Peгіональні інноваційні комплекси в глобальній економіці

Курс України на інтеграцію до ЄС та прагнення до участі у широкому колі міжнародних організацій, що передбачає необхідність дотримання умов міжнародних договорів та угод різних рівнів і видів, у свою чергу означає підвищення вимог до показників вітчизняної продукції та певні зміни у всіх сферах вітчизняної економічної системи. Таким чином, виходячи із загальних потреб розвитку регіональних інноваційних процесів, державне управління має забезпечувати належні законодавчі та інституційні умови розвитку РІК, державну підтримку та стимулювання учасників усіх форм і видів РІК, зміну характеру участі України у міжнародній торгівлі та міжнародному поділі праці в цілому, в т.ч. за рахунок розширення експорту наукоємної, високотехнологічної продукції. При розробці системи державного управління регіональними інноваційними процесами слід враховувати стан та можливості зміни кон'юнктури на світовому та вітчизняному ринках, комплексність та багатовимірність вирішуваної проблеми, високий ступінь ризикованості та невизначеності інформації. Державне управління регіональними інноваційними процесами має передбачати розвиток нових прогресивних форм їх організації, створення оптимальної видової структури, структури просторового розміщення РІК на території країни, певну демонополізацію та залучення нових елементів до інноваційної сфери, оптимізацію форм власності та активізацію малого й середнього підприємництва, створення ефективної та прозорої системи управління, передбачення, планування, та контролю за регіональними інноваційними процесами, повноцінного ринку науково-технічної продукції.

Державне управління регіональними інноваційними процесами має виходити з таких засад, як формування правого поля їх реалізації; чітке розмежування повноважень, прав та завдань різних суб`єктів управління; децентралізація повноважень, визначення та орієнтація на пріоритетні напрямки інноваційного процесу, затвердження загальнодержавних та регіональних в частині їх фінансування з державного бюджету програм інноваційного розвитку; визначення цілей, завдань, напрямів реалізації інноваційної політики на державному та регіональному рівнях. Наприклад, у США можна виділити такі основні форми впливу держави на інноваційні процеси, як безпосередня підтримка через держбюджет, опосередкована підтримка через фіскальні заходи та податкову політику, адміністративне регулювання, інвестиції в освіту та фінансування критичних елементів інфраструктури [89, 26].

Державне управління регіональними інноваційними процесами має передбачати використання таких методів:

ь удосконалення податкової системи, амортизаційної політики щодо надання пільг, зменшення податкового тиску;

ь забезпечення державного фінансування певної частки проектів, зокрема з фундаментальних досліджень;

ь сприяння зростанню обсягів та збільшенню частки недержавного фінансування науково-дослідної діяльності, розвитку інфраструктури;

ь формування системи державних контрактів і державного замовлення на інноваційну та високотехнологічну продукцію;

ь посилення міжнародного науково-технічного співробітництва;

ь запровадження програм з надання малим та середнім підприємствам обладнання та приміщень в оренду на пільгових умовах;

ь створення інноваційних, технологічних бірж;

ь формування та реалізація державних, галузевих, регіональних інноваційних програм;

ь організація програм і заходів з підготовки кадрів;

ь забезпечення реклами вітчизняного інноваційного бізнесу у країні та закордоном;

ь поглиблення участі у міжнародних інформаційних системах та обміні інформацією щодо інноваційних проектів;

ь підтримка та стимулювання участі у міжнародних конкурсах;

ь активізація виставково-ярмаркової діяльності;

ь захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності.

Концентрація основних елементів механізму управління регіональними інноваційними процессами має здійснюватись відповідно до принципу субсидіарності на регіональному рівні. Управління цими процесами на регіональному рівні має виходити з таких принципів: законодавче закріплення повноважень органів місцевої влади у реалізації регіональної інноваційної політики; тісна взаємодія та координація діяльності по горизонталі й вертикалі між органами місцевого самоврядування та органами державної влади; повномасштабне використання можливостей створення РІК на території регіону; усунення дублювання повноважень між органами влади одного рівня.

В Україні регіональні організаційні структури управління досі знаходяться в стадії становлення, інститут місцевого самоврядування - перебуває в стані пошуку власної моделі, в країні на регіональному рівні існує реальне двовладдя та дублювання повноважень органами місцевого самоврядування та державними адміністраціями на місцях. Така ситуація значно ускладнює та стримує діяльність регіональної влади, покликаної бути однією з основних зацікавлених сторін та рушійних сил регіонального інноваційного процесу.

Якщо проаналізувати регіональну структуру іноземних інвестицій в Україні, то, як завжди лідирують Київ, Київська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Одеська області, що свідчить про постійність регіональних переваг інвестора. Теоретично саме на державні органи управління покладено завдання щодо відновлення територіальної рівноваги в межах державної регіональної економічної політики, але на практиці відбувається так, що держава неспроможна провадити виважену інвестиційну політику. А тому саме регіональні та місцеві органи влади мають перебирати на себе обов'язки щодо реалізації своїх конкурентних переваг перед іноземним інвестором. Між регіонами України майже не існує конкуренції за залучення інвестицій, як це відбувається у світі, головним чином через те, що, місцеві органи влади не усвідомлюють суті своїх повноважень. За часи радянської влади вони остаточно звикли функціонувати за вказівкою вищої інстанції. Впродовж перехідного періоду держава не надавала ваги регіональному аспекту, а регіони не повністю усвідомлювали можливість отримання нового політико-економічного статусу [114, 88].

Як і в межах світової економіки, між територіями держави відбувається конкуренція за залучення ресурсів. За таких умов саме регіональні органи влади покликані в межах своєї території створювати "переваги локалізації" - конкурентні переваги, які отримає інвестор-підприємець у разі розміщення свого виробництва саме в цьому регіоні [115, 2]. Розглянемо організаційно-правовий аспект цього питання. У сучасному арсеналі місцевої влади є визнані інструменти підвищення інвестиційної привабливості територій - вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, регіони транскордонного співробітництва. Так, на сьогодні в Україні діють ВЕЗ, 8 технопарки, території пріоритетного розвитку створено в 9 областях України, діють також два єврорегіони. Органами управління цих зон і територій (крім єврорегіонів та технопарків) затверджено понад 260 проектів загальною вартістю понад 1,3 млрд. дол. США та передбачено створити 25 тис. нових робочих місць [116, 6-8].

На нашу думку, першою та й необхідною умовою зміни ситуації є надання нового розширеного статусу місцевим органам влади у вирішенні проблем регіонального значення; слід дозволити необхідну міру ініціативи з одночасним підвищенням відповідальності за результати роботи та темпи економічного піднесення в регіоні. На рівні держави необхідно ліквідувати напругу у відносинах між центром та регіонами, переглянути принципи державної регіональної політики, вживати жорсткішіх заходів з реалізації Концепції регіональної політики України, що забезпечить необхідний баланс сил для розгортання ініціативи на місцях. У той час, коли держава має забезпечити проведення інвестиційної політики, в тому числі й засобами протекціонізму (через податкові, амортизаційні пільги, надання кредитів), основну поточну роботу, яка складається з аналізу інвестиційного попиту та пропозицій через міжнародні інформаційні системи, спеціалізовані фірми та забезпечення інформаційної прозорості й громадської підтримки проектів, що плануються та реалізуються на певній території, мають здійснювати регіональні органи влади [117, 88].

У зв'язку з тим, що інноваційна політика має локалізований, регіональний характер, слід зазначити такі особливості сучасного регіонального розвитку України та власне більшості пострадянських країн, як значний рівень диференціації рівнів економічного розвитку регіонів, наявність так званих проблемних, депресивних регіонів, перенесення акцентів в економічному співробітництві з площини регіон-регіон у площину регіон-центр, витіснення міжрегіональних зв'язків зовнішньоекономічними, посилення відцентрових тенденцій та сепаратизму [118, 18-20].

Специфіка діяльності державних органів управління та місцевої влади проявляється в специфіці завдань, що постають перед цими органами, та втілюються в напрямах і цілях проваджуваної політики. Так, наприклад, якщо до функції державної інноваційної політики належить забезпечення належних інституційних рамок проведення інноваційної політики, у т.ч. через визначення пріоритетів науково-технічного розвитку та забезпечення оптимальної регіональної, галузевої, видової структури інновацій, то до функцій регіональної інноваційної політики має бути додано створення й забезпечення ефективного функціонування організаційних структур управління інноваційними процесами у регіоні, а також узгодження напрямів реалізації інноваційної політики з економічними, соціальними екологічними та іншими потребами та ресурсами регіону.

Сьогодні в Україні склалась така ситуація, коли інвестиційна, кредитна, податкова та всі інші напрями економічної політики країни формуються й реалізуються відокремлено одна від одної, що є однією з причин низької ефективності їх втілення в життя. На нашу думку, всі напрями економічної політики держави мають бути підпорядковані загальній меті та певним чином інтегровані, у т.ч. в термінах їх інноваційної спрямованості. Особливо це стосується структурної та інвестиційної політики, які за їх сучасного стану демонструють неспроможність забезпечити належні структурні зрушення та пожвавлення інвестиційної активності.

Особливої уваги потребує формування управлінських структур самих регіональних інноваційних комплексів. Слід зазначити, що система управління РІК, передбачена законодавством України, не відповідає інтересам, цілям та самій суті таких утворень. Загальним законодавством про С(В)ЕЗ передбачена така структура управління РІК:

§ орган господарського управління;

§ орган місцевого самоврядування;

§ державні адміністрації.

Структура органів управління РІК не може та не повинна копіювати механізм управління традиційною ВЕЗ. Така структура з фактичним превалюванням державного управління неспроможна забезпечити належного функціонування управлінського механізму, тому у неї мають бути вищий ступінь автономності від державної влади, більша гнучкість, вищий ступінь науковості та інтелектуальності.

Розглянемо функції та ступінь впливу традиційних для ВЕЗ органів управління, чия структура була скопійована й при проведенні експерименту у Бродах. Як правило, на орган господарського управління покладалося виконання таких функцій, як визначення перспективних напрямів розвитку території, експлуатація та будівництво мереж транспорту, зв'язку, інших об'єктів, інфраструктури, організація міжнародних торгів, надання у користування земельних ділянок природних ресурсів місцевого значення, об'єктів інфраструктури, видача дозволів на будівництво нових господарських об'єктів тощо. Орган управління та господарського розвитку створюється в різних зонах або міською державною адміністрацією, або відповідною радою. Таким чином, орган управління є другорядним відносно державних органів. Особливу стурбованність викликає той факт, що функції рад та адміністрацій хоч і визначені у законодавчому порядку, але концептуально не розмежовані: у різних зонах однакові функції виконують різні органи, реєстрацію суб'єктів та інвестиційних проектів, що вони виконують, також здійснюють різні органи, що не відповідає логіці, вимогам прозорості державного управління.

Органи місцевого самоврядування в особі рад та місцеві державні адміністрації відповідно до своїх повноважень мають виконувати такі завдання, як затвердження та реєстрація проектів і суб'єктів зони, забезпечення фінансування проектів, організація підготовки кадрів, регулювання ставок орендної плати, плати за комунальні послуги й тарифи, розроблення та забезпечення реалізації стратегічних і поточних програм тощо.

Під час формування технопарків у 1999 р. ці недоліки було ліквідовано, й запроваджено новий механізм управління. По-перше, було усунено надмірне втручання державної влади у діяльність та управління технопарком. Місцеві органи влади як самоврядні, так і державні не мають права безпідставного втручання в його діяльність. По-друге, було переглянуто механізми формування органів управління технопарками.

Управління на зональному рівні має базуватися на таких принципах, як координація інтересів, оптимізація за напрямами ефективність - ризикованість, усунення дублювання, управління потоками (процесами, а не людьми).

Організаційно-управлінський механізм РІК має відповідати таким критеріям, як цілісність, динамічність, адаптивність, діалектичність, прозорість, науковість, автономність, гнучкість, а також має враховувати різноманітність суб'єктів та забезпечувати максимальну реалізацію їх інтересів. Організаційно-управлінський механізм має забезпечувати реалізацію інтересів за такими напрямами: між адміністрацією зони та господарюючими суб'єктами; між адміністрацією та регіональною владою; між адміністрацією та державною владою; між інтересами держави, регіонів та учасників; між самими учасниками у всіх галузях діяльності; між національними та іноземними суб'єктами господарювання.

Ефективність організаційно-управлінського механізму визначається його спроможністю виконувати такі функції:

§ забезпечити конкурентоспроможність системи, створити синергічний ефект;

§ забезпечити вільний рух потоків інформації, людей, фінансів, технологій, комунікацій тощо;

§ забезпечити прийняття ефективних управлінських рішень, своєчасне виявлення, усвідомлення та вирішення виникаючих проблем, у т.ч. за допомогою створення систем моніторингу та передбачення проблем;

§ забезпечити найефективніше використання потенціалу РІК (фінансового, людського, науково-технологічного і т.д.) та визначити найоптимальніші шляхи взаємодії РІК із мезо- та макросередовищем;

§ сприяти зменшенню ризиків;

§ залучати необхідні ресурси та забезпечити їх концентрацію на пріоритетних напрямах.

Провідними напрямами удосконалення ефективності організаційно-управлінського механізму на державному рівні має стати удосконалення нормативно-правового поля реалізації регіональних інноваційних процесів, механізму фінансування інноваційних процесів, методів державної підтримки та стимулювання регіональних інноваційних процесів, системи органів державного управління регіональними інноваційними процесами.

Державне регулювання регіональними інноваційними процесами, що відбувається двома основними шляхами - через законотворчість і діяльність органів державного управління, має базуватися на чіткому усвідомленні об'єктів регулювання, функцій суб'єктів і методів здійснення ними впливу на об'єкт. Об'єктом регулювання у даному випадку виступають умови, принципи та механізми здійснення регіональної інноваційної діяльності відповідними суб'єктами. Державне регулювання має охоплювати всі етапи здійснення такої діяльності з метою забезпечення можливості постійного моніторингу та контролю діяльності та вжиття корегуючих заходів.

Одним із основних напрямів державної підтримки та стимулювання регіональних інноваційних процесів є податкова політика. Згідно з українським законодавством одними з основних принципів побудови системи оподаткування в Україні є стимулювання НТП та технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції, стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності. Стимулюючу роль покликана зіграти можливість відносити на собівартість продукції такі витрати: підвищені витрати на виробництво нових видів продукції у період їх освоєння, витрати, пов'язані із винахідництвом та раціоналізаторством, витрати некапітального характеру, пов'язані із удосконаленням технології та організації виробництва, поліпшенням якості продукції тощо. З метою відшкодування витрат підприємства на реконструкцію та модернізацію активної частини основних фондів податок може бути зменшений до 20%. Платник податку може бути звільнений на п'ятирічний період від сплати податків із доходів, отриманих від придбання власником патенту, використання винаходу у певному виробництві й продажу на нього ліцензії у межах строку дії патенту; використання винаходу в результаті придбання ліцензії; розвитку нових виробництв, створених спеціально для виготовлення нової техніки з використанням запатентованих винаходів [119, 165-166].

На регіональному рівні основними напрямами зростання ефективності функціонування регіональних інноваційних структур є удосконалення форм та підвищення ефективності співробітництва регіональної/місцевої влади з РІК та його суб'єктами, удосконалення механізмів планування та програмування регіонального розвитку, чітке визначення, удосконалення механізму самоуправління, розширення та законодавче закріплення кола компетенції регіональної влади. На нашу думку, до сфер компетенції регіональної влади мають бути віднесені такі функції: заснування фондів регіонального/місцевого розвитку, траст-фондів, а також передача їм майна, майнових прав і коштів; прийняття регіональних законів про надання податкових пільг індивідуального та групового характеру, надання консультативної та інформаційної допомоги зональним органам управління; формування регіонального інноваційного ринку праці (інноваційної робочої сили).

На рівні регіонального інноваційного комплексу підвищення ефективності управлінської діяльності має відбуватись за такими напрямами, як оптимізація функціонально-організаційної структури РІК, удосконалення характеристик усіх видів потоків (соціальних, фінансових, науково-технологічних, матеріально-технічних, інформаційних), розроблення та запровадження найсучасніших і найефективніших систем мотивації регіональних інноваційних процесів; поліпшення інформаційно-методичного забезпечення управлінської діяльності (органів місцевого управління, органів управління РІК та його суб'єктів), удосконалення існуючих та застосування нових форм співробітництва між суб'єктами, між суб'єктами та РІК, підвищення якості й стандартів кадрового забезпечення регіональних інноваційних процесів, особливо в сфері управління, посилення інституціоналізації середовища реалізації регіональних інноваційних процесів.

Оптимізація функціонально-організаційної структури РІК має відбуватись, по-перше, в напрямі збільшення гнучкості, органічності управління РІК. Слід розмежовувати ділянки діяльності, на яких має превалювати механістичний та органічний стиль управління. Властивостями організації механістичного типу є: організація базується на формальному розподілі праці; завдання формулюються в термінах кінцевої мети; загальна мета поділяється на дрібніші завдання, виконання яких не залежить від досягнення завдань вищого рівня; діяльність працівників регламентується формалізованими правилами; виконання всіх видів робіт не залежить від особистих характеристик робітників (робітники взаємозамінні); контроль та найважливіша інформація концентруються на вищих щаблях організаційної ієрархії. До властивостей організації із органічною системою управління відносять: відсутність жорсткого розподілу цілей, індивідуальних завдань, сфер відповідальності, постійне їх корегування; превалювання горизонтальних потоків, відсутність чіткої ієрархії, велике значення неформальних контактів, розвиток особистих характеристик робітників, що є гарантією успішного виконання робіт; високий рівень самоорганізації системи. Інноваційній організації притаманні такі характеристики, як здатність створювати конкурентні переваги та підвищувати конкурентоспроможність; пріоритет цінностей інноваційного розвитку та творчого підходу; множинність форм організації; оперативність та маневреність структур; гнучкість технологій, виробництва, методів управління, інноваційний характер управління; диверсифікація діяльності та структур, підвищення загальної життєздатності й стабільності організації. Проте стабільність інноваційної організації має виражатися в постійному оновленні та досягненні нового рівня рівноваги.

У контексті проблем, що досліджуються, актуальності набуває проблема співвідношення між різними формами організації інноваційного бізнесу. В теорії та на практиці постійно дискутується питання, який бізнес - малий чи великий - є більш перспективним та ефективним. Якщо в США та Японії роль малих фірм в інноваційному бізнесі досить значна, то в Європі в авангарді інноваційного бізнесу переважно великі компанії. Передумовами вибору певного типу організації є специфіка створюваних інновацій, рівень охоплення етапів інноваційного процесу, превалююча форма власності, просторове розміщення та форма ієрархічних зв'язків між підрозділами підприємств.

Безумовними перевагами малого бізнесу є високий рівень мотивації та самостійності, спрощена схема реєстрації підприємства, його оподаткування, обліку та звітності, гнучкість управління, швидке прийняття рішень, невелика тривалість інноваційного циклу, динамічна реакція на зміни в зовнішньому середовищі, можливість прямих контактів зі споживачами тощо. У малих фірм високий потенціал успіху за умов використання стратегії, орієнтованої на малі ніші ринків, відсутності жорсткої конкуренції та високих бар'єрів входу на ринок, низької капіталоємності виробництва. Водночас малий бізнес пов'язаний з такими потенційними проблемами, як обмеженість власних ресурсів та важкість отримання зовнішньої підтримки, висока міра ризику й персональна відповідальність, вузька спеціалізація та неможливість диверсифікації. Наприклад, у США малі інноваційні компанії порівняно з великими створюють в 24 рази більше нових продуктів. Малі та середні підприємства забезпечують у США 54% зайнятості та понад 50% ВВП. У Великій Британії відповідні показники становлять 49 і 50-53%, а в середньому по ЄС - відповідно 72 і 67%. У країнах Південно-Східної Азії частка малих і середніх фірм в загальній кількості компаній сягає 99%, вони забезпечують до 79% зайнятості населення, 81% виробництва всієї продукції та до 48% експорту. Власне у більшості країн з позитивними показниками економічного зростання малий і середній бізнес розвивається швидкими темпами. На сьогодні в Китаї малі й середні підприємства виробляють до 60% промислової продукції [120, 23-24]. Проте варто зазначити, що передумовою такого бурхливого розвитку малого й середнього підприємництва є насамперед наявність міцного ядра економічної системи країни - великого бізнесу. Для останнього мале й середнє підприємництво є, по-перше, можливістю позбутися (передоручити виконання) певних видів діяльності, що стримують розвиток організації або виконання яких сторонньою організацією є ефективнішим, по-друге, засобом стимулювання або навіть створення платоспроможного попиту на власну продукцію.

Існують різні шляхи організації малого підприємства. Найпоширенішими є організація підприємства “з нуля”, виділення в самостійну компанію з великої компанії та підключення до “франшизної” мережі. Організація компанії “з нуля” ставить високі вимоги до її засновників у сфері фінансів, управління, соціально-психологічних характеристик, стану середовища щодо можливості отримання ресурсів, яких не вистачає засновникам, ззовні. Великі компанії часто практикують виділення з своєї структури певного підрозділу у самостійну компанію. До цього їх спонукає до цього прагнення забезпечити лідируючі позиції на нових ринках, що лише виникають, а також обставини, коли нова технологія дає меншу норму прибутку, ніж основний бізнес, та призначена для задоволення одиничних потреб нової групи клієнтів. Взагалі схема, розроблена для вітчизняних технопарків, в частині створення дочірніх та спільних підприємств є досить вдалою. Це підтверджують результати досліджень західних вчених, згідно з якими компанія має складатись із сукупності самостійних бізнес-одиниць з обмеженим строком існування, корпорація має вчасно закривати занепадаючі одиниці та підтримувати ті, що створюються. Проте, на нашу думку, крім дочірніх та спільних підприємств на території технопарку має бути дозволене створення незалежних підприємств.

Щодо удосконалення форм і методів розподілу праці між органами управління, то структура управління РІК має бути простою та зрозумілою, проте вона варіюватиме залежно від виду створюваного комплексу. В такій структурі чітко виділяються ієрархічні рівні, з превалюванням горизонтальних зв'язків. Вищим рівнем управління є голова технопарку - Президент (Генеральний директор і т.п.), до чиїх функцій має входити:

· стратегічне керівництво РІК;

· розпорядження майном та коштами;

· забезпечення проведення робіт за визначеними пріоритетними напрямами діяльності;

· встановлення контактів та укладання договорів від імені РІК;

· представлення інтересів РІК без довіреності у відносинах з іншими підприємствами, організаціями, установами, органами державної та місцевої влади;

· відкриття банківських рахунків;

· видача довіреностей;

· вирішення питань кадрової політики: приймання і звільнення співробітників, визначення їх прав та обов'язків, відповідальність за розробку правил внутрішнього розпорядку та їх неухильне виконання, вжиття заохочувальних заходів до співробітників або накладання на них стягнень, прийняття рішень щодо відряджень співробітників, планування й санкціонування заходів із підвищення кваліфікації та освіти співробітників.

Другий рівень управління становить колегіальні органи, чиї функції мають контролюючий, наглядовий характер: науково-технічна, спостережна, експертна рада тощо. До завдань, покладених на Науково-технічну Раду, можна віднести: визначення та затвердження пріоритетних напрямів діяльності РІК; визначення напрямів використання коштів, у т.ч. накопичених на спеціальних рахунках РІК; розроблення та затвердження критеріїв відбору проектів та підприємств; затвердження планів розвитку комплексу тощо.

Третій рівень - Виконавчий Директор (Дирекція) та підпорядковані йому директори (менеджери і т.п.) окремих підрозділів, на яких покладені поточне керівництво та виконавча діяльність.

Удосконалення характеристик усіх видів потоків в межах комплексу є одним з найскладніших завдань, що мають вирішуватися на зональному рівні насамперед через певну обмеженість впливу менеджменту комплексу на більшість характеристик згаданих потоків та необхідність тісної співпраці із місцевою, регіональною та державною владою.

Розроблення та запровадження найсучасніших і найефективніших систем мотивації регіональних інноваційних процесів на зональному рівні є досить складним завданням, вирішення якого має забезпечити зростання кількісних та якісних параметрів функціонування РІК.

Інституціоналізація середовища має відбуватися шляхом як формування відповідних інститутів, так і через розробку та сприяння поширенню формальних і неформальних правил ведення інноваційного бізнесу. Серед таких заходів можна запропонувати: створення Асоціації технологічних парків (інноваційних структур), розробку Правил ділової (професійної) етики, запровадження заходів типу “найінноваційніша компанія (марка) року”, посилення заходів із формування іміджу та репутації справи, PR.

Удосконалення інформаційно-методичного забезпечення управлінської діяльності сприятиме кращому задоволенню інформаційних потреб органів управління шляхом формування, наповнення, підтримки, актуалізації та використання інформаційних ресурсів організації, створення та розвитку систем обробки та передачі інформації, безперервності процесу збору та обробки інформації, розвитку систем інформаційного забезпечення, зокрема вдосконалення наповнення із одночасним зменшенням кількості показників та обсягів інформаційних потоків [121, 16-17]. Удосконалення потребує система збирання та оброблення статистичної інформації. В Україні державною статистикою інновацій збирається інформація щодо стану технологічних інновацій промислових підприємств, результатів виконання науково-технічних робіт, створення в Україні вперше нових видів сировини, матеріалів, речовин, а також нових типів машин, устаткування, апаратів та приладів, виробництва та поставки сертифікованої продукції, оновлення продукції машинобудування, освоєння закуплених за кордоном та продаж за кордон ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності, стану впровадження інновацій [122, 14]. Удосконалення існуючих та застосування нових форм співробітництва між учасниками регіональних інноваційних процесів є необхідною умовою подальшого розвитку співробітництва.

Актуальність розгляду та вирішення проблеми удосконалення кадрового забезпечення регіональних інноваційних процесів у сфері управління зумовлена відсутністю, несформованістю специфічного прошарку менеджерів у суспільстві. Це спричинено як браком досвіду здійснення такої діяльності за нових умов становлення ринкової економіки, так і важкості, іноді неможливості прямого запозичення іноземних технологій управління через несумісність їх ціннісних установок, а також умов, в яких відбувається застосування таких технологій. Сучасний етап розвитку економіки та суспільства висуває нові підвищені вимоги до особистих характеристик осіб, які обіймають керівні посади. Базуючись на розробках І. Франчука [123, 23-26], ми вважаємо за необхідне виділити характеристики, що наводяться нижче.

Керівник має бути здатним:

· комплексно й оперативно управляти інноваційним процесом; правильно формулювати задачі управління, стратегію, цілі;

· забезпечувати прийняття максимально обґрунтованих рішень; базувати свою діяльність на науковій основі;

· своєчасно передбачати інноваційні можливості розвитку територій, ринків, компаній;

· планувати та прогнозувати розвиток ринку інновацій;

· генерувати інноваційні ідеї та рішення;

· налагоджувати контакти із персоналом, постачальниками, споживачами, конкурентами, партнерами; створити адекватну організаційну структуру управління;

· ініціювати необхідні зміни в структурі відповідних утворень, механізмах мотивації, своєчасно виявляти та розв'язувати конфліктні та проблемні ситуації;

· поєднувати цілі підприємства, РІК із цілями регіону, країни; ефективно використовувати інформацію;

· забезпечувати підвищення іміджу та авторитету регіону, РІК, окремих підприємств;

· сприяти розвитку позитивних та ліквідації негативних чинників у діяльності РІК;

· налагоджувати комунікаційні потоки, забезпечувати взаємодію між різними секторами РІК, зокрема між клієнтами та вузами, вузами та науково-дослідними установами;

· планувати та контролювати розвиток фізичної інфраструктури;

· забезпечувати підтримку компаній-клієнтів; правильно визначати пріоритети в роботі;

· сприяти процесу організації нового бізнесу; забезпечувати належне фінансування розвитку РІК.

У своїй діяльності керівник має враховувати: економічні та суспільні потреби регіону, РІК, підприємств; необхідність постійного пошуку та поширення інформації про діяльність РІК; пошуку нових технологій та інструментальних засобів у діяльності РІК з метою постійної підтримки відповідного технологічного рівня; необхідність налагодження зв'язків з установами науки, промисловості, суспільними організаціями поза межами РІК; морального та матеріального заохочення учасників до творчої, інноваційної поведінки; забезпечення комфортних умов роботи та життя співробітників; необхідність дотримання балансу вікових і статевих характеристик персонального складу РІК; світовий досвід управління в сфері; вимоги до національної безпеки; необхідність реалізації загальнонаціональних програм соціального характеру; зобов'язання перед державним і місцевим бюджетом щодо інших обов'язкових платежів; програми економічного, наукового розвитку, а також тематику досліджень провідних наукових інститутів власної держави та сусідніх країн; перспективний план розвитку регіону та міста; ставлення місцевої влади до створення й функціонування комплексу; загальний стан розвитку економіки, зокрема рівень безробіття; зв'язки, що вже сформувались між вузами, промисловим сектором; стан трудових ресурсів, загальний рівень кваліфікації, вартість робочої сили; ставлення наукової спільноти до ідеї існування комплексу та можливої участі в ньому, все зростаючу міждисциплінарність у науці; стан розвитку фізичної місцевої та регіональної інфраструктури: близькість аеропорту, стан автомобільного та залізничного сполучення.

Керівник має усвідомлювати коло власної компетенції на основі дотримання вимог законів та інших нормативно-правових актів, локальних правових актів; наслідки та міру ризику при прийнятті конкретних рішень; рівень відповідальності за самостійно прийняті рішення; внесок кожного учасника в загальну справу; необхідність дотримання балансу вікових і статевих характеристик персонального складу РІК; вплив власної особистості на розвиток РІК.

Керівник має знати та вміти оцінювати конкурентні переваги, потенціал розвитку та недоліки власної організації; позицію, стратегію, тактику конкурентів; стан та перспективи розвитку відповідних ринків і сегментів; можливості та загрози зовнішнього середовища; потенціал і напрями співробітництва із місцевою, регіональною, державною владою; ефективність функціонування комплексу; потреби РІК у фінансуванні та джерела фінансових надходжень; попит на приміщення й обладнання комплексу.

Керівник має володіти високими особистими та діловими якостями; відповідною кваліфікацією в сфері бізнесу та управління; солідними науковими знаннями в певній сфері; належною правосвідомістю; культурою інноваційної поведінки; авторитетом у наукової спільноти та підтримувати із нею доброзичливі стосунки; здатністю вести переговори на високому рівні, укладати контракти; швидко засвоювати нові знання, набувати навиків в нових сферах; перспективами розвитку фундаментальних наукових соціально-економічних досліджень.

Формування методології управління являє собою окремий напрям дослідження, метою якого є аналіз загальних закономірностей для досягнення найраціональнішого функціонування механізмів управління регіональними інноваційними процесами як одними з найскладніших економіко-соціальних процесів на сучасному етапі розвитку. Результативність функціонування системи залежить від ефективності побудови механізму управління та врахування внутрішніх зв'язків і зовнішніх чинників, що впливають на процес управління й зумовлені зовнішніми зв'язками між системою та суспільством.

Висновки до розділу 3

Третій розділ присвячено вивченню організаційно-правових засад створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів в Україні та сформулюванню рекомендацій щодо удосконалення форм регулювання в інноваційній сфері. Досліджено напрями підвищення ефективності організаційно-управлінського механізму регіонального інноваційного комплексу.

Аналіз вітчизняного законодавства щодо розвитку регіональних інноваційних процесів довів необхідність прийняття законів “Про державну підтримку інноваційної діяльності”, “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, “Про охорону наукового відкриття”, “Про патенти та патентування”, “Про ринок науково-технічної продукції”, оновлення Концепції про створення С(В)ЕЗ, прийняття Концепції створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів, відповідно до якої кожен регіон має розробити власну Програму інноваційного розвитку.

На основі аналізу діяльності вітчизняних технологічних парків виділені такі їх переваги, як: створення на базі провідних, визнаних у світі науково-дослідних колективів, наявність перспективних розробок, які можуть бути досить швидко комерціалізовані; підтримка держави; чітко визначена галузева спеціалізація; взаємодія промисловості, академічної й галузевої науки.

Проте вже на початковій стадії становлення та розвитку технопаркових структур визначені такі негативні характеристики, як орієнтація переважно на великомасштабні проекти, ігнорування малого та середнього підприємництва, відсутність ефективного механізму фінансування процесу комерціалізації інновацій, відсутність належного інфраструктурного забезпечення, відсутність науково-обгрунтованої концепції створення та функціонування регіональних інноваційних структур, складний механізм державного регулювання процесів формування та функціонування технологічних парків, незначне залучення регіональної влади до участі у регіональних інноваційних процесах та управлінні ними.

З метою удосконалення інструментарію управління регіональними інноваційними процесами на державному та регіональному рівнях визначені принципи побудови системи управління регіональними інноваційними процесами як однієї з основних передумов забезпечення конкуренто-спроможності регіональних інноваційних структур України та активізації її зовнішньоекономічної діяльності.

Подальший розвиток державного управління регіональними інновацій-ними процесами передбачає удосконалення податкової системи, амортиза-ційної політики, забезпечення державного фінансування певної частки проектів, зокрема в галузі фундаментальних досліджень, сприяння зростанню обсягів та збільшенню частки недержавного фінансування науково-дослідної діяльності, розвитку інфраструктури, сформування системи державних контрактів і державного замовлення на інноваційну та високотехнологічну продукцію, посилення міжнародного науково-технічного співробітництва, запровадження програм щодо надання в оренду малим та середнім підприємствам обладнання та приміщень на пільгових умовах, створення інноваційних, технологічних бірж, організацію заходів щодо підготовки кадрів, поглиблення участі в міжнародних інформаційних системах.

За результатами обчислення коефіцієнта інноваційного потенціалу по регіонах України, найбільший інноваційний потенціал у Миколаївської, Чернігівської областей, м. Київа, Харківської, Закарпатської, Волинської, Полтавської областей. Найнижчий в Україні рівень інноваційного потенціалу характеризує Луганську, Рівненську та Хмельницьку області. Найповніше реалізують власний інноваційний потенціал такі регіони України, як Миколаївська обл., м. Київ, Харківська, Полтавська, Херсонська обл. Найменше реалізують інноваційний потенціал Рівненська, Хмельницька, Чернівецька, м. Севастополь, Луганська області.

Розділ 4. Інноваційна компонента стратегії розвикту Автономної Республіки Крим

4.1 Концептуальні основи стратегії розвитку Автономної Республіки Крим

В Україні спостерігається тенденція щодо нерівномірності розвитку окремих регіонів, зокрема внаслідок послаблення міжрегіональних зв'язків, нерівномірного розташування промислових об'єктів, низької міжрегіональної мобільності робочої сили (виключно в напрямку з регіонів до центру), недостатньої сезонної мобільності (переважно в межах регіону). Поглиблюється дивергенція периферійних регіонів України по відношенню до найбільш розвинених регіонів країни, до регіонів сусідніх держав.

Саме тому актуальною науковою та практичною проблемою є розроблення концептуальних основ соціально-економічної стратегії регіону на підставі оцінки реального стану досліджуваного регіону та визначення можливостей реалізації принципів ендогенного розвитку.

Дослідженню ролі та місця регіональних чинників розвитку у глобальному середовищі присвячено праці таких вчених, як Лук'яненко Д.Г., Поручник A.M., Чужиков В.І. [124], Гальчинський А. [125], Довгаль О. [126], Кінкейд Дж. [127] тощо.

Теоретико-методологічні аспекти регіонального розвитку України досліджують Хомич Л.В. [128], М. Дацишин [129], О. Черево [130], І. Карій та Н. Глинський [131], О. Підлісна [132].

До розробки стратегії соціально-економічно розвитку кримського регіону на сучасному етапі залучені колективи вищих навчальних закладів та інших наукових установ автономії.

Метою даної статті є визначення концептуальних основ стратегії економічних трансформацій у кримському регіоні та надання рекомендацій щодо механізмів активізації ресурсів ендогенного розвитку. Реалізація принципів ендогенного розвитку не передбачає необхідності мати у наявності всі ресурси для виробництва певного продукту. Насамперед мова йде про створення оптимального механізму використання ресурсів. Провідним продуцентом додаткової вартості нині є інтелектуальний ресурс.

Саме тому на сучасному етапі нагально необхідним є розроблення та впровадження науково-обгрунтованої стратегії розвитку регіону, яка б відповідала регіональним пріоритетам. При цьому механізми реалізації такої стратегії мають враховувати особливості місцевого самоврядування в АР Крим, специфіку регіону, зумовлену поліетнічністю та полікультурністю. Історично сформований економічний механізм господарювання, в якому значна частка належить сфері послуг, надає кримському регіону додаткових переваг щодо поглиблення спеціалізації саме в сфері послуг.

За низкою соціально-економічних показників Крим посідає місце серед регіонів із середнім рівнем розвитку, у той час як реалізація виваженої стратегії дозволила б вивільнити значний внутрішній потенціал та посісти місце регіону із найвищою в Україні якістю життя. Так, наприклад, індекс фізичного обсягу валового регіонального продукту в АР Крим у 2007 р. був на 0,8% нижчий за середній по Україні рівень, у той час як темп зростання промислового виробництва та продукції сільського господарства цього року були відповідно на 2.1% та 19.9% вищими за середній по Україні. Частка інноваційно активних промислових підприємств АР Крим становить 8,1 (середній по Україні рівень 8.8). Темп зростання обороту роздрібної торгівлі Криму становив 130%, тобто перевищив середній по Україні на 1,2%. Абсолютний приріст обсягу обороту роздрібної торгівлі на одну особу у 2007 р. становив 1445,9 грн. Коефіцієнт покриття експортом імпорту у 2007 р. становив 1,74 (середній по Україні 0,82, найвищий показник - 2.74 - у Донецької області) [133].

Для досягнення мети щодо підвищення рівня реалізації потенціалу розвитку регіону необхідний стабільний та передбачуваний механізм залучення та освоєння внутрішніх та іноземних інвестицій. На кінець 2007 р. на одну особу, що мешкає на території Криму, приходилось 334,5 дол. США з початку інвестування. За 2007 р. до підприємств АР Крим надійшло 151,6 млн. дол. США іноземних інвестицій, що не перевищувало 2% загального обсягу іноземних інвестицій до України. Російська Федерація залишається основним інвестором кримської економіки, разом з тим вперше надійшли інвестиції з Індії Державні цільові програми є одним з елементів, що надають прогнозованості щодо можливостей реалізації інвестиційних програм розвитку. Так, на реалізацію стратегії розвитку кримського регіону спрямована Державна програма соціально-економічного розвитку АР Крим на період до 2017р., яка передбачає протягом 2007-2017 рр витрати в обсязі 21,8 млрд. грн. на вирішення першочергових завдань щодо поліпшення транспортної, інженерної інфраструктури, охорони навколишнього природного середовища тощо (рис. 4.1).

Рис. 4.1 Галузева спрямованість фінансування заходів за Державною програмою соціально-економічного розвитку АР Крим протягом 2007-2017 рр. Джерело: [складено автором 134]

З державного бюджету України витрачено 4,1 млрд. грн., 0,8 - з бюджету АР Крим, 0,6 - з місцевих бюджетів автономії та 16,3 млрд. грн. за рахунок інших джерел (рис. 4.2).

Рис. 4.2 Джерела фінансування заходів, передбачених Державною програмою соціально-економічного розвитку АР Крим протягом 2007-2017 рр.

Відповідно до визначених ключових напрямів у бюджеті АР Крим додатково виділяються кошти на розвиток пріоритетних напрямів. Так, на підготовку та проведення курортного сезону в АР Крим у 2008 р. з бюджету АР Крим виділено 2,5 млн. грн., з яких 235 тис. грн. спрямовані на реалізацію заходів Державної програми в сфері курортної та туристичної галузі (на 100 тис. грн. менше ніж передбачено Державною програмою) [136].

Активізувалась робота кримського уряду щодо вирішення проблеми з утилізації сміття. Німецька компанія Benreg Europe Gmbh на підставі угоди із Радою міністрів АР Крим планує інвестувати 920 млн. евро у будівництво об'єктів з утилізації твердих побутових відходів. Разом з тим не використовується таке джерело інвестицій, як накопичення громадян та підприємств. Нині відсутні легальні фінансові механізми стимулювання інвестицій у сферу туризму, готельного бізнесу. Так, дуже доречною є пропозиція Європейської Бізнес Асоціації [137] щодо скасування ПДВ та інших податків на готельні послуги та встановлення єдиного податку у розмірі 5% від вартості доби проживання, Аналогічні заходи пропонуються застосовувати щодо туроператорів та турагентів. При цьому суми сплачених податків пропонується спрямовувати до бюджету регіону, в якому розташований платник такого податку, а місцевій владі використовувати отримані суми податків на розвиток регіону.

У структурі державних програм простежуються певні галузеві диспропорції. У кримському регіоні тривалий час обговорювалась можливість промислового використання морського потенціалу, зокрема мова йшла про будівництво порту на Донузлаві, у той час як розвитку морських пасажирських перевезень не приділено жодної уваги. Відсутність сучасних суден, місць для зберігання та ремонту суден, непридатність до користування причалів, засміченість акваторій, відсутність робіт щодо вивчення змін рельєфу морського дна, відсутність дієвої системи рятування на воді, служби безпеки на воді тощо не дозволяє використовувати потенціал водних об'єктів Криму.

Передбачена Державною програмою реконструкція декількох причалів на півдні Криму може залишитися непоміченою спробою вирішити проблему.

Внаслідок активізації зсувних та абразивних процесів (в Криму налічується 1475 зсувів загальною площею 26,1 тис. км. кв.), необхідним є врахування цих процесів під час розроблення документів щодо планування та забудови прибережних територій АР Крим.

Потрібно переглянути регіональні напрямки інвестицій у туристсько-рекреаційну сферу Криму.

Так, інвестиції у об'єкти, розташовані у південній зоні Криму, мають бути спрямовані не на розширення абсолютної кількості послуг, що надаються, а на розвиток потужностей, які б сприяли продовженню тривалості сезону, створення туристичного продукту для осіннє-зимового сезону. Піонерні інвестиції слід спрямовувати до північно-західного та східного регіону.

Доцільно трансформувати традиційну концепцію туризму, що використовується нині, а саме впроваджувати сучасні форми туристичного продукту, спрямованого на задоволення попиту із боку осіб, що здійснюють ділові короткострокові подорожі. Крім того, доцільно оптимізувати структуру кошторису Міністерства туризму та курортів АРК на підготовку до курортного сезону.

Крим володіє достатнім ресурсним, у т.ч. кадровим потенціалом для реалізації обраної стратегії розвитку. У 2007 р. навчальні заклади всіх рівнів акредитації, розташовані на території Криму (крім м. Севастополь), випустили 21 тисячу осіб, галузева спеціалізація яких наведена на рис. 4 та 5. Крим має стати регіоном, привабливим для здобуття освіти через створення мережі студентських гуртожитків переважно у містах Сімферополь та Ялта, студентських баз відпочинку, практики, стажування та роботи. На території м. Сімферополь сформувався освітній кластер, сукупні можливості якого використовуються недостатньо.

Рис. 4. Випускники ВНЗ Ш-IV рівнів кредитації за галузями знань в АРК у 2007 р.

Рис. 5. Структура випускників ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації в АР Крим у 2007 р. Джерело [138]

Невеликі за обсягами інвестиції у соціальне житло для студентської молоді на території автономії сприятимуть розвитку сфери послуг, малого та середнього бізнесу, забезпечать додаткову робочу силу для реалізації масштабних інвестиційних проектів тощо.

Окремим розділом стратегії пропонуємо передбачити заходи щодо підвищення питомої ваги наукоємних послуг, зокрема у галузях селекції, біотехнологій, астрофізичних спостережень, екології, досліджень у галузі природничих наук.

Автор пропонує наступні концептуальні положення щодо майбутньої стратегії розвитку Криму, а саме:

1. Кожний регіон та місто АР Крим має розробити, затвердити та реалізовувати виважену відповідно до ендогенних принципів стратегію розвитку.

2. Враховуючи зміну геополітичних чинників, які визначали особливий статус м. Севастополь у минулому столітті, вважаємо необхідним передати м. Севастополь до відання АР Крим та включити місто до всекримської стратегії,

3. Беручи до уваги величезні суми капіталовкладень, необхідних для розвитку інфраструктури регіону, потрібно затвердити щорічний план залучення інвесторів по кожному регіону, що дозволить спрямовувати кошти у розвиток найбільш важливих галузей, на вирішення найкритичніших проблем та створити передумови для реалізації наступних проектів.

Відповідальність за підготовку проектної документації щодо можливих інвестиційних проектів та оцінку ефективності їх реалізації покласти на місцевих голів, а функції координації та контролю - на Раду міністрів АР Крим. Перспективи подальших досліджень у даному напрямі пов'язані із обґрунтуванням найбільш оптимальних шляхів та механізмів реалізації запропонованих заходів.

4.2 Проблеми та перспективи інноваційного розвитку Автономної Республіки Крим

Моніторинг стану інноваційних процесів, що відбуваються на підприємствах та в установах кримського регіону, свідчить про неможливість реалізації інноваційних ідей внаслідок певних суб'єктивних та об'єктивних причин. Ці причини ґрунтовно висвітлені у наукових працях вітчизняних вчених в межах дослідження інноваційних процесів, що мають місце в Україні. Разом з тим недостатня увага приділяється дослідженню проблем інноваційного розвитку певних регіонів України, адже ключові фактори успіху інноваційних компаній формуються на базі конкурентних переваг певного регіону. Саме тому існує нагальна необхідність у ідентифікації специфічних проблем регіонального інноваційного розвитку та запровадженні механізмів, які б дозволили підвищити рівень інноваційної підприємницької активності в регіоні шляхом оптимізації використання наявних конкурентних переваг.