Законність і правопорядок

Негативно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає політична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т.ін. Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі -- матеріального добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена людина, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу захищаються режимом законності і правопорядку. Політичні гарантії -- це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність.

Законність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності правопорядку Серед політичних гарантій головна роль відводиться наявності сильної державної влади.

Поняття «сильна державна влада» означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парламентаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію правових за змістом законів та інших нормативно-правових актів, гарантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.

Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід визнати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх матеріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т.ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціально спрямовані заходи держави, благочинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок -- соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспільстві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку.

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достатньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нормативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення необхідні організація пропаганди, створення чіткої системи виховання у громадян, почуття відповідальності, права і законності, створення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні заклади, церква тощо.

Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями. Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріплюються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі правових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально «працювали», фактично здійснювались.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи. Правовими умовами об'єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабільність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечностей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб'єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та пра-возастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забезпеченні стабільності і міцності правопорядку. Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. їх основу становить закріплений у законі обов'язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об'єднань суворо додержуватись і виконувати закони. Велике значення серед правових гарантій законності і правопорядку мають конституційно-правові засоби -- принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян.

Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України. Важливе місце серед правових гарантій законності і правопорядку посідає право на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб».

На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту. До організаційно-правових заходів як виду юридичних гарантій законності належить діяльність суб'єктів правоустанов-люючих повноважень, яка спрямована на удосконалення законодавства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів. У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на основі законів, вони спрямовані на забезпечення законності в реальних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб'єктами права, на ліквідацію допущених правопорушень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).

Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійсненню правосуддя -- діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб'єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, господарськими судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судовими органами організаційно-правові заходи захисту прав суб'єктів -- це, з одного боку, заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб'єктів, чиї права порушені, а з другого -- заходи судового контролю.

У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження на адресу потенційних правопорушників і попередження самого правопорушника. Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи по відновленню порушених прав громадян і організацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою самих суб'єктів порушених прав з їх скаргами, заявами. До таких заходів належать: примусове виконання юридичних обов'язків (стягнення за рішенням суду аліментів, податків та ін.); усунення перешкод у здійсненні права (скасування незаконного рішення, яке перешкоджає здійсненню права); відновлення попереднього стану, що існував до порушення права (наприклад, індивідуально-правовий припис здійснити певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у користуванні суб'єктивними правами, відшкодування нанесеної шкоди та ін.).

До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль. Контрольні функції за політичними партіями представницьких органів, за діяльністю органів виконавчої влади здійснюють також громадські організації. Важливими організаційно-правовими заходами є профілактика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення.

3.2 Зв'язок законності з правопорядком

Громадський порядок -- це стан (режим) упорядкованості соціальними

нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і "їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами. Отже, правопорядок -- це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність -- це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок -- стан (режим) правової упорядкованості (урегульованості і погодженості) систем суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючи засади правового характеру.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами -- громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об'єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія«діях законодавчої, виконавчої та судової влади, активної) здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального) і правового порядку. Держава об'єктивно зацікавлена: в правовому забезпеченні власної діяльності -- виконанні завдань та функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність.

Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію. Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня. Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку:

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Зміст правопорядку -- це система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку:

1) матеріальний -- система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників -- фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою;

2) юридичний (державно-правовий) -- система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та врегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави. Структура правопорядку -- це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

Елементи структури правопорядку такі.

1. Суб'єкти права -- держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами -- статична частина.

2. Правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) -- динамічний зв'язок. 3. Упорядкованість усіх елементів структури -- суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації -- розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава, -- інтегративний зв 'язок.

Законність є політико-юридичним принципом діяльності держави. Найсуворіше дотримання законів - така вимога законності, звернена до всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадян та їх об'єднань. І цю вимогу важливо виконувати в будь-яких умовах державної організації суспільства.

Законність означає зміцнення правової основи всієї державного і суспільного життя, що знаходить своє пряме вираження у підвищенні ролі законності. Законність є одним з найважливіших правових принципів діяльності держави, її органів і посадових осіб. Зміцнення правової основи державного і громадського життя, неухильне дотримання законності та правопорядку є неодмінною умовою діяльності держави.

Держава за своєю суттю і характером є організацією, що діє в рамках міцної правової законності. Законність як вимога точного і неухильного дотримання законів виникає разом з появою держави та її законів. Практична реалізація законів можлива тільки тоді, коли в країні діє режим законності.

Якщо законність - це, перш за все, вимога дотримання всіх законів, то режим законності - це такі політичні, економічні, соціальні та моральні обставини, при яких дотримання законів держави, здійснення юридичних прав та обов'язків є принципом діяльності всіх органів державної влади, посадових осіб, громадян та їх об'єднань, незалежно від різних уподобань всіх осіб. Якщо в державі будуть дотримуватися закони, то цим збережеться і демократія на противагу тиранії і олігархії, які засновані не на законі, а на свавіллі правителів.

У Великобританії вперше в історії було офіційно визнано значення законності у здійсненні державної влади: Велика хартія вольностей (1215) встановила, що жодна людина не може бути заарештована, ув'язнена, позбавлена володіння, вигнана з країни інакше як за законним вироком і за законом держави.

У самій ідеї законності вже в ті далекі часи було закладено відоме прогресивне начало в упорядкуванні суспільних відносин. У період Нового часу відомі французькі мислителі Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж.Руссо висунули вимогу законності в противагу абсолютизму і сваволі. Законність точно так само, як і демократія, повинна оцінюватися як завоювання людської цивілізації і втілення тисячолітнього досвіду використання права і держави в життя людей.

Законність і демократичні форми держави є тими началами, які в тій чи іншій формі і мірі огороджують особистість від свавілля влади, суспільство в цілому - від насильства з боку тих, хто порушує право. Особливе політичне значення набуває законність з встановленням рівності всіх перед законом і судом. Такого роду рівність диктується самою суттю права як рівної міри свободи, але ця рівність досягається тільки при громадянському суспільстві та правовій державності. З цього часу вимога законності так чи інакше вже відноситься не тільки до населення, але і до представників влади, стає в цьому сенсі загальною.

Разом з цим, що дуже важливо, збагачується і уточнюється сам сенс, сам зміст категорії законності. Вимога влади дотримуватися її законів перетворюється на політичну вимогу населення виконувати закони і самим представникам державної влади, через пов'язаність державних органів чинним правом. Законність перетворюється на неодмінний атрибут демократичного політичного режиму. Саме завдяки наполегливій боротьбі прогресивних рухів, підвищенню рівня політичної свідомості та культури народів в цілому ряді країн ставляться перепони беззаконню, порушенням прав і свобод громадян, підтримуються загальнодемократичні ідеї та інститути, і разом з цим зростає цінність права.

Боротьба широких верств населення за загальнодемократичні інститути і свободи ставить перепони беззаконню. Проведення в життя принципу законності відбувається в тій мірі, в якій він диктується потребами суспільства в праві і правопорядку, в формальній рівності і свободі, в справедливості, в престижі закону, в демократичних формах держави, що забезпечують найбільш стабільне функціонування і розвиток суспільства.

Відмова від законності в державному управлінні означає безмежність адміністративного розсуду, панування свавілля чиновників і свободу розправи з усіма інакодумцями, систематичне зловживання владою, знущання над правами громадян, протиправну і часом просто злочинну діяльність з боку бюрократичного апарату, тобто призводить до повного нехтування правом.

Корупція бюрократії, зв'язок з організованою злочинністю призводять до беззаконня в країні. Беззаконня всередині країни найчастіше призводить до грубих порушень міжнародного права, до міжнародного тероризму. Прагнення до демократії і законності, підтримання світового правопорядку - така мета світової спільноти. У кожній країні процес становлення та розвитку законності має свої особливості, протікає у своєрідних політичних умовах і при певному рівні правової культури, має свої досягнення. Зміцнення режиму правозаконності становить одну з об'єктивних закономірностей правової організаціїсуспільства, один із принципів існування держави і права.

По-перше, законність - це є дотримання, виконання правових норм усіма суб'єктами права.

По-друге, це вимога, принцип дотримання правових норм.

По-третє - метод державного керівництва суспільством.

По-четверте - особливий правовий режим суспільного життя.

Можна сказати, що це різні сторони законності, що характеризують цей феномен суспільного життя. Розрізняють також поняття законності у вузькому сенсі як дотримання законів органами держави і посадовими особами. У більшості випадків законність в системі управління державою визначається як спеціальна правомочність, за допомогою якої встановлюються межі свободи поведінки суб'єктів правовідносин.

Механізм законності - це система юридичних засобів, необхідних для встановлення в суспільстві і державі правопорядку, в основі якого лежать загальнолюдські цінності: свобода, рівність, взаємна повага і дотримання прав і свобод особистості, виконання юридичних обов'язків; для створення умов нормальної життєдіяльності людей; для стимулювання позитивної і обмеження негативної громадянської активності. Зазначений підхід характеризується затвердженням панування сили права над силою держави, встановленням пріоритету прав і свобод особистості перед інтересами державного апарату, несумісністю існування свавілля одночасно із законністю. Законність набуває значення загального принципу суспільно-політичного ладу - категоричної за своєю природою вимоги правомірної поведінки від усіх суб'єктів суспільних відносин. У зв'язку з цим представляється правомірним висновок про те, що механізм правозаконності іманентно властивий тільки правовій демократичній державі.

Можна говорити про різні рівні законності:

індивідуальний рівень - законність конкретних актів, рішень, документів;

груповий рівень - законність в діяльності окремих соціальних груп - суб'єктів суспільних відносин; регіональний рівень - у тому чи іншому регіоні (місті, районі);

загальносоціальні рівень - суспільства в цілому.

Йдеться про відповідність приписам норм права діяльності різних суб'єктів правовідносин. Говорячи про законність, необхідно мати на увазі проблему правового або неправового характеру самих законів. У зв'язку з цим в юридичній літературі розглядають проблему про розрізнення формальної законності та законності реальною. Реальна законність має місце, коли в країні діє і функціонує закон.

Законність - це правовий режим суспільного життя, що характеризується відповідністю нормам права діяльності учасників суспільних відносин. В основі режиму правозаконності лежить ідеологія природних і невідчужуваних прав і свобод людини, які визнаються існуючими об'єктивно, окреслюють сферу індивідуальної свободи і тим самим обмежують державну владу.

Принципи законності:

Принципи законності представляють в певному аспекті відображення об'єктивних закономірностей, властивих становленню та реалізації правовідносин, опосередкованих державою і які отримали своє матеріальне втілення у відповідних правових нормах.

Генезис демократичних принципів правозаконності пов'язаний не тільки з особливою формою держави, політичною демократією, а й зі специфічною формою моральної свідомості, яку характеризують такі соціальні цінності, як гуманізм, справедливість, повага взаємних інтересів і інші, найбільш значущі цінності людського співжиття. У зв'язку з цим генезис основних засад державної діяльності в сфері правозаконності не може бути відірваний від глибинної сутності природного права, бо сама правозаконність розглядається в якості одного з методів правового регулювання.

Останнє означає, що принципи правозаконності, будучи основними ідеями, що мають керівне значення в діяльності відповідних органів державної влади, відносяться не тільки до області політичної ідеології. Ці ж початки породжені об'єктивною потребою суспільства і держави в праві, а тому ставляться, насамперед, до сфери правової ідеології, тобто духовного усвідомлення і освоєння правових відносин у процесі їх становлення, функціонування, розвитку та зміни.

Суть принципу верховенства закону полягає в тому, що державні рішення повинні бути засновані на згоді вільного громадянського суспільства. Отже, вони покликані захищати фундаментальні права і свободи громадян.

Поряд з цим у правосвідомості формується уявлення про законність як вимогу правомірної поведінки всіх без винятку учасників суспільних відносин.

З точки зору співвідношення особи, суспільства і держави законність виходить з пріоритету прав людини перед інтересами держави. Закон при такому підході розглядається як однакова, рівна міра свободи для правлячих і підвладних. Однак якщо для громадянина його верховенство визначається формулою «дозволено все, що не заборонено законом», то відносно державної влади, що підкоряється цим же законам, діє інше правило: «дозволено тільки те, що дозволено законом».

Основна мета і завдання законності - охорона конституційних прав і свобод людини і громадянина. Механізм правозаконності передбачає не лише проголошення необхідності захисту прав і свобод людини і громадянина, а й нормативне закріплення їх гарантій. Багато положень теорії правозаконності сфокусовані саме на особистості - індивіді, будучи базовою одиницею приватного і громадського життя, має невідчужувані, фундаментальні права: на громадянство, повагу і захист честі і особистої гідності, недоторканність житла, правосуддя і т.д.

Держава зобов'язана не тільки регулювати процес реалізації цих прав, а й забезпечувати їх охорону та захист. Право і законність не тільки закріплюють (юридично, морально) сформовану систему суспільних відносин, але й відіграють значну роль у задоволенні духовних потреб особистості - в освіті, користуванні досягненнями культури, в реалізації своєї участі в суспільно-політичному житті країни, використанні особистих прав і свобод. Кожній людині важливо усвідомлення того, що він рівний в правах з іншими, може розраховувати на справедливе вирішення її справи, на шанобливе до себе ставлення. Кожен свідомий член суспільства прагне брати активну участь у громадському житті свого підприємства, району, всієї країни. Він повинен бути впевнений у завтрашньому дні.

Всі ці та інші соціальні потреби не можуть нормально задовольнятися поза правопорядку і без міцної правової законності, крім юридичного закріплення прав, свобод і обов'язків громадян. Можна тому вважати, що у громадян держави середінших соціальних потреб є цілком реальна потреба в існуванні і зміцненні законності, в законодавчому закріпленні їх прав і можливостей, у праві звернення за допомогою і захистом до органів правосуддя.

Право і законність здатні юридично гарантувати члену суспільства значний масштаб свободи його дій і рішень, переконань і устремлінь. Це і свобода від свавілля і несправедливості; це і свобода задоволення своїх матеріальних і духовних потреб у творчій праці та самоствердженні, у всебічному розвитку та вдосконаленні своїх здібностей. Фактичним джерелом такої свободи як неодмінної якості способу життя є економічний, соціальний і політичний лад, а офіційно і в загальнозначущій формі вона (свобода) неодмінно закріплюється в законодавстві і гарантується режимом законності, правопорядком, які юридично забезпечують громадянам доступ до всіляких матеріальних і духовних багатств суспільства, а також до самої участі у створенні цих багатств. Володіння кожним громадянином держави обширним правовим статусом являє собою невід'ємну соціальну якість особистості.

Не менш важлива роль законності в соціалізації особистості. Під соціалізацією людини розуміють засвоєння нею найбільш важливих норм поведінки, ціннісних орієнтирів і відповідних форм спілкування. Право, укладене в законодавстві держави, несе багатющу інформацію про еталони поведінки і спілкування, прийняті у даному суспільстві, а законність вимагає, щоб ці еталони точно дотримувалися. Якщо відмічені орієнтири повинні бути сприйняті особистістю як власне переконання, стати другою натурою людини, в засвоєнні таких еталонів вирішальну роль відіграють виховання, переконання, моральність, культура.

Проте право і законність виявляються досить дієвим засобом соціального контролю за поведінкою особистості, що відхиляється. Ефективність такого контролю залежить від стану законності в країні, від цього ж багато в чому залежить справедливе покарання злочинця і його повернення в суспільство. Повага до особистості, її прав і свобод, повага до закону, сумлінне виконання юридичних обов'язків і морального обов'язку, неприйняття свавілля і соціальної несправедливості, активне реагування на грубі порушення правопорядку, розуміння необхідності і цінності права, значення правосуддя - риси, характерні для демократичного суспільства.

Право і законність виявляються еталонами поведінки членів суспільства, в якійсь мірі юридичної моделлю способу життя в зрілому співтоваристві. Законність - одна з передумов твердої правової основи суспільного життя. Право і законністьдопомагають зміцненню основ державного життя і ставлять перепони для здійснення протиправних вчинків. Конкретний стан правомірності вчинків - один з показників зрілості суспільних і державних інститутів. Відповідно правомірна поведінка суб'єктів правовідносин є важливим фактором зміцнення законності і правопорядку.

Забезпечення конституційних прав особи і завдання вдосконалення управління державою вимагають подальшого зміцнення режиму правозаконності, яке відбувається і може відбуватися тільки на базі вдосконалення всіх інститутів суспільства. На стан законності прямо або опосередковано впливають багато факторів соціального характеру: духовні (стан суспільної свідомості, рівень культури населення), матеріальні (стан економіки, стан зовнішнього середовища), юридичні (стан всієї правової діяльності, включаючи правовий характер законів), політичні (стан політичної системи суспільства в цілому, стан державного устрою, наявність або відсутність поділу влади), організаційно-управлінські (стан інформаційної забезпеченості, стан професійної орієнтації) та ін.

Зміцнення режиму правової законності може відбуватися тільки на базі вдосконалення всіх інститутів демократії. Як правовий феномен законність становить основу державної організації суспільства. Законність служить утвердженню демократії: охороняє демократичні права і свободи громадян, забезпечує правовий порядок в державі, сприяє розвитку громадянського суспільства.

Механізм законності покликаний юридично гарантувати основні права і свободи громадян, їх рівні права і обов'язки - без цього не може розвиватися творча ініціатива особистості, не може існувати і діяти дійсна демократія. Таким чином, демократія створює найбільш сприятливі умови для існування міцної законності, а законність, в свою чергу, забезпечує і охороняє демократичні інститути політичної системи суспільства. Необхідно мати на увазі, що політичної (державної) демократії без режиму правозаконності немає і не може бути взагалі. Зміцнення законності диктується не тільки подальшим розгортанням демократії - головного напрямку розвитку політичної системи суспільства, а й постійним зростанням культури населення і роботою державного апарату. Між законністю та культурністю також існує взаємозв'язок. Без законності не можна забезпечити культуру роботи посадових осіб, та й загальна культура населення неодмінно включає в себе в якості елемента правову культуру.

З іншого боку, і це дуже важливо, чим вище рівень культури і освіченості людей, тим більше вимог вони пред'являють до діяльності державних установ, адміністративних органів, посадових осіб, тим більше нетерпимо ставляться до порушення своїх прав і законних інтересів, до правопорушень і сваволі. І нарешті, подальше зміцнення законності диктується тим, що існує об'єктивна потреба в постійному впорядкування суспільних відносин, яка поєднується із забезпеченням міри свободи і ініціативи учасникам цих відносин. Ця потреба корениться в самій організації суспільства. Дана обставина має вирішальне значення для зміцнення законності. Чим вище рівень управління суспільними відносинами, тим міцніше повинна бути державна дисципліна, яка не може обійтися без закону і законності, без міцного правопорядку в сфері суспільних відносин.

Таким чином, турбота про законність, як бачимо, обумовлена не тільки високими ідеалами гуманізму, несумісного з будь-якими проявами анархії і сваволі, зловживанням владою та порушеннями прав людини, не тільки рівнем культури і ступенем розгортання демократії, але і, в кінцевому рахунку, об'єктивними потребами розвитку суспільства. Слід розрізняти загальносоціальні гарантії та юридичні засоби забезпечення законності в державі.

Найважливішими загальними гарантіями законності є: високий рівень культури і освіченості населення; високий рівень і стабільність економіки, високий рівень соціальної захищеності та матеріальна забезпеченість громадян; почуття громадянської відповідальності, нетерпимість до порушень законів; демократизм державного і суспільного ладу та ін. Разом з цим потрібні і спеціальні юридичні гарантії законності і міцного правопорядку.

Серед них насамперед:

закріплення основ суспільного і державного ладу, основних прав і свобод, обов'язків громадян, порядку організації та діяльності органів державної влади в конституції країни - основному законі держави;

повну відповідність поточного законодавства нормам і принципам конституції, верховенство закону по відношенню до всіх іншим державним актів, загальність вимог дотримання законів, в тому числі подзаконность державного управління;

рівність всіх громадян перед законом і судом, право громадян на звернення до суду при порушенні їх конституційних прав і свобод адміністративними органами; вміння кожного захищати свої права і законні інтереси, виконання громадянами своїх юридичних обов'язків;

високий рівень правосвідомості та правової культури населення;

чітка правова регламентація нормотворчої діяльності державних органів, поширення законності на область законодавства, своєчасна кодифікація та впорядкування всіх нормативно-правових актів, усунення протиріч між цими актами та прогалин у законодавстві, ясність і доступність нормативно-правового матеріалу;

демократичні принципи судочинства, здійснення правосуддя тільки судом, незалежність суду і підпорядкування лише закону, визнання правосуддя вищої юридичної гарантією законності та недоторканності особи, її прав і свобод, а також дія презумпції невинності, право обвинуваченого на захист з моменту затримання;

централізований прокурорський нагляд за загальним дотриманням законів, єдністю їх розуміння і застосування на всій території країни, за невідворотністю відповідальності в кожному випадку винного порушення правопорядку, за справедливістю, обгрунтованістю та законністю покарання, за дотриманням вимог законності в управлінні та охороні правопорядку.

Всі фактори механізму регулювання правозаконності можна диференціювати на дві основні групи забезпечувальних заходів - юридичного і неюридичного характеру. Держава, безпосередньо встановлюючи закони і забезпечуючи їх загальнообов'язковість, насамперед, можливістю використання механізму примусу, є одним з найважливіших чинників забезпечення правозаконності.

Разом з тим правозаконність здатна впливати на всі сфери державного життя: закріплюючи основні напрямки та цілі внутрішньої і зовнішньої політики; розробляючи механізм забезпечення суб'єктивних прав і свобод; передбачаючи порядок формування та компетенцію державних органів, їх ієрархічну структуру і підпорядкованість, взаємини з громадськими об'єднаннями, політичними партіями, громадянами. Правозаконність в тих випадках, коли вона виявляється політико-юридичним принципом діяльності всієї системи державних органів, в змозі зв'язувати державний апарат та його посадових осіб вимогою суворого і неухильного дотримання правил поведінки, закріплених у нормативно-правових актах. Невипадково у юридичній науці правозаконність розглядається як найбільш дієвий правовий метод вирішення соціально-політичних конфліктів.

Правозаконність як специфічний механізмправового регулювання робить істотний вплив на те, яким чином буде вирішена конфліктна ситуація, яка склалася. Як правило, правозаконність передбачає компроміс конфліктуючих сторін, коли у вирішенні проблеми враховуються інтереси всіх учасників. Це стає можливим тільки в тому випадку, якщо держава виступає рівноправним, а не чільним суб'єктом правовідносин, поряд з суспільством та окремими громадянами. Іноді вважають, що однією з гарантій законності є державний примус. Насправді примус не може бути гарантією законності, бо законність сама є гарантією правомірності застосовуваного державою примусу. Це правомірне, на законі засноване державний примус виявляється засобом попередження правопорушень, елементом відповідальності і покарання порушників правопорядку, служить охороні порядку в державі.

Найважливішим методом (способом) охорони правопорядку є не примус, а роз'яснення доцільності дотримання законодавства. Загальнодержавна доцільність дотримання законів ні у кого не може викликати сумніви. Законність і доцільність можна протиставляти. Вища державна і громадська доцільність полягає в тому, щоб закони повністю здійснювалися і точно застосовувалися.

Звичайно, нормативно-правові акти можуть застарівати або бути недостатньо вдалими. Але не можна допускати, щоб кожен довільно вирішував, треба чи не треба застосовувати закон. Поки закон не скасований або не змінений у встановленому порядку компетентним органом, він повинен неухильно дотримуватися. Разом з цим будь-яка юридична норма, в тому числі і норма закону, підлягає доцільному застосуванню, тобто з урахуванням конкретних обставин справи, місцевих умов, особистості правопорушника і т.п. Але ця доцільність (застосування норм права) передбачає вибір рішення в строгих рамках, які надає законодавство, тобто в рамках самої законності.

Ніякі посилання на доцільність («місцеву», «відомчу», «господарську») не можуть зняти відповідальності за порушення закону, тому що не може бути доцільного порушення законності та правопорядку взагалі. Точка зору, яка припускає обхід закону за мотивами «доцільності», глибоко помилкова і практично шкідлива, хоча б тому, що не враховує загальнодержавної значущості законності, виходить лише з оцінки якогось одного випадку або справи. Визнаючи доцільність застосування будь-якої норми права, треба виходити з можливостей вирішення, які надаються законодавством, а не шукати якусь доцільність за рамками чинного права.

Таким чином, співвідношення законності і доцільності має загалом два аспекти: визнання доцільності режиму законності і доцільне (в рамках законності) застосування норм права в кожному окремому випадку. Те й інше виключає будь-яке протиставлення доцільності принципом законності.

Переконання як вирішальний засіб забезпечення правопорядку стикається не тільки з питанням доцільності, але і з проблемою справедливості в праві. Оцінка закону та акта правосуддя з позицій справедливості найчастіше має велике значення. Однак важливо, щоб і сам принцип законності сприймався як прояв соціальної справедливості, а не як чисто формальна вимога дотримання законів, поза їх якої б то не було моральної оцінки. Природно, що переконання в справедливості режиму законності створює найбільш сприятливу ідейну передумову для панування закону держави в суспільних відносинах.

Співвідношення законності і справедливості розглядають як з позиції того, наскільки справедливо захищаються законністю порядки (відносини, установи, ідеали), так і з позиції визнання справедливості певною якістю, властивою праву і законності як таким.

Найчастіше, коли мова йде про справедливість в юридичній практиці і науці, мають на увазі оцінку не самого права, не самої законності, а тих відносин, які ними захищаються. З цієї точки зору ясно, що найбільшим ступенем справедливості володіє право, а тому і законність. Вже зазначалося, що справедливість - важливий ціннісний орієнтир для збереження і розвитку суспільства, відповідності, пропорційності між вчинками людей і відповідної реакції на це з боку суспільства, індивідів, держави, певних колективів, орієнтир, який проявляється у вигляді винагород, заохочення, осуду. Стосовно до законності справедливість - це неупередженість, правильність реагування юстиції і не тільки юстиції на певні вчинки, рішення спорів про право; рівність перед законом і судом, загальність вимоги дотримання законів; відповідність покарання тяжкості скоєного, відповідність між цілями законодавця і засобами їх досягнення.

І нарешті, законність справедлива, тому що (як і право) протистоїть сваволі, безправ'ю і беззаконню, які завжди порушують будь-які соціальні пропорційності і ніколи не можуть визнаватися справедливими, з яких би історичних позицій ні підходити до цієї справедливості. Законність віддавна сприймалася багатьма видатними мислителями як соціальна справедливість. Само собою зрозуміло, що риси справедливості можуть бути властиві вимозі дотримання закону тільки тоді, коли справедливий сам закон, коли він стверджує право і протистоїть антиправилу. Правопорядок та умови його стабілізації Правопорядок можна визначити як громадський порядок, закріплений юридичними нормами.

Правопорядок - це стан суспільних відносин, що є результатом фактичного здійснення законодавства в умовах режиму законності, який забезпечує здійснення суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків всіма суб'єктами суспільних відносин (органами державної влади, посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами і т.п.).

Правопорядок - найважливіший елемент юридичної форми забезпечення нормального функціонування суспільних відносин. Це - неодмінний елемент юридичної форми організації політичної влади, всіх державно-політичних відносин, у тому числі управлінських відносин і судового процесу. Правопорядок опосередковує також інші відносини та сфери соціального життя, вносячи в них відомий стан урегульованості, впорядкованості, поза якими не може існувати людське співтовариство. Для забезпечення внутрішнього і міжнародного правопорядку велике значення має панування права в усіх сферах суспільного життя, в тому числі пріоритет права над державою. Зв'язаність держави правом, по-перше, передбачає захист і реальне гарантування прав і свобод особистості, по-друге, означає дотримання вимог міжнародного права, по-третє, першість права по відношенню до політики, по-четверте, функціонування всієї системи органів державної влади та управління в рамках правового закону, по-п'яте, правову (юридичну) відповідальність самої держави за свою діяльність.

Законність - це все ж принцип діяльності, а не сама діяльність, панування закону, права в суспільних відносинах, а не самі відносини. Коротше кажучи, філософською мовою законність - це область повинності. Режим законності - умови, при яких функціонує законність, але не результат цього функціонування.

Правопорядок - результат, підсумок здійснення норм права (законів) при режимі законності. Режим законності забезпечує міцний правопорядок. В якості форми реалізації норм законодавства правопорядок являє собою систему правовідносин, тобто різновид самих суспільних відносин, змістом яких є діяльність осіб, які виконують свої юридичні обов'язки і використовують надані юридичні права. Це - діяльність, відносини в певному їх стані.

Правопорядок - частина реального громадськогопорядку, такого порядку в суспільних відносинах, який врегульовано законодавством та іншими формами вираження права. Можна тому сказати, що правопорядок - це законність у дії. Для правопорядку важливо, щоб законність не тільки була проголошена, а й практично проводилася в життя. Проведення відомої відмінності між законністю і правопорядком уточнює характер їх зв'язку і не дозволяє також відривати їх один від одного, тим більше протиставляти.

Суть в тому, що правопорядок не можна захищати і забезпечувати будь-якими засобами, ці засоби можуть бути тільки законними. Прагнення захистити правопорядок протизаконними засобами суперечить самій суті правопорядку і на ділі веде не до його зміцнення, а породжує всілякі посадові правопорушення. Скажімо, не можна викривати злочинця протизаконними методами не тільки тому, що це рідко приводить до встановлення істини, а й тому, що підриває авторитет закону, створює думку, що можна порушити закон, веде до посадового проступку або навіть злочину, це само порушує правопорядок.

Діяльність правоохоронних органів держави докладним чином регламентована законодавством, що забезпечує ефективність боротьби з правопорушеннями, виключає засудження невинних і виправдання осіб, винних у вчиненні правопорушень (зокрема, злочинів). Процесуальні норми визначають найбільш вірні і кваліфіковані, перевірені практикою засоби встановлення реальних обставин справи.

Протизаконні шляхи і способи охорони правопорядку є нерезультативними, призводять до грубих порушень прав громадян (організацій), порушують режим законності в тих саме органах, які зобов'язані за своїм становищем найбільш скрупульозно і відповідально дотримуватися закону. Стан законності в діяльності органів держави, які покликані забезпечувати правопорядок, - один з найважливіших показників стану законності в країні. Це означає, що правопорядок не можна відривати від законності - він представляє собою мету діяльності правоохоронних органів, але її досягнення забезпечується тільки шляхами, допустимими правом, його високими принципами на основі вимог законності.

З іншого боку, і законність не можна відривати від правопорядку, від його основних засад. Законність, вимога дотримання законів - не самоціль, це не благо саме по собі. Законність повинна служити реалізації права, а це означає, що мова йде про дотримання законів, що містять право.

Закон - форма права, співвідношення закону і права має велике значення у вирішенні практичних завдань використання законності для зміцнення об'єктивно необхідного правопорядку. Основні принципи правової системи країни повинні пронизувати все законодавство та нормативні підзаконні акти. Більше того, принципи діючого права повинні знаходити своє втілення у всіх елементах юридичної надбудови. Коротше кажучи, важливо, щоб будь-які форми вираження та здійснення права адекватно відображали характер об'єктивно обумовленого власне права як центрального елемента всієї юридичної дійсності країни. Форма, яка не відповідає сутності права, не тільки сама втрачає правовий характер, але й може негативно впливати на зміст права.

Історія знає чимало законів, які представляють санкціоноване владою свавілля тієї чи іншої правлячої еліти. Виконання подібних законів ніколи не могло захищати право і забезпечувати правопорядок. Саме видання таких законів є проявом грубого беззаконня. Навіть в умовах розвинених форм держави, які зумовлюють принципову відповідність між правом та законодавством, можуть з'являтися нормативні акти, що не відповідають діючій системі права, зміст яких так чи інакше розходиться з основоположними принципами права з причин помилок або недоліків у нормотворчій діяльності окремих державних органів або посадових осіб, правомочних видавати нормативні встановлення, а також в силу прорахунків техніко-юридичних властивостей.

Ясно, що точне виконання такого роду актів не може сприяти зміцненню правопорядку. У цьому сенсі важливо уникати навіть простої невідповідності між відносно рівноцінними нормативно-правовими законами державних органів, бо будь-яке протиріччя між юридичними нормами в змозі принести шкоду правопорядку. Існують певні правила застосування законів у випадках, коли виявляється колізія між юридичними нормами. Цьому служить, зокрема, тлумачення права. Як конкретно повинен поступати суд, прокурор, правоохоронні органи, коли виявляється та чи інша ступінь невідповідності між якимось нормативним актом і вже діючими юридичними інститутами, а тим більше принципами права, закріпленими в Конституції України, залежить від багатьох обставин. У даному випадку треба звернути увагу на те, що законність (вимога виконання законів) повинна реалізуватися таким чином, щоб неодмінно сприятиме зміцненню єдиного в державі правопорядку. Зв'язок законності та правопорядку полягає в тому, що правопорядок може забезпечуватися тільки законними засобами, а виконання законів має зміцнювати правопорядок.

Законність в державному управлінні

Особливе значення законність має для державного управління. Конституційне визнання непорушності правової основи державного життя має принципове значення, тому що на практиці стверджує значимість права для діяльності держави, ставить державний апарат в підпорядкування закону, ув'язує законність з демократією, з повновладдям народу. Це визнання висловлює значне підвищення ролі права в суспільстві і те, що держава має правовий характер.

Державна дисципліна у сферах управління соціальними процесами, що протікають в масштабах всієї країни і які охоплюють так чи інакше, прямо чи опосередковано все суспільство, регламентована в своїй основі законодавством, а тому змикається із законністю і правопорядком, захищається при необхідності державним примусом. Йдеться про виконання не тільки моральних, але і юридичних обов'язків, а невиконання останніх є порушенням не тільки суспільного, а й правового порядку, тобто є правопорушенням, за яким слід юридична відповідальність.