Є випадки (це четвертий шлях) потрапляння до сексуального рабства навіть через Інтернет - всесвітню “мережу наречених”.

Багато жінок “купується” на розповіді знайомих: кому ж вірити, як не друзям, подругам, однокласникам? Але коли дівчина приїздить за кордон, їй одразу виставляється великий рахунок, який вона мусить “відробити”. І одна із умов його погашення - вербування інших дівчат. А в практиці жіночого правозахисного центру “Ла - Страда Україна”, члена міжнародної програми по запобіганню торгівлі людьми “Ла Страда”, є навіть такий випадок, коли тітка продала в рабство власну племінницю. І ще й порадила навербувати подруг...

Ще один шлях - це система au pair. В світі ця система існує з 1960 року, але для українських громадян стала доступною лише кілька років тому. Програми au pair були розроблені з метою культурного обміну молоді (основні вимоги до претендентів - вік від 18 до 24 років, відсутність власної сім'ї та дітей) та передбачають проживання в сім'ї, допомогу по догляду за дитиною і виконання поточних господарських справ. Сьогодні в Україні існує багато агенцій, які займаються влаштуванням молоді по цій системі. Але ми не маємо необхідної, правдивої інформації про можливості та обмеження цієї системи у виїзді за кордон.

Згідно з даними експертних оцінок, інтерв'ю з жінками, що потерпіли від торгівлі людьми, аналізу матеріалів “гарячої лінії” програми “Ла Страда - Україна”, а також даних неурядових організацій Європи, які працюють в напрямку запобігання торгівлі жінками в Україні, пріоритетними країнами вивозу українських жінок є такі: Туреччина, Греція, Кіпр, Італія, Іспанія, Югославія, Боснія і Герцеговина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Німеччина, Об'єднані Арабські Емірати, Сирія, Китай, Нідерланди, Канада, Японія (вказані приблизно в порядку значущості).

В той же час, за даними опитування під час проведення фокус-груп (дослідження Міжнародної Організації з Міграції) було з'ясовано, що основними країнами, в яких хотіли б працювати жінки, є США і Канада (54%), Італія, Іспанія, Швейцарія, Франція (50%) та Німеччина, Нідерланди (36%). І це природно, тому що жінки обрали більш розвинуті в економічному плані та привабливі країни. В той же час, це країни, в яких практично неможливо для українських громадян знайти легальну роботу.

Як бачимо, бажання дівчат формуються не на основі реальних знань про можливості та умови праці за кордоном, а більше під впливом сторонніх знань та бажань потрапити до розвинутих та заможних країн. В той же час реальна ситуація з країнами вивозу українських жінок, про яку можна говорити на основі опитування експертів та інтерв'ювання жінок, які стали жертвами примусової проституції та торгівлі жінками в інших країнах, зовсім інша. Якраз саме непривабливі, на їх думку, країни (Туреччина, Сербія, Боснія і Герцеговина) стають основними країнами вивозу українських жінок за кордон. Крім цього, країни, до яких дівчата виявляють бажання їхати працювати, мають досить жорсткі закони та обмеження на використання праці іноземних громадян. Це дуже серйозна розбіжність між бажаннями та реаліями. Значні соціальні та психологічні проблеми виникають у жінок внаслідок того, що вони опиняються в країнах, з законами, традиціями і мовою яких не обізнані. Українські жінки висловлюють практично нездійсненні бажання, що свідчить про низький ступінь обізнаності про реальні умови життя за кордоном і необхідність розповсюдження інформації з цієї проблеми.

Згідно з даними, отриманими від експертів і жінок, які повернулися з інших країн, контрабанда жінок до інших країн може поширюватися при умові подальшого кризового економічного стану в Україні.

Окремі жінки, які в перший раз потрапили до такого “бізнесу” за кордоном обманним шляхом, адаптувалися до нової “роботи” і часто повертаються на Україну зі зміненою психологією, вважаючи, що така робота - єдина можливість заробляти гроші. Перебуваючи певний час за кордоном, вони вже знають, як пристосуватися до життя в даній країні, і в якому барі чи клубі можна працювати, отримуючи непогані гроші.

Жахає нова тенденція, яку умовно можна назвати “другою хвилею” - ті жінки, які були вивезені за кордон обманним шляхом, тепер самі стають звідницями. “Я вже вчетверте поїду до Німеччини. Одна моя подруга зі мною точно поїде, друга ще не вирішила... Я їм чесно кажу, що офіціантками вони працювати не будуть, а будуть обслуговувати клієнтів. Я їм допоможу оформити документи, а вони мені потім повернуть по 500 німецьких марок”.

Ще одна тенденція, яка простежується з поглиблених інтерв'ю: якщо жінки привезли гроші, навіть невеликі, після роботи в “бізнесі”, куди були втягнуті обманом, то вони не вважають себе жертвами, навіть незважаючи на жахливі умови, в яких вони перебували за кордоном. Дівчата та жінки, які тікають з секс-клубів та борделів, нерідко шукають іншої можливості заробити гроші, щоб мати змогу повернутися додому не з порожніми кишенями.

Інтерв'ю з жінками, які вже були за кордоном або збираються їхати, показали, що, незважаючи на всі страждання і приниження, які багато кому довелось пережити, бажання виїхати в іншу країну знову є у 14 з 20 опитуваних.

Стійке бажання українських жінок працювати за кордоном пов'язане не тільки з більшою платнею, яку вони сподіваються отримати там, але і з кращими, ніж в Україні, умовами життя. Жінки з колишніх промислових центрів, підприємства яких нині не працюють, мають великі проблеми з працевлаштуванням і найбільш підпадають під вплив брехливих оголошень та одиноких звідників. Це - Донецька, Луганська, Харківська, Чернівецька, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська та Миколаївська області.

Оголошення про роботу за кордоном зникають з центральних і місцевих газет великих міст, вони переміщуються в маленькі міста, районні центри. Тим паче, що там молодь більш наївна і отримує менше достовірної інформації.

Якщо робити узагальнення щодо шляхів повернення українських жінок в Україну, то їх можна розділити на самостійне та примусове повернення (депортацію).

Депортує дівчат поліція іноземних країн за порушення правил перебування за кордоном, зайняття проституцією або відсутність паспорта. Депортуються також ті, хто був затриманий з фальшивими паспортами. А наявність фальшивого паспорта у вивезених дівчат - не рідкість. Українські паспорти не дають права безвізового подорожування Європою. І тому в країнах безвізового для українських громадян в'їзду дівчатам виготовляють фальшиві паспорти цих країн, щоб пересуватися по Західній Європі. Депортація відбувається за рахунок іноземної держави.

Щодо самостійного повернення до України, то воно відбувається різними шляхами. Коли відсутні гроші і паспорт, жінки іноді звертаються до українського посольства за отриманням довідки на повернення до України. В рідкісних випадках вони можуть бути транспортовані на українському транспортному судні.

Повертаються, відпрацювавши той термін, який був виставлений господарем як умова покриття боргу.

Повертаються під тиском батьків або родичів, які загрожують трафікеру в Україні зверненням до міліції і який сприяє тому, щоб його іноземні “партнери” відпустили дівчат. Ці випадки свідчать про велику роль, яку можуть відіграти батьки, родичі, знайомі в рятуванні та поверненні дівчат.

Повертаються після того, як хтось із знайомих їх викупив з борделю. З інтерв'ю з жінкою, яка була продана до Хорватії: “Мене викупив російський солдат з контингенту російських військ ООН в Сербії. Він заплатив за мене 2.000 доларів США. 1.000 доларів у нього було, він віддав відразу, а потім ще збирав 1.000 у інших хлопців. Тим часом хазяї тримали мене в кімнаті, нікуди не випускали, але їсти давали і мене не торкалися. Цей хлопець мене просто пожалів”.

Скільки б не звинувачувалась Україна як країна-постачальниця жінок на міжнародні ринки, потрібно пам'ятати, що основні прибутки від існування цього нелегального кримінального бізнесу отримують закордонні кримінальні угрупування. А це означає, що вони об'єктивно зацікавлені в збереженні такої ситуації, і не в їх інтересах як поліпшення стану українських жінок, так і загальної економічної ситуації в Україні в цілому. Масштаби цього нелегального бізнесу, щомісячні та річні великі обороти, зростання з частиною працівників владних структур (перш за все, правоохоронних) в країнах Центральної та Східної Європи роблять його небезпечним для загальної національної безпеки в цілому¹¹ Горбунова О. Торгівля жінками - порушення прав людини // Заграница. - 2000. - №34(49). - декабрь..

В Україні створено притулок для тих хто втік з рабства. Цей заклад старанно ховають від очей не тільки всюдисущих журналістів, але й «професійно незацікавлених» допитливих. У суворій таємниці його співробітники тримають як імена і прізвища своїх клієнток, так, про всяк випадок, і свої власні. Це -- перший в Україні реабілітаційний центр для жінок, що стали жертвами торгівлі людьми за кордоном. Він відкрився в Києві всього кілька місяців тому. За цей короткий термін його послугами скористалися понад сорок українок.

Співробітники Міжнародної організації з міграції й раніше допомагали дівчатам, що стали за кордоном товаром, -- зустрічали в Києві, надавали житло на одну ніч і допомагали дістатися додому. Подальша турбота про колишніх рабинь (якщо, звісно, вони цього бажають) покладалася на місцеві громадські організації. Але з появою центру дівчата можуть не лише зупинитися в Києві на триваліший термін, але й отримати медичну, психологічну, а спочатку навіть і матеріальну підтримку.

У цьому притулку, розрахованому на 14 осіб, ніщо не нагадує його мешканкам про страшне минуле. В усіх затишних кімнатах є телевізори і предмети першої необхідності. Є й невеличка бібліотека. По приїзді кожна з дівчат підписує контракт, один з пунктів якого -- найсуворіша заборона на вживання алкоголю. На це є вагома причина. У закордонному рабстві, крім надання інтимних послуг, більшість з них змушені були споювати клієнтів. З ними дівчата вживають спиртне охоче -- у п'яному чаду легше переносити наругу. Через рік-півтора такого життя вони вже не можуть уявити собі й дня без пляшки...

У центрі кожну з них обов'язково обстежать гінеколог і терапевт. У особливо важких випадках запрошують й інших фахівців. Жахливі цифри: у 90% дівчат виявляють захворювання, що передаються статевим шляхом, у 8% -- СНІД. За словами психолога центру, заражених цією хворобою приїздить у нашу країну набагато більше -- ВІЛ-інфекція може «ховатися» у людському організмі до півроку. Тому незалежно від результатів аналізів, усіх колишніх невільниць морально готують до того, що вони не застраховані від страшної хвороби.

Але яким би гарним не було лікування, найбільша проблема тих, що повернулися із секс-рабства, -- моральна спустошеність. Щоб допомогти їм хоч трохи подолати душевний біль, у центрі працює психолог. Завдяки йому дівчата визначаються і з планами на майбутнє. Можуть вибрати собі курси (іноземних мов, медсестер, офіс-менеджерів), а після повернення в рідне місто безкоштовно їх відвідувати. Допомагають їм і працевлаштуватися.

Сьогодні в борделях світу найбільше спостерігається молдаванок, на другому місці -- румунки, «почесне» третє посідають наші співвітчизниці. І все ж, на думку співробітників Міжнародної організації з міграції, ситуацію в Україні ще можна взяти під контроль. У нашій країні живе 48 мільйонів громадян, а в лідируючій Молдові -- усього чотири з половиною...

За прибутком торгівля живим товаром може конкурувати хіба що з продажем зброї і наркотиків. За словами Сергія Нетецького, який чотири роки пропрацював у Національному центральному бюро Інтерполу в Україні, секс-бізнес приносить работоргівцям від 7 до 12 мільярдів доларів на рік.

Найжахливішого насильства зазнають дівчата, що повернулися з країн колишньої Югославії. Причому, чим ближче до албанського кордону, тим жорстокішими виявляються їхні мучителі. У багатьох солдатів, що бачили на війні не одну криваву бойню, -- надламана психіка. Мабуть, тому засоби задоволення їхніх пристрастей уражають садизмом. Їхні жертви повертаються додому моральними і фізичними каліками -- з ножовими ранами, відбитими внутрішніми органами, без зубів.

У колишню Югославію вербувальники заманюють дівчат під знадливим приводом -- оскільки там велика кількість миротворців, з'явилося багато ресторанів і барів, для яких потрібні офіціантки. Але мало хто знає, що саме в цих країнах найбільша у світі кількість борделів, що теж постійно мають потребу в «свіжому товарі». Багато їхніх власників сплачують місцевій поліції за те, що вона не буде «турбувати» їх рейдами, а в разі втечі рабині поверне її назад власнику.

По всій Україні працюють організації, що борються з тим, щоб наші дівчата більше не поповнювали кубла світу. Було знято кілька фільмів: «Жертви мовчання», «Куплені і продані», «Якщо я не повернуся», «Замки на піску». Всі вони пройшли українськими телеканалами. Два роки тому при МВС України було організовано відділ з боротьби зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми. Поки що в ньому налічується приблизно 170 офіцерів міліції. Ці бійці мали можливість запозичити досвід роботи в агентів ФБР, інспектора Скотленд-Ярда Пола Голмса (Англія), начальника карної поліції Болоньї Сільвіо Торі (Італія). А нещодавно Кабмін України затвердив програму з протидії торгівлі людьми на найближчі три роки. Її координатором призначений Держкомітет зі справ сім'ї та молоді.

Чи стануть до 2005 року наші дівчата мудріші, покаже час. А поки частина з тих, кого виходили в Київському реабілітаційному центрі, пакують валізи знову за кордон. «У моєму селищі був один завод, та й той занепав, -- розповідає дівчина, якій чудом удалося втекти з італійського борделю. -- Роботи і вдень зі свічкою не знайдеш. Кусня хліба немає за що купити. Нещодавно колишня односельчанка зателефонувала з Греції. Сказала, що непогано там улаштувалася продавцем на лотку. Може, і мені поталанить?»¹¹ Косовська Л. Таємний притулок для тих, хто втік з рабства. // Дзеркало тижня. - № 27 (402). - Субота. - 20 - 26 Липня 2002 року..

Український уряд ухвалив програму протидії торгівлі людьми, яка має на меті запобігти вивезенню громадян України за кордон з метою економічної і статевої експлуатації. Але, як повідомила голова комітету з питань сім'ї та молоді, Валентина Довженко, уряд не має точної статистики щодо кількості жертв торгівлі людьми і наразі лише намагається з'ясувати хоча б приблизні цифри.

Пані Довженко сказала, що з Ізраїлю за останні півтора року було депортовано півтори тисячі українок, які були повіями. Також, сказала пані Довженко: "У Греції, за даними посольства України в Афінах, перебуває три тисячі українок, які займаються легальною і нелегальною проституцією." Разом із тим, за словами пані Довженко, останнім часом зростає кількість чоловіків, яких вивозять з метою економічної експлуатації на нелегальних брудних виробництвах.

2.4 Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149) -- злочин досить поширений, особливо щодо молодих жінок і дівчат, які вербуються для роботи за кордоном і там використовуються злочинцями в своїх корисливих інтересах.

Крім волі людини -- основного безпосереднього об'єкта -- додатковим безпосереднім об'єктом цього злочину, залежно від мети використання потерпілого, можуть виступати різні його блага: статева недоторканність, честь і гідність, трудові та інші права громадянина.

З об'єктивної сторони -- це продаж людини (що передбачає її купівлю), інша сплатна передача (наприклад, передача людини в рахунок боргу) або здійснення щодо людини будь-якої іншої незаконної угоди (наприклад, угоди про вербування або інше залучення жінок для подальшого використання в порнобізнесі та ін.). До того ж ці дії мають обов'язково пов'язуватись із законним або незаконним переміщенням потерпілого через державний кордон України. Згода або, навпаки, її відсутність з боку потерпілого на таке переміщення, значення для кваліфікації злочину не має. Продаж, Інша сплатна передача людини, вчинена щодо неї інша операція, проводяться для подальшого продажу або іншої передачі потерпілого іншій особі або особам.

Суб'єктивна сторона цього злочину -- тільки прямий умисел, що пов'язаний з певною метою. Ця мета, виходячи з тексту ст. 149, може бути найближчою і віддаленою (первинною і кінцевою). Найближчою метою винного є продаж потерпілого, інша оплатна передача його іншій особі або особам. Вочевидь, що така мета пов'язана з корисливими мотивами, прагненням отримати злочинний прибуток від операції. Однак для складу злочину слід встановити і віддалену (кінцеву) мету. Перелік різних цілей вичерпно визначений у ст. 149. Це -- використання потерпілого з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація праці потерпілого. Для складу злочину досить встановити хоча б одну з цих цілей.

Важливо зазначити, що закон не вимагає, щоб конкретна кінцева мета була досягнута. Для складу злочину досить, якщо винний переслідував цю мету. Тому злочин вважається закінченим вже з моменту продажу потерпілого, його іншої сплатної передачі, або іншої угоди щодо людини, пов'язаної з переміщенням потерпілого через державний кордон України.

Суб'єкт цього злочину -- будь-яка особа, причому відповідальності підлягають всі учасники злочинної операції, звичайно, крім потерпілого. Це покупець і продавець, посередники операцій і будь-яка інша особа, яка бере участь в здійсненні дій, вказаних у ст. 149.

У частині 2 ст. 149 вказані кваліфікуючі ознаки цього злочину: здійснення злочину щодо неповнолітнього, кількох осіб (хоч би двох), повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням суб'єктом свого службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності (в цих випадках злочин здійснюється спеціальними суб'єктами). Частина 3 ст. 149 передбачає особливо кваліфікований вид цього злочину. Це вчинення його організованою групою або якщо він пов'язаний з незаконним вивезенням дітей за кордон чи неповерненням Їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, тяжку хворобу потерпілого, залишення потерпілого після використання напризволяще тощо)¹¹ Кримінальне право України: Особлива частина / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -- Київ--Харків: Юрінком Інтер--Право, 2001. - С. 74-80..

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 149 -- позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 2 ст. 149 -- позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої; за ч. 3 ст. 149 -- позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

2.5 Кримінальна відповідальність за підміну дитини та експлуатацію дітей

Підміна дитини (ст. 148). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в підміні чужої дитини, тобто в заміні одного новонародженого або грудного немовляти іншим.

Підміна -- це звичайно заміна однієї дитини, яка щойно народилася в пологовому будинку, на іншу, або заміна одного немовляти на інше у будинку дитини. Цей злочин становить не тільки підміна чужої дитини на іншу чужу, а й підміна чужої дитини на свою (це може бути пов'язано, скажімо, зі станом здоров'я своєї дитини)¹¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -- К.: Каннон, 2001. - С. 347..

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є корисливі або інші особисті мотиви.

Суб'єктом злочину є будь-яка особа, яка досягла 16-ти років. Підміна новонародженого, що мала місце через необережність, наприклад, няні або сестер пологового будинку, може потягти за собою відповідальність за ст. 140 за наявності всіх інших ознак складу злочину.

Покарання за злочин: за ст. 148 -- обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Експлуатація дітей (ст. 150). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дітей або підлітків, які не досягли віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку. Це, наприклад, використання праці підлітків підприємцем в своїй майстерні без належної оплати або використання особою групи підлітків для миття автомашин, що знаходяться на стоянці, з вилученням у них повністю або в більшій частині отриманої від клієнтів винагороди.

Суб'єктивна сторона злочину -- прямий умисел, пов'язаний з корисливою метою -- отримання від праці потерпілих прибутку.

Суб'єкт злочину -- будь-яка особа, в тому числі службова.

Частина 2 ст. 150 передбачає кваліфікований склад цього злочину, коли він вчинюється щодо кількох дітей або якщо він спричинює істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднаний з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві²² Кримінальне право України: Особлива частина / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -- Київ--Харків: Юрінком Інтер--Право, 2001. - С. 74-80..

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 150 -- арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 150 -- позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди

Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів.

Як свідчить судова практика, суди в основному правильно застосовують норми законодавства, які регулюють зазначені питання. Поряд із цим в окремих випадках припускаються помилок, рідко застосовують чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, неповно з'ясовують наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, недостатньо обгрунтовують її розмір, допускають порушення процесуальних норм.

Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема:

- коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень;

- у випадках, передбачених статтями 7, 4401 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК) та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад, ст. 49 Закону "Про інформацію", ст. 44 Закону "Про авторське право і суміжні права");

- при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

При недотриманні позивачем зазначених вимог настають наслідки, передбачені ст. 139 ЦПК.

Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

При застосуванні норм Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) щодо порядку розгляду трудових спорів у справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням трудових обов'язків, суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124 Конституції потерпілий має право звернутися з такими вимогами до суду безпосередньо.

Суддя не вправі відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.

За змістом ст. 4401 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, заподіяна моральна (немайнова) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу Кодексу законів про працю України. - Статті 130, 132 - 134., якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого (наприклад, ст. 47 Закону України "Про телебачення і радіомовлення").

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Судам слід мати на увазі, що у разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них.

На осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром), відповідно до статей 174, 451 ЦК покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню.

При заподіянні особі моральної шкоди, обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Відповідно до ст. 454 ЦК розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).

При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі ст. 4401 ЦК чи іншого законодавства.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність"). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності і порочать її честь, гідність та ділову репутацію, необхідно враховувати роз'яснення, які дав Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 вересня 1990 року N 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 р. N 3, від 31 березня 1995 р. N 4, від 25 грудня 1996 р. N 14 та від 3 грудня 1997 р. N 12).

Зокрема, судам слід мати на увазі, що у справах про спростування відомостей, поширених засобами масової інформації (в пресі, по радіо і телебаченню), як відповідачі до участі притягаються автор, орган засобу масової інформації, що їх поширив, а у передбачених законом випадках, і відповідна службова особа цього органу, які й несуть обов'язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини кожного з них. Якщо позивач не бажає притягати когось з них до відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається обов'язок по відшкодуванню тієї її частини, яка відповідає ступеню їх вини. В разі, коли орган масової інформації не називає автора, суд виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе.

На відповідача може бути покладено обов'язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди, не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно. Відповідно до ст. 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" і ст. 48 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", на органи масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов'язок по відшкодуванню моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств чи прес-служб державних органів та органів об'єднань громадян або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим засобом інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів, або містилися у авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.

Звернути увагу судів на те, що ст. 17 Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з'ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому.

Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо).

Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК.

Звернути увагу судів на те, що положення ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо одночасного вирішення судом вимог споживача про захист його прав і відшкодування моральної шкоди не виключають можливості пред'явлення окремого позову про відшкодування цієї шкоди (наприклад, коли вимоги були задоволені без судового розгляду, але допущена тяганина).

Згідно з тим же законом ці справи можуть бути підсудні за вибором споживача районному (міському) суду за місцем проживання споживача, за місцем знаходження відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору.

Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 2371 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з положеннями ст. 2371 КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП є недійсними.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" питання про відшкодування моральної шкоди у зазначених випадках та її розмір вирішується за заявою громадянина ухвалою суду першої інстанції, який розглядав кримінальну справу або якому вона мала бути підсудна.

Розмір моральної шкоди в цих випадках визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Судам слід мати на увазі, що на правовідносини, які виникли до набрання чинності відповідним законодавчим актом про відшкодування моральної шкоди, обов'язок по її відшкодуванню не поширюється, в тому числі й на ті випадки, коли позивач після набрання чинності цим актом ще зазнає моральних чи фізичних страждань від раніше вчинених неправомірних дій. Однак моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо неправомірні дії (бездіяльність) відповідача, що завдають позивачеві моральних або фізичних страждань, почалися до набрання законної сили актом законодавства, яким встановлена відповідальність за заподіяння такої шкоди, і продовжуються після набрання цим актом чинності.

До вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, згідно з ч. 3 ст. 7 ЦК застосовується строк позовної давності в один рік. До вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, - тримісячний строк (ст. 233 КЗпП). До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83 ЦК не застосовуються.

Відповідно до ст. 24 ЦПК спори про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підвідомчі суду, якщо хоча б однією зі сторін у них є громадянин (фізична особа).

Суду підвідомчі також спори між юридичними особами про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, якщо ці вимоги взаємопов'язані з іншими вимогами, вирішення яких віднесено до відання суду загальної юрисдикції (наприклад, про спростування поширеної інформації та відшкодування у зв'язку з цим заподіяної моральної шкоди).

Підсудність справ даної категорії визначається за правилами ст. 125 ЦПК, тобто за місцем знаходження відповідача, крім випадків, коли позивачеві надано законом право вибору підсудності.

З метою забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, суддя повинен провести ретельну підготовку її до розгляду. Зокрема, в строки встановлені ст. 146 ЦПК, вчинити всі необхідні підготовчі дії, передбачені ст. 143 цього ж Кодексу, залежно від конкретних обставин справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і заподіяну моральну шкоду, надіслати відповідачу копії позовної заяви та доданих до неї документів і зажадати від нього письмових пояснень щодо заявленого позову, а за наявності заперечень проти нього - подання доказів, що їх підтверджують.

Виходячи з правил статей 4, 5 ЦПК і статей 28, 49, 50 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну шкоду (внаслідок посягання на здоров'я, честь, гідність, знищення майна, позбавлення годувальника тощо), має право пред'явити позов про її відшкодування у кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства.

У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються і вирішуються судом за умови, що особу, якій її заподіяно, визнано в установленому законом порядку потерпілим та цивільним позивачем і що у справі є письмова заява, яка за змістом відповідає ст. 137 ЦПК. У тих кримінальних справах, які відповідно до ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть бути викладені у скарзі про порушення кримінальної справи.

У разі, коли до надходження кримінальної справи до суду особа не була визнана потерпілим і цивільним позивачем, ці питання мають бути вирішені у стадії віддання обвинуваченого до суду або відповідно до вимог ст. 296 КПК у підготовчій частині судового засідання.

При розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди мають виявляти і всебічно з'ясовувати причини й умови, що призводять до порушення прав фізичних і юридичних осіб та заподіяння їм моральної шкоди, і реагувати на них окремими ухвалами.

4. Проблеми захисту права, честі та гідності біженців і осіб, які шукають притулок в україні

Після розвалу соціалістичного табору Україна зіткнулась з новою проблемою - масовим напливом біженців. Це пояснюється відкритістю кордонів, можливістю вільного виїзду за кордон, активною зовнішньополітичною діяльністю, економічним, науково-технічним, культурним співробітництвом України з іноземними державами.

На територію нашої держави прибувають біженці з пострадянських держав, які постраждали від міжетнічних конфліктів і громадянських війн. Окрім цих осіб у державі з'явилася численна група вихідців з Африки, Азії, Ближнього і Середнього Сходу, які заявляють про себе як про біженців, а також групи осіб, які проживають на території України з часу існування СРСР. Ці особи прибули в державу на законних для того часу підставах, які не мають можливості повернутися до себе на батьківщину з різних причин і продовжують проживати без визначеного правового статусу. Це в'єтнамці, курди, сомалійці, ангольці та інші африканці.

Зростанню кількості іноземців на території України сприяє також значне розширення та збагачення міжнародних зв'язків. Ці стосунки приймають різні форми: зв'язки окремих трудових колективів, туристичні поїздки, поїздки за особистим запрошенням і т.ін.

Є всі підстави вважати, що кількість осіб, які заявляють про себе як про біженців, буде зростати. Цьому сприяє законодавство України. У ст. 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України Конституція України. - К., 1998. - C. 26, 92..

На думку правозахисників, міграція є найбільш характерним символом нового тисячоліття. Всього у світі, за даними ООН, нараховується близько 90 млн іммігрантів Вечерние вести. - 2000. - 24 нояб. - С. 3.. Разом з цим зростає й кількість проблем, пов'язаних із цією категорією осіб: правових, економічних, соціальних, етнокультурних, релігійних, психологічних.

Ці проблеми не тільки не вирішуються, а й практично не вивчаються. Серед великої кількості проблем, пов'язаних із біженцями, слід особливо виділити додержання прав людини, захисту її честі та гідності. Вона включає в себе питання, що пов'язані з найважливішими сторонами життя людини. Біженці перебувають у такому стані, що навіть ці основні права часто не дотримуюються.

Вивчаючи практику дотримання прав людини, захисту її честі та гідності відносно до біженців і осіб, які шукають притулок, у першу чергу необхідно розглянути закони України, в яких закладено правові норми, що мають відношення до цієї категорії осіб. Це дозволить з'ясувати сукупність прав і обов'язків, що передбачено українським законодавством для цієї категорії осіб. Права біженців, їх честь та гідність захищаються і міжнародними документами. Центральним міжнародним документом, що спрямовано на захист прав біженців і осіб, які шукають притулок, є Конвенція про статус біженців, прийнята у 1951 році.

Окрім цієї Конвенції міжнародне товариство в рамках ООН видало низку документів (декларації, пакети, договори), які містять у собі норми, що стосуються захисту прав біженців. Першим із цих документів є Загальна декларація прав людини, що була затверджена та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В преамбулі до Декларації зазначено:

“Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і, рівних та невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру; і, беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошене як високе прагнення людей; і, беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; і, беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов'язання” Преамбула Загальної декларації прав людини. Права людини і професійні стандарти для юристів. - К., 1996. - С. 6..

У подальшому приймалися інші документи і, насамперед, Міжнародний пакт про громадські та політичні права, Європейська конвенція прав людини та інші, де сформульовано широкий комплекс норм по забезпеченню і захисту прав людини, її основних свобод, що грунтуються на положеннях Загальної декларації прав людини.

Поява цих документів була зумовлена необхідністю міжнародного контролю захисту прав і свобод у масштабах усього суспільства і знаменувала визнання пріоритету загальних норм міжнародного права над нормами внутрішнього державного права.

Україна не підписала жодного міжнародного документа, що стосувався б проблем біженців. До такого країну спонукав тяжкий економічний стан. Разом з тим, основні принципи Конвенції про статус біженців увійшли до національного законодавства і таким чином присутні у правовому полі України.

У новій Конституції України закладені принципи основних прав біженців, які, очевидно, будуть розвинуті та конкретизовані у відповідних законах. Це важливо зробити найближчим часом, тому що правове поле відносно регулювання різних аспектів поведінки іноземців і осіб без громадянства в Україні на багатьох ділянках ще не заповнене.

Необхідно звернути увагу на положення, викладені в пп. 1 і 2 частини 1 ст. 92 Конституції України, в якій говориться, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина, а також громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.

В Конституції України передбачено також положення про введення посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Конституція України. - К., 1996. - Ст. 85 п. 17. Тоді будь-яка людина, а значить і біженці, і особи, які шукають притулок, можуть звернутися до нього по допомогу з питань захисту своїх прав, честі та гідності тому, що посягання на честь та гідність особи розглядається як складне і багатопланове явище, яке зазіхає різними способами на різноманітні блага і суспільні відносини, що охороняються законом.

У Законі України “Про біженців” відображено правові економічні та організаційні гарантії прав людей, які вимушено залишили державу свого громадянства або державу свого постійного місця проживання.

Завдяки прийняттю цього Закону стало можливим створення органів міграційної служби в Україні. 22 червня 1994 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про створення органів міграційної служби в Україні” № 428.

Крім того, в Законі України “Про біженців” визначено правовий статус біженців в Україні, їх права та обов'язки. Біженцям надаються достатньо широкі права: вони мають право на трудову діяльність, на отримання у власність майна, на медичну та грошову допомогу, пенсії, на навчання і т. п.

Важливим правовим актом у сфері міграційних процесів є Закон України “Про правовий статус іноземців”, прийнятий у лютому 1994 року. У ньому закріплено права, свободи і обов'язки іноземців, які проживають або тимчасово знаходяться в Україні, вони є рівними з громадянами України в правах й обов'язках, за виключенням участі в роботі політичних партій, участі в референдумах, не можуть бути вибраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, на них не розповсюджується загальна військова повинність.

Таким чином, в українському законодавстві є певна кількість нормативних документів, що регламентують права й обов'язки біженців і осіб, які шукають притулок. Разом з тим, практика їх реалізації пов'язана з великими труднощами, що обумовлені рядом причин: по-перше, відсутністю матеріальних можливостей для реалізації прав біженців, передбачених законом. Неспроможність держави захистити права біженців та осіб, які шукають притулок, їх честь та гідність викликає вкрай негативні наслідки, оскільки вона паралізує законослухняність населення держави, включаючи і біженців, і осіб, які шукають притулок. До сьогодні не вирішене питання про створення хоча би одного на всю Україну пункту тимчасового розташування біженців. Створюється замкнене коло: держава не надає біженцям місць законного проживання, але вимагає виконання закону про біженців.

Іншою причиною труднощів реалізації українського законодавства відносно біженців і осіб, які шукають притулок, є відсутність досвіду роботи державних органів з такою категорією населення. Це призводить до надто повільної, багатомісячної, а іноді й багаторічної підготовки підзаконних актів. Відсутність же таких документів створює обстановку правової невизначеності, а це означає, що створюється середовище, яке сприяє порушенню прав людини.