Організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (посадових) обов'язків.

Статтею 47 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 р. моральна шкода, заподіяна громадянинові в результаті розповсюдження організацією даних, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої немайнової шкоди, компенсується за рішенням суду цією телерадіоорганізацією, а також винними особами і громадянами.

Відповідно до ст. 7 ЦК щодо вимог про спростування відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію та про відшкодування моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в 2 рік, який в разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

Редакції, засновники, розповсюджувачі, державні органи, організації та громадські об'єднання несуть відповідальність за порушення передбачені Законом України "Про друковані засоби інформації (пресу) України" від 16 листопада 1992 року.

До відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів, що порушують цей закон, притягуються журналіст редакції, її редактор )головний редактор) або інші особи, з дозволу яких ці матеріали були поширені.

Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника;

2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо доступу, і надання письмової чи усної інформації, наданої відповідно до чинного Закону України "Про інформацію";

3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових або державних органів, організацій або громадських об'єднань;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими друкованими засобами масової інформації з посиланням на нього;

5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом (ст. 34 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".

Телерадіоорганізація та телерадіопрацівники звільняються від відповідальності за розповсюдження по телебаченню і радіо даних, що не відповідають дійсності у випадках:

а) якщо ці дані містились в офіційних повідомленнях;

б) якщо ці дані одержано від інформаційних агенств або прес-служб державних органів та органів об"єднань громадян;

в) якщо вони є дослівним цитуванням виступів народного депутата, а також офіційних виступів посадових осіб державних органів;

г) якщо вони містились у авторських виступах, які передаються в ефірі без попереднього запису.

Професійний журналіст редауції при виконанні посадових обов"язків перебуває перед її правовим і соціальним захистом. Честь, гідність, недоторканість журналіста охороняються згідно з чинним законодавством.

При розгляданні справи про захист честі і гідності повинна бути використана можливість в підвищенні культури спілкування між людьми, глибше з"ясовано причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності образою, реаговано окремими ухвалами на непристойну поведінку громадян, а також на умови, що виникли і викликали між ними конфлікт.

Виконання рішення та вироків повинно бути законне, якісне, чітке, обгрунтоване, повне і своєчасне. Не можна вважати рішення виконаним, якщо засіб масової інформації, зобов"язаний спростувати відомості, шляхом опублікування оспорює судове рішення, яке набрало законної сили.

Якщо відомості, які ганблять особу, не будуть спростовані відповідачем, то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до виконання рішення. При невиконанні або неналежному виконанні у встановлений строк рішенням про спростування таких відомостей суд може накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбаченому ст. 417 ЦПК України. Штраф стягується в дохід держави. Сплата штрафу не звільняє від обов'язку виконати передбачену судовим рішенням дію.

Загальним засобом захисту всіх особистих немайнових прав буде припинення дій, які порушують ці права, а також здійснення правопорушником дій, спрямованих на відновлення порушеного права.

Сьогодні у зв'язку з неурегульованістю цивільного права багатьох особистих немайнових прав, не зв'язаних з майновими, у законодавстві відсутні санкції, які були б спрямовані, як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав.

1.4 Процедури захисту честі, гідності та ділової репутації

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст. 275 ЦК України). Право на захист особистих немайнових прав -- це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

-- вимагати не порушення цих прав;

-- вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

-- вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 280 ЦК України) та інші (спеціальні) способи -- відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, спричинених цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

-- поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України);

-- спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст. 277 ЦК України);

-- заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права Цивільний Кодекс України. - Ст. 278..

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 279 ЦК України можливість накласти на особу штраф, у випадку невиконання покладеного рішенням суду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж у випадку ухилення від виконання судового рішення. При цьому сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

1.4.1 Поновлення порушеного права

Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

Проте зрозуміло, що даний спеціальний спосіб захисту можна застосувати не до всіх особистих немайнових прав. Так, наприклад, неможливим видається відновлення порушення права на таємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. У таких випадках слід застосовувати інші, як загальні (наприклад, відшкодування моральної шкоди), так і спеціальні способи захисту.

1.4.2 Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України).

Під правом на спростування слід розуміти право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчиняється у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках, коли спростування неможливо чи недоцільно провести у такий самий спосіб, воно повинно проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Так, наприклад, якщо спростування у тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок його припинення, то воно повинно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Право на відповідь -- це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Принципова відмінність між відповіддю та спростуванням полягає у тому, що:

-- відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими;

-- відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або членами її сім'ї, тоді як спростування -- лише особою, яка поширила ці неправдиві відомості. У випадках, коли поширювачем неправдивої інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, то спростовувати цю інформацію повинна юридична особа, у якій вона працює.

Право на відповідь та право на спростування неправдивої інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам, а також іншим заінтересованим особам Цивільний Кодекс України. - Ч. 2 ст. 277..

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт правопорушення, до змісту протиправної поведінки якого входять поширення:

-- відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, якої вона стосується;

-- відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа входить до кола осіб, яких дані відомості стосуються;

-- відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності Цивільний Кодекс України. - Ч. 4 ст. 277.. Застосування цього способу захисту можливе у випадку, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

1.4.3 Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права Цивільний Кодекс України. - Ст. 278 .. Сутність цього способу захисту полягає в тому, що у випадку, коли:

-- особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

-- особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе -- вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

При цьому суттєва відмінність певного спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поширення навіть правдивої інформації, але за умови, що нею порушуються особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю про стан свого здоров'я.

Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенденції розвитку правової бази щодо регулювання та охорони особистих немайнових прав особи, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як особистості та гідного члена громадянського суспільства. Подальший розвиток цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав в Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав людини. Проте це не повинно бути необдуманою рецепцією відповідних міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на запозиченні світового досвіду, поєднаного з особливостями національного світосприйняття, правотворення та праворозуміння. Також слід зауважити, що навіть наявність наддосконалої правової системи -- це лише передумова, яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною реалізацію і захистом особистих немайнових прав не зможе досягти необхідного результату.

1.5 Право на відшкодування моральної шкоди

Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62, і чинного законодавства фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їхніх прав і свобод та законних інтересів.

Відшкодування моральної шкоди є одним з найбільш дієвих способів захисту особистих немайнових прав, що використовується для відновлення порушеного права. При стягненні моральної шкоди фактично збігаються міри захисту і відповідальності. Додаткові обтяження і застосування мір відповідальності свідчать про те, що застосування лише мір захисту (наприклад, спростування відомостей) виявилося неефективним. Незважаючи на те, що відшкодування моральної шкоди може випливати не лише з цивільно-правових, а й кримінально-правових, трудових, адміністративно-правових правовідносин, воно все ж таки залишається мірою цивільно-правової відповідальності. Розмір відшкодування встановлюється судом і не може визначатися умовами договору Цивільний Кодекс України. - Ст. 23..

Підставою для відшкодування моральної шкоди є факт заподіяння особі фізичного болю та страждань або душевних страждань, або приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна (немайнова) шкода -- це такі наслідки правопорушення, що не мають економічного змісту і вартісної форми і можуть полягати:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи Цивільний Кодекс України. - Ст. 23..

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності, права інтелектуальної власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Відповідно суб'єктами права вимоги за зобов'язаннями про відшкодування моральної шкоди можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Обов'язок відшкодування моральної шкоди може виникати також як у фізичних і юридичних осіб, так і в держави.

Суб'єктами права вимоги щодо відшкодування моральної шкоди можуть бути лише фізичні або юридичні особи, права яких були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездії) її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Зокрема, має бути з'ясовано, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій іншій матеріальній формі позивач вважає за необхідне відшкодувати йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

2. Кримінальна відповідальність за позбавлення волі, незаконенне утримання та викрадання

2.1 Кримінально-правова характеристика незаконного позбавлення волі (викрадення людини) та незаконного поміщення в психіатричний заклад

У розділі ІІІ Особливої частини Кримінального кодексу України, що має назву “Злочини проти волі, честі та гідності особи” передбачено кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників, підміну дитини, торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, експлуатацію дітей, незаконне поміщення в психіатричний заклад. Безперечно, що ці злочини у теперішній час для громадян України мають велику актуальність і, особливо, серед них можна виділити ті злочини, навколо яких розгортається все більше скандалів і, які за своїми розмірами змушують нас привертати до них відповідну увагу - це торгівля людьми, використання жінок та дітей у секс-індустрії.

У сучасному світі торгівля людьми є одним з найбільш брутальних та масових порушень прав та свобод людини. Тому проблема запобігання сучасним формам рабства та работоргівлі розглядається Уповноваженим з прав людини з перших днів створення інституції як одне з пріоритетних завдань сьогодення у сфері захисту прав та свобод людини.

Глобалізація у світовому масштабі, дедалі зростаюча взаємозалежність та взаємопов'язаність між собою окремих країн та цілих регіонів спричинила безпрецедентне поширення наприкінці XX ст. такого ганебного явища, як работоргівля, особливо загрозливих форм та проявів набула торгівля дітьми та жінками. честь гідність репутація захист

За неофіційними даними, в світі щороку близько 4 млн. осіб переправляються через кордони держав для використання у підневільній праці. В новітню работоргівлю втягуються все нові країни, вона набуває небачених досі масштабів. Так, якщо протягом минулого століття з Азії та Африки було вивезено 12 млн. рабів, то упродовж останніх 30 років лише азіатських дівчат та жінок до Європи з метою використання у підневільній праці було перенаправлено близько 13 млн. Цей добре організований транснаціональний злочинний бізнес тісно пов'язаний з несанкціонованою торгівлею наркотиками та зброєю, з використанням новітніх технологій, у тому числі інформаційних, зокрема Інтернету.

Основною і першочерговою причиною работоргівлі є нерівномірність соціально-економічного розвитку в окремих країнах та регіонах світу. Високий рівень безробіття та значні соціально-економічні проблеми, що призводять до зубожіння великої кількості населення, стають причиною того, що більшість громадян цих країн стають потенційною групою ризику для торгівців людьми. Особливо в цій ситуації потерпають жінки. Саме вони насамперед стають першими безробітними, страждають від дискримінації в галузі праці, домашнього насильства, браку соціальної підтримки. Все це штовхає жінок до вимушеної міграції і, тим самим, збільшує ризик потрапити до сучасних торгівців людьми. За неофіційними даними, близько 40 мільйонів населення Східної Європи перебуває за межею бідності, більшість з них - жінки.

Для України проблема торгівлі людьми в її сучасному вимірі постала після падіння Берлінського муру та дезінтеграції СРСР. Зростання безробіття, особливо жіночого (понад 80%), неухильне зниження життєвого рівня населення, поступове втягнення країни до глобального ринку обміну товарів та послуг - усе це створило умови для поширення цього виду злочину і в Україні. До того ж специфіка географічного положення країни, “прозорість” українських кордонів певною мірою сприяли тому, що Україна опинилася на перехресті світових шляхів транспортування “живого товару” і почала використовуватися злочинними міжнародними угрупованнями як країна-транзит і країна-донор одночасно.

Стаття 146 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Об'єктом цього злочину є особиста воля.

З об'єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах: 1) незаконне позбавлення волі людини; 2) викрадення людини.

Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема у таких випадках, як:

а) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом;

б) законний арешт або затримання людини для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

в) законний арешт або затримання людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину чи зникненню її після його вчинення;

г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом;

д) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду до країни, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі не бажає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього. Відтак, обов'язковою ознакою складу злочину у його першій формі є місце. Ним можуть бути як приміщення (кімната, камера, погріб тощо) чи комплекси приміщень (підвал багатоповерхового будинку, лікарня), так і інші місця (дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб) чи місцевості (скала, острів тощо).

Відповідальність за незаконне позбавлення волі виключається, коли особі, наприклад, забороняється покидати межі населеного пункту або відвідувати певні місцевості тощо. У цих випадках може йтися про самоправство (ст. 356).

Способами незаконного позбавлення волі можуть бути будь-які -- обман, зловживання довір'ям, відібрання засобів пересування, ключів чи інших необхідних засобів тощо. Захоплення або тримання особи як заручника і торгівля людьми відображають спеціальні способи незаконного позбавлення волі і кваліфікуються за ст. ст. 147 та 149.

Незаконне позбавлення волі є триваючим злочином. Тому дії по утриманню потерпілого у стані позбавлення волі, до яких винний приєднався після початку злочину і до його закінчення, є співвиконавством у цьому злочині.

Викрадення людини передбачає:

а) відкрите заволодіння нею (коли остання або інші» треті особи, у присутності яких здійснюється викрадення, завідомо для винного розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій. Таке заволодіння може відбутися, скажімо, шляхом грабежу чи розбійного нападу);

б) таємне заволодіння (вчинене за відсутності інших осіб щодо людини, яка не розуміє значення вчинюваних з нею дій у зв'язку з малоліттям, знаходженням у безпорадному стані тощо);

в) заволодіння людиною, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою (скажімо, винна особа забирає людину із притулку для старих на підставі підроблених документів);

г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її винному під погрозою насильства над її батьком, усиновителем, опікуном, піклувальником, вихователем тощо, або під погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей, що їх ганьблять, пошкодження чи знищення їхнього майна.

Такий спосіб є близьким до вимагання (ст. 189).

Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею і фактичного початку обмеження її волі.

Заволодіння такою, що заблукала і загубилася, дитиною чи іншою особою, не здатною розуміти значення вчинюваних щодо неї і дій, в результаті її знаходження, пов'язане з наступним її утриманням, за наявності певних обставин кваліфікується за ст. 146 як незаконне позбавлення волі, або за ст. 147 як тримання особи як заручника, або за ст. ст. 14 і 149 як готування до здійснення щодо неї незаконної угоди тощо.

Суб'єкт злочину загальний. Проте суб'єктом цього злочину не можуть бути особи, які відповідно до закону мають право тримати особу в місці, де вона не бажає перебувати, або поміщати її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, але тільки з мотивів піклування про фізичне і психічне здоров'я підопічного чи з інших суспільне корисних мотивів (батьки, усиновителі, прийомні батьки стосовно своїх рідних, усиновлених чи прийомних дітей, опікуни і піклувальники стосовно осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, педагогічні та науково-педагогічні працівники стосовно піднаглядних дітей тощо). Крім того, правовий обов'язок піклуватися про особу і право з цією метою обмежувати її волю можуть бути покладеш на особу договором перевезення, морського круїзу, договором про надання послуг із забезпечення особистої безпеки особи і т. ін. Але тривала заборона дитині її батьками протягом відносно тривалого строку (кількох тижнів чи місяців) залишати квартиру, вчинювана як виховний примусовий захід, дає підстави для кваліфікації діяння за ст. 146.

Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання, привід, арешт і тримання під вартою, вчинені працівниками органів дізнання, слідчими та прокурорами, а так само винесення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали (постанови) про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт тощо є злочинами проти правосуддя, передбаченими відповідно ст. ст. 371 і 375.

У деяких інших випадках незаконне позбавлення волі. вчинене службовою особою, має кваліфікуватися за ст. 365 (або 424) як перевищення влади чи службових повноважень. Зокрема це стосується завідомо незаконного здійснення працівниками органів внутрішніх справ, прикордонних військ, управління державної охорони та іншими службовими особами, спеціально уповноваженими на це:

а) адміністративного затримання та наступного тримання особи протягом певного часу;

б) приводу особи, яка входить до групи ризику захворювання на СНІД, хворої на венеричне захворювання, хронічний алкоголізм, наркомана, який вводить наркотичні засоби шляхом ін'єкцій, громадянина, який ухиляється від призову на військову службу, тощо;

в) дисциплінарного арешту військовослужбовця;

г) затримання неповнолітнього віком до 16 років, який залишився без опікування, з триманням його у приймальнику-розподільнику. притулку для неповнолітніх або центрі медико-соціальної реабілітації;

д) затримання та тримання у спеціальному розподільнику особи, запідозреної у занятті бродяжництвом, або яка ухиляється від виконання постанови суду про примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії, має ознаки вираженого психічного розладу і створює у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих тощо;

е) поміщення у штрафний ізолятор особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі;

є) примусової госпіталізації (скажімо, госпіталізації хворих на туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, лепру, карантинні захворювання тощо).

Незаконне позбавлення волі, вчинене не службовими особами, кваліфікуються за ст. 146. Це стосується і випадків, коли незаконна примусова госпіталізація здійснюється лікарем, який не є службовою особою (не головним лікарем, не завідуючим відділенням), або коли особа, що не є службовою за змістом ст. 364, використовує для незаконного позбавлення волі приміщення, до яких вона має доступ у зв'язку з виконанням трудових обов'язків (бокс інфекційної лікарні, камера ізолятора чи гауптвахти, сховище тощо).

Незаконне позбавлення волі, пов'язане з поміщенням завідомо психічно здорової особи в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 151, а якщо таке поміщення здійснюється не для обстеження стану психічного здоров'я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею, а виключно з метою позбавити її волі, -- за ст. 146.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що за законом вона не має права позбавляти волі іншу особу, але бажає це зробити. Мотиви незаконного позбавлення волі можуть бути різні, крім суспільне корисних. Ставлення особи до тяжких наслідків незаконного позбавлення волі може бути умисним або необережним.

Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх:

1) щодо малолітнього;

2) із корисливих мотивів;

3) щодо двох або більше осіб;

4) за попередньою змовою групою осіб;

5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого;

6) пов'язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань;

7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу.

Під способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого слід розуміти такий спосіб незаконного позбавлення волі або викрадення, при якому створюється реальна загроза загибелі потерпілого або заподіяння йому тілесного ушкодження.

До фізичних страждань треба відносити біль, що виникає під час мордування, катування, інших видів фізичного впливу на людський організм, або внаслідок жорстоких умов утримання у місці позбавлення волі (утримання особи в умовах, які позбавляють її зору, слуху, просторової або часової орієнтації, утримання в холодному та сирому приміщенні, у приміщенні з постійним та голосним звуком або у підвалі, де на особу нападають щури, позбавлення сну, харчування і води тощо). Оскільки незаконне позбавлення волі є триваючим злочином, фізичні страждання потерпілому можуть бути заподіяні у будь-який час його здійснення.

Застосування зброї означає фактичне використання її для фізичного впливу на потерпілого, коли цими діями створювалась реальна загроза його здоров'ю або життю (здійснення прицільного пострілу або інший спосіб використання її бойових властивостей), або для психічного впливу (демонстрування оголеної вогнепальної зброї, приведення її в бойове положення, прицілювання, поєднане зі словесною погрозою, тощо). Фактичні наслідки застосування зброї у вигляді заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень або смерті вимагають кваліфікації діяння за сукупністю злочинів, передбачених ч. ч. 2 або 3 ст. 146 і відповідною статтею розділу II Особливої частини КК.

Тривалий час є оціночною ознакою, наявність чи відсутність якої має визначатися судом з урахуванням конкретного астрономічного строку, протягом якого особа була позбавлена волі, місця, де вона трималась, способу її утримання, інших конкретних обставин справи та особи потерпілого. Оскільки викрадення людини є одноактною дією, ця ознака не стосується другої форми розглядуваного злочину.

Особливо кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення його організованою групою; 2) спричинення ним тяжких наслідків.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 146 -- обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 146 -- обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 146 -- позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151).

Об'єктом злочину є свобода і здоров'я людини. Добровільна згода дієздатної особи (або прохання чи згода опікуна особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною) на її поміщення в психіатричний заклад виключає застосування ст. 151, адже посягання на її волю за таких обставин відсутнє.

Потерпілим від цього злочину є тільки психічно здорова особа. Цей факт, що випливає із конструкції ст. 151, вимагає обов'язкового ретроспективного встановлення відсутності підстав для поміщення відповідної особи в психіатричний заклад. Не обов'язково, щоб особа була цілком психічно здоровою, тим більше, що межа між окремими психіатричними і неврологічними захворюваннями (скажімо, такими як органічне і епілептичне слабоумство, корсаковський і епілептичний психоз) є надто тонкою. Головне, щоб стан особи не вимагав поміщення її в психіатричний заклад. У разі незаконного поміщення особи в інший, не психіатричний, заклад закритого типу відповідальність може настати за ст. 146 як за незаконне позбавлення волі.

З об'єктивної сторони злочин полягає в суспільне небезпечних діях -- незаконному поміщенні в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини. Способами вчинення можуть бути насильство, погрози, обман, фальсифікація документів тощо.

Психіатричний заклад -- це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будь-якої форми власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги. Поміщення в психіатричний заклад означає поміщення у відповідний стаціонар такого закладу для здійснення обстеження стану психічного здоров'я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею.

Примусове освідування чи лікування особи у лікаря-психіатра в амбулаторних умовах за наявності відповідних ознак може бути кваліфіковане як службове зловживання чи самоправство. Давання експертом-психіатром під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді завідомо неправдивого висновку, на підставі якого особа поміщена в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 384.

Ст. 151 передбачає відповідальність не за утримання особи у психіатричному закладі (наприклад, стосовно якої відпали підстави для її подальшого знаходження у ньому), а лише за поміщення її туди. Злочин є закінченим з моменту такого поміщення.

Жодна людина не може бути поміщена в психіатричний заклад інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як: за рішенням суду в порядку виконання примусового заходу медичного характеру або для примусового лікування (ст. ст. 92-96), за рішенням суду для лікування особи, визнаної хворою на наркоманію, яка ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря, та поведінка якої є небезпечною; за висновком медико-експертної комісії для лікування у центрі медико-соціальної реабілітації неповнолітніх віком від 11 років, які вживають алкоголь чи наркотики; для визначення психічного стану обвинуваченого (підозрюваного) за наявності у справі даних, які викликають сумніви щодо його осудності; в порядку примусової госпіталізації осіб, хворих на психічні захворювання. В інших випадках поміщення людини в психіатричний заклад є незаконним.

Суб'єкт злочину спеціальний. Ним може бути тільки лікар, який відповідно до встановленого законодавством України порядку приймає рішення про поміщення особи у психіатричний заклад. Службова особа, яка не є лікарем, якщо вона дала вказівку помістити психічно здорову людину в психіатричний заклад, повинна нести відповідальність за такі дії за ст. 364, а суддя, якщо він виніс завідомо неправосудну постанову про направлення особи на примусове лікування, -- за ст. 375.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При цьому ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися прямим чи непрямим умислом або необережністю.

Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є поміщення у психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи, що спричинило тяжкі наслідки. До тяжких наслідків у ч. 2 ст. 151 слід відносити самогубство чи самопокалічення особи, спричинення їй середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження тощо.

Умисне або вчинене через необережність вбивство потерпілого, умисне заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження, доведення до самогубства потерпілого, який є неповнолітнім, умисне заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу їх до певних дій, потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 151 і, відповідно, ч. ч. 1 або 2 ст. 115, ч. ч. 1 або 2 ст. 119, ч. 3 ст. 120, ч. 2 ст. 122¹¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -- К.: Каннон, 2001. - С. 340-358..

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 151 -- арешт на строк від трьох до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 151 -- позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2.2 Кримінальна відповідальність за захоплення заручників

Об'єктом злочину є особиста воля, а об'єктивна сторона його характеризується суспільне небезпечними діями у двох можливих формах: 1) захоплення особи як заручника; 2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов'язаний з й затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи. Грішоння особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.

Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147, не можуть бути вищими за погрозу спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або тільки у триманні особи. Закінченим він є з моменту, коли свобода особи була фактично обмежена. Тривалість тримання особи як заручника значення для кваліфікації не має і враховується при призначенні покарання.

Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину, передбаченого ст. 391, утворюють сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за ст. ст. 147 і 391.

Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяжких наслідків цього злочину може бути умисним або необережним.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст. 146, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою. Тут вона може мати альтернативний характер -- спонукати родичів затриманого, державну або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до:

а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи ув'язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо);

б) утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо).

Вчинення чи не вчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення заручника.

Адресатом вимоги можуть бути такі суб'єкти: 1) державна або інша установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань, орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т.ч. іноземні або міжнародні; 2) родичі затриманого або інші фізичні особи (скажімо, його близькі, знайомі); 3) службові особи.

Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є:

1) вчинення його щодо неповнолітнього;

2) вчинення його організованою групою;

3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей;

4) спричинення ним тяжких наслідків.

Поняттям тяжкі наслідки у складі цього злочину охоплюються заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, у т.ч. таке, що спричинило смерть потерпілого, настання великої матеріальної шкоди, суттєве загострення міждержавних чи міжнаціональних стосунків, серйозне порушення діяльності установ, організацій і підприємств тощо. Умисне вбивство потерпілого за обтяжуючих обставин кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 147 і ч. 2 ст. 115¹¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -- К.: Каннон, 2001. - С. 340-358..

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 -- позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 -- позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Тепер кілька слів про те, як охороняє КК найдорожче, що в нас є, чи, точніше, тих, хто обходиться нам найдорожче. Стаття 349 -- захоплення представника влади чи правоохоронного органу як заручника -- передбачає позбавлення волі терміном від 8 до 15 років. Що стосується простих смертних, то їхнє захоплення в заручники карається позбавленням волі терміном від 5 до 8 років. Важко сперечатися з винятковими мірами, покликаними захистити представників правоохоронних органів, хоча різниця в санкціях вражає. Але що стосується люфту між санкцією, передбаченою за захоплення звичайного громадянина і представника влади, то він дуже символічний. Там, де верхня планка для першого, для другого -- лише перша сходинка²² Примаченко О. Ми будемо жити тепер по-новому // Дзеркало тижня. - № 15 (339). - Субота. - 14 - 20 Квiтня 2001 року..

2.3 Проблема торгівлі людьми в Україні

Торгівля жінками та дітьми набула на початку ХХ століття таких розмірів і розповсюдження, що міжнародна громадськість повинна була звернути особливу увагу на створення спеціальної міжнародно-правової бази для регулювання таких суспільних відносин, щоб упорядкувати організацію боротьби з цим злом, спрямованим проти людства.

Ганебне для людства явище - торгівля людьми - існує з давніх часів. Рабовласники продавали, обмінювали жінок разом із дітьми, дарували їх, розлучали дітей з матерями. Ринки невільниць були звичайним явищем, особливо в країнах Африки та Східної Азії. Певною мірою таке становище збереглося аж до ХХ століття. Істотним є той факт, що у цивілізованих держав виникла потреба розпочати цілеспрямовану боротьбу з цим антигуманним явищем на базі міжнародно-правових актів.

На двосторонній основі міжнародно-правова боротьба з торгівлею жінками та дітьми була започаткована ще в минулому столітті. Численні факти їхнього продажу змусили держави укладати угоди, метою яких було попередити негативне явище. Як приклад можна навести угоди: між Німеччиною та Нідерландами від 15 листопада 1889 р., Німеччиною та Бельгією від 4 вересня 1890 р., Голландією та Австрією від 30 листопада 1888 р. тощо.

Таким чином, серед найболючіших порушень прав людини в сучасному світі актуальним є злочин, який має багато назв та облич - “біле рабство”, “торгівля людьми”, “контрабанда людей”. Цей злочин має довге історичне коріння, але наприкінці XX століття з ним зіткнулася і незалежна Україна.

Україна - країна, з якої здійснюється експорт жінок на світові ринки інтимного бізнесу - в Туреччину, Італію, Іспанію, Німеччину, країни колишньої Югославії, Угорщину, Чехію, Грецію, Росію, Об'єднані Арабські Емірати, Ізраїль, Сполучені Штати Америки та інші країни. В міжнародній системі Україна ідентифікована як країна-постачальниця жінок на ці ринки. Саме громадяни України зараз складають значну частину “живого товару” на відкритих та таємних ринках Європи та Азії.

Боротьба з цим злочином, видом рабства, порушенням прав людини та проявом дискримінації жінки в сучасному світі вимагає об'єднання зусиль міжнародної спільноти та громадськості кожної країни. На міжнародному рівні протягом XX століття була прийнята ціла низка конвенцій, спрямованих на боротьбу та запобігання цьому явищу. В останні роки відбулися представницькі конференції, прийняті декларації та комюніке, започатковане формування міжнаціональних та національних програм боротьби з цим явищем.

Визначення, яке дається в українському законодавстві, ширше, порівняно з визначенням, яке наводиться в Гаазькій Декларації. Головна його відміна полягає в тому, що феномен торгівлі жінками розглядається в контексті торгівлі людьми взагалі. Це, з одного боку, розширює це поняття, даючи можливість вивчити більш широкий спектр явища, а з іншого - перешкоджає виявленню його особливостей. Наприклад, ознаки такого злочину, як торгівля жінками з метою сексуальної експлуатації, його мотивація та складові частини відрізняються від торгівлі дітьми з метою усиновлення. Тому необхідне проведення досліджень щодо уточнення цього визначення, виявлення його головних характеристик та ознак.

Ознакою торгівлі жінками є такі ситуації, коли жінка не знала про те, що вона буде працювати в проституції або була ошукана щодо знання обставин, в яких їй доведеться працювати; коли жінка не вільна прийняти особисте рішення про те, чи бажає вона взагалі працювати в проституції; коли жінку примушують віддавати зароблені нею гроші іншим особам; коли жінка пов'язана з боргами, з якими вона спочатку повинна розплатитись, перш ніж вона сама зможе розпоряджатися своїми власними прибутками, стане вільно вирішувати, чи може вона припинити роботу або перш ніж вона отримає назад свій паспорт; коли жінку постійно тримають під контролем інші особи; коли жінку обмежують у вільному пересуванні або в можливостях спілкування з іншими людьми; коли жінка не вільна відмовити окремим клієнтам або протестувати проти окремих видів сексуального контакту.

Аналіз історій осіб, потерпілих від торгівлі людьми, які звернулися до Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда - Україна”, свідчать, що ситуація, в яку вони потрапили за кордоном, була здебільшого невідома та неочікувана ними вдома, що саме про своє реальне становище за кордоном вони отримали уявлення вже після перетину держаного кордону України. Засоби вербування жінок до такої “праці” є різноманітними і водночас традиційними для цієї сфери.

Перш за все - це оголошення про працевлаштування за кордоном. Вони друкуються в усіх газетах, які пропонують роботу для громадян України. При проведенні аналізу окремих газет було виявлено, що в кожному номері друкується в середньому від 5 до 20 “слизьких” оголошень з запрошеннями для молодих та симпатичних жінок. Ось найбільш типові приклади, які дають інформацію для роздумів: “Високооплачувана робота в нічному клубі по контракту для молодих симпатичних дівчат. Проживання, апартаменти, повний пансіон. Наявність закордонного паспорта. Оплата від 2.000 німецьких марок.” І далі - адреса місця, де проходить співбесіда з кандидатками. Або таке оголошення: “Запрошується танцювальний колектив для праці за кордоном” - і телефон.

Ті фірми, які займаються працевлаштуванням українських громадян за кордоном, повинні отримати ліцензію Міністерства праці та соціальної політики, що з існуючим рівнем бюрократії зробити непросто. Але на думку фахівців міністерства, як раз такі фірми не йдуть на “кримінальні” справи. Тобто оголошення в газетах дають поодинокі посередники та фіктивні, ніким не зареєстровані фірми. Перевірити чесність намірів цих роботодавців зусиллями тільки української сторони дуже важко, і навіть ми не маємо в Україні законів, на основі яких це можливо зробити.

І все ж таки за оголошеннями фірм про працевлаштування за кордон від'їжджає менше 20 відсотків жінок, які потім стають жертвами торгівлі. Інтерв'ю з жінками, що потерпіли від торгівлі людьми, свідчення експертів (працівників українських посольств за кордоном та працівників правоохоронних органів) показують, що велика група їде за запрошенням випадкових “знайомих”, іншими словами - через мережі посередників та постачальників, які не оформлені в легальні фірми (це другий шлях). Скажімо, за одну дівчину “торговець” отримує за кордоном від 200 до 5.000 доларів (сума залежить від країни, рівня посередника, умов угоди та “якості товару”).

Посередниками в цьому страшному кримінальному бізнесі є не тільки чоловіки, але й жінки. Про участь жінок в організації цього бізнесу свідчать дані органів внутрішніх справ України, неурядових організацій (зокрема Всесвітньої Мережі за Виживання, США), а також аналіз історій потерпілих, які звернулися до Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда - Україна”.

Третім шляхом “вивозу” українських жінок за кордон є шлюбні оголошення та контракти. Існує практика запрошення жінок і дівчат через шлюбні агенції начебто для одруження. На відміну від фірм, які займаються працевлаштуванням за кордоном, ці агенції взагалі не повинні отримувати ніяких ліцензій та не проходять перевірок. І тому ніхто не може спрогнозувати, яка доля чекає на наших співвітчизниць - золоті гори щастя чи рабська праця.

Інтерв'ю з однією з таких потерпілих показало, що жінка була обманута київською “свахою” Клієнт попереджав фірму, що одружуватися він не буде, бо вже тричі був одружений, що йому потрібна жінка для ліжка і для домашніх господарських робіт. Фірма ж повідомила своїй клієнтці інше: з нею хоче одружитися французький мільйонер, і вона за таку гарну партію мусить заплатити 500 доларів, що та і зробила.

...