Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

“Захист честі, гідності, ділової репутації за законодавством України”

План

Вступ

1. Поняття честі, гідності та репутації, основні засади їх захисту

1.1 Честь, гідність, ділова репутація як правові категорії

1.2 Поняття особистих немайнових відносин не зв'язаних з майновими

1.3 Конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і організацій

1.4 Процедури захисту честі, гідності та ділової репутації

1.4.1 Поновлення порушеного права

1.4.2 Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту

1.4.3 Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права

1.5 Право на відшкодування моральної шкоди

2. Кримінальна відповідальність за позбавлення волі, незаконенне утримання та викрадання

2.1 Кримінально-правова характеристика незаконного позбавлення волі (викрадення людини) та незаконного поміщення в психіатричний заклад

2.2 Кримінальна відповідальність за захоплення заручників

2.3 Проблема торгівлі людьми в Україні

2.4 Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини

2.5 Кримінальна відповідальність за підміну дитини та експлуатацію дітей

3. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди

4. Проблеми захисту права, честі та гідності біженців і осіб, які шукають притулок в україні

5. Правовий захист від дифамації (ганьблення інформацією)

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дипломної роботи зумовлена тим, що в сучасних умовах захист прав людини являється однією із домінант суспільного прогресу, основою якого являється загальнолюдський інтерес, пріоритет загальнолюдських цінностей. Сучасний прогрес є неможливим без якісного забезпечення прав і свобод людини, в тому числі права на честь, гідність, ділову репутацію.

Ні одна держава не в стані не помічати при прийнятті тих або інших рішень проблеми захисту прав людини. Без цього неможливо закласти моральну і політичну основу нашого майбутнього. У суспільства нема майбутнього. У суспільства нема майбутнього, якщо воно не поважає права свободи особистості.

Право на честь, гідність і ділову репутацію являє собою найважливішу соціально-правову цінність і проявляється в потребі для будь-якої держави і суспільства.

Дуже важливо створити правову державу, тому що правова держава і права людини невіддільні один від одного: правова держава - гарантія реальності прав людини в плані їх захисту від порушень, а права людини - гуманістичний, людський вимір правової державності.

Перший офіційний документ, присвячений гарантіям прав людини, з'явився в СРСР 5 вересня 1991 р. Таким документом стала Декларація прав і свобод людини.

Закріплення прав і свобод людини в Основному Законі країни і інших основоположних джерел прав людини визначає орієнтацію на їх забезпечення всіх державних органів, а суспільства - на здійснення контролю за тим, як ті права і свободи забезпечуються владою в повсякденному практичному житті.

В даній роботі плануємо розглянути такі питання як: поняття честі, гідності та репутації, конституційні та інші форми їх правового захисту, основні процедури захисту честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди, кримінальна відповідальність за порушення честі, гідності та ділової репутації тощо.

Важливе місце під час висвітлення теми було приділено ознайомленню нормативно-правових актів та праць вже проведених досліджень по даній проблемі. Для досягнення мети використовувалася нормативно-правова база: Конституція України, Кримінальний кодекс, Закони України та інші підзаконні нормативно-правові акти, а також наукова література. Зокрема, серед джерел, звернення до яких робилося найчастіше, можна відзначити праці таких авторів: Мельника М.І., Хавронюка М.І. “Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року”, Горбунової О. “Торгівля жінками - порушення прав людини”, Примаченко О. “Ми будемо жити тепер по-новому”, Косовської Л. “Таємний притулок для тих, хто втік з рабства”, Бажанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. “Кримінальне право України: Особлива частина”, та ряд інших.

Дана дипломна робота складається зі вступу, 5 основних розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Під час написання роботи були використані основні наукові методи дослідження: літературний метод, аналіз і синтез, метод порівняння та узагальнення.

1. Поняття честі, гідності та репутації, основні засади їх захисту

1.1 Честь, гідність, ділова репутація як правові категорії

Честь і гідність - важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особистості. Вони визначають добре ім'я людини та позитивну репутацію організації. Право на честь і гідність громадян є конституційним.

Конституцією України встановлено, що кожен має право на повагу до його честі, гідності.

Поняття "честь", "гідність" та "ділова репутація" визначають близькі між собою моральні категорії. Різниця між ними лише в суб'єктивному або об'єктивному підході при оцінці цих якостей.

Законодавство не роз'яснює термінів " честь" і "гідність". Тому за їх тлумаченням необхідно звертатись до цивільно-правової доктрини. Честь у науці цивільного права визначається як певна соціальна оцінка особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності і спілкування людей та організацій, з таких об'єктивних показників, як вчинки, погляди та інші явища суспільного життя.

Отже, відповідно до цивільно-правової доктрини честь - об'єктивна оцінка особистості, яка визначає відношення суспільства до громадянина або юридичної особи, це соціальна оцінка моральних та інших якостей особистості.

Гідність - внутрішня самооцінка особистості, усвідомлення нею своїх особистих якостей, можливостей, світогляду, виконаного довгу і свого суспільного значення. Самооцінка повинна базуватися на соціально-значимих критеріях оцінки моральних і інших якостей особистості. Гідність визначає суб'єктивну оцінку особистості.

Категорія честі і гідності визначає відношення до людини як вищої суспільної діяльності.

Ще в Стародавній Греції і древньому Римі поняття честі і гідності співвідносились з мораллю і правом, з повагою до особистості. Честь відігравала помітну роль в етиці багатьох великих мислителів, політиків, філософів різних епох і народів, характеризуючи їх суспільні погляди і напрями діяльності.

Поняття честі і гідності мають і визначену моральність. Їх об'єктом являється передусім людина або група людей, або колектив, або в більш широкому плані говорять про честь нації.

Почуття честі і гідності не тільки переживаються, але і усвідомлюються, тому при тлумаченні поняття честі розмежовують почуття честі від усвідомлення власної гідності. У людини свідомість і почуття честі і гідності якби органічно злиті воєдино, але їх не можна ототожнювати.

При визначенні поняття честі розрізняють два аспекти - об'єктивний і суб'єктивний, особистий. Честь - це і суспільна оцінка суспільного визнання і прагнення підтримати свою репутацію. Її зміст являється соціальним, тобто який не залежить від індивідуальної людини, а належить до моральних принципів. Честь передусім виступає як оціночна категорія, спрямована від суспільства до особистості.

Що стосується суб'єктивної, особистої сторони честі, то вона полягає в можливості людини оцінювати свої поступки, подавляти в себе егоїстичні, безморальні спрямування і наміри, здійснення контролю в даному суспільстві, розцінювалося би як безчестя, і в його здібності діяти у відповідності з прийнятими в цьому суспільстві моральними нормами, правилами.

Особиста сторона честі завжди нерозривна з соціальною, підпорядковується і обумовлюється останньою, так як людина не може "відхилитися" від суджень оточуючих її людей, які оцінюють її поступки, від суспільної думки.

Роль суспільної думки дуже велика, в силу тої або іншої суспільної думки приходять і уходять політичні партії і рухи, політичні і державні діячі самих різних рівнів. Під її впливом можуть проходити зміни в будь-якій життєво важливій сфері суспільної життєдіяльності.

Кожній людині, таким чином, приходиться волею-неволею миритися з тим, що інші люди судять про їхні поступки по-своєму. Позитивна оцінка діяльності і поведінки особи з боку суспільства піднімає його в очах оточуючих, добре впливають на почуття особистої гідності, придають йому сили для подальшого морального удосконалення. Різні наслідки для тої чи іншої особи може викликати її негативна оцінка. В одних випадках вона заставляє людину прагнути до виправлення своїх недоліків, в інших - посилює їх. Тому суспільна оцінка повинна бути об'єктивною.

Честь являє собою історичну категорію, тому що вона виникла з появою людського суспільства, тому ні це суспільство, ні особистість не в стані відмінити цю моральну категорію. Як наслідок, поки існує людський колектив, його окремі члени будуть підлягати певній оцінці з боку оточуючих осіб.

В основі уявлення про честь лежить визначений критерій моральності. В силу цього проявляється об'єктивний характер категорії честі. Але не можна заперечувати можливості формування неправильної суспільної оцінки по відношенню до кого-небудь. Таким чином, честь являється категорією, яка відображає гідність індивіда в пізнанні інших людей, його суспільна оцінка, позитивна репутація людини.

Разом з честю, яка розуміється в суспільстві як визначена соціальна оцінка, знаходиться категорія гідності. Гідність - це самооцінка особистості, заснована на її оцінці суспільством. В силу цієї суспільної оцінки у свідомості людини складається уявлення про себе як члена визначеного колективу, суспільства, про своє місце і значення для колективу і суспільства в цілому.

Гідність тої чи іншої людини полягає в духовних і фізичних якостях, цінних з точки зору потреб суспільства. Ці особисті якості і складають те, що прийнято називати особистою гідністю.

Гідність, як і честь має в собі і соціальну, і індивідуальну сторони. Її соціальний характер проявляється в тому, що як моральна цінність і суспільно-значима якість особистості гідність визначається існуючими суспільними відношеннями і нерідко не залежить від людини. Але дана категорія виступає ще і як свідомість і почуття особистої гідності. Ці суб'єктивні сторони гідності представляють собою переживання людиною своєї моральної цінності і суспільної значимості, вони обумовлюються суспільними відношеннями і залежать від них.

Визнана суспільством гідності особистості означає визначену оцінку всіх моральних якостей, якими вона наділена. Все, що є аморальним в людині, засуджується суспільством.

Честь і гідність між собою мають безперервний зв'язок в силу того, що в їх основі лежить єдиний критерій моральності. Між тим, не дивлячись на безперервний зв'язок, який існує між суспільною оцінкою особи і її самооцінкою, між честю і гідністю існують і відмінності. Вони полягають в тому, що честь - об'єктивна суспільна властивість, а в гідності на першому плані - суб'єктивний момент, самооцінка. Звідси можна зробити висновок, що гідність людини знаходиться у визначеній залежності від його виховання, від внутрішнього духовного світу, особливостей його психічного складу.

В загальному вигляді гідність представляє собою сукупність позитивних якостей індивіда, його моральну цінність. Вона може розглядатись як соціальна значимість тої чи іншої особи, визначена його суспільно корисними властивостями. Категорії честь і гідність втікають одна з одної. Вони єдині, але не тотожні.

Нерозривно з честю і гідністю стоїть і таке поняття як репутація. Репутація людини залежить від неї самої, так як формується на основі її поведінки. Але наскільки людина дорожить своєю репутацією судять по її поступкам. Репутація може бути позитивною або негативною і мати рухомий характер в залежності від того, на якій інформації вона базується. Репутація завойовується справами, звідси, напевно, було введено таке поняття як ділова репутація.

На мій погляд потрібно виявити відмінності понять честь і гідність від поняття ділова репутація. Можна виділити три відмінності:

1) це суб'єктивний склад правовідносин. Носієм ділової репутації може бути тільки суб'єкт - виробник матеріальних благ (товарів, робіт, послуг). Носієм честі і гідності може бути будь-яка особа.

2) ділова репутація не являється особистим, але лише пов'язаним з особою благом. Честь - це оцінка особистості суспільством, гідність - внутрішня самооцінка особистості. Вони з'являються з виникненням суб'єкта, який автоматично їх набуває.

3) що це за порушення і куди направлене. Порушення ділової репутації повинно будуватися на елементах нематеріального складу господарських суб'єктів, які являються предметом його репутації в конкретній області і в конкретний момент діяльності.

Ділова репутація представляє собою приватний випадок репутації взагалі і являє собою думку, яка склалася, про якості (достоїнствах і недоліках) колективу, організації, підприємства, конкретної фізичної особи в сфері ділового підприємництва. Носієм ділової репутації може бути будь-який індивідуально-визначений суб'єкт:

Є громадянин-підприємець;

Є громадянин, який працює по договору.

В даному випадку немає значення те, наскільки систематична така праця і яку роль грають для громадянина доходи від такої діяльності(останні можуть бути мінімальними).

Є громадянин, який працює по контракту;

Є юридична особа.

Нематеріальні блага (права) громадяни і юридичні особи набувають в силу народження або в силу закону. Так, життя, здоров'я, гідність особистості, честь і добре ім'я - це ті блага, які людина набуває при народженні. А ось правами на недоторканість житла, свободу пересування і вибору місця проживання і інше громадянин набуває в силу закону. До юридичних осіб, в силу їх створення виникають такі нематеріальні блага, як ділова репутація, а в силу закону - право на фірму, товарний знак.

Для того, щоб розкрити поняття і склад права на честь, гідність і ділову репутацію, необхідно виясниш, які дію може здійснювати суб'єкт цього права, якою повинна бути його поведінка.

Цивільне право до моменту порушення честі і гідності, або ділової репутації особистості або іншого об'єкту охороняє її особисті немайнові відносини шляхом загального обов'язку утримуватись від їх порушення. Тільки з моменту їх порушення норми цивільного права можуть регулювати ці відносини.

Право на честь і гідність слід розглядати як особливе суб'єктивне право, тому що його сутність полягає в праві кожного громадянина на недоторканість його честі і гідності, а також в можливості вимаганні від всіх інших фізичних і юридичних осіб утримуватись від порушення цього права.

Честь і гідність - особисті права людини, які існують постійно, незалежно від того, чи будуть вони порушені. В момент порушення виникає лише необхідність захисту цього права, а не само право.

Між тим, право на честь, гідність і ділову репутацію являється абсолютним суб'єктивним правом зважаючи на те, що суб'єктивному праву правомочної особи кореспондує обов'язок невизначеного кола осіб. Суть цього обов'язку полягає в утриманні від посягання на честь, гідність та ділову репутацію індивіда, трудового колективу або організації.

Україна охороняє честь, гідність і ділову репутацію громадян і організацій встановленням всезагального обов'язку утримуватись від посягань на ці особисті блага і наданням судового захисту у випадках їх порушення. Право України виходить з того, що для кожного суб'єкта важливим є його добре ім'я, престиж, повага оточуючих.

Норми закону, які встановлюють правила поведінки власника суб'єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію, які діють на інших осіб. Ці норми виконують не тільки регулюючу і охоронну функцію, але і мають велике виховне значення. Ці норми виконуються громадянами добровільно, в силу перевиконання і усвідомлення обов'язків перед суспільством.

Виникнення конфліктних правовідносин, пов'язаних з правом на честь, гідність і ділову репутацію, виникає лише у випадках порушення норм, які встановлені цим правом.

Наділяючи ту або іншу фізичну або юридичну особу певними правами, держава забезпечує необхідну систему гарантій здійснення прав і їх захисту. У відповідності з цими гарантіями кожен громадянин має право на поновлення порушених прав.

Закон передбачає, що громадянин або організація мають право вимагати від суду спростування відомостей, які порочать їх честь, гідність і ділову репутацію від осіб, що їх поширили, тим самим законом визначаються учасники цього відношення. У даному випадку право однієї особи кореспондує обов'язок інших осіб.

Особисті потреби громадян можуть бути досить ефективно задоволені не тільки самостійно, але і безпосередньо різними групами, об'єднаннями, колективами. Таким чином можна виділити певну групу прав, які носять колективний характер. При одних обставинах основною для виникнення колективних прав являється життєва необхідність, при інших - колективні права і свободи являються наслідком того чи іншого державного або суспільного об'єднання.

Правомочність по володінню характеризується можливістю володіти честю, гідністю, діловою репутацією незалежно від третіх осіб і вимагати від будь-якої фізичної або юридичної особи не порушувати ці блага.

Норма про право на честь, гідність і ділову репутацію, крім заборони зобов'язаним особам посягати на конкретну фізичну або юридичну особу, дозволяє тій або іншій особі користуватися всією сукупністю суб'єктивних прав, які складають її честь, гідність, ділову репутацію. Суб'єкти права отримали впевненість в тому, що їх поведінка і діяльність будуть належним чином правильно оцінені, що вони не будуть зачеплені розповсюдженням у відношенні до них брехливих відомостей, вони мають можливість вимагати, щоб суспільна оцінка їх поведінки і діяльності відповідала тому, як вони дійсно виконують вимоги закону, моралі, правил поведінки в суспільстві.

Право на честь, гідність, ділову репутацію являються невідчужуваним правом будь-якої фізичної особи, трудового колективу або організації. Його порушення причиняє досить велику моральну шкоду, шкоду в свободі дій і в суспільному становищі, негативно впливаючи на оточуючих. Тому держава повинна захищати це особисте немайнове право.

1.2 Поняття особистих немайнових відносин не зв'язаних з майновими

Цивільне законодавство відповідно до ст. 1 цивільного кодексу України (далі ЦК України) регулює майнові і зв'язані з ними особисті немайнові відносини, а також інші особисті немайнові відносини у випадках спеціально передбачених законодавством. Особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом лише у винятковому випадку. Сьогодні духовні якості індивідів набувають вирішального значення, підвищується цінність духовної основи.

Особистим немайновим відносинам, незалежно від їхнього зв'язку з майновими, притаманні такі ознаки:

а) утворення у духовній сфері життя суспільства і не мають майнового економічного змісту. У них відсутній безпосередній зв'язок з майновими відносинами, тобто вони не мають фактичного чи правового зв'язку;

б) мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів немайнових благ (честі, гідності, імені, ділової репутації, особистої недоторканості та інше), які неможливо відокремити від конкретної особи;

в) мають абсолютний характер.

Відповідно до ознак цих відносин їх можна визначити як безпосередньо не зв'язані з майновими відносинами, що виникають з приводу невіддільних від конкретної особи немайнових благ, з яких здійснюється індивідуалізація особистості.

Особисті немайнові відносини регулюються різними підрозділами цивільного права. Відносини зв'язані з майновими регулюються авторським, патентним та іншими правовими інститутами.

У процесі цивільно-правового регулювання особистості немайнові відносини набувають правової форми. Правові зв'язки складаються між суб'єктами з приводу духовних благ, що належать особистості.

Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб'єктивні особисті права на ім'я, честь, гідність, ділову репутацію, таємницю особистого життя, інші особисті права. Цим правом зумовлена обов'язкова відповідальність інших осіб поважати (не порушувати) ці права.

Особисте немайнове право - це суб'єктивне право, яке надає правомочній особі юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих утримуватися від будь-яких дій, що заважають вірно оцінювати її індивідуальні особливості.

Чинне цивільне законодавство містить незначну кількість правових норм, що регулюють особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. В ньому ще немає єдиної системи особистих немайнових прав, хоч у доктрині цивільного права є багато підходів до їхньої класифікації.

Невіддільність особистих благ від їх носія, створення положення, при якому розпорядчі угоди з приводу особистих прав неможливі. До того часу, поки особисті права не порушені правовий характер відносин, пов"язаних з їх здійсненням, не виявляється. Цим і пояснюється, що говорять про охорону особистих немайнових прав, правове регулювання особистих немайнових відносин. Захист особистих прав повинен полягати у наданні потерпілому права вимагати: визнання за ним особистого права, якщо останнє порушене; припинення дій, що порушують закон; вчинення дій, спрямованих на усуснення наслідків порушення, що забезпечує поновлення порушеного права.

1.3 Конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і організацій

Неповне регулювання особистих немайнових, не зв'язаних з майновими, відносин стоїть на заваді охорони особистих інтересів і прав громадян. У цих питаннях цивільне законодавство відстає від конституційного, яке проголошує такі особисті немайнові права, як право на недоторканість особи; право на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; право на недоторканість особистого життя; право на охорону життя та здоров'я; право на повагу до гідності і т. п.

Право людини на повагу до її гідності (ст.28 Конституції України) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язок держави. Справи, що виникають із цього приводу, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29 Конституції України) є однією з реальних гарантій свободи людини це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин). Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і її утримання під вартою.

Конституція України проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи, виходячи з того, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повністю чи неповністю сформовану.

Конституція України дозволяє кожному громадянину будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тобто йдеться про активні захисні дії кожного, чиї права незаконно порушуються (ст. 55 Конституції).

Стаття 56 Конституції України передбачає право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди у випадках, коли шкода завдається посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Вона може бути матеріальною та моральною і завдаватися прийняттям незаконних рішень, здійсненням незаконних дій, або бездіяльністю зазначених осіб. Загальне врегулювання за таких ситуацій здійснюється цивільним законодавством. Крім того відповідні положення щодо окремих випадків відшкодування матеріальної та моральної шкоди є в адміністративному законодавстві. Іноді матеріальне відшкодування здійснюють відповідні державні органи, наприклад, при незаконному арешті.

У разі виникнення спору щодо відшкодування, справу вирішує за позовом потерпілого суд.

Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій може бути визначено не лише цивільним і конституційним правом, а й кримінальним правопорушенням, тобто злочином. Якщо такі дії мають ознаки злочинів, передбачені ст. 125 1 ст. 126 КК України, то потерпілий має право звернутися до суду із заявою про притягнення винного до кримінальної відповідальності або вчинити позов про захист честі й гідності у порядку цивільного судочинства.

Притягнення громадян до кримінальної відповідальності, винесення що до нього вироку та відмова у порушенні кримінальної справи або винесення виправданого вироку не включає можливості вчинення потерпілим позову до суду на підставі ст. 7 ЦК України, оскільки вимоги про спростування відомостей що ганьблять його честь і гідність, підлягають до задоволення і в разі їх помилковості.

Разом з тим виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей у порядку цивільного судочинства в зв'язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.

Кримінальна відповідальність за образу та наклеп наступає за навмисні дії винного. У цивільному праві захист честі і гідності не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність.

Під наклепом, передбаченим ст. 125 КК України, слід розуміти повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хоча б одній людині завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що ганьблять потерпілого. Завідомою неправдивістю визначається очевидний для винного факт невідповідності відомостей дійсності Кримінальний Кодекс України. - Ст. 125..

Не є наклепом поширення дійсних відомостей, хоча вони і ганьблять потерпілого, а також самопоширення відомостей внаслідок сумлінної помилки особи в їх достовірності (наприклад, при одержанні з офіційних джерел). Не визначається наклепом і повідомлення неправдивих відомостей тільки потерпілому. В такому разі винний може нести відповідальність за образу при наявності ознак цього злочину.

На відміну від наклепу при образі винний принижує честь і гідність потерпілого шляхом висловлювання нецензурних чи брутальних слів, вчинення непристойних або насильницьких дій, або дає непристойну оцінку особистим якостям чи поведінці потерпілого в формі яка різко суперечить прийнятому стикуванні між людьми.

Одночасне поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять потерпілого та принижують його людську гідність непристойними висловами чи діями утворюють сукупність злочинів і має кваліфікацію за ст. 125 і 126 КК України.

Слід відмежувати наклеп від завідомо неправдивого доносу Кримінальний Кодекс України. - Ст. 177., при якому дії винного полягають у повідомленні судді, прокурору, слідчому або органу дізнання завідомо неправдивих відомостей про начебто вчинений або підготовлюваний злочин з метою незаконного притягнення громадянина до кримінальної відповідальності.

При розгляді справ даної категорії не повинно бути допущено безпідставної відмови в порушенні кримінальної справи за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки наклепу або образи в діях особи, на яку подано скаргу, а так само порушення справ при відсутності законних підстав.

За ознаками ч.2 чи ч.3 ст. 125 КК України суддя або суд мають право порушити кримінальну справу і без скарги потерпілого. Порушену справу за ч.1 цєї статті, а також щодо неповнолітнього за ст. 126 КК слід надіслати прокурору для проведення попереднього слідства.

При вирішенні питань про порушення чи відмову в порушенні справи за ст. 125 КК України не може бути наперед оцінені докази і відмовлено в порушенні кримінальної справи за мотивами, що поширені відомості відповідають дійсності або не ганьблять потерпілого, або є наслідком помилки особи в їх достовірності, оскільки таку оцінку може зробити суд тільки після дослідження доказів у судовому засіданні.

До порушення кримінальної справи суддя або суд згідно з ч.2 ст. 95 КПК України зобов'язані попередити скаржника про відповідальність за неправдивий донос та взяти з нього відповідну підписку.

Згідно з законом суддя має право відмовити в порушенні кримінальної справи, а суд чи суддя одноособово - закрити провадження в справі та передати матеріали на розгляд товариського суду, якщо в діях особи є ознаки наклепу або образи, що не являє великої суспільної небезпеки, і ця особа може бути відправлена за допомогою заходів громадського впливу. Матеріали що до осіб, які неодноразово вчинили значні правопорушення, як правило, не повинні передаватися на розгляд товариського суду.

До прийняття такого рішення відповідно до ст. 71, 81 12 КПК України повинно бути з'ясовано, чи не заперечує проти передачі матеріалу до товариського суду особа, на яку подано скаргу, а також думку потерпілого з даного питання і в разі прийняття такого рішення повідомити про це потерпілого. Недодержання даних вимог є істотним порушенням прав вказаних осіб і підставою для скасування постанови судді про відмову в порушенні кримінальної справи або ухвали суду (постанову судді) про закриття справи.

Вирішуючи питання про вид та міру покарання особі, визнаній винною у наклепі або образі необхідно дотримуватися вимог ст. 39 КК України та Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року №6 "Про практику призначення судами України мір кримінального покарання".

У справах про злочини, передбачені ч.1 ст. 125 та ст. 126 КК України, потерпілому належить право підтримувати обвинувачення та подавати необхідні докази. У скарзі на ім'я суду потерпілий повинен викласти прохання про порушення справи щодо конкретної особи, вказати час, місце і спосіб поширення завідомо неправдивих вигадок або нанесення образи, навести докази, що підтверджують вчинення злочину.

При підготовці цивільної чи кримінальної справи до судового розгляду необхідно ширше використовувати можливості сторін, потерпілого, підсудного у збиранні й поданні необхідних для розгляду справи доказів. При недостатності доказів суд може вимагати від цих осіб подати додаткові докази або витребувати їх за клопотанням останніх (ст.30 ЦПК України) або власною ініціативою (ст. 66 КПК України).

До вирішення питання про порушення кримінальної справи про наклеп або образу суддя у відповідності за ст. 27 КПК України повинен роз'яснити потерпілому його право на помирення з особою, на яку подано скаргу. В разі коли примирення досягнуто, суддя має винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, а суд (чи суддя одноособово) - винести ухвалу (постанову) про закриття справи за п.6 ст. 6 КПК України. Проте, слід мати на увазі, що не може бути закрита за примиренням потерпілого з обвинуваченим справи про наклеп або образу, порушена прокурором, а також у випадках передбачених ч.4 1 ч. 5 ст. 27 КПК України.

Законодавством України про адміністративні правопорушення передбачено завдання охорони суспільного ладу, державного і громадського порядку, а також охорону особистих прав і свобод громадян, поваги до прав, честі і гідності громадян і організацій та інші права передбачені ст. 1 КУпАП.

Відповідно до ст. 5 "Загальної Декларації прав людини" від 10 грудня 1948 року ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують його гідність поводження і покарання. Згідно із ст. 12 цієїж Декларації ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, тайну його кореспонденції або його честь і репутацію, кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

Стаття 19 Декларації передбачає, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодного дотримання своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Кожна людина має право і обов'язок перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення належного визнання справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Питання прав та свобод людини і громадянина є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Честь і гідність - важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особистості (громадянина або організації). Вони визначають добре ім'я людини та позитивну репутацію організації. Право на честь і гідність громадянина є конституційним. У межах охорони правовідносин здійснюється правове регулювання відповідно до ст. 7 ЦК України, яка так і називається "Захист честі і гідності та ділової репутації".

Законодавство не роз'яснює термінів "честь" і "гідність". Честь у науці цивільного права визначається, як певна соціальна оцінка особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності і спілкування людей та організацій з таких об'єктивних показників, як вчинки, погляди та інші явища суспільного життя. Умовно можна визначити, що честь - це морально-політична поведінка особи в даному суспільстві.

Гідність - це певна самооцінка особистості своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей, оскільки вона гарантується на її соціальній оцінці, то і честь, і гідність розглядаються у зв'язку між собою. Якщо людина адекватно оцінює свою поведінку, то вона є завжди гідною людиною.

Ділова репутація - це певний імідж особи.

Змістом права громадян і організацій на честь і гідність є їхня юридично забезпечена можливість вимагати від оточуючих осіб утримання від будь-яких дій, які порочать їх честь і гідність. В цьому випадку посягання заключається в розповсюдженні відомостей, які принижують честь, гідність, ділову репутацію громадянина або організації в громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загально визнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Вказані відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб'єктів відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися не просто правом на захист честі і гідності, а правом на честь і гідність. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов'язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права.

Закон надає потерпілому можливість захищати свою честь і гідність шляхом пред'явлення цивільного позову. Це буде позов про визнання й заборону. В цьому випадку позивач просить про поширених відомостей такими, що не відповідають дійсності та про заборону дальшого поширення цих відомостей, а також про те, щоб зобов'язати порушника виконати певні дії для спростування відомостей, що порочать честь і гідність.

Такий позов може бути пред'явлений у суді в тих випадках, коли немає підстав для притягання порушника до кримінальної відповідальності (вигадки порушуються ненавмисно). Але і в тих випадках, коли є склад злочину і (наклепник) порушник притягнений до кримінальної відповідальності, потерпілий може пред'явити цивільний позов у кримінальній справі й вимагати його реабілітації.

Захист трудової честі гарантується нормами трудового права, зокрема шляхом скасування незаконного формування звільнення чи незаконних дисциплінарних стягнень та інше.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або неправильно, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам, якщо той, хто порушив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

При розгляді цивільної справи, порушеної у порядку ст. 7 ЦК України повинно бути з'ясовані поширені відомості, про спростування яких подано позов, що ганьблять честь, гідність або ділову репутацію громадянина або організації, а також встановлено чи відповідають вони дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також у іншій формі невизначеному колу осіб або хоча б одній людині. Форма поширення відомостей може бути будь-яка, закон її не регламентує. Суттєвим є лише факт поширення вказаних відомостей.

Поширення відомостей є також вивішування (демонстрація) у громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою гноблять честь, гідність або ділову репутацію громадянина чи організації.

Але повідомлення таких відомостей лише особі, якої вони стосуються, не вважається їх поширенням. Остання має право ставити питання про притягнення винного до кримінальної відповідальності за образу та наклеп, якщо для цього є підстави або подати заяву до товариського суду. Вимоги про спростування названих відомостей можуть бути заявлені у суді незалежно від того, коли їх було поширено, оскільки їх не стосується позовна давність, за винятком позовів до органів масової інформації.

До відомостей, що ганьблять особу, слід розуміти і відносити ті з них, які принижують честь, гідність та ділову репутацію громадянина чи організації в громадській думці або думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі (наприклад: відомості щодо негідної поведінки в побуті). Відомості, що містять критику існуючих недоліків у роботі, поведінці в колективі, побуті, не вважаються такими, що порочать честь і гідність.

Відомості, які порочать честь і гідність, повинні мати такі ознаки:

а) містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя;

б) містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки;

в) стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації (професійна діяльність, інтимна сфера та інше).

В порядку нагляду, передбаченому ст. 7 ЦК України, не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, постановах слідчих та інших відповідних органів для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Відповідно до ст. 42 Закону "Про радіо і телебачення" від 21.12.1993 року особа, в якої беруть інтерв'ю або особа, яка надала інформацію для телерадіоорганізації, має право вимагати у письмовій формі перегляду чи прослуховування готового матеріалу з передачі. А також ст. 43 цього ж Закону передбачає, що телерадіоорганізація зобов'язана надавати громадянам чи організаціям (їх представникам), інтересам яких заподіяно шкоди розповсюдженою інформацією, можливість відповіді, спростуванні чи власного тлумачення обставин справи. В разі розповсюдження і радіопередачі даних, які принижують честь і гідність громадян або не відповідають дійсності, вони повинні бути на прохання зацікавлених осіб в місячний строк спростовані телерадіоорганізацією, яка розповсюдила ці відомості. Зміст і час спростування визначається за угодою зацікавлених осіб.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім'ї, це положення закріплено також в ч. 4 ст. 32 Конституції України.

Відповідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу України позов спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність, може бути пред'явлено особою, про яку поширені такі відомості, а також близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

Позов про спростування відомостей, які порочать честь і гідність неповнолітньої особи або особи, визнаної недіздатною, може бути пред'явлено законним представником, який не є членом їх сім'ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором у порядку ст. 118 ЦПК України.

У випадку поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Правомочними суб'єктами даних правовідносин, а у багатьох випадках і позивачами у суді у справі по захисту честі і гідності виступає громадянин або організація - юридична особа, відносно яких були поширені неправдиві відомості, які порочать їх честь і гідність. Якщо ці відомості поширені щодо неповнолітнього або осіб, визнаних судом недієздатними, позов про захист їхньої честі і гідності мають право вчинити батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники або прокурор.

На практиці трапляються випадки, коли громадяни домагаються у суді спростування відомостей, поширених не щодо нього, а щодо члена його родини. Якщо ці відомості торкаються його інтересів, то кожна заінтересована особа має прав звертатися до суду за захистом.

Заінтересована особа має право на судовий захист честі і гідності й у разі, коли відомості, які поширені порочать померлого члена сім'ї чи іншого родича. У цьому випадку так само предметом захисту є інтерес близьких до померлого осіб, якими можуть бути не тільки родичі, а й заінтересовані особи (спадкоємці, співавтори) або прокурор.

Зобов'язаними суб'єктами (або відповідачами даних правовідносин) може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що ганьблять позивача.

Якщо такі відомості поширені у пресі, або іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягуються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації), і має право відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК України, покласти на них обов'язки спростувати відомості, визнані такими, що не відповідають дійсності і порочать позивача.

Якщо автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела, до участі у справі, як відповідача має бути притягнуто організацію або посадову особу, які надали оспорюванні позивачем відомості.

Якщо відомості опубліковано під умовним ім'ям або без позначення імені, то відповідачем у справі буде відповідний орган масової інформації, як було сказано вище. Якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі, співвідповідач.

При опублікуванні вказаних відомостей у стінній або багатотиражній газеті відповідачами у справі стають автори матеріалу і організація, що користується правом юридичної особи, органом якої є стінна або багатотиражна газета і здійснила випуск масової інформації.

У позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи і організації, від котрих видано документ.

Правдивість поширених відомостей доводить відповідач. Позивач повинен довести лише сам факт поширення про нього неправдивих відомостей особою, проти якої пред'явлено позов. Він має право подати докази про невідповідність дійсності розповсюджених відомостей, що принижують його честь і гідність. На цю категорію справ позовна давність поширюється терміном в 1 рік.

Підставою (юридичним фактом) розглядуваних правовідносин є протиправна дія: поширення відомостей, які порочать честь і гідність громадян або організацій і не відповідають дійсності.

Підставою (юридичним фактом) вказаних правовідносин є також безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність, тобто, коли факт чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали місце, були не такими або відображені спотворено. Вимоги про спростування відомостей судом не задовольняються, оскільки у цьому випадку честь і гідність принижують не їх поширення, а поведінка особи, відображена у цих відомостях.

Засобом захисту честі й гідності є спростування відомостей, які порочать честь і гідність людини або організації. Порядок спростування відомостей, які порочать позивача, встановлюються законом або судом. У ч. 2-3 ст.7 ЦК України вказано: якщо відомості які порочать честь і гідність, поширено в засобах масової інформації, то й спростовані вони мають бути також через них. Вимога громадянина або організації про публікацію спростування чи відповіді розглядаються судом, коли орган масової інформації відмовив у такій публікації або протягом місяця не здійснив її. Згідно ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадянина або організації про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей. Якщо такі відомості містять документ, що відходить від організації, він підлягає вилученню та заміні. Порядок спростування в інших випадках встановлюється судом.

Суд при задоволенні позову повинен в резолютивній частині рішення зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та ганблять честь і гідність позивача вказати на спосіб спростування й визначити строк, протягом якого воно має бути здійснене. В необхідних випадках суд може викласти текст спростування відомостей.

Залежно від обставин справи суди встановлюють такі конкретні засоби захисту: принесення позивачем публічного вибачення; направлення письмових спростувань в організацію в яку були повідомлені названі відомості; спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах та ін.

У рішенні повинно бути вказано не тільки засіб спростування відомостей, а й (при необхідності) викладено текст такого спростування у відповідному порядку та визначено строк, коли воно має відбутися. Інколи суди визначають неправильні засоби спростування, зобов'язавши відповідача вибачитись перед позивачем у присутності судовиконавця. Таке рішення не відповідає поняттю публічного перепрошення.

Відповідно до ст. 37 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16 листопада 1992 р. та іншого законодавства редакцію (видавництво) може бути зобов'язано опублікувати спростування в спеціальній рубриці або на тому самому рядку і тим самим шрифтом, що й спростоване повідомлення: в газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили, в інших періодичних виданнях - у черговому підготовлюваному випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач, в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили. Вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення, недопустимі.

Заяви у цивільній справі про захист честі і гідності судами слід більше уваги звертати на їх відповідність вимогам ст. 137 цивільно-процесуального кодексу України. Така заява має зокрема містити в собі дані про те, які саме відомості, що ганьблять особу, поширені відповідачем, з зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей. Згідно з п. 10 ст. 65 ЦПК України ціна позову, яка складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою цих вимог, за винятком вимог про відшкодування моральної немайнової шкоди. Тому вимоги про відшкодування моральної шкоди заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації, а також вимоги, заявлені самостійно, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового характеру. Невиконання зазначених вимог тягне наслідки, передбачені ст. 139 цього кодексу.

Особа, стосовно якої поширено відомості, що порочать її честь, гідність або ділову репутацію, має право поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування збитків та моральної шкоди у повному обсязі, заподіяних їх поширенням (ст. 7 ч. 3 ЦК України). Законодавець розширив права потерпілого, надавши йому можливість вимагати матеріальної і моральної шкоди. Суд вирішує такі вимоги відповідно до ст.440 і ст. 441 ЦК України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.

За ст.440 ЦК України і ст. 49 Закону "Про інформацію" повинна відшкодовуватись також моральна шкода, завдана громадянинові внаслідок поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганьблять честь та гідність громадянина. Під моральною слід розуміти шкоду пов'язану з моральними і психічними стражданнями, яких зазнав громадянин.

Моральна шкода відшкодовується засобом масової інформації, іншою юридичною особою, посадовою особою чи громадянином за рішенням суду в грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір відшкодування у таких випадках визначається з урахуванням характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, інших негативних наслідків, але має бути не менше 5 мінімальних розмірів заробітної плати, відносно відповідачів - фізичні особі може бути враховано їх майновий та сімейний стан.

...