Висновки до розділу 2

У другому розділі досліджено три основні проблеми. Перша стосується практичної основи поняття такої економічної категорії як “регіональний інноваційний комплекс”. Друга полягає у вивченні вже існуючої систематизації регіональних інноваційних комплексів та розмежуванні думок вчених щодо визначення поняття “регіональний інноваційний комплекс”. При цьому на основі досліджених дисертантом систем, накопиченого практичного досвіду та здійсненого аналізу запропонована оригінальна їх класифікація за певними ознаками. Третя полягає у вивченні факторів сталого розвитку регіонального інноваційного комплексу.

На основі аналізу структури регіонального інноваційного комплексу виділено його інноваційну, інвестиційну та інфраструктурну сфери, а також визначені функції регіонального інноваційного комплексу в забезпеченні економічного зростання та підвищенні міжнародної конку-рентоспроможності країни, а саме: економічну, соціальну, екологічну, інституціональну, зовнішньоекономічну, науково-технологічну, інформацій-но-прогностичну, маркетингову, ресурсну. Провідна роль у функціонуванні регіонального інноваційного комплексу належить соціальній, фінансовій, науково-технологічній, матеріально-технічній та інформаційній його мережам. Важливим результатом дослідження стала ідентифікація ознак мікро-, мезо- та макросередовища регіонального інноваційного комплексу.

Визначені елементи, наявність яких є запорукою формування сприятливого мікросередовища комплексу, зокрема наявність закладів вищої та середньої професійної освіти в сфері високих технологій та відповідно до галузевої спеціалізації комплексу, велика частка сервісних компаній, превалювання приватних та колективних компаній, повний спектр фінансових, маркетингових, консультаційних фірм, обов'язкова наявність бізнес-інкубатора, кількісне переважання малих, середніх та молодих фірм, ефективний органічно вбудований механізм управління.

Провідну роль у формуванні регіонального інноваційного комплексу відіграє аналіз мотивів до здійснення інноваційної діяльності суб'єктами комплексу. Ідентифікація інноваційних, інвестиційних та інфраструктурних мотивів, а також групи ресурсних та цільових є одним з головних елементів побудови концепції регіонального інноваційного комплексу та ефективного вирішення завдань підготовчого, проектувального, інвестиційного та інноваційного етапів його розвитку.

Збереження темпів економічного зростання в межах 6-7% щорічно передбачає необхідність спрямування до 70% інвестицій від загального їх обсягу у розвиток високотехнологічних та інноваційних підприємств. При цьому середовище, сформоване в межах регіонального інноваційного комплексу, є найсприятливішим фактором у розвитку таких підприємств. Але при цьому слід визначити шляхи подолання впливу таких негативних чинників: як концентрація інновацій у ВПК; при досить високому рівні фундаментальних досліджень спостерігається низький рівень їх комерціалізації; недостатня ефективність та незадовільне фінансування НДДКР; скорочення обсягів та зниження якості роботи науково-дослідних та дослідно-конструкторських структур на підприємствах; відсутність реальних дієвих механізмів для фінансування інновацій; розрізненість окремих етапів інноваційного процесу; відсутність досвіду щодо формування та функціонування регіональних інноваційних структур.

Створення та розвиток регіональних інноваційних комплексів є одним із шляхів переходу до інтенсивного типу економічного розвитку, структурної перебудови вітчизняної економіки, оптимізації структури форм власності у суспільстві та структури державного управління. При цьому активізація процесу формування середнього класу зумовить інтенсивний розвиток малого та середнього підприємництва.

Таким чином, макроекономічна стабільність у країні, досягнута переважно завдяки ендогенним чинникам, сприятиме зменшенню зовнішнього боргу країни, покращенню стану платіжного балансу та зміцненню позицій вітчизняних товаровиробників на світових ринках.

Відтак, розвиток регіональних інноваційних процесів в Україні передбачає створення відповідного правового поля та створення науково обгрунтованої концепції управління регіональним інноваційним розвитком в Україні, враховуючи пріоритет інноваційного шляху розвитку.

Розділ 3. Активізація регіонально-інноваційної діяльності в зовнішньо-економічній політиці України

У розвитку законодавства щодо становлення регіональних інноваційних комплексів в Україні, можна виокремити два етапи: підготовчий - до 1999 р., коли були прийняти законодавчі акти, які визначають загальні засади, передумови організації та функціонування таких комплексів. На цьому етапі було прийнято такі нормативно-правові акти: Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 р., Закон України “Про загальні засади створення та функціонування С(В)ЕЗ” від 13.10.1992 р., Концепцію створення С(В)ЕЗ в Україні від 14.03.1994 р., Указ Президента України “Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів” від 23.01.1996 р., Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів від 22.05.1996 р., Порядок виконання функцій інвестиційного керуючого інноваційного проекту від 26.03.1998 р. тощо.

Упродовж цього періоду в Україні науково-технічні зони (НТЗ) розглядаються як різновид спеціальної (вільної) економічної зони, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового та виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки стимулюванням фундаментальних і прикладних досліджень з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. НТЗ можуть створюватись та функціонувати в різних формах: технополісів - регіональних інноваційних центрів; районів інтенсивного наукового розвитку; високотехнологічних промислових комплексів; науково-виробничих парків - технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків; локальних інноваційних центрів; опорних інноваційних пунктів.

У Концепції створення С(В)ЕЗ в Україні визначено такі передумови створення НТЗ, як високий науково-технічний потенціал навчальних і дослідних інститутів, центрів, лабораторій і конструкторських бюро, що здійснюють перспективні науково-технічні розробки, мають в своєму доробку відкриття та новітні технологічні рішення; висока концентрація підприємств, спроможних реалізувати у виробництві результати науково-дослідних і конструкторських розробок; просторова можливість для розміщення нових фірм; сприятливі умови життєдіяльності та відпочинку науково-технічного персоналу; перспективи залучення фінансових ресурсів для обслуговування розвитку зони [91].

Другий етап, що починається з 1999 р., характеризується становленням та оформленням відповідної правової бази діяльності регіональних інноваційних структур: Закон України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” від 16.07.1999р., Положення про порядок розгляду та затвердження пріоритетних напрямків діяльності технопарків, та Положення про порядок розгляду та реєстрації інвестиційних та інноваційних проектів, які реалізуються у пріоритетних напрямках діяльності технопарків, Положення про порядок здійснення контролю за цільовим використанням сировини, матеріалів, обладнання, комплектуючих та інших товарів, ввезених в Україну для виконання інвестиційних та інноваційних проектів у пріоритетних напрямках діяльності технологічного парку, затверджені Постановою КМУ від 17.12.1999 р., Порядок зарахування сум податків на спеціальні рахунки та їх використання технологічними парками від 26.07.2000 р., Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України від 13.07.1999 р., Закон України “Про інноваційну діяльність” від 4.07.2002 р.

Згідно з Законом України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” від 16.07.1999 р. технологічним парком визнається юридична особа або об'єднання на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукомістких розробок, високих технологій та конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Учасниками технопарків можуть бути підприємства, установи, організації будь-якої форми власності, що належать до будь-якої сфери діяльності -інвестиційної, інноваційної або інфраструктурної. Технопарк може створюватись у формі юридичної особи (вид А), коли певні юридичні особи, підприємства, науково-дослідні установи, університет та інші вирішили створити підприємство або об'єднання підприємств, яке за законодавством України може створюватись у формі асоціації, корпорації, концерну, консорціуму або діяти на підставі договору про спільну діяльність без створення юридичної особи (вид Б) [92].

Створення та функціонування кожного виду технопарків регулюється різними нормами законодавства, а тому має свої особливості, переваги й недоліки. Якщо діяльність технопарків виду А регламентується законодавством про підприємства та господарські товариства, то технопарки виду Б підпадають під дію законодавства про спільну діяльність.

Ініціатором створення технопарку можуть бути центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, організації, установи незалежно від форми власності, громадяни. Перелік ініціаторів створення технопарків на відміну від С(В)ЕЗ розширено за рахунок внесення недержавних та неадміністративних елементів, яким, однак, заздалегідь важко та навіть неможливо реалізувати надане законом право через те, що діяльність технопарку або іншої інноваційної структури з відповідним пільговим режимом може розпочатися лише після прийняття відповідного закону щодо даного технопарку. Враховуючи складність процедури прийняття законів в Україні, створення РІК у такий спосіб не відповідає інтересам пересічних підприємств і приватних підприємців та означає майже повну монополію держави на створення таких комплексів.

Створення технопарку виду А передбачає наявність відпрацьованих механізмів функціонування підприємств та їх об'єднань, чітке визначення прав та обов'язків сторін, механізмів участі в майні й управлінні підприємством, визначений стан майна підприємств. Проте, враховуючи особливості вітчизняного законодавства про технопарки, які створюються на дуже короткий за світовими стандартами термін, слід зважати на можливості функціонування даного підприємства після закінчення періоду дії пільгового режиму. Організаційно-правова форма заснованого підприємства може не відповідати інтересам засновників і майбутніх учасників у сферах оподаткування, подання звітності, розкриття інформації тощо.

Щодо виду Б, то особливостями такої форми організації технопарку є діяльність на підставі договору про спільну діяльність. Договір про спільну діяльність вважається укладеним, коли між сторонами у письмовій формі досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, необхідних для його виконання. Укладаючи такий договір, сторони мають вирішити питання про порядок ведення спільних справ, враховуючи вимоги законодавства про технопарки. Серед особливостей технопарків виду Б слід зважати на необхідність наявності принаймні двох засновників, важкість підтримання договірної дисципліни, можливість виходу партнерів, що мають ключове значення для технопарку. Використання договору про спільну діяльність для оформлення відносин між засновниками надає такі переваги, як гнучка структура власності та управління, широкі можливості визначення напрямів і сфер співробітництва, менші витрати на формування управлінських структур, але більший ризик непогоджених дій та зростання витрат на координацію діяльності, легкість вступу та виходу партнерів із числа засновників, довільна форма укладання договору про спільну діяльність, легкість ліквідації технопарку порівняно з першим видом тощо.

Для виконання інвестиційних та інноваційних проектів технопарк має право створювати дочірні підприємства (єдиним засновником є технопарк) та спільні підприємства (одним з засновників є технопарк, решта - резиденти або нерезиденти, внесок яких до статутного фонду становить не менше відповідно 50 та 100 тис. дол. США).

Для технопарків встановлено спеціальний правовий режим інвестиційної та інноваційної діяльності, який передбачає митні, податкові пільги, надання державної підтримки. Із прийняттям Закону “Про інноваційну діяльність” дозволено застосування 25% норми прискореної амортизації (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Види пільг, які надаються технопаркам згідно з чинним законодавством

(Складено автором за [28])

Розглядаючи конкурентоспроможність окремого технопарку в Україні в контексті пільг, що надаються таким утворенням, слід згадати про спеціальну економічну зону “Яворів”, яка діє в режимі комплексної виробничої, вільної митної зони та технологічного парку. Перелік пільг у даній зоні за винятком спрямування сум прибуткового податку та ПДВ на спеціальні рахунки майже повністю відбиває систему пільг технопарків. У СЕЗ “Яворів” строком на 5 років суб'єктам надаються такі пільги, як звільнення від оподаткування прибутку, внесків на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття, внесків до Державного інноваційного фонду, сплати земельного податку (на 3 роки), сплати ввізного мита та ПДВ. По закінченню 5 років звільнення від сплати зазначених податків останні мають сплачуватись за ставкою 50% діючої ставки податку. Таким чином, режими діяльності цих двох типів зон є ідентичними, що у майбутньому може призвести до неефективної конкуренції між ними [94].

Згідно з Законом України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” спеціальний режим для технопарків встановлюється строком на 15 років та діє при виконанні інвестиційного та інноваційного проектів за пріоритетними напрямами діяльності технопарку протягом перших 5 років з дати реєстрації проектів. Реєстрація згаданих проектів проводиться Міністерством освіти та науки України на підставі рішення Комісії з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів.

Із прийняттям Закону України “Про інноваційну діяльність” система пільг, що мала почати застосовуватися з 1 січня 2003 р., змінилася. Згідно з новою системою передбачає строк дії спеціального режиму для інноваційного проекту скорочено до 3 років. Також суб'єкти інноваційної діяльності можуть отримати фінансову підтримку у вигляді повного або часткового (50%) безвідсоткового кредитування пріоритетних інноваційних проектів коштами бюджетів різних рівнів, повної чи часткової компенсації відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності банкам та фінансово-кредитним установам. Поряд з наданням державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування інноваційних підприємств, передбачається можливість майнового страхування реалізації інноваційних проектів [28]. У цілому новий закон встановлює жорсткіші правила гри. Однак новаторів та потенційних інвесторів в інноваційні підприємства швидше може занепокоїти той факт, що їх взагалі змінили, як у випадку з іноземними інвестиціями, коли законодавство протягом 5 років змінювалося 3 рази.

Пріоритетні напрями діяльності для кожного технологічного парку затверджується Президією Національної академії наук України та Державним комітетом України з питань науки та інтелектуальної власності. Технологічний парк подає до Президії НАН України такі документи: лист-звернення про розгляд та затвердження переліку пріоритетних напрямів діяльності технологічного парку; перелік пріоритетних напрямів діяльності технологічного парку; пояснювальну записку з детальним обгрунтуванням віднесення запропонованих напрямів до пріоритетних, доцільності їх розвитку та прогнозом наслідків їх реалізації, яка розробляється науково-технічною радою технологічного парку і включає обгрунтування відповідності запропонованих пріоритетних напрямів діяльності технологічного парку Пріоритетним напрямам розвитку науки і техніки, затвердженим постановою Верховної Ради України від 24.12.2001 р. та визначеним Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України; порівняльний аналіз стану розробок, що здійснюються за цими напрямами у світі та в Україні, їх актуальність і тенденції розвитку; обгрунтування наявності достатнього наукового, технічного та технологічного потенціалу технологічного парку або його базової організації за заявленими пріоритетними напрямами діяльності; показники конкурентоспроможності науково-технічної та інноваційної продукції технологічного парку на внутрішньому й зовнішньому ринках та розрахунки потенційних обсягів її споживання; прогноз соціально-економічних та екологічних наслідків діяльності технологічного парку за заявленими ним пріоритетними напрямами діяльності.

Становлення законодавства, що регулюватиме цю сферу діяльності, має відповідати вимогам довгостроковості, планомірності, прогнозованості, стабільності, комплексності, гнучкості та оперативності.

Загальні напрями удосконалення законодавства полягають у зміцненні договірних відносин між різними учасниками регіональних інноваційних процесів. Договір має стати основним джерелом регламентації відносин між учасниками, особливо між науково-дослідними організаціями та замовниками науково-технічної продукції. У зв'язку із зростанням ролі інтелектуальної власності у суспільстві та набуття нею пріоритетного характеру питання удосконалення та врегулювання останньої набуває першочергового значення. Удосконалення законодавства має йти шляхом усунення суперечностей між різними сферами законодавства, створення умов для забезпечення розширення внутрішніх накопичень та інвестицій, активізації малого, інноваційного підприємництва, гармонізації законодавства України з європейськими та міжнародними нормами, інкорпорація відповідних норм до національного законодавства, розширення міжнародного співробітництва, посилення координуючої ролі держави у плануванні та розвитку економіки.

Оптимізація структури державного управління є необхідною передумовою забезпечення чіткості та прозорості регулювання інноваційної сфери. З 1999 р. за ініціативою Президента України розпочато повномасштабне реформування адміністративної структури в державі, спрямоване на усунення дублювання повноважень різних органів влади, чіткіше закріплення їх компетенції та спрощення їх сприйняття пересічними учасниками економічних процесів. Так, на сьогодні в системі органів державного регулювання діяльності, пов'язаної із регіонально-інноваційними процесами, чільне місце посідають Верховна Рада України, органи місцевого самоврядування, Кабінет Міністрів України, Міністерство освіти і науки України, Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів, Національна академія наук України, Українська Державна інноваційна компанія, чиї функції розглянуто в табл. 3.2.

Щодо загального підприємницького клімату в державі слід звернути увагу на необхідність спрощення режиму реєстрації підприємств та одночасного посилення вимог до процесів банкрутства. Якнайшвидшого врегулювання потребують орендні відносини, ринок нерухомості, лізинг, запровадження національної та регіональних програм підтримки малого підприємництва, пріоритетного та пільгового надання приміщень малим фірмам. Необхідним є прийняття законів “Про акціонерне товариство”, “Про комерційну таємницю”, “Про державну підтримку інноваційної діяльності”, “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, “Про ринок науково-технічної продукції”, “Про страхування ризиків”. Законодавчого врегулювання потребує фінансовий ринок у напрямку венчурних компаній, регламентації кредитних відносин у сфері високих технологій, страхової діяльності тощо.

Таблиця 3.2

Функції органів державного управління регіональними інноваційними процесами

У сфері податкового законодавства вдосконалення потребують система оподаткування нематеріальних активів, звільнення від оподаткування інвестицій та реінвестицій у НДДКР, законодавче закріплення залежності рівня оподаткування від рівня витрат на НДДКР та рівня технологічності виробництва.

В інвестиційній та фінансовій сфері необхідним є прийняття законів “Про довірче управління майном”, “Про довірчі товариства та трастову діяльність”, спрямованих на розбудову й пожвавлення фондового ринку, створення та розвиток ринку акцій високотехнологічних компаній тощо. Врегулювання потребує методологія визначення вартості, механізмів внесення та використання інвестицій у вигляді нематеріальних активів.

Особливу увагу в контексті проблем, що розглядаються, має бути приділено цивільно-правовим аспектам, зокрема питанням інтелектуальної власності, договірної дисципліни, патентної справи. З метою врегулювання відносин між замовниками науково-технічної продукції та науково-дослідними організаціями - виконавцями даних робіт до цивільного законодавства мають бути внесені норми, спрямовані на усунення колізій між інтересами сторін, розподіл прав та обов'язків щодо використання та розпорядження результатами робіт, що проводяться, різними видами науково-дослідної продукції. Вичерпно мають бути визначені права окремих осіб на об'єкти інтелектуальної власності, створеної в процесі виконання договору на науково-технічні роботи. Враховуючи відсутність правового захисту наукових відкриттів і теорій, поліпшенню ситуації мають сприяти прийняття законів “Про охорону наукового відкриття”, “Про патенти та патентування”, створення уніфікованої системи оцінки інтелектуальної власності, удосконалення патентної, технологічної експертизи, заходів, спрямованих на забезпечення патентної чистоти продуктів інноваційної діяльності, вдосконалення захисту прав власників патентів, у т.ч. судового через створення спеціалізованих судів. Окремого розгляду потребують, по-перше, порядок використання підприємствами результатів науково-технічної діяльності як нематеріальних активів. По-друге, слід врегулювати право власності на результати НДДКР, що проводились за рахунок зовнішнього для організації фінансування, зокрема з державного бюджету.

У сфері законодавства про ВЕЗ необхідно переглянути та оновити Концепцію функціонування ВЕЗ, співвідношення їх видів на території України, Концепцію створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів, законодавчо визначити та оформити повноваження місцевих органів влади щодо права ініціативи, участі та управління РІК, чіткі межі втручання, частку участі держави у фінансуванні та розбудові інфраструктури РІК, джерела їх фінансування, ліквідувати обмеження на мінімальні обсяги інвестиційних внесків або диференціювати їх за сферами, галузями тощо [95, 119].

Основною проблемою, що постає перед підприємцем-новатором, який бажає заснувати інноваційне підприємство, є пошук джерел фінансування. Зважаючи на нерозвинутість венчурного капіталу в Україні, основним фінансистом таких підприємців має стати держава. В Україні з метою фінансування інноваційної та інвестиційної діяльності створено Українську державну інноваційну компанію (УДІК), чиї функції наведено в таблиці 3.2. Проте механізм фінансування нею такої діяльності, що визначений у законодавчому порядку, не дає можливості створити належну систему підтримки та стимулювання інноваційного підприємництва, особливо малого бізнесу. УДІК може здійснювати фінансування інноваційних проектів у формі надання фінансових чи товарних кредитів, фінансового чи оперативного лізингу, організації сумісної діяльності з виконавцем проекту та в інших формах. При цьому кредит надається, як правило, на 3 роки під заставу, гарантію чи інший вид забезпечення та може покривати до 80% вартості проекту.

Такий спосіб фінансування не відповідає характеру та механізму інноваційної діяльності, не враховує світову практику підтримки інноваційної діяльності, нічим не відрізняється від звичайного кредитування, в його основу покладено компенсаційний механізм, у той час як початкові стадії становлення інноваційного бізнесу є заздалегідь збитковими та потребують безповоротних грантів. Механізм діяльності УДІК, яка має стати принаймні коорданитором державних програм підтримки інноваційного бізнесу в Україні, не сприяє активізації інноваційній діяльності в країні та не впливає на розвиток регіональних інноваційних процесів. На нашу думку, незважаючи на численні трансформації та удосконалення діяльності цієї організації, мають бути переглянуті загальні принципи її діяльності та чітко визначені її місце й роль у забезпеченні належного розвитку інноваційного бізнесу в Україні, реформовано систему її регіональних відділень, вжито заходів зі збільшення залученого капіталу компанії, переглянуто підходи до фінансування інноваційних проектів, запроваджено поетапну загальнонаціональну програму фінансування інноваційного малого підприємництва тощо [96].

Суперечливою, на нашу думку, є система управління та контролю за виданими позичками, яка здійснюється шляхом призначення інвестиційного керуючого для певного інноваційного проекту. На інвестиційного керуючого покладаються функції фінансування проекту згідно з графіком, лізингодавця, інвестора, який має вкладати власні кошти в акції або корпоративні права підприємства-виконавця проекту, брати участь в управлінні підприємством, слідкувати за цільовим використанням інвестицій та інших коштів тощо. Між інвестиційним керуючим та УДІК укладається інноваційний договір, в якому визначаються повноваження керуючого [97]. Участь сторонньої організації в процесі реалізації інноваційного проекту означає для підприємця постійне втручання у внутрішні справи компанії сторонніх осіб, необхідність вносити зміни до установчих документів, збільшення часу, необхідного для прийняття рішень та координації курсу розвитку компанії, необхідність погодження стратегічних рішень та можливість втратити контроль над компанією. Для УДІК призначення інвестиційного керуючого не означає зменшення витрат на контроль за використанням наданих коштів, навпаки, необхідність контролю подвоюється.

Також у законодавчому порядку має бути активізована діяльність з розширення можливостей для становлення венчурного капіталу в Україні. Слід розробити та прийняти закон, який би регулював статус венчурних компаній та фондів, гарантував їм пільги в оподаткуванні та дав їм можливість відкрито використовувати механізми фондового ринку для залучення капіталу.

Важливим напрямом становлення законодавчої бази формування та функціонування РІК є розробка та прийняття Концепції створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів, яка має включати такі основні розділи, як

1) загальні положення, де мають бути визначені мета, завдання, цілі Концепції, наведено уточнену та уніфіковану термінологію, названі конкретні та пріоритетні види РІК;

2) державне регулювання та підтримка, де у систематизованому вигляді мають бути подані напрями та методи державного регулювання регіональних інноваційних процесів, визначені конкретні перспективні заходи та шляхи такої підтримки;

3) питання місцевої влади, де згідно з чинним законодавством мають бути визначені права, можливості та межі участі органів місцевого самоврядування у регіональних інноваційних процесах з метою підвищення зацікавленості та активізації діяльності у них місцевої влади;

4) організаційні питання, де мають бути визначені рекомендована або можлива структура органів управління, обов'язкові органи, а також пріоритетні та перспективні місця та регіони створення РІК;

5) фінансові аспекти, що визначатимуть джерела фінансування РІК, пріоритетність залучення та використання коштів, організацію фінансового контролю, митні та податкові питання тощо;

6) інфраструктурні питання, що містять загальні вимоги до інфраструктурного забезпечення діяльності РІК, і де окреслені першочергові та стратегічні заходи створення належної інфраструктури;

7) етапи реалізації Концепції. Вимогами до строків її реалізації мають бути їх реалістичність, забезпеченість необхідних перетворень ресурсами та врахування певного часового лагу між вкладаннями та отриманим ефектом , який може становити до 30 років.

Прийняття такої Концепції зумовлене вимогами сучасного етапу економічного розвитку України, коли перед державою стоїть широке коло питань технологічного, наукового, економічного, зовнішньоекономічного характеру, які потребують якнайшвидшого вирішення, а розвиток регіональних інноваційних процесів спроможний певною мірою сприяти цьому. Концепція має бути прийнята на державному рівні. На регіональному рівні відповідно до неї мають бути розроблені Програми інноваційного розвитку.

У процесі розробляння Концепції особлива увага має бути звернута на її відповідність Конституції України, актам законодавства, що мають вищу юридичну силу, узгодженість з актами однакової юридичної сили, міжнародними договорами, загальними засадами нормопроектувальної техніки, а також основними положеннями законодавства Європейського Союзу та СОТ, адже Концепція належить до однієї з пріоритетних сфер адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Правова регламентація регіональних інноваційних процесів має базуватись на певних принципах. Одним з основних є соціальна адекватність Концепції, що має забезпечити адекватне відображення потреб, інтересів адресатів Концепції та чітке визначення механізмів її реалізації. Зусилля мають також бути спрямовані на усунення суперечностей (що є однією з найхарактерніших рис сучасного українського законодавства) між окремими положеннями Концепції (цілями та строками, завданнями й механізмами їх реалізації), між положеннями Концепції та існуючою законодавчою базою.

Спеціального аналізу серед питань правового характеру потребує проблема вибору суб'єктами - клієнтами РІК найоптимальнішої організаційно-правової форми створюваного підприємства. Увага до цього питання зумовлена тим, що згідно з законодавством України обов'язковою є участь технопарку як співзасновника у випадку створення спільного підприємства (створення дочірнього підприємства нами не розглядатиметься) та, що суперечить світовій практиці, неможливість створити юридично незалежну від технопарку компанію. З іншого боку, підприємець, який вправі розраховувати на всебічну підтримку насамперед фінансову, одразу стикається з проблемою пошуку 50 тис. дол. США для початкових інвестицій у власну справу для формування статутного фонду згідно з законодавством. Як свідчить досвід іноземних технопарків, основними та традиційними клієнтами такої структури є саме підприємці, які не мають нічого, крім ідеї, і саме тому звертаються до послуг РІК для отримання допомоги по всіх напрямках організації бізнесу, у т.ч. й за фінансовою підтримкою. Вимоги, що висуваються до підприємців у вітчизняних РІК, заздалегідь спрямовані на стримування розвитку малого та середнього підприємництва.

Враховуючи брак досвіду в цій сфері у вітчизняних підприємців та законодавчу неврегульованість даного питання, перед сторонами постає складна проблема пошуку найоптимальніших форм співробітництва та розвитку договірних відносин на засадах довіри та творчого підходу. Отже, підприємець, який бажає розмістити свою компанію у РІК, має вибирати оптимальну організаційну-правову форму серед дозволених законодавством, враховуючи вищезгадані вимоги, а саме: акціонерне товариство (АТ) відкритого (ВАТ) або закритого (ЗАТ) типу, товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ), командитне товариство (КТ), товариство з повною відповідальністю (ТПВ), а також створити об'єднання підприємств.

Таким чином, у процесі аналізу та вибору оптимальної форми створюваного підприємства в режимі діяльності технопарків України основна увага має бути приділена необхідності забезпечення узгодженості інтересів усіх засновників, враховуючи їх кількісний та якісний склад, ступінь ризикованості та масштабності передбачуваних проектів, складність і швидкість організації та реєстрації підприємства, доступність джерел фінансування, досвід попередніх контактів та співробітництва, мету й завдання створення організації, законодавчі обмеження (наприклад, антимонопольне законодавство) тощо. Найбільш поширеною та визнаною у світі формою організації підприємства є акціонерне товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, акціонери якого несуть майнову відповідальність у межах акцій, що їм належать. Така форма якнайкраще відповідає вимогам засновників у зв'язку з обмеженими розмірами відповідальності, можливістю чітко визначити частку кожного засновника, привабливістю такої форми для венчурного капіталу та можливістю залучити капітал, якого не вистачає, через механізм фондового ринку.

За умов нерозвинутості фондового ринку в Україні, слабкої довіри до фондових інструментів, фактичної відсутності ринку акцій високотехнологічних компаній створення акціонерного товариства відкритого типу, акції якого можуть купуватись та продаватись на біржі, розповсюджуватись шляхом відкритої підписки, супроводжуватиметься об'єктивними труднощами, пов'язаними із залученням сторонніх для технопарку осіб до підписки та неможливістю продати свій пакет акцій згодом, що, в свою чергу, стримує розвиток венчурного бізнесу. Створення закритого акціонерного товариства, акції якого розподіляються між засновниками, пов'язане із необхідністю мобілізації значніших обсягів власних коштів або вимогою погодитись зі зменшенням власної частки в статутному фонді та відповідно у ступені впливу та контролю над підприємством. Часто для підприємця проблемою є неможливість передачі своєї частки іншій особі без згоди співзасновників, а також спроможність акціонерів, які володіють більшими пакетами акцій, скористатись своїм переважним правом на придбання додатково випущених акцій всупереч бажанню співзасновників. Під час формування статутного фонду акціонерного товариства слід дотримуватись оптимальних розмірів фонду та визначитись із видами внесків засновників.

Щодо видів внесків, зрозуміло, що технопарк як один із засновників здійснить внесок у вигляді приміщення, будівлі, права користування землею та у кращому випадку - права на об'єкт інтелектуальної власності, щодо якої існує ризик завищення її вартості, особливо у разі невизначеності науково-технічного рівня та комерційного успіху даної ідеї або розробки. Проте внесення технопарком приміщень до статутного фонду означатиме позбавлення технопарку доходів від надання їх в оренду, втрату права власності на них та відповідно можливості передачі права оренди іншим особам. У будь-якому разі, незалежно від внеску технопарку, підприємець має залучити та об'єднати іншу групу засновників, які разом мають внести 50 тис.дол.США. Для формування статутного фонду підприємець може також використати права інтелектуальної власності, що йому належать. Внесення своєї частки у вигляді інтелектуальної власності дає такі переваги: можливість сформувати значний за обсягами статутний фонд, не відволікаючи грошових коштів; отримання доступу до кредитування та інвестицій після формування статутного фонду; зменшення суми оподатковуваного прибутку внаслідок амортизації інтелектуальної власності як нематеріального активу (амортизаційні відрахування включаються до складу собівартості); отримання додаткового доходу від передачі прав на використання інтелектуальної власності; створення дочірніх підприємств за рахунок внесення до статутного фонду прав інтелектуальної власності [98, 50-51].

У разі залучення інших засновників та акціонерів слід пам'ятати, що засновникам має належати не менше 25% акцій, та уникати надмірного роздування статутного фонду. Порядок внесення коштів, їх форми та способи оцінки внесків у матеріальній формі можуть бути визначені засновниками, однак у випадку створення ЗАТ 50% номінальної вартості акцій мають бути внесені до дня установчих зборів, а сума, що залишилась, має бути внесена не пізніше одного року з дати реєстрації товариства. Зважаючи на надзвичайно короткі строки, за які відбувається комерціалізація ідеї, існує ймовірність того, що АТ у початковому складі засновників так і не сформує належний статутний фонд та не почне функціонувати в належному режимі, що викличе необхідність пошуку нових партнерів та акціонерів.

У разі створення ТОВ, статутний фонд якого поділений на частки визначеного розміру та учасники якого несуть відповідальність у межах своїх внесків, передбачається формування статутного фонду вдвічі меншого (625 мінімальних заробітних плат) ніж у випадку створення АТ (1250 мінімальних заробітних плат) і потребує внесення лише 30% зазначеного внеску на момент реєстрації товариства. В процесі функціонування ТОВ учасники тісніше пов'язані між собою, у разі виходу будь-якого з учасників зі складу товариства решта користується переважним правом придбання частки, що вивільнилася. регіональний інноваційний конкурентоспроможність крим

Щодо інших організаційно-правових форм підприємництва, то в господарській практиці України повне товариство, товариство з додатковою відповідальністю та командитне товариство не набули широкого розповсюдження через велику відповідальність учасників та суворішу регламентацію діяльності таких товариств, наприклад, заборону учасникам виступати засновниками будь-якого іншого підприємства, крім АТ, яке проводить однорідну або подібну діяльність [99].

Розглядаючи правове регулювання регіональних інноваційних процесів в Україні, слід вказати на зростання авторитету та значення міжнародного законодавства, чому значною мірою сприяють діяльність міжнародних організацій та становлення регіональних інтеграційних угруповань. У системі міжнародного законодавства, що формується у сфері регулювання регіональних інноваційних процесів і на сьогодні налічує достить великий масив документів, можна виділити декілька підсистем. Перший блок актів становлять міжнародні конвенції, декларації універсального характеру, які визначають загальні засади проведення національних політик у галузі освіти, науки, технологічного розвитку та визначають напрями міжнародного співробітництва й координації окремих національних програм. Це такі документи, як Декларація з питань науки та використання наукових знань 1999 р., Конвенція про створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти міністрів Великобританії, Німеччини, Італії та Франції, прийнята в Сорбонні 1998 р., Спільна заява європейських міністрів освіти “Зона європейської вищої освіти” 1999 р. у Болоньї тощо. Другий блок документів міжнародної дії складається з конвенцій та документів, що регулюють вужчі сфери, питання та напрями, наприклад, Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС), Паризька Конвенція про охорону промислової власності 1883 р., Вашингтонський договір про правову охорону інтегральних мікросхем 1989 р., Договір про міжнародну реєстрацію товарних знаків 1973 р., Договір про патентну кооперацію 1970 р. Особливе значення для України має Угода ТРІПС, прийнята під егідою Всесвітньої торговельної організації (ВТО), яка регламентує різні види інтелектуальної власності, відносини між власниками інтелектуальної власності та державою, встановлює міру відповідальності за порушення прав власності та визначає конкретні строки приведення національного законодавства країн-учасниць у відповідність до норм та принципів ТРІПС.

Третій блок міжнародних нормативно-правових актів становить законодавство, що формується в межах регіональних інтеграційних угруповань. Особливих успіхів у формуванні регіонального законодавства досяг Європейський Союз, де сформовано Європейську регіональну патентну систему, діє Конвенція про видачу Європейських патентів 1973 р., законодавчо закріплюється та стимулюється розширення кооперації в галузі науково-технологічного розвитку, створюються наднаціональні фонди для фінансування програм технологічного розвитку. Четвертий блок міжнародно-правових актів становлять дво- та багатосторонні договори, що визначають та регулюють значну частину міжнародного економічного співробітництва. Для України в рамках проголошеного курсу на інтеграцію до ЄС важливу роль відіграє Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством та їх державами-членами, підписана 10 листопада 1994 р. Вплив даної угоди на законодавство та ділову практику в Україні полягає у прийнятті Україною на себе зобов'язань щодо реформування власного законодавства в напряму лібералізації умов торгівлі та інших аспектів, що регулюються ГАТТ-ВТО, у т.ч. за результатами Уругвайського раунду, поліпшення умов, які визначають ділову та інвестиційну активність та щодо багатьох інших аспектів.

За сучасних умов як при формуванні національного законодавства, так і в самій економічній діяльності, особливо у разі виходу на зарубіжні ринки, неможливо не враховувати діяльність таких міжнародних організацій, як Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Всесвітня торговельна організація, організацій ООН - ЮНЕСКО, ЮНКТАД, МРН (Міжнародної ради з науки), а також неурядових організацій, наприклад, Міжнародної асоціації наукових парків (МАНП).

Діяльність ВОІВ, наприклад, сприяє вдосконаленню системи охорони прав інтелектуальної власності у світі, у т.ч. за рахунок удосконалення національного законодавства різних країн, надання юридичної та технічної допомоги з цих питань; укладання міжнародних договорів та їх адміністративного забезпечення; розширення співробітництва між державами, зокрема між країнами, що розвиваються, шляхом надання консультацій, підготовки кадрів, передачі документації та обладнання, полегшення доступу до технологічної інформації; вирішення спорів, що виникають щодо прав інтелектуальної власності, у режимі міжнародного комерційного арбітражу тощо [100, 326].

МАНП, утворена у 1986 р., є міжнародною неприбутковою організацією, цілями якої є:

ь надання допомоги у становленні та розвитку нових технопаркових структур;

ь сприяння налагодженню контактів та встановленню ділових стосунків між різними суб'єктами технопаркових структур;

ь сприяння розширенню міжнародного співробітництва між технопарками та їх суб'єктами.

Членство у МАНП дає багато переваг у галузі інформаційного забезпечення, налагодження контактів, використання інформаційних ресурсів організації, рекламної діяльності тощо. Станом на 2002 р. у МАНП брали участь 55 країн та 221 РІК [101, 229]. МАНП дає право повного членства технопаркам та іншим інноваційним структурам, що функціонують у належному режимі та мають спеціалізований та постійний орган управління. Правом асоційованого членства користуються технопаркові структури, на етапі становлення, а також університети, інститути, агенції розвитку, технологічні та інноваційні компанії та будь-які інші організації, зацікавлені у створенні та розвитку таких структур.

3.2 Стан і перспективи розвитку регіональної інноваційної діяльності в Україні

У 1999 р. в Україні було вперше створено технологічний парк; на сьогодні діють такі технопарки: “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка” (Київ); “Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона” (Київ); “Інститут монокристалів” (Харків); “Вуглемаш” (Донецьк); “Інститут технічної теплофізики” (Київ); “Київська політехніка”, (Київ); “Інтелектуальні інформаційні технології” (Київ); “Укрінфотех” (Київ). В проекті створення технологічних парків “Ресурси-Донбасу”, “Еко-Україна” (Донецьк), “Агротехнопарк” (Київ), “Наукові та навчальні прилади” (Суми), “Текстиль” (Херсон), “Яворів” (Львівська область), “Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій” (Одеса).