Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ

Кафедра цивільно-правових дисциплін

На правах рукопису

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ ЯК ОСОБИСТЕ НЕМАЙНОВЕ ПРАВО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Студент

Сенчін А.Г.

Керівник:

Залізняк В.А.

Київ-2014

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ ЯК ОСОБИСТОГО НЕМАЙНОВОГО ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

1.1 Історична ретроспекція розвитку законодавства України про інформацію

1.2 Поняття та ознаки інформації як об'єкта цивільних правовідносин

1.3 Види інформації як об'єкта цивільних правовідносин та особистого немайнового права фізичної особи

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ВИДИ ТА ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН ЯК ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ

2.1 Поняття інформаційних правовідносин

2.2 Види інформаційних правовідносин

2.3 Зміст інформаційних правовідносин

РОЗДІЛ 3. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ ІНФОРМАЦІЇ ТА ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ОБМЕЖЕНОГО ПРАВА

3.1 Необхідність обмеження права людини на свободу інформації в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку

3.2 Обмеження права людини на свободу інформації для захисту репутації та інших особистих немайнових прав

3.3 Захист інформаційних прав та перспективи розвитку інформаційного законодавства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Питанням, пов'язаним із правом на інформацію та захистом інформаційних прав у сучасному цивільному праві, приділяється значна увага. Пояснюється це тим, що інформація сприяє розвитку ринкової економіки й інтелектуальної сфери суспільства. Крім того, тим, як вирішується комплекс питань, пов'язаних із правом на інформацію, власне, наявністю чи відсутністю таких прав, визначається рівень демократичності суспільства, дотримання загальновизнаних у світі прав і свобод людини та громадянина. Зазначене підтверджує необхідність дослідження проблем, що виникають у цій сфері, й здійснення аналізу відповідних норм Цивільного кодексу України.

У ст. 200 ЦК вперше в кодифікованому акті дано визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. У ній також передбачено захист прав володільця таких відомостей, при цьому поняття «інформація» вживається у широкому розумінні, яке не підпадає під дію положень про охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства. Подібне визначення міститься також у ст. 1 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» зі змінами і доповненнями (далі -- Закон № 2657-ХІІ). Проте положення цієї статті поширюються і на охороноздатні рішення (винаходи, корисні моделі та ін.), які не були запатентовані правоволодільцем з якихось причин.

Інформація належить до нематеріальних благ, до яких законодавством віднесено також і результати творчої діяльності, і особисті немайнові блага. Поєднання цих об'єктів у окрему групу пояснюється їх особливою правовою природою та відсутністю у них матеріального змісту. Це є причиною для особливого правового регулювання відносин, пов'язаних із їх використанням і захистом.

Цінність дослідження питань права на інформацію як особистого немайнового права фізичної особи полягає в тому, що в ньому має бути доведена необхідність з'ясування ознак інформації, її юридичних особливостей і властивостей, що виявляються в інформаційних процесах, які забезпечують реалізацію основних інформаційних прав та обов'язків відповідних суб'єктів у порядку забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод. Так, все вищезазначене і зумовило вибір теми представленого дослідження.

Науково-теоретичною базою магістерської роботи послужили праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, серед яких: Арістова І.В., Бачило І.Л., Брижко В.М., Гавловський В.Д., Герберт Террі, Демкова М.С, Дніпров О.С, Єдерблом Хелена, Звєрєва О.А., Калюжний Р. А., Колобанов Д.В., Кормич Б.А., Костецька Т.А., Кохановська О.В., Кузенко Л.В., Назарова Ю.Е., Марущак А.І., Петров Є.В., Підопригора О.А., Саєнко В.В., Тобі Мендел, Цимбалюк В.С., Швець М.Я. та інші.

Мета і завдання дослідження. Метою магістерського дослідження є виявлення прогалин і суперечностей чинного інформаційного законодавства України, формування конкретних пропозицій щодо удосконалення законодавства, а також з'ясування правового режиму інформації як об'єкта цивільного права, права на інформацію та комплексний всебічний теоретичний аналіз договору на передачу ноу-хау як правової форми реалізації права на передачу інформації зацікавленим особам, а також внесення пропозицій з метою його подальшого правового регулювання.

Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання:

- проаналізувати поняття та виявити основні ознаки інформації як об'єкта цивільного права;

- дослідити джерела регулювання інформаційних відносин; визначити види інформації приватного та публічного характеру;

- визначити зміст інформаційних правовідносин;

- проаналізувати інформацію як об'єкт цивільного права;

- з'ясувати правове становище суб'єктів інформаційних правовідносин, визначити їх суб'єктивні права та юридичні обов'язки;

- класифікувати види інформаційних відносин з послідовним аналізом інформації, яка їх обумовлює;

- дати правову характеристику праву на інформацію з аналізом правового режиму права власності та виключних прав;

- проаналізувати необхідність обмеження права людини на свободу інформації в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку;

- визначити обмеження права людини на свободу інформації для захисту репутації та інших особистих немайнових прав;

- показати особливості захисту права на інформацію.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають з приводу інформації як об'єкта цивільно-правових відносин і її правовий режим.

Предметом дослідження є право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи.

Методами дослідження є сукупність теоретико-методологічних засобів і прийомів пізнання суспільних явищ і процесів. У ході дослідження застосовано сукупність методів наукового дослідження, зокрема діалектичний метод із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу. Аналіз був проведений за допомогою формально-логічного, порівняльно-правового методу, системного аналізу.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ ЯК ОСОБИСТОГО НЕМАЙНОВОГО ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

1.1 Історична ретроспекція розвитку законодавства України про інформацію

Якісне оновлення суспільства, становлення ринкової економіки, побудова демократичної правової держави в Україні привели до кардинальних змін структури виробництва і ролі інформації у цьому процесі. Перехід від суспільства індустріального до інформаційного впливає на економіку, політику, право. Ще у 1993 р. Комісією Європейського Союзу проголошено перехід Європи до інформаційного суспільства, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв'язку [66, c.3]. Прагнення України приєднатися до європейського співтовариства, а отже і до інформаційного, викликає потребу сформулювати на науковому рівні теоретичні засади приватної концепції правового регулювання інформаційних відносин. У зв'язку з цим у правознавстві виникла потреба напрацювання методологічних засад нового напрямку досліджень, предметом яких є процеси виникнення, зміни і припинення суспільних відносин щодо інформації Найважливішим питанням на шляху створення інформаційного суспільства є формування та розвиток правового механізму, основу якого складає інформаційне законодавство. Ця новітня галузь законодавства в Україні, покликана забезпечити регулювання відносин в інформаційній сфері під час створення та споживання інформації у суспільстві та державі.

Поява глобальних інформаційних систем, а в інформації - властивостей товару, значний ріст ролі інформації у розвитку суспільства та його окремих індивідів стали вимагати формування інформаційного законодавства як цілеспрямованої цілісної системи. Товарні властивості інформації спричинили появу спеціальних інформаційних угод та законодавства про захист від контрафактів та відшкодування завданої ними шкоди, а отже і цивільно-правовий напрям регулювання відносин у цій сфері.

Нематеріальні об'єкти взагалі не були звичним об'єктом економічного обороту, але зараз вони активно в ньому застосовуються. Це породжує об'єктивну необхідність якісного збагачення і розвитку правового механізму, його нарощування. Це завдання постало не перед однією країною, а має глобальний характер. Законодавство, що регламентує відносини з приводу результатів матеріального виробництва, розвивалося більше двох тисяч років і стабілізувалось. У порівнянні з цим декілька десятків років існування законодавства з приводу інформації - мізерно малий термін. Звідси достатня нерозвиненість, спрощеність законодавства, що не відображає всього різноманіття реальних відносин. Дуже сильно позначається консервативний підхід до розвитку законодавства, коли нові, власне кажучи, явища і категорії намагаються втиснути в стару форму. Їх розвиток, як правило, відбувається по визначених об'єктивних законах. Спочатку нові явища і категорії наділяються звичайно старою, звичною формою, і лише потім вони здобувають форму, адекватну ї змісту, їх сутності. На якомусь етапі архаїчна форма починає перешкодати належному функціонуванню нового явища. Тоді завдання приведення форми у відповідність до змісту стає невідкладним. Саме цієї стадії досягла зараз система інформаційних відносин. Справжній розвиток і збагачення законодавства про інформацію відбувається саме в наші дні, що обумовлено сплеском росту значимості інформації для життя суспільства. Це породило і процес інтенсивного розвитку й удосконалювання законодавства.

Правова регламентація розвитку єдиного інформаційного простору України повинна сприяти гармонічному розвитку інформаційних ресурсів, інформаційних послуг та засобів інформаційного виробництва в країні у процесі її руху до інформаційного суспільства. Важливість проблеми розвитку законодавства у сфері інформації та інформатизації, становлення правового суспільства, визначається тією обставиною, що норми законів цієї сфери суттєво впливають на законодавче регулювання відносин суб'єктів у всіх сферах та інших компонентах життя країни. Стратегічно ми, як і більшість вчених-цивілістів, виходимо з товарності інформації і необхідності за єдиного інформаційного простору будувати і єдиний механізм його правового забезпечення. Якщо це так, то основу останнього повинен складати приватний інтерес і цивільне право.

Варто зазначити, що розвинуті країни світу раніше за нас розпочали формування та розвиток інформаційного законодавства. Тому не скористатися їх досвідом було б нерозумно. Цей досвід дозволяє виявити основні напрямки, до яких привернуто особливу увагу: розвиток інститутів авторського права та патентного права, які регулюють відносини зі створення різноманітної інформації у сфері інтелектуальної власності. Та створення інформаційних ресурсів, підготовка та надання інформаційних продуктів та послуг; реалізація прав юридичних та фізичних осіб на інформацію; створення умов для подальшого розвитку та застосування інформаційних систем, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення, а також забезпечення інформаційної безпеки [84, c.25].

Ми поділяємо точку зору О.О. Підопригори, яка вважає, що значна частина норм законів України про інформацію є нормами цивільного права [104, c.76]. Тому ми безпосередньо розглянемо основні нормативні акти які регулюють інформаційні відносини, спробуємо визначити структуру інформаційного законодавства та його характер і механізм.

Становлення України як самостійної держави, пошук і завоювання місця на світовому інформаційному ринку викликали необхідність концептуального перегляду законодавства, яке не відображало ролі людини і ринкової економіки у правовій державі [124, c.301].

Інформаційна діяльність суспільства підкорена ідеї реалізації права на інформацію в таких основних напрямках, як пошук, одержання, споживання інформації, її виробництво, перероблення для формування інформаційних ресурсів, надання інформації, створення механізмів захисту інформації від несанкціонованого доступу. Вони визначають склад, структуру, схему законодавства України у відповідній сфері, що на сьогодні становить спеціальні закони, підзаконні акти, окремі норми інших галузей законодавства.

Можна стверджувати, що немає визначеного єдиного предмету правового регулювання інформаційним законодавством, його становлення відбулося не як одне ціле, що охоплює всі явища в комплексі, а лише окремі частини, інститути, об'єктами яких були лише окремі елементи інформаційних процесів без зв'язку один з одним. Внаслідок чого, дія інформаційного законодавства не є синхронною та одночасною для всєї сукупності інформаційних відносин.

Під інформаційним законодавством слід розуміти комплексну галузь нормотворення права, норми якої регулюють відносини в інформаційній сфері. При цьому суспільні відносини складаються з приводу реалізації інформаційних процесів, тобто створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та споживання інформації, а також процесів створення та застосування інформаційних систем, інформаційних технологій та засобів інформаційної безпеки [84, c.25-26]. Необхідно зазначити, що ця сукупність інформаційно-правових норм, інститутів вельми велика та охоплює велике коло об'єктів, що безпосередньо регулюються інформаційними нормами.

Оскільки інформація проникає у всі сфери громадян, юридичних осіб, держави та її органів, то природно, що інформаційно-правові норми знаходять місце у багатьох актах: Конституції України, законах, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, наказах міністерств та відомств, актах органів місцевого самоврядування. При цьому слід мати на увазі, що Україна у сфері інформаційних правовідносин спирається на міжнародне законодавство і практику.

На нашу думку, структура інформаційного законодавства як комплексної галузі складається таким чином: 1. Інформаційно-правові норми Конституції України; 2. Галузі законодавства, акти яких цілком присвячені питанням інформаційного законодавства: а) законодавство про інтелектуальну власність; б) законодавство про засоби масової інформації; в) законодавство про формування інформаційних ресурсів та надання інформації споживачу; г) законодавство про створення та застосування інформаційних систем, їх мережі, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення; д) законодавство про інформацію з обмеженим доступом. 3. Галузі законодавства, акти яких містять окремі інформаційно-правові норми та за своєю юридичною природою є: а) приватними (інформація як об'єкт правового регулювання, договори на одержання та використання інформації); б) публічними (в частині визначення компетенції органів державної влади з формування та використання державних інформаційних ресурсів), а також у частині відповідальності за порушення в інформаційній сфері кримінальне законодавство та законодавство про адміністративні правопорушення.

Свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів та переконань лише тоді отримують право на існування, коли вони спираються на право вільно збирати, використовувати та поширювати інформацію в будь-який спосіб на свій вибір. Це право забезпечується розголошеною й розвинутою системою засобів масової інформації у державі. Стаття 15 Конституції України забороняє здійснення в Україні цензури. Положення статті гарантують доступ до засобів масової інформації політичним партіям, рухам, громадським організаціям, профспілкам, кожній окремій людині. Ніхто не може бути примушений до зміни чи висловлення своїх, переконань. У статті 32 Конституції України закріплюється право громадян на особисту тайну, конфіденційність інформації про особу: “Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, не дозволяється збирання, зберігання, використання чи поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди” [1].

Аналіз конституційних норм дозволяє зробити висновок, що ст.ст.15, 32, 40, 42, 50, 54, 57 регулюють інформаційні відносини у суспільстві. А.А. Письменицький висловлює думку, що доцільно закріпити, окрім визнаних, інші конституційні гарантії права на інформацію. Це, наприклад, може бути закріплення відкритого публічного характеру діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та обов'язок цих органів, їх посадових осіб забезпечувати доступ до відповідної інформації всім, хто її потребує [106, c.12].

Вказані статті Конституції України визначають основні напрямки та склад, структурну схему законодавства України в інформаційній сфері, яку на сьогодні, окрім Конституції, складають спеціальні закони, підзаконні акти, окремі норми інших галузей законодавства [106, c.13].

Конституція України, як акт прямої дії, та базовий Закон України “Про інформацію” від 02.10.92 р. складають скелет інформаційних відносин. Решта нормативних актів була прийнята на основі цих актів та повинна їм повністю відповідати. Так, базовий Закон України “Про інформацію” встановив загальні основи організації та діяльності інформаційної системи у державі відповідно до основних типів та видів інформації, а також її виробників і споживачів; визначив загальні межі компетенції суб'єктів інформаційних відносин, зважаючи на особливості державного устрою України; закріпив економічні основи інформаційних відносин, які складаються у суспільстві, звертаючи увагу на принципи використання вартісних категорій по відношенню до інформації, категорій інтелектуальної власності; закріпив первинні основи в інформаційному забезпеченні життєдіяльності громадян (норми, які гарантують захист прав та інтересів у сфері інформатизації); встановив положення про участь у міждержавному обміні інформацією, право громадян України на інформацію та правову основу інформаційної діяльності; відображаються поняття інформації та її види, види та методи інформаційної діяльності, режим доступу до інформації, її джерела, обов'язки та права на інформацію, відповідальність за порушення законодавства про інформацію, поняття міжнародної інформаційної діяльності та питання співпраці із закордонними інформаційними організаціями. Суб'єктами інформаційних відносин, відповідно до закону, є громадяни України, юридичні особи, міжнародні організації, особи без громадянства та держава [22].

Суспільство сприймає процеси і події, які відбуваються у світі, скрізь призму засобів масової інформації. Засоби масової інформації в розвинутих країнах світу вважають “четвертою владою”, яка має могутній вплив на свідомість суспільства. Створення незалежної держави припускає й створення національного законодавства, яке регулює відносини у сфері діяльності засобів масової інформації. Першим кроком у цьому напрямі було прийняття Закону України “Про друковані засоби масової інформації” від 16.11.92р. [18]. Його доповнюють Закони України “Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.93р. [19], “Про інформаційні агентства” від 28.02.95р. [16], “Про рекламу” від 3.06.96р. [17]. Їх аналіз, разом з порядком розповсюдження масової інформації, гарантій свободи інформації, міжнародного співробітництва у сфері інформації та відповідальності за порушення свободи діяльності преси, дозволяє виділити ряд відносин цивільного характеру: приналежності договірних засад розповсюдження інформації, визначення прав і юридичних обов'язків у зобов'язальних відносинах, відповідальності за недостовірну інформацію.

У сучасному суспільстві інформація відіграє вирішальну роль, а інформаційні ресурси зайняли місце поруч з найважливішими ресурсами держави і суспільства - фінансовими, природними тощо, які складають її потенціал. Вони займають важливе місце у підготовці та прийнятті ефективних рішень державними органами, організаціями, громадянами. Правову основу законодавства про формування інформаційних ресурсів та надання інформації споживачу, складають норми Конституції України, Законів України “Про інформацію” та “Про захист інформації в автоматизованих системах” від 5.07.94р. [1; 22; 15], які закріплюють норми, що регулюють відношення з приводу формування та споживання інформаційних ресурсів; створення та застосування інформаційних систем, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення; захисту інформації та захисту громадян в умовах інформатизації.

І.Л. Бачило вказує, що дії цих законів регулюють відносини, які виникають з приводу: а) формування та використання інформаційних ресурсів на основі створення, збору, обробки, накопичення, пошуку, розповсюдження та надання споживачеві документованої інформації; б) створення та використання інформаційних технологій та засобів їх забезпечення; в) захисту інформації, прав суб'єктів, які беруть участь в інформаційних процесах та інформатизації [46, c.15-16]. На основі вказаних законів було прийнято Закон України “Про бібліотеки та бібліотечну справу” від 27.01.95р, який регулює відносини щодо отримання інформаційних послуг, оплатного та безоплатного одержання інформації з бібліотечних фондів.

Основними проблемами, які потребують законодавчого регулювання в Україні, можна визначити: а) забезпечення вільного обміну інформацією на взаємовигідній основі; б) правову охорону прав суб'єктів інтелектуальної власності; в) моделювання прав та обов'язків суб'єктів, яка діють в Інтернет; г) захист персональних даних під час передачі інформації в Інтернеті; д) електрону комерцію; є) забезпечення захисту прав споживачів під час укладання правочинів за допомогою Інтернет; е) інформаційну безпеку, запобігання розповсюдженню непристойної інформації, закликів, що розпалюють національну, расову, релігійну ворожнечу.

Відсутність у більшості громадян можливості реалізувати свої конституційні права на пошук та отримання інформації суттєво впливає на стан суспільного життя та правосвідомість громадян. Законодавче регулювання процесів реалізації конституційних прав на інформацію на сучасному етапі розвитку України повинно стати основним напрямком розвитку законодавства у сфері інформації та інформатизації.

Фундамент реалізації права на пошук, отримання та використання інформації, гарантії цього права, а також умови доступу до інформації визначають норми Конституції України, закони України “Про інформацію” від 02.10.92р. та “Про звернення громадян” від 02.10.96р., Указ Президента України від 19.03.97р. №241/97 “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян” [1; 22; 8]. Деякі закони України хоч і не стосуються безпосередньо інформаційної сфери, але також містять у собі норми, які закріплюють право на пошук та отримання інформації. Наприклад, такі норми містяться у ст. 43 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” від 24.02.94р., ст. 18 Закону “Про захист прав споживачів”, ст.ст. 9, 12 Закону “Про охорону навколишнього середовища”.

Аналізуючи зазначене законодавство України у сфері інформаційних відносин можна визначити, що воно розвивається на дезінтеграційній основі, як частина законодавства про ЗМІ, про інтелектуальну власність, про захист права, це призводить до того, що не вистачає консолідуючого стрижня. На нашу думку, хоча інформаційні відносини за методом правового регулювання є різногалузевими, настав час визначити основні засади інформації. В Україні склались об'єктивні та суб'єктивні передумови для початку процесу активного розвитку інформаційних систем на приватних засадах. Місце і роль держави в регулюванні процесів розвитку сфери інформатизації суспільства докорінно змінились. Якщо до останнього часу вони фактично визначались завданням забезпечення державних управлінських структур інформацією, то нині основна увага зосереджується на завданнях формування національної інфраструктури та інформаційних систем, які можуть використовуватись не лише на рівні державних управлінських структур, а й усіма суб'єктами суспільства.

На сьогодні в Україні існує проблема щодо приватних засад захисту інформації з обмеженим доступом. Не вистачає системності, що ускладнює як правозастосування, так і реалізацію громадянами свого конституційного права на інформацію. Хоча в чинному законодавстві і закріплені поняття “комерційна таємниця”, “банківська таємниця”, “конфіденційна таємниця”, “державна таємниця”, встановлена охорона “лікарської таємниці”, “службової таємниці”, “адвокатської таємниці”, “професійної таємниці”, “таємниці сповіді”, а ЦК України передбачений захист “нерозкритої інформації”, однак введення в правовий обіг цих понять здійснювалося без належної їх узгодженості без урахування судової практики, що при практичному застосуванні виявило недосконалість законодавства як у визначенні видів таємниць, так і засобів їх правового захисту [77, c.176-177]. Недосконалість законодавства спричиняє викривлення та пряме порушення вихідних конституційних положень. Це може звести нанівець весь демократичний потенціал чинного інформаційного законодавства.

Варто, на наш погляд, вдосконалити та систематизувати галузеве законодавство стосовно видів таємниць, прав та обов'язків осіб, які причетні до певних видів інформації, порядку захисту прав, узгодивши його з конституційними принципами і положеннями ЦК України, Закону України “Про інформацію”.

У ст.177 ЦК вперше серед об'єктів цивільного права названо інформацію, це свідчить про визнання інформації найважливішим товаром сучасності. Стаття 201 ЦК закріплює інформацію як особисте немайнове право фізичних осіб. Окремо слід виділити ст. 200 ЦК України, яка дає визначення інформації як повноправного об'єкта цивільних прав. Стаття 420 ЦК “Об'єкти права інтелектуальної власності” закріплює, що результатом інтелектуальної діяльності є комерційна таємниця. Важливим є визначення понять “право на інформацію” (ст. 302 ЦК), “комерційної таємниці” (ст. 505 ЦК) та їх цивільно-правовий захист. Однак поряд з цим існує, на нашу думку, одна досить істотна вада. Так у ЦК не визнано товарність інформації, через що у книзі V відсутні зобов'язання з приводу передачі інформації та надання інформаційних послуг [5].

Як зазначає Р.Б. Шишка, звертає на себе увагу те, що у ЦК України теж використано дезінтегруючий підхід щодо інформації. На його думку, слід доповнити статтю 210 ЦК частиною 3: “Інформація із загальних ресурсів доступна, за винятком випадків передбачених законом”. Це надасть можливість громадянам отримувати інформацію без значних перепон та задовольняти їх інформаційні потреби [126, c.58].

Чинне законодавство будується з урахуванням ідеї інтеграції і, зокрема, міжнародного законодавства. Формування системи інформаційного законодавства висунуло проблему гармонізації його на міждержавному рівні. Важко знайти інший інститут міжнародного права, де б існувала така кількість угод, пактів, конвенцій, як щодо прав та свобод громадян. Вперше право на інформацію було закріплено у Загальній декларації прав людини, яка була прийнята на сесії Генеральної Асамблеї ООН 10.12.48р., ст.19 проголошує: “Кожна людина має право на вільне висловлення своєї думки, це право включає свободу думки, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншим способом на свій вибір.” [108, c.42]. Історичне значення ст. 19 Загальної декларації прав громадянина полягає в тому, що, по-перше, було використано термін “інформація”, тоді як у законодавстві більшості країн використовували терміни “думка”, “погляд”, “знання”. По-друге, було чітко окреслено коло дій, які людина могла застосовувати по відношенню до інформації. 4 листопада 1950 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини та основ свобод. Ст. 10 закріплює право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів [108, c.43]. Конвенція “Про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища” від 25.07.98р., розвинула ідею права на інформацію. Так ст.4 гарантує, що державні органи надаватимуть громадськості необхідну інформацію щодо екологічної ситуації в рамках національного законодавства [87, c.3].

Слід звернути увагу на угоди країн СНД, які були підписані Україною. Перші кроки у цьому напрямку були зроблені у 1992 році, коли глави урядів дев'яти держав СНД підписали Угоду про міждержавний обмін інформацією. Її основними напрямками були: формування інформаційних ресурсів спільного користування; координування формування та використання інформаційних ресурсів, що відбиває світовий потік науково-технічної інформації; реалізація науково-технічних програм міждержавного обміну науково-технічною інформацією; інформаційна підтримка міждержавного науково-технічного співробітництва. З метою розвитку положень цієї угоди були прийняті: Угода про співробітництво у галузі інформації від 09.10 92 р., Угода про обмін економічною інформацією від 26.06.92 р., Угода про міждержавний обмін науково-технічною інформацією від 26.0792 р., Угода про взаємовідносини Міністерств внутрішніх справ у сфері обміну інформацією від 13.11.92 р., Угода про обмін правовою інформацією від 21.10.94 р..

Такою, на нашу думку, є структура чинного інформаційного законодавства України, яке потребує подальшого вдосконалення та систематизації для правового забезпечення реалізації конституційного права громадян на інформацію та забезпечення розвитку інформаційного ринку в Україні. Аналіз законодавства України дозволяє зробити висновок, що в ньому відсутня концепція приватних засад. На нашу думку такими повинні бути: визначення інформації як об'єкта цивільного права, виявлення засад відшкодування збитків з приводу порушення права на інформацію, відокремлення у самостійний тип зобов'язальних відносин з приводу інформації. Здійснення заходів щодо систематизації та вдосконалення інформаційного законодавства дасть можливість підняти його до вимог сьогодення, чітко визначить умови комерціалізації та розповсюдження інформаційних продуктів, критерії їх вартісного виміру, дозволить вибудувати гнучкий механізм цивілізованої реалізації прав фізичних та юридичних осіб на інформаційні ресурси на внутрішньому та зовнішньому інформаційному ринку, прискорить входження України в інформаційне світове співтовариство.

1.2 Поняття та ознаки інформації як об'єкта цивільних правовідносин

Згідно зі ст. 177 ЦК об'єктами цивільного права є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Стаття 178 до об'єктів пред'являє вимогу, яка полягає в тому, що об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної або юридичної особи. У зв'язку з новизною цих положень варто ознайомитися з теоретичними концепціями інформації взагалі і інформації як об'єкта цивільного права зокрема.

Сучасний період розвитку цивілізації характеризується переходом від індустріального суспільства до суспільства інформаційного. Об'єктивною основою цих перетворень стали величезні економічні переваги, які дають розвиток інформаційної інфраструктури тим державам та регіонам, організаціям та особам, що її мають та використовують можливість стислої у часі переробки великих масивів інформації, миттєвого комунікативного зв'язку з різними куточками світу, проектування складних систем та можливість їх керуванням і т. ін., і як наслідок - розвиток ринку інформаційних послуг. Інформаційне суспільство, а визначенням окремих авторів (А. Тоффлер), - це нова соціальна парадигма, історично новий та особливий тип людської цивілізації, що йде на зміну сільськогосподарчій та індустріальній. Ті переваги, які все більше отримують розвинуті держави та регіони (США, Японія, Європа) за допомогою інформаційних технологій та комп'ютерних мереж, ведуть до радикальних змін в економічних, політичних, соціальних відносинах, у сім'ї, побуті тощо, привносять у життя нові ціннісні орієнтири [103, c.8]. Інформатизація суспільства виступає сьогодні новим істотним фактором, який забезпечує функціонування всієї сфери соціального управління суспільства і пов'язується з розвитком окремого загальнонаукового - інформаційного - підходу.

Інформація - основний об'єкт інформаційного суспільства і її роль сьогодні величезна, в ній з'явилась велика потреба у сфері виробництва, науки та культури. Відображаючи реальну дійсність, вона впливає на всі напрямки суспільної та державної діяльності. З появою нових, інформаційних технологій, заснованих на впровадженні обчислювальної техніки, засобів зв'язку, систем телекомунікацій, інформація стає постійним та необхідним атрибутом суспільних відносин. Підкреслюючи це, Т. Стоуньєр пише: “…инструменты и машины, будучи овеществленным трудом, суть в то же время овеществленная информация. Эта идея справедлива по отношению к капиталу, земле и любому другому фактору экономики, в котором овеществлен труд. Нет ни одного способа производительного приложения труда, который в то же самое время не был бы приложением информации”. Отже, інформація пронизує всі сторони діяльності людини і стала об'єктом правового регулювання, а інформаційні послуги - різновидом послуг як об'єкта цивільних відносин.

Сам термін “інформація” походить від латинського “informatio”, що визначається як роз'яснення, викладення, повідомлення [117, c.201]. На сьогодні це одне з найуживаніших понять у науці та житті. Зазвичай його можна тлумачити як різноманітні відомості про події, процеси, факти. Але в науці тільки для того, щоб уяснити, що є інформація, написано багато статей, монографій, які визначають це поняття або формально, або через декомпозицію його на многорівневі конструкції, або висуваються універсальні концепції інформаційного суспільства. Це призводить до неоднозначного тлумачення інформації, коли одні поняття підмінюються іншими, ще більш невизначеними. Тому, на наш погляд, слід визначати інформацію як найважливіший ресурс суспільства, який на сьогодні стає в ряд з іншими ресурсами - природними, трудовими, фінансовим тощо. Як стверджує Т. Стоуньєр: ”в постиндустриальном обществе национальные информационные ресурсы суть его основная экономическая ценность, его самый большой потенциальный источник богатства” [115, c.396].

Незважаючи на те що термін “інформація” один з найпопулярніших у нашому лексиконі, це поліморфне поняття, і воно не має поки що єдиного визначення. “Інформація” первинно вживається для визначення деяких повідомлень, знань, даних, які передаються одними людьми до інших усно, письмово чи іншим засобом. З філософської точки зору поняття “інформація” - це не енергія та не матерія. Просте та зрозуміле кожному визначення інформації дав С.І. Ожегов. Це:” 1)сведения об окружающем мире и протекающих в нём процессах; 2) сообщения, осведомляющие о положении дел, о состоянии чего-либо” [102, c.208]. З середини XX століття інформація перетворюється на загальнонаукове поняття. Перше визначення включає обмін не тільки між людиною та людиною, а й людиною та автоматом, автоматом та автоматом, обмін сигналами у тваринному та рослинному світі. Доречно навести визначення інформації як: “Інформація - це зміст повідомлення, сигналу, пам'яті, а також відомості, що є змістом повідомлення, сигналу, пам'яті”. В.М. Глушков теж відмічав всеохоплюючу роль інформації: “Понятие информации является одним из основных понятий современного естествознания. Информация в самом общем ее понимании представляет собой меру неоднородности распределения материи и энергии в пространстве и во времени, меру измерений, которыми сопровождаются все протекающие в мире процессы”.

Інформація складається із повідомлень. Повідомлення - це форма подання інформації. Вони (повідомлення) можуть бути у вигляді усного повідомлення або тексту, графіків, таблиць і т.д. З наукової точки, зору поняття “інформації” та “повідомлення” можна поділяти за такими відомими критеріями, як матеріальне та ідеальне. Повідомлення завжди матеріальне та сприймається людиною через п'ять органанів почуття або може прийматись та реєструватись приладами. Інформація - це все те, що знімає невизначеність.

А.Б. Венгеров зазначає, що інформація почала набувати більш глибокого, узагальнюючого характеру, поширюватися на різні галузі знання, охоплювати широке коло різних ідеологічних, духовних явищ. Збагачення та розвиток поняття інформації відбувається внаслідок виділення нових загальних рис та ознак у таких явищах, як “знання”, “пам'ять”, “навички”, “досвід” тощо. Ці нові загальні риси та ознаки стають ознаками (властивостями) інформації, що дозволяє їй у своєму новому та збагаченому значенні набувати якості загальнонаукової категорії, справляти певний вплив на розвиток суспільних наук, а також і на юридичну науку [54, c.70-71].

Проблема інформації в суспільстві більшою мірою вивчалась у рамках філософської науки, але вона так і не дала одностайного тлумачення терміна “інформація”, критеріїв визначення поняття, яке передає цей термін. Це й не випадково, тому що інформацією почали де факто займатися на науковому рівні з середини 50-х років [54, c.70].

Інтерес науковців до інформації як особливого об'єкта суспільних відносин виростав у міру того, як вона почала відігравати значну роль у розвитку суспільства, і у міру удосконалення засобів її поширення і можливостей несанкціонованого отримання, а ще більше - використання. Деякі вчені розглядали інформацію у широкому, всеохоплюючому плані як первинну основу нових галузей науки і техніки [59, c.3]. Інші вчені пропонували розуміти під інформацією відомості, якими розпоряджаються та обмінюються між собою люди, а також відомості, які не залежать від них [59, c.9]. Академік Н.М. Амосов вказував, що інформація - це: “…определённая сторона взаимодействий вещей в мире, оставляющих свой след. Всякое воздействие одной системы на другую связано с передачей информации. Информация - это определённый аспект взаимодействия” [59, c.9]. А який саме аспект? Одні вчені пов'язують інформацію з різноманітністю речей і явищ (немає різноманіття - немає інформації), другі - з визначеністю та невизначеністю (отримання інформації знищує невизначеність, підвищує поінформованість), треті - з відображенням (у процесі відображення речі обмінюються інформацією), четверті - з енергією, п'яті зі структурою і так далі [61, c.10].

З урахуванням викладеного інформація у філософському аспекті являє собою один з видів здійснення процесу відображення, котрий є матеріальною базою можливості протікання інформаційних процесів. Відображення - поняття більш загальне і широке, ніж інформація, яка по відношенню до нього є категорією супідрядною, що конкретизує наслідок (результат) відображення і відбиває його змістовну, кількісну й ціннісну сторони. Процес відображення здійснюється безперервно, а витягнення інформації може відбуватися лише періодично, а, й можливо, зовсім не здійснюватись суб'єктом відображення.

Великий внесок у дослідження природи інформації зробив В.Г. Афанасьєв, який проаналізував різні підходи до розуміння інформації, її співвідношення з відображенням. Зокрема, він зробив ряд важливих наукових висновків: а) інформація являє собою таке знання, яке потрібне і в якому є потреба (має споживчу вартість, і ,тим самим, інформація може бути товаром); б) актуальною інформацією є не будь-яке знання, не всіляке повідомлення, а тільки те, яке прийнято, яке використовується з метою орієнтування та взаємодії на той чи інший об'єкт управління; в) від інформації необхідно відрізняти інформаційні дані, тобто всілякі повідомлення, відомості, знання, які можуть зберігатися, перероблятися, передаватися, але дістають характер інформації лише тоді, коли використовуються в управлінні.

Вивченню соціальної інформації приділяється останнім часом велика увага з боку юристів та фахівців у галузі теорії інформації, потреба в якій продиктована необхідністю подальшого формування правової держави та створення інформаційного суспільства. Першими на проблему інформації у праві звернули увагу Ч.Н. Азімов, А.Б. Венгеров, С.Д. Волошко, В.О. Дозорцев, В.І. Жуков, О.А. Красавчиков, О.О. Підопригора, Ю.І. Свядосц, Г. Штумпф. На жаль, юридична наука, як вітчизняна, так і зарубіжна ще недостатньо глибоко і всебічно вивчило таке нетипове для неї явище, як інформація. Спочатку це питання, як правило, обминали в юридичній літературі, навіть у праці А.Б. Венгерова (він першим звернув увагу на правову природу інформації) яка вже стала класичною, автор не дає чіткого визначення інформації, а тільки звертає увагу на риси. Ми поділяємо точку зору І.Н Грязіна, який з цього приводу визначає: “Мы не сможем обойти весьма трудный для юриста вопрос о том, что такое информация, ибо вокруг этого понятия и явления складывается весь комплекс отношений, которые могут стать предметом регулирования в данной сфере права”. Тому не випадково, що юристи із зовнішнього уявлення про явище намагаються визначити його споживчу вартість, форму подання.

В юридичній літературі найбільш загальне визначення інформації, в основу якого покладено відображення як загальна властивість матерії, було запропоноване Р.М. Ланцманом. На його думку, інформація - це все те, що відрізняє одне явище від іншого або характеризує різний стан одного явища. А.Б. Венгеров висловлює думку, що збагачення та розвиток поняття інформації відбувається в результаті пізнання і виділення нових загальних рис та ознак у таких явищ, як “знання”, “пам'ять”, “досвід”, “навички” і т.ін. Внаслідок чого вказані нові риси та ознаки стають властивостями інформації [54, c.70]. Аналізуючи інформацію в праві, А.Б. Венгеров приходить до висновку, що для права мають значення такі ознаки інформації: а) певна самостійність інформації по відношенню до свого носія; б) можливість багаторазового використання однієї і тієї ж інформації; в) її невичерпність при споживанні; г) збереження переданої інформації у передавального суб'єкта (цією ознакою інформація істотно відрізняється від матеріальних об'єктів); д) здатність до збереження, інтегрування, накопичення, “стискання”; е) кількісна визначеність інформації; є)системність.

Ч.Н. Азімов зазначає, що інформація представляється у вигляді креслень, малюнків, тексту і т. ін. Вона може мати безперервний (аналоговий) або перервний (дискретний) характер [40, c.4-5]. О.О. Підопригора дає визначення інформації в аспекті пізнавальної діяльності, де здійснюється переведення об'єкта зовнішнього світу у внутрішнє ідеальне відображення, в результаті якої з'являються знання. Інформація розглядається як певна сума знань про той чи інший об'єкт, які можна використати в соціальній діяльності людини [105, c.170]. Ч.Н. Азімов звертає увагу на той факт, що знання тільки тоді стають інформацією, коли вони взаємодіють з їх споживачем та перетворюються на повідомлення відомостей [40, c.4]. У цьому аспекті Ю.М. Канигін та Г.І. Калінич дають своє визначення: “Информация - это знания для других от их первоначального носителя (генератора) и ставшие сообщениями (в той или мной мере переработанными). К ним относятся знания, сконцентрированые в статьях, книгах, патентных описаниях, устных сообщениях, проектной документации, моделях и т.п.” [79, c.22]. А.О.Снитніков розгядає інформацію як результат інтелектуальної праці або знання наукового, технічного, технологічного, комерційного та іншого характеру [118, c.10]. Виходячи з викладеного, ми вважаємо, що інформація може інтерпретуватись як сукупність формалізованих знань, які призначені для передачі.

В.О. Дозорцев розглядає інформацію як відомості, які повідомляються однією особою іншій; про неї (інформацію) можна говорити як про процес повідомлення цих відомостей. У широкому смислі, під “інформацією” автор пропонує розглядати будь-які відомості, які передаються на будь-яких початках. Під цей зміст підпадає, зокрема, передача відомостей, які належать до сфери виробництва, складають лише передумови практичного використання та не має самостійного значення. Під широке поняття інформації потрапляють і відомості, які становлять цінність не як такі, а у зв'язку з їх практичним використанням, коли повідомлення відомостей має підпорядковане або у всякому разі сполучене значення - передача даних, та їх практичне застосування [64, c.27-28]. Однак зараз таке широке розуміння інформації почало змінюватись. Виникла потреба в уособленні інформації. В.О. Дозорцев відмічає, що при виділенні інформації як такої інформація являє собою особливий товар, який передається іншим особам через ринок, як об'єкт економічного обігу, і у цій якості набуває комерційної цінності [65, c.28]. Це відображається в ст.39 Закону України “Про інформацію” від 02.10.92 р., яка вказує, що інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним законодавством. У будь-якому випадку інформація призводить до встановлення правовідносин.

Інформації приділяє увагу В.І. Жуков, він висловлює думку, що для з'ясування поняття “информации, как таковой” необхідно розділити поняття “відомості” та “властивості” [72, c.128]. Думку В.І. Жукова поділяє В.З. Коган, який вказує, що відомості нерідко розуміються як інформація про ті чи інші властивості органічного та неорганічного світу. В дійсності вони дістають ознаки інформації лише після того, як відносно них проінформований індивід або група людей. А до тих пір ми маємо справу скоріше з ознаками, які лише з застереженням можуть бути розглянуті як “информация в скрытом виде”. Без урахування споживача, - звертає увагу В.З. Коган, - нехай навіть уявлюваного, потенційного, не можна говорити про інформацію. В.І. Жуков стверджує, що тільки коли відомості з'єднуються зі споживачем, вони “виділяють” інформацію, а самі по собі вони ніякої інформаційної субстанції не містять [72, c.130]. Такої ж точки зору дотримується В.А. Северін, й визначає, що інформація являє собою категорію ідеального, вона непомітна, неспоживча і не може бути об'єктом правовідносин безвідносно до фізичного об'єкта, соціального та психологічного процесів. Інформація постійно обертається в соціальному середовищі, задовольняє, таким чином, потреби особи, суспільства і держави [113, c.21-22]. На наш погляд, це досить вдале визначення інформації; воно в подальшому допоможе нам розглядати інформацію в аспекті інформаційних правовідносин.

На жаль, сьогодні в науці цивільного права (вітчизняного й зарубіжного) ще немає точного, повного, а головне, кінцевого визначення інформації, що призводить до непорозуміння і протиріччя. Для цілей нашого дисертаційного дослідження можна взяти уявлення про інформацію як про нематеріальний об'єкт. Визначення інформації в цьому випадку буде таким, яким воно подано у ст.200 нового ЦК та ст.1 Закону України “Про інформацію”. Інформація визначається як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі [22].

Отже, ми можемо зробити висновки. По-перше, на сьогодні в науці цивільного права немає точного, повного, але й кінцевого визначення інформації. Хоча не можна не відмітити прогресивність визначення інформації, яке подане у ст.200 ЦК. По-друге, інформація як об'єкт людської діяльності має певні особливості: вона здатна до багаторазового використання, невичерпна, залишається одночасно у багатьох суб'єктів тощо. По-третє, на сьогодні наука цивільного права має справу з таким новим ще маловивченим феноменом, як “інформація”, в цьому ми бачимо актуальність нашого дослідження, основною метою якого буде визначити значення інформації для суспільства, її місце в науці цивільного права та правове регулювання інформаційних відносин. На наш погляд інформація - це в першу чергу відомості (а не дані) про події та явища, які можуть бути пізнані особою та передані іншій особі у вигляді, зрозумілому для сприйняття.

1.3 Види інформації як об'єкта цивільних правовідносин та особистого немайнового права фізичної особи

Види інформації зумовлюють зовнішню характеристику цивільних правовідносин.

Перша промислова революція поклала початок систематичному обміну інформацією. Подальше вдосконалення цього обміну привело до появи нових видів інформації. На наш погляд, сьогодні, коли наука стала безпосередньою виробничою силою, велику роль у суспільстві відіграє науково-технічна інформація, яка є відображенням наших уявлень про об'єктивну дійсність і процеси, що відбуваються внаслідок взаємодії людини та природи. Науково-технічна інформація переживає етапи швидкого розвитку, який збігається у часу з етапами революційних змін у науці й техніці; вона є складовою наукового потенціалу держави. Саме науково-технічна інформація є основною у забезпеченні складових творчого розвитку вчених, винахідників, конструкторів тощо, а також підставою для прийняття управлінських рішень. На сучасному етапі розвитку виробництва і загострення конкуренції вона більше за всіх користується попитом та виступає об'єктом товарних відносин. Велике значення науково-технічної інформації підтверджує і той факт, що в законодавстві України існує низка нормативно-правових актів, пов'язаних з правовим регулюванням даної інформації. Науково-технічна інформація щільно пов'язана з такими видами як економічна, наукова та технічна.

Історія розвитку людського суспільства невід'ємно пов'язана зі створенням, передачею та використанням інформації. Суспільство не існувало б, якщо між його членами не відбувався б обмін інформацією. Особливе значення має циркуляція у суспільстві специфічного виду інформації, який виникає в процесі наукового пізнання, відображаючи об'єктивні закономірності матеріального світу, - науковій. О.І. Михайлов, О.І. Чорний, Р.С. Гіляровський визначають наукову інформацію як: “получаемую в процессе познания логическую информацию, которая адекватно отображает явления и законы природы, общества и мышления и используется в общественно исторической практике” [112]. Наукова інформація утворюється в результаті діяльності окремих вчених і фахівців або їх колективів та фіксується в системі точних понять, суджень, умовиводів, теорій, гіпотез, є атрибутом тільки науки, науково-дослідної діяльності, її добуто в процесі пізнання навколишнього світу, вона відображає його закономірності. Технічна інформація є результатом творчої переробки наукової інформації, продуктом діяльності технологів, конструкторів, що впроваджують досягнення науки у виробництво. До неї належать також передовий виробничий досвід, втіленням якого є праця раціоналізаторів. Технічна інформація узагальнює різні правила, методи та норми для вирішення дуже конкретних виробничих завдань (інформація, яка міститься в промислових каталогах, технічних інструкціях, правилах експлуатації машин).