Українська мова у професійному спілкуванні

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Шахтарський технікум ДонНУЕТ ім.. Михайла Туган-Барановського

Опорні конспекти лекцій

з дисципліни: Українська мова

Виконала:студентка групи БО3/1 Шпаненко Катерина Анріївна

Рецензент:Толстова Ганна Василівна



Зміст

1.1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення

1.1.1 Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

1.1.2 Нормативні документи про державний статус української мови

1.1.3 Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини

1.1.4 Стилі сучасної української літературної мови. Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю

1.1.5 Типи мовлення

1.2 Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

1.2.1 Поняття літературної мови

1.2.2 Мовна норма, варіанти норм

1.2.3 Ознаки та аспекти культури мовлення

1.2.4 Мовленнєва культура - критерій професійної майстерності фахівця

1.2.5 Культура мовлення під час дискусії

1.3 Специфіка мовлення фахівця (відповідно до напряму підготовки)

1.3.1 Мова і професія

1.3.2 Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу. Управління мовленням та його структурування з допомогою тематичної організації, зв'язності та злитості

1.3.3 Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування

1.4 Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики

1.4.1 Мова і думка

1.4.2 Види, форми, прийоми розумової діяльності

1.4.3 Закони риторики

2. Етика ділового спілкування

2.1 Поняття етики ділового спілкування, її предмет і завдання

2.2.1 Поняття спілкування

2.2.2 Сутність і зміст етики ділового спілкування

2.2.3 Етичні норми і нормативи

2.2.4 Професійна етика

2.2.5 Вчинок як першоелемент моральної діяльності

2.2 Структура ділового спілкування. Техніка ділового спілкування. Мовленнєвий етикет

2.2.1 Форми та функції ділового спілкування

2.2.2 Бар'єри в спілкуванні, його рівні

2.2.3 Основні види ділового спілкування: публічний виступ, ділова бесіда, службова нарада та переговори. Основні правила ділового спілкування. Мовленнєвий етикет у діловому спілкуванні

2.3 Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів, прийомів та по телефону

2.3.1 Загальні принципи і правила ділового спілкування фахівця: моральність, повага до інших людей, раціональність, правила критики та самокритики

2.3.2 Культура телефонного діалогу

3. Лексичний аспект сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

3.1 Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни

3.1.1 Терміни і термінологія

3.1.2 Лексика за сферою вживання

3.1.3 Термінологічна і професійна лексика, її відмінність від загальновживаної

3.2 Спеціальна термінологія і професіоналізми (відповідно до напряму підготовки)

3.2.1 Правила вживання термінів

3.2.2 Терміни і професіоналізми

3.2.3 Творення професіоналізмів

3.2.4 Фразеологічні одиниці, кліше та використання їх у мовленні

3.2.5 Джерела походження фразеологізмів

3.2.6 Сфери вживання

3.3 Типи термінологічних словників (відповідно до фаху)

3.4 Точність і доречність мовлення. Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Вибір синонімів

3.4.1 Багатозначні слова

3.4.2 Синонімічний вибір слова

3.4.3 Словники синонімів та паронімів: правила користування

3.4.4 Пароніми та омоніми у мові фаху

3.4.5 Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення. Абревіатури загальновживані та вузькоспеціальні у тексті (граматичні форми)

4. Нормативність та правильність фахового мовлення

4.1 Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови (робота з орфографічним та орфоепічним словниками)

4.1.1 Орфоепічні норми

4.1.2 Правопис прізвищ, імен та по батькові в українській мові

4.1.3 Правопис складних іменників

4.2 Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти мов

4.2.1 Іменники на позначення професій, посад, звань

4.2.2 Відмінювання прізвищ, імен, по батькові

4.2.3 Правопис відмінкових закінчень іменників II відміни у родовому відмінку

4.2.4 Рід невідмінюваних іменників

4.2.5 Особливості використання займенників у діловому мовленні

4.2.6 Узгодження прикметників з іменником на означення певних професій

4.2.7 Числівники в діловому мовленні: написання цифрових даних у професійних текстах

4.2.8 Безособові конструкції з дієслівними формами на -но, -то

4.2.9 Прийменники у професійному мовленні

4.3 Синтаксичні норми сучасної української літературної мови у професійному спілкування

4.3.1 Синтаксичні структури у професійному мовленні

4.3.2 Розповідна форма викладу матеріалу

4.3.3 Прямий порядок слів

4.3.4 Місце в реченні вставних слів та словосполучень

4.3.5 Складні випадки керування та узгодження у професійному мовленні

4.3.6 Просте і складне речення

5. Складання професійних документів

5.1 Загальні вимоги до складання документів. Текст документа. Основні реквізити. Види документів

5.1.1 Документ - основний вид ділового мовлення

5.1.2 Вимоги до складання та оформлення різних видів документів

5.1.3 Основні реквізити. Види документів та їх класифікація

5.1.4 Стандартні і нестандартні документи

5.1.5 Правила оформлення сторінки, рубрикація тексту, правила оформлення заголовків, виділення окремих частин тексту

5.2 Укладання документів щодо особового складу

5.2.1 Реквізити документів та вимоги до їх написання

5.2.2 Документи щодо особового складу: автобіографія, характеристика, накази щодо особового складу, резюме, заява

5.3 Текстове оформлення довідково-інформаційних документів

5.3.1 Види службових листів

5.3.2 Ділове листування

5.3.3 Вимоги до офіційного листування

5.3.4 Етикет ділового листування

5.3.5 Кореспонденція за характером інформації

5.4 Особливості складання розпорядчих та організаційних документів

5.4.1 Управлінська документація

5.4.2 Розпорядчі документи: наказ, розпорядження, постанова

5.4.3 Статут, положення, інструкція



1.1 Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення

1.1.1 Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Перед вищими навчальними закладами І-ІІ рівнів акредитації поставлено завдання підготувати висококваліфікованих, грамотних, з належним інтелектуальним потенціалом спеціалістів. До майбутніх фахівців ставляться високі вимоги, які полягають не лише в досконалих знаннях фаху, а й у високому рівні володіння українською мовою, вільному користуванні нею у всіх сферах і особливо у професійній та офіційно-діловій.

Уміння спілкуватись мовою професії сприяє швидкому засвоєнню спеціальних дисциплін, підвищує ефективність праці, допомагає орієнтуватися у професійній діяльності та ділових контактах.

Програму дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» складено відповідно до Державних стандартів гуманітарної освіти в Україні. На вивчення дисципліни відводиться 54 години: з них 2 години - лекційні, 34 години - практичні заняття, 18 годин - на самостійне опрацювання тем.

Мета курсу - сформувати національно-мовну особистість, ознайомити студентів з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення професійних документів, навчити їх професійного мовлення, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою; підвищити загальномовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Програма складається з 5 розділів: «Культура фахового мовлення», «Етика ділового мовлення», «Лексичний аспект сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні», «Нормативність і правильність фахового мовлення», «Складання професійних документів».

Предметом вивчення практичного курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є мова фахової галузі. Тому велика увага під час вивчення всіх тем приділяється засвоєнню мовних стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з урахуванням двох аспектів: підвищення загальномовної культури майбутніх спеціалістів та їх фахової мовної культури.

Основна увага на заняттях зосереджується на різних видах словникової роботи, що має на меті навчити студентів працювати з різними видами словників, збагатити словниковий запас термінологічною, фаховою лексикою, складати тексти фахової документації.

При опрацюванні термінологічної, фахової та інших груп лексики звертається увага на правопис, вимову й стилістичні функції аналізованих слів, що сприяє підвищенню загальномовної культури майбутніх спеціалістів. український спілкування правопис лексика

Програма дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» визначає загальну спрямованість курсу й обов'язковий обсяг знань і умінь, якими повинні оволодіти студенти.

Форма підсумкового контролю знань - державний екзамен

1.1.2 Нормативні документи про державний статус української мови

«Закон про мови» 1989 р. та Конституція України (1996 р., ст. 10) -документи. Що надали українській мові державного статусу.

У другій половині 80- 90рр. XX ст. зміна суспільного ладу, масової

свідомості, формування нових держав і проголошення незалежності України, зумовили якісні зрушення в сучасній українській літературній мові.



1.1.3 Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини

Українська мова - національна мова українського народу. У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов, Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. У мові нація залишає всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. Мова кожного народу є витвором багатьох поколінь.

Мова є засобом комунікації, інструментом порозуміння між людьми, спілкуванням між народами. Адже у процесі суспільної діяльності люди мають постійну потребу вступати в різні стосунки з іншими людьми, погоджувати з ними свої дії, ділитися власним досвідом і запозичати собі досвід інших, давати поради й розпорядження або одержувати їх Без мови не може існувати будь-яке виробництво, не може розвиватися наука, техніка, культура, мистецтво, преса, радіо і телебачення.

Мова є також знаряддям формування і вираження думки, основою духовності народу, мідного і надійною опорою самоусвідомлення особистості, імпульсом до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Коріння української мови сягає у сиву давнину. Аж українська мова протягом багатьох віків не мала певного визначеного статусу. На найвищому державному рівні видавалися укази, закони, постанови-положення, що сприяли забороні і викоріненню української мови. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, її носіями в основному були мешканці села.

Мовою міського побуту в найширшому розумінні, а також спілкування в усіх сферах була російська мова Також керівники українського походження та більшість міських мешканців, які мігрувала з села, говорили, як відзначив у своєму виступі Б.Олійник «...російською мовою, але з таким зачепилівським акцентом, що корінному москвичу, аби він і втямив, треба ще раз перекладати на справжню російську.»

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова - це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близькі) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Мова як сукупність взаємопов'язаних, взаємообумовлених одиниць (звуків, морфем, слів, словосполучень, речень).

Мовлення - процес реалізації мови в акті комунікації.

Основні функції, які виконує мова:

– комунікативна;

– експресивна;

– ідентифікаційна;

– номінативна;

– гносеологічна;

– мислетворча та інші.

1.1.4 Стилі сучасної української літературної мови. Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю

Поняття стилів мовлення.

Стиль (від латин. Stilus - паличка для письма). Сталь літературної мови - різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль - це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має:

– сферу поширення і вживання (коло мовців);

– функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

– характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

– система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Художній стиль.

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Основні ознаки:

– найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ, словесний образ, зоровий образ);

– поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

– естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного;

– експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

– зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

– відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

– визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Офіційно-діловий стиль - функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність - це завжди - «гра за правилами». Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції.

Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

– офіційний характер;

– адресність;

– повторність;

– тематична обмеженість.

1.1.5 Типи мовлення

Типи текстів за способом викладу:

– повідомлення;

– опис;

– роздум.

Текст є засобом відтворення зв'язного мовлення.

Залежно від змісту й будови текст та його частини діляться на три смислові типи: розповідь, опис і роздум (міркування). Кожний з них має свою будову.

РОЗПОВІДЬ - це повідомлення про якісь події, що розгортаються в часі. Загальна схема розповіді така: початок дії; розвиток подій; кінець події.

ОПИС - це висловлювання про певні ознаки, властивості предмета чи явища. В описі дається характеристика людей, предметів, явищ природи шляхом перелічення їх головних, суттєвих ознак. Найголовніше в описі - дати точне або яскраве уявлення про предмет мовлення.

РОЗДУМ (МІРКУВАННЯ) - це висловлювання про причини якостей, ознак, подій. У роздумі обов'язкові три частини:

– теза - основне твердження, чітко сформульована думка;

– докази, аргументи, що підтверджують висунуту тезу;

– висновок, що випливає з доказів (узагальнення). В основі роздуму лежать причинно-наслідкові відношення. «Чисті» розповіді, описи, роздуми використовуються рідко. В текстах найчастіше описи включаються в розповідь або пов'язані з міркуванням; розповідь може доповнюватися роздумом.

1.2 Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

1.2.1 Поняття літературної мови

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови.

Українська національна мова існує у двох формах:

– у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові,

– у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Сучасна українська літературна мова - оброблена унормована форма української національної мови від часів І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка і до наших днів. Сформувалася вона на основі середньонаддніпрянських говорів, але до її складу ввійшли й інші наріччя.

Сучасна українська літературна мова обслуговує складні потреби суспільства, усі сфери його діяльності, нею користуються державні й громадські установи під час ділового спілкування, освіта, наука, засоби масової інформації і т.д.

Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням цьому є роки видання «Українського правопису» -1946., 1960,1990,1993.

1.2.2 Мовна норма, варіанти норм

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

– орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

– графічні (передавання звуків на письмі),

– орфографічні (написання слів),

– лексичні (слововживання)

– морфологічні (правильне вживання морфем),

– синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

– стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

– пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.



1.2.3 Ознаки та аспекти культури мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

– правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

– змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

– послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

– багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

– точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

– виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

– доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість - основні вимоги мовного етикету.

Науково доведено, що стрижневими компонентами професійно-комунікативної діяльності державних службовців є мовленнєва компетенція і компетентність. Мовленнєва компетенція державних службовців означає уміння адекватно, доречно й практично користуватися державною мовою в конкретних професійно-комунікативних ситуаціях відповідно до повноважень, якими наділений певний орган чи посадова особа, і визначених Конституцією України, законами, постановами та іншими актами державного управління. Мовленнєва компетентність державних службовців - це обізнаність стосовно таких видів професійно-комунікативної діяльності, як: говоріння, слухання, письмо і читання з урахуванням внутрішніх (особистісно-мовленнєві прояви) та зовнішніх (національно-культурні традиції, етика, етикет і т. ін.) факторів впливу на цей процес.

В основу термінологічного визначення сутності поняття «професійно-мовленнєва комунікація державних службовців» покладено дефініції, сформульовані Н.К. Грабовським. Професійним мовленням можна вважати всі мовленнєві жанри, сформовані в процесі комунікації в професійній сфері діяльності, і переважну більшість комунікативних актів, виключивши з них лише ті, які здійснюються поза сферою професійно-рольової взаємодії (наприклад, особисте листування, побутовий діалог і т. ін.). Із загальної маси мовленнєвих жанрів, пов'язаних з виконанням відправником професійної ролі, доцільно об'єднати в окремий клас художнє мовлення, а сукупність мовленнєвих жанрів, що залишилася, можна умовно визначити через відсутність більш точного терміна як спеціальну комунікацію. Отже, професійно-мовленнєва комунікація державних службовців - це процес взаємодії і взаємовідносин на основі інформаційного обміну у сфері ділового спілкування і професійної діяльності, який обумовлений мовною і мовленнєвою компетенцією та компетентністю державних службовців.

Вплив на рівень професіоналізму й професійну мобільність державних службовців соціопсихолінгвістичних факторів свідчить про необхідність їх урахування у процесі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Визначаючи когнітивну сферу як один з головних соціопсихолінгвістичних факторів, що впливають на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних службовців, ми виходили з того, що це психофізіологічна основа мовленнєвої діяльності людини, яка здійснюється на трьох рівнях. Перший рівень характеризує мовленнєві здібності, другий - взаємозалежність мови, мислення і мовлення, третій - свідоме осмислення соціальної і особистісної ідентичності, тобто свідомість. У процесі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації технології навчання слід спрямовувати на всі ці рівні, а саме: розвивати мовленнєві здібності; використовувати мовлення як засіб формування і формулювання думки, що підвищує інтелектуальну діяльність (на рівні аналізу, синтезу і контролю), комунікативну діяльність (на рівні говоріння, слухання, письма і читання) і т. ін.; формувати професійно-групову ідентичність, створювати власний імідж державних службовців.

1.2.4 Мовленнєва культура - критерій професійної майстерності фахівця

Іншим, не менш важливим фактором є мовленнєва поведінка, яка свідчить про індивідуально-особистісну готовність державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, а також про структурну організацію їх мовленнєвої діяльності. Зазначимо, що при оцінюванні рівня професіоналізму державних службовців враховується критерій індивідуально-особистісної готовності до професійної діяльності.

Використання методики діагностики індивідуально-особистісної готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації у процесі їх підготовки до професійно-мовленнєвої комунікації дає можливість виявляти: психічні порушення, пов'язанні з механізмами сприйняття, відтворення мовлення і мовленнєво-мисленнєвої діяльності; потреби, мотиви, цілі щодо індивідуальної і суспільної діяльності, спілкування і комунікації з іншими людьми і т. ін.; успішність соціалізації в суспільстві і готовність до програвання різних соціальних ролей, зокрема і професійних; рівень мовної гомогенності поведінки осіб, які належать до певних професійних груп.

Вплив соціального статусу на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних службовців зумовлюється утворюючими вторинними соціалізованими відносинами між людьми (рольовими та статусними) у процесі їх професійної і функціональної диференціації в певному суспільстві. Практика підтверджує, що такі набуті статуси, як міністр, професор, політичний діяч та ін., посилюють мотивацію і волю цих осіб у процесі суспільної діяльності. Намагання бути більш професійно мобільним і спонукає їх до сумлінного і відповідального ставлення до практики власної комунікативної діяльності.

Особливе місце серед соціопсихолінгвістичних факторів, що впливають на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних службовців, відводиться мовній ситуації, яка склалася в українському суспільстві. Вона характеризується як багатокомпонентна, багатомовна, демографічно неврівноважена, комунікативно незбалансована, з різним юридичним статусом мов, що створюють цю ситуацію; така, що поєднує споріднену і неспоріднену двомовність та ін. У процесі аналізу виявлено найбільший вплив таких структурних елементів цього фактора, як: кількість мов, якими володіє особистість і рівень володіння (одна, дві, три...; досконало, на рівні усного розуміння; читання або писання зі словником); функції, які ці мови виконують у суспільстві (державна мова, національна мова, рідна мова, мова міжособистісного спілкування/лігва франка, койне, піджині, мова професійної комунікації, мова міжнародного спілкування, мова-посередник); різновид білінгвізму (рецептивний, репродуктивний, продуктивний, повний, неповний, природний, штучний, синтезований, чистий/автономний, змішаний, субординативний); явища інтерференції (регіональна, професійна, десигнативна/формальна, очевидна, нерелевантна, експресивна). У процесі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації слід акцентувати увагу на методиці формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Мова і мовлення також є факторами впливу на рівень професіоналізму і професійної мобільності державних службовців. Вони виступають у цьому процесі основними категоріями і використовуються як засіб формування та розвитку мовної особистості, що дає можливість впливати як на когнітивну сферу і мовленнєву поведінку державних службовців, так і на їх соціальний статус та мовну ситуацію в суспільстві, що відкриває широкі можливості для удосконалення технологій підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

1.2.5 Культура мовлення під час дискусії

Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять «однією? мовою» і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу, взаєморозуміння. Велике значення має моральний аспект ділового спілкування. У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншого? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити. Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвитку співпраці. Передусім йдеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих зобов'язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах навіть розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.

Під час опитування студенти інститутів, коледжів, учні старших класів м. Києва на запитання «Що таке культура спілкування?» відповідали, що це: «сукупність вмінь людини аналізувати вчинки інших людей, поважати їх; складова культури мовлення; вміння поводитися культурно, мати добру вимову; вміння у будь-якій ситуації знайти правильний та делікатний підхід; бажання бути культурним та приємним співрозмовником» та ін. Як бачимо, опитувані не диференціюють культуру мовлення, мови, поведінки та спілкування.

Про що ж свідчить аналіз трактувань, наведених у літературі? Так, культура поведінки, культура мовлення і мови, культура спілкування в житті найчастіше постають у єдності. Проте людина, ввічливо та доброзичливо звертаючись до інших, може вживати слова, порушуючи граматичні правила. Іноді її дії начебто відповідають нормам поведінки, прийнятим у цьому суспільстві, однак успішно спілкуватися вона не може, тому що не розбирається у психології, психічному стані людей, особливостях їх темпераменту, характеру тощо. Тому вона і не може знайти такі способи і засоби спілкування, які б найбільшою мірою відповідали ситуації. Культуру спілкування найчастіше плутають з культурою мовлення. Дослідження генезису спілкування показали, що воно передує мовленню, тобто з наукового погляду це, безсумнівно, різні феномени. Культура мовлення - це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби. Система ритуалів і відповідних словесних формул, яка вживається з метою встановлення контакту та підтримки доброзичливої тональності спілкування, становить мовленнєвий етикет. Водночас етикет - це сукупність правил по­ведінки, що регулюють зовнішній вияв людських взаємин, поведінку в громадських місцях, манери та стиль одягу. У словниках він ототожнюється з культурою поведінки. Слово «етикет» (як порядок і форма ввічливості при дворах монархів) увійшло до лексикону за часів правління французького короля Людовика XIV.

Культура спілкування є складовою частиною культури людини загалом. Вона, як і будь-яка інша культура, містить в собі певну суму знань, у цьому контексті - про спілкування.

Для культури спілкування характерна також нормативність. Вона визначає, як мають спілкуватися люди в певному суспільстві, у конкретній ситуації. Зазвичай норми визначаються станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями. Для кожної епохи розвитку людства характерна певна культура спілкування, що відповідає загальнолюдським цінностям. Тому саме тепер важливо закласти засади такої культури спілкування в нашому суспільстві, яка відповідала б часові, нашій історії та духовно-творчому потенціалу українців.

1.3 Специфіка мовлення фахівця (відповідно до напряму підготовки)

1.3.1Мова і професія

Без мови нашої, юначе, Й народу нашого нема. (В. Сосюра).

Мова нації - універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні - розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона - елемент соціальної сфери.

У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій - знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою.

Що означає знати мову професії? Це - вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися.

Мовні знання - один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.

1.3.2 Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу. Управління мовленням та його структурування з допомогою тематичної організації, зв'язності та злитості

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів:

1. добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»),

2. Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»),

3. «Словесне вираження», літературна обробка мови (eocutio),

4. Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»),

5. Проголошення (pronuntiatio).

Антична риторика винятково велике значення надавала підготовці публічного виступу (це чотири з п'яти етапів приведеної схеми). Греки говорили, що промови Демосфена промащені олією нічної лампади, при світлі якої він їх складав.

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відбивати зміст промови і привертати увагу слухачів (Наприклад: «Чи потрібні нам атомні електростанції?», «Стан охорони праці і техніки безпеки», «Про підготовку до проведення сертифікації виробів». При розробці порядку денного для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тим доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно «розшифровувати» пункт порядку денного «Різне»- людина буде мати можливість заздалегідь підготувати і продумати свій виступ. Деякі промови не мають назв: привітальна, мітингова й інші.

Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного (гомогенного) складу (дилетанти, фахівці, колеги, студенти, люди однакових політичних поглядів і т.д.). Що однорідніша аудиторія, то більш передбачена реакція на виступ. Звертаючись до молоді, не можна загравати, лестити, повчати, дорікати в незнанні, некомпетентності, підкреслювати свою перевагу, ухилятися від гострих проблем і питань. Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходів до рішення проблеми, не можна допускати повтори, тривіальні судження, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від суті проблеми.

У неоднорідній (гетерогенній) аудиторії виголошувати промову сутужніше. Якщо публіка різна за складом, треба, по можливості, адресувати якийсь фрагмент кожній групі. Варто заздалегідь подумати про те, що сказати окремим, особливо авторитетним, важливим персонам, якщо ви знаєте, що вони прийдуть.

Необхідно також з'ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю слухачів складніше керувати. У переважній більшості людина легковірна, схильна до знеособлювання, не здатна до критики, бачить усе у чорно - білих фарбах, реагує на емоції. Що більша аудиторія, то простіше, наочніше, образніше варто говорити. Знання своїх слухачів, «прицільна» підготовка промови здобувають особливе значення під час обговорення якогось важкого питання у вузькому колі фахівців, ділових людей.

Варто довідатися, у якій обстановці буде проходити виступ - у залі, у кабінеті, є чи там кафедра, стіл, мікрофон...

Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, установивши і намагаючись зберігати постійну відстань у 20-30 сантиметрів між ротом і мікрофоном.

Проксеміка - наука про тимчасову і просторову організацію спілкування - описує наступні способи розміщення слухачів в аудиторії.

Треба з'ясувати також, після яких інших промов планується ваш виступ. Адже кожна наступна промова повинна бути цікавішою за змістом і формою, ніж попередня.

Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію, логіку викладу, складає і редагує текст.

Підготовка письмового тексту має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, виправляти; вона легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті. Писати треба на окремих аркушах, на одній стороні. Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез, чи конспекту розгорнутого плану виступу.

Репетиція являє собою проголошення тексту думкою або вголос, краще перед дзеркалом. Треба знайти таку позу, у якій ви почуваєте себе легко і зручно, і постаратися її запам'ятати; вивчити обличчя - розправити нахмурені брови, мімічні зморшки, що набігають на чоло; продумати жести, прийоми встановлення контакту. Досвід показує, що на 3 хвилини виступу витрачається 20 - 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельно розроблений, то в момент зустрічі зі слухачами оратор буде триматися впевнено.

Існує три способи виголошення промови:

1. Читання тексту,

2. Відтворення по пам'яті з читанням окремих фрагментів (з опорою на текст),

3. Вільна імпровізація (експромт).

Читають ті промови, від тексту яких не можна відступити: дипломатичні, урочисті, доповіді і співдоповіді офіційного змісту. Інші види, як правило, вимовляють з опорою на письмову основу. Досить опустити погляд на сторінку, щоб відновити хід викладу, знайти потрібну цифру і т.п. Такий виступ створює враження вільного володіння матеріалом, дає можливість оратору впевнено спілкуватися зі слухачами. У мовця, однак, не завжди є можливість попередньо підготувати текст. Іноді на нарадах, засіданнях, зборах, зустрічах доводиться виступати експромтом. При цьому потрібна велика мобілізація пам'яті, енергії, волі. Імпровізація можлива тільки на базі великих знань, володіння риторичними навичками.

Після виступу оратор часто відповідає на питання слухачів, полемізує з ними. Така форма спілкування жадає від оратора швидкої реакції, доброзичливості, володіння гумором. Відповідь доповідача призначається не тільки опоненту але і всім присутнім.

Методика ораторського мистецтва рекомендує не квапитися з відповіддю, а спочатку переконатися, що питання правильно зрозуміле; відповідати лаконічно, ясно і не давати необґрунтованих чи сумнівних відповідей; мати під рукою довідковий матеріал для тих, хто хоче одержати більш докладне обґрунтування ваших припущень.

Установлення контакту з аудиторією. Найвищий прояв майстерності публічного виступу - це контакт зі слухачами, тобто спільність психічного стану оратора й аудиторії. Це виникає на основі спільної розумової діяльності, подібних емоційних переживань. Ставлення оратора до предмета промови, його зацікавленість, переконаність викликають у слухачів відповідну реакцію. Як говорить прислів'я, слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає. Головні показники взаєморозуміння між комунікантами - позитивна реакція на слова виступаючого, зовнішнє вираження уваги у слухачів (їхня поза, зосереджений погляд, вигуки схвалення, посмішки, сміх, оплески), «робоча» тиша в залі. Контакт - величина перемінна. Він може бути повним (зі всією аудиторією) і неповним, стійким і хитким в різні фрагменти проголошення промови.

Щоб завоювати аудиторію, треба установити з нею і постійно підтримувати, зоровий контакт. Виступаючий звичайно повільно обводить поглядом слухачів.

Перед початком промови витримують невелику психологічну паузу - 5-7 секунд.

Яка б не цікава була тема, увага аудиторії згодом притупляється. ЇЇ необхідно підтримувати за допомогою наступних ораторських прийомів:

1. Прийом питання - відповіді. Оратор ставить питання і сам на них відповідає, висуває можливі сумніви і заперечення, з'ясовує їх і доходить певних висновків.

2. Перехід від монологу до діалогу (полеміки) дозволяє прилучити до процесу обговорення окремих учасників, активізувати тим самим їхній інтерес.

3. Прийом створення проблемної ситуації. Слухачам пропонується ситуація, що викликає питання: «Чому?», що стимулює їхню пізнавальну активність.

4. Прийом новизни інформації, гіпотез змушує аудиторію припускати, міркувати.

5. Опора на особистий досвід, думки, що завжди цікаві слухачам.

6. Показ практичної значимості інформації.

7. Використання гумору дозволяє швидко завоювати аудиторію.

8. Короткий відступ від теми дає можливість слухачам «відпочити».

9. Уповільнення з одночасним зниженням сили голосу здатне привернути увагу до відповідальних місць виступу (прийом «тихий голос»).

10. Діючим засобом контакту є спеціальні слова і вислови, що забезпечують зворотний зв'язок. Це особові займенники 1 і 2 особи (я, ви, ми, ми з вами), дієслова у 1 і 2 особі (спробуємо зрозуміти, обмовимося, відзначимо, прошу вас, відзначте собі, подумайте, конкретизуємо й ін.), звертання (шановні колеги, дорогі мої), риторичні запитання (Ви хочете почути мою думку?). Перераховані мовні засоби контакту допомагають перебороти «бар'єр», служать об'єднанню оратора зі слухачами.

Поза, жести, міміка - приналежність індивідуального стилю. Ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить слуховим каналом, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мова на 25% сприймається зоровим шляхом.

Оратор повинен домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості, рухливості і природності на трибуні, перед аудиторією. Вигляд людини, що тривалий час стоїть нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді досвідчений виступаючий змінює позу. Крок вперед у потрібний момент підсилює значимість того чи іншого місця промови, допомагає зосередити на ньому увага. Відступаючи назад, оратор ніби дає аудиторії можливість «відпочити» і потім переходить до іншого положення промови. Не варто ходити, пересуватися у різні боки під час виступу.

Майстерність оратора виявляється в посиленні впливу жестом, мімікою. Зайва віртуозність не прикрашає мовця і викликає іронію, ворожість. Від жестів значимих, котрі сприяють успіху промови, необхідно відрізняти безглузді, механічні (струшування головою, поправлення волосся, одягу, вертіння ручки й ін.). Стверджують, що кращий жест той, на який не зважають слухачі, тобто який органічно зливається зі змістом промови. В ораторському мистецтві використовуються:

1. Ритмічні жести. Вони підкреслюють логічний наголос, уповільнення і прискорення промови, місце пауз. Наприклад, уповільнений рух вправо при проголошенні фрази «Говорить, що воду цідить».

2. Емоційні передають відтінки почуттів (стиснутий клак, овальний рух руки, «рука, що відрубує» фразу,).

3. Вказівні рекомендується використовувати в дуже рідких випадках, коли є предмет, наочне приладдя, на які можна вказати.

4. Образотворчі наочно представляють предмет, показують його (наприклад, кручені сходи).

5. Символічні несуть певну інформацію. До цієї групи відносяться жест категоричності (шабельне відмахування пальцями правої руки), жест протиставлення ( руки виконують в повітрі рух «там і тут»), жест роз'єднання (долоні розкриваються в різні сторони), жест узагальнення (овальний рух двома руками одночасно), жест об'єднання (пальці долоні рук з'єднуються).

Про важливість жестикуляції, говорить той факт, що в риториках, починаючи з античних часів, їй присвячувалися спеціальні розділи.

Основним показником почуттів мовця є вираз обличчя. Міміка оратора стимулює емоції аудиторії, здатна передати гаму переживань: радість і скорботу, сумнів, іронію, рішучість... Вираз обличчя повинен відповідати характеру промови. У гарного оратора «обличчя говорить разом з промовою». Обличчя і весь зовнішній вигляд виступаючого повинні виражати доброзичливе і навіть дружнє відношення. Аудиторія не любить сердитих чи байдужих.

1.4 Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики

1.4.1 Мова і думка

Українська мова - національна мова українського народу. У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов, Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. У мові нація залишає всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. Мова кожного народу є витвором багатьох поколінь.

...