Костомаров і Меріме

Размещено на http://www.allbest.ru/

Костомаров і Меріме'

Даніель Бовуа доктор історії, професор університету Париж-1, Пантеон-Сорбонна (Франція)

Анотація

французький письменник костомаров читацький

У статті розглянуто питання про потрапляння до рук відомого французького письменника Проспера Меріме історичної праці Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький» і адаптацію цього твору французьким автором для місцевої читацької аудиторії. Проводиться інтертекстуальний аналіз обох творів і визначається ступінь запозичення Проспером Меріме наукового доробку Миколи Костомарова.

Ключові слова: Богдан Хмельницький, Микола Костомаров, Проспер Меріме, адаптація, українофільство.

Annotation

The article deals with the question of the arrival of the historical work "Bogdan Khmelnytsky" by Mykola Kostomarov to a well-known French writer Prosper Merimee, and the adaptation of this work by a French author to a local readership. An intertextual analysis of both works is conducted and the degree of borrowing by Prosper Merimei from the scientific work of Mykola Kostomarov is determined.

Key words: Bogdan Khmelnytsky, Mykola Kostomarov, Prosper Merimee, adaptation, Ukrainophilism.

I. НАТХНЕННИК МЕРІМЕ

Нам відомо, що на початку 1861 р. Меріме відкрив для себе М. І. Костомарова. Він у липні 1861 р. опублікував у «Journal des Savants» [«Журналь де Саван» «Журнал науковців» найстаріший науковий часопис, що виходить у Франції з 1665 р. Є. Л.] огляд його твору та твору князя Голіцина про Стеньку РазінаПропонована стаття є перекладом уривку з передмови до твору Проспера Меріме «Хмельницький», який має вийти в повному зібранні творів письменника у Франції. Стаття публікується з дозволу Даніеля Бовуа та за погодженням з ним (примітки та переклад Євгена Луняка). «Rйvolte de Stenka Razine, par M. Kostomarof. Saint-Pйtersbourg, 1859, 2^e йdition. Relation des particularitйs de la rйbellion de Stenka Razine, prйcйdйe d'une introduction et d'un glossaire, par le prince A. Galitzine». Ми публікуємо цей текст у даному томі. Розташовуючи його в 1865 р. в «Козаках давніх часів» після «Богдана Хмельницького» Меріме порушив порядок виходу.. Можливо, він розмірковував, складаючи огляд «Богдана Хмельницького» згаданого автора в тому ж самому часописі, в 1863 р., що й не варто згадувати про ту коротку розвідку,присвячену Костомарову, яку він написав за два роки до того. Кожен з шести розлогих оглядів, що вийшли з січня по липень 1863 р., був доповнений російським підзаголовком, дубльованим французьким відповідником. Тобто йшлося скоріше про адаптацію даного твору, ніж про його рецензування:

Богдан Хмельницкий

Сочинение Николая Костомарова

Bogdan Chmielnicki, par M. Nicolas Kostomarof

Saint-Pйtersbourg, 1859Journal des savants, 1863 janvier, p. 5-25; fйvrier, p. 77-95; mars, p. 153-175; mai, p. 277-290; juin, p. 362-383; juillet, p. 432-453..

Державне видавництво, друкуючи кириличні літери, вказувало на російське походження рецензованого твору й надавало цим статтям автентичного забарвлення, що позбавляло, як міг розмірковувати Меріме, від потреби повторювати свідчення, досить просторі, які він давав у «Стеньці Разіні». Який би читач почав шукати його розвідку від 1861 р.? Втім, було зрозуміло, що М. Костомаров був «автором дуже поважних історичних праць», знавцем «друкованих документів і рукописів», «місцевих традицій», «народних пісень», «почуттів і бажань мас». Меріме йому зробив, таким чином, кумедний комплімент (оскільки дуже малоймовірно, що Костомаров не був обізнаний з англійською культурою, як і Меріме), порівнявши його з автором «Історії Англії після Якова ІІ», п'ятий том якої щойно з'явився у 1861 р.: «Зауважуємо, що мсьє Костомаров є учнем МаколеяКілька послідовних томів «History of England from the Accession of James the Second» Томаса Маколея (1800-1859) з'явилися з 1849 р.. ... Видається, що цей історик, нічого не втрачаючи у своїй важливості суджень, може та має робити входження до драми й поезії. Спосіб мислення та майстерність таких прикрас, додавав він, маючи на увазі і власний стиль, жодним чином не шкодить правді, але та навпроти від цього виграє, адже вони є обраними з великим мистецтвом і розсудливістю. Можна, звичайно, дорікнути мсьє Костомарову, що він занадто часто примішує діалоги до своєї розповіді, однак це можливість краще зрозуміти мову та хід думки людей, чи, скоріше, козацького суспільства, завдяки чому було створено нарис цілковито особливий»В «Козаках давніх часів» (Париж, видавництво братів Мішеля Леві, 1865) «Стенька Разін», як було зазначено, слідував за «Богданом Хмельницьким», порушуючи хронологію виходу в періодичній пресі. Ці позначення знаходяться на сторінках 296-297. У «Богдані Хмельницькому» нічого не позначає те, що прочитавши спочатку цей твір, треба буде шукати ці згадки в творі наступному..

Можемо побачити, що ці діалоги створили не одну проблему для Меріме під час редагування його обширного огляду-адаптації «Богдана Хмельницького». Але те, що вражає від самого початку, коли порівняти видання в «Journal des Savants» (1863) з виданням Мішеля Леві (1865), це зникнення відсилки до оригіналу в підзаголовку. Повторюваний російською та французькою в кожному випуску журналу, цей підзаголовок цілковито зник на титульній сторінці книги, так само як і ім'я дійсного автора. «Богдан Хмельницький» перетворився на субтитр першої частини тому, який іменувався віднині «Козаки минулих часів» Проспера Меріме з Французької Академії. Отже, те, що представлялося в 1863 р. належним чином, як розлога рецензія, перетворилася на особистий твір в 1865 р.

У світлі суттєвих змін я мушу констатувати разом з Антонією Фонюі, котра допомагала у підготовці до друку презентованого видання, що йому відмовлено в погодженні узурпації чужого батьківства й зазначено не без резону, що публікація тоді цієї книги під іменем Костомарова можливо б супроводжувалася комерційним фіаско. Вона збиралася перевірити архіви Мішеля Леві, щоб знайти у контракті сліди відповідальності видавця за таку підміну, проте не знайшла нічого. Однак чи сам факт виявлення ще одного співучасника в цій змові змінив би сенс усієї оборудки? Варто зазначити, що й іншим авторам, сповненим відомості свого імені чи ідей французької вищості, дозволялося в ту епоху діяти подібним же чином. Ми не засуджуємо цей факт, а лише констатуємо його з огляду на правду.

Це ще більше походить на привласнення, зважаючи на те, що в самому тексті, ім'я Костомарова згадується лише п'ять разів без позначення його відповідної книги чи згадок про творчість російського історикаЗгадки цього імені у другому виданні містяться на сторінках першого тому 1, 83, 97, 178 et 201.. Публікація в «Journal des Savants», окрім повторюваного російського підзаголоку, починалася словами, які ще дозволяли віднести цю працю до категорії рецензій: «Кілька місяців тому я запропонував читачам «Journal des Savants» біографію козака Стеньки Разіна. Мсьє Н. Костомаров, у якого я запозичив це оповідання про пригоди згаданого героїчного грабіжника, описав також життя ще одного, як я гадаю, маловідомого за межами слов'янських країн персонажу, однак, на моє переконання, людини надзвичайно достойної, щоб закарбуватися в людській свідомості,..»Op. cit, p. 6.. Ці рядки були прибрані Меріме в 1865 р., і титульна сторінка не залишала жодного сумніву в тому, що «Козаки минулих часів» ставали, звичайно, не для рідкісних вимогливих читачів офіційного часопису Інституту [мається на увазі «Journal des Savants» Є. Л.], а для широкої публіки, що купувала видання у книгарнях, безсумнівним твором французького академіка.

Згодом у нас виникло велике зацікавлення щодо міжтекстуальних зв'язків одного та іншого творів. Нам здається, насамперед, треба порвати з критикою, яка досі не дуже переймалася знанням позначених фактів. Також, здається, треба порвати з комплексом французької вищості, в світлі якого довгий час хотіли дивитися на Меріме, подібно до П'єра Траара, як на «історика, котрий ніколи не покладався на випадок» і «метод якого був дуже відомим тим, хто йому слідував, даючи результати точні, якщо не блискучі». Траар схвалює манеру, згідно з якої Меріме звів свого натхненника до розмитої ролі помічника-бібліотекаря, котрий скромно постачав тому все, що той потребував, а сам «Меріме лише використовував у своєму творі ці численні документи»Trahard Pierre, La Vieillesse de Prosper Mйrimйe, 1854-1870, Paris, Champion, 1930, p. 186-187.. Отже, розумілося, що з хаосу, поданого цим таємничим помічником, виникла гармонія. Анрі Монго пішов ще далі: «Цілком ймовірно, що, зі свого боку, Костомаров міг навіть подякувати своєму побратиму, за поширення відомості частини свого твору, але на даний момент жоден документ не дозволяє нам цього стверджувати»Mongault Henri, «Mйrimйe et la littйrature russe», Le Monde slave, n°9, septembre 1932, p. 373.. Здається, занадто ризиковано уявляти собі, як автор, текст якого адаптували іншою мовою та, по суті, повністю привласнили, почуватиметься возвеличеним через обставини такої курйозної уваги. Це нагадує нам Флоріана (1755-1794), відомого байкаря, якого цитує Єфим Еткінд у своєму есе, де він висміює намагання Меріме перекладати Пушкіна. Щоб пояснити нахабство французьких плагіаторів, Еткінд розпочав свій текст такою цитатою з Флоріана, де, нам здається, можна замінити «поезію» на «історію»: «В поезії, як на війні, коли хтось забирає у своїх братів це крадіжка, однак, якщо забирають у чужинців це здобич»Цитування Флоріана наводиться за «De la fable», 1805, і підкреслено подається у Єфіма Еткінда в його «Un art en crise. Essai de poйtique de la traduction poйtique» у перекладі Владіміра Трубецкого у співпраці з самим автором (Лозанна, L'Вge d'homme, 1982); у розширеному вигляді численні приклади подібних «перекладів-зрад» бачимо в «Histoire de la traduction de la littйrature russe en franзais» того ж Єфіма Еткінда, котрий показує, що подібні «адаптація» були тоді традицією, яка нікого не шокувала.. Ці обставини призводять нас в останній час до розв'язання питання щодо наявності в згаданій адаптації, попри все, рис, відсутніх в оригіналі.

Нам пригадується, що існування українофільського руху було в загальних рисах відоме Меріме десь з кінця 1851 р., коли він писав про Гоголя. Ми також зазначали, презентуючи його «Козаків України та їхніх останніх отаманів [в українському перекладі твору 1990-го року слово «отамани» замінено на «гетьмани» Є. Л.]» (було два видання цього твору, перше в 1854 р., друге в 1855 р.), що один з головних натхненників цього руху, молодий викладач Київського університету, в 1847 р. був засланий до Саратова за свої пристрасні автономістські писання та участь у таємному товаристві. Ми зауважили до того ж у згаданій презентації, що, починаючи з цього заслання, пошуки молодого Костомарова (1817-1885) були звернені до минулого України й спрямовувалися на перетворення Богдана Хмельницького (1595-1657) на найбільш знакового діяча цієї боротьби за незалежність.

Навіть якщо історики сьогодення не мають запальної та до того ж дуже романтичної візії Костомарова, всі погодяться з тим фактом, що його твір про Хмельницького, який визрівав довгий час, чотири рази перевидавався за його життя до 1884 р. та суттєво доповнювався автором, став першою біографією гетьмана та однією з найвизначніших книг у створенні свідомої ідентичності українців у ХІХ ст. Крім того, має велике значення показати ті труднощі, які виникали у наукових пошуках його автора, ті зусилля, яких йому коштувала його палка діяльність, щоб краще оцінити те, наскільки слабким є представлення його імені Меріме в 1865 р., що, можливо, виглядало б сьогодні відхиленням від деонтологіїНаш «Code de la propriйtй intellectuelle» прийнятий сьогодні (ст. L128-4) говорить, що «будь-яке цілісне чи часткове представлення або відтворення твору, зроблене без погодження з його автором, його правонаступниками чи уповноваженими особами, є незаконним».. Для виправдання видатного француза нам варто було б вказати на те, що він жодним чином не здогадувався тоді, що отримав у руки головну працю такого собі українського Мішле. У ХІХ ст. подібних випадків можна знайти немало.

Якби Меріме захотів би справді дізнатися, ким був автор книги, яка його так захопила в 1862-1863 рр., він міг би з легкістю це зробити: Костомаров був в 1855-1865 рр. одним з найвідоміших інтелектуалів Санкт-Петербурга. За свою університетську діяльність, участь у жвавій полеміці щодо українського питання він перетворився на особистість, дуже помітну в публічному житті після смерті Миколи І. Його слава та вчинки, що наробили галасу в суспільстві, здається, не дуже вразили Меріме, незважаючи на численних російських інформаторів. Після смерті обох авторів критики також впродовж довгого часу не могли поглибити знання документальних джерел, оскільки слідом за періодом свободи слова, який сприяв Костомарову в 1855-1863 рр., послідувало нове цензурне ембарго, спочатку царське, а згодом радянське (за винятком короткої толерантності в 1921-1928 рр.), яке виявилося настільки дієвим, що ми впродовж століття не знали багатьох головних деталей «Автобіографії» М. І. Костомарова, а вільні наукові пошуки щодо історії України не були можливими аж до кінця ХХ ст., тобто часу, коли країна стала незалежною«Автобіографія» М. І. Костомарова, написана між 1875 і 1881 рр., змогла бути опублікованою лише частково після його смерті в часописі «Литературное Наследство» (Санкт-Петербург, типографія Стасюлевича, 1890). Цензура вилучила з неї довгі пасажі, присвячені процесу 1847-го року, ув'язненню та національним українським справам. Цілісний текст був опублікований в Москві тільки в 1922 р., а в Україні вийшов лише в 1989 р. Ми використовуємо тут одне з останніх повних видань, яке вийшло згодом з передмовою Т. Н. Лебединської у видавництві «Стилос» (Київ, 2007).. Цим пояснюється те, що перша спроба синтетичного дослідження творчості Костомарова з'явилася англійською мовою тільки наприкінці ХХ ст., а перша серйозна російськомовна праця про народження українофільства датована 2000 р. Окрім «Автобіографії» певні дані, які ми далі наводимо взяті з таких праць: Thomas S. Prymak, Mykola Kostomarov, a Biography, Toronto University Press, London, Buffalo,1993. Цей твір не містить жодної згадки про Меріме. Ми багато чого почерпнули з чудової розвідки Алексея И. Миллера «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении, Санкт-Петербург, Алетея, 2000. Цікаво, що недавні українські праці, які торкаються творчості Костомарова та його місця в історіографії, нічого не говорять про використання Меріме його «Богдана Хмельницького» А. М. Аббасов и Ю. А. Пинчук, Н. И. Костомаров, Энциклопедический справочник жизни и творчества, Т. 1, Воронеж, Киев, 2000; В. Смолий, А. М. Аббасов, Ю. А. Пинчук, там само, Т. 2, Киев, Донецк, 2001.

Костомаров народився в 1817 р. в Південній Росії, неподалік Воронежа від російського поміщика та української кріпачки, яка його виховувала після вбивства батька своїми селянами. Мати отримала волю та здійснювала займалася господарством, однак постійно навіювала сину пристрасть до своєї культури. Більшість творів Костомарова були написані російською, завдяки чому й стали доступними Меріме, однак теми його вподобань були майже цілковито звернені на висвітлення минулого РусіРутенії-України, яке польська та російська культури намагалися повністю підім'яти під себе.

Показово, що Костомаров прийшов до історії через літературу. Велич народних епічних пісень приваблювала його завжди, тоді як задум викладу Меріме був набагато стислішим. Після дисертації про зразки народної поезії, захищеної в Харкові у 1844 р., він попросив призначити себе на посаду викладача ліцею в західній частині України, яка відзначалася наявністю польських латифундій. Тож він викладав спочатку в Рівному, що дозволило йому зав' язати контакти з багатьма польськими аристократами, котрі відкрили йому доступ до родинних архівів. З самого початку він звернувся до епохи та постаті Хмельницького (прикметно, але Меріме у написанні прізвища Хмельницький Єктівіпіскі наслідував саме польську орфографію: її ми й будемо дотримуватися). Університетська бібліотека в Харкові дала науковцю перші читання з цього предмету, щ був пізніше доповнений під час візитів до Любомирських у Рівному та Мнишків у Вишневці, де зберігалися портрети Лжедмитрія та навіть відбулася його зустріч з Мариною. Дослідник знайшов давні тексти у Радзимінських і відвідав місце Берестецької битви, яка парижанам відома, оскільки згадка про неї, як ми знаємо, міститься на могилі польського короля Яна-Казимира Вази в Сен-Жермен-де-Пре. Переведений як професор історії до київської гімназії № 1, Костомаров отримав тут визнання серед людей, котрі незабаром сформували Кирило-Мефодіївське братство, таємне товариство, у якому, як ми показали в нашій розвідці «Козаки України», він склав програмні документи. Згодом він був призначений професором Київського університету, утвореного в 1834 р. з метою русифікації України, у якому він чітко відмежувався від духу русифікаторства. Отримавши доручення від Тимчасової комісії з розгляду давніх актів відредагувати Літопис Самійла Величка (ХУІІ-ХУШ ст.), він відмовився розглядати його як підтвердження ідеї остаточного приєднання України до Росії; незгода ще більш посилилася через його ознайомлення з «Хронікою Єрлича» про Хмельницького, знайденою у графа Свідзінського.

Суворо покараний і ув'язнений у 1847 р.Подивіться наше вступне слово в праці «Les cosaques de l'Ukraine et leur derniers atamans»., Костомаров був змушений перервати свою професорську кар'єру, однак не свої наукові пошуки. Втім, арешт і утримання в Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга, де він провів цілий рік, не виявилися занадто тяжкими. Він повністю визнав свою провину та назвав навіть імена своїх товаришів. Третє відділення жандармерії Миколи І, не бажаючи надавати широкого розголосу їхній програмі, а їхній діяльності великого значення, поставилося до їхнього очільника з відносним милосердям. Його матір і наречена постачали йому книги. Він взявся читати Кальдерона, Гомера, перечитав усю Жорж Санд, викурюючи з насолодою пачки сигар, які йому приносили. У червні 1848 р. йому дозволили обрати чотири міста на вибір, куди він бажав би бути засланим, тож він обрав Саратов, у пониззі Волги, де він був підданий, як ми знаємо, у розпорядження губернатора. Своє жалування він відправив матері, щоб оплатити її видатки на дорогу. Йому було заборонено публікувати свої дослідження, але не продовжувати їх з наявними обмеженими можливостями. Народні пісні, що оспівували місця, де Пугачов здійняв своє повстання наприкінці XVIII ст., постачали йому нові джерела, однак його зацікавлення продовжували стосуватися Малої Русі, тобто України. Згодом він розпочав за допомогою листування протиставляти свою візію подій XVII-го століття, баченню інших істориків, насамперед Ізмаїла Срезневського, пізніше -

Олександра Пипіна Ізмаїл Іванович Срезневський, 1812-1880, історик, член СанктПетербурзької академії наук з 1851 р.; Олександр Миколайович Пипін, 1833-1904, культуролог і впливовий літературний критик.. Він зав'язав тісну дружбу з молодим Миколою Чернишевським, котрий народився у Саратові й був, як і сам Костомаров, призначений на посаду вчителя місцевої гімназії. Вже у листопаді 1851 р. той подавав блискучі новини про те, що Костомаров незабаром збирається засісти за свого «Хмельницького».

Ці рукописи ледь не загинули у великій пожежі, що охопила дерев'яні будинки Саратова влітку 1855 р. Тоді молодий історик зміг врятувати лише одну річ: товстелезну папку, де були зібрані матеріали про Хмельницького. Omnia mea mecum porto, «все своє ношу з собою», записав він того дня з полегшенням. А полегшення політичне також було ще більшим і почалося з березня того року після смерті Миколи І. Молодий засланець невдовзі звернувся з клопотанням щодо себе й отримав у вересні погодження з Санкт-Петербурга. Потім було підписано мир після Кримської війни. В імперії почали лунати різні думки, відбувалася зміна соціальних прагнень, було скасовано кріпацтво. Все це в свідомості Костомарова не могло не пов'язуватися з визнанням «селянської культури» України.

Тому він з запалом повернувся до роботи, прагнучи запропонувати фігуру-світоч українському народу, історію якої залишалося тільки написати. Це розуміння своєї важливої місії залишило в його «Автобіографії» яскравий спогад: «Важнейшим моим занятием я положил себе привести в окончание свою историю Хмельницкого и дополнить новыми выписками из книг и рукописей [Імператорської авт.] Публичной библиотеки давно уже собираемые мною данные для «внутреннего быта древней России». С декабря 1855 года [в реальності раніше авт.] Примітка 85, с. 114, видання 2007-го року «Автобіографії» нам показує, що з 8 січня 1856 р. редакція «Отечественных записок» просила надати від цензора довідку, про скасування заборони на публікацію праць від 1848 р. Вона була надана Третім відділенням міністерства внутрішніх справ 20 січня, однак за умови «суворої цензури рукопису»; дана операція тривала доти, доки не було отримано дозвіл на друк 27 жовтня 1856 р., після вилучення 120 сторінок тексту., я начал ходить в императорскую Публичную библиотеку, занимался печатными источниками в отделении Rossica и рукописями славянскими и польскими. Не проходило дня, в который бы я не сидел в библиотеке, отправляясь туда к десяти часам утра и возвращаясь вечером, обыкновенно в девять часов, если не посвящал вечера на посещение театра. На обед тратил я не более получаса, отправляясь из библиотеки в один из ближайших ресторанов. Так прошло до четырех месяцев. Я почти ни у кого не бывал и погрузился всецело в мир минувшего. Таким образом в этот период моей жизни я успел перечитать множество томов и брошюр по истории Малороссии при Богдане Хмельницком»Автобіографія... 1890. С. 80..

Рукопис, що потрапив до редакції часопису «Отечественные записки» під невинною та нейтральною назвою «Век царя Алексея Михайловича», був покреслений цензором Фрейганом через різноманітні описи селянських повстань проти панів, здебільшого поляків. Дана тема у цей період була табуйована, оскільки землевласники тремтіли в своїх маєтках. Зважаючи на довжелезний текст, цензор, щоб не виставляти на показ великі сцени насильства, вимагав публікувати не більше трьох глав за раз. Він змінив також назву таким чином, щоб, незважаючи на зміст, вочевидь зорієнтований на екзальтацію антипольської боротьби в Україні, котра передувала національному пробудженню, підкреслити саме імперську візію України, остаточно повернутої до Росії «угодою» 1654-го року. Отже, твір було видано в 1857 р. під тенденційною назвою «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» в № 110-113 (без позначення місяця) згаданого російського журналу. Руссю називають простір, заселений східноєвропейськими слов'янами, інакше Бїауіа огіепіаїіз. Цензура дбала про інтеграцію імперії. Ім'я автора ще не було дуже відомим: видавець журналу навіть «винайшов» історику нове по-батькові. Замість Николай Иванович, він назвав того Николай Дементович Костомаров. Попри все, з перших рядків вступного слова (яке автор зберігав у перевиданнях 1859, 1870 і 1884 рр.), стає зрозуміло, що цензура вже більше не наважувалася забороняти прояв українськості, дуже відмінної від ідеї «єдиної Русі», котра дала течу вже при Миколі І й котра почала тріщати по швах все більш і більш виразно. Костомаров тут відразу представив своє бачення Великої України, включаючи більшу частину Галичини (на той момент австрійської території!), Люблінської провінції (включеної тоді до Царства Польського під російським скіпетром), а також інших провінцій Російської імперії, розташованих по обидва береги Дніпра. Він нашвидкуруч пригадав панування на цих землях монголів, литовців, потім поляків, підкресливши з перебільшеним завзяттям утиски під час влади останніх у соціальному та релігійному плані. Його страхітливий тон, який так привабив Меріме, сповіщав наступне: «Весь народ южно-русский подвергся мщению торжествующих победителей. Поляки, по уверению русских летописей, производили неслыханные варварства: варили в котлах детей и разбивали деревом сосцы женщинам,..»Меріме не піде далі наведення цих історій про зварених дітей і скалічені груди, які наводилися на сторінці 12 костомаровського вступу в 1857 р., та на сторінці 32 в 1859. Мова йде, втім, про жахіття, які згідно «Короткого опису Малоросії», названого також «Літописом Самовидця», були поширені французьким перекладачем цього тексту Жаном-Бенуа Шерером в 1788, а також «Історією русів». Обидва тексти дуже надихали Костомарова. У цьому зв'язку рекомендуємо переглянути чудову розвідку Serhii Plokhy, The Cossack Myth, History and Nationhood in the Age of Empires, Cambridge University Press, 2012, та Сергій Плохій. Козацький міф. Київ, Laurus, 2013. с. 198-203.. Причина такого успіху очевидна: читач, жадібний до сенсацій, міг далі очікувати на епізоди цієї розлогої розповіді не менш вражаючі.

Хвалебні рецензії почали з'являтися відразу. Етнограф і славіст О. О. Котляревський, сам українець, прославляв «історикамитця, що ґрунтувався на документах і дозволяв говорити джерелам». Йому вдалося навіть знайти толерантність у цій запальній прозі Костомарова й він радив його твір усім любителям історії. Ще більш неочікуваним і дуже показовим явищем у середовищі прогресивної російської інтелігенції стала реакція з боку петербурзького прихильника Костомарова М. Г Чернишевського, котрий, навіть не чекаючи кінця розповіді, визначив місце свого приятеля «серед наших перших істориків» в № 1 журналу «Современник» за 1857 р.Ці статті Котляревського та Чернишевського цитуються після біографії Костомарова у згаданій праці T. M. Prymak, op. cit., p. 74-75.

Меріме, який з 1854 р. з великим завзяттям намагався відшукувати тексти про козаків, нічого не знав про твори Костомарова (про жоден з них!). Однак, цілком ймовірно, його допитливість могла б задовольнитися відразу після виходу в світ твору в 1857 р., адже, якби було трохи більше вдачі, життєвий шлях Меріме міг би перетнутися з життєвим шляхом Костомарова. Останній отримав дозвіл на публікацію своїх розвідок, однак мав ще не скасовану до тих пір заборону на викладацьку діяльність. Тож він вирішив використати свою свободу пересування, щоб поїхати підлікувати свої очі до Франції та скористався цією нагодою для здійснення подорожі Європою. Виїхавши у травні 1857 р. через Ревель, далі Стокгольм, Любек, Гамбург, Франкфурт і Майнц, він у липні прибув до Парижа. Історик провів тут близько місяця, нічого не згадуючи про цей час у своїй «Автобіографії», оскільки, як зазначав він сам, дуже багато мандрівників вже описали цю столицю. Уявіть собі!.. Далі він, слідуючи за модою, провів серпень у Д'єппі, приймаючи ванни, зупинявся в Руані, можливо, згадуючи про Боплана, котрий колись саме тут опублікував свою книгу. Однак не знаходимо жодного слова про його зустрічі. Повернувшися на початку вересня до Парижа й будучи дуже розчарованим в окулісті, котрий його оглянув, він залишив нашу страну через Страсбург, повертаючись додому через Гейдельберг, Венецію, Відень, Прагу та Берлін. Ось так вперше розійшлися два наших астероїди!

Кар'єра молодого історика тоді знову зазнала швидкого та багатопланового злету й розвитку. В 1858 р. він повернувся до Саратова, де мав гарні зв'язки, крім того, історик багато працював у Санкт-Петербурзі над текстом нової книги, пов'язаної цього разу з козаками Волги «Бунт Стеньки Разина», завершеної між квітнем і червнем. Скориставшися свободою слова, що все більше і більше набувала поширення й позначила перші роки правління Олександра ІІ, науковець задумав також перевидання свого «Богдана Хмельницького», у якому він переробив окремі пасажі, щоб вкласти в уста своїх героїв певні промови для виголошення незалежницької програми, незважаючи на очевидне прагнення гетьмана інтегруватися до польської еліти та відсутність послідовності у його наступних союзах. «Бунт Стеньки Разина» з'явився у згаданих вище «Отечественных записках» і був швидко перевиданий окремою книгою у видавництві Кожанчикова, слідом за ним послідував і «Богдан Хмельницький». 2 вересня 1858 р. було погоджено новий цензурний дозвіл, незважаючи на ще більш очевидний розрив твору з московських міфом про «возз'єднання Малої Росії з Великою» 1654-го року, який Карамзін і Бантиш-Каменський безперестанку зміцнювали. Ця ідея «повернення» зникла з підзаголовку другого двотомного видання 1859-го року, яке називалося просто «Богдан Хмельницький»Богдан Хмельницкий, сочинение Николая Костомарова, издание второе дополненное, Санкт Петербург, издание книгопродавца Д. Е. Кожанчикова, 1859, і I, 459 p. (9 глав), і II, 550 p. (14 глав)., а не «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России». Вступне слово про козацькі вольності, отримані у значній кількості як від властей польських, так і від російських, збільшилося з 12 сторінок в 1857 р. до 32 в 1859 р.

Підготовлена публікацією «Летописей южноруских» Білозерського в 1856 р. суспільна думка імперії зустріла з палким завзяттям ці два томи, які перечитувалися набагато частіше, ніж журнальні публікації. Історик літератури П. Полєвой пригадував у 1891 р., що монографію «читали із захопленням навіть і такі люди, які ніколи у своєму житті не розгорнули жодної книги з російської історії та про нашу історичну минувшину мали найтуманніше поняття» Цитуємо за О. В. Ясь, «Історія як сюжет. Представлення образу Богдана Хмельницького в однойменній монографії М. І. Костомарова», Укр. Іст. Журн., 2007, п° 2, с. 90.. Журналист З. Єлісєєв (псевдонім Грицко) зазначив у журналі «Современник» наприкінці 1859 р., що «вся история Малой России должна быть написана з таким же тщанием и в такой же чувственной манере, как «Богдан Хмельницкий», который мы держим в своих руках»Довга стаття за п°12, 1859, с. 161-214, цитована Т. М. Ргутак, ор. сії., р. 75..

Цей успіх, посилений спільною значимістю звільнених в'язнів, котрі знову сформували у Санкт-Петербурзі той самий гурт, як і 1847 р., з поетом Шевченком, найславетнішим представником української літератури ХІХ ст., публіцистом Кулішем, невтомним видавцем і пропагандистом, та іншими, привернув до українофільства нове загальне зацікавлення. У серпні 1858 р. Костомаров був запрошений саратовським предводителем дворянства взяти участь у роботі комітету для покращення долі селян, з огляду на скасування кріпацтва (посада передбачала оклад у 3000 руб.), однак той не пристав на цю пропозицію, оскільки успіх його книг подарував йому несподіване визнання. Місце на кафедрі історії Устрялова у столичному університеті виявилося вакантним, його запропонували Костомарову наприкінці квітня 1859 р. Отримавши від міністра народної просвіти підтвердження того, що з нього знято заборону на викладацьку діяльність, Костомаров був змушений однак чекати ще кілька місяців свого затвердження на цій посаді. Цар особисто хотів переконатися в тому, що «Бунт Стеньки Разина» не містить занадто яскравого прославлення повстання, але захопився читанням і в листопаді 1859 р. висловлював своє захоплення цим твором. Вчорашній засланець тепер став професором Петербурзького університету.

Зміна ситуації свідчила про короткий час офіційної відкритості до ідеї мультикультурної імперії, яка йшла заодно, для прихильників соціальних реформ, з очікуваним звільненням незабаром кріпаків. Цей клімат поблажливості поєднав як тоді здавалося ідеї слов'янського федералізму, які українофіли проводили набагато сильніше в Санкт-Петербурзі, ніж у 1847 р. у Києві. Тому на вступній лекції Костомарова можна було побачити у натовпі багатьох представників придворної знаті, які аплодували науковцю в унісон зі студентами. Новоспечений професор був на хвилі тріумфу й постійно спостерігав за збільшенням своєї аудиторії. «Русское Слово» опублікувало його першу лекцію, а «Современник» уривок з його виступів про початки Русі. Його приятель Куліш отримав дозвіл на відкриття друкарні, діяльність якої була найперше звернена на видання україномовних посібників для того народу, котрий невдовзі мав отримати волю. З 1860 по 1862 р. ця типографія опублікувала 39 брошур українською мовою, тобто приблизно стільки ж назв, скільки за сорок попередніх років. Цензура здавалося б зникла. Одна з цих брошур, вочевидь натхненна успіхом Костомарова, називалася «Хмельниччина».

Історик тоді був переконаний, що це визнання дозволяє йому знову висловлювати свої політичні ідеї, а потім і займатися їх втіленням у життя. Обережність підказала йому надіслати спочатку свої думки до Лондона, де Герцен у своєму журналі «Колокол» опублікував 15 січня 1860 р. його статтю названу дуже просто «Украйна». Дуже швидко в Росії, насамперед Драгомановим, було з'ясоване авторство Костомарова, думки якого лунали дуже ясно: «В будущем славянском союзе... наша Южная Русь должна составить отдельное, гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком». Висновок був наступним: «Пусть же ни Великороссы, ни Поляки не называют своими земли, заселенные нашим народом»[Костомаров Н. И.] Украйна. (Письмо к издателю «Колокола») // Колокол. Прибавочные листы к «Полярной Звезде». Лист 61. 15 января 1860 г..

Головний суспільний розголос про молодого професора пішов у Петербурзі після 19 березня 1860 р., коли той мав словесну сутичку з істориком-традиціоналістом М. П. Погодіним з приводу скандинавських витоків влади в Києві та Давній Русі ІХ ст. У присутності великого скупчення інтелектуалів і світських людей, серед яких був і Іван Тургенєв, Костомаров поставив під сумнів джерельну гегемонію норманів, чи-то варягів, щоб краще підкріпити гіпотетичну слов'янську тяглість. Але з особливим завзяттям він намагався розвивати свої українські автономістські ідеї в новому журналі, для якого науковець шукав фінансування та співробітників впродовж всього 1860 р. Так народилася «Основа», перший випуск якої вийшов на початку 1861 р. Українська мова в ній домінувала. Була проголошена мета сприяння утворенню українських шкіл і богослужінню цією мовою для визволеного з рабства народу. Костомаров тут більш широко розкрив ідеї, висловлені колись у Лондоні, у статті «Мысли о федеративном начале в Древней Руси». Обидва претенденти на гегемонію в Україні були зіштовхнуті віч-на-віч у цьому журналі завдяки двом його статтям однаково дошкульним «Правда москвичам о Руси» та «Правда полякам о Руси». Шумовиння, яке передувало польському повстанню, що мало спалахнути незабаром, й здіймалося публікаціями польської еміграції в Парижі, котрі проводили антиросійські ідеї, спрямовані на відновлення польської першості в Україні, доводило Костомарова до сказуПро ці дві статті подивіться А.И. Миллер, вказ. тв., с. 79-84, та Ю. Земський, Польська, російська та українська элiти в змаганнях за правобережну Україну середини XIX століття, Хмельницький, 2011, с. 272..

Ці ідеї не були для нього синонімами повстання чи революції. Він мав тепер близьке знайомство із старим віце-президентом Імператорської академії наук графом Ф. П. Толстим, також з графом Д. М. Блудовим, колишнім міністром внутрішніх справ, і був сильно засмучений, коли студенти його університету, оголосивши протест після звістки про перших жертв у Варшаві в січні 1861 р., хотіли і його долучити до свого середовища, а також домогтися призупинки його курсу. Викликаний до міністра просвіти І. Д. Делянова, науковець почувався дуже кепсько й сподівався, що впродовж літа атмосфера навколо нього покращиться.

Він знову вирушив до Франції на бальнеологічний курорт, обравши Ніццу, яка була анексована Францією зовсім нещодавно й приваблювала велику кількість охочих росіян. І знову, він міг би спокуситися краєвидами Канн, щоб уявити собі сцену колишньої битви, саме тут історик міг би подарувати свого «Хмельницького» з дарчим написом якомусь вдячному Меріме, котрий відразу отримав би в готовому вигляді книгу, про яку тільки мріяв. Але все даремно! Це місто, де покійна імператриця Олександра Федорівна звеліла побудувати першу православну церкву, завершену в 1859 р., викликало в нашого професора лише розчаровані коментарі. Місто похмуре й потворне, запорошене пилюкою, розтяглося безлісним узбережжям під нестерпною спекою, а, приймаючи тут ванни, необхідно було міцно триматися за канат, щоб не послизнутися й не упасти на каміння на дні. Що ж до населення, то воно здебільшого було незадоволене цим приєднанням, і декого з цих невдоволених час від часу заарештовувала французька поліція. Навіть набагато красивіше Монако зовсім не надихнуло його, незважаючи на своє казино, що викликало в науковця лише нудьгу, меланхолію та сум. Жодного сліду контакту з французом, котрий, поза всяким сумнівом, мав би надзвичайне щастя його зустріти в липні-серпні 1861 р.

Повернувшись до Росії, Костомаров знайшов політичну й університетську ситуацію ще більш збудженою, а він завжди був серед людей найвідоміших. Після збройного придушення студентських маніфестацій каземати Петропавлівської фортеці були переповнені: заарештованих студентів кидали до карцерів Кронштадту, де прибічники пропольських і антипольських ідей билися між собою. Університет було повністю закрито. Наприкінці 1861 р. власті запропонували Костомарову зосередитися віднині на роботі в Археографічній комісії, із збереженням свого жалування.

Ще перед тим, як він отримав таке раптове офіційне несхвалення своїх поглядів, історик намагався деякий час разом з колегою автономно читати публічні лекції; однак цього колегу було вислано до Костроми, а студенти вимагали, щоб науковець проявив свою солідарність з ними й призупинив читання свого курсу. Коли Костомаров відмовився, його було освистано, здійнявся галас, і він повністю втратив той кредит довіри, який мала до нього молодь. Керівництво вимагало, щоб він написав донос на студентів. Незважаючи на свою відразу до нігілізму та ідей Прудона, незважаючи на своє обурення «псуванням моралі», яке проявляється в його «Автобіографії», він відчайдушно вирішив кинутися у вир боротьби за порятунок того, що було основою його українофільських ініціатив.

Умови толерантності для полеміки щодо «Основи» згорнулися дуже швидко. Заклик Костомарова до збору коштів, щоб підтримати видання, спрямовані для українського народу, наштовхнувся на ворожість з боку головного полеміста-захисника великоросійської народної єдності Михайла Каткова. «Чому хочуть штучно нав'язати діалект, який не має навіть належного впорядкування?», запитував властитель дум імперського консерватизму та націоналізму. Газета «День» також підключилася до цієї суперечки щодо національної приналежності КиєваА. И. Миллер, вказ. тв., с. 90-91.. 7 липня 1862 р. Костомаров був змушений захищатися в цій газеті, редагованій І. С. Аксаковим, спростовуючи свій зв'язок з поляками чи намагання поширити українську мову в ліцеях і університетах. Попри підтримку в пресі, цензура закрила «Основу» 19 грудня 1862 р. Але це не зупинило професора, котрий продовжував публікувати заклики до збору пожертв в газеті «Санкт-Петербурские Ведомости» та влаштовувати зустрічі, подібно до тієї, яку він організував 6 квітня 1863 р., запросивши на літературно-музичний вечір до столичного дворянського зібрання верхівку ліберального суспільства. Такі аристократи як К. І. Бестужев-Рюмін, В. І. Каховський, М. Г. Помяловський тоді підтримали його ініціативу. Однак 12 липня 1863 р. Олександр ІІ підписав відомий циркуляр, поданий йому міністром внутрішніх справ П. Валуєвим, згідно з яким окремого «малорусского языка никогда не было, нет и быть не может».

Таким чином, адаптація «Богдана Хмельницького» Меріме була зроблена в атмосфері крайнього загострення українського питання. Можемо лише дивуватися, знайшовши тут його відголосок такий приглушений у виданні 1863-го року, порівняно з виданням 1865-го року. В усякому разі усім критикам, які висловлюються з цього питання до сьогодні, треба мати на увазі, що про справи в Російській імперії не так-то легко було дізнатися тоді у Франції. І хоча вислів «залізна завіса» було винайдено у ХХ ст., ця річ існувала вже в столітті ХІХ-муНавпаки, здається Костомаров ніяк не реагував на працю Меріме. Ймовірно, його кореспонденція сприйняла цей предмет лише за фрагментарні публікації. Недавня дисертація, яка частково студіює це питання, не позначає жодного контакту з Меріме. Див. О. Т. Гончар. Проблеми історії та культури України в епістолярній спадщині М. I. Костомарова, Київ, 2008. З цією неопублікованою дисертацією нам було дозволено ознайомитися з волі її автора.. Як би там не було, дуже важливо показати, що Меріме не надихнувся твором, що належав перу невідомого та не вартого уваги писаки, як у цьому воліли переконати Траар і Монго.

Треба додати, що впродовж року, коли Меріме готував свій розлогий огляд, як і в два наступні роки, що передували його публікації окремою книгою, активність Костомарова не зменшувалася. Навіть відсторонений від університету, він залишався очільником українофільського руху, який прагнув не змішувати з рухом протосоціалістичним або нігілістичним, що були тоді на підйомі. Відразу після того як антиукраїнський циркуляр був підписаний царем, історик 16 липня пішов до міністра П. Валуєва, щоб спробувати завадити його поширенню. Однак циркуляр було розіслано до столичного, Київського та Московського цензурних комітетів 18 липня. Головнін, міністр народної просвіти, безуспішно намагався підтримати сторону професора перед В. А. Долгоруким, шефом поліції. «Санкт-Петербурские Ведомости» опублікували статтю на захист журналу «Основа» 1 серпня 1863 р., виконуючи доручення І. Аксакова, те ж саме зробив і «День» 25 січня 1864 р. Остання стаття, являє собою дуже цікавий документ, що висвітлює чесноти автора «Богдана Хмельницького» та висловлює прихильність до ідеї, проголошеної в «Основі», щодо видання, уже майже готового, українського перекладу Євангелія, яке належало отцю ОстаповичуПереклад Євангелія зі старослов'янської на російську був щойно опублікований уперше. Кріпаки імперії не мали раніше жодного доступу до Святого Писання своєю мовою. Українці змогли з ним ознайомитися рідною мовою тільки в 1905 р.. Відомий славіст Г П. Данилевський також опублікував статтю, що у сприятливому ключі відгукувалася про освіту українською мовою в початковій школі.

Навіть незважаючи на те, що ворожий голос Каткова, шефа великоросійської великоросійської імперської партії, отримав дуже потужне підсилення з боку різних людей, Костомаров залишався довгий час навіть після свого відсторонення від університету у вируючому центрі імперії. Він змушений був відмовитися від пропозиції викладати та стати почесним доктором Київського та Харківського університетів. Змушений писати лише російською, свою роботу із надання українству структурних рис він не припиняв до кінця життя впродовж двадцяти років. Доповнення та вставки до перевидань 1870-го та 1884-го років показують, що робота над цим твором продовжувала його приваблювати. Книга Костомарова, вочевидь, відправлялася не лише адресатам по всій Україні, але й до тієї її частини, що була підпорядкована Австрії до Галичини. Його історичні праці були опубліковані у Львові, головному місті цієї провінції, в 1886-1889 рр. в 11 томах.

Через три роки після його смерті в 1885 р. слово перетворилося на камінь. Міф став догмою, однак у сенсі протилежному тому, який він у нього вкладав. В 1888 р. Олександр ІІІ зрозумів усю вигоду, яку можна отримати від настільки популярної фігури, як Богдан Хмельницький, і використав його для своєї пропаганди. В самому центрі Києва велика статуя гетьмана на коні тримає свою грізну булаву, повернувши обличчя до древнього собору святої Софії, щоб означити нерозривний союз Києва з Москвою. В 1954 р. радянський режим, сприйнявши царську традицію та відзначаючи 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, здійняв на вершину культ Хмельницького, постать якого поширювалася в тисячах форм мільйонами примірників. Ця статуя, що й нині залишається на своєму місці, символізує сьогодні не стільки так званий союз із Росією, скільки висловлює прагнення до незалежності, яке було ініційоване Костомаровим й здійснене майбутніми поколіннями. У 2002 р. опитування суспільної думки показало, що після всіх великих політичних потрясінь ХІХ і ХХІ ст. 83% українців убачають у Хмельницькому найвидатнішого зі своїх героїв. Між 1990 і 2005 рр. історичні твори Костомарова були перевидані дев'ять разів.

ІІ.АДАПТАЦІЯ МЕРІМЕ

1. Передача твору

Ми не маємо жодної певної звістки, яка б вказувала на спосіб, у який твір Костомарова потрапив до Меріме. Це не дає змоги з'ясувати низку ключових питань. Дана праця була йому передана або ж повідомлено про неї, виключно зважаючи на його літературні смаки, чи це зробив якийсь посередник, котрий хотів, щоб письменник дізнався про українофільську боротьбу? Сутність цієї події могла б нам прояснити питання щодо розуміння окремих роздумів Меріме та дозволити краще уточнити цей важливий момент українського впливу у Франції. Через відсутність переконливих документальних свідчень мусимо задовольнитися переглядом кількох гіпотез, котрі майбутні відкриття зможуть спростувати більшою мірою або ж підтвердити, можливо, одну з них, принаймні жодної іншого каналу такої передачі ми нині не уявляємо.

1. П'єр Траар, Моріс Партюр'є, Ксав'є Даркос взагалі не переймалися цим питанням. Аркадій Жуковський в 1987 р. підтвердив, слідом за Монго (1932)Н. Mongault, ор.сїї., Ье МоМе єіате, п° 9, 1932, р. 369-373.: «Його друг С. Соболевський, перебуваючи в Парижі в 1860-1861 рр., повідомив йому про твори історика та письменника М. Костомарова, котрий щойно опублікував монографію, присвячену видатному гетьману...»A. Joukovsky, «Prosper Mйrimйe et la question ukrainienne», dans L'Ukraine et la France au XIX^e siиcle, йd. Michel Cadot, Paris, Presses de la Sorbonne nouvelle, 1987, p. 26. Згаданий автор говорив, що Меріме сконденсував 1300 сторінок Костомарова у 250 [насправді, у 294 Д. 5.]. Це означає, що він ґрунтувався на 4-му виданні твору Костомарова (1884) у трьох томах. Два томи видання 1859-го року, які використовував Меріме, нараховували не більше тисячі сторінок.. Мішель Кадо сприйняв це твердження, навіть не намагаючись його перевірити, використавши у багатьох своїх статтяхМішель Кадо тут виключно покладався на Аркадія Жуковського щодо української тематики: «Mйrimйe ou la dйcouverte de la littйrature russe» Littйratures (Toulouse), numйro spйcial Mйrimйe, n° 51, 2004, p. 125 ; «S. A. Sobolevsky [sic], un mйdiateur interculturel au XIX^e siиcle», Plus oultre. Mйlanges Daniel Pageaux, Paris, L'Harmattan, 2007.. Листування Меріме із Соболевським зовсім не свідчить, що цей видатний бібліофіл, ерудит, великий мандрівник, певний час архівіст міністерства закордонних справ Росії, став передавачем того твору, який нас цікавить. Звичайно, його попередні знайомства з найвідомішими письменниками, серед яких А. Міцкевич та О. С. Пушкін, його численні статті до відомого журналу «Русский архив» та його постійні поїздки між Росією й Західною Європою, перетворили його на вишуканого співрозмовника для Меріме. Росіянин А. Виноградов, видавець цієї кореспонденціїМериме в письмах к Соболевскому, Москва, 1928., підводив до думки, ще до Монго та Жуковського, що Соболевський став головним постачальником російських книг для Меріме. Однак у той момент, коли він, як припускають, міг повідомити про «Богдана Хмельницького» чи передати саму книгу, дипломат щойно завершив чотирирічне перебування в Іспанії, що нам здається не дуже зручним для можливості такого посередництва, навіть якщо він і є найвизначнішою постаттю серед росіян, найкраще поінформованих про смаки Меріме.

2. Другою гіпотезою могла б стати та, що Меріме отримав «Богдана Хмельницького» у скрині, подібній до тієї, яку М. А. Корф йому привіз до Інституту, як ми знаємо, влітку 1853 р.Див. вступне слово до «Les Cosaques d'Ukraine et leurs derniers atamans».. Директор Імператорської бібліотеки в Санкт-Петербурзі свідчив згодом про вдячність «літературного світу»Там само. А. Миллер, «Украинский вопрос», с. 135-136, згадує записку з цього приводу барона Корфа Олександру ІІ, написану в 1864 р.... Меріме за його твори про російське минуле. Щоправда, нічого не вказує на те, що подібні посилки стали звичною річчю. Попри все, і цей дуже офіційний шлях не можна виключати, тим більше, що барон Корф проявляв багато турботи до Костомарова, відкриваючи перед ним книгосховища своєї бібліотеки. Тому він міг би виявити бажання передати Меріме книгу, що користувалася успіхом і походила з досліджень, яким він посприяв і допоміг молодому історику, котрий нині так блискуче посів кафедру в Санкт-Петербурзі. Меріме, який відкрив для себе цю книгу в січні 1861 р., ймовірно, отримав її наприкінці

1861 р., тобто в той момент, коли зірка Костомарова, як історика, журналіста й борця була ще не затьмарена. Незважаючи на свою тематику не зовсім російську, книга була написана російською мовою, а родина Корфів намагалася уникати українофільства, сприяючи якомога більшому поширенню книг, написаних цією мовою . Чи не намагалися таким чином представники російської влади отримати нагоду нав'язати своє історичне бачення, що відповідало б духу імперського централізму? І можливо, подібним же чином міркували у Парижі, ті Лонгінов і Соболевський з їхнього числа хто дали поштовх присудженню Меріме титулу почесного члена Товариства друзів російської літератури в Санкт-Петербурзі, який його голова Погодін, дуже консервативний історик, захисник імперської єдності надіслав тому 12 квітня 1862 р.? Дуже люб'язно подякувавши 6 червня

1862 р., Меріме, котрий нічого не знав про загострення польських справ і навіть, вочевидь, про українську агітацію, знайшов нагоду зробити реверанс метру національної російської історіографії. Це було не зайвим у момент, коли, читаючи «Богдана Хмельницького», він готував свій нарис про Костомарова, історика, котрий потрапив уже в опалу. Політес вимагав виявляти нейтралітет перед лицем бурхливих проблем того часу та вдячність за таку пошану з боку офіційних російських науковців. Набагато пізніше, 7 травня 1867 р., Меріме писатиме Івану Тургенєву зі своєю звичною самоіронією, що він зобов'язаний своїм допуском до російського літературного товариства своєму другу Соболевському і що це провокувало непорозуміння стосовно його російських здібностей, які змушували його сміятися: «Я став таким знаменитим завдяки вам і Соболевському, які зробили мене академіком якоїсь слов'янської академії, і тепер я отримую доволі кумедні повідомлення від людей, які сприймають мою російську серйозно». Один росіянин надіслав свій роман. А один поляк, що відбував колись заслання до Сибіру, просив його про допомогуС. О, ї. XIII, р. 499..