Peгіональні інноваційні комплекси в глобальній економіці

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Кримський інститут бізнесу

Центр розвитку освіти, науки та інновацій

МОНОГРАФІЯ

Peгіональні інноваційні комплекси в глобальній економіці

Трофимова Вікторія Валеріївна

Сімферополь - 2009

Рецензенти:

А.В. Скрипник, доктор економічних наук, професор (Національний університет біоресурсів та природокористування)

В.В. Чепурко, доктор економічних наук, професор (Кримський інститут Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана)

Рекомендовано до друку Вченою Радою

Кримського інституту бізнесу Протокол №2 від 15.09.2009 р.

Трофимова В.В. Регіональні інноваційні комплекси в глобальній економіці: монографія / В.В. Трофимова. - Сімферополь: ВіТроПрінт, 2009. - 260 с.

У монографії визначено економічну сутність регіонального інноваційного комплексу; досліджено класифікаційні ознаки регіональних інноваційних комплексів та запропонувати їх класифікацію. Проведено аналіз вітчизняного та міжнародного законодавства з проблем функціонування регіональних інноваційних комплексів. Внесені пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання розвитку регіональних інноваційних процесів в Україні. Досліджено середовище регіональних інноваційних процесів, встановлені його риси та чинники, що сприяють активізації інноваційної компоненти в зовнішньоекономічній діяльності вітчизняних підприємств. Визначені концептуальні критерії аналізу регіональних інноваційних процесів в умовах формування відкритої моделі економіки. Сформульовані методичні підходи й конкретні рекомендації щодо управління регіональними інноваційними процесами як передумови активізації їх впливу на динаміку міжнародного економічного співробітництва.

Для студентів, аспірантів, науковців, державних службовців та фахівців економічного профілю.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Регіональний інноваційний комплекс в умовах глобалізації

1.1 Теоретико-методологічні основи дослідження регіонально-інноваційних процесів у глобальному середовищі

1.2 Диверсифікація моделей міжнародного економічного співробітництва в світовій економіці: інноваційна компонента.

1.3 Порівняльний аналіз моделей функціонування регіональних інноваційних комплексів

Розділ 2. Концептуальні засади формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів

2.1 Регіональний інноваційний комплекс як об'єкт державного управління

2.2 Фактори та напрямки формування експорто-орієнтованної моделі регіональних інноваційних комплексів

2.3 Регіонально-інноваційні засади формування відкритої економічної моделі України

Розділ 3. Активізація регіонально-інноваційної діяльності в зовнішньо-економічній політиці України

3.1 Організаційно-правові засади формування та функціонування регіонально-інноваційних комплексів в Україні

3.2 Стан і перспективи розвитку регіональної інноваційної діяльності в Україні

3.3 Підвищення ефективності управління регіональними інноваційними процесами як передумова розвитку міжнародного економічного співробітництва України

Розділ 4. Інноваційна компонента стратегії розвикту автономної Республіки Крим

4.1 Концептуальні основи стратегії розвитку Автономної Республіки Крим

4.2 Проблеми та перспективи інноваційного розвитку Автономної Республіки Крим

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Сформована впродовж попередніх десятиліть система міжнародних економічних відносин функціонує на основі механізмів, які фактично виключають можливість вертикального просування країн від нижчого технологічного рівня до вищого. Для таких країн, як Україна, це означає консервацію вже існуючого їх міжнародного статусу в межах периферійної зони глобальних процесів розвитку. Відтак, не ступивши на шлях інноваційного розвитку, Україна не зможе претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві.

Актуальність теми. Дослідження регіональних інноваційних процесів як складової економічного зростання та активізації зовнішньоекономічної діяльності зумовлене тим, що подальший економічний розвиток нашої країни можливий лише на засадах інноваційності. Це передбачає врахування не тільки новітніх досягнень науково-технічного прогресу, підвищення наукового та технологічного рівня країни, що є одним із ключових факторів успіху, а й розроблення та застосування низки нових інституціональних, організаційних, соціальних, культурних форм суспільного розвитку.

Значний вплив регіонального фактора на ефективність інноваційної діяльності актуалізує необхідність дослідження регіональних інноваційних процесів, зокрема можливості застосування сформованої світовою практикою технополісної концепції регіонального інноваційного розвитку на теренах пострадянських країн. Слід зазначити, що внесок технологічних парків України в розвиток інноваційної сфери зростає. Продукція, виготовлювана їх учасниками впродовж 1999-2003 рр., становить 4,6% від обсягу відвантаженої інноваційної продукції країни. Позитивна тенденція щодо активізації інноваційної діяльності свідчить про наявність передумов для реалізації інноваційної моделі економічного розвитку. Проте економічне зростання, що спостерігалося в Україні в період 2000-2003 рр., досягалося переважно на основі екстенсивних факторів. Інноваційну діяльність нині здійснюють лише 14% промислових підприємств України, у той час як у країнах ЄС інновації впроваджуються майже всіма великими компаніями та понад 40% малими та середніми підприємствами. Але реалізація нової моделі економічного розвитку передбачає теоретичне обгрунтування засобів управління інноваційним розвитком та розробку механізмів інституціалізації інноваційних процесів.

Особливої актуальності проблемі дослідження надає необхідність створення механізмів наближення рівня економічного розвитку України до європейського в умовах посилення інтеграційних процесів в ЄС.

Вивчення сутності, характеру та динаміки розвитку регіональних інноваційних процесів спрямоване на створення інструментарію підвищення міжнародної конкурентоспроможності та активізації зовнішньоекономічної діяльності України, що й зумовлює актуальність теми роботи.

Дослідженню різних аспектів інноваційної діяльності присвячено наукові праці П. Анчішкіна, Ю. Бажала, С. Валдайцева, І. Галіци, Н. Гапоненко, Н. Гончарової, М. Данько, А. Динкіна, С. Дорогунцова, П. Завліна, М. Кондратьєва, О. Лапко, В. Маєвського, Г. Менша, Л. Нейкової, Б. Санто, Б. Твісс, Й. Шумпетера, Ю. Яковця. Найактуальніші проблеми регіоналізації світового економічного розвитку в умовах глобалізації та постіндустріальної трансформації економіки висвітлені в працях О. Білоруса, В. Іноземцева, Д. Лук'яненка, А. Неклесси, В. Новицького, Є. Панченка, Ю. Пахомова, А. Поручника, Ю. Шишкова.

Вагомий внесок у дослідження проблематики регіонального інноваційного розвитку та визначення місця останнього в системі міжнародних економічних відносин належить зарубіжним та вітчизняним науковцям Г. Андрощуку, А. Бузні, А. Євсеєнку, Н. Колдаєвій, М. Колосовському, О. Мазуру, М. Меню, Ж. Мингалєвій, М. Портеру, Ф. Рибакову, Ш. Тацуно, С. Ткачовій, Г. Унтурі, Н. Федотову, В. Чужикову.

Проте, як свідчить здійснений аналіз, нині практично відсутні дослідження щодо ролі та місця регіональних інноваційних процесів у підвищенні міжнародної конкурентоспроможності країн. Подальшого вивчення потребують механізми управління регіональними інноваційними процесами в перехідних економіках. Тому об'єктивно існує необхідність у вивченні та дослідженні впливу регіонально-інноваційних чинників на конкурентоспроможність країни та сформулюванні рекомендацій щодо удосконалення механізму управління регіональними інноваційними процесами розвитку в умовах глобалізації світової економіки. Саме цим зумовлене обрання теми дослідження й саме це підтверджує її актуальність.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у визначенні місця регіонально-інноваційних чинників у розвитку міжнародного економічного співробітництва, у виявленні й науковому обгрунтуванні суті регіональних інноваційних процесів, розробці обгрунтованих рекомендацій щодо удосконалення методів управління ними як запоруки економічного зростання України й підвищення рівня її міжнародної конкурентоспроможності.

Для досягнення поставленої мети передбачено постановку і вирішення таких завдань:

- визначити економічну сутність регіонального інноваційного комплексу; дослідити класифікаційні ознаки регіональних інноваційних комплексів та запропонувати їх класифікацію;

- провести аналіз вітчизняного та міжнародного законодавства з проблем функціонування регіональних інноваційних комплексів. Внести пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання розвитку регіональних інноваційних процесів в Україні;

- дослідити середовище регіональних інноваційних процесів, встановити його риси та чинники, що сприяють активізації інноваційної компоненти в зовнішньоекономічній діяльності вітчизняних підприємств;

- визначити концептуальні критерії аналізу регіональних інноваційних процесів в умовах формування відкритої моделі економіки;

- сформулювати методичні підходи й конкретні рекомендації щодо управління регіональними інноваційними процесами як передумови активізації їх впливу на динаміку міжнародного економічного співробітництва.

Об'єктом дослідження виступають регіональні інноваційні процеси в умовах глобалізації світової економіки.

Предметом дослідження є закономірності розвитку регіонального інноваційного процесу та управління ним у контексті підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни.

Методи дослідження. Методологічною й теоретичною основою дослідження є наукове й творче осмислення досягнень зарубіжних та вітчизняних учених у галузі теорії й практики регіонального інноваційного розвитку. В роботі використані такі методи дослідження, як метод економічного аналізу, прогностичний метод, загальнонаукові прийоми аналізу, метод аналізу й синтезу, специфічні методи наукового дослідження (згрупування, порівняння, узагальнення економічних показників, системного аналізу). Крім цих методів були використані методи елементарної математики та математичної статистики. Обробка первинних і одержання даних проводилися з використанням сучасних комп'ютерних технологій шляхом багатофакторного аналізу.

Методика дослідження базується на вивченні нормативно-правових актів України, Російської Федерації, ЄС, насамперед Європейської Комісії, матеріалів Державного комітету статистики України, Асоціації сприяння розвитку технопарків, інноваційних центрів та інкубаторів бізнесу - “Технопарк” (Російська Федерація), Міжнародної асоціації технологічних парків.

Емпіричною базою дослідження стали результати конкретних підрахунків, здійснених дисертантом або за його участю.

У ході даної роботи здійснено комплексне дослідження процесу функціонування регіонального інноваційного комплексу. Найважливіші результати, що характеризують наукову новизну дослідження, полягають у такому:

· вперше подано комплексне визначення поняття економічної категорії “регіональний інноваційний комплекс” як сукупності науково-технологічних, організаційно-економічних та соціальних мереж, сформованих у межах регіону для забезпечення його економічного зростання й підвищення його міжнародної конкурентоспроможності на основі запровадження комерціалізації інновацій;

· визначені й обгрунтовані критерії класифікації регіональних інноваційних комплексів з метою визначення основних їх видів. За територіальним критерієм визначені мікрокомплекси та макрокомплекси. За спрямуванням діяльності регіональні інноваційні комплекси класифікуються як дослідні, технологічно-виробничі та комплексні. Регіональні інноваційні комплекси створюються на короткий, середній та тривалий періоди. Відповідно до застосованого механізму фінансування визначені венчурні, кредитні, дотаційні, змішані інноваційні комплекси. Рівень спеціалізації наукових досліджень та рівень промислового виробництва в межах комплексу зумовлює його галузеву спрямованість - вузьку або багатопрофільну. Залежно від організаційно-правової основи регіональних інноваційних комплексів визначені уставний та договірний їх види. Організаційний та функціональний види регіональних інноваційних комплексів ідентифікуються за функціонально-організаційним критерієм;

· встановлені основні риси середовища регіонального інноваційного комплексу, а також його внутрішню та зовнішню складові. Доведено, що на ефективність розвитку регіонального інноваційного комплексу впливають такі політико-правові, соціально-економічні та науково-технологічні чинники зовнішнього середовища, як стабільність, чіткість і прозорість законодавства, наявність державних гарантій та підтримки, відповідність світовим стандартам законодавства про інтелектуальну власність, високий рівень розвитку транспорту, комунікацій, стабільність фінансового ринку, страхування, надійність систем захисту інформації, забезпечення гарантованого ринку збуту продукції наукоємних галузей, високий рівень освіченості населення та високий кваліфікаційний рівень робочої сили тощо. Визначені основні елементи структури внутрішнього середовища регіонального інноваційного комплексу, яка включає інвестиційну, інноваційну та інфраструктурну складові;

· запропоновано систему принципів багаторівневого управління регіональними інноваційними процесами, а саме: законність, стабільність, соціальна спрямованість, пріоритет суспільних інтересів, децентралізація та субсидіарність, врахування регіональних особливостей, належне ресурсне забезпечення тощо. Для зростання міжнародної конкурентоспроможності регіональних інноваційних структур України визначені основні напрями підвищення ефективності дії організаційно-управлінського механізму на державному рівні, а саме: вдосконалення нормативно-правового поля реалізації регіональних інноваційних процесів, механізму їх фінансування, методів державної підтримки та стимулювання, системи органів державного управління регіональними інноваційними процесами;

· подальшого розвитку дістало обгрунтування теоретичних положень щодо розвитку регіональних інноваційних комплексів, зокрема визначені етапи їх створення: ініціювання, проектування, інвестиційний та інноваційний. Визначено систему мотивів суб'єктів регіонального інноваційного процесу, що включає ресурсний, цільовий, інноваційний, інвестиційний та інфраструктурний мотиви. На основі дослідження найістотніших для суб'єктів регіонального інноваційного комплексу ризиків визначені макрорівень, мезорівень та мікрорівень їх впливу та застосований комплексний підхід щодо оцінки ефективності функціонування регіонального інноваційного комплексу;

· удосконалено існуючу методику щодо визначення організаційно-правового механізму реалізації регіональних інноваційних процесів в Україні, подані рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правового поля формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів. Розроблені основні положення Концепції створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів. Визначені особливості холдингової та трастової форм організації комплексу;

· розроблені окремі положення методики оцінки інноваційного потенціалу регіону, зокрема запропоновано застосування лінійного коефіцієнта з метою визначення рейтингу регіонів України за рівнем інноваційного потенціалу.

Практичне значення розроблених автором теоретичних положень, висновків та рекомендацій полягає в тому, що вони можуть слугувати методологічною основою при створенні ефективного механізму реалізації зовнішньоекономічної політики України, зокрема в процесі її виходу на світові високотехнологічні ринки, розвитку регіональних та загальнодержавних інноваційних структур, розробленні механізму реалізації регіональної та інноваційної політики країни.

Розділ 1. Регіональний інноваційний комплекс в умовах глобалізації

1.1 Теоретико-методологічні основи дослідження регіонально - інноваційних процесів у глобальному середовищі

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. під впливом інформаційної революції, процесів глобалізації та регіоналізації система міжнародних економічних відносин зазнала певних трансформацій, що ознаменувало новий етап її розвитку. Відтак об'єктивно виникає необхідність вивчення та дослідження закономірностей та особливостей, що визначають характер і напрям розвитку світової економіки.

Сучасний процес міжнародного співробітництва характеризується посиленням взаємозалежності розвитку національних економік й вимагає відповідної координації дій між державами. Економічні відносини, що складаються між країнами, в умовах зростаючої взаємозалежності та дії факторів глобалізації передбачають сформування такої системи економічних зв'язків між державами, яка б забезпечувала усталений, систематичний, передбачуваний та керований їх характер.

Саме тому у пропонованому дослідженні особливої уваги буде приді-лено вивченню та аналізу регіонально-інноваційних форм економічного розвитку. У світовій економічній літературі пропонується ряд концепцій та підходів щодо визначення поняття “регіон”. Поняття “регіон”, що сформува-лось у вітчизняній економічній школі на основі адміністративного підходу, ототожнюється із одиницею адміністративно-територіального поділу країни, і відтак визначається обмеженим колом природно-географічних або соціально-економічних критеріїв.

Світовій економічній думці притаманний дещо ширший підхід до трактування поняття “регіон”, за яким це - “гомогенний простор, чия гомо-генність визначається на підставі різноманітних критеріїв: фізичної та геогра-фічної близькості; етнічної, мовної, культурної, релігійної спільності насе-лення; спільного минулого; спільних господарських структур на певній території” [1, 5].

На основі змін, що відбуваються в економічному розвитку постра-дянських країн, Б.С. Єрасовим запропоноване й обгрунтоване нове визначення поняття “регіон” як “певної просторово-територіальної ціліс-ності, яка виділяється на більш загальному фоні та передбачає сполучення, єдність взаємодії своїх внутрішніх елементів і частин” [2, 187-189].

Аналіз світової та вітчизняної літератури дав можливість виділити основні ознаки, притаманні будь-якому регіону:

· цілісність (як спільність на основі будь-якого критерію);

· комплексність господарства;

· керованість;

· економічна самостійність;

· спеціалізація.

За виділеними ознаками можна ідентифікувати такі типи регіонів:

1. За критерієм охоплення території:

· глобальні регіони (міжконтинентальні) -мегарегіони;

· континентальні - макрорегіони;

· міждержавні - мезорегіони;

· локальні - мікрорегіони.

2. За географічною ознакою:

· за сторонами світу (Південний регіон, Східний регіон, Західний регіон тощо);

· за приналежністю до певних географічних об'єктів: океанів, морів, гір, річок тощо (регіон Персидської затоки, Азійсько-Тихоокеанський регіон, Балтійський регіон тощо).

3. За структурою господарства: аграрні, промислові.

4. За рівнем загального розвитку: згідно з існуючою класифікацією країн.

5. За рівнем технологічного розвитку: технологічно розвинуті (лідери); технологічно відсталі (аутсайдери).

6. За організаційною ознакою, тобто наявністю певних інституцій-них структур управління та міжнародних об'єднань (Європейський регіон - ЄС, Північноамериканський регіон - НАФТА, Чорноморський регіон - ЧЕС тощо).

7. За екологічною ознакою: регіони екологічної катастрофи; регіони з напруженою екологічною ситуацією; регіони з стабільним станом довкілля; “зелені” регіони.

8. За наявністю конфліктів: регіони конфлікту; регіони напруги; регіони миру.

Відтак на основі зазначеного визначення поняття “регіон” є можливість визначити поняття “регіоналізації”. Із загальнонаукових позицій регіоналі-зацію визначають, з одного боку, як процес регіонального структурування простору, а з другого, як процес залучення регіонів до процесу економічного, соціального, політичного розвитку як на національному, так і на транснаціональному рівнях.

Слід зазначити, що у вітчизняній економічній думці поняття “регіона-лізація” введене у науковий обіг порівняно недавно. В теорії міжнародних економічних відносин остаточно не сформоване його визначення. Проте багатовимірність та комплексність регіоналізації припускають виділення двох рівнів, на яких відбуваються процеси, притаманні їй, а саме макрорівень та мікрорівень. Критеріями такого поділу є:

· якісний склад суб'єктів ;

· масштаб;

· обсяг та характер повноважень суб'єктів;

· організаційно-інституціональне оформлення.

На макрорівні поняття “регіоналізації” можна визначити як процес формування макро- та мегарегіонів на основі механізмів міждержавної регіональної економічної інтеграції.

Мікрорегіоналізація - це процес регіонального структурування простору в межах національної економіки, що реалізується через механізми транскордонного міждержавного співробітництва та створення територій з особливим статусом розвитку: вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, територій з особливим режимом інвестиційної діяльності. Це процес активного залучення окремих регіонів держави до міжнародного економічного співробітництва, утворення “осередків інтеграції” до світової економіки. Схематично процес впливу регіоналізації на розвиток держави представлений на рис. 1.1.

В світовій економічній літературі мікрорегіоналізація набула назви “локалізації”. Наведена схема відтворює організаційно-інституціональний механізм регіоналізації, реалізований шляхом делегування повноважень від держави до регіонального економічного угруповання (“догори”) та до регіональних структур (“донизу”).

Процес локалізації надає ряд переваг:

· розширення міжнародного економічного співробітництва держави на основі активного включення регіонів до сфери міжнародного поділу праці;

· активізація інвестиційної діяльності, залучення іноземного інвестування;

· трансформація структури господарства;

· зниження навантаження на державний управлінський апарат, а відтак скорочення його чисельності та витрат на його утримання;

· оптимізація системи державного управління;

· зростання конкуренції між регіонами за залучення інвестицій, що сприятиме підвищенню ефективності функціонування місцевих органів влади;

· посилення участі прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві;

· запобігання розвитку радикального сепаратизма всередині країни;

· скорочення розмірів фінансування діяльності регіонів з державного бюджету.

Процеси локалізації позначаються на розвитку транскордонного співробітництва, формуванні єврорегіонів, які є так званими полями зближення сусідніх економік та сприяють прискоренню інтеграційних процесів. Важливого значення для територій, залучених до транскордонного співробітництва, набуває прикордонна торгівля [3, 121-122; 4, 145].

Проте локалізація може супроводжуватись виникненням інституціональних та політичних проблем, пов'язаних з децентралізацією влади. Факт розширення повноважень субнаціональних органів влади впливає не лише на економічне зростання та макроекономічну стабільність, але й на систему управління в державі, обсяг і умови міжнародного фінансування, системи надання державних послуг та управління мережами соціального забезпечення [5,42-43]. Відтак, локалізація може спричинити до:

· порушення балансу у взаємовідносинах державних та місцевих органів управління у разі відсутності чіткого розмежування щодо їх компетенції на законодавчому рівні та послаблення виконавчої влади;

· посилення процесів дивергенції на регіональному рівні всередині країни;

· зниження ефективності владних комунікацій по вертикалі [6, 106].

Дослідження макрорегіоналізації потребує нового позиціонування регіоналізації як явища світового масштабу в системі детермінант світового економічного розвитку. В науковій сфері та сфері бізнесу сформувалися протилежні позиції щодо співвідношення регіоналізації та глобалізації. З точки зору представників ГАТТ/СОТ, система регіональних блоків створює закриті від решти світу осередки, що стримує процес лібералізації світової торгівлі. Їх опоненти визначають регіоналізацію лише одним з напрямів розвитку глобалізації, тому що регіоналізація є “транзитивною фазою, що передує інтернаціоналізації економічної діяльності на глобальному рівні” або, як твердить Д. Джонстон, Генеральний секретар Організації економіч-ного співробітництва та розвитку, “існування регіональних союзів - це лише етап в процесі становлення багатосторонніх відносин” [7,170].

Розкривши дуалістичну природу глобалізації, можна дійти висновку, що чим вищого рівня досягатиме глобалізація, тим сильнішим ставатиме прагнення індивіда (соціуму, суспільства) до самовизначення через заперечення загального та утвердження особистої самобутності. Сукупність цих самобутностей, ймовірно, й визначатиме стан світу у майбутньому, що підтверджує дію глобального парадоксу, сформульованого Дж. Найсбіттом: чим глобальнішою є економіка, тим більш значущими (глобальнішими) стають її найменші суб'єкти. Підтвердження дії глобального парадоксу засвідчують процеси локалізації, які призводять до виникнення та виходу на світову арену все менших суб'єктів - регіонів, різних за масштабом.

Для поглиблення концептуального визначення співвідношення процесів глобалізації та регіоналізації проведемо порівняльний аналіз їх ознак та факторної обумовленості (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Порівняння ознак процесів глобалізації та регіоналізації

Ознака	Глобалізація	Регіоналізація
Уніфікація	+	+
Диференціація	+	+
Керованість	-	+
Можливість щодо контролю	-	+
Можливість щодо зворотнього процесу	_	+
Добровільність	-	+
Паритетність	-	+

Примітка: (+) - є ознакою, (-) - не є ознакою. (Складено автором)

На основі пропонованого аналізу можна дійти висновку, що процес регіоналізації відрізняється від процесу глобалізації певними характеристиками, а саме: добровільністю, паритетністю, керованістю, планомірністю, еволюційністю та поступовістю процесу. Регіоналізація, на відміну від глобалізації, максимально враховує національні, історичні, культурні особливості країн, що інтегруються, надає можливість застосовувати адаптаційні механізми за умови збереження самобутності регіону. Порівняння факторної обумовленості обох процесів доводить, що глобалізація та регіоналізація не є суперечливими, а навпаки, вони зумовлюють та стимулюють один одного (див. табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Обумовленість глобалізації та регіоналізації (компаративний підхід)

Фактор	Глобалізація	Регіоналізація
Лібералізація торгівлі, скорочення числа торговельних бар'єрів	+	+
Зростання обсягів світової торгівлі, руху капіталу	+	+
Посилення ролі міжнародних організацій	+	+
Розвиток транспортної інфраструктури, виникнення нових засобів комунікації	+	+
Підвищення рівня інформатизації суспільства	+	+
Існування проблем планетарного рівня	+	+
Посилення розриву в рівні технологічного розвитку	-	+
Посилення розриву в рівні економічного розвитку	-	+
Уніфікація життєвого стилю	+	+
Розвиток тенденцій до сепаратизму, локальних конфліктів, протистояння культур	_	+
Загострення конкуренції на світових ринках	+	+
Посилення ролі та позицій ТНК в світовій економіці	+	-

Примітка: (+) - сприяє; (-) - стримує. (Складено автором)

Ступінь загрози для регіонального економічного угруповання виявляється значно нижчим, ніж для національної економіки. Елементами механізму колективного захисту від дії негативних наслідків глобалізації, що формують конкурентні переваги регіонального економічного угруповання, є:

· Економіко-географічні: значна територія та широка ресурсна база, висока фінансова й економічна потужність.

· Політичні: політична вага та відповідний на світовому рівні імідж (для зрілих інтеграційних об'єднань), можливості щодо утвердження власної точки зору в міжнародних переговорах.

· Інституціональні: колективне прийняття рішень, наявність спільних структур управління, усталена система колективної безпеки, складність щодо застосування санкцій до угруповання.

В умовах розгортання процесів глобалізації та регіоналізації національні економіки зазнають значного впливу ряду факторів, а саме :

· зростання кількості учасників світового економічного процесу;

· посилення регулюючої ролі міжнародних та регіональних організацій;

· перехід функцій, традиційно приналежних державі, до інших суб'єктів, зокрема законодавчої (через необхідність адаптування національних правових норм до вимог міжнародних організацій та регіональних інтеграційних угруповань) та судової (посилення ролі міжнародних судових інституцій, а в деяких сферах - повне витіснення національних інстанцій міжнародними, як, наприклад, у сфері міжнародних економічних відносин, де діє система міжнародного комерційного арбітражу);

· неспроможність держави забезпечити відповідний контроль над своїми ресурсами, в тому числі через діяльність ТНК;

· зрощування державних структур управління й ТНК.

За нових умов, що формуються в системі міжнародних економічних відносин, кожна країна повинна враховувати інтереси всіх суб'єктів світової економіки. Така система інтересів включає :

· інтереси розвитку світової економіки;

· інтереси регіональних економічних угруповань;

· інтереси національної економіки;

· інтереси ТНК;

· інтереси регіонів.

Характер зв'язків у цій системі визначається не як певна ієрархія, а як узгодження інтересів, тому що у разі виникнення конфронтації або конфлікту інтересів навіть між кількома з суб'єктів втратиться стабільність у діючий системі.

Поряд із впливом процесів глобалізації та регіоналізації на розвиток міжнародного економічного співробітництва конкурентоспроможність країни також визначається залежно від її позиціювання в системі координат: “традиційна економіка - інноваційна економіка”. З часів рабовласництва, феодалізму та так званого Нового часу основним шляхом інноваційного розвитку була територіальна експансія - колоніалізм, захоплення нових територій. Результатом реалізації такої політики стало сформування економічної структури світу, має місце й нині: країни світу поділені на розвинуті, відсталі та такі, що прагнуть досягти вищого рівня розвитку й намагаються з відсталих перетворитись на розвинуті.

Впродовж століть триває пошук “панацеї від відсталості”. Представники владних структур, економісти-теоретики та практики намагаються визначити джерела та чинники досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки або принаймні окреслити площину їх пошуку. Ступінь участі країни в процесі міжнародного поділу праці, рівень її економічного розвитку нині визначається не лише традиційними факторами (доступ до сировини, мінеральних ресурсів, дешева та кваліфікована робоча сила тощо), які не втратили своєї актуальності, але й рядом нових факторів, пов'язаних насамперед з підвищенням ролі людини як такої та значенням сильної особистості в будь-якій сфері діяльності, що виявляється в нових вимогах до якості робочої сили, продуктивності й характері праці, інноваційних методах діяльності, екологічності процесу виробництва й продукції, високому рівні технологічності та інтелектуалізації праці. Одним із основних факторів економічного зростання країн стає ступінь технологічного розвитку, зумовлений характером НТП. Можна чітко визначити країни - технологічні донори та країни - технологічні споживачі. На 20% населення, яке мешкає у розвинутих країнах, припадає 86% світового валового продукту. Сім провідних країн - технологічних донорів володіють 80,4% світової комп'ютерної техніки, забезпечують 90,5% високотехнологічного виробництва та контролюють 97% зареєстрованих у світі патентів [8, 54].

На перший погляд посилення процесів глобалізації має призвести до уніфікації рівнів технологічного розвитку країн, проте спостерігається розвиток тенденцій до дивергенції між країнами-лідерами, послідовниками та аутсайдерами. Кожен новий етап глобалізації збільшує розрив у рівні економічного розвитку цих країн, не дозволяючи країнам-кандидатам увійти до системи створення, використання та розповсюдження новітніх технологій і знань, сформованої країнами-лідерами. Саме ця система є ядром нової постіндустріальної парадигми світового економічного розвитку, міжнародної конкурентоспроможності. Наближення ряду країн до параметрів якісно нової моделі економічного розвитку із відмінними від попередніх цінностями, цілями та засобами їх досягнення трансформує фактори економічного зростання: відбувається соціалізація економічних відносин; основною рушійною силою та найважливішим ресурсом стають наука, знання та інформація, а матеріальною основою економічного зростання стає інновація.

Відтак Україна, яка впродовж значного періоду вважалась високорозвинутою країною, нині опинилась серед аутсайдерів світової економіки. Необхідність досягнення значного економічного зростання, що постала перед нашою країною, передбачає реалізацію нової моделі розвитку. Посилення інтеграційних процесів в Європі та наближення кордону “Спільної Європи” до України вимагає проведення ряду адаптаційних заходів, які б дозволили Україні нівелювати негативні наслідки розширення ЄС та в подальшому брати участь у європейському процесі поділу праці на паритетних засадах [9, 77].

Як засвідчив світовий досвід, екстенсивний тип економічного розвитку вичерпав себе, саме це підтверджують й реалії України. Навіть надходження іноземних інвестицій, надання міжнародних кредитів не дають поштовху до економічного зростання. Неможливість забезпечення сталого економічного розвитку на основі традиційних факторів об'єктивно зумовлює необхідність реалізації нової моделі.

Нині участь країни у міжнародному процесі поділу праці визначається вже не власним рівнем технологічного розвитку, а її здатністю продукувати наукові знання для створення новітніх технологій, інноваційністю всіх сфер суспільного життя. Знання стає одним із провідних і визначальних чинників економічного розвитку, що дає підстави твердити про формування на світовому рівні нового економічного порядку та про початок формування нового типу економіки, що базується насамперед на знаннях. Глобалісти переконують, що за останні сто років швидкість передання інформації збільшилась у 10 міліонів разів, а обсяг знань у 100 разів і що кожні 5-7 років у деяких наукових дисциплінах знання оновлюється наполовину, а то й повністю. Тому в розвинутих країнах розвиток системи знання поступово стає основною стратегією розвитку суспільства і вирішальним чинником його поступу.

Новий тип економіки, який почав формуватись у США, Японії, країнах Західної Європи, за якого економічне зростання стає результатом постійних інноваційних змін й характеризується такими принциповими рисами, як провідна роль малого та середнього підприємництва, значна частка некапіталомістких інновацій. Метою діяльності корпорацій стає максимізація доходів акціонерів, економіка країни реструктуризується навколо сфери виробництва інформації. Головною формою власності стає інтелектуальна власність. Все більшу роль відіграє метаекономіка - посилюється вплив “неекономічних факторів” (демографії, освіти, психології, культури) на ефективність виробництва, застосування інновацій поширюється у всіх сферах життя: прийняття творчих рішень перестає бути прерогативою “обраних” [10, 508-509]. За даними Світового Банку, нині 64% світового багатства сконцентровано у людському капіталі [11, 5]. За експертними висновками еміграція спеціаліста високого класу дорівнює вкладенню в економіку країни, що його приймає, мільйону доларів. Відтак потенціал, яким володіє людина у формі знань, інтелектуальних здібностей, досвіду, стає найважливішою формою капіталу [12, 30].

Інноваційний тип економіки протистоїть традиційному, але доцільність превалювання інноваційності чи традиційності має визначатись щодо конкретної країни або регіону. Традиційність може визначатися як консерватизм у використанні комбінації ресурсів, у той час як інноваційність передбачає постійний пошук нових способів згаданих комбінацій. Проте проблема щодо критерію зазначеного розмежування в економічній теорії поки залишається невирішеною. В статистиці індикатором інноваційності економіки є показники діяльності сектора інформаційних та комунікаційних технологій (ІКТ) та витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) у ВВП. За першим критерієм найінноваційнішою з країн Тріади (країни ЄС, США, Японія) є Швеція, де витрати у сфері IКT у ВВП є максимальними та становлять 7,4% (відповідно у США - 5,9%, Японії - 4,3%). За рівнем витрат на НДДКР у ВВП також лідирує Швеція, де зазначені витрати уряду становлять 0,97%, а витрати корпоративного сектора - 2,77% (середніми по ЄС є показники відповідно 0,7 та 1,2%). У США дані показники становлять відповідно 0,78 і 2,04%, в Японії - 0,59 та 2,18% [13, 31; 14, 238]. Серед інших критеріїв інноваційності називають частку, що займає на ринку нова та наукоємна продукція. На світовому ринку цивільної наукоємної продукції частка США становить 36%, Японії - 30, Німеччини - 16, Китаю - 6, Росії - 0,3-0,5% [14, 12; 15, 6; 16, 17; 17, 12]. В.Р. Сіденко наводить дані про 6-відсоткову частку високотехнологічного українського експорту в світовому експорті готових виробів [18, 28].

Показником високотехнологічного розвитку країни є частка витрат на науку та дослідження у ВВП, які у США становлять 2,63%, ЄС - 2,16, Японії- 2,8, Україні - 1,13%. За показником обсягу високотехнологічного експорту на душу населення країни Тріади також лідирують: ЄС - 827 дол. США, США - 632, Японія -752 дол. США. В Україні цей показник дорівнює 12 дол. США [18, 28].

Проблематичність порівняльного аналізу в сфері інновацій зумовлюється як складністю щодо збирання необхідної інформації, так і методико-методологічними труднощами, пов'язаними в тому числі із відсутністю єдиної загальноприйнятої системи показників. Для оцінки стану інноваційної сфери ЄС було розроблено систему показників інноваційного розвитку, яка містить такі блоки, як показники розвитку людських ресурсів (частка випускників у сфері науки і технологій від загального складу всіх випускників; частка у складі робочої сили дипломованих осіб та осіб із науковими ступенями; частка зайнятих у високотехнологічних секторах в промисловості та сфери послуг); показники генерації знань та науково-дослідної діяльності (частка державного, приватного фінансування НДДКР у ВВП, кількість патентів, зареєстрованих у високотехнологічних галузях на 1 млн. населення); показники комерціалізації знань (частка інноваційних малих та середніх підприємств, співвідношення витрат на інновації й товарообігу); показники розвитку інфраструктури (частка венчурного капіталу у ВВП, частка капіталізації нових ринків у ВВП, частка нових продуктів у загальному товарообігу, частка ринку IКT у ВВП, кількість Інтернет-користувачів на 100 осіб тощо) [14, 31].

Важливе значення регіонального чинника в розвитку інноваційної діяльності вимагає удосконалення системи моніторингу стану інноваційної сфери та оцінки перспектив її подальшого розвитку. На макрорівні ми пропонуємо використовувати агрегований показник інноваційного потенціалу регіонів, обираючи для його розрахунку найбільш значущі критерії.

Коефіціент інноваційного потенціалу Кіп можна представити у вигляді лінійної функції основних показників Кi. Таким чином,

К_іп = ?L_i*K_i, (1.1)

де L_i - значимість і-го показника, O ? L_i ? 1, ?L_i = 1; К_і - значення і-го показника.

Чим вагоміший I-ий показник, тим більше значення має L_i. Для обчислення формули використуємо такі показники Ki:

· К₁= Д_ін/Д_заг, де К₁ - частка інноваційної продукції в загальному обсязі продукції, реалізованої в регіоні; Д_ін - загальний обсяг реалізації інноваційної продукції регіону; Д_заг - загальний обсяг реалізації промислової продукції.

· К₂ = З_ін/З_заг, де К₂- показник співвідношення витрат на інноваційну діяльність і загальних капіталовкладень у промисловість; З_ін - витрати на інноваційну діяльність у регіоні; З_заг - загальні капіталовкладення у промисловість регіону.

· К₃ - питома вага зайнятих на інноваційних підприємствах регіону в загальній кількості зайнятих у промисловості регіону.

· К₄ = Т_осв/Т_ін, де К₄ - показник рівня кваліфікації населення; Т_осв -кількість докторів і кандидатів наук, зайнятих в економіці регіону; Т_ін - загальна кількість зайнятих на промислових підприємствах регіону, що здійснювали інновації.

· К₅ = В_ін/Д_ін, де К₅ - капиталоємність інноваційної продукції, В_ін - витрати на інноваційну діяльність у регіоні; Д_ін - вартість інноваційної продукції, реалізованої промисловими підприємствами регіону.

Таким чином,

К_ін = L₁K₁ + L₂K₂ + L₃K₃ + L₄K₄ + L₅K₅,

?L_i = 1

Наприклад, якщо розподілити ці показники за вагомістю - К₅, K₁, K₄, K₂, K₃, то можно обрати L₅ = 0,4; L₁ = 0,2; L₄ = 0,15; L₂ = 0,15; L₃ = 0,1.

Пропонований коефіцієнт також може бути використаним регіональними та державними органами влади для оцінки ступеня впливу того чи іншого чинника на стан інноваційного потенціалу території, а також визначення пріоритетних напрямів інноваційного розвитку.

1.2 Диверсифікація моделей міжнародного економічного співробітництва в світовій економіці: інноваційна компонента

Участь країни в міжнародному економічному співробітництві в умовах постійного еволюційного розвитку світової економіки, ускладнення форм, диверсифікації напрямів співробітництва визначається значною кількістю чинників. Аналіз розвитку міжнародної торгівлі, руху капіталів, науково-технологічного співробітництва дозволяє виділити традиційну та засновану на інноваціях моделі залучення країн до міжнародного поділу праці. Приналежність до певної моделі дає можливість із значним ступенем ймовірності визначити, оцінити та спрогнозувати структуру, напрями, форми та методи участі країни в міжнародному економічному співробітництві.

Визначення поняття “інноваційний розвиток” є предметом дискусій як економістів-теоретиків, так і економістів-практиків. Так, інноваційним розвиток можна визначити як результат реалізації нововведень [19, 58]. Але при цьому інноваційність визначається ще рядом критеріїв, залежних від суб'єкта, що піддається аналізу - підприємства або національної економіки, й передбачає як результат досягнення нової позитивної якості досліджуваної системи або принаймні окремих її параметрів.

Наочно це демонструють зрушення в міжнародному поділі праці між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються. Якщо визначальними для цих двох груп країн традиційно вважається відповідно промисловість і сільське господарство, то нині в основу нового поділу праці покладений “інноваційний” критерій, відтак провідні країни світу спеціалізуються на наукоємному та високотехнологічному виробництві, а менш розвинуті - на виробництві технологічно простої продукції [20, 153].

Необхідність інновації індустріального типу розвитку та вичерпаність подальшого розвитку за “наздоганяючим” принципом насамперед передбачає спрямування розвитку сфери науки і техніки не на копіювання передових світових досягнень, а на пошук та реалізацію принципово нових вирішень та створення унікальних наукових розробок [21, 12]. Згідно з положеннями Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України нині головною метою інноваційного розвитку є підвищення ролі наукових і технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України та забезпеченні її економічного зростання; створення ефективних механізмів збереження, використання та розвитку національного науково-технологічного потенціалу; технологічне переоблад-нання й структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів, конкурентоспроможних як на світовому, так і вітчизняному ринках; збільшення експортного потенціалу на основі розвитку наукоємних галузей виробництва, зниження залежності економіки України від імпорту; органічне включення інноваційних факторів у процес соціально-економічного розвитку держави; збереження довкілля та ефективне використання природних ресурсів; сприяння створенню достатньої кількості робочих місць; створення стимулів до відродження творчої діяльності винахідників і раціоналізаторів виробництва; розвиток людини як особистості, створення умов для її високопродуктивної, творчої та безпечної праці й комфортного побуту, збереження й захист її здоров'я, а також оточуючого її середовища [22].

Важливим завданням є подальший розвиток науки, яка нині виступає продуктивною силою суспільства. Розвиваються нові форми взаємодії науки та виробництва, нові види виробництва започатковуються в надрах науково-дослідних установ. Скорочується проміжок між здійсненням наукового відкриття і його комерційним та промисловим використанням, зростає обсяг наукових досліджень в корпоративному секторі, підвищується кваліфікаційний рівень працівників. Водночас у другій половині ХХ ст. мали місце такі негативні явища, як мілітаризація науки, набуття нею надмірно утилітарного, практичного значення, втрата наукою прогностичної сили, що зумовило загострення кризи наукових шкіл. Зміна парадигми супроводжується демілітаризацією наукових досліджень, зростанням значення фундаментальних розробок, гуманізацією знань [23, 193-196].

Не менш важливою рисою сучасного етапу розвитку науки, техніки та технології є те, що наукові дослідження в світі набувають глобалізованого характеру, що означає майже паралельне та одночасне дослідження одних і тих же проблем різними вченими у різних країнах. Стає можливим використання досвіду світової наукової спільноти, відбувається уніфікація методів та засобів здійснюваних досліджень. Розширюються масштаби й підвищується вартість досліджень, що зумовлює посилення процесу кооперації у науково-технічній сфері. У розвитку науки простежуються такі об'єктивні тенденції, як зростання частки приватних досліджень, скорочення державних витрат на науку, у тому числі за рахунок скорочення витрат на дослідження у військово-промисловому комплексі; посилення взаємодії між фундаментальною та прикладною наукою; зростання уваги до питань, пов'язаних із невизначеністю впливу НТР та розвитку науки на суспільство, екологію; зміна цілей та мотивів наукової діяльності, вихід на перший план економічних інтересів.

Посиленню глобалізації науково-технологічних та інноваційних процесів сприяє діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), частка яких у глобальних НДДКР сягає 80%. ТНК активізують діяльність у напрямі закордонної експансії не лише в сфері виробництва, але й у сфері НДДКР. Основним мотивом придбання або заснування закордонних науково-дослідних підрозділів стають адаптація й удосконалення продуктів і технологій, пропонованих ТНК, до місцевих умов, створення нових продуктів або зміна їх споживчих якостей відповідно до місцевих запитів, раціоналізація науково-дослідних робіт компанії, моніторинг НДДКР, що проводяться закордоном тощо [24, 29].

Кожна країна в своєму науково-технологічному розвитку просувається в певному напрямі, який еволюційно оформлюється в інноваційну політику. Відтак можна визначити декілька моделей здійснення інноваційної політики. По-перше, це політика “технологічного поштовху”, яка в різні періоди розвитку була притаманна окремим державам, наприклад, США у 40-50-х роках та у 90-ті роки ХХ ст., у певні періоди розвитку Франції, Великої Британії, СРСР. Згідно з цією концепцією пріоритетні напрями розвитку науки і техніки визначає держава, яка має в своєму розпорядженні достатні ресурси для реалізації державних програм, здійснення значних капіталовкладень та інших форм державної підтримки. По-друге, це модель “ринкової орієнтації”, в якій провідну роль відведено ринковому механізму саморегулювання у розподілі ресурсів та визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки. Передбачається обмеження втручання держави у процес стимулювання досліджень, скорочення кількості форм регулювання інноваційної діяльності. Цю модель використовує зокрема Японія, Німеччина, США у 70-80-х роках ХХ ст. По-третє, модель “соціальної орієнтації” передбачає визначення, передбачення та регулювання соціальних наслідків НТР. Цей напрям притаманий країнам, які вели активний пошук у сфері подвійного використання технологій як у військовій, так і в цивільній сферах. По-четверте, модель “реструктуризації” передбачає зміни економічної структури господарського механізму, що потребує пошуку нових форм організації та управління розвитком науки і техніки із одночасним вирішенням соціально-економічних проблем, зміни галузевої структури господарства тощо. Такої політики дотримується Японія, ряд її елементів наявний у Франції [25, 20-21].

Щодо поняття “інноваційна політика”, то й досі немає як єдиного його визначення, так і одностайності щодо трактування його змісту. Часто інноваційну політику ототожнюють із науково-технологічною, часом із прогресивними міжгалузевими зрушеннями, що є наслідком структурної політики. Термін “інноваційна політика” введений у науковий обіг у 1967 р. у доповіді Міністерства торгівлі США “Технологічні нововведення: управління та умови здійснення” й визначає сукупність науково-технологічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових та інших заходів, пов'язаних із просуванням нової та удосконаленої продукції на ринок збуту [26, 31-33]. Дане визначення з організаційної точки зору є досить вдалим, оскільки чітко окреслює мету провадження політики та способи досягнення її цілей. Також передбачається, що суб'єктами провадження інноваційної політики можуть виступати одиниці різних рівнів: держава, регіони, підприємства тощо. Нині виділяють такі рівні інноваційної активності, як глобальний, гіпер-, макро-, мезо-, мікро- та нанорівень [27, 20].

Обираючи той чи інший варіант інноваційної політики, країнам слід визначити джерело надходження інноваційних продуктів, процесів і технологій. Країни, що перебувають на периферії технологічного розвитку, розраховуючи на імпорт технологій та інвестиції, насамперед мають розвивати власний науково-технологічний потенціал. Світова практика свідчить, що, хоча трансфер технологій є досить важливим чинником економічного розвитку, передання технологій від розвинутих до менш розвинутих країн пов'язане з певними проблемами. По-перше, застосування новітньої технології потребує наявності специфічного досвіду та володіння унікальною інформацією (ноу-хау). По-друге, новітня технологія може бути несумісною із застарілою технологічною базою та нерозвиненою інфраструктурою, зокрема через відмінності у національних системах безпеки або стандартів. При цьому виникає необхідність перекваліфікування персоналу. Труднощі міжнародного трансферу технологій зумовлюються також певними характеристиками сучасних технологій - їх вузькою спеціалізацією, швидким застаріванням, необхідністю постійного оновлення, високою ризикованістю фінансових результатів, швидким розповсюдженням по всьому світу, складністю щодо забезпечення тривалої технологічної монополії. А саме досягнення певного рівня технологічної монополії на основі власних розробок й визначає ступінь технологічного розвитку, інноваційності національної економіки, а відтак успіх внутрішньої політики та позиції країни на міжнародному ринку.

...