Законність і правопорядок

Головним компонентом правової основи державного і громадського життя є чинне, функціонуюче право. У країнах, де законодавство - основна форма офіційного визнання і об'єктивації права, право реалізується в суспільних відносинах тільки в умовах режиму правової законності. Тому законність є неодмінною передумовою зміцнення правової основи державності. Якщо врахувати, що найважливіші норми права закріплені конституцією держави, то можна стверджувати, що головною політико-юридичною передумовою міцної правової основи держави виявляється саме конституційна законність.

Не випадково Конституція України одночасно і визначає непорушність правової основи державного і громадського життя і проголошує законність неодмінним принципом діяльності держави, її органів і посадових осіб.

Законність - принцип держави, її органів. Інакше кажучи, конституційна законність звернена в першу чергу до всіх компонентів політичної системи суспільства, до всього державного механізму, покликаного забезпечити в Україні справжнє народовладдя. Особливий сенс набуває законність, що припускає точне дотримання законів державним апаратом. Суть в тому, що якщо будь-яке правопорушення пов'язане з недотриманням вимог законності, то зовсім не кожне порушення права здатне підірвати режим законності. Коли якийсь громадянин порушив закон, навіть здійснив злочин, але відповідним чином справедливо покараний, то законність тут не виявляється порушеною, а, навпаки, торжествує. Інше становище, коли закон порушує посадова особа і коли за таке порушення, свавілля, беззаконня вона не залучається до суворої відповідальності. Якщо подібні факти стають системою, то порушення закону особою, яка діє від імені держави, перетворюється вже на процес, здатний серйозно підірвати режим законності. Тут державна діяльність втрачає свою правову основу, суперечить цій основі і розхитує її.

У суспільстві можуть з'являтися суб'єктивні чинники, що заважають зміцненню законності, а то й ведуть до ситуації, нехай тимчасового характеру, яка стає небезпечною для режиму законності, може привести, якщо її вчасно не припинити, до підриву законності, до ослаблення правової основи державної діяльності на тій чи іншій її ділянці. До такого роду чинників належать: елементи бюрократизму, зловживання владою, хабарництво і кар'єризм, втрата почуття громадянської і моральної відповідальності, грубе нехтування державною дисципліною, порушення принципу демократії, слабкий рівень правосвідомості та правової культури працівників державного апарату і т.п.

Порушення законності в діяльності державного управління та правоохоронних органів заважають ефективному здійсненню функцій держави, десинхронізують роботу її органів. Отже, вони небезпечні для самої держави. Більше того, порушення законності з боку посадових осіб, крім прямої шкоди, підчас пов'язаної і з утиском прав громадян, знижують загальний престиж закону і влади в очах населення, негативно позначаються на правосвідомості народу, створюють хибне враження про безвідповідальність і тим самим послаблюють боротьбу з будь-якими правопорушеннями за міцний правопорядок. Кожна посадова особа повинна розуміти, що допущене нею порушення законності здатне принести шкоду суспільству, державі і її громадянам.

Обстановка безвідповідальності в роботі тих чи інших державних органів, порушення законності, в свою чергу, створюють атмосферу потурання цим чужим проявам. Навпаки, саме по собі зміцнення законності стає одним із засобів рішучого запобігання будь-яких антисоціальних проявів, допомагає боротьбі з негативними сторонами роботи держапарату. Держава, її законодавство покликані виражати і захищати інтереси особистості, завдання адміністративного апарату полягає в організації практичного здійснення законів, зацікавленості у зміцненні законності та правопорядку. Ось чому настільки нетерпимі порушення законності в державному управлінні, а зміцнення правової основи державного діяльності виявляється органічно пов'язаним з розгортанням демократії як головним напрямом розвитку політичної системи суспільства.

Якщо мати на увазі особливу значимість дотримання законів усіма органами держави і виняткову роль законності в забезпеченні прав громадян, то є всі підстави трактувати законність як безумовну вимогу поваги особистості, її конституційних прав і свобод, звернене до посадових осіб державного апарату, і, з іншого боку , як неухильне вимога поваги до права і до закону, звернена до всіх громадян країни, незалежно від того, яку посаду займають ці громадяни, в якій сфері суспільного життя здійснюють свою діяльність, які заслуги мають перед суспільством.

Проведення в життя, реалізація цих взаємопов'язаних категоричних вимог законності - надійна передумова подальшого зміцнення правової основи державного і громадського життя в Україні.

Режим правозаконності і забезпечення прав громадян

Якщо виконання кожним громадянином своїх юридичних обов'язків представляє одну з умов існування законності, то усталення законності та правопорядку є, в свою чергу, неодмінною передумовою безперешкодного та всебічного використання всіма громадянами своїх конституційних прав і свобод. Законність вимагає непорушного дотримання всіх конституційних норм, в тому числі і тих статей Конституції України, які закріплюють широке коло основних прав і свобод громадян. Можна стверджувати, що режим законності є політико-юридичною гарантією повноцінного використання громадянами своїх конституційних прав і свобод. Положення Конституції України конкретизуються в поточному законодавстві. Однак треба мати на увазі, що норми Конституції України - це норми прямої дії, що означає: по-перше, громадяни реально володіють колом конституційних прав і свобод, це - їх наявні права (а не тільки здатність придбання тих чи інших прав), прямо випливають з Основного Закону, по-друге, свої основні права і свободи громадяни України мають право захищати у всіх випадках, незалежно від того, наскільки повно зумовлений поточним законодавством порядок такого захисту і наскільки чітко ці конституційні права деталізовані поточним законодавством. Звичайно, важливо, щоб поточне законодавство і конкретизувало основні права, і визначало порядок їх захисту, що в більшості випадків і має місце. Однак якщо цього ще немає з тих чи інших причин, з тих чи інших видів прав, то незалежно від цього конституційні норми діють і можуть бути використані кожним громадянином безпосередньо.

Конституційна законність покликана забезпечувати верховенство Основного Закону, його єдине на території країни розуміння і застосування, його загальність і незаперечність. Конституційна законність вимагає безумовного відновлення порушених основних прав і свобод громадян, усунення перешкод до їх використання, залучення до юридичної відповідальності осіб, які своїми діями ущемляють права особистості, порушують її честь і гідність, законні майнові та інші інтереси. Разом з цим Конституція підкреслює, що здійснення громадянами прав і свобод невіддільне від виконання ними конституційних обов'язків, немає прав без обов'язків, немає обов'язків без прав - це незаперечний політичний принцип суспільства. Конституція України встановлює не тільки основні права, а й основні обов'язки громадян.

Конституційна законність вимагає безумовного виконання кожним громадянином своїх основних юридичних обов'язків. Громадяни мають чесно і сумлінно виконувати свої конституційні обов'язки і всі інші юридичні обов'язки, закріплені в поточному законодавстві. Демократія і законність створюють необхідні умови, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод громадян, виконання ними своїх юридичних обов'язків.

Режим законності і правопорядку з найбільшою ясністю показує взаємозв'язок прав і обов'язків громадян. Справді, чи може законність забезпечити використання громадянами своїх прав і свобод, якщо не буде при цьому вимагати виконання юридичних обов'язків? Звичайно, це неможливо. І відноситься це не тільки до обов'язків державних органів і посадових осіб, а й до обов'язків будь-якого громадянина. Права і свободи людини тому і стають юридичними, що включають законом підтримувані вимоги:

1) до всіх - не порушувати їх і не перешкоджати здійсненню (використання);

2) до встановлених законом осіб здійснювати ті чи інші дії;

3) до осіб, що не виконали своїх обов'язків, застосовувати заходи юридичного характеру.

Останнє з перерахованих вимог забезпечено правом звернення до суду (інший державний орган). У переважній більшості випадків використання наданого права безпосередньо залежить (в сенсі його використання) від повноти виконання обов'язків якимись особами. В умовах режиму законності є юридична можливість безперешкодного здійснення своїх прав тому, що зобов'язані особи належним чином виконують обов'язки перед уповноваженим або примушуються до цього державним органом, або змушені відшкодувати шкоду, заподіяну їх безвідповідальною поведінкою, нарешті, просто караються як правопорушники. Мова йде, звичайно, про юридичний бік здійснення громадянином своїх прав - режим законності, вимога виконання всіма обов'язків, що випливають із закону, не створюють безпосередньо фактичні передумови повноцінного використання кожним своїх правомочностей, що лежать у політичній та економічній областях.

До того ж не можна забувати, що користування власним правом залежить від самого громадянина, його потреб та інтересів. Однак дуже важливо, що режим законності передбачає існування такої реальної обстановки в державі, при якій законодавче проголошення прав і свобод виявляється не тільки формальним, але і в принципі відповідає фактичним можливостям особистості, забезпечене не тільки юридичними, а й матеріальними, соціальними і політичними гарантіями. У цьому одна з особливостей правової організації суспільного життя.

3.3 Функції та принципи правопорядку

Функції правопорядку -- це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

1) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами суспільства -- економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища -- економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;

2) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;

3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку -- виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення.

Принципи правопорядку -- це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування. До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи.

1. Принцип конституційності -- підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.

2. Принцип законності -- створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність -- головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації -- наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування -- виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності -- виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму -- базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконтрольності -- наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту -- виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін. Правопорядок, законність і демократія є взаємозалежними.

Правопорядок -- це законність у дії, якщо поведінка суб'єктів є правомірною. В ст.19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Законність -- засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рівень правопорядку.

Правопорядок -- основа демократії, найважливіша умова реалізації інститутів демократії, які розвиваються на основі всебічного зміцнення законності. Рівень розвитку правопорядку -- мірило свободи особи,гарантованості її прав, свобод, законних інтересів, виконання обов'язків і здійснення відповідальності. Демократія неможлива без законності і правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом. Без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимне змінювати нормативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок. Підсумовуючи наведене, можна сказати, що правопорядок є реальне повне і послідовне здійснення всіх вимог законності, принципів права, насамперед реальне і повне забезпечення прав людини. Це вінець (кінцевий результат) дії права.

Суспільний порядок - це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, нормами моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин та їх додержання. Поняття суспільного порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки у зміцненні та підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі норм права і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами Правопорядок - частина суспільного порядку..

Отже, правопорядок - це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права та перебувають під захистом закону й охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність - це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Основні ознаки правопорядку:

- закладається у нормах права у процесі правотворчості;

- спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

- встановлюється в результаті реалізації норм права, тобто здійснення законності в діяльності з реалізації норм права;

- створює сприятливі умови для здійснення суб'єктивних прав;

- припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

- вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

- встановлює сувору громадську дисципліну;

- припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

- створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

- забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Зміст правопорядку - це система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Види змісту правопорядку:

- матеріальний - система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників - фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування у процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою;

- юридичний (державно-правовий) - система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та урегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку - це єдність і одночасно поділ системи суспільних відносин, урегульованих нормами права відповідно до їх галузевого змісту. Правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.



Елементи структури правопорядку:

1) суб'єкти права - держава, її органи, державні, громадські та комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими нормами права актами - статична частина.

2) правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) - динамічний зв'язок.

Упорядкованість усіх елементів структури - суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації - розпорядку, в межах якого організує та функціонує громадянське суспільство і держава, - інтегративний зв'язок.

3.4 Шляхи формування законослухняної поведінки громадян

Для формування в нашому суспільстві законослухняної поведінки на мою думку потрібно дві речі, перша, це гарантії законності і інша, це дисципліна, кожного громадянина в нашій країні та взагалі усього суспільства. Стан законності залежить від цілого комплексу соціально-політичних, економічних обставин і факторів, а також від рівня культури населення, в тому числі і від того, як рішуче захищають своє право громадяни.

Режим законності забезпечує міцний і стабільний правопорядок. Всі гарантії законності можна поділити на загальносоціальні і юридичні. До загально-соціальних відносяться -- політичні, економічні, ідеологічні та інші. Вони повинні забезпечуватись політичною і економічною системами суспільства. Політичні і економічні гарантії обумовлені закріпленням основ суспільного і державного ладу, основних прав людини, принципів правової держави і громадянського суспільства.

Політична і економічна система обумовлюють стабільне законодавство, нормальну діяльність правотворчих органів. Ці гарантії вимагають перебороти політичну і економічну кризи, стабілізувати економічний розвиток, усунути протистояння між різними політичними силами і партіями. В умовах переходу до нової політичної і економічної системи ці гарантії малоефективні, оскільки кризові явища негативно впливають на стан законності і правопорядку.

Ідеологічні гарантії забезпечуються ціленаправленою діяльністю держави ісуспільства по формуванню високого рівня правосвідомості і правової культури населення і посадових осіб. Формування правової культури може відбуватись стихійно і ціленаправлено. Ціленаправлене формування здійснюється при допомозі правового виховання, яке має різноманітні форми і методи: правове навчання (правовий всеобуч), правова пропаганда і агітація.

Надзвичайно великий вплив на формування правосвідомості і правової культури має практична діяльність правоохоронних і місцевих органів влади і управління. Таким чином, сам стан законності і правопорядку має великий вплив на формування законності і правопорядку.

Юридичні гарантії законності -- це передбачені законодавством і державою спеціальні засоби впровадження, охорони і, в разі порушення, оновленнязаконності. Ці гарантії, обумовлені діяльністю законодавчих, виконавчо-розпорядчих і правоохоронних органів. Юридичних гарантій досить багато. Їх добре систематизував і класифікував проф. Рабінович П.М.

Класифікацію здійснюють за суб'єктами застосування, за характером юридичної діяльності, за антологічним статусом у правовій системі та іншими критеріями.

1) За суб'єктами застосування гарантії поділяються на парламентські, президентські, судові, прокурорський нагляд, муніципальні, адміністративні (управлінські), контрольні, громадські, міжнародні тощо.

2) За характером юридичної діяльності: правотворчі, правороз'яснювальні, правозастосувальні, правореалізаційні.

3) За онтологічним статусом у правовій системі -- нормативно-документальні (правові акти: нормативно-правові акти, інтерпретаційні акти, індивідуальні акти застосування права) і діяльні (практична діяльність по застосуванню норм права і реалізації норм права).

4) Крім того, спеціально виділяють конституційні гарантії і процесуальні гарантії законності.

Однією із важливих гарантій законності і правопорядку є висока юридична техніка правотворчості, кодифікація і інкорпорація законодавства. На особливу увагу заслуговує питання про дисципліну. Дисципліна є найважливішим соціальним чинником, що має безпосередній вплив на життя суспільства і кожної людини.Від рівня дисципліни значною мірою залежать успіхи в економічній діяльності, якість соціального обслуговування.

Дисципліна і правопорядок взаємопов'язані і характеризують у суспільстві взаємозв'язок людини із своїм трудовим колективом, суспільством, масою інших людей. Ставлення людини до питань дисципліни є одним із показників рівня соціалізації -- здатності усвідомлювати, підтримувати і розвивати соціальні взаємодії.

Дисципліна -- це певний порядок поведінки людей, що забезпечує узгодженість їх дій у колективі, суспільному і державному житті. Існує ряд різновидів дисципліни залежно від того, що регулює і якими нормами стверджується порядок поведінки людей: дисципліна державна, громадська, партійна, трудова, договірна, технологічна, військова і т.ін.

Державна дисципліна -- це дотримання всіма організаціями і громадянами встановленого державою порядку діяльності державних органів, підприємств І установ по виконанню покладених на них обов'язків. Державна дисципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян до встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян, являє собою невід'ємну рису демократії.

Державна і громадська дисципліна -- важливі форми вияву соціальної відповідальності особи. В дотриманні державної і громадської дисципліни виявляється політична, правова і моральна культура громадян. Важливим видом дисципліни є трудова дисципліна, пов'язана із виконанням правил внутрішнього трудового розпорядку. Актуальним завданням нашого суспільства є удосконалення дисципліни виконання законів підзаконних актів, договорів, інших обов'язкових рішень.

У систематичній роботі щодо зміцнення правопорядку, законності, дисципліни потрібно домагатися стабільності правових актів, щоб нове рішення приймалося лише після виконання попереднього рішення або виникнення нових обставин. Чинним трудовим законодавством передбачено загальні вимоги дисципліни: вчасний прихід на роботу, дотримання встановленої тривалості робочого дня, використання робочого часу для продуктивної праці, вчасне і точне виконання розпоряджень адміністрації тощо. Ці норми і вимоги не можуть охопити всі сторони виробничого процесу. Тому в трудовому законодавстві і визначається додаткове коло обов'язків працівників, пов'язаних із дотриманням технологічної дисципліни.

Проте законність і державна дисципліна не тотожні, обсяг їх нормативної основи не збігається. Якщо законність опирається лише на правові акти загального характеру (правові норми), то державна дисципліна, як і решта видів дисципліни, -- ще й на конкретні розпорядження, тобто на індивідуальні акти. Усталеність дисципліни залежить від рівня правового виховання. У правовій практиці діє принцип: незнання закону не звільняє правопорушника від відповідальності; скоївши правопорушення, не можна посилатися в своє виправдання на незнання закону.

Отже, основна вимога будь-якого виду дисципліни -- це найсуворіше виконання законів та інших, заснованих на законах, нормативних та індивідуальних актів. Законність є серцевина, основа дисципліни. Це й визначає тісний їх взаємозв'язок і взаємозалежність. Зміцнення державної дисципліни невіддільне від процесу зміцнення законності. Реформування правової системи України, зокрема її законодавства, вимагає подальших теоретичних досліджень, ключових категорій у юридичній науці. Зокрема, це стосується дальшого аналізу проблеми співвідношення законності і правозастосовної діяльності. Цим проблемам у юридичній науці приділено досить значну увагу.

Однак останнім часом, незважаючи на значні зміни у правовій системі України, вказане питання стало менше цікавити дослідників. Завданням є спроба розкрити окремі теоретичні проблеми забезпечення законності у правозастосовному процесі. Адже завдання демократизації Української держави, подальший розвиток ринкових відносин, формування правової держави передбачають інтенсивну роботу, пов'язану з вдосконаленням законодавства та практикою його застосування, де основним принципом цієї діяльності є законність.

Законність належить до основних категорій юридичної науки, займає провідне місце у її понятійному апараті. Значення даного поняття у тому, що воно припускає прямий, безпосередній вихід теоретичних досліджень на практичний рівень . Законність у юридичній літературі визначається по-різному: як суворе, неухильне дотримання і виконання законів всіма органами держави, всіма установами і громадськими організаціями, посадовцями і громадянами; як режим неухильного виконання законів і заснованих на них правових актів, що виражають волю суспільства; як принцип права, що полягає у вимогах суворого і неухильного дотримання всіма суб'єктами законів і заснованих на них підзаконних актів; як відповідність нормам права діяльності учасників суспільних відносин тощо.

У сучасних уявленнях законність виступає як метод здійснення влади і управління, форма державного керівництва суспільством, конституційний принцип діяльності всіх органів держави, громадських організацій, посадовців і громадян, невід'ємний елемент демократії, політико-правовий режим, соціальний стан, основа нормативного життя суспільства, його функціонування, вимога суворо дотримуватись, виконувати, застосовувати закони; найважливіша ланка правової системи.

Найповніше об'ємне визначення законності, на наш погляд, дано Н. Вопленком, який вважав, що це «реалізована у режимі. демократії система ідеологічних, психологічних і юридичних вимог правомірної поведінки всіх громадян, посадовців, органів держави і громадських організаційні. Таке визначення дозволяє побачити всю багатоаспектність даної правової категорії, її багатозначність і важливість.

З урахуванням мети слід визначитися стосовно питання вимог законності до правозастосовного процесу, в цілях вироблення практичних рекомендацій для підвищення його ефективності, усунення дефектів названої діяльності. Тут слід вести мову про заходи і вимоги, які впливають на відповідність правозастосовної діяльності існуючим законодавчим актам. І проблеми зміцнення законності, на нашу думку, слід розглядати відповідно до структури механізму правозастосування, оскільки до кожного його елемента висуваються особливі вимоги.

Аналізуючи питання про шляхи і засоби впровадження режиму законності у правозастосуванні. Правозастосовне рішення, оформлене у вигляді відповідного юридичного акта, повинно виноситися кваліфікованим, уповноваженим на те суб'єктом. Перевантаження роботою співробітників правоохоронних органів впливає на якість їх діяльності. Безперечно, що правозастосовне рішення повинно виноситися особою, яка має достатню теоретичну і практичну підготовку, кваліфікацію і професійні якості. Це можна розглядати як одну з вимог законності до правозастосовного процесу.

Незважаючи на те, що законне правозастосовне рішення може бути винесене й особою недостатньо кваліфікованою, це носитиме одиничний, не системний характер, а, отже, необхідно прагнути до підвищення майстерності і досвіду працівників. До питання зміцнення законності у правозастосовному процесі слід віднести також створення належних, реальних умов для здійснення зазначеної специфічної діяльності. Тут необхідна належна правозастосовно-законодавча база, що, у свою чергу, потребує швидкого подальшого оновлення всієї системи законодавства відповідно до принципів справедливості, дотримання і поваги прав та свобод громадян.

В умовах демократичної правової держави законність передбачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «законність» повинна відображати не тільки процес застосування законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості. Цей шлях найбажаніший, але вимагає тривалого часу і постійного контролю за правильним віддзеркаленням у праві суспільних відносин.

3.5 Поняття та головні ознаки державної дисципліни

Дисципліна пов'язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:

1) вимоги суспільства до індивідів і колективів;

2) соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповідності інтересам суспільства, законності, правовій культурі.

Види дисципліни:

* державна -- виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;

* трудова -- обов'язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;

* військова -- додержання військовослужбовцями правил, встановлених законами, військовими статутами, наказами;

* договірна -- додержання суб'єктами права договірних зобов'язань;

* фінансова -- додержання суб'єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових розпоряджень;

* технологічна -- додержання технологічних розпоряджень у процесі виробничої діяльності та ін.

Державна дисципліна -- це режим панування закону у взаємовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, який грунтується на вимогах до кожного суб'єкта виконувати свої обов'язки, не перевищувати своїх повноважень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб'єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі. Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно пов'язані між собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання і виконання законів і свідомого позитивного ставлення державних службовців до встановленого правопорядку. Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання.

1. З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна -- не тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і неухильне додержання закону, то дисципліна припускає ще й активність, ініціативу в роботі.

2. Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного забезпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами, так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі державної дисципліни лежать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення посадових осіб до виконання покладених на них обов'язків.

3. Дисципліна і законність мають різні результати дії. Результат дисципліни -- громадський порядок.

Державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функцій держави, її органів, установ, підприємств, її види: планова, фінансова, службова дисципліна та ін.

Трудова дисципліна -- показник як ставлення громадянина до виконання службових обов'язків, так і роботи кожної з державних структур. У чинному трудовому законодавстві передбачені загальні вимоги дисципліни, пов'язаної з виконанням правил внутрішнього трудового розпорядку: своєчасно приходити на роботу, додержуватися встановленої тривалості робочого дня, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження адміністрації та ін. Ці норми і вимоги не можуть охопити всі сторони виробничого процесу. Тому в трудовому законодавстві визначається додаткове коло обов'язків працівників, що пов'язані з додержанням технологічної дисципліни.

Для підвищення ефективності дисципліни важливими є:

* застосування заходів заохочення з метою розвитку спонукальних факторів(оголошення подяки, видача премії, нагородження цінним подарунком, почесною грамотою, подання до нагородження орденами і медалями, званнями, матеріальна винагорода);

* накладення заходів юридичної відповідальності (звільнення, депреміювання, пониження на посаді та ін.).

Слід визнати, що дисципліна залежить не стільки від сили примусу або виховного впливу переконанням, скільки від раціональної системи господарювання і управління, стилю керівництва, орієнтованого на особу, яка реалізує себе в процесі праці. На дисципліну праці, як мінімум, впливають два фактори. Перший фактор -- бажання, з яким виконуються накази і розпорядження адміністрації.

Виконавча дисципліна обумовлюється:

а) підбором кадрів -- залученням найбільш здатних працівників і турботою про підвищення їх кваліфікації;

б) демократичним стилем керівництва, який поєднує колегіальність в обговоренні рішення (право мати власну думку, доки не прийняте рішення) та єдиноначальність при ухваленні рішення і відповідальності за його результат.

Другий фактор -- сприйняття правил і стандартів у роботі. Правила повинні бути розумними і доречними, тоді й дисципліна додержуватиметься. Головним має бути принцип: прагнути до поєднання інтересів працівників і адміністрації. Якість дисципліни залежить від ефективності правового виховання, рівня правової культури. Дисципліна -- невід'ємна риса демократії.

Основні ознаки дисципліни:

- дисципліна є формою соціального зв'язку суб'єктів, що створюється і реалізується у процесі тієї або іншої спільної діяльності (службової, трудової, навчальної тощо). Відомо, що спільна діяльність припускає певну узгодженість і організацію, що і досягається за допомогою дисципліни;

- дисципліна пов'язана з відношенням підпорядкування одного суб'єкта іншому, що передбачає певні владні або авторитетні вимоги, установки, орієнтири. Проте самі по собі стосунки підпорядкування похідні або від влади, або від авторитету.

Дисциплінованість характеризує суб'єктивні якості окремого індивіда і є результатом виховання, соціалізації людини. Дисциплінованість не зводиться тільки до слухняності, а з включає необхідність свідомої ініціативи з боку людини. Високий рівень свідомості дозволяє людині програмувати свою поведінку та діяльність, ставити найближчі перспективні завдання, цілі та сприяти їх досягненню, що дає можливість контролювати свої думки і справи, передбачати їх наслідки, давати їх аналіз, оцінку, співвідносити їх зі справами і вчинками інших людей та з вимогами соціальних норм.

3.6 Зміст і структура правового порядку і дисципліни

Зміст правового порядку - система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють втіленню у реальність права, правових відносин, правомірної поведінки, правової діяльності, інших видів правової активності.

Розрізняють такий зміст правопорядку:

1) матеріальний - система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві з правомірною поведінкою їх учасників - фізичних і юридичних осіб як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті виражається закономірність виникнення, розвитку і функціонування правопорядку в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою. Отже, матеріальний зміст правопорядку - це умови для координованих дій суб'єктів права/учасників правопорядку;

2) юридичний (державно-правовий) - система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян як результат установлення законності, впорядкованості та урегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, що досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Отже, юридичний зміст правопорядку - це результат координованих дій суб'єктів права/учасників правопорядку. Діяльність у межах чинних законів, підзаконних актів та інших джерел (форм) права, підставою яких є природні, невід'ємні і невідчужувані права і свободи людини, зумовлює правопорядок. Структура правового порядку - це єдність і одночасно поділ системи правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процедур/процесів. Оскільки правопорядок є динамічною системою, комбінація його елементів може змінюватися, набувати нових властивостей, створювати певні стани, переходити з одного стану в інший. Однак це не виключає наявності структури правового порядку, що слугує його каркасом.

Основні елементи структури правопорядку:

1) інституціональний - суб'єкти права/учасники правопорядку - громадяни, суспільство; інституції у сфері забезпечення правового порядку - державні органи загальної компетенції (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації); державні органи спеціальної компетенції (прокуратура, органи внутрішніх справ); органи місцевого самоврядування; недержавні формування та організації громадянського суспільства;

2) документально-актний - правові акти: нормативно-правові акти, акти реалізації права, правозастосовні акти, акти тлумачення права, тобто введення багатосторонньої взаємопов'язаної правової регламентації - розпорядку, у межах якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава. Кожний із вказаних видів правових актів відіграє свою роль у творенні правового порядку;

3) ідеологічний - образ (загальне уявлення) правового порядку, що виробляється у свідомості людини і складається в результаті поєднання раціонального й ідеального уявлень (образів) про упорядкування правом суспільного життя;

4) функціональний - діяльнісний: а) правові відносини - створюють правовий порядок і водночас самі відновлюються на основі мінливої самоорганізації суспільства і динаміки правового порядку; б) правореалізація; в) правова діяльність та інші види правової активності; г) правомірна поведінка суб'єктів права/учасників правопорядку;

5) комунікативний (інтегральний) - процедурно-процесуальні форми здійснення та оформлення зв'язків між різними суб'єктами права/учасниками правопорядку, інституціями у сфері його забезпечення, з соціальним порядком, з міждержавним (інтеграційним) і міжнародним правовим порядком.

Систему принципів правопорядку становлять юридичні принципи, що забезпечують єдність права, його інститутів, правової системи - верховенство права, обов'язковість закону для всіх, рівність перед законом, рівність перед судом, невідворотність відповідальності, презумпція невинуватості та інші спеціальні принципи, що взаємодіють з принципами права як нормативною основою правопорядку. Усі принципи ґрунтуються на загальнолюдських цінностях права - гуманізм, демократизм, справедливість, свобода, рівність.

Основні принципи правопорядку:

1) законність - зумовлює законну реалізацію усіх його сторін; попереджає та усуває зловживання у сфері законності - не допускає примушувати будь-кого робити те, що суперечить міжнародним стандартам з прав людини чи не передбачено законодавством; забороняє органам державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовим особам вчиняти дії, що виходять за межі повноважень та не у спосіб, передбачений Конституцією і законами держави. Для усунення таких фактів такого роду держава має використовувати різноманітні юридичні засоби забезпечення законності, охорони та захисту правопорядку;

2) соціально-нормативна визначеність - полягає у повній відповідності регульованих правом суспільних відносин вимогам формально визначених правових норм, а також основоположним правам людини як безпосередньо чинному праву (закріплені як міжнародні стандарти прав людини). Правова нормативність є основою і засобом впорядкування суспільних відносин;

3) системність (структурність) - визначається системою (структурністю) самого права, результатом дії якого є правовий порядок.

Правопорядок - не проста випадкова сукупність відносин окремих суб'єктів права, що не пов'язані між собою, а саме система відносин (економічних, політичних, соціальних, ідеологічних), як тих, що об'єктивно складаються і предметно зумовлюються, так і таких, що організуються, закріплюються, охороняються державою за допомогою права. Правопорядок - це не лише система суспільних відносин, а й правореалізація та правозастосування, правомірна поведінка, правова діяльність, будь-яка правова активність. Наявність системно-структурної організації правопорядку, з безліччю елементів і внутрішніх зв'язків дає змогу діяти злагоджено не тільки елементам правового порядку, а й елементам громадянського суспільства та національної правової системи;

4) субординаційність - наявність системи елементів правопорядку, яка грунтується на субординації, суворій співпідпорядкованості:

а) органів держави, посадових осіб за їх ієрархією;

б) нормативних актів за юридичною силою: верховенство конституції, відповідність законів конституції, а підзаконних актів - законам;

в) актів застосування норм права, що відповідають нормативно-правовим актам та нормативним положенням (принципам) конституції і міжнародним актам; вертикальна і горизонтальна супідрядність інших зв'язків у суспільстві;

5) цілісність, як і єдність законності,- забезпечується його поширеністю на території всієї країни. Неприпустимим є існування різних правопорядків окремих регіонах (областях, районах, містах) держави, тим більше унітарної держави, якою є Україна. Однак на практиці у певних сферах правового регулювання (стягування податків, надання пільг, організація ринкової торгівлі та ін.) такий різнобій існує. Зазвичай він виникає від суперечностей у чинному законодавстві і зумовлених цим різних його трактувань на місцях. Умовою єдності правопорядку є єдність законності;

6) стабільність (усталеність) - надійне закріплення його функціонування правовими нормами та створення умов щодо їх реалізації. Оскільки небезпека дестабілізації загрожує правопорядку постійно, особливо в періоди соціально-економічної перебудови, реформування суспільства, не завжди продуманого і обґрунтованого, а також в умовах наявності прогалин і колізій в законодавстві, держава застосовує запобіжні заходи у сфері як нормотворчості, так і правозастосування (охорона правопорядку правоохоронними органами та ін.);

7) підконтрольність - виявляється у здійсненні повсюдного, загального й універсального контролю суб'єктами та інститутами громадянського суспільства, уповноваженими органами держави (перевірка якості законів, відповідності їм підзаконних актів, ступеня реалізації прав та свобод громадян тощо). Підконтрольність додає стійкості правопорядку, оскільки спрямовує його розвиток на високих моральних підвалинах, повазі до прав людини, її гідності і честі;

8) відповідальність держави перед суспільством і громадянином за його забезпечення - означає, що реалізація основоположних прав і свобод людини, здійснення суб'єктивних прав і обов'язків учасників правовідносин, діяльність державних органів і посадових осіб у межах їх офіційно визначеної компетенції, додержання усіма суб'єктами законності, охорона і захист фізичних і юридичних осіб від порушень гарантуються державою.

У разі неналежного забезпечення правопорядку держава (в особі її органів і посадових осіб) має нести відповідальність перед суспільством і громадянином. Правопорядок є частиною громадського порядку, що складається із суспільних відносин як правового, так І неправового характеру, котрий являє собою стан урегульованості суспільних відносин. Громадський порядок - зумовлений об'єктивними і суб'єктивними чинниками стан урегульованості та організованості порядку у громадських місцях, що складається на основі реалізації всіх соціальних норм і принципів (правових, моральних, релігійних, корпоративних тощо).

За допомогою громадського порядку, його встановлення і підтримання забезпечуються:

а) суспільна безпека і злагода;

б) безпека громадян, їх захист від зазіхань на їх права та інтереси;

в) сприятливі умови для нормального функціонування організацій і громадських об'єднань, для праці і відпочинку громадян, поваги їхньої честі, людської гідності і суспільної моральності.

Основу громадського порядку складають відносини, поведінка та всі види діяльності, що складаються в місцях спілкування людей при задоволенні їхніх матеріальних, духовних потреб, під час відпочинку (тобто в громадських місцях). Поняття громадського (суспільного) порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки у зміцненні і підтримці першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається тільки на основі правових норм і тому охороняється спеціальними державно-правовими засобами. Громадський порядок гарантується переважно силою суспільного впливу, однак держава не може бути байдужою до його стану. Держава вводить заборони на певні дії, встановлює відповідальність за правопорушення, визначає завдання, функції, повноваження, форми і методи діяльності державних органів, їх посадових осіб, громадських формувань з охорони порядку.

Державна дисципліна - порядок відносин, поведінки, діяльності, що встановлюється державою для державних органів, установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян, відповідно до якого вони повинні виконувати покладені на них завдання, функції і обов'язки. Наприклад, посадові особи зобов'язані не перевищувати свої повноваження, не зазіхати на права, не зачіпати інтересів інших суб'єктів, виявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі тощо. Державна дисципліна і правопорядок тісно пов'язані між собою, оскільки державна дисципліна неможлива без додержання і виконання законів і свідомого позитивного ставлення державних службовців до встановленого правопорядку. Без дисципліни не може існувати стійкий правопорядок, оскільки дисципліна пов'язана з правомірною діяльністю (поведінкою) особи.

У ній відображаються:

1) вимоги суспільства до фізичних осіб і колективів;

2) соціальна оцінка поведінки людини з огляду на її відповідність інтересам суспільства, законності, правовій культурі.

Види державної дисципліни:

технологічна - додержання технологічних нормативів у процесі виробничої діяльності та ін.;

договірна - додержання суб'єктами права договірних зобов'язань;

планова - своєчасне і якісне виконання планових завдань;

фінансова - додержання суб'єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових приписів нормативних актів: військова - додержання військовослужбовцями правил, установлених законами, військовими статутами, наказами тощо.

Принципове значення має трудова дисципліна - обов'язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого внутрішнього розпорядку: вчасно приходити на роботу, дотримуватися встановленої тривалості робочого дня, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, вчасно і точно виконувати розпорядження адміністрації та ін.; в трудовому законодавстві визначається додаткове коло обов'язків працівників, пов'язаних з дотриманням технологічної дисципліни.

Для підвищення ефективності трудової дисципліни важливої

1) застосовувати способи заохочення з метою розвитку спонукальних чинників (оголошення подяки, видача премії, нагородження Цінним подарунком, почесною грамотою, подання до нагородження орденами і медалями, званнями, матеріальна винагорода);

2) накладати засоби юридичної відповідальності (звільнення, депреміювання, пониження на посаді та ін.).

На трудову дисципліну, як мінімум, впливають два фактори:

1) бажання, з яким виконуються накази і розпорядження адміністрації. Виконавська дисципліна зумовлюється:

а) підбором кадрів - залученням найбільш придатних працівників і турботою про підвищення їх кваліфікації;

б) демократичним стилем керівництва, який поєднує колегіальність в обговоренні рішення (право мати власну думку, доки не прийняте рішення) та єдиноначальність при ухваленні рішення і відповідальність за його результат.

Слід визнати, що дисципліна залежить не стільки від сили примусу або виховного впливу переконанням, скільки від раціональної системи господарювання і управління, стилю керівництва, орієнтованого на особу, яка реалізує себе в процесі праці;

2) сприйняття правил і стандартів у роботі. Правила повинні бути розумними й доречними, тоді і дисципліна додержуватиметься. Головним має бути принцип: прагнути до поєднання інтересів працівників і адміністрації. Якість дисципліни залежить від ефективності правового виховання, рівня правової культури, усіх членів трудового колективу, атмосфери професійного порозуміння і співпраці.

Висновок

Отже, з вище розглянутого, можна зробити наступні висновки: Законність -- це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного дотримання їхніх вимог всіма суб'єктами права.

Принципи законності, тобто ті головні засади, на яких базується законність у сучасній державі: єдність, тобто однаковість розуміння і застосування законів та підзаконних нормативно-правових актів на всій території їхньої дії та щодо одноіменних суб'єктів; верховенство закону, тобто регулювання всіх найважливіших аспектів суспільного та державного життя законами та відповідність всіх підзаконних нормативно-правових актів Конституції та законам; контроль за законністю, тобто наявність дійового механізму недопущення та усунення будь-яких порушень законності з боку будь-яких суб'єктів права; неминучість відповідальності за порушення вимог закону, тобто кожен випадок порушення закону з боку будь-якого суб'єкта права повинен тягнути за собою відповідне реагування з боку держави, відповідних органів.

...