шляхів розвитку суспільства як на індивідуальному, так і на колективному рівнях. Оскільки структура ідентичності має багаторівневий і гнучкий характер, усі види ідентичності взаємопов'язані між собою і мають особливий характер переломлення в соціокультурному просторі, тому говорити про будь-який конкретний вид ідентичності ізольовано від інших майже неможливо. Тому гуманітарні дослідження сутності національної ідентичності і її змісту проводяться найчастіше шляхом порівняння її з таким видом ідентичності, як цивілізаційна.

Національна ідентичність - це насамперед уявлення про себе через призму своєї присутності в національній спільноті, в нації. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти, поділяє її цінності й усвідомлює особливі відмінні риси цієї спільноти, можна стверджувати факт існування національної ідентичності. Тут ідеться не лише про просте відокремлення "ми" від "не ми", а набагато складніший процес, зумовлений самим феноменом нації¹² . У цьому звязку Е. Сміт виокремив низку параметрів, присутність яких у суспільній свідомості свідчить про наявність національної ідентичності: "1. Історична територія, або рідний край. 2. Спільні міфи та історична пам'ять. 3. Спільна масова громадська культура. 4. Єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів суспільства. 5. Спільна економіка, можливість вільно пересуватись у межах національної території" .

Зазначені сегменти національної ідентичності мають визначальне значення для формування національної свідомості як одного з її критеріїв. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. Київ: Либідь, 1999. С. 284. ^{Сміт Е. Національна ідентичність. Киї}в: Основи, 1994. С. 23. Польська дослідниця Т. Хінчевська-Геннель запропонувала таке визначення: "Національна свідомість - це соціально-психологічний феномен, характерний для особистостей чи груп людей. Це прояв існування нації на певному етапі її розвитку, й водночас - необхідна умова її існування. Національна свідомість формується під впливом таких чинників, як належність до мовної спільноти, історичні традиції (у тому числі правові і звичаєві), релігія; потреба у створенні народного героя (моральної ідеї); територіальна спільність; прагнення незалежної державності. Жоден із цих чинників не є абсолютно необхідним, водночас наявність одного чи двох із них не є достатньою. Всі вони можуть змінюватися з часом"¹² . Згадані "чинники" або складники національної свідомості частково збігаються з тими, які назвав Е. Сміт, однак польська дослідниця не бере до уваги той факт, що вони водночас можуть бути (і є) складниками етнічної свідомості, не пояснює, як і чому вони стають національними ¹² .

Більш докладну відповідь на це питання знаходимо у Дж. Армстронга, який стверджував, що певні "об'єктивні" складові поняття "нація" стають важливими чинниками націотворення, переходячи у сферу суб'єктивного, перетворюючись на символи й міфи. Основою еволюції, становлення "української ідентичності" Дж. Армстронг вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність, на що роблять ставку вітчизняні історики та філологи, а міф про цю безперервністьChynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej і kozaczyny od schylku XVI do pцlowy XVII w. Warszawa, 1985. S. 71. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. С. 285. Armstrong J. Myth and History in the Evolution of Ukrainian History "Ukraine and Russia in Their Historical Encounter". Edmonton, 1992. P. 130. Кресіна І. Національна свідомість:сутність, основні складові та рівні

функціонування. Нова політика. 1998. № 3. С. 14. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. С. 287.. Тим часом українська дослідниця І. Кресіна зазначає, що національна ідентичність - це усвідомлення державнополітичної, громадсько-територіальної спільності, духовної єдності, етнічної та історичної спорідненості, психолого-етнічної самобутності та неповторності¹² .

На основі аналізу параметрів та складників "національної ідентичності" прихильники "примордіалістського" напряму стверджують, що протягом XVI-XVII ст. тривав процес акумуляції у свідомості "українських" еліт тих елементів, які дозволяли їм відмежуватися від ширшого культурнополітичного і релігійного довкілля, де панувала культура, від якої треба було "відокремитися" або ж якій треба було протистояти. На цей час припадають і початки формування ідеї "політичної відрубності", "самостійництва" і державницької ідеї¹² . Вирішальним же періодом у становленні "національної свідомості" українців стали доба "національного відродження" та "національно-демократичної революції". Саме протягом 1917-1921 рр. ідеї культурної самобутності знайшли свій вияв у таких конкретних політичних проєктах, як перша та друга УНР, Українська Держава П. Скоропадського та ЗУНРРудько С. Проблема "національної ідентичності" українських політичних діячів доби української революції 1917-1921 рр. URL : http://incognita. day.kyiv.ua/identity.html Майборода О.М. Проблеми і перспективи національного конструювання в сучасній Україні. Українська політична нація: проблеми становлення: зб. наук. ст. / за ред. М.М. Розумного (заг. ред.), М.Т. Степика, В.М. Яблонського. Київ: НІСД, 2012. С. 14-22..

Процес формування національної ідентичності набув якісно нового характеру після відновлення державної незалежності України в контексті системної трансформації суспільства, його реформування та євроінтеграції. Не другорядну роль у цьому процесі відіграє емоційна складова, яка виявляється у любові до Батьківщини і асоціюється з патріотизмом. Свідомісний сегмент пов'язаний із вибором між різними суспільно-політичними моделями, викладеними у різних ідеологічних доктринах - консервативній, ліберальній, соціал-демократичній тощо. В низці ідеологій, що впливають на усвідомлення вибору, не слід ігнорувати і конструктивний націоналізм, його культурно-духовні орієнтири. Можна погодитися з думкою О. Майбороди, що в українському інтелектуальному середовищі підтримується Стратегія національної ідентичності, викладена у звіті Програми розвитку ООН за 2004 р., в якій містяться і деякі теоретико-методологічні аспекти становлення української політичної нації: запровадження єдиної офіційної мови як державної з її обов'язковим використанням в адмініструванні, державному управлінні, війську, у системі вищої освіти тощо; створення націоналізованої системи обов'язкової освіти на основі стандартних планів, у центрі яких мова, література та історія домінантної групи; впровадження мови і культури домінантної групи у державні ЗМІ та інші культурні інституції¹³ .

На нашу думку, національна ідентичність - це передусім колективне відчуття, в підставі якого лежить осмислена інакшість і належність до однієї і тієї ж самої нації, визнання її базових цінностей та більшості національних атрибутів. Як наслідок, кожна нація, що відбулася, має свою історію (героїчну або трагічну, зі своїм пантеоном героїв і антигероїв), що є не просто черговою подією, а професійно організованим "національним наративом", тобто заснованим на достовірному знанні, і визнаною членами нації версією минулого країни та її народу. Національний наратив, що сформувався, зазвичай володіє низкою інваріантних рис, а саме:

— переконаність у давності й автохтонності етносу, від імені якого і створюється національна історія;

— проєкція етнополітичних кордонів у минуле, що широко трактуються;

— міф про героїчних предків;

— боротьба за мовний і культурний пріоритет;

— конструювання образу сусідів (позитивного чи негативного).

Іншими словами, історичні наративи відіграють важливу роль у національній ідентифікації. На зв'язок наративу, історичної пам'яті та ідентичності свого часу звертав увагу Поль Рікер, зазначаючи, що всі ми володіємо "наративною ідентичністю"Рикер П. Память, история, забвение. Москва: Издательство гуманитарной

литературы, 2004. С. 59.. Іншими словами, ми - це те, що самі про себе розповідаємо, і спогади про минуле - наші розповіді про нього. Те саме можна сказати і про колективну пам'ять, в якій зберігається історія спільнот і націй.

Справді, "історичні наративи національної єдності" покликані виконувати інтегративну функцію, дозволяючи членам нації усвідомлювати себе такими, що належать до "колективного Я", і нівелювати відмінності. Не випадково І. Нойманн підкреслював значущість таких історій, що виконують функцію самопрезентації в політичному просторі. Ті, хто відсторонюється від участі в будь-якій репрезентації історії про колективне "Я", зазвичай залишаються без політичного простору", - зазначав норвезький дослідникНойманн И. Использование Другого. Образы Востока в формировании европейских идентичностей. Москва: Новое издательство, 2004. С. 127..

До сказаного варто додати, що національна ідентичність містить певну рефлексію на тему взаємовідносин особистості і нації. Це передбачає усвідомлення та оцінку власного і національного буття з певних позицій, насамперед - щодо національної ідеї - ідеального образу або проєктонаціонального майбутнього, історичної перспективи нації. Як окрема особистість, так і суспільство загалом живуть не тільки в тому, що є, але й у можливому. Процес людської життєдіяльності на будь-якому рівні є постійним виходом за межі існуючого заради досягнення бажаного. Не тільки "хто ми як нація?" і "звідки?", але й "ким маємо як нація стати?", "наскільки відповідаємо бажаному?" - ось сутнісні питання національної ідентифікації. Тому важливою умовою формування національної ідентичності є наявність і позитивне сприйняття громадянами національної ідеї як національного проєкту як теперішнього, так і майбутнього країниНагорна Л. Поняття "національна ідентичність" і "національна ідея" в українському термінологічному просторі. Політичний менеджмент. 2003. № 2. С. 14-30..

У національній ідеї акумулюється самоідентифікація національної (етнічної) спільноти людей через наділення їх прихильністю до спільних завдань і цінностей, культивування в спільних культурно-духовних і соціальних практиках співучасті в історичній пам'яті, долі, символіці. Національна ідея включає найсуттєвіші риси різних видів історичної пам'яті: про походження і предків народу, їхнього способу і змісту життя, форми державного устрою, витоки рідної мови, епос, традиції і звичаї, моральні і соціальні норми, культурні обряди минулого і лояльне прийняття релігії, про історичні форми спілкування з іншими народами.

Зовнішній агресивний тиск, втрата мікросоціального статусу держави, боротьба за політичну суверенність і національну незалежність тощо посилюють саморефлексивність національної ідеї, зверненість до власного підґрунтя за нових історичних умов. У цьому плані національна ідея не є нерухомим утворенням, а піддається змінам, збагачується, зберігаючи при цьому ціннісно-змістовне ядро ¹³ . Історія національної ідеї українського народу підтверджує ці підходи.

Національна ідея хвилеподібно відбиває нерівномірність історичного процесу, набуваючи динамічності і дієвості у переломні періоди життя народу, загострення тривоги за долю Батьківщини, злети національної самосвідомості. При цьому своєрідність історичної ситуації визначає вибірковість інтелектуального й емоційного ставлення до змісту національної ідеї, її інтерпретації в оцінках сучасного становища держави ¹³ . Сьогодення Української держави якнайкраще підтверджує сказане про її трансцедентність як систему цінностей в універсальності їх сенсу щодо прагматичних і змінних національних інтересів.

Гносеологічно національна ідея - когнітивно-афективний образ, форма відображення історичної долі народу і людства в їх взаємозв'язку в цінніснозмістовному континуумі національної культури, ментальна репрезентація особливих рис і атрибутів народу і його держави, їх минулого досвіду і майбутніх завдань.

Аксіологічно національна ідея - комплекс і ієрархія найбільш стійких цінностей, а також постійних або періодично відновлюваних ідеологічних і соціально-психологічних установок національної самосвідомості, що претендують на точне і повне вираження суттєвої специфіки національної культури, виявлення вічних, незмінних початків, що просвічуються через емпіричну повсякденність і історичні зміни.

На вершині ієрархії національної ідеї розміщуються трансперсональні і трансгрупові цінності - завдання соціокультурного характеру, тобто ті, що визнають підстави соціального і духовного прогресу. У її структурі виділяються такі аспекти, як:

- дескриптивний (описує риси, своєрідність національного характеру і менталітету, необхідні для вироблення власного погляду на світ, звільнення від застарілих ідей або таких, що приходять ззовні і виступають основою пошуку власної ідентичності, історичного поклику тощо);

- нормативний (задає ідеальний образ майбутньої людини, суспільного і державного устрою; тут культурно-історична функція національної ідеї полягає у досягненні цивілізаційної ідентичності - набуття внутрішньої Карась А. Українська національна ідея. Політологія. Львів: Світ, 1994. С. 342-357. Фартушний А. Українська національна ідея як підстава державотворення. Львів: Світ, 2000. 308 с. гармонії універсуму цінностей, що забезпечує максимальний збіг нормзавдань і норм-обмежень, претензій і можливостей їх задоволення);

метафізичний (трансцендентний) - питання про вищий сенс буття народу і спроба осягнення "Божого закону" - "Оскільки ідея нації є не те, що вона думає про себе у часі, а те, що Бог думає про неї у вічності"Лосев А. Владимир Соловьев и его время. Москва: Молодая гвардия, 2000. С. 221..

Національна ідея - це категорія соціальної онтології, що означує базове уявлення про структуру і властивості соціально-історичної реальності і типологізує соціально-історичні ситуації. В ній можна виділити типи інваріантних відносин, які виникають між індивідами як елементами цілісної біосоціальної системи: ставлення до простору і часу (первісна персоналізація простору, освоєння ресурсів, сімейно-шлюбні і міжпоколінні відносини, турбота про нащадків і характер виховання); відносини з розприділення соціальних ролей (відносини домінування-підпорядкування, ранжування завдань, характер відтворення влади); відносини, що встановлюють і підтримують соціальну єдність ("ми - вони", емпатія, дружба, колективна самоповага).

У конструктивній іпостасі національна ідея спроможна ініціювати і підтримувати активність і вольову цілеспрямованість, творчу роль історичного досвіду як широких мас, так і еліти суспільства у солідарній єдності і взаємопідтримці, взяття відповідальності за майбутнє нації. Національна ідея за умови достатньої етнічної відстороненості спроможна до певної межі виконувати функцію об'єднання інших етносів і етнічних груп країни в єдине державне або політичне ціле з перспективою перетворення в цінніснозмістовне ядро, духовну основу цивілізаційного характеру. Позитивний розвиток національної ідеї найбільше притаманний періодам стабільності суспільних відносин, коли значущі історичні події і оцінки історичних персоніфікацій, включені в національну ідею, в основному незмінні. Стрибкоподібні зрушення в соціальній дійсності порушують умови зміцнення національної ідеї.

У сприйнятті особистості національна ідея - це, по суті, образ тих життєвих умов і перспектив, які отримує індивід, ставши членом даної нації. Наскільки образ нації і національного майбутнього буде привабливим, який відгук знайде у людей - такою і буде доля нації. Адже будь-яка колективна ідентичність, тим більше національна, є результатом ідентифікації з боку окремих індивідів і існує лише тією мірою, якою вони визнають її своєю, а її сила і слабкість залежать від того, наскільки вона значуща у свідомості людей і спроможна мотивувати їх ціннісний вибір, рішення і діїМихальченко М. Українська мрія та національна ідея: ґенеза, взаємодія. Політичний менеджмент. 2009. № 6. С. 3-13.. Однак доля нації залежить не тільки від національних устремлінь, але й від того, на що спроможні люди, які представляють націю. Адже національні прагнення пов'язані з життєвими можливостями, використання яких залежить від ініціативи і спроможності індивідів.

Формування національної ідентичності людей передбачає наявність двох взаємопов'язаних процесів: з одного боку, створення державою і національною елітою відповідних форм і механізмів, що забезпечують залучення особистості в загальнонаціональне життя, а з іншого - вольові зусилля і активність людей, які усвідомлюють себе повноправними учасниками і творцями нації, національної культури і національної держави.

Особливості формування національної ідентичності пов'язані також з тим, що цей тип ідентичності передбачає не тільки стосунки "я" і "ти", але й "ми" й "вони". Як і будь-яка інша ідентичність, національна конституюється у процесі внутрішньоколективних і зовнішніх взаємодій, які дозволяють створити певні уявлення про націю як єднання людей.

Національна ідентичність невіддільна від цивілізаційної як найбільшого "Ми", в яке може включити себе індивід. Вона є більш абстрактною і менш "емоційно зарядженою" порівняно, наприклад, з етнічною ідентичністю, що заснована на прив'язці до "землі" і володіє великою силою. Однією з найважливіших особливостей цивілізаційної ідентичності є її синкретична нерозчленованість, яка виражається в тому, що вона може органічно поєднуватися з конфесійною, етнічною, культурною і національно-політичною ідентичністю.

Цивілізаційна ідентичність, як і національна, теж належить до уявлених колективних ідентичностей. Уявлена не в тому розумінні, що вона не існує як соціальна реальність, а в тому, що вона є результатом самоототожнення індивіда з цивілізацією як уявленою спільнотою. Значною мірою цивілізаційна ідентичність є наслідком інформаційного впливу (конструктивістських зусиль), і культурної актуалізації (есенціалістських передумов). Можливості інформаційного впливу з'являються завдяки тому, що в дискурсі створюються різні образи суспільної свідомості, наприклад, України як цивілізації, а суб'єкти, що володіють символічним потенціалом влади, екстаполюють ці образи на суспільну свідомість як можливі ідентифікаційні матриці. В свою чергу, матриці стають підґрунтям ідентифікації для індивідів, що складають цивілізацію як уявлену спільноту, за умови відповідності цих матриць ментальній програмі людей. Як наслідок, цивілізаційні ідентичності виступають, з одного боку, проєкцією усвідомлених уявлень індивідів про свою цивілізаційну належність, а з іншого - проєкцією неусвідомлених цивілізаційних архетипів, або культурних кодів.

Нині склалися різні цивілізаційні образи України. Перш за все, це образи України як східнохристиянської, українсько-слов'янської цивілізації. Уявленням про Україну як державу-цивілізацію відповідають її образи як православної української цивілізації. Ці образи є можливими ідентифікаційними матрицями як основи формування цивілізаційних ідентичностей в Україні.

Однак з урахуванням того, що ідентифікаційна матриця має бути інформаційною основою становлення цивілізаційної ідентичноті трансетнічного і надконфесійного характеру, найбільш доцільним для цих завдань, на нашу думку, є образ України як української цивілізації.

Особливість України як регіонально-локальної цивілізації полягає в тому, що домінантною формою інтеграції в ній виступає державність, яка, будучи "політичним обручем", що стягує гетерогенний соціокультурний простір, задає єдиний у ньому нормативно-ціннісний порядок. Державність як політично організована форма суспільства включає в себе державноправові організації й інститути, національно-державну ідею і практику її реалізації, а також принципи відносин держави і людини, держави і суспільства, держави і церкви, держави і світового співтовариства. Українській цивілізації притаманні мобілізаційно-модернізаційний алгоритм соціального розвитку й особливий культурний код як сукупність архаїчних колективно-несвідомих образів, цінностей і установок. Базовими структурами цього коду виступають демократія і державність, соціоцентризм, що є культурними маркерами цивілізаційної ідентичності в Україні.

Національні й цивілізаційні ідентичності є колективними, тобто становлять ідентичності індивідів, що складають такі уявлені спільноти, як нація і цивілізація. Розглядаючи такі ідентичності, варто уникати крайнощів конструктивістського підходу і необхідно бачити поле можливих стратегій аналізу проблематики ідентичності за допомогою різноманітних теоретичних і практичних інструментів ¹³ .

Зокрема, в рамках вже згадуваного підходу деякі дослідники розглядають ідентичність як "процес конструювання змісту на підставі певної культурної властивості", тому колективні ідентичності можна одночасно трактувати як штучні (конструйовані) і "природні" (соціокультурні). У зв'язку з цим визнається, що колективні ідентичності, з одного боку, формуються соціально значущою інформацією, з іншого - визначаються культурною актуалізацією.

Таким чином, національні і цивілізаційні ідентичності формуються внаслідок не тільки конструктивістських зусиль (інформаційних впливів), але й культурної схильності (неусвідомленої), а також соціальної готовності (усвідомленої) індивідів сприймати образи й уявлення про уявлені спільноти як моделі цих ідентичностей. Одним з найважливійших викликів для сучасCalhoun C. Critical social theory: culture, history and the challenge of difference Twentieth-century social theory. Wiley-Blackwell, Cambridge, MA, 1995. Р. 198-199. Castells M. The Power of Identity, The Information Age: Economy Society and Culture. Vol. II. Cambridge, MA; Oxford, UK: Blackwell, 1997. Р. 6-8. Harrie G. European identity - implications from the social theory of Norbert Elias. European Identity: Theoretical Perspective and Empirical Insights / Eds. by I. P. Karolewski, V. Kaina. Berlin: LIT Verlag Mьnster, 2006. Р. 59-90 ної України можна назвати проблему формування довершеності національної ідентичності. Труднощі, пов'язані з розв'язанням цієї проблеми, зумовлені тим, що породжуваними дискурсами різні моделі національної ідентичності не завжди відповідають ментальним програмам індивідів, які становлять таку спільноту, як нація.

На завершення підкреслимо, що національна ідентичність як соціокультурний феномен проявляє себе як складна багаторівнева система взаємовпливів, пов'язаних із способом ототожнення людини або соціокультурної групи зі спільнотою вищого рівня, що визначається історичним розвитком держави, її політичною свободою, національними інтересами і колективними цінностями.

Релігійна ідентичність у системі цивілізаційних цінностей

Наукове осмислення зародження і розвитку цивілізаційної ідентичності неможливе без аналізу соціокультурних трансформацій релігійної ідентичності як однієї з найдавніших в історії людства. Можна приєднатися до думки провідних українських релігієзнавців В. Бліхера, А. Колодного, В. Лубського та ін. про те, що релігія виконує важливі світоглядні, духовні, регуляторні, комунікативні та інтегративні функції, а від рівня релігійності суспільства значною мірою залежить його стійкіть і консолідованість, а також успішність процесу націєтворення ^{1 ; ;} . Зважаючи на те, що в ході релігійної ідентифікації у особистості відбувається становлення не тільки релігійної свідомості, але й формується її світоглядне самовизначення на тлі цивілізаційних цінностей, видається доцільним зробити стислий історичний екскурс в її минуле і навести деякі епізоди.

У роки Першої світової війни Артур Ренсом, англійський журналіст, дитячий письменник з окулярами і вусами в стилі Р. Кіплінга, подорожуючи Галичиною поруч з лінією Східного фронту, у репортажах ділився своїми враженнями з європейською публікою, зокрема, з читачами "Daily News". Так ось, серед фактів, зафіксованих цим справжнім Дон Кіхотом, вартий і уваги наступний епізод. Зустрічаючи селян, котрі працювали на полях, допитливий слуга Його Величності запитував про їхню належність до однієї з націй, які воюють. На його подив, сільські жителі відмовлялися ідентифікувати себе у таких категоріях, а коли А. Ренсом знову і знову запитував, хто вони - росіяни, малороси чи поляки, то почув у відповідь: "Православні". І Академічне релігієзнавство: підручник / за редакцією А. Колодного. Київ: Світ Знань, 2000. 862 с. Лубський В. І. Релігієзнавство: підручник. Київ: Академвидав, 2002. С. 367-381. Основи релігієзнавства:підручник / авт. кол.:Бліхар В. С., Вовк В.М.,

Гайворонюк Н.В. та ін.; за ред. Бліхара В.С. Львів; Хмельницький: XVVЬ, 2017. 504 с. тільки після довгого, настирливого допитування, до якої сучасної, "дійсної" національності вони належать, англійцю з упевненістю сповіщали: "Тутешні"⁴ Devastation: Vol. I: The European Rimlands 1912-1938. Oxford, 2013. 576 р. URL : https://books.google.com.ua/books Бойчук С. Религия и цивилизация: понимание религии в философии истории

А. Дж. Тойнби в контексте цивилизационного подхода. URL :http:cyberleninka.ru/

article/n/religiya-i-tsivilizatsiya-ponimanie-religii-v-filosofii-istorii-a-dzh-toynbi-v-kontekste- tsivilizatsionnogo-podhoda The Intent of Toynbee's History. Chicago : Loyola University Press, 1961. 224 р. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. Москва: АСТ, 2003. С. 42. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. С. 42..

Неготовність освіченого англійця розуміти такі відповіді цілком пояснювана: ідентичність, заснована на факторі релігійної належності, у європейській картині світу, підпорядкованій ідеї нації, була майже відсутня. Релігійна зміна ідентичності європейського інтелектуала залишилася в далекому, традиційному минулому. Адже не випадково лорд Е. Крамер, будучи фактичним правителем Єгипту впродовж тривалого часу, у статті, присвяченій світу ісламу, писав, що кілька століть жодна з європейських націй у своїй зовнішній політиці не керується релігійними цінностями або конфесійною належністю.

Що ж стосується християнської ойкумени, то вона ще з Середньовіччя почала набувати рис політичної спільноти. Відбиттям зміни світоглядних моделей стала поява такої картини історії, за якої головним предметом дослідження є нація. Однак у середині ХХ століття в історичній свідомості Заходу відбувся якісний перелом, пов'язаний з відмовою інтерпретувати глобальні історичні проблеми за допомогою методології, сфокусованої на понятті "нація". Згідно з оцінкою одного з засновників наукової концепції цивілізації, німецького філософа О. Андерле, на початку 1960-х рр. "мислення в національних термінах змінилося мисленням у цивілізаційних термінах"¹⁴ . Однак період панування цивілізаційного підходу виявився досить коротким, постмодерністська стриманість у судженнях відмінила глобальні картини і запропонувала зосередитися на деталях повсякденності.