Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи

Більш складним поняттям є науково-технічна інформація, яка відрізняється від вказаних видів тим, що вона передбачає тісну спорідненість відомостей наукового та прикладного характеру. У спеціальній літературі відсутня єдина думка про визначення “науково-технічна інформація”. Автори розглядають її як “научно-технические сведения, представляющие продукт исследовательского труда”, “полученную в процессе познания логическую информацию, которая адекватно отображает явления и законы природы, общества и мышления и используется в общественно-исторической практике”, “передаваемое научное знание, транслируемое его адресату, потребителю, которое принимает благодаря процессам коммуникации форму научной информации”, “сведения о документах и фактах, получаемых в ходе научной, научно-технической, производственной и общественной деятельности”. Поняття “науково-технічна інформація” (далі НТІ) розглядається і в правових дисциплінах. Так, В.А. Дозорцев висуває думку, що НТІ - “…сигнал, оповещающий заинтересованных лиц о наличии оригинальных источников” [68, c.289]. З цією точкою зору не згоден Ч.Н. Азімов, який вказує, що “…подобное понимание НТИ приводит к тому, что ее содержание ограничивается материалами, оповещающими заинтересованых лиц о наличии задокументированых знаний (реферат, эксперсс-информация и т.п.). Но источниками НТИ могут быть также отчеты о законченных научно-исследовательских и опытно-конструкторских работах. Однако, последние - это не сигнальные документы, а источники, на основе которых возможно “овеществление” научных знаний” [40, c.6].

В Законі України “Про науково-технічну інформацію” від 25.06.93 р. в ст.1 дано визначення НТІ: “Це документовані або публічно оголошені відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності” [20]. З цього приводу ми можемо зробити зауваження. Якщо законодавець під НТІ визначає не тільки задокументовані відомості, а й публічно оголошені, то ст.13 чинного Закону треба доповнити словами “…інформаційна продукція у вигляді документа”. Тому що не всі джерела НТІ можуть бути об'єктами правового регулювання, а тільки ті, які виражені у формі документа. До цього висновку приходить і Ч.Н. Азімов, який підкреслює необхідність вираження джерел у доступній для сприйняття людиною конкретній формі, тобто формі інформаційного документа [40, c.13].

Ми погоджуємось з А.А. Корюковою, яка вважає основними ознаками НТІ: невідривність від фізичного носія; цінність; суспільна природа (джерелом інформації є пізнавальна діяльність людини та суспільства); семантичний характер; незалежність від мови і носія; дискретність; кумулятивність (пов'язана з однією з основних закономірностей розвитку науки - її наступністю та інтернаціональним характером); незалежність від творців; старіння (основною причиною старіння інформації є не сам час, а поява нової інформації, з надходженням якої колишня інформація виявляється невірною) [112].

В чинному Законі України “Про інформацію” дається інша класифікація видів інформації, а саме виділяються: статистична інформація; масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідко-енциклопедічного характеру; соціологічна інформація [22].

Масова інформація - це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Діяльність людини невід'ємно пов'язана з інформацією - отриманням, відбором та зберіганням різного роду відомостей. Масова інформація містить відомості про соціальну дійсність, відображає точки зору, погляди індивідів, груп на ті чи інші події, сприяє формуванню громадської думки. У відповідності до Закону України “Про авторське право і суміжні права” відомості про події та факти, які мають інформаційний характер, не є предметом авторського права, однак якщо засоби масової інформації використовують авторські матеріали і твори художньої літератури та мистецтва, то зобов'язані додержуватися авторських прав та прав на інтелектуальну власність [9]. Це відкрита інформація, однак тут виникають відносини з приводу обов'язків журналістів та редакцій за підготовку і розповсюдження достовірної і повної інформації та їх відповідальність за недостовірну та помилкову інформацію. Під час створення та розповсюдження масової інформації також виникають відносини між державою і засобами масової інформації, між самими ЗМІ як юридичними особами, між ЗМІ і громадянами, юридичними особами з приводу права на створення інформації та відповідальності за розповсюдження невірогідної та неповної інформації. Як бачимо, масова інформація є загальнодоступною, у зв'язку з чим вона не може бути предметом договорів про надання інформаційних послуг. Вона має як приватно-правовий так і, в переважній частині, публічно-правовий характер. У зв'язку з цим, ми вважаємо, що масова інформація регулюється цивільним правом, а отже і стає об'єктом цивільного права, тільки у частині її регулювання нормами авторського права, та деліктних зобов'язань, які виникли внаслідок порушення прав на інформацію, розповсюдження недостовірної та помилкової інформації.

Масова інформація щільно пов'язана з інформацією довідко-енциклопедичного характеру. Цей вид інформації визначається в ст.24 Закону України “Про інформацію” як систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище [22]. Під соціологічною інформацією розуміються документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів фактів. Вона виступає нібито індикатором настрою суспільства, його ставлення до влади, економічного курсу держави тощо. Основними джерелами соціологічної інформації є документовані або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати соціологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень. Соціологічні дослідження здійснюються державними органами, об'єднаннями громадян, зареєстрованими у встановленому порядку. Розглянуті вище два види інформації є загальнодоступними і відкритими для суспільства, у переважній частині вони регулюються нормами публічного права, з приводу них виникають інформаційні послуги.

Наступним видом інформації є інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування. Це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. На наш погляд більш вдалим є визначення, дане В.О. Нікітовим та Є.І. Орловим, які пропонують розуміти під вищезгаданою інформацією “…информацию которая создается органами государственной власти и местного самоуправления, судебными органами, общественными объединениями в соответствии с их статусом и в порядке реализации возложенных на них функций” [103, c.15]. Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування. Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування доводиться до відома заінтересованих осіб різними шляхами. При створенні документованої інформації такого роду виникають відносини з приводу обов'язків та відповідальності відповідних органів за її підготовку, видання та розповсюдження. Документована інформація у вигляді офіційних документів у більшості випадків відкрита і може розповсюджуватись вільно. Виняток складає інформація, яка стосується громадян, наприклад, судові рішення, розповсюдження якої здійснюється тільки в порядку, передбаченому чинним законодавством. Джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування визначаються законодавчими актами про ці органи. Цей вид інформації, на нашу думку, не може бути об'єктом цивільного права, предметом договорів про передачу інформації, тому що вказана інформація створюється і розповсюджується державними органами у зв'язку з реалізацією покладених на них обов'язків. Її розповсюдження здійснюється на основі законодавчих актів про діяльність державних органів, відповідно вказана інформація має характер публічно-правової.

Наступному виду інформації - правовій, завжди було акцентовано увагу, роль цього виду надзвичайно велика. Останім часом, термін “правова інформація” швидко був сприйнятий юридичною наукою і використовується у наукових публікаціях нарівні з іншою юридичною термінологією. Функції права різноманітні, з цього приводу багатоаспектним є поняття правової інформації, це призводить до того, що поки немає єдиної думки про те, яку інформацію слід вважати правовою: у юридичній літературі ми знаходимо багато спроб визначити зміст цього поняття. А.Д. Урсул у більш пізніх своїх роботах відмічав правову інформацію як: “…вид социальной информации, которая отражает нормы, правила, отношение и поведение людей, устанавливаемые и закрепленные государством в соответствии с его целями и задачами” [112]. А.Б. Агапов вважає, що правова інформація є особливим ризновидом електронної інформації, аргументуючи це тим, що останнім часом правова інформація все більш розповсюджується за допомогою електронних носіїв [39, c.13]. На нашу думку, це спірне питання, тому що ще зарано говорити про те, що основним джерелом отримання правової інформації є комп'ютеризовані системи, хоча частка останніх зростає з кожним роком. Н.Г. Бєляєва і В.І. Іванов вказують, що правова інформація охоплює не тільки чинне право, але й включає в себе все, що пов'язано з практикою здійснення права, її вивченням та теоретичною розробкою. В.О. Шабалін розглядає як правову інформацію правосвідомість, а її функціонування - як рух інформації по каналах керуючої правової системи, внаслідок чого і здійснюється процес правового регулювання[12].

А.Б. Венгеров пропонує розрізняти у понятті правової інформації два кола явищ. З одного боку, це та інформація, яка міститься в нормах права. Вона несе в собі інформацію про належну і можливу поведінку осіб та організацій, закріплює і організує соціально потрібну й доцільну поведінку. Ця інформація має наказовий характер, вона первинна, має визначену структуру, виконує функцію обмеження поведінки громадян. Стосується вона політичних, економічних, соціальних аспектів поведінки, правовою вона стає внаслідок особливої процедури прийняття, обов'язкового однакового розуміння та визначення засобів використання [54, c.73]. Інформаційний підхід до правових норм дозволяє вивчити механізм дії права, ефективність дії правових норм, встановити канали, за допомогою яких право дістається до громадян. З іншого боку, правова інформація - це та, яка містить відомості про нормативні акти, джерела їх опублікування тощо. Тобто це вторинна, довідкова інформація про правові документи.

На підставі вищезгаданого можна зробити деякі висновки: 1. правова інформація відіграє важливу роль у справі формування правової держави, сприяє забезпеченню соціальної справедливості, політичних і громадських свобод; 2. наведений короткий перелік поглядів і визначень правової інформації показує, що сфера правової інформації потребує подальшого вивчення, що необхідно продовжити дослідження, спрямоване на визначення поняття правової інформації, її класифікації, виявлення властивих їй рис. Вирішення вказаних питань надасть змогу в подальшому поліпшити правову поінформованість, що є невід'ємною умовою підвищення ролі права.

Масив вказаного виду інформації постійно зростає, і хоча ця інформація має загальнодоступний характер, її цінність для суб'єктів права спричиняє появу спеціальних інформаційних послуг, де основною метою виступає пошук і аналіз правової інформації за цікавлячою тематикою.

Не менш важливим видом інформації є інформація про особу. У ст.23 Закону України “Про інформацію” сформульовано її поняття - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу [22]. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Якщо проаналізувати законодавство зарубіжних країн, то ми побачимо, що цьому виду інформації приділяється велика увага, особливо захисту від незаконного розповсюдження. В деяких законодавчих актах поняття інформаціі про особу і персональні дані ототожнюються, наприклад у Законі Російської Федерації “Про інформацію, інформатизацію та захист інформації” та у Французькому законі 1978 року про обробку даних, файлів даних та індивідуальні свободи. Австрійський закон від 1978 року про захист даних дає визначення поняттю персональні дані. Це інформація, яка зберігається на носії даних та яка причетна, стосується до деякого ідентифікованого або до того, який має високу імовірність ідентифікації, суб'єкта даних [108, c.9]. Датські законодавчі акти 1979 року про регістри публічних органів влади та про приватні регістри визначають поняття “персональних даних” як даних які можуть бути віднесені до ідентифікованих індивідів, навіть якщо таке віднесення припускає знання персонального номера або інших спеціальних засобів ідентифікації індивідуума [108, c.10]. У британському законодавчому акті 1984 року про захист даних поняття “персональні дані” означає дані, які складаються з інформації, яка пов'язана з деяким живим індивідом, який може бути ідентифікований на підставі цієї інформації, включаючи будь-яке вираження думки про цю особу, але без якої-небудь вказівки на наміри користувача даних по відношенню до цієї особи [108, c.10]. Закон Російської Федерації “Про інформацію, інформатизацію та захист інформації” від 1999 року вказує, що інформація про громадян (персональні дані) - відомості про факти, події та обставини життя громадянина, які дозволяють ідентифікувати його особистість. Фінський законодавчий акт про файли персональних даних 1988 року розуміє під персональними даними який-небудь опис якої-небудь фізичної особи, характеристик фізичної особи або життєвих обставин, що може бути визнано як те, яке описує визначену фізичну особу або його сім'ю [108, c.11].

Раймонд Уекс під інформацією про особу (персональною інформацією) розуміє “…факты, сообщения или мнения, которые связаны с данным индивидом и относительно которых можно было бы ожидать, что он считает их интимными или конфиденциальными и, следовательно, желает остановить или, по крайней мере, ограничить их циркуляцию” [108, c.9]. У юридичній літературі важливість аспекту “інформація - інформація про особу” було розглянуто в працях Л.О. Красавчикової. Особлива увага приділялась інформації про особисте життя. На думку дослідниці, відмінність інформації про особу від інформації про особисте життя полягає у об'єкті охорони, який складає інформація про ті чи інші сторони, обставини та окремі моменти особистого життя громадян [89, c.117].

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. При цьому виникають відносини з приводу: права громадян на створення такої інформації; прав та обов'язків громадян щодо її надання відповідним структурам та обов'язків цих структур за законне використання цих даних; відповідальність структур, у яких є інформація про особу, за неправомірне її використання та за схоронність наданих відомостей. Тут визначальним є, що закон забороняє збирати відомості про особу без її попередньої згоди, а також гарантує право кожної особи ознайомитись з інформацією, зібраною про неї. Л.О. Красавчикова звертає увагу на той факт, що інформація про особу тісно пов'язана з інформацією про особисте життя громадянина, що у свою чергу є складовою частиною особистої таємниці громадянина [89, c.114-117]. В.О. Копилов теж вказує на те, що інформація про особу у відповідності до конституційних інформаційно-правових норм можє бути особистою таємницею й належати до конфіденційної інформації, яка потребує захисту від несанкціонованого доступу [84, c.25-29]. Таким чином, вказана інформація не може виступати предметом договору про передачу інформації, однак вона за своєю значимістю є об'єктом цивільного права і регулюється ним у частині права на особисте життя та його таємницю, права на таємницю про стан здоров'я.

Наведене дозволяє нам дійти висновку, що інформація може поділятись і за режимом доступу до неї. Це передбачено в Законі України “Про інформацію”, де в ст.28 вказується, що за режимом доступу інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом [22]. Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Закон розуміє під конфіденційною інформацією відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов [22].

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі [22]. Переважно, вказана інформація є закритою для цивільних відносин і власне не є об'єктом цивільних правовідносин, виняток складають делікти. У першу чергу це стосується державної, лікарської, банківської таємниці. Ми вважаємо, що тільки комерційна таємниця може бути взята до цивільного обігу.

Велика радянська енциклопедія дає визначення конфіденційності (від латин. сonfidentia - довіра) - “…доверительный, не подлежащий оглашению, секретный” [47, c.83]. В. Даль тлумачив слово “тайна”: як “…все сокрытое, неизвестное, неведомое или нечто скрываемое, секретное, не оглашаемое” [62, .c386]. Таким чином, з цього можна зробити висновок про рівнозначність понять конфіденційна інформація і таємниця, однак поняття таємниці у правовій науці не зовсім збігається з поняттям конфіденційної інформації, тому що таємниця означає ще і правовий режим інформації. На нашу думку, цікавою є точка зору О.І. Алексінцева, який вважає, що до конфіденційної інформації треба відносити всю інформацію, яка складає будь-яку таємницю. В.Н. Лопатін погоджується з цією точкою зору, але стосовно включення до конфіденційної інформації комерційної, банківської, професійної та службової таємниці [42, c.4-9].

Одне з найбільш відомих визначень конфіденційної інформації було дано у справі Saltman Engineersg vs Cambel. Це інформація, яка не є в громадській власності і не є загальновідомою [77, c.198].

В юридичній літературі існують різні точки зору стосовно співвідношення “ноу-хау”, комерційної таємниці, секретів виробництва. Одні вважають, що секрети виробництва, ноу-хау, комерційна та службова таємниця означають одне й те саме (В. Єременко, А.П. Сергєєв, Є.А. Суханов), інші - що це хоча і схожі, але різні поняття (Ю.М. Капіца, О.Е Кузьмін, П.С.Матвєєв, Н.О.Можаровська, О. Сергєєва, О.А. Чобот та інші). В цьому дисертаційному дослідженні ми будемо дотримуватись другої точки зору і спробуємо відокремити ці поняття одне від одного.

Відповідно до Регламенту Комісії ЄС стосовно договорів на передачу “ноу-хау” 1989 р., “ноу-хау” означає масив технічної інформації, яка є секретною, суттєвою та визначається у будь-якій відповідній формі.

У цілому ж можна констатувати відсутність єдиного підходу до визначення поняття “ноу-хау” на рівні міжнародних організацій і, як результат, відсутність єдиного розуміння “ноу-хау”. Робота в цьому напрямку продовжується, але поки лише в рамках рекомендацій і пропозицій.

У українському законодавстві поняття “ноу-хау” було майже невідомим, про нього навіть не згадувалось у національному законодавстві, угоди на передачу “ноу-хау” укладались дуже рідко та тільки із зарубіжними партнерами і, як правило, через уповноважені зовнішньоторговельні організації. Першу спробу визначити “ноу-хау”, ми можемо знайти в Інструкції про порядок роботи з продажу ліцензій та надання послуг типу інжиніринг, яка була затверджена 26.01.79 р.. Вказувалось, що під “ноу-хау” “…розуміються незагальновідомі і практично застосовні у виробничій і господарській діяльності: а) різного роду технічні знання і досвід, що не мають правової охорони, способи і навички, необхідні для проведення проектування, розрахунків, будівництва і виготовлення яких-небудь об'єктів чи виробів, науково-технічних, дослідно-конструкторських і т.п. робіт, розробки і використання технологічних процесів; склади і рецепти матеріалів, речовин, сплавів і т.п.; методи і способи лікування, пошуку і видобутку корисних копалин; б) знання і досвід адміністративного, економічного, фінансового чи іншого порядку”. Як бачимо в цьому визначенні, закладена ідея широкого розуміння “ноу-хау”, властива практиці останніх років.

Розробкою поняття “ноу-хау” займалося багато авторів (Р.Л.Наришкіна, М.М.Богуславський, И.С.Мухамедшин, В.М.Федоров, А.П.Бєлов, О.О. Підопригора, І.Газда, І.Ласкавий, Ладас, Тернер, Маньян, Бертран), позиція яких з цього питання добре відома і досліджена в літературі.

Сьогодні в юридичній літературі немає загальноприйнятого визначення “ноу-хау”, а навпаки, існує велика кількість визначень і думок, а це у свою чергу призводить до того, що, “ноу-хау” ототожнюють з секретами виробництва, що, на наш погляд, неприпустимо, тому що це хоча і спорідненні за змістом явища, однак не еквівалентні.

Традиція ототожнення “ноу-хау” із секретами виробництва (а, отже, й з комерційною таємницею) у вітчизняному законодавстві була закладена у ст. 151 Основ цивільного законодавства СРСР та союзних республік, де вперше термін “секрети виробництва” був повністю ототожнений з терміном “ноу-хау”, що продовжує впливати на формування української законодавчої бази. Виходячи з аналізу закордонних джерел та, особливо, англійської судової практики, О. Сергєєва доходить висновку, що термін “ноу-хау” виникає саме з метою відокремлення певних категорій відомостей та досвіду працівника від комерційної таємниці [114, c.87].

З розвитком ринкових відносин потреба у комерційній таємниці зростає, так наприклад, американський дослідник Б. Аткінс вказує, що у 1995 році у США більш ніж 70% виробничих технологій знаходилось у формі комерційної таємниці [112]. ЦК України у ст.505 дає визначення комерційної таємниці як інформації, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці [5].

У проекті Закону “Про комерційну таємницю”, комерційна таємниця визначається як “науково-технічна, комерційна, організаційна або інша інформація, що використовується в підприємницькій діяльності і яка: 1) має реальну чи потенційну економічну цінність через те, що вона не є загальновідомою і не може бути отримана законним способом особами, які могли б одержати економічний зиск від її розголошення або використання; 2) є предметом правових, організаційних, технічних та інших засобів охорони інформації (режим комерційної таємниці) [34, c.87].

У юридичній літературі поняття “комерційна таємниця” визначається неоднаково. Так, Г. Андрощук вказує, що під комерційною таємницею підприємства (фірми) треба розуміти відомості, які не є державними секретами, пов'язаними з виробництвом, технологією, НДДКР, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам [43, c.10]. Є. Соловйов вважає, що комерційна таємниця - це економічні інтереси та відомості про різні сторони і сфери виробничо-господарської, управлінської, науково-технічної, фінансової діяльності фірми, які навмисно приховуються з комерційних міркувань, охорона яких обумовлена інтересами конкуренції і можливої загрози економічної діяльності фірми. Тобто комерційна таємниця виникає тоді, коли вона представляє інтерес для комерції. Ю. Плаксін та Ю. Макогон вважають, що комерційна таємниця - це будь-яка ділова інформація, яка має для підприємства реальну або потенційну цінність на комерційних засадах, витік якої може спричинити йому шкоду; вона не є загальновідомою та загальнодоступною на законних підставах, вона певним чином визначена, та підприємством вживаються певні заходи для збереження її конфіденційності; вона не є державною таємницею і не захищена авторськими та патентними правами; вона не стосується негативної діяльності підприємства, яка здатна завдати шкоди суспільству. В.М. Лопатін вказує, що комерційна таємниця “…это научно-техническая, технологическая, коммерческая, организационная или иная используемая в экономической деятельности информация, имеющая действительную потенциальную коммерческую ценность в силу ее неизвестности третьим лицам, которые могли бы получить выгоду от ее разглашения или использования, к которой нет свободного доступа на законном основании, и по отношению к которой принимаются адекватные ее ценности меры охраны”. О.П. Сергєєв дає поняття комерційної таємниці у такому вигляді: “…інформація складає службову або комерційну таємницю у випадку, якщо інформація має реальну або потенційну цінність в силу невідомості третім особам, до неї відсутній вільний доступ на законних підставах та володар інформації вживає заходів для збереження конфіденційності” [115, c.675]. О. Сергєєва розуміє під комерційною таємницею - інформацію конфіденційного характеру, яка безпосередньо пов'язана з підприємницькою діяльністю суб'єктів права на цю діяльність, як індустріального, так і торговельного характеру, або з діяльністю щодо надання послуг, яка має реальну або потенційну економічну цінність та надає переваги в конкурентній боротьбі, за розголошення якої настає юридична відповідальність та існує особливий режим її охорони.

Отже, підсумовуючи все вище сказане, можна підкреслити, що українське законодавство, як і законодавство більшості європейських країн, пред'являє до комерційної таємниці такі три вимоги. По-перше, інформація повинна мати дійсну або потенційну комерційну цінність через те, що вона невідома третім особам. По-друге, до інформації, яка складає комерційну таємницю, немає вільного доступу на законних підставах. По-третє, є об'єктом достатніх для цих обставин заходів із збереженням її у секреті особою, яка законно здійснює контроль за цією інформацією.

На думку Ю.М. Капіци спільними рисами “ноу-хау” та комерційної таємниці слід вважати такі: а) відомості які їх становлять, є тотожними; б) охороняються самостійно особою, яка законно здійснює контроль за цією інформацією; в) до них не застосовується вимога абсолютної секретності [77, c.176-210].

Підсумовуючи, можна стверджувати, що на сьогодні в Україні існує проблема вдосконалення законодавства щодо правового регулювання окремих видів інформації. Усунення неузгодженості, пов'язаної з цими визначеннями, дасть можливість підняти рівень законодавства України до вимог сьогодення у більшій мірі підвищити рівень захищеності від незаконного розповсюдження та використання зазначених видів інформації.

Висновок до розділу 1. 1. Інформаційне законодавство потребує вдосконалення у частині визначення пріоритету приватного інтересу до інформації, регулювання різних видів інформації (особливо нерозкритої науково-технічної), регулювання зобов'язальних відносин, які виникають з приводу передачі та розповсюдження інформації, захисту права на інформацію та відшкодування заподіяної шкоди. 2. Відповідно до ст. 4 ЦК інформаційне законодавство слід привести до єдиного правового критерію, основу якого буде складати ЦК України і розроблений на його основі Інформаційний кодекс. 3. Відповідно до ст. 200 ЦК визначити інформацію як відомості, а не дані, які можуть бути включені в обіг у вигляді, який може сприйняти і осягнути людина. 4. Видовість інформації слід провести на основі визначення приватного інтересу; це надасть можливість адекватно визначити товарність інформації.

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ВИДИ ТА ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН ЯК ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ

2.1 Поняття інформаційних правовідносин

Обіг інформації у суспільстві дає підстави для висновку про появу нового виду суспільних відносин - інформаційних, які є об'єктом правового регулювання [113, c.22]. Ці відносини, з одного боку, вкладаються у загальні постулати про правовідносини взагалі і цивільні зокрема, а з іншого - відображають особливості інформації як об'єкта цивільних відносин. “Природа информации и информационного продукта не укладывается в привычные формы предметов правовых отношений, а сами отношения в этой связи нуждаются в новых механизмах правового регулирования”. Завдання входження України в загальноєвропейський і світовий інформаційний простір вимагає вирішення глобальних питань: формування в Україні єдиного інформаційного простору, систематизація та розроблення способів економічно вигідної реалізації інформаційних ресурсів та впровадження правових механізмів, які забезпечать правове регулювання нового класу суспільних відносин - інформаційних.

Зміст встановлення цивільних прав полягає у досягненні особою певних благ, які за своєю природою можуть належати не тільки до матеріальної сфери, а й ідеальної (нематеріальної). В цьому плані інформація представляє собою соціальну потребу, визначене благо, і перш за все досягнення якого дозволяє зняти його залежність від навколишніх соціальних умов. У зв'язку з цим будь-який об'єкт має економічну цінність у зв'язку з його споживанням, використанням. Зрештою, заради такого споживання існує економічний обіг. Головною якістю блага (а інформація, як ми визначились - це благо) як предмета цивільного права є здатність задоволення тих чи інших потреб та інтересів суб'єкта, а оскільки потреба у інформації має суспільний характер, то не тільки матеріальні, а й нематеріальні блага повинні бути включені у предмет цивільного права. Останні, як правило, нерозривно пов'язанні зі своїми носіями або авторами, тобто мають особистий характер. Проте ці об'єкти можуть використовуватись як товари, а відносини, що складаються з приводу такого використання, стають майновими.

Слід відмітити, що завжди похідними від економічних є майнові відносини, що майнові відносини - це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ. Такої ж думки дотримувався О.А. Пушкін, вказуючи, що майнові відносини в цивільному праві - “…это по своей глубинной сущности товарно-денежные, экономические или, что одно и то же, производственные отношения”. О.С. Іоффе відмічав, що майнові відносини - це перш за все відносини еквівалентного характеру [75, c.57]. Аналізуючи інформацію як об'єкт правовідносин, В.О. Копилов робить висновок, що з приводу цивільного обігу інформації виникають відносини, які слід охарактеризувати як майнові [84, c.25-29].

Інформаційні відносини тісно пов'язані з немайновими відносинами, з відносинами, які виникають у зв'язку із здійсненням особистих немайнових прав. Ю.Е. Назарова висловлює думку, що інформаційні відносини (особисто коли йдеться про комерційну таємницю) являють собою особисті немайнові права [69]. В ЦК України в книзі другій “Особисті немайнові права фізичних осіб” містяться норми, які стосуються правового режиму інформації. Це статті 270, 277, 278, 285, 286, 301, 302, 306 [5]. Але вони теж у повному обсязі не належать до немайнових прав. На нашу думку, через те, що інформація - це своєрідний “феномен права”, вона розповсюджується на всі сфери людської діяльності, і інформація є об'єктом регулювання, як публічного, так і приватного права. Ще одним аргументом виступає той факт, що відповідно до традиційної позиції вітчизняного цивільного права особисті немайнові права не можуть бути самостійними об'єктами товарного обігу, оскільки вони не мають економічного змісту. Однак в умовах інформаційного суспільства інформаційний товар не може бути поза межами економічного обігу. Це, на нашу думку, виступає головним чинником розмежування інформаційних і немайнових відносин.

На думку А.Б. Венгерова, соціальний зміст інформаційних відносин важливий для їх правового регулювання. Інформаційні відносини потрапляють у сферу правого впливу тільки тому, що вони мають соціальний зміст, а також тому, що вони мають свою вольову суб'єктивну форму (конкретні вольові акти - різні операції з інформацією), і в силу цього вони стають об'єктом правового регулювання [54, c.39]. Думку про те, що інформаційні відносини мають правову природу, висловлював Г.І.Смірнов, він вказував, що інформаційні відносини, які складаються з приводу створення і поширення будь-якої інформації, за своєю юридичною природою є цивільно-правовими. Отже, з наведеного можна зробити висновок, що інформаційні відносини - суто цивільні відносини, які регулюються нормами цивільного права. Об'єкт цих відносин безпосередньо знаходиться у сфері об'єктів цивільного права, а на суб'єктів розповсюджуються вимоги щодо правоздатності та дієздатності.

Суспільні відносини, врегульовані нормою права, це - правовідносини. Що дає нам змогу зробити висновок: на сучасному етапі розвитку права та суспільства йдеться вже про інформаційні правовідносини. Можливість перетворення інформаційних відносин у інформаційні правовідносини відмічає й Ч.Н. Азімов [40, c.12].

О.О. Гаврилов визначає інформаційні правовідносини як “урегулированные нормами права отношения, при которых один субъект (физическое или юридическое лицо) вправе требовать от другого субъекта получения определенной информации, а второй обязан передать первому определенный вид информации”. Однак, на нашу думку, це не досить вдале визначення, тому що автор ігнорує той факт, що ринок інформаційних послуг регулюється договірними відносинами, в рамках яких суб'єкти інформаційних відносин наділяються рівними правами та обов'язками. О.О. Снитніков, вважає, що інформаційні правовідносини - це врегульовані нормами інформаційного права відносини між суб'єктами [118, c.12-13]. М.М. Рассолов визначає інформаційні правовідносини як “…информационные отношения между самими разнообразными участниками - в которых последние участвуют в качестве носителей прав и обязанностей, устанавливаемых нормами информационного права”. Далі він визначає, що елементами інформаційних правовідносин є: суб'єкти права, зміст правовідносин (суб'єктивні прав та юридичні обов'язків), об'єкт правовідносин. Цікавим є підхід Д.В. Огородова, який вважає, що немає потреби визначати інформаційні правовідносини, тому що вони трансформувались у правовідносини в інформаційній сфері, які представляють собою “… правоотношения в полном смысле, поскольку возникают как результат правового регулирования соответствующих общественных отношений, не являясь результатом лишь информационного действия права, а также включают в себя все элементы, присущие правоотношению (субъекты, объект, содержание). Исходя из этого, правоотношения в информационной сфере предложено определять как урегулированные нормами права общественные отношения, возникающие по поводу информации либо юридически значимых результатов действий (бездействий) с информацией (передача, получение, неразглашение и др.)” [101, c.9].

Встановлення окремої цивілістичної категорії виправдане тільки за умови визнання за нею особливого правового режиму. Слід погодитися з висновком І.Л. Бачило, яка вважає, що, аналізуючи інформацію як об'єкт правовідносин і права, не можна говорити про неї взагалі, неконкретно. Об'єктом розгляду повинна бути, у першу чергу, інформація, яка знаходиться в обігу і з приводу якої або у зв'язку з якою виникають суспільні відносини, що регулюються правом [46, c.45].

Приступаючи до визначення правового режиму такого нетипового об'єкта, як інформація, нам необхідно з'ясувати спочатку, що варто розуміти під об'єктом цивільного права, а потім саме поняття правового режиму цього об'єкта.

Якщо взяти за вихідну посилку визначення ст.8 Закону України “Про інформацію” яка закріплює, що об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах [22]. Ч.Н. Азімов вважає, що об'єктом виступають задокументована науково-технічніна інформація, якою обмінюються суб'єкти правовідносин [40, c.12]. М.М. Расолов приходить до висновку, що об'єктом є всі ті матеріальні, духовні та інші соціальні блага, явища і процеси, з приводу яких суб'єкти інформаційних правовідносин вступають в інформаційно-правові відносини і що є предметом їх інтересів, прав та обов'язків. Об'єктами виступають різні інформаційні ресурси та інформація, програми, бази даних, рекламні продукти, інформаційні системи і т. ін..

Отже, з наведеного, ми можемо зробити висновок, що основним об'єктом інформаційних правовідносин виступає перш за все інформація. Питання інформації як об'єкта найбільш актуальне і в той же час суперечливе. Цивільний кодекс УРСР 1964 року взагалі не розглядає інформацію як об'єкт права, в ЦК України інформації як об'єкту права приділено належну увагу (ст.ст. 93, 177, 200, 201, 277, 278, 285, 286, 302, 505 та ін.), законодавець у ст. 177 прямо виділив інформацію серед об'єктів цивільних, а не як це було раніше зпропоновано в проекті ЦК у ст.161 - конфіденційна інформація [5].

Проведений аналіз юридичної літератури дає змогу зробити висновок, що на сьогодні існує три точки зору на проблему інформації як об'єкта права. Перша полягає в тому, що об'єктом виступає інформація, прихильники другої позиції стверджують, що об'єктом є інформація та інформаційні ресурси, третя точка зору полягає в тому, що об'єктом виступають тільки інформаційні ресурси.

В.І. Жуков, розглядаючи правовий режим об'єктів інформатики, відмічає: “…наряду с традиционными объектами гражданского права, правоотношения - вещами, услугами, продуктами творческой деятельности в эпоху научно-технического прогресса появились новые, нетипичные объекты, сложные для восприятия юристам, неспециалистам в области точных наук, инженерных наук. Естественный процесс исследования требует разрешения ряда неюридических и юридических проблем на их «стыке». В формальной логике такие объекты исследования именуют как совместимые, которые находятся в отношении перекрещивания отражающих их понятий. Эти проблемы еще не получили четкого выражения вовне и, прежде всего, описания в форме, доступной для восприятия специалистами как точных наук, так учеными-цивилистами. Трудность данного этапа исследования состоит в том, что он требует совместной научной деятельности представителей различных наук, а полученные результаты должны быть пригодными для взаимной научной интеграции. Готовясь к такой совместной научно-исследовательской деятельности, юристам необходимо изначально четко определиться с одной из многих существующих теорий объекта гражданского правоотношения” [72, c.127-132].

Більш детальна характеристика такого правового явища, як інформація, вимагає також дослідження правового режиму інформації як об'єкта цивільного права. Правовий режим як система юридичних правил, що визначають становище досліджуваного явища об'єктивної дійсності як об'єкта цивільних прав у тій чи іншій системі законодавства, розкривається через усю сукупність правил і норм, що визначають як статику, так і динаміку правового існування розглянутого об'єкта. Поняття правового режиму не має у теоретичній літературі сталої дефініції. В.І.Жуков погоджується з О.О. Красавчиковим відносно визначення правового режиму, який у свою чергу вказував, що “…общего понятия правового режима объектов гражданско-правовых связей, мягко говоря, не сформулировано, а практически и более точно - его нет. …Если и делаются высказывания по поводу правового режима той или иной разновидности объектов, то в них под таковыми понимаются вещи” [72, c.137].

Виходячи з указаної парадигми і приступаючи до моделювання правового режиму інформації, нам необхідно визначитись з об'єктом, ознаками цього об'єкта. Представляється, що відправною точкою для визначення правового режиму інформації буде визнання унікальності цього об'єкта правового регулювання, що відрізняє його однаковою мірою як від майна, так і від об'єктів права інтелектуальної власності. Для цілей конструювання правових режимів інформації принципово важливо враховувати її юридично значимі ознаки: нематеріальність, можливість одночасного перебування в необмеженого кола осіб, відсутність нерозривного зв'язку з її матеріальним носієм, неспоживність при її використанні й інші.

Можна зробити висновок, що на цьому етапі розвитку цивільного права інформація стає самостійним його об'єктом. При цьому ми можемо визначити особливості такого об'єкта. До речі, від того, що розуміють під інформацією як об'єктом права і як визначають ознаки, наприклад О.О. Антопольський виділяє таку ознаку, як, суб'єктивний характер - інформація виникає в результаті діяльності суб'єкта, що володіє свідомістю, тобто результатом інтелектуальної діяльності. З цим ми не можемо погодитись, тому що в такому разі вона безпосередньо стає об'єктом інтелектуальної власності. На наш погляд, перш за все, інформація є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні носії (дискета, магнітна плівка, папір, оптичний диск тощо). По-друге, за своїми фізичними властивостями інформація є благом неспоживчим, тому що її використання за призначенням не призводить до її зменшення чи фізичного знищення. Інформація може тільки морально застарівати і тому або залишитись невитребуваною, або, у разі необхідності, змінюватись на більш нову. По-третє, вона здатна до відтворення, копіювання, оновлення, накопичення та збереження. По-четверте, форми використання, поширення та зміни інформації різноманітні.

В.І.Жуков відмічає, що більшість об'єктів інформації, які розташовані в ланцюгу “знання-сила”, не має чіткого правового режиму [71]. В.А.Дозорцев відмічає, що правовий режим можна визначити тільки для інформації з обмеженим доступом, а загальновідома інформація не має чітко визначеного правового режиму. На інформацію як відомості як такі абсолютного і навіть квазі-абсолютного права не існує і не може існувати. Правовий режим інформації, будується на іншому принципі, ніж об'єкти інтелектуальної власності [64, c.22-36].

Як відмічають деякі фахівці, визначити правовий режим інформації досить важко, а то і неможливо, тому що не може існувати єдиного правового режиму інформації. Д.В. Огородов вважає, що, розглядаючи інформацію в юридичному аспекті, варто виділити дві групи правових режимів, якими наділяється інформація: 1) правові режими власне інформації (наприклад, природно масова інформація, таємниці й ін.), у цих випадках юридична і природничого - наукова характеристики інформації збігаються; 2) правові режими, що виражають інші об'єкти, наприклад невідчужувані нематеріальні блага, безготівкові гроші, бездокументні цінні папери, докази в юридичному процесі й ін. У цих випадках для законодавця має значення не сама інформація, а інше соціальне благо, що позначає (виражає) інформація. Тут інформація виступає свого роду провідною частотой для інших об'єктів правової охорони. З правової точки зору це стає можливим завдяки наділенню інформації різними правовими режимами. Образно говорячи, інформації притаманна свого роду “юридична пластичність”, тобто підвищена, у порівнянні з іншими явищами (наприклад, з речами), здатність сприймати зовсім різні правові режими [101, c.18].

На нашу думку, в умовах ринкової економіки правовий режим інформації не може бути встановлений безпосередньо, тому що цей об'єкт є багатогранним, і не можливо в повному обсязі охопити протиріччя між присвоєнням інформації і вільним її використанням.

Поряд з об'єктом, елементами інформаційних правовідносин є і суб'єкти. Закон України “Про інформацію” у ст.7 визначає, що суб'єктами інформаційних відносин є: громадяни України, юридичні особи, держава, а також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства [22]. Ч.Н. Азімов вважає, що суб'єктами виступають організації та громадяни [40, c.12]. О.О. Снитніков висловлює думку, що суб'ктами інформаційних правовідносин є держава, громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства, об'єднання громадян, юридичні особи [118, c.6]. Ця позиція не викликає сумнівів, тому що охоплюється все коло суб'єктів, які можуть брати участь в інформаційних відносинах. Хоча існує й інша точка зору. Так, наприклад, В.О. Калятін визначає суб'єктів інформаційних правовідносин наступним чином: власник інформаційних ресурсів, інформаційних систем, технологій і засобів їх забезпечення, володілець інформаційних ресурсів, інформаційних систем, технологій і засобів їх забезпечення, а також користувач інформації. Вчений робить висновок, що у ролі власника і володільця інформаційних ресурсів буде виступати не будь-яка особа, а тільки спеціалізована організація, яка зайнята збором, зберіганням, обробкою та повідомленням інформації [78, c.193-194]. Цей висновок викликає сумнів тому, що фізична особа буде виступати в інформаційних відносинах однобоко, тільки як споживач інформації. І виникає запитання до автора: хіба фізична особа не може самостійно повідомляти інформацію та буди суб'єктом договірних відносин в інформаційній сфері?

М.М.Рассолов визначає, що суб'єктом може виступати конкретна особа, громадянин, юридичні особи, держава. При цьому М.М. Расолов відмічає, що громадяни як суб'єкти інформаційних правовідносин повинні в повному обсязі бути правоздатними та дієздатними. Дослідник вважає, що правоздатною буде визнаватись кожна особа, громадянин, а дієздатність виникає не в кожної особи. На думку автора, дієздатність буде виникати в особи тільки в силу її підготовки, здібностей і т. ін., в силу спроможності особисто використовувати свої права і приймати на себе зобов'язання. На нашу думку, це не досить правильно тому, що інформаційні правовідносини щільно пов'язані з цивільно-правовими. Ми вважаємо, що до суб'єкта (як фізичної так і юридичної особи) інформаційних правовідносин повинні застосовуватись норми цивільного права. А якщо виходити із вказаної посилки, то тоді ніяких спеціальних навичок для повної дієздатності особі не треба.

Проте серед суб'єктів ми, з огляду на ст.3 Конституції України, окремо виділимо людину як генератора інформації (першосуб'єкта) і її основного споживача. У зміст правоздатності суб'єктів, на нашу думку, входять збір, зберігання, переробка та розповсюдження інформації. У зв'язку з цим ми можемо констатувати, що суб'єкти інформаційних правовідносин наділені суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Отже, підсумовуючи аналіз інформаційних відносин можна зробити висновки. 1. На сучасному етапі суспільних відносин інформаційні відносини є самостійними, однак, в той же час, щільно пов'язаними з цивільними і регулюються нормами цивільного права. Ми можемо визначити їх як особисті немайнові нові відносини, які мають майновий характер і виникають між фізичними, юридичними особами та державою в особі її уповноважених органів з приводу вироблення, зберігання, обробки, передачі та використання інформації. Таким чином інформаційні правовідносини - суспільні відносини що врегульовані переважно нормами цивільного права з приводу виробництва, розповсюдження, використання інформації й охорони прав на неї, учасники яких наділені суб'єктивними правами і юридичними обов'язками. 2. Основним об'єктом інформаційних правовідносин є інформація у її численних та різноманітних формах (документ, інформаційний ресурс і т. ін.). 3. Інформація є самостійним об'єктом цивільного права, а на суб'єктів інформаційних правовідносин розповсюджуються норми цивільного права. 4. Правовий режим інформації визначити практично неможливо, тому шо правові режими інформації характеризуються різноманіттям навіть у рамках однієї галузі права. 5. В інформаційних відносинах взаємодія суб'єктів здійснюється у відповідності до належних їм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

2.2 Види інформаційних правовідносин

Традиційна регламентація майнових відносин, пов'язаних з товарним ринковим оборотом, розвивалася у зв'язку з результатами матеріального виробництва, з матеріальними речами і породженим цим оборотом грошовим обігом. Багато в чому вона непридатна для нематеріальних об'єктів. А саме до них відносяться результати інформаційної діяльності. Але традиційні товарні відносини породили не тільки норми, застосовні лише до матеріальних об'єктів. Вони дали життя і деякі правові норми, що мають загальний характер і значення для всіх товарних ринкових відносин, незалежно від матеріального чи нематеріального характеру їхнього об'єкта. До них належать, наприклад, положення про суб'єктів права, про договори, про відповідальність за порушення зобов'язань і т.п. Ці норми цілком застосовні і до відносин із приводу результатів інформаційної та інтелектуальної діяльності. У зв'язку з розширенням сфери їхньої дії вони підлягають тільки деякому коректуванню і своєрідній інтерпретації. Тому, працюючи із законодавством про права на результати інтелектуальної та інформаційної діяльності, необхідно враховувати обидва розглянуті аспекти. По-перше - це застосовність загальних положень цивільного законодавства. По-друге - це специфічність норм із приводу відносин, що стосуються результатів інформаційної діяльності, їхня відмінність від норм із приводу відносин, що стосуються матеріальних об'єктів, речового характеру. Ця частина законодавства ще досить незвичайна, і з її “незвичайністю” часто пов'язуються уявлення про складність цієї галузі законодавства та визначення виду самих правовідносин.

Довгий час у нас вважалося, що безпосередній вплив на зміст правового регулювання роблять лише суспільні відносини, але не об'єкт правового регулювання. Помилковість цього уявлення прекрасно ілюструє законодавство про інформацію, коли об'єкт регулювання багато в чому залежить від правового режиму. Основним об'єктом правовідносин в інформаційній сфері є інформація, яка знаходиться в суспільному цивільному обігу і з приводу якої виникають суспільні відносини, що підлягають правовому регулюванню. Виділення інформації як самостійного об'єкта цивільного права зумовлюється не тільки цінністю інформації, але й необхідністю захисту інформації як нематеріального та легко доступного блага, що необхідне суб'єкту в його діяльності. Інформаційні правовідносини є різновидом правових відносин, вони виражають усі основні ознаки правових відносин.