Третьою причиною зазначених проблем є невисокий рівень правової культури державних службовців, у тому числі й працівників правоохоронних органів.

Виходячи з цього та враховуючи, що Україна як суб'єкт міжнародних відносин зобов'язана дотримуватись норм міжнародного права, Декларації прав і свобод людини та інших міжнародно-правових актів, необхідно:

визначити концепцію національної політики відносно біженців та осіб, які шукають притулок на території України;

створити загальноукраїнську мережу правових консультаційних пунктів для біженців та осіб, які шукають притулок;

інформувати всіх іноземців, які прибувають на територію України, про правила та місця їх реєстрації в нашій країні, а також про правила перебування іноземців і осіб без громадянства в нашій державі. Цю інформацію можна підготувати у вигляді пам'яток;

врегулювати нормативно процедуру вилучення та знищення незаконних документів, що посвідчують особу, у біженців і осіб, які шукають притулок. Ця процедура має носити цивілізований, не принижуючий людську гідність характер;

органам виконавчої влади організувати роз'яснювальну і правову просвітницьку роботу з керівниками ЗАГСів, управлінь просвіти різних рівнів, дитячих дошкільних закладів, шкіл, медичних закладів з питань прав біженців та осіб, які шукають притулок;

налагодити просвітницьку і виховну роботу з державними службовцями, які працюють з іноземцями, спрямовану на недопущення порушень прав людини, приниження честі та гідності особистості;

налагодити тісну співпрацю з міжнародним співтовариством з метою залучення коштів міжнародних організацій та країн-донорів для вирішення цієї проблеми.

Від розв'язання цих завдань залежить авторитет нашої молодої держави, що прагне стати цивілізованою демократичною країною.

5. Правовий захист від дифамації (ганьблення інформацією)

З розвитком телекомунікацій та засобів масової інформації остання все більше стає небезпечним товаром. Адже від її неточності, неправдивості або навіть правдивості можна отримати травми, яких не кожен інший товар може завдати. I якщо безпеку звичайних товарів і послуг підтверджують сертифікати, то інформація, навіть від компетентних органів, такого документа не має і може зашкодити. А коли таке вже сталося, то єдиним шляхом залишиться спростування - добровільне або через суд. Кажуть, що це і непоганий вид бізнесу.

Дифамація - це ганьблення інформацією

Дифамація (лат. diffamo - порочу, ганьблю) - це поширення відомостей, які порочать, ганьблять особу: як тих, що не відповідають дійсності, так і тих, що відповідають дійсності; як тих, що виражені в прийнятній формі, так і тих, що виражені не в прийнятній формі (ст. 126 КК України - образа); як тих, що поширені ненавмисно або особою, яка не знала, що поширює неправдиві відомості, так і тих, що кваліфікуються за ст. 125 КК України (поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу - наклеп).

Порочити, ганьбити особу означає поширювати відомості, "які порочать її честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди її інтересам" Цивільний Кодекс України. - Ч.І., ст.7..

Гідність - це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про цінність всякої людини як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне відношення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості.

Честь - це поняття моральної свідомості і категорія етики, пов'язана та, переважно, подібна до категорії гідності. Подібно до гідності, поняття честі розкриває ставлення людини до самої себе і ставлення до неї суспільства. Але, на відміну від поняття гідності, моральна цінність людини в понятті честі пов'язується з конкретним суспільним становищем людини, родом її діяльності та моральними якостями, що за нею визнаються. Якщо уявлення про гідність людини виходить із принципу рівності всіх людей у моральному відношенні, то поняття честі, навпаки, диференційовано оцінює людей, що знаходить відображення в їх репутації.

Репутація - це оцінка діяльності суб'єкта підприємницької діяльності або громадянина, яка ґрунтується на думці оточуючих про моральне обличчя тієї чи іншої людини, установи, організації на підставі їх попередньої поведінки і яка виражається у визнанні їх здобутків, авторитету, в тому, що від неї чекають у подальшому, яка міра відповідальності на неї покладається і як оцінюються її вчинки.

Ділова репутація - це категорія, яка стосується лише підприємця, підприємницької структури, організації, що здійснює підприємницьку діяльність.

Юридична особа не має честі і гідності

Закон (ст. 7 ЦК України) не захищає "честі і гідності" організації (юридичної особи), а лише її ділову репутацію і захищені законом інтереси (право на ім'я, авторське право, інші особисті немайнові права).

Цей "постулат", як на нашу ментальність, дещо незвичний і тому потребує детальнішого викладення. Як важко говорити про честь і гідність підприємства й установи (уявіть собі честь і гідність Міністерства вугільної промисловості або іншого міністерства чи управління), також важко не говорити про честь і гідність політичної партії (пригадаємо: "Партія - розум, честь і совість нашої епохи"). Разом з тим, не тільки не звучить, а навіть ображає: "ділова репутація політичної партії" (в Законі "Про об'єднання громадян" (частина третя ст. 1) зазначено, що його дія не поширюється на об'єднання громадян, які мають основною метою одержання прибутку).

Тому смію твердити, що державна установа не може вимагати через суд захисту своєї честі, гідності і ділової репутації, - вона може вимагати лише спростування неправдивої інформації, яка не відповідає дійсності, в порядку, встановленому ст. 37 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", а також у порядку, передбаченому частиною другою ст. 7 ЦК України, якщо відомості, які не відповідають дійсності, завдають шкоди інтересам цієї державної установи або держави, від імені якої вони діють.

Закон не захищає честі, гідності та ділової репутації громадянина й організації від поширення відомостей, що відповідають дійсності або викладені правдиво (але не в образливій формі!) ЦК. - Ст.7..

I цей "постулат" потребує детальнішого викладення. Iснує достатньо нормативних актів, які забороняють поширення правдивої інформації про громадянина, організацію і навіть про певні факти і події. Так, відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я медичні працівники не мають права розголошувати відомості про хворобу, медичне обстеження, інтимну і сімейну сторону життя громадянина. Закон "Про інформацію" в ст. 46 про недопустимість зловживання правом на інформацію передбачає:

"Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.

Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом".

Порядок спростування - встановлює суд

Захист честі, гідності та ділової репутації здійснюється судом шляхом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації чи завдають шкоди їх інтересам (частина перша статті 7 ЦК України). Стаття 32, частина третя, Конституції України розширює права громадянина на судовий захист щодо спростування недостовірної інформації.

Вона передбачає не тільки право громадянина на спростування недостовірної інформації щодо нього самого, а ще й щодо членів його сім'ї. Вона передбачає не тільки право на спростування недостовірної інформації, а ще й право на вилучення будь-якої інформації. У судовій практиці право на спростування ще більш розширене: зацікавлена особа має право на судовий захист також у разі поширення недостовірної інформації щодо члена її родини або іншого родича, який помер (п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України №7 від 28.09.90 р. зі змінами, внесеними постановами №3 від 04.06.93 р., №4 від 31.03.95 р., №14 від 25.12.96 р.).

Порядок спростування встановлюється судом виходячи з основних положень, що містяться в частині другій статті 7 ЦК та в роз'ясненнях Пленуму Верховного суду України (п.п. 6, 7 і, особливо, п.п. 8, 9 згаданої вище постанови Пленуму). Щодо друкованих засобів масової інформації, то порядок спростування інформації чітко визначений у ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні":

"Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.

Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою.

Спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і розміщено під заголовком "Спростування" на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується.

Обсяг спростування не може більш ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагмента опублікованого повідомлення або матеріалу. Забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина стандартної сторінки машинописного тексту.

Спростування може бути підготовлене у формі відповіді, обсяг якої не перевищує спростовуваного матеріалу.

Скорочення чи інші зміни в тексті спростування заявника без його згоди не допускаються.

Редакція відмовляє в публікації спростування, якщо спростування:

1) порушує положення статті 3 цього закону;

2) суперечить рішенню або вироку суду, які набрали чинності;

3) є анонімним.

Редакція може відмовити в публікації спростування, якщо спростування:

1) стосується відомостей, які нею вже спростовані;

2) надійшло з вимогою заявника опублікувати його пізніше ніж через рік з дня публікації відомостей, що спростовуються.

Редакція зобов'язана в строк, що не перевищує одного місяця з дня надходження вимоги, опублікувати спростування і письмово повідомити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його публікації, зазначивши підстави відмови.

Заявник має право оскаржити відмову в публікації спростування або порушення порядку його публікації до суду, який приймає скаргу до розгляду протягом року з дня публікації спростовуваних відомостей".

Верховний суд України тлумачить останній абзац дещо "демократичніше", ніж він записаний у законі. Так, Верховний суд вважає, що коли зацікавлена особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування оприлюднених відомостей, то й у цьому разі вимоги громадян або організації розглядаються судом згідно з ч . 2 ст. 124 Конституції (п. 7 згаданої постанови Пленуму).

Право отримання інформації - проти права розповсюдження інформації

Між правом на захист від розповсюдження інформації, небажаної для особи, якої вона стосується, і правом громадян на інформацію (ст. 9 та ст. 10 Закону України "Про інформацію") існує певна колізія - і суспільна, і правова. Ця колізія повинна розв'язуватися відповідно до вимог ст. 47 вищезгаданого закону, а саме:

"Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:

необгрунтована відмова від надання відповідної інформації;

надання інформації, що не відповідає дійсності;

несвоєчасне надання інформації або навмисне приховування інформації;

поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи;

використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків;

розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю;

порушення порядку зберігання інформації або навмисне знищення інформації;

необгрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом",

Ця колізія повинна розв'язуватися і відповідно до ст. 32 Конституції, яка передбачає, що не допускається збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Отже, захист юридичної особи від збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації передбачається іншими нормативними актами, зокрема про захист комерційної таємниці.

Позови до засобів інформації за визначенням є засобом захисту честі та гідності, ділової репутації осіб, зокрема і юридичних, а також - права людина на приватне життя.

Закон передбачає для кожного, хто звертається до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації, необхідність разом з вимогами про спростування поєднувати вимоги про стягнення моральних збитків, спричинених розповсюдженням неправдивих відомостей.

Ці позови у країнах усталеної демократії є лише одним з елементів системи “балансів та рівноваг”, і покликані застерігати можливі зловживання (непрофесійність) з боку ЗМІ. Той факт, що ця демократична (за змістом) інституція використовується в Україні як засіб пригнічення свободи слова, свідчить про те, що, з одного боку, ЗМІ та репортери з оглядачами частенько припускаються прикрих помилок, просто-таки підставляючись під такого роду позови. З іншого боку, задоволення позовів про стягнення зі ЗМІ карколомних грошових сум моральних збитків стали можливим завдяки можливості позапроцесуального впливу на судові органи з боку позивачів.

Базовою нормою права для таких позовів до ЗМІ є ст.7 Цивільного кодексу України, якою передбачено:

“Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Якщо відомості, зазначені в частині першій цієї статті, були поширені через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони повинні бути спростовані у тому ж друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або діловій репутації громадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається.

Громадянин або організація, відносно яких поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. Щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в один рік.” Важливим є положення про те, що тягар доведення в частині правдивості розповсюджених відомостей Закон покладає на розповсюджувача таких відомостей, тобто на ЗМІ та на авторів публікацій.

При цьому варто пам'ятати, що заявник позову при цьому зобов'язаний довести в суді те, що саме відповідач (саме ЗМІ, до якого пред'явлений позов) розповсюдив спірні відомості про заявника.

Якщо в позові про захист честі, гідності та ділової репутації разом з вимогою спростування міститься вимога про стягнення моральних та/або матеріальних збитків, вже позивач повинний надавати суду докази щодо наявності таких збитків, а також надавати докази в обгрунтування розміру своїх вимог.

В кожному випадку позов направляється до місцевого суду загальної компетенції за місцем знаходження відповідача. Якщо відповідачів декілька і вони мають різні адреси, позивач на власний вибір має право направити позов до місцевого суд за адресою одного з відповідачів.

Позовна заява повинна в собі містити:

- назву суду, до якого подається заява;

- точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назву представника позивача, коли позовна заява подається представником;

- зміст позовних вимог;

- виклад обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги;

- зазначення доказів, що стверджують позов;

- зазначення ціни позову;

- підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо позовна заява подається представником позивача - також довіреність чи інший документ, що стверджує повноваження представника.

Позивач повинен подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів.

Отже, якщо в позові міститься вимога про стягнення моральних збитків, в тексті позову повинне міститися обгрунтування цих вимог, а до самого позову повинні прикладатися докази спричинення цих збитків. (Перелік вимог закону до змісту та форми позову міститься в ст. ст. 137 138 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК)

Закон передбачає спеціальну умову щодо позовів про захист честі, гідності та ділової репутації, які пред'являються до ЗМІ з боку органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів. Ця вимога викладена в ч.4 ст. 17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” і виписана вона буквальна так: “У разі конфлікту щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом і засобом масової інформації, з одного боку та органом державної влади або місцевого самоврядування чи офіційною, посадовою особою (офіційними, посадовими особами) - з іншого суд визначається щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу, а також враховує наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності та врегулювання конфлікту в цілому. (виділене мною, В.Н.).

На практиці це зобов'язує кожного автора такого позову зазначити в тексті позову в чому, на його думку, полягає цей злий умисел, як також зазначати, у який спосіб цей “потерпілий” від публікації використав можливості “позасудового (досудового) спростування”.

В іншому випадку у суду не буде можливості визначитися щодо злого умислу, а також врахувати наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей.

До позову повинні прикладатися докази сплати позивачем держмита.

Суд, отримавши позов, повинний перевірити відповідність оформлення позову до вимог чинного законодавства і, якщо позов відповідає вимогам законодавства, прийняти позов до розгляду. Якщо позов не відповідає вимогам законодавства, суддя або відмовляє у його прийнятті, або, залишивши позов на певний час без руху, зобов'язує позивача усунути недоліки позову. В кожному випадку у відповідності до вимог ст. ст. 136, 232 ЦПК рішення судді щодо руху позову повинне оформлятися відповідною ухвалою.

Ухвала, прийнята у відповідності до ст.136 ЦПК, може бути оскаржена до апеляційного суду окремо від остаточного рішення суду по справі.

Після цього суд здійснює підготовку цивільної справи до судового розгляду. В цій стадії, як правило, суддя викликає сторони для співбесіди. Під час такої співбесіди суддя, як правило, вручає відповідачеві (в даному випадку ЗМІ) копію позовної заяви, а по закінченні співбесіди виносить ухвалу про призначення справи до слухання в суді і вручає сторонам повістки (виклики) на день слухання..

Якщо такої співбесіди не проводилося, або відповідач з якоїсь причини не з'явився на співбесіду, суд направляє копію ухвали про призначення справи разом з повісткою та копією позову відповідачеві (відповідачам.) При цьому суд повинний дотриматись вимоги про вручення повістки та копії позову не пізніше, ніж за п'ять днів до судового засідання. В іншому випадку у відповідача виникає право повідомити суд про необхідність перенести слухання у зв'язку з недостатністю часу підготовки до справи.

Якщо копія позову вручається відповідачеві під час співбесіди і суд при цьому вимагає якихось пояснень чи заперечень, треба пам'ятати, що в кожній стадії цивільного процесу надання пояснень є не обов'язком, а правом сторін. На практиці це означає, що відповідач (в даному випадку - ЗМІ) може утриматись від дачі пояснень в стадії підготовки справи (під час співбесіди) без жодної шкоди для своїх процесуальних позицій. Насправді я раджу це і робити, оскільки кожне пояснення без належного вивчення позову не може принести жодної користі відповідачеві. (Порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду визначений у гл. 18 ЦПК).

Для відповідача (ЗМІ) підготовка до справи повинна починатися з ретельного вивчення того:

чи дотримався позивач всіх вимог закону щодо форми, змісту та порядку подання позову;

чи дотримався суд всіх вимог закону щодо порядку прийняття позову, досудової підготовки та порядку призначення справи до розгляду.

Це варто зробити, оскільки дуже часто позивачі надсилають до суду позови, оформлені без дотримання належних вимог, не рідко й судді прикривають на це очі.

В кожному випадку таке вивчення дасть вам інформацію, необхідну для формування тактики і стратегії захисту проти конкретного позову, зокрема дозволить вам прийняти рішення з приводу того, чи:

є у вас законні підстави та тактична необхідність оскаржувати до апеляційного суду ухвалу судді про прийняття позову, не чекаючи початку розгляду позову по суті;

чи є у вас законні підстави та тактична необхідність заявляти до суду клопотання про усунення недоліків позову, не чекаючи початку розгляду позову по суті;

чи є у вас законні підстави та тактична необхідність у пред'явленні до суду зустрічного позову до вашого опонента, не чекаючи початку розгляду позову по суті.

Коли я вживаю вислів “тактична необхідність”, я маю на увазі міркування з приводу того, якими засобами ви збираєтесь вирішити свою стратегічне завдання - виграти справу (або принаймні не допустити прийняття та виконання рішення, яке знищить ЗМІ або позбавить засобів до існування автора).

Інколи, скажімо, тактично вигідно допустити швидкий розгляд справи з численними порушеннями з боку позивача та суду першої інстанції, за певного переконання, що апеляційний суд обов'язково скасує таке рішення. Інколи, ж, навпаки, треба зробити все, щоб не допустити швидкого розгляду справи, сподіваючись, скажімо, на те, що адміністративні можливості впливу на суд з боку вашого опонента з часом послабнуть.

В одному випадку варто продемонструвати свою процедурну обізнаність і жорстку процесуальну поведінку перед суддею (часом навіть подати на дії судді скаргу до Вищої Ради юстиції або дисциплінарної колегії суддів). В іншому - продемонструвати певну толерантність і прикрити очі на дрібні порушення процедури, відчуваючи, наприклад, що суд не демонструє сервільної поведінки перед вашим опонентом і не “прагне вашою крові”. Часом, спіймавши вашого опонента на слові (зафіксованому в у його ж позові чи в іншому судовому документі, ви отримуєте можливість подати зустрічний позов до нього, а це дозволяє вам вести мову про певний взаємозалік його вимог з вашими й у будь-якому випадку надає вам додаткових процесуальних важелів.

Повторно наголошую на тому, що у позовах про стягнення моральних збитків, спричинених публікаціями, позивач повинний “зазначити докази, що стверджують позов”, а самі письмові докази (якщо вони є) прикласти до позову (ст. 137 ЦПК). Якщо стягнути моральні збитки прагне орган державної влади, місцевого самоврядування та/або їхні посадові особи, - вони повинні ще зазначати та надавати докази наявності в діях ЗМІ “злого умислу” та які способи досудового врегулювання позивач вжив.

Як правило, позивачі нехтують цими вимогами, а судді (навіть неупереджені) призначають такі позови до розгляду. В таких випадках важливо до початку слухання справи по суті заявити клопотання про усунення недоліків позову і наполягати, щоби позивач письмово зазначив вичерпний перелік доказів, якими він обгрунтовує позовні вимоги. Якщо суд задовольнить таке ваше клопотання, у вас буде можливість краще підготувати свої заперечення, окрім того, у вас буде повна уява про арсенал доказів позивача, а у вашого опонента зменшується поле для маневру. Якщо суд відмовить у задоволенні вашого клопотання про усунення недоліків позову в частині обгрунтування позивачем вимог про стягнення моральних збитків, ви зможете повторно заявити таке клопотання під час слухання справи по суті. І вже на момент відмови у вас будуть підстави стверджувати про порушення судом принципу рівності сторін, оскільки суд протизаконно в стадії підготовки справи до слухання надасть переваги позивачеві, послабивши його законні обов'язки в частині надання доказів.

Така поведінка судді ще в стадії досудової підготовки, з одного боку, допоможе вам правильно обрати тактику, з іншого - дасть вам перший аргумент для оскарження остаточного рішення суду, якщо воно буде не на вашу користь.

Трапляються випадки, коли приймають та розглядають позови, які пред'явлені після закінчення однорічного терміну позовної давності, що її передбачено для даного роду позовів. Треба мати на увазі, що суд не має права залишити без розгляду позов на тій підставі, що позивачем пропущений термін позивної давності. В таких випадках суд, розглядаючи позов по суті, перевіряє докази позивача стосовно причин пропуску ним позовної давності. Отже, в стадії досудової підготовки треба мати на увазі, що суд може задовольнити позов тільки за тієї умови, якщо позивач надасть докази про причини пропуску позивачем терміну позовної давності , а суд визнає причини пропуску поважними.

В одному з питань читачів „Телекритики” наводиться випадок, коли суд поновив термін позовної давності позивачеві, який подав позов після двох років зо дня публікації спірного матеріалу в газеті. При цьому суд задовольнився поясненнями позивача про те, що він (позивач), мовляв, газету не читав, але почув про спірний матеріал в одній з телепрограм. В даному випадку суддя не міг не знати вимог закону (ст. 76 Цивільного кодексу (ЦК) про те, що: “Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права”. Про порушення своїх прав зазначений вище позивач повинний був дізнатися в день оприлюднення публікації, оскільки газета в цей день вільно розповсюджувалася. Існує декілька рішень Верховного суду України по конкретних цивільних справах, відповідно до котрих момент публікації визнається беззастережним моментом початку перебігу терміну позовної давності. Отже, той факт, що позивач не читав публікації за умови того, що не існувало жодної перешкоди для ознайомлення позивача з публікацією, не може вважатися поважною причиною, яка дає підстави суду поновити термін позовної давності і задовольнити таким чином позов. В наведеному прикладі йдеться не тільки про порушення процесуального та матеріального законодавства з боку судді, але й про порушення згаданим суддею своєї присяги. Я раджу ЗМІ, яке постраждало від подібної суддівської творчості, не тільки оскаржувати саме рішення, але й вимагати притягнення порушника присяги до дисциплінарної відповідальності.

На що треба звернути увагу при вивченні змісту позовних вимог.

Підготовка заперечень повинна починатись з детального вивчення змісту вимог позивача. Ці вимоги, як правило, складаються з: а) вимог про спростування відомостей; б) вимог про відшкодування моральних збитків.

Логічно було б і вивчення вимог в частині спростування робити окремо від вивчення вимог про відшкодування моральних збитків.

Отже, а) позовні вимоги про спростування відомостей.

За українським законом, спростованими можуть бути тільки ті відомості, які не відповідають дійсності (або неправдиво викладені) й водночас порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача (ст.7 Цивільного Кодексу).

При цьому треба пам'ятати, що спростованими можуть бути тільки відомості про факти, але в жодному випадку не може бути спростованим те, що, відповідно до чинних норм, кваліфікується як оціночне судження.

Термін “оціночне судження” завдячує своїм виникненням діяльності Європейського Суду з прав людини, зокрема рішенню Суду у справі “Лінгенс проти Австрії” від 8 липня 1986 р. (№ 103) 8 E. H. R.R.

Це рішення посилює арсенал судового захисту права на свободу слова настільки, що знання про цю справу та знання про можливості використання рішення Європейського Суду у цій справі в українському судочинстві заслуговують стати відомими кожному українському журналісту .

Пан Лінгенс - австрійський журналіст, редактор віденського журналу “Профіль”.

Після виборів 1975 р. у Австрії Президент Єврейського центру документації Симон Візенталь оприлюднив відомості про те, що голова ліберальної партії Австрії Фрідрік Петер служив у першій піхотній бригаді СС під час другої світової війни. На захист Петера активно виступив тодішній канцлер Австрії Бруно Крайський, який звинуватив Візенталя у застосуванні “мафіозних методів”.

14 жовтня 1975 р. “Профіль” оприлюднив статтю “Справа Петера”. В цій статті з приводу наведеного вище висловлювання канцлера було зроблене наступне зауваження: “якби їх зробив хтось інший, то це, мабуть, було б охарактеризовано як опортунізм низького гатунку”.

В другій статті 21 жовтня 1975 “Примирення з нацистами” було сказано: “Правду кажучи, поведінку пана Крайського можна критикувати не з раціональних позицій, але з нераціональних: вона аморальна, позбавлена гідності”.

За приватними позовами п. Крайського австрійськими судами п. Лінгенса було визнано винним у наклепі за те, що він вжив певні вирази, як то “опортунізм низького гатунку”, “ аморальний, “позбавлений гідності”.

В рішенні Європейського суду по цій справі, серед іншого, міститься таке: ”46… [Австрійські суди] зробили висновок щодо суті справи, згідно з яким існували різні способи оцінити поведінку пана Крайського і логічно не можна було довести, що одне тлумачення було правильним і виключало інші; відповідно вони визнали заявника винним у наклепі.

На думку Суду, слід уважно розрізняти факти і оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. У цьому зв'язку суд зауважує, що факти, на яких Лінгенс грунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його сумлінність.

Згідно з п.3 статті 112 Кримінального кодексу [Австрії], взятої разом з п.2, журналіст у справі такій, як ця, не може не уникнути засудження, якщо не доведе правдивості своїх заяв.

Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 конвенції….

47. З різних викладених вище міркувань випливає, що втручання у здійснення паном Лінгенсом свободи вираження поглядів не було необхідне у демократичному суспільстві... для захисту репутації…”інших осіб”, воно не відповідало поставленій законній меті….”

В практичній площині це означає, що кожне судове рішення, яке зобов'язує спростовувати не факти, але оціночне судження (в українській інтерпретації це може бути “критична оцінка фактів”) повинне трактуватися як порушення вимог ст. 10 Конвенції про захист прав та основних свобод. При цьому для кожного автора оціночного судження важливим буде довести лише те, що таке судження грунтується на правдивих фактах, тобто зроблене сумлінно.

Висновки

В даній роботі було розглянуто наступні питання:

-поняття особистих немайнових відносин, незв"язаних з майновими;

-поняття та цивільно-правовий захист честі і гідності громадян і організацій;

-конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і організацій.

Проаналізувавши ці питання можна зробити слідуючі висновки:

-особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом лише у винятковому випадку;

-змістом немайнових відносин є суб"єктивні особисті права на ім"я, честь, гідність, ділову репутацію, таємницю особистого життя тощо.

Виходячи із усього написаного можна зробити такі висновки.

Українська держава охороняє честь, гідність і ділову репутацію громадян і організацій у випадку їх порушення, забезпечує необхідну систему гарантій здійснення прав і їх захист.

Закон (ст. 7 ЦК України) захищає честь, гідність громадянина, ділову репутацію організації та громадянина, а також захищені законом інтереси громадянина й організації, якщо: 1) відомості, які їх порочать, "не відповідають дійсності або викладені неправдиво"; 2) "той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності"; 3) редакція, журналіст не доведуть обставин, зазначених у ст. 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", а саме:

"Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права й законні інтереси громадян або є зловживанням свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновника);

2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України "Про інформацію";

3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;

5) у них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом".

У відповідності з цими гарантіями кожен громадянин має право на поновлення порушених прав, кожен вправі захищати свої права, законні інтереси всіма засобами, які не суперечать закону.

якщо говорити про відшкодування моральної шкоди заподіяної поширенням відомостей, які порочать честь, гідність і ділову репутацію, то доцільно було б запропонувати певний порядок вирішення проблеми визначення розміру компенсації за немайнову шкоду, який має полягати у наступному.

Будь-яке обмеження мінімальних чи максимальних рівнів компенсації моральної (немайнової) шкоди не може бути обґрунтованим. Позовні заяви мають прийматися судом до розгляду незалежно від того, які розміри позовних вимог у них зазначені. Встановивши наявність моральної (немайнової) шкода, суд має оцінювати їх за конкретними критеріями.

Слід зазначити, що останнім часом в Україні намітились певні позитивні зрушення у відношенні до проблеми злочинності у сфері волі, честі і гідності особи. Не маловажну роль у цьому відіграло прийняття нового Кримінального кодексу України, а також все більш ширше використання міжнародного співробітництва на основі укладених і ратифікованих міжнародно-правових документів.

У громадській свідомості українців починає формуватися розуміння глобальних проблем, які спричиняють злочини проти волі, честі та гідності особи, з новою силою постають питання про запобігання торгівлі людьми як пересічних громадян, так і представників владних структур, щодо необхідності вжиття рішучих заходів у боротьбі з усіма формами рабства і работоргівлі. В Україні створено правову базу для боротьби з торгівлею людьми: прийнято закон, що встановлює кримінальну відповідальність за цей вид злочину, розроблено урядову програму щодо запобігання торгівлі жінками та дітьми, активізувалась діяльність правоохоронних органів. Водночас масштаби работоргівлі в нашій країні продовжують залишатися загрозливими. Однією з причин цього є вкрай складна соціально-економічна ситуація в країні.

Отже, суспільство повинно визнати існування такого явища і вести боротьбу не стільки з ним, а насамперед з тим, щоб воно не стало об'єктом корисної злочинної діяльності деяких третіх осіб, особливо організованих злочинних угруповань. Ми також вважаємо за доцільне розробити та прийняти спеціальну міжнародну Конвенцію про боротьбу з транснаціональними злочинами, які вчинюють міжнародні організовані групи, де особливим розділом передбачити злочини, пов'язані з відповідальністю за участь у торгівлі жінками та дітьми. Це надасть можливість міжнародній спільноті окреслити коло таких злочинів, а також посилити та конкретизувати боротьбу з цим злом з боку окремих держав на міжнародно-правовій основі.

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30. -- Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України від 5 квітня 2001 року.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року.

4. Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р. Ратифікована УРСР 8 травня 1987 р.

5. Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами від 21 березня 1949 р. УРСР приєдналася до Конвенції 15 листопада 1954 р.

6. Декларація ООН про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18 грудня 1992 р.

7. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. Ратифікована Україною 27 лютого 1991 р.

8. Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. УРСР приєдналася до Конвенції 29 серпня 1956 р.

9. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., Ратифікована Україною 17липня 1997 р.

10. Протокол до конвенції про рабство від 23 жовтня 1953 р. УРСР приєдналася до Протоколу 30 квітня 1957 р.

11. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р. Ратифікована СРСР 19 грудня 1980 р.

12. Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування від 28 березня 1997 р. Ратифікована Україною 11 січня 2000 р.

13. Конвенція Міжнародної організації праці про примусову чи обов'язкову працю від 28 червня 1930 р. Ратифікована УРСР 9 червня 1956 р.

14. Конвенція МОП № 105 про скасування примусової праці від 25 червня 1957 р. Ратифікована Україною 5 жовтня 2000 р.

15. Конвенція МОП № 182 про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 р. Ратифікована Украшою 5 жовтня 2000 р.

16. Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживания у сім'яхусиновителів. Затверджений постановою КМ № 775 від 20 липня 1996 р.

17. Перелік важких робип і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх. Затверджений наказом МОЗ № 46 від 31 березня 1994 р.

18. Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок. Затверджений наказом МОЗ № 256 від 29 грудня 1993 р.

19. Закон України "Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р.

20. Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.

21. Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999 р.

22. Закон України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” від 21 січня 1994 р.

Монографічна, наукова та інша література

23. Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью. - М.: Между-народные отношения, 1972.

24. Горбунова О. Торгівля жінками - порушення прав людини // Заграница. - 2000. - №34(49). - декабрь.

25. Городецкая И.К. Международная защита прав и интересов детей. - М.: Международ. отношения, 1975.

26. Зимин В. "Жрицы любви" в криминальном аспекте // Советская милиция. - 1991. - № 7. - С. 1-6.

27. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. - К., 1999.

28. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

29. Косовська Л. Таємний притулок для тих, хто втік з рабства. // Дзеркало тижня. - № 27 (402). - Субота. - 20 - 26 Липня 2002 року.

30. Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -- Київ--Харків: Юрінком Інтер--Право, 2001.

31. Мамин Н.С. О моральном вреде // Государство и право. - 1993. - №2.

32. Мамина М.Н. Защита чести, достоинства, деловой репутации предпринимателя // Законодательство и єкономика. -1990. - №23.

33. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -- К.: Каннон, 2001.

34. Примаченко О. Ми будемо жити тепер по-новому // Дзеркало тижня. - № 15 (339). - Субота. - 14 - 20 Квiтня 2001 року.

35. Палиюк В. П. Моральний (неимущественньш) вред. -- К.: Право, 1999.

36. Петренко В. Деякі питання компенсації моральної (немайнової) шкоди // Право України. - 1995. - №5-6.

37. Плаксін В. Відшкодування моральної шкоди за трудовим правом // Право України. - 1995. - №2.

38. Цивільне право України: Академічний курс: У двох томах / За заг. ред Я М. Шевченко. -- Т.І. Загальна частина. -- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре» 2003.

39. Чанишев Г., Фадєєнко А. Судова практика у справах за позовами про захист, честі, гідності, ділової репутації // Юридичний вісник. - 1998. - №4.

40. Шимон С.І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. - 1998. - №12.

41. Шимон С.І. Цивільно-правові способи захисгу конституційних прав людини // Конститупля України - основа подальшого розвитку законодавства: збірник наукових праць. - К., 1997.

Додатки

Приклади розгляду справи стосовно захисту честі та гідності фізичної особи

Приклад 1

До Конституційного Суду звернувся громадянин В.Сердюк, який у своєму конституційному поданні зазначив, що його заява стосовно неправомірних дій інспектора державної податкової інспекції м. Полтави, Жовтневий районний суд м. Полтави визнав розповсюдженням відомостей, що не відповідають дійсності, порочать честь, гідність та ділову репутацію працівника державної податкової інспекції. Практичну необхідність в офіційному тлумаченні В.Сердюк обґрунтовує неоднозначним застосуванням цього положення судами України, що на думку автора подання порушило його конституційні права. Редакція бюлетеню «ПЛ» вважає, що це рішення Конституційного Суду є надзвичайно важливим, враховує не тільки законодавство України , а й рішення Європейського Суду, і може бути використане у практиці правозахисту громадян.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей)

м. Київ Справа N 1-9/2003 10 квітня 2003 року N 8-рп/2003

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Селівона Миколи Федосовича - головуючий, Євграфова Павла Борисовича, Костицького Михайла Васильовича - суддя-доповідач, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Пшеничного Валерія Григоровича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Скоморохи Віктора Єгоровича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Ткачука Павла Миколайовича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, розглянув на пленарному засіданні справу про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) «поширив такі відомості».

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР) стало конституційне звернення громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР) є наявність неоднозначного застосування судами України частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) з питання, порушеного у конституційному зверненні.

Заслухавши суддю-доповідача Костицького М.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України у с т а н о в и в:

1. Громадянин Сердюк Валерій Анатолійович звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) (далі - Цивільний кодекс) «поширив такі відомості». Практичну необхідність в офіційному тлумаченні заявник обґрунтовує наявністю неоднозначного застосування цього положення судами України, що, на думку Сердюка В.А., призвело до порушення його конституційних прав.

Суб'єкт права на конституційне звернення зазначає, що його заяву щодо неправомірних дій інспектора державної податкової інспекції м. Полтави до Державної податкової адміністрації у Полтавській області Октябрський районний суд м. Полтави визнав такою, що поширює відомості, які не відповідають дійсності, порочать честь, гідність та ділову репутацію працівника державної податкової інспекції. Своїм рішенням суд зобов'язав Сердюка В.А. спростувати заявлені відомості шляхом направлення заяви до відповідного відділу зазначеної адміністрації, а також відшкодувати збитки за заподіяну моральну шкоду цій службовій особі.

Судова колегія в цивільних справах Полтавського обласного суду та Колегія суддів судової палати в цивільних справах Верховного Суду України відмовили у задоволенні касаційної скарги Сердюка В.А. на рішення районного суду м. Полтави.

Заявник долучив до звернення також витяги з постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 1997 року (n0024700-97) за позовом подружжя Б. до громадянина Л. про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди і з постанови президії Житомирського обласного суду від 2 червня 2000 року за позовом громадянина С. до громадянина М. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди, які було вирішено з іншими правовими наслідками.

2. У відповіді на запит Конституційного Суду України Голова Верховного Суду України підкреслює, що звернення особи до правоохоронного органу зі скаргою на неправомірні дії його працівника, пов'язані із здійсненням ним владних повноважень чи виконанням службових обов'язків, є поширенням відомостей про цього працівника. Однак таке звернення не може бути підставою цивільно-правової відповідальності заявника за статтею 7 Цивільного кодексу (1540-06) (навіть якщо такі відомості не відповідають дійсності). Повідомлення правоохоронному органу про дії його працівника, що стосуються виконання ним службових обов'язків, але не пов'язані з реалізацією владних повноважень, є повідомленням про поведінку цього працівника, а тому не є поширенням відомостей у розумінні статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) незалежно від того, чи правдиві вони. Підставою для відповідальності заявника за статтею 7 Цивільного кодексу (1540-06) можуть бути лише відомості, які стосуються поведінки (дій чи бездіяльності) працівника правоохоронного органу, оцінки його особистості (особистих якостей), за наявності всіх передбачених цією статтею обставин.

До того ж у згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 1997 року (n0024700-97) зазначається, що за змістом статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) «звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись поширенням неправдивих відомостей».

Державна податкова адміністрація України вважає, що в контексті статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) звернення громадянина у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян» (393/96-ВР), до правоохоронного органу зі скаргою на неправомірні дії його працівника не є поширенням відомостей про цього працівника і не може бути підставою для цивільно-правової відповідальності громадянина.

Подібні висновки містяться також і у відповідях, наданих інститутом держави і права ім. В.М. Корецького, інститутом філософії ім. Г. Сковороди, Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України.

3. Частина перша статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) встановлює, що «громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності».

Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (стаття 40); кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55).

Питання практичної реалізації громадянами цих прав регулюються, зокрема, Законом України «Про звернення громадян» (393/96-ВР), який забезпечує їм можливість брати участь в управлінні державними і громадськими справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, відстоювати свої права і законні інтереси та поновлювати їх у разі порушення шляхом викладення в письмовій або усній формі пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) і скарг.

Згідно з частиною п'ятою статті 55 Конституції України (254к/96-ВР) «кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань», а статтею 4 Закону України «Про звернення громадян» (393/96-ВР) передбачено підстави, які дають громадянам право оскаржувати рішення, дії (бездіяльність) у сфері управлінської діяльності, у тому числі органів державної податкової служби та їх посадових осіб, що, зокрема, встановлено і Законом України «Про державну податкову службу в Україні» (509-12).

З огляду на викладене Конституційний Суд України вважає, що звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Тому такі звернення за змістом частини першої статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи правоохоронного органу.

...