Адвокатура України

9. Розвиток демократичних засад організації адвокатури та адвокатської діяльності в Україні

У радянські часи політика уряду ставала на шляху розвитку адвокатури та її демократичних засад. Це продовжувалося аж до прийняття нового Положення про адвокатуру 1 жовтня 1980 p., що більш детально регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам.

Відповідно до конституційного положення про призначення адвокатури в Положенні про адвокатуру УРСР перш за все визначалося її основне завдання -- надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. В ньому зазначалося, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій, здійсненню правосуддя, додержанню і зміцненню законності, вихованню громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, бережного ставлення до народного добра, додержання дисципліни праці, цоваги до прав, честі й гідності інших осіб.

Положення про адвокатуру, визначаючи природу адвокатури, підкреслює її особливий статус -- добровільне об'єднання осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Положення також встановлювало порядок формування колегій адвокатів на території республіки: вони створювалися за заявою групи засновників -- громадян чи юридичних осіб. Документально оформлена пропозиція про утворення колегії надсилалася до Міністерства юстиції України, яке в разі згоди з нею передавало її до виконавчого комітету для затвердження і реєстрації.

Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом, який вже існував до цього. Створювалися обласні і Київська міська колегії адвокатів. Крім того, у законодавстві передбачалася можливість створення колегій адвокатів не тільки за територіальним принципом. Так, за згодою Міністерства юстиції могли створюватися міжтериторіальні та інші колегії адвокатів (наприклад, Ін'юрколегія). Але ця норма мала декларативний характер.

Положення про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів колегії адвокатів, встановивши, що вищим органом колегії є загальні збори членів колегії, її виконавчим органом -- президія колегії, контрольно-ревізійним -- ревізійна комісія. У Положенні було відновлено норму, згідно з якою обрання президії провадилося шляхом таємного голо-сування, що відповідає демократичним основам організації адвокатури і покликано забезпечити свободу волевиявлення адвокатів. У Положенні вказувалося, що президія має широкі повноваження, а її діяльність будується на основі колективності керівництва, гласності, регулярної звітності перед членами колегії, широкого залучення адвокатів до роботи президії.

Підсумовуючи даний період у розвитку адвокатури України, слід зазначити, що нове законодавство надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньорганізаційних питань, здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською діяльністю. Водночас у ці роки в нашому суспільстві ще нехтувалися демократичні інститути, фактично були відсутні критика й гласність. Конституції як союзна, так і України, незважаючи на закріплені в них прогресивні положення, не змогли забезпечити їх реалізацію, чому перешкоджали недооцінка і приниження основ демократії і законності, занепад часів застою. Щодо адвокатури це виявилось у фактичному її одержавленні, про що свідчать перелічені вище повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегіями адвокатів1.

У 1985 р. були зроблені перші кроки держави в Україні до оновлення правової основи дер жавного та суспільного життя в Україна. Виникла потреба в значному підвищенні ролі адвокатури.

13 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР були прийняті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій2, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності захисника в кримінальному процесі. Згідно з ст. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому й підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувалося шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Як відомо, раніше захисник допускався до участі в справі лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. Щоправда, за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення (ст. 44 КПК УРСР). Але дана норма застосовувалася дуже рідко.

Обов'язкова участь захисника з моменту пред'явлення обвинувачення передбачалася лише у справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німий, глухий, сліпий та ін.) не могли самі здійснювати своє право на захист (п. п. 1, 2 ст. 45 КПК УРСР).

Згідно з Основами законодавства про судоустрій були внесені зміни й доповнення до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, які конкретизували участь захисника на попередньому слідстві та в суді. Зокрема, встановлювалося, що захисник допускається до участі в усіх справах з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрювалася в вчинення злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення -- з моменту оголошення їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але'не пізніше 24 годин з моменту затримання. Якщо в цей термін обраний підозрюваним або обвинуваченим захисник з'явитися не може, їм пропонувалося запросити іншого захисника або забезпечувався захисник через юридичну консультацію.

Захисник став брати участь у дізнанні, попередньому слідстві й у судовому розгляді. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які через фізичні та психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, а й осіб, котрі не володіли мовою, якою ведеться судочинство, захисник обов'язково брав участь з моменту пред'явлення обвинувачення або затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні злочину або до якої було застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення.

Обов'язкова участь захисника в справах про злочини, за які могла бути призначена смертна кара, передбачалася з більш раннього моменту -- з пред'явлення обвинувачення.

Встановлювалося, як і раніше, що захисниками могли бути не тільки адвокати, а й представники професійних спілок та інших громадських організацій, але тепер вони допускалися тільки у справах членів цих організацій. Захисниками могли бути й інші особи, яким таке право надавалося законодавством.

Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися (ухвалою суду або постановою судді) близькі родичі, законні представники, а також інші особи.

В цей період поширилася практика допуску до участі в судовому розгляді членів правових кооперативів, які створювалися повсюдно.

З 1991 р. відповідно до закону України «Про підприємництво»1 допускається здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видається Міністерством юстиції особам, котрі мають юридичну освіту.

Важливим було положення, згідно з яким підозрюваний, обвинувачений, підсудний повинні забезпечуватись допомогою адвоката для здійснення захисту. В передбаченому законодавством порядку вони могли бути звільнені цілком або частково від оплати юридичної допомоги за рахунок держави.

15 листопада 1991 р. Кабінет Міністрів України прийняв спеціальну постанову «Про порядок оплати праці адвокатів по наданню юридичної допомоги у кримінальних справах», а Міністерство юстиції України та Міністерство фінансів України розробили Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, яке було затверджене 27 листопада 1993 р.

Значно було розширені права захисника, обов'язком якого було використовувати всі вказані в законі засоби та способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, пом'якшують їхню відповідальність. Для цього з моменту допуску до участі в справі захисникові надаються конкретні права. Проте слід зауважити, що тепер встановлювалися й деякі обмеження, яких раніше не було. Наприклад, побачення з підозрюваним або обвинуваченим захисник мав тільки після першого допиту їх; перелічувалися документи, з якими захисник мав право ознайомлюватися з моменту допуску.

У зв'язку з постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. «Про проголошення незалежності України» та прийняттям Акта проголошення незалежності України 12 вересня 1991 p., Верховна Рада України прийняла постанову «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР»1, якою встановила, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції України. Тобто до внесення відповідних змін у Кримінально-процесуальний кодекс в Україні діють у вказаному порядку положення Основ кримінального судочинства щодо участі захисника.

Підвищення ролі адвокатури в суспільстві зумовило й зміни в питанні оплати праці адвокатів. Так, починаючи з 1988 р. новою Інструкцією про оплату юридичної допомоги2 була знята максимальна межа місячного заробітку адвоката. Підвищено розцінки за юридичні послуги адвокатів з усіх видів робіт. Уперше було передбачено положення, згідно з яким оплата праці адвокатів в окремих випадках могла вста-новлюватися не тільки за таксою, але й за погодженням. Ця система оплати праці адвокатів була гнучкішою, сприяла поліпшенню роботи адвокатів, підвищенню їхньої професійної відповідальності, зміцненню етичних принципів у стосунках адвоката з клієнтом. Однак, згодом стало очевидним, що вона не сприяла переходові адвокатури на ринкові відносини. У зв'язку з цим Правління Спілки адвокатів України увійшло з пропозицією про внесення змін у чинну Інструкцію. Враховуючи це, 10 квітня 1991 р. була затверджена нова Інструкція про оплату юридичної допомоги, яка надається адвокатами громадянам, підприємствам, установам, організаціям і кооперативам3. Інструкція закріпила основний принцип оплати юридичної допомоги - - погодження між адвокатом і особою, що звернулася по правову допомогу. За відсутності такого погодження оплата проводиться за мінімальними ставками, встановленими Інструкцією. Цей принцип оплати праці адвокатів цілком відповідав як потребам нових економічних відносин, так і інтересам адвокатів та їхніх клієнтів, був покликаний підвищити професіоналізм та ефективність адвокатської діяльності.

Здійснюючи важливу конституційну функцію захисту прав і законних інтересів громадян, надання їм необхідної юридичної допомоги, члени колегій адвокатів республіки широко почали впроваджувати у свою діяльність нові види та форми. Так, правова допомога почала надаватися телефоном, за місцем роботи та проживання громадян, на консультаційних пунктах, у місцях позбавлення волі. Стали укладатися договори на строкове обслуговування. Щоб запобігти втратам громадянами часу й сприяти поліпшенню діяльності судів, адвокати почали складати проекти судових позовних заяв, скарги у справах приватного обвинувачення, представляти інтереси громадян у різних органах та організаціях.

20--22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий з'їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України -- незалежна, самоврядна організація, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту було об'єднання зусиль адвокатів республіки в напрямі формування демократичної правової держави, підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві й державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійності та самоврядування; захист професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їхніх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків адвокатів1.

Було обрано правління Спілки адвокатів України, до складу якого увійшли представники 22 колегій адвокатів. Першим президентом Спілки став член Київської міської колегії адвокатів В.В.Медведчук.

Делегати установчого з'їзду прийняли ряд звернень, в яких наголошувалося, що під час існування тоталітарної системи, адвокатура Української РСР не завжди здійснювала специфічну функцію соціального контролю за застосуванням прав та свобод громадян, які порушувалися державою. Нині ж виникла реальна можливість для виконання завдань адвокатури, консолідації з прогресивними течіями та рухами усіх країн світу. Гуманність і благородність адвокатської професії зобов'язує всіх адвокатів зробити все можливе для пропаганди ідей миру, добра, довіри, співробітництва, взаємної поваги з тим, щоб законні права та інтереси громадян завжди були під надійним захистом Закону та держави2.

Для виконання цих завдань у 23 областях та м.Києві були створені відділення Спілки адвокатів України.

Зусилля правління Спілки адвокатів України спрямовані на вирішення різноманітних питань, які постають перед адвокатами. Це й організаційні проблеми, пов'язані з наданням юридичної допомоги населенню, сприяння підвищенню професійної майстерності адвокатів, їх правовий та соціальний захист, законотворча робота.

Спілка допомагає професійному об'єднанню адвокатів різних регіонів, підвищенню ролі й .престижу адвокатури в суспільстві. Зростають міжнародні контакти Спілки, практикуються стажування членів Спілки за кордоном, проводяться міжнародні конференції, семінари3.

Неодноразово Спілка зверталася до Верховної Ради України, уряду, міністерств і відомств з приводу різних питань, що поставали перед колегіями адвокатів, розв'язання проблем, пов'язаних з професійною діяльністю адвокатів, і допомагала їх вирішенню1. Спілкою було створено фонд соціального захисту адвокатів (1992 p.). Розуміючи гостру потребу реформування адвокатури й необхідність прийняття республіканського Закону про адвокатуру, члени правління Спілки адвокатів України в січні 1991 р. детально обговорили запропоновану законопроектною комісією Спілки концепцію закону про адвокатуру України та після тривалої дискусії затвердили його проект, який у порядку законодавчої ініціативи було подано до Верховної Ради України2.

На той час існувало кілька точок зору, підходів до проблеми організації адвокатури України. Зокрема, Мінюст розробив проект закону про адвокатуру, в якому передбачалося подальше існування колегій адвокатів як єдиної форми адвокатських об'єднань.

В грудні 1991 р. була створена група з науковців, адвокатів, працівників Мінюсту України для узгодження цих двох проектів.

19 грудня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про адвокатуру»3.

Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.



10. Адвокатура та адвокатська діяльність в контексті Конституції України, Кримінального процесуального кодексу, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та інших нормативно-правових документів

Судово-правова реформа в незалежній Україні, безумовно, багато в чому визначає характер змін у нинішній адвокатурі. Закон "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" наочно демонструє таку послідовність, підлаштовуючи адвокатуру під реформаторські Закони у сфері судочинства. Так, Закон України "Про безоплатну правову допомогу" та новий КПК заклали певні трансформації в інституті адвокатури, і нам належить проаналізувати, наскільки ці запрограмовані зміни відповідають інтересам адвокатури, та їхню адекватність чинному законодавству України та міжнародним стандартам щодо адвокатури, які офіційно сприйняті Україною.

Для цього нам доведеться вдатися до аналізу єдиної конституційної норми, де згадується адвокатура, - ст. 59 КУ "Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Визначальні положення, встановлені цією конституційною нормою є такими:

1. Кожен має право на правову допомогу.

2. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

3. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

4. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

У процесі судово-правової реформи при вирішенні питань, із забезпечення права на правову допомогу належало, не відхиляючись від конституційних настанов вирішити у законодавчому порядку:

1. механізм державного забезпечення права на правову допомогу кожного, хто її потребує;

2. механізм надання державою правової допомоги безоплатно у випадках, передбачених законом;

3. забезпечити кожному вільний вибір захисника своїх інтересів;

4. вирішуючи усі попередні питання, урахувати і пов'язати надання правової допомоги з адвокатурою, статус якої визначено п.4 ст. 59 КУ "Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Приймаючи закони в руслі регулювання питання про правову допомогу з обов'язковим залученням до цієї справи адвокатури, законодавець зобов'язаний ураховувати офіційні тлумачення Конституційного Суду України щодо цього питання.

Зокрема, в офіційному тлумаченні частини першої статті 59, даному в Рішенні Конституційного Суду № 13-рп/2000 від 16.11.00, говориться: "... адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах" (частина друга статті 59 Конституції України);

Конституційний Суд характеризує адвокатуру як:

1. спеціально уповноважений, недержавний професійний правозахисний інститут;

2. однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення;

3. надання правової допомоги в судах та інших державних органах. Доступність якісної правової допомоги - нагальна вимога часу.

Це зобов'язує владу створити належні умови для ефективної реалізації конституційних вимог.

Ще не так давно в Україні наданням юридичних послуг та правової допомоги займалися створені ще за радянських часів юридичні консультації, територіально прив'язані до районів і об'єднані в обласні колегії адвокатів, так би мовити, - статусна адвокатура і приватний сектор, створений самостійними адвокатськими структурами та приватними адвокатами.

Доступність правової допомоги гарантується наявністю мережі юридичних установ, здатної забезпечити населення країни доступною, всебічною та якісною юридичною допомогою. Природно, що термін "доступність" передбачає у тому числі і ціновий фактор.

В Україні, на жаль, не була панівною аксіома, що сильна адвокатура - це серйозний стабілізуючий фактор у суспільстві і державі. Реальна можливість громадянина звернутися до професійного адвоката і отримати правильне та вичерпне роз'яснення закону, а за необхідності і надійну кваліфіковану допомогу у відновленні порушених будь-ким, у тому числі і державою, прав є універсальним, випробуваним століттями інструментом стабілізації, без якого існування сучасного суспільства й істинно демократичної правової держави неможливе.

Правова держава, а Україна за визначенням ст. 1 Конституції України, є саме такою, зобов'язана гарантувати своїм громадянам право на доступну, якісну та дієву правову допомогу. Це можливо лише за таких умов:

а) налагодження системи підготовки достатньої кількості висококваліфікованих юристів;

б) створення сильної і незалежної, асоційованої на добровільних засадах та принципах повного самоврядування адвокатури;

в) реалізація забезпечення на законодавчому рівні, з одного боку, конституційного права кожної людини на своєчасну та якісну правову допомогу, з другого-заборона будь-яких спроб з боку службових осіб ставати на перешкоді чіткого виконання адвокатом чи іншою уповноваженою на те особою своїх обов'язків щодо надання правової допомоги.

Щодо налагодження якісної підготовки достатньої кількості юристів, то це турбота Міністерства науки та освіти.

Невідкладною ж вимогою сьогодення щодо повного вирішення проблеми повного забезпечення населення доступною, якісною та дієвою правовою допомогою є те, що організаційна модель адвокатури має бути узгодженою з менталітетом народу, його соціальними досягненнями та можливостями і водночас саме вона, адвокатура, мусить бути на крок попереду від свого суспільства, вказуючи і виборюючи йому шлях поваги і довіри до Конституції та законів України.

Вирішення питання про забезпечення населення доступною за ціною та безплатною правовою допомогою полягає у підтримці регіональних колегій адвокатів, що об'єднують районні юридичні консультації. Саме цю адвокатуру можна назвати статусною адвокатурою, тобто такою, на яку буде спиратися держава при вирішенні декларацій, закладених у ч. 1 ст. 59 КУ. Це питання більш ніж актуальне, нагальне.

Прийняттю Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передувала тривала дискусія навколо декількох проектів законів про адвокатуру та про доступну правову допомогу, кожен з яких пропонував власний шлях вирішення цієї проблеми, вважаючи його найбільш оптимальним. На жаль, кожен з них лише частково вирішував продекларовані завдання. Майже всі проекти містили положення, неприйнятні для створення нової моделі адвокатури. Насамперед йдеться про запрограмовану у разі прийняття Закону примусову належність адвоката до певного республіканського об'єднання. В одному випадку - до Всеукраїнської палати адвокатів (ВПА), а у другому -до Національної професійної палати адвокатів України (НППАУ).

Закон "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі Закон), який набув чинності у повному обсязі, виправдав ряд очікувань юридичної спільноти і громадськості. У Законі знайшли своє теоретичне вирішення на сучасному рівні такі питання, як виокремлення адвокатури в єдину недержавну організаційну самоврядну організацію, на яку за конституцією покладено функцію забезпечення права на захист і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах, та інших державних органах. Значно розширено і конкретизовано гарантії адвокатської діяльності і адвоката під час здійснення ним своїх адвокатських обов'язків.

Чинний КПК і Закон визнають адвокатуру особливою професійною ланкою в системі судочинства, що потребує нестандартного організаційного оформлення. Здійснюючи процесуальну причетність до таємниць досудового слідства і "святая-святих" судочинства - матеріалів судової справи і будучи носієм професійних таємниць, адвокат виростає у постать, від якої значною мірою залежить авторитет правоохоронних органів і судової влади.

Визнавши адвокатуру об'єднанням, законодавець характеризує його як професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що і раніше колегії адвокатів здебільшого розглядались як громадські організації з огляду на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об'єднання громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси, самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності адвокатури від громадської організації, а саме: об'єднання громадян лише однієї професії, необхідність спеціального дозволу на здійснення діяльності, виконання в рамках організації професійної роботи за оплату, відповідальність за неналежне здійснення обов'язків тощо.Закон України “Про об'єднання громадян” визначає об'єднання як добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Зрозуміло, що його основні ознаки не співпадають з ознаками адвокатури, оскільки остання створюється за принципом єдиної професії, а не за єдністю інтересів; для виконання покладених на адвокатуру конституційних завдань, захисту прав громадян, а не для реалізації та захисту власних прав. Згаданий Закон поділяє об'єднання громадян на політичні партії та громадські організації. Зрозуміло, що ані адвокатуру в цілому, ані адвокатські об'єднання не можна віднести до політичних партій.

Безпідставним є також віднесення як адвокатури і адвокатських об'єднань до громадських організацій з огляду на зміст його терміна, сформульований у ст. З Закону України “Про об'єднання громадян”. Притаманні громадській організації ознаки -- об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів -- не є характерними як для адвокатури в цілому, так і для адвокатського об'єднання. Адже адвокати захищають не свої інтереси, а права фізичних та юридичних осіб. Порядок формування об'єднань громадян, їх реєстрація також відрізняються від порядку, встановленого для адвокатських об'єднань.

Визначені у Конституції України завдання адвокатури відповідають основним напрямам, у яких ведеться адвокатська діяльність -- виконання повноважень захисника, здійснення представництва, подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто громадянам України, а також іноземним громадянам, особам без громадянства, юридичним особам.

Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги у визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших державних органах) є важливою, забезпеченою державою, гарантією належного рівня професійного захисту, консультування та іншої правової допомоги, оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами, гарантіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні професійні обов'язки, правила адвокатської етики та відповідальність за неналежне здійснення адвокатом його обов'язків, передбачена адвокатська таємниця. При цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено у певні процедурні рамки.

11. Адвокатура в Україні: правовий статус, завдання та принципи її діяльності на сучасному етапі

Документами, що визначають правовий статус української адвокатури та принципи і засади ЇЇ діяльності є Конституція України, ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі Закон), Кримінально-процесуальний кодекс України, процесуальні кодекси інших гілок судової системи України та інші Закони та урядові постанови України.

Генеральне визначення адвокатури і її функцій дано в ст. 59 Конституції України: "Для забезпечення права на за захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Отже, допоки діє Конституція України жоден закон не може дати іншого визначення цій конституційній інституції. Більше того, влада держави зобов'язана забезпечити необхідні безперешкодні умови діяльності адвокатури. На жаль, практика поводження з Конституцією з боку владних органів та посадових осіб у цьому питанні свідчить про гострий дефіцит бажання у них виконувати вимоги Основного Закону держави.

Закон (ст. 3. визначає правовий статус адвокатури таким чином: "Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом."

Правовий статус адвокатури - одне з головних питань в історії становлення суцозахисницького інституту в Україні. Сьогодні, з прийняттям Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", можна стверджувати, що адвокатура (поки що теоретично) уперше з часів судової реформи, що відбулася у Російській імперії в 1864 р., наблизилась до статусу, якому вона відповідала після свого заснування.

Закон "Про адвокатуру" визнавав адвокатуру "добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу".

Частина 1 ст. 2 чинного Закону позиціонує адвокатуру як недержавний самоврядний інститут, що забезпечує (курс наш) здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Що насправді змінилось і що викликає певні роздуми?

В обох визначеннях поняття адвокатури нами курсивом виділено одну з головних функцій адвокатури - межі впливу. Якщо у першому визначенні адвокатура лише "... сприяє захисту прав...", то у чинному Законі адвокатура "... забезпечує здійснення захисту...". Тобто Закон користується конституційною термінологією - мовою Конституції. Це звучить обнадійливо.

Між словами "сприяти" і "забезпечувати" існує суттєва різниця. Сприяння - це ніби добровільна і необов'язкова категорія. Можна комусь співчувати, сприяти його діяльності, а можна лише співчувати... Сприяння не передбачає відповідальності. Хочу - сприяю, не хочу - ні. Обов'язок забезпечення якогось дійства - імператив, правова категорія, за яку можна і спитати і за невиконання якої можна покарати.

Отже, Закон позиціонує адвокатуру як організацію, яка в законодавчому порядку уповноважена забезпечити надання усіх видів правової допомоги. Це слід розглядати як значне підвищення і зміцнення статусу адвокатури. З іншого боку, з адвокатури загалом, а з адвоката зокрема можна і, мабуть, будуть запитувати у разі незабезпечення своєї функції.

Те, що відбувається далі, дещо насторожує уважного читача, не кажучи вже про науковця-правознавця. У визначенні адвокатури в чинному Законі випали такі поняття, як "добровільність", "професійність", "громадськість". Випадково це чи осмислено?...

Закон (ч. І ст. 2. стверджує, що адвокатура "... самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом" (курс, наш)

Після ознайомлення з наведеним текстом мимоволі виникає питання, як сумістити два антагонічних ствердження в одному реченні: "самостійно вирішує питання організації і діяльності" з "в порядку, встановленому цим Законом". Про яку самостійність і незалежність недержавної і самоврядної організації йдеться в Законі, коли все до найдрібніших деталей урегульовано Законом.

Не є секрет, що вирішальна роль у трансформації статусу адвоката, як і багатьох інших понять та положень, закладена чинним Кримінально-процесуальним кодексом, що набрав чинності з 19 листопада 2012 р. Саме цей документ став визначальним для ролі адвоката у кримінальному процесі і саме новий КПК зробив необхідним появу Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" саме в такому вигляді, як він є.

З деякими вербальними конструкціями у визначенні статусу адвокатури можна було б подискутувати. Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут. Слово "недержавний" категорично автономізує адвокатуру і відмежовує її від державних інститутів.

Водночас адвокатура, як ніяка інша громадська професійна організація, є невід'ємною складовою процедури судочинства, забезпечує нормальну діяльність судів, судової системи, а відтак - судової влади, Надання правової допомоги підозрюваному, обвинуваченому, підсудному - це конституційна функція адвокатури, і саме тому Закон проводить жорстку лінію на об'єднання усіх адвокатських одиниць під проводом єдиної структури - Національної Асоціації адвокатів України.

Якщо виходити з букви і духу Конституції України (ст. 59., яка встановлює, що "кожен має право на правову допомогу... В передбачених законом випадках ця допомога надається безоплатно. Для забезпечення права на захист та надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура", то зіставлення визначення адвокатури обох законів дає підставу констатувати:

Закон кладе край організаційній невизначеності і встановлює, що особа, яка отримала свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю, зобов'язана у встановлений строк стати на облік у регіональній адвокатській структурі, лише після цього адвокатська діяльність набуває повної легальності.

Стаття 2 Закону завершується п.3: "З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування". Оскільки цей пункт стосується питань адвокатського самоврядування, якому присвячено розділ VII Закону, то, вочевидь, доцільно вдатися до висвітлення викладених тут положень саме під час роботи над даним розділом за програмою.

12. Верховенство права, законності, гуманізму, демократизму, добровільності, незалежності та самоврядності, як принципів організації та діяльності адвокатури

Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" у частині першій ст. 4 дає визначення принципів адвокатської діяльності, недотримання яких буде вважатися діяльністю, що не вписується в рамки Закону. У назві статті 4 йдеться про "принципи і засади адвокатської діяльності". Між тим жодних засад ця стаття не називає.

Стаття 4 Закону називає 4 групи умов, якими доведеться керуватися адвокатам у повсякденній роботі і які віднині оголошені основними узаконеними принципами адвокатської діяльності.

Принцип верховенства права

Верховенство права - конституційна декларація. Суть принципу означає абсолютний і безумовний пріоритет права, незалежно від того, хто стоїть перед Законом. Головним критерієм верховенства права і законності будь-якого нормативного акта передусім є його відповідність Конституції як Основному Закону України, який має найвищу юридичну силу. У розбудові і діяльності адвокатури в цілому цей принцип закладається як одна з головних підвалин єдиної незалежної професійної правозахисницької інституції країни, як акт свідомого визнання і сприйняття конституційного пріоритету у всіх правотворчих та правозастосувальних процесах на теренах України.

Безпосередньо в діяльності кожного адвоката цей принцип виявляється в питаннях оцінки правозастосувальних дій фізичних та юридичних осіб і правоохоронних органів, як ознака професіоналізму та високої правової культури. Саме таких характеристик потребують справи у високих судових інстанціях та Конституційному Суді України. Останнє зовсім не означає відсутність таких ситуацій в повсякденній практиці.

Принцип законності

Якщо верховенство права - поняття науково-теоретичне і визначальне для усієї системи права, то феномен Законності, зароджуючись у теоретично-правовій сфері правотворення, охоплює величезну територію правозастосувальної практики через компетентні органи й організації країни, але одночасно законність як принцип діяльності адвокатури є фактором повсякденної оцінки застосування Закону у кожній конкретній справі.

Для адвокатури законність - це орієнтир і суть курсу в організаційній і повсякденній діяльності, для адвоката законність - це інструмент повсякденної практики, це робочий і постійно діючий принцип. Він потребує від адвоката перш за все бездоганного знання закону, з яким йому довелося зіткнутися у даний момент.

Адвокат, як ніхто інший, повинен орієнтуватися в "найсвіжіших" змінах у сфері законодавства. Інша справа - немає і не може бути юриста, який знає все, і, як це не дивно, до неможливого і не слід прагнути. Головне для адвоката - завжди мати під рукою законодавчу і нормативну базу і швидко орієнтуватися у пошуках потрібного закону чи норми, які діють на даний момент. Це головна зброя адвоката у будь-якій справі.

На завершення характеристики принципу законності в адвокатській діяльності вимушено затримаємося на питанні законності діяльності самих адвокатів. Може, це видасться не зовсім доречним, але неможливо не торкнутися тієї гнітючої атмосфери, яка склалася в середовищі адвокатів задовго до набуття чинності Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Пункт 2 статті 1 Закону визначає, що адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Із змісту цієї норми права випливає, що:

По-перше, незалежність адвоката є суто професійною категорією, тобто незалежність у межах конкретних функцій - захист, представництво, надання інших видів правової допомоги клієнту. Адвокат також є повністю незалежним у виборі клієнта та умов угоди на надання правової допомоги. Адвокат є вільним у виборі засобів захисту та власної позиції, яку він узгоджує з клієнтом. Клієнт - це єдина процесуальна фігура, з якою адвокат зобов'язаний узгоджувати кожен свій крок, пов'язаний із захистом інтересів останнього.

По-друге, свою професійну незалежність адвокат повинен розуміти не як щедрий аванс держави, а як запоруку довіри, гарантію невтручання і підкреслення відповідальності за свою діяльність.

Незалежність на практиці - це дійсно ніким не контрольована свобода процесуальних дій адвоката під час провадження конкретної справи в межах закону, своїх процесуальних прав та обов'язків. Але це водночас і висока свідомість та відповідальність перед клієнтом. Отже, професійна незалежність обмежена інтересами клієнта і правовими межами закону.

Незалежність адвоката у ролі захисника обмежується рядом законодавчих положень. Зокрема, ст. 46. КПК "Загальні правила участі захисника у кримінальному провадженні" формулює вимоги, через які не може переступити захисник за принципом незалежності адвокатської діяльності:

- захисник не має права взяти на себе захист іншої особи або надавати їй правову допомогу, якщо це суперечить інтересам особи, якій він надає або раніше надавав правову допомогу;

- неприбуття захисника для участі у проведенні певної процесуальної дії, якщо захисник був завчасно попереджений про її проведення, і за умови, що підозрюваний, обвинувачений не заперечує проти проведення процесуальної дії за відсутності захисника, не може бути підставою для визнання цієї процесуальної дії незаконною, крім випадків, коли участь захисника є обов'язковою;

- якщо підозрюваний, обвинувачений заперечує проти проведення процесуальної дії за відсутності захисника, проведення процесуальної дії відкладається або для її проведення залучається захисник у порядку" передбаченому статтею 53 цього Кодексу;

одночасно брати участь у судовому розгляді можуть не більше п'яти захисників одного обвинуваченого;

- захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена захиснику з моменту надання документів, передбачених статтею 50 цього Кодексу, слідчому, прокурору, слідчому судді, суду;

- захисник має право брати участь у проведенні допиту та інших процесуальних діях, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого, до першого допиту підозрюваного мати з ним конфіденційне побачення без дозволу слідчого, прокурора, суду, а після першого допиту - такі ж побачення без обмеження кількості та тривалості. Такі зустрічі можуть відбуватися під візуальним контролем уповноваженої службової особи, але в умовах, що виключають можливість прослуховування чи підслуховування;

- органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх службові особи зобов'язані виконувати законні вимоги захисника.

Стаття 47 КПК "Обов'язки захисника" передбачає, що: Захисник зобов'язаний використовувати засоби захисту, передбачені цим Кодексом та іншими законами України, з метою забезпечення дотримання прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого та з'ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого.

Захисник зобов'язаний прибувати для участі у виконанні процесуальних дій за участю підозрюваного, обвинуваченого. У разі неможливості прибути в призначений строк захисник зобов'язаний завчасно повідомити про таку неможливість та її причини слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд, а у разі, якщо він призначений органом (установою), уповноваженим законом на надання безоплатної правової допомоги, - також і цей орган (установу).

Отже, заглибившись у норми процесуального права, ми дізнаємося, що адвокат у своїй професійній незалежності насправді дуже обмежений такими категоріями, як "адвокат зобов'язаний", "адвокат повинен". Тому розумно вчинить той адвокат, який у своїй професійній діяльності власну незалежність буде сприймати як підвищену персональну відповідальність за кожен свій крок на шляху до створення і зміцнення іміджу надійного професіонала і високо порядної людини.

Принцип конфіденційності

В роботі адвоката - це особлива категорія, один із стовпів, на яких тримається адвокатська професія. Людина звертається до адвоката по допомогу у вирішенні якоїсь важливої для неї правової проблеми. В інтересах отримання правильної консультації, правильного вирішення своєї проблеми людина вимушена відкривати адвокатові свої секрети, які вона приховує іноді від найближчих людей. Тепер вона повністю обеззброєна перед чужою, незнайомою людиною і повністю в її руках. Можна собі уявити, як розвивалися б події за відсутності такої сильної гарантії, як адвокатська таємниця. Тільки узаконений принцип конфіденційності дозволяє клієнту розкрити перед адвокатом усі найпотаємніші деталі своєї справи і вселяє упевненість, що все, що вона викладе перед своїм повіреним, залишиться під надійним захистом закону. Якщо хоч на мить припустити неможливе з наступного дня скасовується і перестає діяти принцип конфіденційності, адвокатура як інститут судозахисництва втратив би право на існування.

Стосовно дотримання принципу конфіденційності. Очевидно, цей принцип вводиться законодавцем на заміну узаконеного в КПК положення про адвокатську таємницю. На наш погляд, це помилковий крок як авторів проекту, так і законодавця. Поняття "конфіденційність" і "адвокатська таємниця", попри наявність деяких аналогій, суттєво різняться за своєю природою і змістом.

Конфіденційність означає визначену законом чи іншим правовим актом інформацію, яка характеризується у першу чергу обмеженістю доступу до неї певного кола осіб.

Зміст, обсяг та характер інформації, що надходить до адвоката від його підзахисного чи довірителя, не визначається законом чи іншим нормативним актом, а її безпосереднім власником. Ще задовго до виникнення поняття "конфіденційність" діяло і діє нині правило адвокатської таємниці. І якщо поняття адвокатської таємниці і містить ознаки конфіденційності, то останнє є абстрактним поняттям і не має на увазі якийсь конкретний вид діяльності.

Саме цим можна пояснити англо-американську практику, яка визнає два види конфіденції - privacy і secrecy.

У першому випадку йдеться про прерогативи особистості, в другому це - інформація для службового користування, що доступна обмеженому колу офіційних осіб фірми, корпорації, державного органу, громадської чи політичної організації. Суттєва відмінність поняття і суті адвокатської таємниці у тому, що вона поєднує у собі privacy і secrecy.

З одного боку, обов'язок дотримання адвокатської таємниці виникає як наслідок укладення договору адвоката з конкретним клієнтом, а з другого - дотримання адвокатської таємниці охороняється Законом.

Пункт 3 ст. 47 КПК встановлює: "Захисник без згоди підозрюваного, обвинуваченого не має права розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв'язку з участю в кримінальному провадженні і становлять адвокатську або іншу охоронювану законом таємницю". Зауважимо, у цій нормі Закону вживається саме термін "адвокатська таємниця", але не конфіденційна інформація.

Трохи раніше ми вже згадували про гармонізацію Закону з іншими законодавчими актами. І в цьому питанні ми маємо достатньо підтверджень. Так, ст. 46 КПК встановлює, що "Документи, пов'язані з виконанням захисником його обов'язків, без його згоди не підлягають огляду, вилученню чи розголошенню слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом, а Захисник без згоди підозрюваного, обвинуваченого не має права розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв'язку з участю в кримінальному провадженні і становлять адвокатську або іншу охоронювану законом таємницю.

Кожен адвокат повинен твердо засвоїти, що його відповідальне ставлення до чужої конфіденційній інформації - це надійна гарантія уникнути неприємностей з цього приводу у майбутньому.

Уникнення конфлікту інтересів

Якщо принцип адвокатської таємниці у діяльності адвокатури в Україні веде свою історію ще з часів судово-правової реформи в Російській Імперії, а також від першого у незалежній Україні "Закону про адвокатуру", то принцип уникнення конфлікту інтересів - це новела у певному сенсі.

Закон так тлумачить цей принцип: "конфлікт інтересів - суперечність між особистими інтересами адвоката та його професійними правами і обов'язками, наявність якої може вплинути на об'єктивність або неупередженість під час виконання адвокатом його професійних обов'язків, а також на вчинення чи невчинення ним дій під час здійснення адвокатської діяльності".

Слід уточнити, що новела саме в якості задекларованого і узаконеного принципу адвокатської діяльності. Етичні мотиви, які виключали можливість виконання адвокатом ролі захисника через можливість конфлікту інтересів саме у цій справі і саме щодо конкретної особи, існували і раніше. Цивільно-процесуальний і кримінально-процесуальний кодекси виключали таку можливість і були законною підставою для відводу адвоката у випадку, коли останній уже раніше був причетний до вирішення даної справи в будь-якій іншій ролі.

Чинне процесуальне законодавство також передбачає обмеження участі адвоката у справі з певних, у тому числі й етичних, мотивів. Так, ст. 41 ЦПК України встановлює, що одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги до предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.

Стаття 46 нового КПК України "Загальні правила участі захисника у кримінальному провадженні" встановлює: "Захисник не має права взяти на себе захист іншої особи або надавати їй правову допомогу, якщо це суперечить інтересам особи, якій він надає або раніше надавав правову допомогу".

З метою запобігання конфлікту інтересів КПК надає захисникові право на відмову від виконання своїх обов'язків після його залучення у випадках;

1. якщо є обставини, які згідно з цим Кодексом виключають його участь у кримінальному провадженні. Такі підстави включені до Закону і повністю відтворюються у ст. 78 КПК "Підстави для відводу захисника, представника":

- захисником, представником не має права бути особа, яка брала участь у цьому ж кримінальному провадженні як слідчий суддя, суддя, присяжний, прокурор, слідчий, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, експерт, спеціаліст, перекладач;

особа не має права брати участь у цьому ж кримінальному провадженні як захисник або представник також у випадках: а) якщо вона у цьому провадженні надає або раніше надавала правову допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання правової допомоги;

б) зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю або його анулювання) в порядку, передбаченому законом;

в) якщо вона є близьким родичем або членом сім'ї слідчого, прокурора, потерпілого або будь-кого зі складу суду.

2. незгоди з підозрюваним, обвинуваченим щодо вибраного ним способу захисту, за винятком випадків обов'язкової участі захисника;

3. умисного невиконання підозрюваним, обвинуваченим умов укладеного з захисником договору, яке проявляється, зокрема, у систематичному недодержанні законних порад захисника, порушенні вимог цього Кодексу тощо;

4. якщо він свою відмову мотивує відсутністю належної кваліфікації для надання правової допомоги у конкретному провадженні.

13. Організаційні форми адвокатської діяльності: законодавче врегулювання та практика, що склалась в Україні

14.Особливості здійснення адвокатської діяльності індивідуально

15.Адвокатське бюро, як одна з організаційних форм адвокатської діяльності

Адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

У частині 3 ст. 4 Закону однією загальною фразою інформується про усі форми здійснення адвокатської діяльності в Україні..

Розділом П ст. 13-18 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено організаційні форми діяльності адвокатів. Розрізняють наступні організаційно-правові види адвокатської діяльності як:

Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою (ст. 13..

Адвокатське бюро (ст. 14.. Адвокатське бюро є юридичною особою, створеною одним адвокатом, і діє на підставі статуту.

- Адвокатське об'єднання (ст. 15.. Адвокатське об'єднання є юридичною особою, створеною шляхом об'єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту.

- Об'єднання адвокатів (ст. 18.. Адвокати мають право створювати в установленому законом порядку місцеві, всеукраїнські і міжнародні об'єднання.

З набранням чинності Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (№ 5076-VI від 5 липня 2012 року) відходить в історію Закон «Про адвокатуру» (N 2887-XII від 19 грудня 1992 року).

Старий (на жаль, саме так ми тепер його називатимемо) закон втратив чинність, хоча потенціал його норм так і не був повністю реалізований. Норми старого закону безкарно порушувалися суб'єктами владних повноважень, але не тільки. Закон нерідко ігнорували і самі адвокати. Особливо це стосується організаційних форм адвокатської діяльності.

Відповідно до статті 4 ЗУ «Про адвокатуру», адвокати мали право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання.

...