Адвокатура України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет, система і нормативно-правові джерела навчальної дисципліни «Адвокатура України»

2. Історичні аспекти становлення адвокатури та адвокатської діяльності

3. Еволюція суспільних відносин як засада виникнення та існування адвокатури та адвокатської діяльності

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «advocare», «advocatus» («закликати», «запрошений»)1.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту2. Зокрема, у стародавніх племенах південної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південне-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист родичам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії - - знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспруденції, а з іншого -- цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професійної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презентації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів. адвокатура таємниця розголошення статут

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди -- кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У цей період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану (ordo), під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відношення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotu-1а) за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною (primas). Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) та позаштатних (supernume-rarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Головними, професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання -- заборона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під

час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

У середні віки (V--XV ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от-римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала

звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з'являється зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Гонорарна практика у цей період йде по шляху, накресленому юстиніановим законодавством. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж такої умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то розмір його визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню. *

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI--XIX століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану -- общини адвокатів -- відбулося в результаті розпаду «общини адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У СІЛА за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії -- наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через різноманітні фази свого розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа-льним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тісний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У наступні часи (XVI--XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності, перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

Якою ж життєвою потребою викликане існування адвокатури? У чому полягає її поняття та сутність?

З цього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського, висловленими ще у 1893 році в його праці «Организация адвокатуры»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та зап-лутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти - - правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами -- юридичну допомогу, шо надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами -- правознавцями»1.

Адвокатура -- важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію -- захист прав і законних інтересів громадян та організацій2. Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури --це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини -найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури1.

Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином. Адвокатура - - це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - - захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

4. Організація адвокатури за Литовськими статутами

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX--XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту)1. В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони2.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV--XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р.

Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебурзьке право.

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV--XV ст.), а дещо пізніше -- й у загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом - - у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, по которым судится малороссийский народ»1 -- пам'ятці козацького права 1743 p., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор»2. Щоправда, вживаються слова «адвокат» -- «адвокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців -(війтів)3. Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони»4. Однак в міру того, як право писане -закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом -- тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного офо-рмлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста1.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих -- господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста -- «прокуратора, або речника»2. Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р.3 в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зокрема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводиться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути іноземець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый»4.

Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут, який прокураторам присвячує п'ять артикулів (57--61. IV розділу5.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Зокрема, цього захисника позбавляли права практикувати в даному судовому окрузі.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом карани быти мають». Тобто передбачалася смертна кара.

Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію1.

5. Впорядкування адвокатської професії у «Правах, по которым судится малороссийский народ»

Норми Литовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 -- кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був виробле-ний проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7--11. артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипо-тент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

«Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу. Тут слід також наголосити на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумове й фізично Дужі, світського* стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні -- лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах1.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводиться адвокатурі. Зокрема наголошується «...от чего понеже явствует, что повереным быть не что другое ест, токмо пособ-ствовать ближнему в его нуждї и служить справедливости, того ради, яко дело и звание повереного честное єсть, толко б оного не употреблял на зло...» Тобто головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка суперечила праву та справедливості і якої «без повреждения совести производить невозможно».

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку української адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р.1, Переяславської Ради

від 18 січня 1654 р.1 і Березневими статтями 1654 р.2 Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кінці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

6. Адвокатура у період судової реформи 1864 р

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, глас-ність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.3 (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії -- присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного --не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат -- Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської -- 81,3, Одеської -- 88,6і.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській -- відповідно 125 і 63, Київській -- 120 і 54. У 1913 р. в Харківській -- 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській -- 441 і 467, Київській -- 492 й 417і. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської -7,1% і Київської - 10,7%2.

Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. -- Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис., 17,4 тис., 16,1 тис.3

7. Розвиток адвокатури в радянський період

8. Нормативно - правове регулювання адвокатури в радянський період

З приходом до влади у Петербурзі Тимчасового уряду на чолі з юристом за фахом О. Керенським були здійснені певні кроки щодо лібералізації адвокатури в Росії. Так, були відмінені всі обмеження на доступ євреїв до адвокатури, азі липня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв закон, який скасовував статеву нерівність у цьому питанні, - жінкам дозволялося займатися адвокатською діяльністю. Прихід до влади більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним), також юристом за фахом знаменував собою початок нищівної якобинської оргії переможців - змореного голодом та озлобленого затяжною кривавою війною натовпу, яким уміло маніпулювали вчорашні політкаторжани та політемігранти. Здоровий глузд поступився місцем лютій ненависті до всього, що було пов'язане з царизмом.

Судова система Російської імперії була замінена системою різних "трійок" та трибуналів, сформованих із безграмотних і озлоблених декласованих елементів, уповноважених вершити швидкий, нещадний суд над усяким, хто не вписувався в образ революціонера. Неминуче в цю революційну м'ясорубку потрапляли і самі вчорашні виконавці ленінської волі.

Після розпаду СРСР суспільство дістало можливість ознайомитися зі страшною "судовою" статистикою ленінсько-сталінського періоду, коли розстріл визнавався звичайним повсякденним явищем, а багаторічні терміни "соціальної ізоляції" - чи не головним методом вирішення народногосподарських завдань. З нинішніх позицій очевидно, що вести мову про достойне місце професійної етики юриста, у європейському розумінні цього поняття, в той період було б просто недоречно та й небезпечно. Всі видатні теоретики марксизму повністю відкидали спроби моралізувати майбутню постреволюційну систему правосуддя. Особливо значної уваги надавали цьому питанню основоположники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс, що однозначно визнавали лише наявність класової моралі, маючи на увазі "мораль" пролетаріату і засновану на ній диктатуру.

Одним із найбільш непримиренних прихильників терору та відвертим ворогом старої адвокатури як соціального поняття був А.Я. Вишинський. Виступаючи Прокурором СРСР на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 р., він висловився так: "Революційне насильство є одночасно і проявом високого акту людської волі, спрямованої на те, щоб побудувати новий, більш високий суспільно-економічний лад життя. У цьому виправдання революційного насильства, у цьому виправдання наших репресій, якими б вони не були часом різкими і рішучими. У цьому виправдання тих ударів нашого закону, у вигляді наших репресій, котрі ми кидаємо на голови і наших ворогів, і недисциплінованих, непокірливих пролетарській державі, синів самого робітничого класу".

Наведене висловлювання колишнього прокурора СРСР краще за десятки найбільш красномовних документів говорить про характер репресій і настрій тодішніх юристів. Саме А. Я. Вишинському належить відродження де-юре відомої за часів інквізиції лиховісної тези:

"Зізнання - цариця доказів". Зізнання ж здобувалися, як тепер стало загальновідомим, за будь-яку ціну.

Частково розкриті архіви органів НКВД розповідають про неабияку активність останніх у розкритті змов проти радянської влади і особисто проти вождя всіх часів та народів И.В. Сталіна, що перевершила, мабуть, усі відомі на той час рекорди зі знищення власного народу. Наставляючи адвокатів, як слід виконувати свій професійний обов'язок із захисту в судових інстанціях, та розвиваючи цитовану вище думку, перший "законник" держави повчав адвокатів "... уміти відстоювати свій погляд і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійна етика адвоката в тому сенсі, як її сприймає цивілізований світ, була геть відкинута і забута, як шкідливий "пережиток капіталізму".

Водночас було б неправильним повністю заперечувати спроби окремих учених і практиків повернутися до питань етичного плану в діяльності адвокатури, хоча б у дозволених системою межах.

Значний внесок у розвиток юридичної професійної етики радянського періоду зробили вчені-юристи: M. М. Полянський, Ю. Елькінд, M. С. Строгович, а пізніше В. В. Леоненко, О. С. Кобликов та ін.

З перших днів післяреволюційної Росії адвокатура пройшла дуже складний шлях розбудови. Беручи до уваги ту обставину, що новий фактичний диктатор Росії, юрист за фахом і помічник присяжного повіреного в минулому, В. І. Ленін (Ульянов) люто ненавидів увесь адвокатський стан, легко пояснити усі поневіряння, які пройшла у своєму розвитку радянська адвокатура.

Декрет № 1 "Про суд" який було прийнято 24 листопада 1917 p., скасовував адвокатуру, прокуратуру, відділи кримінальних розслідувань і практично всю судову систему царської Росії. Без каральних органів, які багато років у радянській державі іменувались як судові та слідчі установи, нова держава існувати не могла. Але якщо більшість юридичних установ повинна була швидко перебудовуватися на нових революційних засадах, то відновлення адвокатури революційне законодавство не передбачало взагалі. У зв'язку з цим загальні збори московської колегії присяжних повірених постановили продовжувати адвокатську діяльність на основі законодавства 1864 р.

Згідно зі ст. З Декрету № 1 "Про суд", на роль обвинувачів та захисників допускались "усі незаплямовані громадяни обох статей, що користуються громадянськими правами". Такий невизначений стан адвокатури проіснував до прийняття 7 березня 1918 р. Декрету № 2 "Про Суд", який обмежив коло осіб, що можуть виконувати функцію захисту. Приписувалося організовувати при місцевих радах колегії правозахисників із досить обмеженими можливостями. Але й останні створювалися вкрай повільно.

У тому ж 1918 р, Раднарком видав декрет, яким приписував місцевим органам влади створити єдину організовану корпорацію захисників у рамках субсидованих державою колегій правозахисників. Основною метою держави у цей час було розірвати зв'язок матеріального характеру між адвокатом та його клієнтом, що і було досягнуто. Це мало своїм наслідком повну втрату адвокатом зацікавленості і обов'язку твердо обстоювати інтереси клієнта.

У листопаді 1918р. ВЦВК прийняв Положення "Про народний суд", яке замінило існуючі закони про суди та адвокатуру. Колегії правозахисників замінялись колегіями обвинувачів, захисників та представників сторін у цивільному процесі. Члени нових колегій перетворювались на державних службовців з оплатою, розмір якої встановлювався місцевими радами і прирівнювався до окладів судей народних суддів. Клієнти вносили плату за послуги на рахунок Комісаріату юстиції, з бюджету якого і виплачувалася заробітна плата.

Заборонялося звертатися по юридичну допомогу безпосередньо до адвоката. Звернення про забезпечення адвокатом потрібно було направляти керівництву колегії чи до суду, а ці інстанції призначали адвокатів. Головною метою всіх перелічених тут нормативних актів було повне зосередження в руках держави важелів впливу на судові органи шляхом відлучення від участі у справі захисника.

З кінця 1918 р. захисника, за рідким винятком, перестали допускати до участі на попередньому слідстві. Якщо за Декретом № 2 "Про суд" присутність адвоката допускалась при провадженні в суді всіх кримінальних справ, то за Положенням "Про народний суд" 1918 р. судді мали право не допускати захисника до суду з метою представлення інтересів клієнта, за винятком невеликої кількості випадків, коли на суді був присутній державний обвинувач або коли справа розглядалася судом у складі 6 засідателів.

11 травня 1920 р. Раднарком видає постанову "Про реєстрацію осіб з вищою юридичною освітою", згідно з якою, в триденний строк після опублікування цієї постанови, зазначені особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку та розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, що не зареєструвалися в зазначений строк, вважалися дезертирами і каралися судом. У такий спосіб діяльність адвокатів замінюється трудовою повинністю.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції приймається рішення про внесення змін до Положення "Про народний суд РСФРР" від 30 листопада 1918 р., згідно з яким колегії захисників та обвинувачів замінюються системою періодичного залучення юристів до провадження справ. Але вже 21 жовтня 1920 р. ВЦВК приймає доповнення до Положення "Про народний суд РСФРР", яким повністю знищується навіть той паліатив, якими були колегії правозахисників. Як результат, буйно розквітає підпільна адвокатура, що не дуже влаштовує нову владу.

На четвертому Всеросійському з'їзді діячів радянської юстиції комісар юстиції Д. Курський змальовує перспективи подальшого розвитку адвокатури: "Або ми створимо організацію адвокатів, яка буде перебувати під нашим контролем, або візьме гору приватна практика". Саме на цьому з'їзді була запропонована для обговорення реформа адвокатури.

Положення "Про адвокатуру" було прийняте 25 травня 1922 р.. Воно лише в загальних рисах озвучувало ідею створення колегій захисників, і тому вже 5 червня 1922 р. Нарком'юст приймає більш детальне Положення "Про колегії захисників". Колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їхньою діяльністю покладався на суд, виконком та прокуратуру. Отже, після десятків невдалих спроб вигадати щось нове більшовики повернулися до форми організації адвокатури, створеної реформою 1864 р. Різниця виявилася лише в тому, що новій владі адвокатура була потрібна ще менше, ніж царському режимові. Але вона була змушена її терпіти з метою надання своїм діям видимості законності. Тому, повернувшись до зруйнованої дореволюційної моделі, більшовики запровадили щодо адвокатури потрійний державний нагляд.

Через те що навчальні заклади, які готували юристів, не діяли, то цілком природно, що членами нових колегій були в основному т. зв. "буржуазні спеціалісти", які здобули освіту за царських часів. За цих умов правляча партія більшовиків, маючи на меті зберегти тотальний контроль над адвокатурою, вводила до складу колегій, переважно на керівні пости, більшовиків. Найчастіше це були люди неосвічені і темні, єдиним вмінням яких була відданість більшовицькій ідеї. Ця тенденція збереглась упродовж існування радянської системи аж до її розпаду В адвокатуру, наче у штрафний батальйон, на посаду завідувачів юридичних консультацій, як правило, направлялися вигнанці і "погорільці" з прокуратури, судів і навіть міліції. Колегії очолювали вихідці з партійних органів чи вищих судових та прокурорських структур.

З кінця 1927 р. здійснювалися спроби перетворити колегії у т. зв. "трудові колективи", що не мало успіху. В 1934 р. було підготовлено проект закону про адвокатуру, надрукований у часописі "За социалистическую законность" за 1935 р. під № 1. Поряд з колективною формою організації адвокатури передбачалась можливість приватної адвокатури. Але цьому законові не судилося з'явитися.

Одним із найвідоміших авторів спотворення адвокатської ідеї, її ідеологізації і вихолощення був А. Я. Вишинський.

На думку керівництва держави, адвокатом міг бути той, хто вміє відстоювати свої погляди і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що вірить, з огляду не на інтереси клієнта, а на інтереси соціалістичного будівництва, на інтереси держави. Професійні принципи адвокатури в тому вигляді, як їх сприймає цивілізований світ, були відкинуті і забуті як шкідливий "пережиток капіталізму".

16 серпня 1938 року було прийнято закон "Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік". Нарком'юст СРСР, якому була підпорядкована адвокатура, 22 грудня 1938 р. видав директиву "Про роботу колегій захисників". Цей документ започаткував систему заходів з остаточного перетворення адвокатури на вірнопіддану радянську установу.

Затверджене 16 серпня 1939 р. нове положення "Про адвокатуру" 1939 р. було "типовою" моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили суміщати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило останніх вибирати між роботою в держсекторі і в адвокатурі. Усі питання, пов'язані з діяльністю адвокатів, почали вирішуватися загальними зборами членів колегії адвокатів та її президією. Ці органи обирались таємним голосуванням.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Наркомату юстиції СРСР, республіканським наркоматам юстиції та регіональним управлінням Нарком'юсту.

23 квітня 1940 р. затверджується інструкція НКЮСРСР№ 47 "Про порядок проходження стажистами практики в юридичних консультаціях колегій адвокатів". Стажисти проходили практику протягом одного року, після чого, при успішному виконанні стажистської програми, президія колегії адвокатів зараховувала стажиста до членів колегії адвокатів, а іноді зарахування відбувалося і до закінчення строку стажування. Народному комісару юстиції СРСР та Народному комісару юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих президією адвокатів. Так здійснювався контроль з боку органів юстиції за прийняттям до адвокатури.

Періодично влада нагадувала адвокатам, що вони перебувають під особливим контролем держави. Так, наказом Народного комісаріату юстиції СРСР № 65 "Про контроль за прийняттям до адвокатури СРСР" від 22 квітня 1941 р. призначено дослідження роботи ряду колегій адвокатів, за висновками якого встановлено, що "... президії колегій формально ставляться до прийняття в члени колегій адвокатів і нерідко приймають в колегію без перевірки матеріалів про попередню діяльність тих, хто вступає до колегії. За такого несерйозного ставлення до прийняття до адвокатури в її лави проникають особи, що не відповідають ні політичним, ні діловим вимогам".

За роки війни кількісний склад адвокатури значно скоротився. Юридична допомога інвалідам війни та членам їхніх сімей за визначеними категоріями справ надавалася безкоштовно. З цією метою НКЮ СРСР листом № Д-21 від 6 березня 1943 р. зобов'язав президії колегій для надання такої допомоги виділяти найбільш кваліфікованих адвокатів.

Під час війни виникла необхідність працевлаштовувати інвалідів війни, часто-густо ще молодих людей, яких війна зробила нездатними до фізичної праці, а інших професій вони ще не встигли опанувати. У цей час були створені дворічні юридичні школи, куди направлялися інваліди з середньою освітою для здобуття професії юриста. Багато таких людей працювали суддями, прокурорами, адвокатами, згодом завершили свою освіту у вищих навчальних закладах і стали фахівцями високої кваліфікації.

Після смерті И. В. Сталіна та історичного XX з'їзду КПРС, на якому було викрито та засуджено культ особи Сталіна, комуністичною партією, яка була втягнута своїм вождем у практику свавілля та беззаконня, здійснено певні кроки з підвищення законності у державі.

Природно, що ці кроки були дуже обережними і нерішучими. Найвищим законом у державі, де тотальною силою була єдина і незмінна протягом майже тридцяти років КПРС, залишалося слово партії. На цій хвилі 25 грудня 1958 р. було прийнято Основи кримінального судочинства Союзу СРСР та союзних республік. Нарешті, захисник допускався до участі у справі при закінченні попереднього слідства для ознайомлення підзахисного з матеріалами справи. Передбачалося право адвоката-захисника на зустріч зі своїм підзахисним віч-на-віч.

Прийняттю Основ передувала широка дискусія щодо подальшого розвитку інституту судового захисту. Важливим здобутком цього, першого такого масштабного документа з питань судочинства, було вирішення питання про допущення адвоката-захисника у кримінальний процес зі стадії попереднього слідства. Вершиною радянських перебудов у сфері кримінального судочинства було прийняття Кримінально-процесуального Кодексу. В Україні цей кодекс було затверджено 28 грудня 1960 р. Одним із найважливіших нововведень цього документа було допущення адвоката до участі у кримінальному судочинстві на стадії попереднього слідства з моменту його закінчення. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1970 р. та від 31 серпня 1972 р. були внесені зміни, які розвивали інститут захисту в кримінальному процесі.

Серед багатьох функцій адвокатури участь адвоката-захисника у кримінальному процесі на попередньому слідстві стала однією з найважливіших. Уже в 1972 р. на стадії попереднього слідства адвокати України брали участь більш як у 45,4% від загальної кількості кримінальних справ у республіці.

Надалі, аж до розпаду Радянського Союзу, законодавство про адвокатуру практично не змінювалося, але не можна було не помітити підвищення ролі адвокатури в судочинстві і ставлення до неї з боку суспільства. Можна з упевненістю стверджувати, що в останні 15-20 років існування компартійного верховенства, грамотний і бойовий адвокат (а такі за радянських часів були) за наявності правової позиції здатен був домогтися досить відчутних результатів. Навіть тоді, коли його запеклим ворогом у відстоюванні сфабрикованої справи виступала всемогутня прокуратура. Тобто можна дійти висновку - від адвоката таки щось залежало.

Періодично Верховний Суд СРСР повертався до питань забезпечення прав на захист обвинувачуваного. 16 червня 1978 р. Відбувся Пленум Верховного Суду СРСР "Про практику застосування судами законів, що забезпечують обвинувачуваному право на захист", де наголошувалось, що суди зобов'язані забезпечувати підсудному можливість захищатися усіма встановленими законом засобами та способами від пред'явленого обвинувачення, а також зазначено, що порушення права на захист слід вважати суттєвим порушенням норм кримінально-процесуального закону, що тягне за собою скасування судового рішення.

В останні роки існування Радянської держави здійснилися сподівання кількох поколінь учених та практиків-юристів, а, отже, і населення величезної держави. Відбулися події, що мали велике значення і для зміцнення ролі адвокатури, і для розвитку та лібералізації судочинства. 10 квітня 1990 р. першим президентом СРСР (він же і генеральний секретар ЦК КПРС) було підписано закон СРСР "Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу PCP та союзних республік". Цей закон втілив мрії кількох поколінь радянських вчених-юристів.

Захисник допускався до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, що підозрюється у скоєні злочину, чи застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту - з моменту оголошення її протоколу затримання чи постанови про застосування цього заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

Це був надзвичайно важливий крок на шляху до зміцнення законності на території СРСР. З цього часу для підозрюваного чи обвинувачуваного на ранніх етапах розслідування допускався професійний захисник, який користувався правом бути присутнім при пред'явленні обвинувачення, брати участь у допитах підозрюваного чи обвинувачуваного, а також інших слідчих дій, виконуваних з їх участю; ознайомлюватися з протоколом затримання, постановою про застосування запобіжних заходів; з моменту допущення до участі у справі захисник здобував право також після першого допиту затриманого чи такого, що утримується під вартою, підозрюваного, обвинувачуваного мати з ним побачення віч-на-віч без обмеження їх кількості й тривалості.