Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи

Так, С.І. Семілетов вважає, що інформація - це особливий об'єкт цивільного права, на який можна закріпити виключне право [116, c.72]. У свою чергу А.П. Сергєєв зазначає: “Помимо традиционных объектов, охраняемых авторским и патентным правом, а также законодательством о средствах индивидуализации участников гражданского оборота…законодательство предоставляет охрану…информации, составляющей служебную и коммерческую тайну” [115, c.30]. Його думку позділяє О. Бороухін, який ототожнює інформацію з іншими об'єктами права інтелектуальної власності. Д. Савелієв не згоден з О. Бороухіним відносно визначення інформації як об'єкта інтелектуальної власності, але теж визнає, що на інформацію розповсюджується режим виключних прав [112]. Ряд українських дослідників відмічають виключне право на використання інформації (особливо нерозкритої); це право може передаватись іншим особам. Така позиція в основному ґрунтується на тому, що інформацію слід захищати належним чином, і тільки режим виключних прав дає змогу для цього.

Інші вчених вважають, що на інформацію не може бути поширине виключне право. Такої думки дотримується Є.К. Волчінська, яка вважає, що за інформацією неможливо закріпити виключні права. В. Єременко вважає, що режим виключних прав не розповсюджується на інформацію, тому що інформація не є результатом творчої діяльності людини, не має такої ознаки, як оригінальність, та її неможливо індивідуалізувати [67, c.36].

Судова практика США та Російської Федерації, у спорах про визнання виключного права на загальнодоступну інформацію виходить з того, що неможливо розповсюджувати на загальнодоступну інформацію виключне право. Показовим прикладом є справа Feist Publications, Inc. v. Rural Telephone Service Company, Inc., 916 F.2d 718 (CA 10 1990), де суд відмовив у визнанні охорони за списком телефонів у довіднику. У РФ достатню популярність одержала справа за позовом ТОО “Гонг” про визнання виключного права на програми телепередач приналежної ТОО телекомпанії. Арбітражний суд Свердловської області відхилив доводи позивача про поширення на цю інформацію норм виключного права. Також Президія Вищого Арбітражного Суду у своїй постанові від 24.11.98 р. № 3900/98 указала, що ця інформація неохороноздатна, тому що не задовольняє формальним ознакам комерційної таємниці, а саме “забезпеченню її власником умов конфіденційності”.

В.А. Дозорцев вважає, що виключне право не може розповсюджуватись на загальнодоступну інформацію. Однак автор висловлює думку, що ближче до права на інформацію знаходиться право на “ноу-хау”. Це право має за своїм змістом вже передачу саме інформації, але не як такої, а з метою її наступного практичного використання, тому право на “ноу-хау” є істотним кроком у напрямку права на інформацію. В.А. Дозорцев розглядає правовий режим “ноу-хау” і приходить до висновку, що на “ноу-хау”, як окремий вид інформації існує виключне право, тому можна зробити висновок, що таким чином з'явилась група особливих виключних прав, які визначають правовий режим інформації [64 c.312]. Такої ж думки дотримується професор А.П. Сергєєв, який вказує, що на комерційну таємницю і “ноу-хау” існує виключне право [115, c.656]. О.О. Підопригора вважає, що ця інформація є виключною власністю її володаря, і тільки він має право виключне право на її використання [105, c.166].

Однак цю точку зору не поділяє ряд учених, які вважають, що не коректно говорити про існування виключного права на “ноу-хау”. Так, О.Д. Корчагін висловлює думку, що право на “ноу-хау” не можна визнавати виключним, автор обґрунтовує свій висновок тим, що якщо треті особи добросовісно та самостійно у процесі своєї діяльності накопичують ідентичні знання та досвід, які складають предмет “ноу-хау”, та ввели його у господарський обіг, то носій прав “ноу-хау” не може їм цього заборонити. Подібну точку зору висловлює В.І. Єременко [67, c.37]. В.О. Смирнов вважає, що юридично некоректно говорити про виключні права, розглядаючи такий нетрадиційний об'єкт як “ноу-хау” . Такої ж думки дотримується В.Н. Лопатін, він зазначає, що хоча “ноу-хау” є об'єктом інтелектуальної власності, однак на нього не розповсюджуються виключні права. У свою чергу О. Рузакова вважає, що “ноу-хау” не є об'єктом інтелектуальної власності, оскільки на нього ні у кого немає виключних прав, а є лише фактична монополія. І.О. Зенін аналізуючи правовий режим “ноу-хау” приходить до висновку, що на “ноу-хау” виключного права не існує, а існує лише фактична монополія його розробника або носія, тобто “ноу-хау” взагалі існує до тих пір, поки подібна монополія зберігається. Його думку поділяє Є.О. Суханов.

Ми вважаємо, що на інформацію як таку неможливо розповсюдити режим виключних прав, тому що, як ми вже вказували, інформація відрізняється за режимом доступу до неї, а відкрита інформація доступна кожній особі і вільно розповсюджується. Якщо на таку інформацію закріпити виключне право, то це буде суперечити самому праву на інформацію. Введення яких-небудь обмежень на загальнодоступну інформацію порушує право громадян на свободу інформації, а також ускладнює господарський обіг, науково-технічний та культурний обмін. З таким видом інформації, як “ноу-хау” справа складається інакше. “Ноу-хау” - це об'єкт інтелектуальної власності, а виключні права завжди закріплюються за об'єктами інтелектуальної власності, хоча монополія за її розробником і закріплюється фактично, а не юридично, як за іншими об'єктами інтелектуальної власності. Для фактичної монополії критерієм відокремлення інформації буде її нерозкритість для третіх осіб. Тому в подальшому ми будемо дотримуватись точки зору, що на “ноу-хау” розповсюджується виключне право (de facto), на відміну від виключного права, яке покоїться на патенті (de jure).

Аналізуючи основні положення права на інформацію, ми можемо прийти до висновку, що право на інформацію - це одне з основних, природних, фундаментальних прав суб'єкта правовідносин, під ним розуміється право шукати, отримувати, передавати, виробляти і захищати будь-які відомості законними засобами.

Однак як і всі суб'єктивні права, право на інформацію має свої межі. Так, Закон України “Про інформацію” у ст.46 встановив деякі обмеження щодо права на інформацію: “…не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом”[22].

Поряд з наданням прав суб'єкту закон покладає на нього і ряд обов'язків, обов'язок як компонент інформаційних правовідносин виражається у тому, що суб'єкт як учасник правовідносин повинен діяти певним чином, тобто вчиняти дії або утримуватись від них. Закон України “Про інформацію” закріплює за суб'єктами інформаційних правовідносин такі обов'язки: поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою); забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин; забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах передбачених законом або угодою; зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну у разі порушення законодавства про інформацію (ст. 44) [22]. Слід відмітити: якщо мова йде про інформацію з обмеженим доступом, додається ряд обов'язків. Так, якщо носій інформації з обмеженим доступом приймає рішення про скасування встановленого режиму, він повинен здійснювати таке скасування з урахуванням взятих на себе зобов'язань.

Наведе дозволяє зробити деякі висновки. Так, право на інформацію характеризується не тільки розмаїтістю у видах дозволеної поведінки, але й широтою суб'єктивного складу вказаного права. Важливо підкреслити, що для кожної категорії притаманий свій набір суб'єктивних прав на інформацію. Наприклад, правом на інформацію, яка складає державну таємницю, може володіти лише держава, а носієм особистої таємниці може бути лише людина. Аналіз інформаційного законодавства дозволяє визначити обов'язки володільця інформаційних ресурсів. Серед обов'язків можна відмітити: 1) обов'язок підтримувати режим збереження, обробки та використання інформації (якщо такий режим було встановлено законодавством або володільцем інформаційних ресурсів); 2) забезпечувати точність і достовірність надаваної інформації; 3) дотримуватись прав інших суб'єктів. Зміст інформаційних правовідносин за своїм складом не відрізняється від цивільних правовідносин. Суб'єкт інформаційних правовідносин наділяється правами і обов'язками, які щільно пов'язані один з іншим: праву відповідає обов'язок, а обов'язку відповідає право, тобто хто користується правами - несе й певний обов'язок, на кого покладаються обов'язки - у свою чергу отримує й певні права. Вказана сукупність прав і обов'язків визначає межі дії суб'єктивного права і характеризує правове становище суб'єктів інформаційних правовідносин.

Висновки до розділу 2. 1. Інформація - це самостійний об'єкт цивільного права, якому притаманні своєрідні ознаки. 2. Інформація стає об'єктом цивільного права якщо: а) вона має товарну форму та для її набувача - комерційну цінність; б) може переходити у порядку правонаступництва; в) якщо вона не вилучена з цивільного обігу (державна таємниця, службова тощо); г) якщо не є невід'ємною від суб'єктів цивільного права; д) якщо її неправомірним поширенням завдано шкоди суб'єкту цивільного права. 3. Правовий режим інформації як об'єкта цивільного права визначається її властивостями і суттєво відрізняється як від матеріальних об'єктів, так і від об'єктів виключного права (права інтелектуальної власності). Тому некоректно до інформації застосовувати поняття “інформаційна річ”, а загальнодоступну інформацію визначати як об'єкт інтелектуальної власності. 4. Інформація - це товар, який має свою вартість. Вартість інформації повинна визначатись у першу чергу її значимістю для споживача і комерційною цінністю. 5. Інформаційні правовідносини сутто цивільно-правові, переважну частину їх слід вважати відносними, тому що тільки за допомогою зобов'язань можна визначити коло зобов'язаних осіб. Абсолютний характер мають інформаційні відносини, які у переважній частині регулюються нормами приватного і публічного права, вилучені з цивільного обігу. Їх виникнення обумовлює таємниця, яка опосередковує охоронювану законом приналежність інформації визначеному суб'єкту, його виняткове юридичне панування над інформацією у своїх власних інтересах (наприклад, державна таємниця, особиста таємниця), відповідно, особа, якій належить ця інформація, має право підтримувати обмеження доступу до неї. Квазі-абсолютний характер інформаційних правовідносин обумовлюють відомості, які складають нерозкриту, не вилучену з цивільного обігу інформацію (особливо “ноу-хау”), тому що, з одного боку, діє законодавчий принцип вільного використання інформації, якщо особа власними законими зусиллями її отримала, а з іншого - право володільця такої інформації підтримувати обмеження доступу до неї. 6. Інформація - не матеріальна за своєю суттю, і аналіз особливостей вказаного об'єкта цивільного права дозволяє зробити висновок, що неможливо на інформацію розповсюджувати режим права власності. Неможливо повною мірою відносити до інформації й режим виключних прав, слід відокремлювати інформацію за її видовістю. Режим такого виду інформації, як “ноу-хау”, суттєво відрізняється від традиційних об'єктів виключного права, він грунтується на фактичній, а не на юридичній монополії. 7. Право на інформацію багатогранне, що дозволяє говорити про приватно-правовий та публічно-правовий режими цього права. 8. Суб'єкти інформаційних відносин несуть як суб'єктивні права, так і юридичні обов'язки.

РОЗДІЛ 3. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ ІНФОРМАЦІЇ ТА ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ОБМЕЖЕНОГО ПРАВА

У XX столітті науково-технічна революція призвела до стрімкого зростання інформаційних технологій. У суспільстві починається перерозподіл реальної влади від традиційних структур до центрів управління інформаційними потоками. Інформаційні технології знаходять усе ширше застосування у таких сферах, як фінансовий обіг і ринок цінних паперів (особливо у банківських і біржових організаціях), зв'язку, транспорті, високотехнологічних виробництвах (особливо атомних, хімічних), державних системах управління тощо.

Відповідно до ст.ст. 53, 54 Закону України «Про інформацію» основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси. До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення.

У ст. 17 Конституції України підкреслено, що забезпечення інформаційної безпеки - одна з найважливіших функцій держави, справа всього народу.

У житті сучасного суспільства і його найбільш важливого інструмента - держави - інформація відіграє важливу, а останнім часом навіть центральну роль, особливо суспільна думка і засоби масової інформації. Пересічний громадянин сучасної демократичної держави не має практично ніякої первинної інформації про процеси, що відбуваються в суспільстві, а тим більше в іншому світі, але він зобов'язаний на виборах визначити основні напрямки розвитку суспільства, головні орієнтири внутрішньої і зовнішньої політики влади. Думки людей з більшості з цих питань формують ЗМІ. Їхній вплив часом настільки сильний, що часто людина приймає внутрішньо невмотивовані, а іноді навіть шкідливі для себе рішення [63].

Звернемо особливу увагу на деякі аспекти проблеми захисту і контролю національного інформаційного простору як найбільш важливого, на наш погляд, питання для України.

Під національним інформаційним простором розуміють усю сукупність інформаційних потоків як національного походження, так і іноземних, що доступні на території держави. До них належать потоки, що формуються пресою та електронними ЗМІ і циркулюють в інформаційних мережах (Internet, Fidonet), а також найдавніший, але досить могутній потік - чутки.

Надійний захист національного інформаційного простору можна забезпечити тільки через високорозвинену духовну сферу, спроможність національної еліти генерувати насправді продуктивні ідеї. Однією з основних умов для виникнення цієї спроможності є існування загальновизнаної національної ідеології, що ми розуміємо не в існуванні якихось священних для цієї культури текстів, а в широкому розумінні існування своєї для переважної чисельності народу системи символів, установок, стереотипів. Якщо такої системи немає, то ніякі засоби не забезпечать захист масової свідомості [82, с.100].

На відміну від проблеми захисту національного інформаційного простору, рішення якої потребує великої і кропіткої роботи, насамперед творчої інтелігенції, заради створення конкурентоздатного духовного продукту, проблема його контролю і вирішується в основному з використанням адміністративних методів, особливо цензури. Завданням контролю є, в основному, захист державних таємниць і боротьба зі зловживаннями свободою слова, як недопущення пропаганди насильницької зміни влади, закликів до національної, релігійної, регіональної, расової ворожнечі тощо.

Інтегрованість України у світове інформаційне поле залишається на сьогодні досить слабкою, кваліфікованість та активність її інформаційних служб - недостатньою. Тому нерідко уявлення про Україну у світовому інформаційному просторі формують інформаційні служби інших держав під кутом зору власних політичних, економічних та інших інтересів.

Спостерігається тенденція до використання ЗМІ деякими політичними партіями, рухами, блоками, громадськими об'єднаннями з метою реалізації власних інтересів без огляду на необхідність збереження в Україні загальнонаціональної стабільності і злагоди.

У засобах масової інформації з'являються матеріали, що пропагують уседозволеність, аморальність, нехтування патріотичними та громадськими обов'язками, моральними принципами, зневажливе ставлення і відкриту неповагу до органів та представників державної влади, особливо силових структур. За обсягом та змістом західної реклами, фільмів, спеціальних передач явно проглядається цілеспрямований процес «вестернизації», у рамках якого, за словами професора Г. Почепцова, не стільки західні товари адаптують під нас, скільки нас адаптують під споживання західних товарів і цінностей [100, с. 171].

Як відомо, наша країна відчуває інформаційний тиск з двох сторін - від розвинених країн Заходу і від Росії.

Наведемо дані щодо приватних студій. Наприклад, за тиждень із 18 по 24 березня 1996 року по 9 каналах, що працюють у Києві (УТ-1,2, ОРТ, 30 канал (Тет-а-Тет і ТРК «Київ»), ЮТАР, 7 канал («ТУ Табачник», «Народне телебачення України», «Гравіс»), 25 канал (Нарт), ІСТУ, було продемонстровано 116 кіно- і телефільмів західного, в основному американського, виробництва, 30 фільмів виробництва колишнього СРСР, 11 фільмів виробництва Російської Федерації і 7 українських фільмів. У відсотках: 69 відсотків - західних фільмів, близько 18 відсотків - радянських, більше 8 відсотків - російських і 4,3 відсотка - фільмів українського виробництва.

На виправлення подібної ситуації 13 січня 1998 року український законодавець відреагував виданням Закону «Про кінематографію», згідно ст.22 якого для сприяння виробництву національних фільмів, а також доступу глядачів до перегляду творів національної кінематографічної спадщини встановлено квоту демонстрування національних фільмів, яка повинна становити не менше 30 відсотків національного екранного часу. Ця квота є обов'язковою для всіх демонстраторів фільмів у кіно-, відеомережі та на каналах мовлення телебачення України.

Порівняємо - у США існує законодавчий акт, відповідно до якого заборонено демонструвати на телебаченні більше одного відсотка теле- і кінофільмів іноземного виробництва. Тобто 99 відсотків ефіру телебачення у США становлять кінофільми національного виробництва!

Ці приклади демонструють, що іноземний капітал не просто вагомо присутній у процесі функціонування вітчизняного інформаційного простору. Він чи не визначально впливає на телеаудиторію, а в екстремальні періоди суспільного життя може стати активною силою боротьби.

3.2 Обмеження права людини на свободу інформації для захисту репутації та інших особистих немайнових прав

Згідно зі ст. 3 Конституції України вищими соціальними цінностями визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека. Вирішенню та розкриттю цього питання у цивільному законодавстві присвячено книгу другу ЦК України «Особисті немайнові права фізичної особи» [1; 5].

Право людини на інформацію у цивільному законодавстві у широкому сенсі містить наступні елементи:

1. Право на інформацію. Антиподом до права на особисте життя є право на інформацію, оскільки вони захищають дві різні сфери інтересів - приватного та публічного. Інколи найбільш складним є саме встановлення тієї межі, де публічні інтереси починають порушувати інтереси приватні. Згідно зі ст. 302 ЦК України право на інформацію - це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Однак зазначені дії не стосуються інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

2. Право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК

України) - це право фізичної особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, крім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесу лікування.

3. Право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК

України) містить право фізичної особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Однак це право може бути обмежене. Так, наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст. 30 СК України);

4. Право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто

можливість безперешкодного отримання повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо.

5. Право на честь, гідність та ділову репутацію. Під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями є поняття «ділової репутації», що містить усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи у сфері підприємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.

6. Право на особисте життя. Кожна фізична особа має своє особисте життя, під яким слід розуміти її поведінку поза межами виконання будь-яких суспільних обов'язків. Зрозуміло, що дана поведінка є доволі різноманітною і тому право на особисте життя не визначає конкретні активні дії, які має право вчиняти носій даного права, а лише вказує на те, що фізична особа сама визначає своє особисте життя (ст. 301 ЦК України).

7. Право на особисті папери та таємницю кореспонденції. Суміжним з правом на особисте життя є право на особисті папери (ст. 303 ЦК України). До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо.

Одним із видів права на недоторканність особистих паперів є право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів кореспонденції.

8. Право на свободу творчості та вибір роду занять. Фізична особа, відповідно до ст. 309 ЦК України, має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що полягає у можливості вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст. 275 ЦК України). Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження: вимагати не порушення цих прав; вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

До спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

- поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України). Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган державної влади, або місцевого самоврядування, фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

- спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст. 277 ЦК України). Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України). Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності (ч. 4 ст. 277 ЦК України). Застосування цього способу захисту можливе у випадку, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

- заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України). Сутність цього способу захисту полягає в тому, що у випадку, коли:

- особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права; - особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенденції розвитку правової бази щодо регулювання та охорони права людини на інформацію, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як особистості та гідного члена громадянського суспільства.

3.3 Захист інформаційних прав та перспективи розвитку інформаційного законодавства

Питанням, пов'язаним із правом на інформацію та захистом інформаційних прав у сучасному цивільному праві, приділяється значна увага. Пояснюється це тим, що інформація сприяє розвитку ринкової економіки й інтелектуальної сфери суспільства. Крім того, тим, як вирішується комплекс питань, пов'язаних із правом на інформацію, власне, наявністю чи відсутністю таких прав, визначається рівень демократичності суспільства, дотримання загальновизнаних у світі прав і свобод людини та громадянина. Зазначене підтверджує необхідність дослідження проблем, що виникають у цій сфері, й здійснення аналізу відповідних норм Цивільного кодексу України.

У ст. 200 ЦК вперше в кодифікованому акті дано визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. У ній також передбачено захист прав володільця таких відомостей, при цьому поняття «інформація» вживається у широкому розумінні, яке не підпадає під дію положень про охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства. Подібне визначення міститься також у ст. 1 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» зі змінами і доповненнями (далі -- Закон № 2657-ХІІ). Проте положення цієї статті поширюються і на охороноздатні рішення (винаходи, корисні моделі та ін.), які не були запатентовані правоволодільцем з якихось причин.

Інформація згідно з ЦК належить до нематеріальних благ, до яких законодавством віднесено також і результати творчої діяльності (ст. 199 ЦК), і особисті немайнові блага (ст. 201 ЦК). Поєднання цих об'єктів у окрему групу пояснюється їх особливою правовою природою та відсутністю у них матеріального змісту. Це є причиною для особливого правового регулювання відносин, пов'язаних із їх використанням і захистом.

Так, наприклад, особисті немайнові блага є невідчужуваними і не можуть передаватися іншим особам ні за яких умов. Згідно із частинами 3 і 4 ст. 269 ЦК фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, не може бути їх позбавлена й володіє ними довічно. Використання об'єктів права інтелектуальної власності іншою особою, але не тією, яка має виключне право дозволяти її використання, можливе лише з дозволу останньої. Межі вільного використання об'єктів інтелектуальної власності визначені законом. Інформація як нематеріальне благо (ст. 200 ЦК) має особливості, про які, переважно, і йдеться у цій публікації.

У сучасному світі суспільна взаємодія неможлива без обміну інформацією, що породжує певні труднощі у визначенні особистих прав на неї, оскільки людство зацікавлене у вільному обміні інформацією.

Відповідно до ст. 32 Конституції не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а згідно зі ст. 34 кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб -- на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом лише в передбачених ч. 3 ст. 34 Конституції випадках.

Основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода щодо її обміну; об'єктивність, достовірність інформації; її повнота й точність; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації (ст. 5 Закону № 2657-ХІІ).

Отже, інформація як об'єкт має свої особливості. Це здатність до багаторазового використання, неможливість її знищення, а при передачі - можливість збереження в особи, яка її передала, тощо.

Слід зазначити, що серед основних ознак інформації деякі автори [104; 105; 112; 123] виокремлюють системність, селективність, субстанціональну несамостійність, наступництво, невичерпність, масовість, здатність трансформуватися, здатність до обмеження, універсальність, якість і пропонують методологічно розрізняти поняття «інформація» і «знання», що, безумовно, важливо. Досліджуючи питання офіційного визначення інформації, О.О. Гордов називає ряд ознак, які характеризують офіційну формулу інформації, але підкреслює - не саму інформацію [60, с.8]. Першою ознакою є змістовність, другою - незалежність форми надання відомостей. Посилаючись на літературні джерела інших авторів, він наголошує на тому, що в юридичній літературі наведено багато інших ознак та якостей інформації, які перебувають поза межами її офіційного визначення, що характерно і для українського законодавства.

В.М. Лопатін, виокремлюючи основні ознаки, що, з його точки зору, мають принциповий характер для правового вругулювання відносин із приводу інформації, називає наступні: ідеальність, невичерпність, якісну визначеність, нелінійність, системність, відокремленість. В.О. Калятін, акцентуючи увагу на поняттях «інформація» та «інформаційні ресурси», зазначає, що інформація як об'єкт людських дій має певні особливості. «Вона здатна до багаторазового використання. Можна відзначити її практичну незнищуваність, при передачі вона зберігається у передаючого суб'єкта тощо...» [78, с.500]. В.О. Копилов аналізує виключно юридичні особливості та властивості інформації, основні з яких: фізична невідчужуваність; відособленість; властивість інформаційної речі (інформаційного об'єкта); властивість тиражування (розповсюджуваності); властивість організаційної форми; властивість екземплярності [84, с.28]. Цінність дослідження останнього з авторів полягає у тому, що в них доведена необхідність з'ясування ознак інформації як її юридичних особливостей і властивостей, що виявляються в інформаційних процесах, які забезпечують реалізацію основних інформаційних прав та обов'язків відповідних суб'єктів у порядку забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод. Для інформації яка створюється, використовується чи розповсюджується у правовій системі, притаманний ряд властивостей, що спричинюють певні юридичні наслідки під час обміну нею. Вони закріплюються в нормах права і реалізуються в інформаційних правовідносинах та особливостях поведінки суб'єктів.

Так, на думку В.О. Копилова, властивість фізичної невідчужуваності інформації заснована на тому, що знання не можуть бути відчужені від її носія -- людини, тому при передачі інформації від однієї особи до іншої і юридичного закріплення такого факту, процедура відчуження інформації замінюється передачею прав на її використання і передається разом з цими правами.

Відособленість інформації можлива лише у результаті її опредметнення у вигляді символів, знаків, хвиль з метою обміну нею (відбувається відокремлення інформації від її виробника або творця). Отже, інформація набуває здатності існувати самостійно. У цьому В.О. Копилов, як і деякі інші правознавці, вбачає підтвердження оборотоздатності інформації як окремого об'єкта правовідносин, що є, на нашу думку, однією з найважливіших ознак інформації як об'єкта права взагалі й цивільного права зокрема.

Дискусійним залишається, на нашу думку, положення про властивість інформаційної речі (інформаційного об'єкта). Дехто вважає, що інформація передається і поширюється тільки на матеріальному носії або за допомогою матеріального носія і виявляється як «двоєдність» інформації (її змісту) і носія, на якому вона закріплена. Слід зазначити, що ця властивість дає можливість поширити на так звану «інформаційну річ (об'єкт)», як її називає В.О. Копилов, спільну і взаємозалежну дію двох інститутів -- інституту авторського права й інституту речової власності, однак інформація, навіть за такого підходу, може мати ще одну властивість -- бути нематеріальним благом, і тоді застосування двох інститутів разом неможливе технічно й неправильне за суттю. Як особисте немайнове благо, інформація не може мати нічого спільного з майновою оцінкою і в такому випадку набуває позаекономічного й немайнового змісту, є невідчужуваною у будь-якому разі, навіть якщо цього бажає особа. Це сприяє захисту права, зокрема, фізичних осіб від порушень у цій сфері. До таких належить, зокрема, право на інформацію, закріплене у ЦК (ст. 302).

Інформація може тиражуватися й поширюватися в необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту, і це є її специфічною особливістю. Вона може бути відома багатьом, а якщо зберігається на матеріальному носії - то і належати одночасно необмеженій кількості осіб. Однак, на нашу думку, недостатньо коректним є зауваження про необхідність юридично закріплювати обсяг прав з використання інформації (її змісту) особами, які володіють такою інформацією (які володіють знаннями про зміст інформації) [78; 79; 84]. Значно відрізняються за змістом поняття «володіти інформацією» та «володіти знаннями про зміст інформації». Вважаємо, що мова може йти про володіння як одну зі складових змісту права власності, лише у випадку заміни поняття «інформація» на поняття «документована інформація», тобто відомості, які тісно пов'язані із матеріальним носієм. В інших випадках слід надзвичайно обережно ставитися до термінологічних визначень, щоб не припуститися помилок, відомих теорії права інтелектуальної власності. Йдеться, зокрема, про проприєтарну (лат. proprietas - власність) теорію, яка у будь-якій своїй формі знищує найважливіше - особисті немайнові права (як пов'язані з майновими, так і немайнові). Інформація як особисте немайнове право належить до найважливіших, невідчужуваних, природних, притаманних людині від народження благ -- разом з благом життя, здоров'я тощо. Тому не можна допускати навіть термінологічних неточностей у цій сфері. Так, особистим немайновим благом не можна ні «володіти», ні «користуватися», ні «розпоряджатися».

Для інформаційних відносин загалом термінологічний апарат має бути набагато ширшим і враховувати названі особливості інформації як особливого нематеріального блага. Спрощення, які допускає законодавець стосовно документованої інформації, не можуть слугувати взірцем для доктринальних розробок при вирішенні цієї проблеми і для застосування у судовій практиці.

Абсолютно логічно В.О. Копилов довів, що інформація має властивість організаційної форми та екземплярності. Не викликає заперечень те, що інформація, яка перебуває в обороті, переважно має форму документа. Така властивість дає можливість юридично формулювати факт приналежності документа конкретній особі, наприклад, закріпивши його відповідним підписом у традиційному, чи в електронному вигляді. Інформація поширюється здебільшого на матеріальному носії, що робить можливим облік екземплярів інформації через облік носіїв, на яких вона міститься. Це дає змогу поєднувати змістову складову інформації з її речовим оформленням, тобто з відображенням на носії, що спричинило вже нині вживання поняття «копії документа» й сприяє розробленню механізму реєстрації інформації.

Отже, інформація має притаманні їй специфічні ознаки, які відображають її внутрішню природу та сутність, впливаючи на вибір способів захисту інформаційних прав. Незважаючи на те, що згідно зі ст. 200 ЦК інформація є об'єктом цивільних прав, зокрема, одним із видів нематеріальних благ, встановлення монопольних прав на неї залишається проблемою. У ст. 18 Закону № 2657-ХІІ названо основні види інформації: статистична, масова, про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, про особу тощо. Необхідність забезпечення суспільних інтересів змушує законодавця в деяких випадках запроваджувати особливий режим поширення і використання інформації. Наявність публічного елемента у структурі права на інформацію є, на думку фахівців, важливим чинником правового регулювання інформаційних відносин. Зокрема, досить повно врегульовано у правовому сенсі питання про такі види інформації, як державна таємниця (Закон від 21 січня 1994 р. № 3855-ХІІ «Про державну таємницю»), конфіденційна інформація (Закон № 2657-ХІІ), інформація в автоматизованих системах (Закон від 5 липня 1994 р. № 80/94-ВР «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах») тощо.

Базовим законом, який регулює діяльність у цій сфері, є Закон № 2657-ХІІ (зі змінами й доповненнями). До законодавства України про інформацію належать також й інші законодавчі акти: про окремі галузі, види, форми й засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною; важливе значення мають принципи й норми міжнародного права.

Регулювання питань про надання та використання інформації здійснюється за допомогою ряду спеціальних правових інститутів, наприклад, інституту державної таємниці, однак поки що у законодавстві спеціального права на це не передбачено. Проте за нинішнього розвитку суспільних відносин обробка й надання інформації стають настільки важливим елементом суспільного життя, що виникає необхідність у спеціальних правових заходах, які б забезпечували інтереси осіб, прийнятих до цієї сфери.

Як уже зазначалось, об'єктом інформаційних відносин найчастіше є відповідним чином оброблена інформація (така, що міститься на матеріальному носії), яка має відповідні реквізити, що дозволяють її ідентифікувати. Згідно зі ст. 8 Закону № 2657-ХІІ об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Важливо розрізняти правове регулювання згаданих вище відносин з такими правовими інститутами як службова або комерційна таємниця (так зване ноу-хау). Різниця полягає в тому, що комерційна цінність службової або комерційної таємниці пов'язана з можливістю використання інформації, наприклад, для удосконалення виробничого процесу, а набуття такої інформації здійснюється з метою досягнення завдяки їй певного результату. В інших випадках інформація сама по собі має значення для того, хто її набуває, поза зв'язком з можливістю її використання в своїх інтересах.

В економічній і правовій літературі зарубіжних країн на позначення поняття «комерційна таємниця» вживаються також вирази «секрети виробництва», «ноу-хау», які в аспекті правових категорій розуміються як синоніми. Строк захисту комерційної таємниці не визначено. Права на комерційну таємницю діють, поки дотримуються умови її захисту.

Визнання певних відомостей конфіденційними або такими, що потребують захисту, відповідно до законодавства України, є прерогативою їх власника (правоволодільця). Винятки з цієї загальної норми встановлюються законом або іншим правовим актом. Зокрема, встановлено перелік відомостей, які не можуть вважатися комерційною таємницею. Підприємства й підприємці зобов'язані надавати такі відомості на вимогу органів влади, контрольних та правоохоронних органів, інших організацій, які згідно із законодавством мають на це право.

Збереження в таємниці службової інформації, як правило, не зумовлено її комерційною цінністю, хоча вона може містити відомості комерційного характеру. Заборона на її поширення передбачена у законодавстві, яке регламентує окремі сфери діяльності. Певні категорії працівників такої сфери діяльності зобов'язані зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ у зв'язку з виконуваною роботою (працівники підприємств зв'язку, банків, медичних закладів, страхових компаній, податкових інспекцій тощо).

Комерційна таємниця належить до об'єктів права інтелектуальної власності (статті 505--508 ЦК), оскільки у ній, на думку законодавця, наявні результати інтелектуальної творчої діяльності, про що йдеться у ст. 199 ЦК, і чому присвячено Книгу четверту ЦК. Закріплення прав володільця комерційної таємниці хоча й здійснюється за моделлю охорони промислової власності, однак має свої особливості. Її захист µрунтується на створенні та забезпеченні системи охорони конфіденційності, порушення якої призводить до припинення прав. Умовою надання охорони винаходам, корисним моделям, промисловим зразкам, навпаки, є їх опублікування. Крім того, підставою для виникнення права на захист комерційної таємниці є фактичне правомірне володіння інформацією за умов дотримання відповідних вимог.

Водночас будь-яка особа, яка на законних підставах стала володільцем такої інформації, має право розпоряджатися нею на власний розсуд. Йдеться про отримання дозволу власника (правоволодільця) на таке використання, оформлене договором. Типовим є договір на передачу готових науково-технічних розробок -- технологій, конструкцій, що містять незапатентовані технічні рішення, дизайн тощо. В усіх договорах, в яких передбачено передачу прав на використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, користувач має бути зобов'язаний дотримуватися конфіденційності.

Зазначимо, що відповідальність за порушення права інтелектуальної власності, як і за невизнання чи посягання на нього, встановлена ЦК, іншими законодавчими актами чи договором (ст. 431 ЦК). Права на результати інтелектуальної творчої діяльності захищаються нормами цивільного, кримінального та адміністративного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду для захисту права на інтелектуальну власність (ст. 16 ЦК). Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення на захист права інтелектуальної власності з тих, що перераховані у ст. 432 ЦК. Спеціальні закони, присвячені різним видам об'єктів права інтелектуальної власності, містять відповідні статті про захист прав на ці об'єкти. Частиною 2 ст. 200 ЦК надано право суб'єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення порушень його права і відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Захист цивільних прав та інтересів учасників інформаційних відносин відбувається також згідно з нормою ст. 16 ЦК. Серед способів захисту, перерахованих у ч. 2 ст. 16 ЦК, найефективнішими для захисту інформаційних прав та інтересів можна назвати: визнання права; визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Цілком можливо, що з часом з'являться й інші способи захисту таких прав, що будуть передбачені у договорі або законі. Захист цивільних прав нотаріусом і самозахист цивільних прав у інформаційній сфері можуть, на нашу думку, з часом виявитися найбільш ефективними.

Основним суб'єктом інформаційних відносин згідно зі ст. 38 Закону № 2657-ХІІ є власник інформації, який щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії (ч. 3 ст. 38). Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч. 2 ст. 38). Підставами для виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами й за власний рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпоряджання інформацією, визначати правила її обробки та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації. Таким чином, відповідно до названого закону суб'єктами відносин у сфері інформації є також володільці та користувачі інформацією. У законі, як випливає у термінологічному сенсі, не враховано особливість інформації як нематеріального блага; інформація ототожнюється з її матеріальним носієм, основним суб'єктом інформаційних відносин визначається власник інформації. Проте застосування позовів, традиційних для захисту права власності на речі (майно), до захисту інформаційних прав виявляється не лише неможливим, а й безрезультатним, так само, як і до прав інтелектуальної власності, особистих немайнових прав. Інформація має ще низку особливостей, які докорінно відрізняють її від інших об'єктів цивільних прав. Характерним є і те, що про інформацію не йдеться у гл. 13 ЦК, в якій закріплено поняття речі (майна). Отже, немає підстав ототожнювати інформацію з речами (майном), які є об'єктами права власності й захищаються чітко передбаченими способами.

У ст. 42 Закону № 2657-ХІІ названо також учасників інформаційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або державу, які набувають передбачених законом прав та обов'язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками у цьому Законі визначено авторів, споживачів, поширювачів, зберігачів (охоронців) інформації, визначаючи їх права та обов'язки у ст. 43 та 44, а серед найважливіших прав -- право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати і зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. Це підтверджує раніше висловлену нами думку про те, що не можна прирівнювати інформацію, як нематеріальне благо, до матеріальної речі, в якій вона втілена, оскільки серед перерахованих прав не зазначено жодного з тріади прав власності. При цьому учасники інформаційних відносин зобов'язані поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати інформацію згідно із законом або договором (угодою); дотримуватися принципів інформаційних відносин, передбачених ст. 5 Закону № 2657-ХІІ; забезпечувати доступ до інформації всім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою; зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну й надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у визначеному законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Охорона права на інформацію і неприпустимість зловживання ним регламентовані статтями 45 і 46 Закону № 2657-ХІІ. За порушення законодавства України про інформацію передбачена дисциплінарна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність, яку несуть особи, винні у вчиненні порушень, визначених у ст. 47 Закону № 2657-ХІІ, серед яких: необµрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне її приховування тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до відповідних органів вищого рівня або до суду (ст. 48 Закону № 2657-ХІІ), а у випадках, коли у зв'язку з правопорушенням завдано громадянам, підприємствам, установам, організаціям та державі матеріальної або моральної шкоди, винні у цьому особи відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування також визначається судом (ст. 49 Закону № 2657-ХІІ).

Основним цивільно-правовим способом захисту інформації визнано відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої у результаті правопорушення, вчиненого суб'єктом відносин у сфері інформації.

Порядок використання інформації та захисту права на неї згідно зі ст. 200 ЦК встановлюється законодавством, зокрема, Законом № 2657-ХІІ.

Для повноти дослідження необхідно звернутися також до трактування права на інформацію, що міститься у ст. 302 ЦК. Інформація тут розуміється як одне з особистих немайнових благ, перелік яких визначений ст. 201 ЦК. Загалом, у книзі другій, главах 20 - 22 ЦК інформація і право на інформацію тією чи іншою мірою згадуються у ряді статтей. Особисті немайнові блага, зокрема інформація, можуть належати як фізичним, так і юридичним особам. Вони з'являються у людини в момент народження і нерозривно пов'язані з нею протягом усього життя. Національне цивільне право у цій сфері підтверджує наявність названих благ і визнає свободу індивіда діяти на власний розсуд. Регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин виявляється насамперед у формі юридичного визнання належності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свободи визначати свою поведінку на власний розсуд. Таким чином, відносини у цій сфері виникають з приводу особливої категорії об'єктів -немайнових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, які мають єдину позаекономічну природу, є самостійною цінністю для їх носія і мають функціональну властивість нетоварності. Згідно зі ст. 201 ЦК не виключено, що особисті немайнові блага можуть бути в юридичних осіб. Зокрема, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові блага, які можуть належати юридичній особі. Особисте немайнове право та його об'єкт взаємопов'язані, але не тотожні. Немайнові блага характеризуються принаймні двома ознаками: відсутністю матеріального (майнового) змісту; нерозривним зв'язком із особистістю носія, що породжує невідчужуваність цього блага. Невідчужуваність нематеріальних благ не означає, що їх захист не може доручатися третім особам, наприклад, законним представникам неповнолітніх у позовах про захист честі й гідності. Нетоварність, відсутність економічного змісту нематеріального блага, його нерозривний зв'язок з особою носія є необхідними, але не єдиними ознаками. Комплекс названих благ певним чином індивідуалізує і робить неповторною саму фізичну особу.

Нематеріальні блага характеризують суспільний стан їх володільця і становлять його невід'ємну, хоча й змінювану, якість на весь період його існування. Особисті немайнові блага існують без обмеження строку. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно (ч. 4 ст. 269 ЦК). Наведений у ч. 1 ст. 201 ЦК перелік особистих немайнових благ дещо умовний, а це спонукає до висновку, що об'єктом цивільно-правових відносин може виявитися і не назване нематеріальне благо. Кожна людина має право на особисті блага, такі як життя, здоров'я, честь, гідність тощо так само, як і на матеріальні. Згідно з ч. 1 ст. 302 ЦК, фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Не допускаються збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Комплекс проблем, пов'язаних із названим правом, отримали назву особистих даних, стосовно яких тривають дискусії між представниками різних галузей науки. Відповідно до режиму доступу інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (ст. 28 Закону № 2657-ХІІ). Відкрита інформація систематично публікується в офіційних друкованих виданнях, поширюється іншими ЗМІ, а також безпосередньо надається заінтересованим особам та державним органам (ст. 29 Закону № 2657-ХІІ). Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну (ст. 30 Закону № 2657-ХІІ). Конфіденційна інформація -- це відомості професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням згідно з передбаченими ними умовами. Зазначені особи самостійно визначають режим доступу до такої інформації та встановлюють для неї способи захисту. До таємної інформації належать відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом. Збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи, не допускається (ч. 1 ст. 302 ЦК). Згідно з ч. 2 ст. 302 ЦК фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Достовірною вважається та інформація, що відповідає дійсності. Впевнитися у достовірності інформації можна після особистої перевірки та отримання відповідних доказів із достовірних джерел. Так достовірною відповідно до ч. 3 ст. 302 ЦК вважається інформація, яка надається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах, а саме: у звітах, стенограмах, повідомленнях ЗМІ, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування. Якщо фізична особа поширює таку інформацію, вона не зобов'язана перевіряти її достовірність і не несе відповідальності у разі її спростування. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб за допомогою традиційних способів, визначених у ЦК та іншими способами відповідно до змісту конкретного права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення. Згідно зі ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить принципам цивільного законодавства, вимогам справедливості, добросовісності та розумності. Стаття 16 ЦК надає суду можливість відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі, якщо вона вчинила певні дії виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі або ж всупереч моральним засадам суспільства чи з метою обмеження конкуренції та зловживання монопольним становищем на ринку. Вказані у ЦК особисті немайнові права, зокрема право на інформацію, не є лише декларацією завдяки ефективним способам їх захисту, визначеним ЦК. Захист особистого немайнового права може здійснюватися різними способами відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, до яких спричинило таке порушення. Найважливішим способом захисту інтересів особи, про яку поширили недостовірну інформацію, є її спростування (ст. 277 ЦК). Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.