Захист честі, гідності, ділової репутації за законодавством України

Проблеми, пов'язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (995_004) в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії» (980_042), «Яновський проти Польщі» та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства.

Водночас наявність у зверненнях до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

Зокрема, статті 173-1, 212-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (80731-10) передбачають адміністративну відповідальність за поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку, та за повідомлення завідомо неправдивих відомостей органам реєстрації актів громадянського стану.

Кримінальний кодекс України (2341-14) встановлює кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками (стаття 259), завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину (стаття 383) тощо.

До того ж стаття 27 Закону України «Про звернення громадян» (393/96-ВР) передбачає відшкодування особою за рішенням суду витрат у зв'язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості.

Підставою цивільно-правової відповідальності заявника, передбаченої статтею 7 Цивільного кодексу (1540-06), може бути поширення недостовірної інформації стосовно особистого (сімейного) життя посадової чи службової особи правоохоронного органу як людини і громадянина.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України (254к/96-ВР), статтями 51, 94, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР), Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) «поширив такі відомості» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу відомостей особою, на думку якої посадовими чи службовими особами цього органу при виконанні функціональних обов'язків порушено її право, не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих осіб.

Викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Приклад 2

1-2001. Суд визнав опубліковані автором у друкованому засобі масової інформації відомості -- в тій їх частині, в якій відповідачі не довели, що вони відповідають дійсності, -- такими, що викладені неправдиво, принижують честь, гідність і ділову репутацію позивача перед громадськістю, знайомими, родиною з точки зору додержання законів, принципів людської моралі та спричинили йому моральні страждання, а також, що моральна шкода, заподіяна при цьому позивачеві, становить 200 грн.

Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України

від: 02/23/2000

У травні 1997 р. М. пред'явив до редакції газети «Піщанські вісті» і П. позов про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, вважаючи, що відомості, які містяться в опублікованій 12 липня 1996 р. газетою статті П. «Подвійна мораль», не відповідають дійсності, принижують його честь і гідність, чим йому заподіяно моральну шкоду.

В серпні того ж року М. пред'явив позов до Піщанської районної державної адміністрації (далі -- райдержадміністрація) та її голови С. з тих підстав, що відповідачі публічно підтримали цю статтю зі звинуваченнями його в незаконному використанні коштів Пенсійного фонду, і просив зобов'язати відповідачів спростувати відомості, наведені в статті, та відшкодувати моральну шкоду в сумі по 10 тис. грн. з кожного.

Райдержадміністрація в травні 1998 р. пред'явила до М. зустрічний позов про захист честі, гідності, ділової репутації і відшкодування моральної шкоди в сумі 600 тис. грн., яку було заподіяно неправильним використанням М. коштів Пенсійного фонду.

Позови об'єднані в одне провадження.

Рішенням Вінницького обласного суду від 8 грудня 1999 р. позовні вимоги М. до редакції зазначеної газети і П. задоволено частково, окремі відомості, які містяться в статті, визнано такими, що не відповідають дійсності, та стягнуто з кожного по 100 грн. на відшкодування моральної шкоди.

В решті позовних вимог М. та в зустрічному позові райдержадміністрації відмовлено.

М., а також П. та редакція газети в касаційних скаргах просили рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд.

М. вважає, що рішення суду в частині відмови в позові до С. і райдержадміністрації є необгрунтованим, а розмір стягнутого з редакції газети та П. відшкодування моральної шкоди визначено неправильно.

Редакція газети і П. мотивували скаргу тим, що висновок суду про невідповідність дійсності окремих фактів у газетній публікації і заподіяння моральної шкоди позивачеві є безпідставним.

Заслухавши доповідача, а також пояснення М., перевіривши матеріали справи, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.

У судовому засіданні встановлено і підтверджено матеріалами справи, що ряд фактів, наведених у статті П. «Подвійна мораль», опублікованій газетою «Піщанські вісті» 12 липня 1996 р., не відповідають дійсності і викладені в стилі, що принижує гідність М. Такими, як визнано судом, є посилання на те, що М. дав розпорядження в лютому 1996 р. на використання коштів Пенсійного фонду не за цільовим призначенням, що він як директор вузла зв'язку виявив безрозсудність та жадобу до чужих грошей, «стер у порошок двох листонош» і що прокуратурою проти нього нібито порушено дисциплінарне провадження.

У матеріалах справи немає доказів, які свідчили б про видачу позивачем такого розпорядження, про незаконне звільнення листонош, порушення прокуратурою дисциплінарного провадження та про те, що причиною допущених порушень у використанні коштів Пенсійного фонду були жадоба М. до чужих грошей чи виявлена ним безрозсудність.

Відповідно до ст. 7 ЦК громадянин вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їхнім інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Суд правильно визнав, що поширені відомості не відповідають дійсності, принижують честь, гідність і ділову репутацію М. перед громадськістю, знайомими, родиною з точки зору додержання законів, принципів людської моралі, чим спричинили йому моральні страждання.

Наведені в касаційній скарзі редакції та П. доводи цього висновку суду не спростовують.

Вимоги М. про спростування інших відомостей, наведених у статті «Подвійна мораль», суд обгрунтовано відхилив, оскільки вони відповідають дійсності, що підтверджено дослідженими судом поясненнями сторін, змістом статті, актом державної контрольно-ревізійної служби від 30 травня 1996 р., матеріалами, наявними в кримінальній справі щодо Т., наказами про звільнення листонош, наказом об'єднання «Вінницяпошта» від 21 травня 1996 р. № 157 та наказом про звільнення позивача № 53-к від 11 вересня того ж року, яким суд дав правильну оцінку.

Наведені М. у касаційній скарзі доводи про те, що суд, стягнувши з редакції та П. по 100 грн. на відшкодування моральної шкоди, порушив цим вимоги ч. 2 ст. 4401 ЦК, не грунтуються на законі, оскільки на час публікації статті і заподіяння шкоди мінімальна заробітна плата становила 15 грн., а сума стягнення перевищує її п'ятикратний розмір.

Визначаючи розмір стягнення, суд урахував суть позовних вимог, характер дій, якими позивачеві було заподіяно моральну шкоду та страждання, а також те, що ряд наведених у статті фактів мали місце і поширення неправдивих відомостей не мало істотних негативних наслідків для позивача.

Доводи М., а також редакції газети та П. про неповноту з'ясування дійсних обставин справи, неправильну оцінку змісту публікації, невідповідність покладених в основу рішення висновків суду фактичним обставинам справи позбавлені правового обгрунтування і не були підтверджені при розгляді справи. Відомості, які суд визнав неправдивими, знаходяться за межами встановлених перевірками порушень у роботі М.

Суд з достатньою повнотою з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дослідив докази, яким дав правильну оцінку, та постановив законне й обгрунтоване рішення відповідно до вимог ст. 202 ЦПК.

Установивши, що райдержадміністрація та С. непричетні до публікації в газеті, суд обгрунтовано відмовив у позові до них за недоведеністю підстав, на які посилався позивач.

Висновок суду про безпідставність позовних вимог райдержадміністрації до М. також відповідає фактичним обставинам справи.

Враховуючи наведене, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційні скарги М., редакції газети та П. залишила без задоволення, а рішення Вінницького обласного суду -- без зміни.

Размещено на Allbest.ru