Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи

В.О. Копилов вказує, що для інформаційних правовідносин характерна первинність інформаційно-правових норм, оскільки інформаційні правовідносини - це результат регулюючої дії відповідної інформаційно-правової норми на дані суспільні відносини. На його думку, саме тому такі суспільні відносини набувають юридичної форми, тобто стають правовими. При цьому інформаційно-правова норма регламентує поведінку сторін суспільних відносин, вона також забезпечує кореспонденцію взаємних обов'язків і прав суб'єктів - учасників цих відносини, а також їх юридичну відповідальність за поведінку, що не відповідає настановам правової норми В.О. Копилов визначає інформаційні правовідносини, як врегульовані інформаційно-правовою нормою інформаційні суспільні відносини, сторони яких виступають носії взаємних прав і обов'язків, що встановлені та гарантовані інформаційно-правовою нормою [84, c.25-29]. Тобто можна зробити висновок, що правовідносини є засобом переводу спільних встановлених правових норм (об'єктивного права) у конкретні (суб'єктивні) права й обов'язки суб'єктів суспільних відносин. Право в об'єктивному значенні представляє собою сукупність правових норм, що визначають зміст прав та обов'язків невизначеного кола суб'єктів. Право в суб'єктивному значенні - це індивідуалізоване право; у ньому загальні права і обов'язки стають такими вже стосовно визначених осіб, і таким чином переводять суб'єктивне право у площину правовідносин.

На нашу думку, спірним є висновок М.М. Рассолов, який вважає, що будь-яка норма інформаційного права реалізується за допомогою інформаційних правовідносин, зобов'язуючи одних суб'єктів цих відносин до здійснення конкретних дій та надаючи конкретним особам право вимагати, керувати цими діями. У кінцевому рахунку, до інформаційних правовідносин належать ті суспільні відносини, які відображені в нормах інформаційного права і регулюються ним. Ми можемо погодитись з цим висновком лише частково. Викликає сумнів пропозиція відносити до інформаційних правовідносин лише ті, які врегульовані нормами інформаційного права. Так, О.О. Підопригора зауважує, що інформаційні правовідносини значною мірою є об'єктом цивільно-правового регулювання. Інформація є передусім об'єктом цивільного права, оскільки значна частина норм законів України про інформацію є нормами цивільного права. Дослідниця звертає увагу, що хоча ЦК України інформаційні відносини регулює тільки в частині, що стосується нерозкритої інформації, О.О. Підопригора робить висновок, що такий підхід не виправданий, і інформація нічим не відрізняється від об'єктів інтелектуальної власності [104, c.300]. У науковій літературі аналізуються також інформаційні правовідносини, за аналогією з правовими відносинами взагалі, як відносини з приводу збору, обробки, використанню та розповсюдження інформації в суспільстві.

Ряд фахівців, аналізуючи природу інформаційних правовідносин, приходить до висновку, що інформаційні відносини, які складаються з приводу створення, поширення тощо будь-якої інформації, за своєю юридичною природою у переважній частині є цивільно-правовими. Ми поділяємо цю точку зору, і в попередньому підрозділі вказували, що інформаційні правовідносини суто цивільні відносини, які регулюються нормами цивільного права. Об'єкт цих відносин безпосередньо знаходиться у сфері об'єктів цивільного права, на суб'єктів розповсюджуються вимоги щодо правоздатності та дієздатності.

Отже, з наведеного можна зробити висновок, що якщо інформаційні правовідносини у переважній частині є цивільно-правовими, той їм притаманний такий же поділ на види. Однак в юридичній літературі наводиться класифікація, яка не відображає цивільно-правовий характер інформаційних відносин. Так, В.О. Копилов дає класифікацію інформаційних правовідносин на основі аналізу поведінки суб'єктів у інформаційних процесах в інформаційній сфері. На підставі проведеного аналізу він доводить, що основними видами інформаційних правовідносин є такі: інформаційні правовідносини, що виникають під час пошуку, отримання та споживання інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів та послуг; інформаційні правовідносини, що виникають під час виробництва, передачі та розповсюдження інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, інформаційних послуг; інформаційні правовідносини, що виникають у процесі створення та застосування інформаційних систем, їх мереж, засобів забезпечення; інформаційні правовідносини, що виникають у процесі створення та застосування засобів та механізмів інформаційної безпеки.

Ми вважаємо, що інформаційні правовідносини слід класифікувати на інших підставах, взявши за основу класифікацію цивільних. Цивільні правовідносини класифікують на: а) абсолютні та відносні; б) речові та зобов'язальні; в) майнові та особисті немайнові; г) регулятивні та охоронні. Ми визначились, що інформаційні відносини за своєю юридичною природою у переважній частині є цивільно-правовими. Вказана класифікація ще не розроблена і знаходиться в стані свого становлення. Вона не є об'єктом нашої уваги, оскільки може бути об'єктом самостійного дослідження. Ми пропонуємо ретельно розглянути класифікацію на абсолютні та відносні інформаційні правовідносини.

Як відомо, під абсолютними відносинами розуміють відносини, в яких праву однієї особи протистоять обов'язки невизначеного кола осіб. У цих правовідносинах уповноваженій особі у якості зобов'язального суб'єкту протистоїть кожний, хто знаходиться у межах юридичної досяжності з уповноваженою особою. При цьому обов'язок кожного і будь-кого полягає в утриманні від будь-яких дій, які заважають уповноваженій особі здійснювати своє право. О.А. Пушкін робить висновок, що в цьому сенсі абсолютними є всі особисті немайнові правовідносини, а з числа майнових - правовідносини власності. Ю.К. Толстой визначає абсолютні відносини як прововідносини, в яких уповноваженій особі протистоять невизначена безліч пасивно зобов'язаних суб'єктів. Особливістю цього виду відносин є те, що уповноважена особа в них завжди чітко визначена. Таким чином, тільки одна із сторін правовідносин чітко визначена, в той час як інша сторона не має такої ознаки. В разі порушення прав цивільно-правові засоби захисту прав уповноваженої особи спрямовуватимуться проти будь-якого порушника.

Відносними визнаються цивільні правовідносини, у яких уповноваженій особі протистоять як зобов'язальні суб'єкти не всі, а конкретно визначені особи (одна або декілька), і ці особи повинні здійснювати або не здійснювати також цілком конкретні дії [122, c.73]. Ю.К. Толстой визначає відносні правовідносини як відносини, де уповноваженій особі протистоїть конкретна особа, яка може бути зобов'язана або до здійснення позитивної дії, або до утримання від дії [122, c.79]. Тобто відносні правовідносини встановлюються між чітко визначеними суб'єктами, коли уповноваженій особі протистоять не всі особи, а лише певний, конкретний суб'єкт.

Найбільш повний аналіз абсолютних та відносних правовідносин був зроблений у працях О.С. Іоффе, В. К. Райхера, Ю.К. Толстого, Р.О. Халфіної. Як вказує О.А. Пушкін, поділ цивільних правовідносин на абсолютні та відносні має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Воно враховується у визначенні змісту прав і обов'язків учасників цивільних правовідносин (об'єм та характер цих прав неоднакові), у встановленні меж дії цивільних правовідносин та під час рішення цілого ряду інших питань.

Оскільки інформація не обмежена у просторі, не має фізичних меж, нематеріальна, це робить проблему її відокремлення однією з головних. Необхідність відокремлення об'єкта є передумовою товарного обігу. Для вводу інформації у товарний обіг законодавець у ст.38 Закону України “Про інформацію” закріплює право власності. Право власності, як і виключні права, відноситься до абсолютних правовідносин. З цього приводу виникає запитання, чи можуть інформаційні правовідносини бути абсолютними.

На думку В.А. Дозорцева, встановлення абсолютного права - необхідна передумова товарних, ринкових відносин, економічного обігу; виключне право виконує у відношенні нематеріальних об'єктів ту ж функцію, що і право власності у відношенні матеріальних речей. Право на нематеріальні об'єкти має абсолютний характер. Якщо раніше виключне право закріплювалось тільки на ті нематеріальні результати, які піддавались лише формальному відокремленню, то у нових умовах воно повинно встановлюватись на результати, що не піддаються формальному відокремленню, а можуть бути відокремлені тільки фактично. Значення набули інші способи відокремлення і перш за все така форма, як зберігання конфіденційності. Фактичне відокремлення теж породжує виключне право, але на базі особливого правового механізму, що засноване на забороні несанкціонованого розкриття конфіденційності. Забезпечення конфіденційності є умовою надання монополії, закріплення виключних прав. Новий різновид виключних прав не замінює їх абсолютного варіанта, а доповнює його, поєднуючись з ним та існуючи поряд з ним [64, c.287-296]. Отже, дослідник одразу визначається з тим, що загальнодоступна інформація не може мати абсолютного характеру, можна говорити тільки про абсолютний характер конфіденційної (нерозкритої) інформації.

Іншої думки дотримується О.О. Ситніков, який, відстоюючи позицію права власності на інформацію, вважає, що більшість інформаційних відносин мають абсолютний характер, у яких власник інформації (суб'єкт інформаційних відносин) володіє, користується та розпоряджається інформацією, що належить йому, на свій розсуд шляхом здійснення з нею будь-яких дій, що не суперечать чинному законодавству та не порушують права та інтереси інших суб'єктів у сфері його діяльності [118, c.19]. Ця позиція знаходить підтримку в тих учених, які визнають право власності на інформацію. Однак ми вважаємо цей висновок суперечливим. Інформація, відомості - це об'єкт з особливими властивостями, який відрізняється від матеріальних об'єктів та потребує особливого правового режиму. Правовий режим інформації (особливо загальнодоступної) будується на іншому принципі, ніж для класичних об'єктів як права власності, так і виключного права. На ознайомлення із загальнодоступною інформацією діє свобода ознайомлення, осягнення відомостей, тому не може бути закріплено як право власності, так і виключне право. В.А. Дозорцев зазначає, що на інформацію, окрім випадків, коли її конфіденційність спеціально охороняється законодавством, не встановлюється виключного права. Далі відмічається, що загальнодоступні відомості виключним правом не охороняються і не можуть охоронятися [64, c.287-306].

На нашу думку, неможливо закріпити право власності на інформацію, що є передумовою законодавчого закріплення абсолютного характеру інформаційних правовідносин. Це ми спробуємо довести у наступному підрозділі дисертаційного дослідження. Ми вважаємо, що слід підтримати висновок В.А. Дозорцева, про те, що на загальнодоступні відомості не може бути встановлено абсолютного права. Для товарного обігу право на об'єкт - результати діяльності - трансформувалось у право суб'єкта - у право особи, яке по відношенню до об'єкта виступає головним чином у формі зобов'язальних прав. Враховуючи це, ми вважаємо, що на загальнодоступну інформацію не може бути поширений абсолютний характер відносин.

На відміну від О.О. Снитнікова Д.В. Огородов розрізняє абсолютні та відносні інформаційні правовідносини за допомогою приватно-правового та публічно-правового режиму тайн. Вчений вважає, що слід розрізняти конструкції тайн-об'єктів та тайн-обов'язків. Відповідно, з цього він робить висновок, що таємниці-об'єкти опосередковують охоронювану законом приналежність інформації визначеному суб'єкту, його виключне юридичне панування над інформацією у своїх власних інтересах (наприклад, державна таємниця, особиста таємниця, комерційна таємниця). Відповідно, особа, якій належить ця інформацію, має право підтримувати обмеження доступу до неї. Таємниці-об'єкти обумовлюють виникнення абсолютних правовідносин в інформаційній сфері. Таємниці-обов'язки, навпаки, покликані обмежувати соціальний рух інформації в інтересах інших осіб стосовно суб'єкта, що фактично володіє цією інформацією. Оскільки такий суб'єкт має інформацію, юридично приналежну іншим особам, то під страхом юридичної відповідальності він зобов'язаний зберігати таємницю. Прикладом тут служить група професійних таємниць (банківська таємниця, адвокатська таємниця й ін.). Таємниці-обов'язки обумовлюють виникнення відносних правовідносин в інформаційній сфері [118, c.14-15].

Слід звернути увагу на питання щодо абсолютного характеру нерозкритої інформації. Визнання виключних прав на нерозкриту інформацію автоматично призводить до визнання абсолютного характеру інформаційних відносин, змістом яких є вказана інформація. Відокремлення нерозкритої інформації відбувається за допомогою монополії, критерієм якої буде її невідомість для третіх осіб. Деякі автори вважають, що невідомість повинна бути абсолютною, як абсолютна новизна винаходу, однак практика більшості країн цього не вимагає. Вимагається не абсолютна тайна, а лише її невідомість.

Право на віднесення інформації до нерозкритої має особа, яка самостійно виробили або здобула інформацію законним способом. Особа власно, без державної експертизи встановлює зміст та обсяг нерозкритої інформації. Монополія конфіденційності універсальна, за її допомогою може бути відокремлена будь-яка інформація, навіть така, яка складає об'єкти патентного права, головним чинником цього буде виступати її невідомість третім особам.

Судова практика США теж становиться до “ноу-хау” як до абсолютного права. Право Німеччини навпаки вказує, що якщо немає централізованого порядку визнання права на нерозкриту інформацію, то й немає такого права, що діє в абсолютних правовідносинах, це право може бути захищене тільки у відносних правовідносинах [93, c.80-83].

В.А. Дозорцев вважає, що якщо предметом є конфіденційні відомості, у цьому випадку основою може бути право розкриття їх змісту, а це вже абсолютне право особистості розпоряджатись своєю особистою сферою [64, c.289]. Але це не звичайне абсолютне право, а зміщене з об'єкта на суб'єкт. Воно розповсюджується на такий результат лише побічно, традиційного абсолютного права на такий об'єкт зовсім немає. Можна констатувати наявність тільки квазі-абсолютного та виключного права, яке діє разом із зобов'язаннями.

Специфічна природа на нерозкриту інформацію в повному обсязі не відображає особливостей інституту абсолютного права, оскільки існує імовірність, що одні й тіж самі відомості будуть складати нерозкриту інформацію не однієї особи, тобто правом на один й той же об'єкт будуть одночасно володіти декілька суб'єктів, причому незалежно один від одного. Також не вважається порушенням права, якщо одна особа незалежно від іншої своїми дослідженнями і пошуками виробила таку ж інформацію.

Скоріш за все, інформаційні правовідносини будуть мати характер абсолютних, коли це стосується тайни особистості та прав особистості на особисту сферу, право особи на свою особисту сферу абсолютне. Це таємниця життя, лікарська таємниця, таємниця сповіді, також слід віднести банківську таємницю, оскільки кожна особа має право вимагати від необмеженого кола осіб обов'язок щодо заборони збору вказаних відомостей, а якщо ці відомості стали відомими особі у зв'язку з її професійною діяльністю, то обов'язок про нерозголошення. Однак ці відомості, на нашу думку, знаходяться поза цивільним обігом. Як бачимо, вони у переважній частині мають публічно-правовий характер.

На підставі проведеного аналізу ми спробуємо окреслити основні висновки. По-перше, ми вважаємо, що інформаційні відносини не можуть мати характер абсолютних, якщо їх об'єктом є загальнодоступна інформація. По-друге, якщо об'єктом є нерозкрита інформація, то однакове право на один і той же об'єкт може одночасно мати декілька осіб. Це право не може бути визнане як абсолютне, його можна кваліфікувати як квазі-абсолютне, оскільки воно закріплює монополію, хоч і обмежену, але якої достатньо для пуску об'єкта в економічний обіг і дозволяє користуватись правами, а також здійснювати захист засобами, значною мірою характерних для абсолютних прав. По-третє, укладення договору тягне за собою вже чітке визначення суб'єкта, на якого покладається обов'язок про нерозголошення відомостей, що дає підставу визначити, що у переважній частині інформаційні відносини мають не абсолютний, а відносний характер.

2.3 Зміст інформаційних правовідносин

Неможливо уявити обіг інформації в суспільстві без належного її закріплення за суб'єктами суб'єктивних прав і обов'язків: ідеальних у нормі права, реальних - у житті. Одним з найважливіших напрямків суспільного прогресу є закріплення прав людини і захист цих прав; забезпечення прав і свобод - це необхідний атрибут правової держави. Право на інформацію отримало в інформаційному суспільстві найвищу значимість. Власне, з приводу цього суб'єкти права вступають у правовідносини. Зміст інформаційних правовідносин ніякою мірою не відрізняється від цивільних правовідносин, і вони за своєю юридичною природою у переважній частині є цивільно-правовими, їх складають суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки. Але від цивільних суб'єктивних прав їх відрізняє те, що постійною їх складовою виступає інформація та дії щодо неї. Звідси, якщо елементами цивільного суб'єктивного права виступають вид і міра дозволеної поведінки уповноваженої особи, тобто право на власні дії відносно різних об'єктів цивільного права (речі, цінні папери тощо), то в нашому випадку - це тільки інформація у багатогранному її розумінні. Право в інформаційній сфері як об'єкт інформаційних правовідносин прийнято називати правом у суб'єктивному значенні, або суб'єктивним правом. Однак ми не можемо погодитись з такою конструкцією. Якщо за основу взяти класичне розуміння правовідносин, то цей висновок не витримує критики. Ми вважаємо, що всі три складові суб'єктивного права в інформаційних відносинах (право на власні дії, право на чужі дії, право вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб) слід об'єднати під терміном “право на інформацію”. Слід одразу визначитись, що в нашому випадку, цей термін буде охоплювати інформацію загальнодоступну і з обмеженим доступом зі своїми притаманними ознаками.

Термін “право на інформацію” з'явився не так давно, їм прийнято позначати сукупність правомочностей людини на отримання, зберігання та розповсюдження інформації. По суті право на інформацію стало врівень з природними правами людини. Тільки якщо людина отримує інформацію, переробляє її і генерує нову, вона може стати розвинутою і стати повноправним членом суспільства. У зв'язку з цим є вельми цікавою позиція Р.Б. Шишки, який вважає, що природні права є унікальними й одночасно елементом змісту правоздатності і суб'єктивним цивільнми правом [126, c.59; 127, c.10].

Виникнення ідеї права на інформацію було викликане потребою суспільства у збільшенні обігу інформаційних потоків. Е Маккай вказує, що закріплення на законодавчому рівні права на інформацію було в інтересах суспільства, право на інформацію - це право на подолання суспільних секретів, і воно повинно здійснюватись як фізичними, так і юридичними особами. Сьогодні, формалізоване право на інформацію посідає одне з найважливіших місць, тому не дарма законодавець закріпив це право на конституційному рівні. Також це право знайшло відображення в ЦК України та в інших законодавчих актах. Тим самим, законодавець визнав цінність і значимість для суспільства та окремого громадянина інформації. Ми пропонуємо розглянути право на інформацію, розпочавши з короткого огляду становлення ідеї права на інформацію у юриспруденції взагалі і в українській зокрема.

Ідея права на інформацію охоплює не тільки отримання та розповсюдження офіційної, але й неофіційної інформації. В XVIII-XIX ст. деякі правомочності на отримання визначеної інформації (культурної, наукової) входили у склад свободи слова та друку. Так було у більшості країн, у законах яких такі свободи були закріплені. Таким чином, це право було закріплено в Конституціях Бельгії 1831 р., Великого Герцогства Люксембурзького 1868 р., в Законі про форму правління у Фінляндії 1919 р., в Конституціях Ірландії від 12 грудня 1937 р., Італії від 22 грудня 1947 р. та в інших країнах. Однак у цих нормативних актах сам термін “інформація” не використовувався, право на отримання та розповсюдження інформації лише виходило з інших прав. Таким чином, можна сказати, що ідея права на інформацію має тривалий шлях розвитку та довгий час не знаходила свого відображення на законодавчому рівні.

Ідея права на інформацію почала втілюватись у життя тільки з розвитком свідомості суспільства. Наприклад, у 1766 р. в Швеції був прийнятий “Закон про свободу слова та друку”, який містив як норми, які гарантують свободу слова та друку, так і норми, які закріплювали право людини на доступ до інформації, яка знаходиться в державних органів. У законодавчих актах Франції, періоду буржуазних революцій, право на інформацію знаходить своє закріплення на вищому рівні. Так, у ст. 11 Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. право людини на інформацію було складовим елементом свободи слова та друку. У Декларації вказувалось, що кожен має право на свободу думки та вільного вираження своїх поглядів, а також право розповсюджувати його як усно, так і письмово [120, c.26-27]. Пізніше ідея права на інформацію, яка була закріплена у Декларації прав людини і громадянина, знайшла своє відображення у декларації до французького народу, а пізніше у Конституціях Франції 1946 р. та 1958 р. Однак, як ми бачимо, право на інформацію ще не декларується саме по собі, а є лише елементом свободи слова та друку. З розвитком демократичної думки і в інших країнах ідея права на інформацію знаходить своє відображення на законодавчому рівні, наприклад у Конституціях Бельгії 1831 р. та Австрії 1920 р. На початку 50-х років у конституціях ряду країн право на інформацію закріплюється як елемент свободи слова та свободи висловлення думки, наприклад Основний закон ФРН від 23 травня 1949р..

Аналіз законодавства дає змогу зробити висновок, що до 60-х років ХХ століття право на інформацію у більшості країн існувало як елемент свободи вираження думки, свободи слова та друку, термін “інформація” практично зовсім не використовувався.

Зростання уваги до інформації в першу чергу було викликане зростанням інтересу як до самої інформації, так і насамперед до змісту нерозкритої (особливо науково-технічної) інформації, не останню роль у цьому процесі відігравав ступінь відкритості самого суспільства. До речі, інтерес виступає важливим критерієм розвитку права на інформацію. Теорію інтересу вперше розвив Рудольф фон Йерінг. Він вперше висловив думку, що “…права суть юридически защищенные интересы, а интересы, получающие юридическую защиту, образуют субстанцию прав” [53, c.46]. Послідовниками Р. Йерінга були Р. Паунд, Ф.Гек, Г. Штоль, Р. Мюллер-Ерзбах, які теж досліджували роль інтересу в праві. Роль інтересу у цивільних правовідносинах досліджували Ч.Н. Азімов, В.П. Грибанов, О.С. Іоффе. С.В. Михайлов визначає, що інтерес у праві - це об'єктивна категорія, яка за формою представляє суспільні відносини, змістом цих відносин є потреба, яка має соціальний характер. У зв'язку з цим Г.В. Мальцев відмічає, що у суспільстві встановлюється наступна залежність: інтерессуспільна свідомістьправо. Отже, ми дослідили ланцюжок інформаціяправо, спочатку з'явилась значна потреба в інформації і, як наслідок, необхідність правового забезпечення щодо отримання, розповсюдження, передачі тощо інформації. Сказане дозволяє погодитися з думкою В.Н. Кудрявцева про те, що від відповідності вираження інтересів у нормах права реальним об'єктивним інтересам суб'єктів права залежить ефективність правової регламентації суспільних відносин. Пізніше майже у всіх країнах право на інформацію було закріплене на конституційному рівні, у свою чергу, поява певних норм у національних правових системах було обумовлене ратифікацією тих чи інших міжнародно-правових документів. Розвинуто ідею права на інформацію було у Загальній декларація прав людини від 10 грудня 1948 та Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4. листопада 1950 р..

Ці міжнародні акти послужили поштовхом для світової спільноти для подальшого розвитку ідеї права на інформацію, визнання інформації як найважливішого ресурсу і товару. Багато країн, у тому числі й Україна, перенесли норми статей 19 декларації і 10 конвенції до свого національного законодавства.

В юридичній літературі існують різні думки на природу права на інформацію. Деякі вчені вважають, що право на інформацію належить до культурних прав і свобод [107, c.35-39]. Ю.О. Дмитрієв і О.О. Златопольський вважають права на інформацію складовою частиною свободи слова та друку. Існує також точка зору, що право на інформацію виступає як умовне визначення цілої групи прав і свобод: свободи слова чи свободи вираження думок, право на одержання інформації, свобода поширення інформації. Право на інформацію дійсно тісно пов'язане зі свободою слова та друку, однак, як стверджує О.В. Малько, право на інформацію не охоплюється повністю свободою слова та друку. Воно багатше, змістовніше за їх, має свою субстанцію та відіграє роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів. З цієї причини звуження даного права не обґрунтован.

Якщо це брати за первинну посилку, то можна прийти до висновку, що права на інформацію у сфері приватного права зовсім не існує, тому що зазначені сфери регулюються правом публічним. До такого спірного, на нашу думку, висновку дійшла П.В. Лютикова, аналізуючи правове становище інформації [92, c.42]. В цьому аспекті слід визначитись, тому що право на інформацію охоплює різні за змістом інформаційні права, деякі з яких і справді знаходяться у сфері публічного права і не можуть бути врегульовані нормами приватного права. Ми дозволимо собі не погодитись з висновком П.В. Лютикової. На наш погляд, дослідниця за відправну точку брала відкриту інформацію, на яку розповсюджується вільний режим доступу. Тільки аналіз норм нового ЦК України дає змогу стверджувати існування права на інформацію у цивільному праві (ст.ст. 200, 285, 302 тощо) [5].

Аналіз міжнародних правових актів, законодавства України та інших країн, а також юридичної літератури дозволяє визначити основні інформаційні права: право на створення інформації; право на створення інформаційних систем, технологій і засобів їх забезпечення; право на передачу інформації; право на створення інформаційних ресурсів; право на розповсюдження інформації; право на пошук інформації; право на отримання інформації; право на передачу інформації; право на використання інформації; право на використання інформаційних систем і ресурсів; право на захист інформації; право на захист від недостовірної і неправдивої інформації.

Ці правомочності, як вважають В.С. Хижняк та В.О. Копилов, складають основний зміст права на інформацію [120, c.35; 84, c.29]. О.О. Снитніков стверджує, що зміст права на інформацію складають: право на пошук інформації, право на володіння інформацією, право користуватись інформацією, право розпоряджатись інформацією [118, c.18]. М.М. Рассолов визначає, що право на інформацію, як компонент інформаційних правовідносин, представляє собою правомочність суб'єкта діяти щодо визначеної програми і вимагати законної поведінки від своїх партнерів. Іншої думки дотримується В.А. Дозорцев, який вказує, що право на інформацію складається з двох елементів - з права на отримання інформації і права на її розповсюдження [65, c.28]. І.Л. Бачило вважає, що зміст права на інформацію полягає у сукупності правомочностей: вільно виробляти, шукати, отримувати, передавати, розповсюджувати інформацію [46, c.30]. Закон України “Про інформацію” у ст.9 визначає право на інформацію як можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних суб'єктам для реалізації ними прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій [22]. ЦК України у ст. 302 визначає основні правомочності права на інформацію: шукати, одержувати, збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію [5].

Слід погодитися з Д.В. Огородовим, який вважає, що на сьогодні, як у правовій доктрині, так і в законодавстві сформувалося два підходи до трактування права на інформацію. У рамках вузького підходу право на інформацію трактується тільки як право на одержання (на доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий же підхід припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб'єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на дії з нею. До суб'єктивного права на інформацію в широкому смислі відносяться дві групи суб'єктивних прав: 1) група абсолютних прав на інформацію, як приклад можна назвати право на інформацію, що складає особисту таємницю; 2) група відносних прав на інформацію, до яких відноситься право на одержання інформації, право на поширення інформації й інші відносні права [101, c.15-16].

Як бачимо, право на інформацію включає в себе право здійснювати цілий комплекс дій. Це і збір певних відомостей, і їх передача, і отримання. Спробуємо розділити ці правомочності за видами і в подальшому визначити їх за групами. Це надасть змогу визначити правомочності щодо права на інформацію в аспекті цивільного права. В подальшому ми будемо відштовхуватись від парадигми, яка була запропонована О.В. Малько, В.С. Хижняк. Однак, ці позиції більшою мірою направлені на визначення права на інформацію взагалі, без її аналізу на рівні приватного права [120, c.59]. Наш аналіз буде направлений виключно на цивільно-правовий аспект. На нашу думку, поняття, визначені термінами “шукати” і “отримувати”, пов'язані як дві сторони однієї дії (намір та його реалізація у рамках суб'єктивно-об'єктивних відносин), вони включають до себе правомочності одного типу. Поняття, які визначені термінами “розповсюджувати” та “передавати”, припускають альтернативу зберіганню інформації, тому ми можемо визначити їх як другий тип. Правомочність виробляти інформацію - це третій тип, а, відповідно, правомочність захисту - четвертий. Вказані чотири типи, на нашу думку, і складають в повному обсязі зміст права на інформацію. У відповідності до виділених типів, можна визначити конкретні групи. інформація правовідносини немайновий безпека

До першої групи належать правомочності: 1. Отримувати інформацію від фізичних та юридичних осіб, а також, від державних органів та громадських об'єднань (два останніх суб'єкти включені з тієї причини, що інформаційні послуги можуть бути надані ними на оплатній основі). 2. Вільно шукати і отримувати цінні відомості через засоби масової інформації, комп'ютерні мережі тощо. 3. Шукати науково-технічну інформацію будь-якими не забороненими законом засобами. 4. Вступати, на договірній основі, у цивільно-правові відносини з метою отримання її від інших суб'єктів. Ця група правомочностей дозволяє особі реалізувати основні інформаційні права, приймати правильні рішення на своєму рівні, визначати об'єми інформації. Інформаційні відносини, які складаються з приводу створення і поширення будь-якої інформації, за своєю юридичною природою є цивільно-правовими. Тому вказана група, щільно пов'язана з наступною.

До другої групи належать правомочності, які пов'язані з вольовим характером розпорядження отриманими або виробленими відомостями: 1. Розповсюджувати відомості усно або письмово, офіційно та неофіційно, з використанням різних засобів зв'язку. 2. Зберігати на свій розсуд, отриману або вироблену інформацію у будь-який період часу. 3. Через те що інформація має товарний характер, укладати правочини на її передачу і надання послуг інформаційного характеру. 4. Право використати інформацію на свій розсуд, якщо це не порушує прав інших суб'єктів. Ці правомочності дозволяють особі вступати у цивільно-правові відносини з іншим суб'єктами, займатись підприємницькою діяльністю і отримувати прибуток, реалізовувати свої наміри тощо.

Третя група правомочностей включає: 1. Право виробляти інформацію будь-якого змісту (наукові відкриття, твори мистецтва тощо). 2. Виробляти нову інформацію шляхом її переробки з отриманих відомостей. 3. Готовити інформацію для споживачів (робити висновки, переробляти для кожного окремого споживача тощо). Вказана група правомочностей дозволяє особі набути права на інформацію у первинному аспекті, тобто безпосередньо бути носієм інформації (якщо це визначення застосувати у правовому полі речового права, то набути права володіння). В.О. Копилов відмічає, що створювана інформація може бути розділена на дві основні категорії: а) відкрита інформація; б) інформація з обмеженим доступом. До інформації з обмеженим доступом можуть бути віднесені “ноу-хау” та інші види таємниць [84, c.28]. Права носія інформації з обмеженим доступом виникають з моменту створення або отримання такої інформації і продовжують діяти необмежений час, поки інформація зберігається у нерозкритому вигляді. Право носія такої інформації є виключним (de facto), але відрізняється за своїм змістом від інших виключних прав (авторського і патентного права). Така інформація отримує захист з боку держави тільки у випадках незаконного порушення її конфіденційності. На нашу думку, окрім зазначених видів інформації, слід визначити особливий вид вироблюваної інформації - рекламу. Реклама - спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку [17].

До четвертої належать: 1. Право на захист інформації від несанкціонованого доступу і розповсюдження. 2. Право на захист від недостовірної і неправдивої інформації. 3. Право на відновлення або визнання інформаційних прав.

Ми невипадково відокремили право на захист у самостійний вид, хоча у юридичній літературі існують думки про те, що право на захист слід розглядати як обов'язковий елемент самого суб'єктивного права. Нормальний цивільний обіг припускає не тільки визнання за суб'єктами певних цивільних прав, але й забезпечення їх надійним правовим захистом. У відповідності до сформованої в науці традиції поняттям “захист прав” охоплюється сукупність засобів, які забезпечують реалізацію прав. До нього входять засоби не тільки правового, але й економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, які спрямовані на створення необхідних умов для здійснення суб'єктивних прав; тому ми невипадково окремо виділили право на захист інформації. Однак не можна не відмітити, що зміст права на інформацію залежить від правового режиму самої інформації. І якщо об'єктом виступає нерозкрита інформація, то, на нашу думку, основну роль буде відігравати правомочність не тільки на саму інформацію, а і необхідність знати зміст (сутність) інформації. Таким чином, великого значення набувають договори на передачу інформації.

У юридичній літературі висуваються думки, що окремим правом на інформацію є право власності. Так, В.О. Копилов, О.О. Снитніков, аналізуючи право на інформацію, приходять, на наш погляд, до суперечливого висновку, що до системи інформаційних прав входить і право власності на інформацію [84, c.29; 118, c.18]. Ми вище вже згадували про полеміку навколо права власності на інформацію і вважаємо, що погляди дослідників з цього приводу слід проаналізувати детальніше.

В юридичній літературі немає єдиної думки відносно права власності на інформацію, і навіть з прийняттям Закону України “Про інформацію”, в якому у ст.38 закріплюється це право, полеміка із зазначеного питання лише загострилась. Вказаний закон проголошує, що право власності на інформацію - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Інформація є об'єктом права власності громадян, юридичних осіб і держави; інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження [22].

Перша позиція у рамках концепції права власності на інформацію (за аналогією до пропрієтарної концепції прав на результати творчої діяльності) поділяється на дві точки зору. Одні вчені вважають, що в цьому випадку слід виходити із поняття інформаційної речі, яка у свою чергу є складною річчю (В.О. Копилов, О.О. Снитніков, Ю. Фогельсон та ін.). На таку “річ” розповсюджувалось би традиційне право власності з рядом особливостей, які дозволяють враховувати і цінність нематеріального компонента даних об'єктів. Інші вчені, обґрунтовуючи позицію права власності на інформацію, виходять з нематеріальності інформації, застосовуючи всі правомочності власника (О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, І.Л. Бачило). О.О. Підопригора поділяє загальне право власності на три види: власність на рухоме майно, власність на нерухомість та інтелектуальну власність, об'єктом якої, як вважає дослідниця, є і інформація [104, c.9-10]. Така позиція дає підстави розуміти інформацію як самостійне явище, але яке фактично прирівнюється до матеріальної речі.

Можливо ця точка зору виходить ще з римської конструкції, де поряд з іншими видами речей існували “тілесні” та “безтілесні” речі, а також з теорії “нематеріальної власності”, яка була описана П. Розенбергом, згідно з якою продукти людської творчої діяльності складають таку ж власність свого творця, як і тілесні речі. Можливо, це відображення концепції 2-х видів об'єктів права власності - “тілесного майна” і “безтілесного майна”; до “безтілесного майна” належать права на технічні і не технічні об'єкти промислової власності та інші права майнового змісту. Р. Саватьє пише: “…для того чтобы создать имущество, нет необходимости в существовании реальной “вещи”; достаточно абстракции, не имеющей конкретного объекта”. Це так званий пропрієтарний підхід (від лат. proprietas - власність), який ототожнює право особи, яка досягла якогось творчого результату, з правом власності особи, яка створила матеріальний об'єкт. Зародження цієї теорії відносять до виникнення гуманістичної теорії у Франції у XVIII ст. Французькі філософи обґрунтовували ідею власності тим, що праця, у тому числі праця творча, породжує власність. Сутність пропрієтарної концепції прав на нематеріальні об'єкти полягає в тому, що, створюючи нематеріальний об'єкт, особа стає власником та здобуває права и обов'язки аналогічно власнику матеріальних предметів, тобто нематеріальним об'єктам надається такий же правовий режим, як і речам (наприклад: у законі про авторське право Великобританії від 1956 р. авторське право розглядалось як право власності, автору надавались такі ж права і засоби захисту, що й власнику речі).

Л.Б. Гальперін та Л.О. Михайлова, теж доказують, що на нематеріальні об'єкти (в цьому випадку об'єкти інтелектуальної власності) можна застосувати класичну тріаду правомочностей: володіння, користування і розпорядження, де “володіння” означає знаходження нематеріального об'єкта (його матеріального носія) у володінні якої-небудь особи [57, c.41]. Загальний принцип використання нематеріальних об'єктів полягає у тому що, передача, розповсюдження інформації, та ознайомлення з нею можуть здійснюватись вільно, якщо у відповідності до законів право на таке ознайомлення або використання не закріплюється за якою-небудь особою (режим нерозкритої інформації). Термін “використання” в інституті права власності і у правовому інституті нематеріальних об'єктів має різний зміст, що обумовлено, особливостями об'єктів. Для використання нематеріальних об'єктів ніякого фізичного володіння не потрібно. Немає фізичної амортизації, а є лише моральна. На перший план виходить вже не фізичне володіння об'єктом, а сам факт використання. Об'єктом економічного обігу стає кожний факт використання. Для багаторазового використання нічого нового набувати або виробляти немає потреби. Нематеріальний об'єкт може використовуватись багато разів як у первинному вигляді, так і переробленому. Матеріальний об'єкт, через обмеженість у просторі, може бути використаний однією особою або чітко окресленим колом осіб. Інформацією може “володіти” одночасно необмежене коло осіб, і відповідно існує можливість одночасного використання такого об'єкта. Це положення має істотне значення і для економічного обігу. Власник, який володіє річчю, монопольно її використовує. Здійснюючи пуск її в економічний обіг, він укладає договір, наприклад купівлі-продажу, і його право власності переходить до покупця. Він вже не має можливості використовувати річ, вона переходить до покупця. З нематеріальним об'єктом справа складається іншим чином. Носій інформації може надати можливість використовувати її третій особі, одночасно зберігаючи за собою таку можливість.

До речі, судова практика США право на нерозкриту інформацію, у тому числі ділові секрети, розглядає як право власності у широкому розумінні цього слова, та права, які витікають з нього, мають майновий характер [72 c.127]. Спроби застосувати право власності відносно інформації (особливо “ноу-хау”) були здійсненні в ході розгляду судових справ у Великобританії: “Стівенсон Джордан енд Харісон Лтд. vs Макдональд енд Еванс” (1961р.), “Паул Лтд. vs Саузен Інструментз Лтд.” (1965р.), “Фінс vs Бордман” (1967р.), “Індастріал фонесез Лтд. vs Рєйвс” (1970р.).

Вказані позиції були піддані критиці з боку деяких учених. Наприклад, О.О. Гордов стверджує, що з цією позицією важко погодитись, тому що, якщо передати матеріальний носій третій особі, то, на думку Л.Б. Гальперіна та Л.О. Михайлової, виходить, що існує вже два володільця однієї ідеї, але один власник її матеріального носія, а це дає змогу зробити висновок, що категорія власник неприпустима для застосування щодо інформації. А також автори наполягають, зазначає на тому факті, що ототожнення ідеї з формою її вираження не враховує ефекту “розмноження”, який властивий нематеріальним об'єктам [60, с.5-6].

Так, В.О. Копилов, виводить поняття “інформаційної речі”. Це документована інформація, що складається з відомостей або повідомлень, які зафіксовані на матеріальному носії, та самого матеріального носія, і представляє собою складну річ, наприклад: документ на магнітному чи віртуальному носії, дискета ЕОМ із зафіксованою на ній інформацією, ЕОМ або мережа ЕОМ з інформацією, бібліотека та ін [84, c.27]. На нашу думку, важко погодитись з такою пропозицією, тому що складна річ виникає тоді, коли різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання; різнорідні речі вважаються за одну річ [5]. І. Гостєв полемізує з В.О. Копиловим, і наводить аналіз правового режиму речей і інформації, з чого робить висновок, що не можна ставити знак рівності між річчю та інформацією, а також застосовувати відносно останньої інститут права власності [61, c.25-28].

Через те що інформація не матеріальна і не є річчю, вона і не може бути частиною складної речі. Таким чином, абстрактне розповсюдження на неї режиму об'єктів права власності суперечило б самій суті цього об'єкта. Ще Г.Ф. Шершеневич відмічав, що об'єктом речових прав є річ у матеріальному значенні цього слова, та інститут речових прав розрахований саме на матеріальний їх зміст, і через це розповсюдження цих правил на зовсім іншу галузь може створити небажане змішування понять в теорії та практиці. Розповсюджувати поняття про речові права на права, які не мають своїм об'єктом речі, представляється теоретично незручним [163, c.11].

Ми дозволимо собі не погодитися з точкою зору В.О. Копилова. На заперечення ми спробуємо навести ряд специфічних ознак інформації, які її відокремлюють від речі: 1) нематеріальність інформації; 2) інформація може бути скопійована та відтворена необмежену кількість разів; 3) одна і та ж інформація як об'єкт права може одночасно знаходитись у необмеженого кола суб'єктів права; 4) неможливість застосування відносно інформації як об'єкта права інститутів віндикації та застави власності; 5) інформація вимірюється не тільки кількісно, а також береться до уваги цінність цього об'єкта, яку визначає змістовна сутність інформації; 6.багатоваріантність форм подання інформації.

Останнім часом, ця концепція знаходить своє відображення у підході, за яким право власності закріплюється на інформаційні ресурси. Л.К. Терещенко висловлює думку, що категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв нематеріальних об'єктів, зокрема інформації, з метою щоб пов'язати право власності на інформацію з матеріальним носієм (документ, інформаційний ресурс та система). З цією точкою зору не згоден С.І. Семілетов, який вважає, що стосовно цивільно-правової мети ототожнювати інформацію і її матеріальний носій не можна, тому що право власності на носій інформації не рівнозначне праву на саму інформацію [116, c.70]. Свого часу А.Б. Венгеров стверджував: “...надо различать сами знания, идеи, информацию и их носителя, т. е. те объекты, на которых фиксируются знания, идеи, информация, на носитель и сами знания, на идеи, информацию могут распространяться разные по содержанию права - вещной или интеллектуальной собственности” [54, c.88].

Прихильники другої позиції з цього питання стверджують, що закріплення права власності на інформацію - це юридична фікція (О.О. Гаврилов, В.А. Дозорцев, В.І. Жуков, С.Ю. Погуляєв, В.О. Северін, С.І. Семілетов, Р.Б. Шишка та ін.). Так, В.І. Жуков негативно ставиться до закріплення на законодавчому рівні права власності на інформацію: “Здається, що законодавець України припустився помилки, коли сформулював норми права про інформацію, як норми “речового права”. Можна “володіти”, “користуватися” і “розпоряджатися” тільки матеріальним об'єктом”. Нам здається, що, можливо, законодавець не знайшов більш чіткого механізму для закріплення інформаційних прав, які б дали змогу виступати суб'єктом цивільних правовідносин, тому і визначив право власності на інформацію, яке за своєю суттю є юридичною фікцією.

І.О. Зенін висловлює думку, що правовий режим власності, який використовується впродовж століть відносно матеріальних об'єктів (речей) і який включає традиційні правомочності власника, не придатний для нематеріальних досягнень розумової діяльності. О.О. Гаврилов зауважує: “Информация как таковая не может быть объектом права собственности, так как она представляет абстрактный, идеальный объект, между тем право собственности гражданский закон с материальными, вещественными объектами, с вещами”. В.О. Северін погоджується з О.О. Гавриловим і вважає, що класична “тріада” правомочностей власника, який володіє абсолютним правом на річ, не може застосовуватись по відношенню до інформації, бо до неї не можна застосувати правомочність “володіти”, оскільки не можна фізично володіти ідеальним об'єктом; інформація може знаходитись одночасно у незчисленного кола суб'єктів, тому застосовувати до неї правомочність “розпорядження” теж неможливо [113, c.23]. Л.К. Терещенко вказує, що неможливо застосувати до нематеріальних предметів, а власне до інформації, правомочностей власника. Такої ж думки дотримується С.І. Семілетов і послідовно обґрунтовує позицію, що відносно до нематеріальних об'єктів не можна прямо застосовувати традиційне право власності [116, c.71].

Е.В. Кірдяшова бачить загрозу у визнанні за інформацією права власності і визначає, що інформація - об'єкт неспоживчий, який можна продати скільки завгодно разів, а також не погоджується з позицією монополії на інформацію [80, c.34]. Ми поділяємо точку зору В.А. Дозорцева, який зазначає, що правовий механізм, який пов'язаний з матеріальними об'єктами, неприпустимо використовувати відносно ідей та інформації, тому що матеріальну річ можна продати, а нематеріальний об'єкт може використовуватись необмеженим колом осіб [64, c.308]. Далі вчений, аналізуючи розпорядження як визначення юридичної і фактичної долі речі, доходить висновку, що інформацію (ідею) неможливо ні знищити, ні пошкодити, ні спожити, тому, ґрунтуючись на можливості відносин з приводу тільки фактичної передачі відомостей, але не з приводу переходу абсолютного права, він вважає, що слід застосовувати термін “передача”.

Підсумовуючи, зазаначимо, що категорія власності не може бути застосована до такого об'єкта цивільних прав, як інформація. Справді, спроба безпосереднього застосування до нематеріальних об'єктів традиційної моделі права власності може спричинити дуже небажані наслідки. Такими наслідками можуть бути: по-перше, абсолютно неефективне регулювання відповідних відносин (до нематеріальних об'єктів, зокрема, незастосовні багато з існуючих методів захисту права власності, та й “передача” таких об'єктів за договором купівлі-продажу навряд чи практично здійсненна); по-друге, необхідність докорінного перегляду більшості положень науки цивільного права і законодавства (якщо ми хочемо підвищити ефективність відповідної правової регламентації). Правомочності власника не можуть бути адекватно використані для такого нематеріального об'єкта, як інформація, неможливо також застосувати віндикаційний позов. Не може бути зовсім правомочності володіння, оскільки неможливо володіти, фізично впливати на інформацію. Конструкція користування теж не підходить у чистому вигляді для опису і регулювання видобування корисних властивостей з нематеріальних об'єктів (використання необмеженим колом осіб одного і того ж об'єкта). На нашу думку, розпорядження теж не вписується в рамки, які встановлені для речей.

Враховуючи наведене, ми в подальшому будемо дотримуватись точки зору, що права власності на інформацію не існує, а є тільки закріплене право на інформацію та право на захист інформації, яке більшою мірою проявляється, якщо інформація має характер нерозкритої для третіх осіб.

Оскільки інформація не обмежена у просторі, не має фізичних меж, це робить проблему її відокремлення однією з головних. Необхідність відокремлення об'єкта від собі подібних є головною передумовою товарного обігу. Право власності оперує матеріальними об'єктами, оскільки вони за своєю суттю вже відокремлені один від одного або їх відокремлення легко зробити. Для нематеріальних об'єктів неможливо застосувати принципи, які застосовуються до матеріальних. Нематеріальні об'єкти відокремлюються за допомогою системи виключних прав. Аналіз юридичної літератури і законодавства дає нам змогу виявити ще одну проблему, яка стосується права на інформацію, - це закріплення на інформацію виключних прав. Єдиної думки з цього питання не існує. До речі, поняття виключних прав виходить з так званої теорії приватноправової монополії Рогєня, який вважав суттю виключних прав можливість перешкодити іншій особі привласнити ідею. В українському законодавстві і в науці цивільного права ця теорія отримала свій розвиток.