Кримінальне провадження

35. Поняття доказів та їх процесуальних джерел

Доказами и кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значений для кримінального провадження та підлягають доказуванню. В основу визначення поняття доказів у кримінальному процесі покладена законодавцем інформаційна модель доказів. Відповідно до цього докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел.

Фактичні дані - це не факти об'єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Поняттям "джерела доказів", "процесуальні джерела доказів" у теорії кримінального процесу надасться різне значення: як форма, вид доказів, засоби доказування, носії інформації.

Під показаннями, речовими доказами, документами, висновками експертів слід розуміти процесуальні джерела, тобто матеріальну форму, в якій містяться і за допомогою якої передаються фактичні дані. Такі джерела гарантують отримання найбільш повних і достовірних фактичних даних, що є важливою умовою допустимості доказів. З урахуванням цього під доказами у кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх процесуальних джерел.

36. Належність і допустимість доказів

Належними є лише ті докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для крим. провад., а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (стаття 85 КПК).

При цьому, доказ визнається допустимим, лише якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК, а недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (стаття 86 КПК).

Крім того, ст. 87 визначено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та ЗУ, МД, а також інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. При цьому, суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит; 6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримін. провадж..

Такі докази повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Докази, які стосуються судимостей підозрюваного/обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного/обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Але такі докази все ж можуть бути визнані допустимими, якщо: 1) сторони (захист і обвинувачення) погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими; 2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення; 3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений; 4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ст. 88).

Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими . Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате (ст. 89).

Крім того, рішення нац.. суду або міжн. судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих КУ і МД має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів (ст. 90).

37. Предмет доказування в кримінальному провадженні. Особливості предмету доказування у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх

У ст. 91 КПК викладено перелік обставин, що належать до предмета доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обставин об'єктивної дійсності, які мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактичними обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. (встановлення яких фактів і обставин є метою доказування). Йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину, що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від відповідальності або є підставами для закриття кримінального провадження. КПК, мають узагальнюючий орієнтуючий характер для всіх видів кримінального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального предмета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас індивідуалізація предмета доказування у конкретному провадженні здійснюється з урахуванням вимог диспозиції статті КК, за якою кваліфікується діяння, що підлягає доказуванню.

Обставини загального предмета доказування також конкретизуються у кримінальному провадженні, що проводиться на підставі угод, приватного обвинувачення чи неповнолітніх. З поняттям предмета доказування тісно пов'язане поняття меж доказування, під якими слід розуміти доказування такого обсягу доказів, який забезпечує достовірне встановлення обставин, що підлягають доказуванню. При цьому слід враховувати кількісні і якісні характеристики доказів, з тим щоб вони підтверджували факти і обставини, вказані у ст. 91 КПК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може призвести до недостатньої обгрунтованості тези, що доказується, а також потягнути за собою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття кримінального правопорушення, зайвого використання сил і засобів.

Предмет доказування також включає обставини, які характеризують обвинуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий підхід грунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом'якшують та обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання.

Під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст.91 КПК, також з'ясовуються (ст. 485 КПК): 1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рн), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з психічною хворобою, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 2) ставлення до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання; 4) наявність дорослих підбурювачів чи ін. співучасників.

38. Процес доказування в кримінальному провадженні, його елементи. Обов'язок доказування

У кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для крим.провадження (ст. 91).

Обов'язок доказування вищезазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках, - на потерпілого. Щоправда, з цього правила є виняток - обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає (ст. 92).

За ст. 93 КПК, збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому КПК. Зокрема, сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК.

У той самий час, сторона захисту та потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від ОДВ,ОМС, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення ін.дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів. Ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 КПК. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розш.) дій, негласних слідчих (розш.) дій може бути оскаржена слідчому судді.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили (ст. 94).



39. Класифікація доказів та їх процесуальних джерел

Доказами в крим. пров. є фактичні дані, отримані у передб. КПК порядку, на підставі яких слід./прокур./слід. Суддя/суд встановлюють наявність/відсутність фактів та обставин, що мають значення для крим. пров. та підлягають доказуванню. Пон. доказів структуровано і як елементи включає в себе будь-які фактичні дані, що мають значення у крим. пров. (зміст); проц. форму їх закріплення (спосіб існування у матеріалах крим. пров.) та носій відомостей (зовн. вираз). - перебувають у взаємозв'язку.

Види:

за предметом обвинувачення: обвинувальні (обґрунтовують, підтверджують обвинувачення) та виправдувальні (спростовують або пом'якшують обвинувачення);

за джерелом формування: первинні та похідні (копії документів, виготовлені на місці події відбитки слідів та ін.); - залежить від наявності проміжного носія доказової інформації одного і того ж виду

за відношенням до предмета доказування: прямі (безпосередньо вказують на обставини, що підлягають доказуванню, або ж на їх відсутність), непрямі (міст. дані про факти, що передували, супроводжували чи слідували подіям, які встановлюються, і за сукупністю яких можна зробити висновок про те, чи мала місце певна подія);

за механізмом їх формування: особисті та речові.

Такі класифікації дають широку можливість для всебічного аналізу, визначення ролі та значення доказів, вибору оптимальних тактичних і методичних прийомів їх збирання, перевірки, дають змогу враховувати особливості кожного виду доказів при їх оцінці та обґрунтуванні процесуальних рішень.

Процес. Джерела. доказів

Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.

Документом як джерелом доказівє спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

40. Свідки та їх показання в кримінальному процесі

ч. 1 ст. 95 КПК містить легальне визначення показання - як відомостей, що надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. У силу об'єктивних і суб'єктивних чинників показання можуть надаватись як в усній, так і в інших формах (письмовій, вербальній, конклюдентній тощо).

Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи та можуть мати значення доказування.

Доктрина кримінального процесу звертає увагу на форми вираження показань. Основною формою фіксації показань вважається протокол допиту осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.

Отже, отримуємо розширене тлумачення терміна "показання" як відомостей, які надаються підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом під час процесуальних дій щодо відомих їм обставин вчиненого кримінального правопорушення або інших обставин, що можуть мати значення для кримінального провадження.

ч. 3 ст. 95 КПК зобов'язує свідка, експерта давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому цим Кодексом порядку. Виходячи з цього показання можна поділити на види залежно від процесуальної ролі учасника кримінального провадження.

Свідок надає інформацію у кримінальному провадженні тільки щодо тих фактів, які він сприймав особисто, за винятком обставин, передбачених ст. 97 КПК (показання з чужих слів).

Закон не встановлює вікових обмежень для осіб, які можуть бути викликані і допитані як свідки. До таких осіб можуть бути віднесеш і малолітні.

Не можуть бути допитані як свідки:

1) захисник, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному провадженні - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника;

2) адвокати - про відомості, які становлять адвокатську таємницю;

3) нотаріуси - про відомості, які становлять нотаріальну таємницю;

4) медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи - про відомості, які становлять лікарську таємницю;

5) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

Проте вони можуть бути звільнені у письмовій формі за підписом особи, що довірила зазначені відомості від обов'язку зберігати професійну таємницю, у визначеному нею обсязі.

6) журналісти - про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації;

7) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в парадній кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, за винятком випадків кримінального провадження щодо прийняття суддею (суддями) за відомо неправосудного вироку, ухвали;

8) особи, які брали участь в укладенні та виконанні угоди про примирення в кримінальному провадженні, - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з участю в укладенні та виконанні угоди про примирення;

9) особи, до яких застосовані заходи безпеки, - щодо дійсних даних про їх особи;

10) особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких застосовані заходи безпеки, - щодо цих даних.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв - без згоди представника дипломатичної установи.

Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду. Свідок, експерт зобов'язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому КПК порядку.

Суд має право призначити одночасний допит двох чи більше вже допитаних учасників кримінального провадження (свідків, потерпілих, обвинувачених) для з'ясування причин розбіжності в їхніх показаннях, який проводиться з урахуванням правил, встановлених частиною дев'ятою статті 224 цього Кодексу. Допитаний свідок може бути залишений у залі судового засідання на вимогу суду.

41. Показання потерпілого, їх предмет, значення та оцінка

Ч. 2 ст. 95 КПК передбачає, що підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду.

Показання потерпілого - це дані, повідомлені ним на допиті під час проведення досудового розслідування чи в судовому засіданні. Допит потерпілого повинен проводитись на підставі вимог, зазначених у статтях 225, 353 КПК.

За кримінально-процесуальною природою показання потерпілого багато в чому схожі з показаннями свідка.

Дача показань потерпілим - це його право, а не обов'язок, він несе відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК.

Предметом показань потерпілого можуть бути будь-які обставини, встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи. До цих обставин належать і взаємовідносини потерпілого з підозрюваним, обвинуваченим.

Зміст показань потерпілого - вони в більшості випадків пов'язані з обставинами злочинного посягання (місцем, часом, способом вчинення злочину, особою, що його вчинила, та ін.). Значним може бути і обсяг відомостей про фактичні обставини справи, які відомі лише потерпілому і особі, що вчинила кримінальне правопорушення (наприклад, коли злочинне посягання здійснювалось у відсутності інших осіб).

Думки і припущення потерпілого, повідомлені ним при допиті, є невід'ємною частиною його показань. Вони повинні бути зафіксовані у протоколі допиту і підлягають обов'язковій перевірці у процесі доказування.

Необхідно чітко розмежовувати показання потерпілого як вид доказу і всі інші його пояснення, заяви, клопотання, виступ у судових дебатах, які потерпілий вправі робити як учасник процесу.

У разі дачі завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність, передбачену ст. 384 КК. Неправдивими вважаються показання, в яких повністю або частково спотворені факти, які мають значення для правильного вирішення справи.

42. Показання підозрюваного, їх предмет, значення та оцінка

Основна особливість показань підозрюваного полягає в тому, що вони є засобом його захисту. Його показання можуть привести до закриття кримінального провадження, звільнення його із-під варти, тощо.

Підозрюваний заінтересований у результатах провадження. Він не може нести відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань. Показання підозрюваного можуть бути отримані при допиті і тільки в добровільному порядку. Підозрюваному також необхідно роз'яснити положення ст. 63 КУ та 18 КПК. Прокурор, слідчий зобов'язані допитати підозрюваного, надати йому можливість викласти свої показання, здійснити своє право на захист.

Показання підозрюваного можуть містити не тільки дані про певні факти, але і їх пояснення. Предмет показань підозрюваного у чинному КПК не визначено. Він визначається змістом того документа, винесення якого вводить підозрюваного в процес. Як у повідомленні про підозру, постанові про застосування як запобіжного заходу взяття під варту, так і у протоколі затримання повинна бути вказівка на кримінальне правопорушення, яке, як передбачається, вчинив підозрюваний. Тому змістом показань підозрюваного можуть бути дані про будь-які факти, пов'язані з цим кримінальним правопорушенням, а також факти щодо виявлення його слідів.

Обсяг показань підозрюваного значною мірою залежить від змісту повідомлення про підозру, протоколу затримання і постанови про застосування як запобіжного заходу взяття під варту.

Показання підозрюваного - доказ, який підлягає перевірці нарівні з іншими доказами у справі.

Дані, на підставі яких виникає і формується підозра, можуть бути отримані в результаті доказування, на підставі достатніх доказів. Вони є лише ймовірними, неповними знаннями про кримінальне правопорушення і особу, причетну до його вчинення. Підозра у кримінальному провадженні - це письмове твердження прокурора, слідчого обгрунтоване достатніми доказами про можливу причетність особи до вчинення кримінального правопорушення (ст. 277 КПК).

43. Показання обвинуваченого, їх предмет, значення та оцінка

Показання обвинуваченого - усне повідомлення особи, щодо якої обвинувальний акт переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 351 КПК про обставини, що підлягають доказуванню, і дається добровільно на допиті в установленому законом порядку.

Для обвинуваченого передбачений не обов'язок, а право давати показання. При особливій заінтересованості обвинуваченого в результатах справи передбачається добровільність дачі ним показань. Тільки за такої умови можна говорити про достовірність повідомлених ним даних. Навпаки, примусовий порядок отримання показань обвинуваченого в кожному випадку дає підстави для визнання їх недостовірними.

Звільнення обвинуваченого від відповідальності за дачу завідомо неправдивих показань пояснюється, головним чином, інтересами правильної організації захисту. Водночас надання йому права на дачу показань свідчить про те, що дача неправдивих показань входить у зміст права обвинуваченого на захист.

Заперечення щодо права обвинуваченого давати будь-які показання по суті справи є результатом змішування правових і моральних норм поведінки обвинуваченого. З огляду на це не можна факт дачі обвинуваченим неправдивих показань розцінювати як обставину, що обтяжує покарання. Факт дачі обвинуваченим неправдивих показань, якщо він не пов'язаний з обмовою невинуватої особи, не повинен розцінюватися як обставина, що тягне за собою негативні правові наслідки для обвинуваченого.

Зміст неправдивих показань обвинуваченого може бути різним: повне чи часткове визнання винуватості у вчиненні кримінального правопорушення або повне заперечення винуватості й окремих доказів. Але встановлення неправдивості визнання обвинуваченим своєї вини не може бути доказом його невинуватості, так само як факт неправдивості показань обвинуваченого, що заперечує свою винуватість, не може бути взятим за основу обвинувачення. Сам факт дачі неправдивих показань не трансформується в обвинувальний доказ, оскільки це суперечить засадам кримінального провадження, дотримання яких є обов'язковою умовою допустимості доказів.

Обвинувачений здійснює свій захист не тільки шляхом повідомлення даних, що стосуються фактів справи, а й за допомогою пояснень цих фактів. Пояснення і показання, що не мають фактичних даних про обставини вчинення кримінального правопорушення, доказового значення не мають. Згідно з поняттям доказу в кримінальному провадженні не можуть визнаватися доказами висновки і думки обвинуваченого щодо юридично значимих фактів. Не мають доказового значення і дані, повідомлені обвинуваченим без посилання на джерело інформації. Показання обвинуваченого, для того щоб стати доказами, повинні бути отримані при допиті на судовому слідстві в порядку ст. 351 КПК.

Ця ознака показань обвинуваченого характеризується способом їх отримання і є підставою для їх відмежування від інших пояснень, заяв, повідомлень обвинуваченого, що не мають доказового значення, але використовуються обвинуваченим для свого захисту.

Заперечення обвинуваченим своєї вини може бути доказом, якщо він на підтвердження невинуватості повідомляє про конкретні факти, що усувають його причетність до вчинення крим. правопорушення. Такі показання необхідно перевіряти і оцінювати в сукупності з іншими доказами.

Показання обвинуваченого стосовно інших осіб - це показання, в яких обвинувачений повідомляє про факти щодо інших осіб. Доказами можуть бути лише ті показання щодо інших осіб, в яких обвинувачений повідомляє дані про вчинення чи невчинення того кримінального правопорушення, в якому обвинувачується сам. Показання, в яких обвинувачений повідомляє про злочинну (незлочинну) діяльність інших осіб, не пов'язану з його справою, є показаннями свідка в іншому кримінальному провадженні. У цих випадках обвинувачений мусить бути допитаним у іншому провадженні як свідок.

44. Показання експерта, їх предмет, значення та оцінка

Відповідно до статті 356 КПК України, за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз'яснення висновку. Перед допитом експерта головуючий встановлює його особу й приводить до присяги. Тому особливістю показань спеціаліста є те, що він лише роз'яснює зроблений раніше висновок. При характеристиці показань експерта як окремого й самостійного виду джерел доказів у процесі необхідно, на нашу думку, враховувати, що протокол допиту, у якому містяться ці свідчення, формує слідчий (суд - у протоколі засідання) на підставі отримуваної інформації в усній формі. Однак можливі ситуації, коли внаслідок використаних у свідченнях експерта розрахунків, спеціальної термінології і т.п. слідчий не може адекватно відобразити сприйняті відомості. Вочевидь, у подібних випадках цілком припустимий власноручний виклад фахівцем повідомлених даних, хоча усна форма дачі ним свідчень, безумовно, є обов'язковою, особливо в судовому засіданні.

У предмет показань експерта в кримінальному судочинстві можна включити обставини, які характеризують:

- підстави, порядок, методику формування фахівцем висновку;

- особливості участі фахівця в слідчих й інших процесуальних діях, вироблених сторонами;

- особливості проведеного експертного дослідження;

- судження експерта з інших питань, поставлених перед ним сторонами і судом і які вимагають використання наявних у нього спеціальних знань.

Показання експерта не тільки є відображенням первинної доказової інформації, але й можуть бути вторинними доказами, які використовуються для перевірки інших доказів. При цьому показання мають відповідні нормативні властивості будь-якого виду доказів: належні, допустимі й достовірні. Лише при їх наявності вони можуть бути використані в процесі встановлення обставин у кримінальному провадженні як засоби доказування. Належність показань експерта означає, що викладена в них інформація спрямована на встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять у предмет цих показань

Експерту можуть бути поставлені запитання про наявність у експерта спеціальних знань і кваліфікації з досліджуваних питань (освіти, стажу роботи, наукового ступеня тощо), дотичних до предмета його експертизи; використаних методик і теоретичних розробок; достатності відомостей, на підставі яких готувався висновок; наукового обґрунтування й методів, за допомогою яких експерт дійшов висновку; застосовності й правильності застосування принципів і методів до фактів кримінального провадження; інші запитання, які стосуються достовірності висновку. Суд має право призначити одночасний допит двох чи більше експертів для з'ясування причин розбіжностей у їхніх висновках, які стосуються одного й того самого предмета чи питання дослідження.

45. Висновок експерта, його зміст, значення та оцінка

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

До предмета висновку експерта можуть входити будь-які факти й обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінального провадження, встановлення яких потребує спеціальних знань, проте він обмежується зв'язком фактів з обставинами кримінального провадження й можливостями наукових методів, що використовуються експертом для отримання вивідних знань про кримінальне правопорушення.

Кожна сторона кримінального провадження мас право надати суду висновок експерта, який грунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях.

- повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.

Запитання, які ставляться експертові, та його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.

Висновок експерта повинен бути наданий у письмовій формі. Якщо для проведення експертизи залучається кілька експертів, експерти мають право скласти один висновок або окремі висновки.

Висновок експерта не є обов'язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Висновок передається експертом стороні, за клопотанням якої здійснювалася експертиза.

Висновок експерта не є обов'язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Оцінка: Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

2. Жоден доказ не мас наперед встановленої сили.

46. Речові докази: поняття, види, значення та оцінка

Згідно ст.98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.

- найчастіше виявляються під час проведення СРД/НСРД - огляду, обшуку та ін. При цьому вони відповідно до вимог ст. 237 КПК оглядаються, можуть бути сфотографовані.

- як правило, є первинними (оригінал), але у деяких випадках вони можуть бути похідними(відбиток).

До знарядь кримінального правопорушення можуть бути віднесені як предмети, які спеціально були виготовлені або пристосовані для вчинення злочинів чи кримінальних проступків (кастет, відмичка, обріз гвинтівки), так і предмети, які мають певне призначення в іншій сфері, не пов'язаній із злочинною діяльністю,--військовій, медичній, побутовій та ін. (пістолет, ніж, автомашина).

До предметів, які зберегли на собі сліди кримінального правопорушення, належать предмети з матеріальними слідами злочину чи кримінального проступку, які неможливо відокремити від їх поверхні. У такому разі сліди вилучаються разом із предметом (відбитки пальців рук, зубів, взуття та ін.).

Речові докази - об'єкти кримінально протиправних дій-це предмети, на які було безпосередньо спрямоване кримінально протиправне посягання (гроші, цінності, автотранспорт, різні промислові товари).

До речових доказів коментована стаття відносить також гроші, цінності та інші речі, нажиті кримінально протиправним шляхом.

Усі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття кримінального правопорушення, виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності, також можуть бути визнані речовими доказами.( предмети (ґудзики, недопалки, часточки фарби тощо) або продукти кримінально протиправної діяльності (фальшиві гроші, акцизні марки та ін.)

Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій ст.98 КПК.

47. Документи як джерела доказів

Згідно зі ст.99 КПК України документом як джерелом доказів є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. Зміст документа - це дані, які відображені у документі у відповідній формі. Форма документа - це його зовнішні ознаки, матеріал, з якого він виготовлений, - папір, тканина, фотоплівка, кінострічка, магнітна стрічка з допомогою букв, телеграфних і друкарських знаків, креслень, цифр, малюнків, зображень та іншими способами, що забезпечують однозначне розуміння змісту документа колом осіб, для яких він призначений.

В ч.2 названої статті зазначено, що до документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених частиною першою ст.99 КПК, можуть належати:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок.

Матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог ЗУ "Про оперативно-розшукову діяльність", за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.

Сторона кримінального провадження, потерпілий зобов'язані надати суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа -- його відображення, якому надається таке ж значення, як документу.

Дублікат документа може бути визнаний судом як оригінал документа.

Для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо:

1) оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, коли він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає;

2) оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур;

3) оригінал документа знаходиться у володінні однієї зі сторін кримінального провадження, а вона не надає його на запит іншої сторони.

Сторона кримінального провадження, потерпілий мають право надати витяги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю досліджувати в суді, а на вимогу суду -- зобов'язані надати документи у повному обсязі.

48. Процесуальні строки та процесуальні витрати у кримінальному провадженні

Процесуальні строки у кримінальному провадженні - це проміжки часу встановлені на основі Конституції України та міжнародно-правових документів кримінальним процесуальним законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею, судом, у межах яких учасники кримінального провадження зобов'язані чи мають право приймати процесуальні рішення або вчиняти процесуальні дії.

Під час кримінального провадження повинна бути дотримана як одна із засад розумність строків кримінального провадження (ч. 1 ст. 28 КПК). Кожна процесуальна дія або сукупність дій повинні бути виконані без зволікань і в розумні строки, які не можуть перевищувати передбачені КПК строки виконання для відповідних процесуальних дій. Критерії розумних строків наведено у ст. 28 КПК.

Таким чином, прокурор, як слідчий суддя та суд, наділений правом встановлення процесуальних строків.

Процесуальні строки, що встановлюються прокурором, слідчим суддею, судом, не можуть перевищувати меж граничних строків, передбачених кримінальним процесуальним законом, та мають бути достатніми за часом для вчинення відповідних процесуальних дій чи прийняття процесуальних рішень. Вони не повинні перешкоджати реалізації права на захист.

обчислюються годинами, днями і місяцями. Строки можуть визначатися вказівкою на подію.

При обчисленні процесуального строку в нього включаються вихідні і святкові дні, а при обчисленні строку годинами - і неробочий час

Пропущений з поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи ухвалою слідчого судді, суду. Ухвала слідчого судді, суду про поновлення чи відмову у поновленні процесуального строку може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.+ клопотання не припиняє виконання відпов. Рішення.

Процесуальні витрати складаються із:

1) витрат па правову допомогу (захисник несе підозрюваний, обвинувачений, крім випадків надання безоплатної правової допомоги; представника потерпілого, який надає правову допомогу за договором, несе потерпілий );

2) витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження (витрати обвинуваченого, підозрюваного, до якого не застосовано запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, його захисника, представника потерпілого, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту, найманням житла, виплатою добових (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також втрачений заробіток чи витрати у зв'язку із відривом від звичайних занять);

3) витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів(несе сторона кримінального провадження, яка залучила їх);

4) витрат, пов'язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів(за рахунок Держ. бюджету в порядку, встановленому КМУ).

Кримінально-процесуальні витрати - це передбачені кримінальним процесуальним законом витрати, пов'язані із здійсненням кримінального провадження, які відшкодовуються державою певним суб'єктам кримінального процесу і підлягають стягненню з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину чи, в окремих випадках, зараховуються на рахунок держави.

До процесуальних витрат не належать витрати держави на утримання органів досудового розслідування, прокуратур, судів, їх матеріально-технічне оснащення та експлуатацію службових приміщень, канцелярські, поштові та транспортні витрати, пов'язані з кримінальним провадженням.

\ Суд, враховуючи майновий стан особи (обвинуваченого, потерпілого), за власною ініціативою або за її клопотанням має право своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати процесуальних витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату процесуальних витрат на визначений строк.

При засудженні у справі кількох осіб судові витрати підлягають стягненню у частковому порядку з урахуванням вини, ступеня відповідальності і майнового стану кожного.

У справах неповнолітніх \витрати можуть бути покладені в передбаченому законом порядку на їх батьків (усиновителів), опікунів або піклувальників.

Згідно з ч. 4 ст. 572 КПК витрати, пов'язані з наданням міжнар. правової допомоги на території України, здійснюються за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання органів досудового розслідування, прокуратури, суду та інших установ України, на які покладається виконання запитів про надання такої допомоги.

п. 8 ч. 2 ст. 291 КПК обвинувальний акт має містити відомості про розмір витрат на залучення експерта. Оскільки про інші витрати у цьому рішенні не йдеться, до обвинувального акта слід приєднувати довідку про вид та розмір процесуальних витрат.

49. Заходи забезпечення кримінального провадження: поняття, види та загальні правила застосування

Врегульовано главою 10 розділу ІІ КПК.

Відповідно до ст. 131, заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження.

Види заходів забезпечення кримінального провадження закріплено у сттті 131 КПК:

1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; - ст.. 133-143. Особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою. За неявку встановлено грошове стягнення: від 0,25 до 0,5 розміру мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора; від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати - у випадку неприбуття на виклик слідчого судді, суду.

2) накладення грошового стягнення; - ст.. 144 - 147. Грошове стягнення накладається: під час досудового розслідування - ухвалою слідчого судді за клопотанням слідчого, прокурора чи за власною ініціативою, а під час судового провадження - ухвалою суду за клопотанням прокурора чи за власною ініціативою.Випадки та розміри встановлюються КПК. Клопотання розглядається протягом 3 днів.

3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; - ст. 148 - 153. Тимчасово вилученими можуть бути документи, які посвідчують користування таким спеціальним правом:1) право керування транспортним засобом або судном;2) право полювання;3) право на здійснення підприємницької діяльності. Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом може бути здійснене на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування на строк не більше двох місяців.

4) відсторонення від посади; - ст.. 154-158. Відсторонення від посади може бути здійснено щодо особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, і незалежно від тяжкості злочину - щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу. Відсторонення від посади здійснюється на підставі рішення слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження на строк не більше двох місяців. Строк відсторонення від посади може бути продовжено(ст.. 158: якщо обставини продовжують існувати, або цілей відсторонення не досягнуто). Клопотання розглядається протягом 3 днів.

5) тимчасовий доступ до речей і документів; - ст. 159 - 166. Тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку). Тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду. Доступ заборонено: до листування з адвокатом та доданих до нього об'єктів. Ст. 162 - Перелік охоронюваних законом таємниць.

6) тимчасове вилучення майна; - ст.. 167-169 . Тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення. Тимчасово вилучити майно може кожен, хто законно затримав особу в порядку, передбаченому статтями 207, 208 цього Кодексу. Кожна особа, яка здійснила законне затримання, зобов'язана одночасно із доставленням затриманої особи до слідчого, прокурора, іншої уповноваженої службової особи передати їй тимчасово вилучене майно. Факт передання тимчасово вилученого майна засвідчується протоколом. Тимчасове вилучення майна може здійснюватися також під час обшуку, огляду.

7) арешт майна; - ст.. 170-175. Арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку. Відповідно до вимог цього Кодексу арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його. Арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності у підозрюваного. Клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше двох днів з дня його надходження до суду. Виконується негайно.

8) затримання особи; - з ухвалою\без ухвали(ст. 207 - законне - на місці злочину, або одразу після; ст. 208 - затримання уповноваженою службовою особою.

9) запобіжні заходи: - глава 18.

особисте зобов'язання;

особиста порука;

застава;

домашній арешт;

тримання під вартою.

Загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження передбачені ст. 132 КПК.

Процесуальні підстави застосування:

ухвала слідчого судді (клопотання подається до місцевого суду в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування) або суду, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Фактичні підстави:

1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження;

2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора;

3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням.

Для оцінки потреб досудового розслідування слідчий суддя або суд зобов'язаний врахувати можливість без застосованого заходу забезпечення кримінального провадження отримати речі і документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні.

Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються.

До клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну або скасування заходу забезпечення кримінального провадження додається витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання.

Кримінальне провадження, як відомо, неможливе без застосування у випадках,визначених законом, певних заходів примусу. У Кримінальнопроцесуальному кодексі України (КПК України) 1960 року не було не лише окремої глави про заходи процесуального примусу, а й терміна "кримінально процесуальний примус".

З.З. Зінатуллін у праці "Кримінально процесуальний примус і його ефективність" не лише дослідив кожен із примусових заходів, а й дав чітку їх класифікацію:

а) заходи кримінально процесуального примусу, пов'язані із забезпеченням належної поведінки осіб, залучених до участі у кримінальному

процесі;

б) примусові заходи, які забезпечують зібрання і дослідження доказів.

В.М. Махов і М.О. Пєшков визначають заходи кримінально процесуального примусу як передбачені кримінально процесуальним законодавством процесуальні засоби примусового характеру, що застосовуються у сфері кримінального судочинства уповноваженими на те посадовими особами і державними органами за наявності підстав і в порядку, передбаченому законом, щодо обвинувачених, підозрюваних та інших осіб для попередження і припинення їхніх неправомірних дій з метою успішного розслідування і вирішення завдань кримінального судочинства.

На погляд Г. Кожевнікова, перелік заходів забезпечення кримінального провадження, наведений у ст. 131 КПК України, достатньо вичерпний, але, до нього слід було б включити і поміщення за визначених законом умов неповнолітнього, який досяг одинадцятирічного віку, але не досяг віку кримінальної відповідальності у разі вчинення ним суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки злочину, за який Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років, у приймальник-розподільник для дітей на строк до тридцяти днів.

...