Костомаров і Меріме

Навіть якщо «Богдан Хмельницький» є далеким, щоб у спадку письменника зайняти місце першого плану, він знаходив, з часу своєї публікації та до наших днів, досить широке відлуння й, подекуди, особливо в ХХ ст. доволі дивовижне. Ми презентуємо ці відголоски в порядку хронології.

Меріме сам охоче іронізував у своїй кореспонденції про відсутність читачів «Journal des Savants». Отож, для нас не буде дивною відсутність реакції на публікацію 1863-го року. Вихід видання ж 1865-го року, зверненого до більш широкої публіки, навпроти був анонсований і вітався тоді чотирма статтями у пресі, що були відмічені Морісом Партюр'є в двох примітках до «Загального листування»C. G, t. XII, p. 311, note 2 et p. 349..

Перша з них належала перу Дюранті Пригадаймо той галас, який спричинив Дюранті, цей захисник правди, наближений до Шанфлері, що видавав себе за побічного сина Меріме, оскільки його мати Емілія Лакост була коханкою письменника в 1827-1832 рр., однак ця «спорідненість» була спростована згодом завдяки знайденим доказам.. Вона з'явилася в ліонській газеті «Le Progrиs» 7 лютого 1865 р., через два дні після виходу книги і навіть ще до її офіційної реєстрації в реєстрах Бібліографії Франції, що відбулося лише 4 березня. Така швидкість і така точність за короткий час цього анонсу дозволяє думати, що цей критик мав персональний канал інформації, можливо навіть від видавця. В іншому місці «Літературного листування» (№ УІІІ) щодо критики цього твору міститься рецензія на «Козаків давніх часів», з позначенням його ціни (3 франки), де йдеться лише про «Богдана Хмельницького» та згадується насамкінець кількома словами «Стенька Разін». «Відомий письменник продовжує свої розвідки щодо літератури та історії Росії», проголошує Дюранті. Отож, відразу кидаються в очі дві помилки, яким судилося надалі роками займати місце дійсної правди в суспільних стереотипах. Цей твір, як ми вже побачили, не був продуктом «розвідок» і мав дуже небагато з «історії Росії». Щодо решти відгуку, то вона містила відносну точність:

Цей новий том є аналізом праць російського науковця мсьє Костамарова [sic], аналізом, сповненим мистецтва та точності, що перетворює його на оригінальний твір. Тут ідеться про велику боротьбу за свободу, яку вели у ХУІІ ст. козаки та інші російські народи проти поляків, своїх завойовників: боротьбу релігійну та народну, яка враз показала слабкість аристократії та політичної організації поляків. Всі факти цієї розповіді обертаються навколо фігури козацького ватажка Богдана Хмельницького, дикого генія, який ледь не створив імперію і який, вочевидь, поклав початок зростанню сили Російської імперії, віддавши її Україну й тим ослабивши Польщу [якраз це, як ми знаємо, не випливає з самої книги, а лише з останньої фрази тексту Меріме, де він змінює всю картину своєї моделі, щоб наблизити її до стереотипічної французької візії Д. 5.]. Цікаві деталі про козацьке товариство знову показують хаос пасток, зрад, різанин та обопільних жорстокостей. Здається, що Аттіла та Аларіх були зовсім недавно...

Можливо, становище Меріме при імператорському дворі змусило зробити два реверанси щодо нього урядовий орган, у якому за одинадцять років до того письменник опублікував «Козаків України та їх останніх отаманів»: у лютому та у липні, «Le Moniteur universel» [«Ле Монітор універсель» «Всесвітній оглядач» Є. Л.], постійним дописувачем якого Меріме був, облікував два схвальних відгуки про його твір.

Анрі Лавуа, котрий вів у «Le Moniteur» рубрику «Літературний огляд» виявився не менш швидким, ніж Дюранті.

20 лютого 1865 р. він розмістив у двох рядках цілого розвороту під загальною назвою своєї рубрики аналіз, майже повністю присвячений «Богдану Хмельницькому», та лише зрідка торкаючись «Стеньки Разіна», розбійника, у вчинках якого, як зазначав автор, не було жодної політики. Критик вважав можливим пов'язати козаків із скіфами. Він згадував про археологічні розкопки в Керчі, які поповнили багатства музею в Ермітажі в 1831 р. і додавав: «Час нічого не змінив, або майже нічого, у їхніх звичаях...». Потім він наважився на кілька туманних порівнянь:

Хоча грецька релігія й проникла у степи, козаки ще зберігали традиції стародавнього життя. Це була суміш язичницьких і мусульманських забобонів. вони вірили в передзнаменування, сни, духів. поклонялися Дону Івановичу, тобто Дону, сину Івана, котрий був захисним божеством їхньої батьківщини та свободи. Жодне з цих повстань не відіграло такої великої ролі, як повстання Богдана Хмельницького. Мсьє Меріме щойно написав цю історію, невідому за межами слов'янських країн. Про достоїнства цього твору я не буду вам говорити; ви самі знаєте, з якою ясністю думки, з якою чіткістю стилю, з якою витонченістю славетний академік пише історію. В нього вона відкидає весь непотрібний багаж, вона йде прямо до своєї мети, вона має впевненість і чарівну точність; вона збирає факти, вона відкриває далекі події, вона є щільною, дратівливою, сповненою сили, й підсумовує одним словом, немов би мистецька картина, з якої знімають полотно, відкриваючи світлу. Талант цього метра перевершує біографії тих персонажів, місце яких, здається, скоріше в романі, ніж в історії.

Отримавши таке прославлення, цей талант опинився на верхівці карколомних подій, які він спричинив:

Тут присутня одинока фігура Богдана Хмельницького, славетного ватажка народності козаків Дона та Волги [sic], який тримав у своїх руках впродовж частини ХУІІ ст. Польське королівство і який, ставши володарем України, кидаючи свої погляди на Валахію та Трансільванію, мріяв про Київ, де почав панувати, а зробившись його правителем, почав мріяти і про велику козацьку імперію .

і ще одне нове порівняння слідувало далі:

цей вид Калібана, подібно до Шекспіра, натури дикої, вади якої були лише подвоєні цивілізацією, що її суміш вона сприйняла у роки своєї молодості у Галичині [sic] та Польщі...

Після згадок про жорстокості та пиятики, Лавуа додає свої власні вигадки:

Мені здається, що в свідомості Хмельницького було щось турецьке, раз він часто сподівався знайти добру вигоду в перепродажу своїх бранців.

Його вражали формулювання такі, як «Ваш папа, та я продам його туркам!», неконтрольовані спалахи гніву у Хмельницького, про які він наводить кілька прикладів, а також вчинки гайдамаків, «отаман яких, хоч і не брав участі в цих актах, всюди благословляв різанину, яку це народ здійснював». Кілька жахіть, таких як «червона стрічка», якою Морозенко передавлював шиї жінкам, або страхітливі вчинки вампіра Буняка, мали привабити читачів дуже серйозної газети, котрі минулого року побачили, наскільки даремною (неможливою) виявилася їхня спроба підтримати польське повстання:

Проти такої орди., проти такої армії, що за розмірами нагадувала вторгнення Тамерлана, Європа була зовсім нечисельною, й наступ Хмельницького неможна було відбити. Загони козацького моря (з України) повинні були раз і назавжди підтвердити польку приказку, що говорить: якщо небо падатиме, наші гусари підтримають його своїми списами.

Лавуа закінчував свій відгук, наводячи чудовий висновок Меріме, котрий, подібно до Костомарова, зараховував росіянам і полякам нічию.

Двічі Хмельницький кидав до своїх ніг переможену польську аристократію. Впродовж десяти років він тримав Україну вільною від будь-якого іноземного ярма. Можливо, він вірив, що матиме успіх утвердити свою незалежність., однак, наприкінці життя, розчарувавшись у своїх союзниках, він зрозумів, що його мрія про незалежність є для нього нездійсненною, а відірвавши Україну від поляків і прилучивши її до московитів, він лише поміняв господаря над нею.

Громадська газета «Constitutionnel» [«Констітюсьйонель» Є. Л.] також дуже швидко повідомила про вихід «Козаків давніх часів». У своєму «Бібліографічному бюлетені» від 25 травня 1865 р. Гюстав Ландроль анонсував це видання вперше серед новин від видавців Мішеля Леві і братів, вихваляючи «одного письменника, який поспішав повільно, працюючи по кілька годин, однак, незважаючи на це, створив продукти, що є не тільки смачними, але й рідкісними». Він нагадував, що Меріме вже був відомим автором «Лжедмитріїв», студій про Пушкіна та Гоголя та історій про «Росію, яку він знає глибинно». Майже повне незнання в ту епоху російської мови дозволяло робити це твердження таким беззаперечним. І Ландроля не лякала така публічність:

Немає нічого більш вражаючого, більш потужного, ніж ця оригінальна картина про давніх козаків, уособленням яких стали ці двоє легендарних героїв.

Хоча ні Хмельницький, ні Разін не цитувалися, однак читач запрошувався на зустріч з ними, завдяки майстерності стилю письменника:

... суміш наївності та дикості, доброзичливості та жорстокості сформували найдивовижніший контраст і особливість цього твору мсьє Меріме, що повністю відрізняє його від тих недолугих вульгарностей, які дехто з фантазерів говорять про Росію та росіян, нічого про них не знаючи.

Йдеться про намагання забути злі антиросійські карикатури, що виходили під час Кримської війни, а також більш свіжі карикатури, які були присвячені другому придушенню Москвою польських інсургентів. І яке діло до того, що й Меріме жодного разу не їздив до Росії, а його «Богдан Хмельницький» розповідав так мало про цю країну та росіян. Французький городянин продовжував асоціювати Україну з Росією. Щось протилежне сприймалося за погану обізнаність.

Загалом можна бути впевненим, що не знайдеться нічого вульгарного чи банального в писаннях автора, котрий досягнув такої досконалості форми та є здібним чекати впродовж років на новий сюжет, який привернув його увагу. Отже, ця нова книга, яку читають сьогодні із цікавістю, буде перечитуватися згодом для отримання знань, як перечитуємо до сьогодні три шедеври гарного смаку та стилю, що звуться «Кармен», «Коломба» та «Абат Обен».

Час мусив довести зворотне, що ніякого перечитування та ніякого отримання знань ніколи не відбулося, «новий сюжет» зовсім не належав Меріме, а українська ідея повинна була чекати ще багато років. Доступ до цього сюжету був, подібно до Росії, знову закритий. Згадки про Хмельницького так і залишилися винятковими у Франції: тож Ландроль у цьому зовсім не помилявся.

Нечуваний привілей, Меріме мав знову право в «Le Moniteur universel» на другу презентацію в рамках загальної статті за кілька місяців після першої, 24 липня. Цього разу це був Октав Лакруа, який опікувався рубрикою «Вар'єте» і розмістив статтю ще довшу, ніж у Лавуа, на п'яти колонках, назвавши її «Меріме. Козаки давніх часів. Історія Дона Педро», проте вона зовсім не мала тієї точності, яка була притаманна його колезі, й оперувала широким зверненням до більш ранньої творчості письменника. Ще менш уважний до змісту книги, цей панегірик виголошував чутливі узагальнення, не коментуючи глибинно жодного твору: «Дуже складно, коли ми звертаємося до мсьє Проспера Меріме, зупинити свій вибір на якійсь частині його творчості. Читач, будучи пильним, не задовольниться якимось напівзнанням. Такий метр, як мсьє Меріме, втім, вміє привернути до себе увагу, авторитет його таланту її посилює, а шарм цього таланту її навіть утримує». Далі Лакруа просторо підкреслював, що згаданий автор зберіг, всупереч бурхливому романтизму, дбайливу обережність з 1825 р., використовуючи при цьому дуже доречно образ козака Мазепи, вочевидь, критик не знав, що Меріме говорив про цього гетьмана ще в 1854 р.:

«Ми подібні до Мазепи, кричали юні романтики, і дикий

кінь несе нас до пригод».

«Якби ж я тільки міг надійно приборкати та підкорити цього коня!», подумав молодий автор «Театр Клари Газуль».

і знову продовжував згадувати про збірку його творів, про «Жакерію», про «Коломбу», про успіх його містифікацій, його вправність передавати місцевий колорит. Не бажаючи вдаватися в деталі книги, яка щойно з'явилася, Лакруа, слідуючи стилю иіїуа гегит [лат. «ліс речей», тобто записи різного плану Є. Л.] своєї епохи, занурювався у міркування про близькість роману та історії:

Цей роман, як мсьє Меріме його виклав і реалізував, природно веде до історії. І те, і інше є майже на однаковому рівні. Але в історії, як і в романі, автор «Коломби» і «Кармен» докладається з пристрастю до вивчення людей виключно могутніх, які, несучи користь чи загибель, здається, резюмують у своєму особистому характері чи своїх справах щодо інших фізичні та моральні схильності, недоліки та вади всього народу. Найбільш оригінальні та найбільш впливові діячі, які змусили себе визнати своїх сучасників та керували довгою чергою подій, особисто звернулися до його спостережливості та його пера. «Я люблю в історії тільки анекдоти, казав мсьє Меріме, а поміж анекдотів я надаю перевагу тим, де я можу уявно віднайти справжню картину звичаїв і характерів певної епохи». Знання звичаїв і характерів, чи не це є освітньою та корисною метою історії?

У будь-якому разі я думаю, що преференція того історика, котрий нас захопив, не стільки стосується анекдотів, скільки епізодів, що є більш чіткими, більш окресленими, більш точними і знаходять в його власному обрії певні речі, що мають значення та важливість наріжного каменю для зведення справжньої будівлі.

І згадував знову Катиліну, Дона Педро та, зрештою, «Козаків давніх часів» як продовження «Лжедмитріїв» де останні двоє ватажків були поставлені в один ряд, точнісінько як цього бажав Меріме у 1865 р., прагнучи забути, що в 1863 р. він їх повністю відділяв одного від іншого. Двоє згаданих розбійницьких ватажків, як погоджувався вірити Октав Лакруа, не маючи ні стиду, ні совісті, «різали, грабували і навіть не любили жінок». Таким чином, довіряючи ідеї про схожість Хмельницького і Разіна, до всього іншого критику було по цимбалах:

І зауважте, що від часу останньої промови Агріколи у Тацита, я не читав сторінки, яка б мене більше вразила, ніж смерть Богдана Хмельницького, чудово пересказана мсьє Меріме. Це велично, це прекрасно і достойно бути присвячено спартанському герою.

Змушений зупинити потік своїх компліментів, які він сам визнав занадто довгими, критик з «Moniteur universel» підсумовує нашвидкуруч, говорячи, яке «глибоке відчуття реальності» він отримав.

[...] і, раз ми не припиняємо захоплюватися талантом, сповненим таких можливостей, ця поміркована та мудра скромність, котра роздає всім свої плоди, має настільки міцне здоров'я, що в змозі жваво кинути виклик століттям.

Ці чотири коментарі, які ми щойно зацитували, не кинули жваво виклик століттям і були забуті такою часто є доля періодичної преси навіть кращі автори коментатори ХХ ст., до наведення їх Морісом Партюр'є у «Загальному листуванні», не цитують ці занадто гіперболізовані прославляння.

Набагато тривалішим виявилося довголіття п'ятої статті, яка заслуговує на тому, щоб на ній зупинитися окремо. Датована в газеті «Nouveaux Samedis» [«Нуво Самді» «Нові Суботи» Є. Л.], що видавалася друкарнею братів Мішеля Леві, 5 березня 1865 р., однак опублікована в 1866 р., вона утверджувала більш простору критику, просякнуту певними уточнюючими нюансами, на які лише був здатний француз тієї епохи, тобто суджень здебільшого літературних, ніж історичних. Цей текст Армана де Понмартена, що має підзаголовок «Проспер Меріме»Pontmartin A. de. Nouveaux Samedis. Deuxiиme sйrie, Paris, Michel Lйvy, 1866, article VII, p. 116-127 ; rййd. Calmann-Lйvy, 1878, t. II. залишився одним з найвідоміших, завдяки своєму перевиданню в 1878 р., та ще одному в 1932 р., зробленому Г. Монго у додатку до третьої частини своєї розвідки в «Le Monde slave» [«Ле Монд сляв» «Слов'янський світ», найвідоміший свого часу славістичний журнал у Франції Є. Л.].

Не побоюючись знову піддатися старому стереотипу, який Меріме намагався прикрасити певними нюансами, однак який, поза сумнівом, ще залишався найбільш промовистим саме для французів, А. де Понмартен розпочав зі страхітливої та фантастичної згадки про козаків, яка стала справжнім російським жахом у Франції після 1812 р.:

Козаки!.. Яке слово і які дикі чи фантастичні образи, похмурі чи дивовижні, жахливі чи гротескні це слово викликає в нашій свідомості! Безмежна рівнина, низьке небо і крижаний туман змішуються з розмитою лінією горизонту, ворони та яструби кружляють над долиною... Вас зрозуміє будь-хто, від дитини, котрій навіяли страх перед цією загрозливою постаттю, до старця, котрий згадає, що бачив її жахливий спогад! як подібні люди варили свою їжу в казанах під склепіннями Пале-Руаяль. Пройшло вже багато років після того, і ось зацікавлення мсьє Меріме знову торкнулися цього предметуIbid, p. 116..

Звідки цей до Пушкіна, Гоголя, Лжедмитріїв? До місцевого колориту, який, поза сумнівом, є цариною оповідача, чи і тут цей критик майже вгадує наперед той додаток, про який ми говорили вище до «творення справи історика, археолога та ерудита, щоб уникнути фривольностей роману чи легкої літератури, мало достойної сенатора»? Отже, продовжує Понмартен, всі ці насильства та описані жахіття «дуже добре узгоджуються з манерою мсьє Меріме, котрий вже давно взяв собі за девіз гасло scribitur ad narrandum, non ad probandum [лат. пишуть для того, щоб розповісти, а не для того, що довести Є. Л.]» Ibid., p. 117-118. «Пишуть для того, щоб розповісти, а не для того, що довести» це вислів відомого римського оратора Марка Фабія Квінтиліана (І ст.) // Quintilien, Institutio oratoria, Livre X, 1, 31..

Щоб оцінити цей твір, не треба довго міркувати, варто тільки піддатися задоволенню «чистої, твердої, потужної прози, без надлишків», якій автор «віддається замало» та яка містить новий персонаж, «наскільки цікавий, настільки й невідомий». Це цікавіше та привабливіше і навіть «цінується краще й більше, ніж банальні лестощі». Понмартен додає одну маленьку контроверсійну річ, спрямовану до тих, хто шкодує, що Меріме полишив роман, казку, новелу, і тих, хто йому аплодують. Саме другі, на його думку, мають раціюIbid, p. 119..

На чотирьох сторінках він намагається ввести діяльність Хмельницького в європейський контекст XVII ст. У мить, коли Франція виходила з Фронди, а в Англії відбувалася революція, Владислав IV, король Польщі, (Яна-Казимира, його брата та наступника, центрального персонажа книги Понмартен забув) також боровся зі своєю аристократією і тому звернувся «до занадто вимогливих нереєстрових козаків». Богдан Хмельницький, «котрого ми далі зватимо коротко Богдан, щоб увільнити нас від цього нагромадження приголосних звуків, які шкодять його відомості» (цей жарт бачимо раніше у самого Меріме), був людиною, що належала до такої категорії козаків. «Суміш грецького, слов'янського і татарського», гомеричний любитель випити, «на кшталт Петра Великого, однак цей п'яниця подекуди міг втерти носа Мазаріні». Подібно до інших критиків, Понмартен шукає, з ким можна порівняти це втілення певної нації: Олександр, Цезар, Карл Великий, Роланд, Генріх ГУ, Конде, Карл ХІІ, Валленштейн, всі ці порівняння дуже приблизні... Однак, хто судитиме занадто суворо статтю в «Nouveaux Samedis»? Далі він переходить до особистих суджень про оргії та насильства, хвацько позначених Меріме: сяюча та безтурботна польська знать, жорстокі кати: Ганжа, Небаба, Кривоніс, звичайно, Буняк, без якого ніяк, та його двійник-вампірIbid, p. 120-124..

Далі журналіст переходить до вже чистої критики, виступаючи проти такого занадто явного смаку до «убивств і замордованих до смерті людей». Того, що відбувалося в ранніх новелах, на його думку, і так вистачає з надлишком: «Досить убивств, людей з перерізаним горлом, закатованих, повішених, задушених, з яких зняли шкіру.». Можливо варто було б пом'якшити «похмурий жах сцен оргій і різанини кількома світлими вставками, в яких пробивається промінь ніжності та жалю...», отримати користь від чарівної молдавської господині Розанди..., однак Понмартен припускає, що «Меріме-історик мав зв'язані руки, а його серце, котре ніколи не було говірким, було примушене мовчати. Практикуючи з усією вимогливістю одну зі своїх улюблених аксіом: правдою є те, що було, слухняно ступаючи слідом за мсьє Костомаровим, оригінальним біографом Богдана Хмельницького, він змушений був сісти на хліб і воду та змусив нас розділити з ним суворість такого існування»Ibid., p. 125-126.. Цей критик не міг здогадатися, що навпаки, саме ухиляючись від ліричного та епічного наповнення оригіналу, Меріме, нездатний перекласти численні українські народні пісні та різного роду словесні вставки, був змушений робити свій переказ. Те, що додав Понмартен, ґрунтуючись на нотатках, зроблених Стендалем при читанні «Ілльської Венери» у день її виходу в «Revue des Deux Mondes» [«Ревю де Де Монд» «Огляд двох світів» французький науковий часопис Є. Л.], показує між іншим, що закид нижче не міг бути адресований Костомарову:

Кажуть, що перед тим, як опублікувати свої перші твори, мсьє Меріме їх піддавав суду Стендаля і що той, вередун і гуморист, не сумніваючись, що колись його учень перевершить свого учителя, писав на полях кожної сторінки: «сухо!», «сухо!». Я згадав про цей анекдот, читаючи «Козаків давніх часів».

Коротше кажучи, Понмартен приєднався до думки тих, хто були переконані, що суворість історії, не дозволяє мати літературного шарму: «Саме його сюжет керує ним, і це ярмо, подібно до всіх проявів рабства, викривляє його лице та заважає його вільному ходу...». Стаття завершувалася такою шпилькою: «Після всього цього, чи може він чомусь дивуватися чи на щось жалітися? Громадськість, подібно до нього, є володарем, а мсьє Меріме, ставши придворною людиною, добре знає, що всі володарі надають перемогу цікавому читанню перед правдою...».

Монго, котрий прочитав, крім іншого, мемуари Понмартена, зазначав, що за двадцять років після своєї статті в «Nouveaux Samedis», той не вдавався більше до нюансів, а написав просто, що «Хмельницький вганяє у смуток»Ibid., p. 127. A. de Pontmartin A. de. Mes Mйmoires, Paris, Calmann Lйvy, 1886, p. 65, citй par H. Montgault, Le Monde Slave, n° 10 (octobre), 1932, p. 371.. Обмовки цього католицького та легітимістського критика стосовно Меріме тоді підтвердили ту антипатію, яку він засвідчив згодом.

Якби ми вірили б у фортуну, що цей текст був згодом відомий українцям на грунті непорозуміння, про яке ми неодноразово говорили, варто було б позначити поміж відголосків на «Хмельницького» 1865-го року, ініціативу редактора газети «La Patrie» [«Ля Патрі» «Батьківщина» Є. Л.] Теодора-Казимира Деламарра (1797-1870), котрий опублікував у 1869 р. брошуру у 24 сторінкм, що закликала до ознайомлення з українською культурою у Франції, всупереч суспільній думці, майже повністю у руслі офіційного бачення, котре сприймало Російську імперію, як єдиний блок. Ця брошура являла собою текст петиції, виголошеної Деламарром в сенаті. Здається, вона не розглядалася і не ставилася на голосуванняC. Delamarre C. Un peuple europйen de quinze millions, oubliй devant l'histoire. Pйtition au sйnat de l'empire demandant une rйforme dans l'enseignement de l'histoire (П'ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією. Петиція до імперського сенату щодо вимоги реформи у викладанні історії), Paris, Amyot, 1869, 24 p.. В ній ішлося про запровадження історії України до французьких шкільних програм і, вочевидь, Меріме, котрий мав би за неї голосувати, не міг примкнути до такого відвертого визнання регіоналізму, скоріше б навіть сепаратизму, якого він ніколи відкрито не схвалював. Як свідчення постійності у Франції такого невеличкого руху, який ми позначили, ця петиція не може бути доказом впливу Меріме в даному сенсі. Вона написана скоріше в руслі руху, інспірованого особливо паризьким поляком Духінським, котрий намагався

виключити росіян з європейського світу, подаючи їх як народ азіатський. Навіть сам Костомаров виступив проти цієї псевдотеоріїДив. M. Laruelle М. La question du "touranisme" des Russes, Cahiers du Monde russe, 45, 2004/1-2..

Наступного року Меріме помер, а його «Хмельницький», здається, не викликав більше жодної реакції. До кінця ХІХ ст. цей твір не отримував більше дуже позитивних відгуків. В некролозі Поля де Сен-Віктора під назвою «Проспер Меріме», що вийшла в газеті «L'Artiste» у вересні 1871 р. і була потім включена до збірника «Варвари і бандити. Пруссія і Комуна», ко зацькі сторінки Меріме потонули в малопривітному уточненні: «Ми пролистали, говорилось тут, монотонні сторінки його останніх книг, немов рівнини затверділого снігу... Його природна холодність стала крижаною в цих степах.»Paris, Michel Lйvy frиres, 1871, p. 147..

Меріме ймовірно був би вражений неочікуваними перевтіленнями, яких зазнав його твір наприкінці століття. В 1877 р. Поль Дерулед зробив постановку в театрі «Одеон» віршованої п'єси у п'яти актах під назвою «Гетьман», натхнену свободою та патріотизмом у тоні, гідному націоналістичних пісень цього прибічника буланжизму, проте в фантастичних діях цих псевдокозацьких героїв важко зустріти хоч якийсь вплив Меріме. Тільки паризькими поляками в цьому «Гетьмані» Деруледа було впізнано Хмельницького, де також відьма Марушка, як і у Меріме, передвіщала польську поразку. Згадані поляки висловлювали своє обурення, побачивши цього козака, зведеного у ранг символу свободи; роль, на яку, їм здавалося, саме вони мають монополіюАнтиукраїнська кампанія та виступи проти Деруледа були проведені в Парижі та деяких газетах Севериною Духінською, дружиною діяча, котрий впродов тривалого часу намагався переконати французів, що росіяни і рутени не належать до слов'янської родини. 15 травня 1918 р., напередодні українсько-польського протистояння в Галичині, коли поляки намагалися підкорити собі цей край, поема Духінської, що складалася з 182 складників, писаних олександрійським віршем, «A propos de l'Hetman de Dйroulиde» («Щодо «Гетьмана» Деруледа»), була ексгумована В. Гаштовтом, редактором «Bulletin polonais des lettres, sciences et arts» та передрукована в № 358 (с. 179-183). Йшлося про те, щоб показати, що Україна для поляків є такою ж невід'ємною частиною, як Ельзас і Лотарингія для французів. Однак французи виявилися так само далекими від цих польських ностальгій, як і колись Меріме.. Віконт Ежен-Мельхіор де Вогюе (1848-1910), видатний перекладач російських романсів наприкінці ХІХ ст. і головний поширювач російської культури у Франції, говорив у своєму листуванні про вплив, який спричинили на нього згадані адаптації Меріме. Звичайно, сам він, в силу свого шлюбу з донькою Анненкова [Олександра Миколаївна Анненкова (18491914) вийшла за нього заміж у 1878 р. Є. Л.], губернатора в Україні до 1865 р., та своєї служби при французькому посольстві в Санкт-Петербурзі читав і знав Меріме краще, ніж будь-хто інший. Він навіть опублікував в 1881 р. твір «Мазепа». Але хоча він і називав у своєму листуванні з Арманом і Анрі де Понмартенами, опублікованому в 1922 р., твори Меріме «сухими та пихатими», нам відомо, що він свідомо діяв скоріше як перекладач, ніж як цей письменник-адаптатор. Меріме, говорив він, торкався таких сюжетів «кінцівками пальців і всю цю роботу ще належить зробити».

«Козаки давніх часів» були згадані в Російській імперії тільки через 23 роки після смерті Меріме; звичайно, ця згадка була написана російською та вміщена у журналі «Русский архив» у вигляді короткої та доволі м'якої статті українського етнографа Василя ГорленкаГорленко В. Украина в изображении французов // Русский Архив, 1893, т. II, №°6, с. 247-256; про «Козаків давніх часів», с. 248; про статтю щодо Гоголя, с. 255. Перевидано в книзі Южнорусские очерки и портреты. СПб., 1898, с. 131-152; про «Козаків давніх часів», с. 134135; французький переклад див. Gorlenko Basile. Une page de critique littйraire sur l'Ukraine, trad. Baye, Paris, Nilsson, 1904. Василь Горленко (1853-1907) мав тісний зв'язок з видавцями проукраїнського часопису «Київська старовина», що видавався російською мовою.. Звичайно, визначаючи місце Меріме поміж «найбільш освічених письменників Франції», автор даної статті був недалеко від того, щоб звинуватити того у плагіаті, особливо, коли це стосувалося Гоголя, Горленко також шкодував, що

Меріме дозволяв собі, як це часто траплялося у Франції, іронізувати з приводу «чихального» характеру слов'янських імен і Хмельницького зокрема.

На цю мить козацька тема вже отримала великий успіх у романтичному плані, завдяки популярності твору «Вогнем і мечем», опублікованому в 1884 р. поляком Генріком Сенкевичем, майбутнім нобелівським лауреатом. У наступні роки цей автор здобув польською мовою, а згодом і іншими найпоширенішими європейськими мовами, справжній тріумф, перетворивши свою оповідь про козацькі війни на трилогію, яка із завзяттям, гідним Александра Дюма, повертала до часів, коли Польща вела війни проти Швеції та Туреччини в ХУІІ ст. Ця епопея, написана, як глорифікація польського шляхетства, перекручувала візію Костомарова і Меріме, ще більше віддаляючи французів від ясного розуміння історії. Хоча наприкінці того століття у Франції вже вийшла перша біографія Меріме, що належала перу Огюстена ФілонаFilon A. Mйrimйe, Paris, Hachette, 1898. Про «Козаків давніх часів» див. р. 147-148; rййd. 1922., отримати чітку думку про «Хмельницького» з неї неможливо. Згаданий Філон стверджував, що ця праця посідає «почесне місце в творчості письменника» і що «жоден з його подальших творів не мав такої літературної привабливості», та уявляв, що цей твір став плодом серйозних пошуків, а всі діалоги та прокламації були «віднайдені у слов' янських хронікерів, праці яких Меріме тримав перед очима». Монго згодом зауважить, що судження Філона стали «ведмежою послугою», але він захищав їх із «завзяттям, достойним коміка». Ці посередні судження залишалися єдиними у Франції впродовж тридцяти років і були перевидані в монографії Філона у 1922 р. Меріме потрапив до чистилища.

Кілька років з 1921 по 1929, коли радянський режим дозволяв «українізацію» Української республіки, виявилися дуже сприятливими для пошуків, які намагалися виявити контакти європейців з цим регіоном, котрий майже ніколи не мав свободи спілкування. В 1925 р. у часописі «Україна», що видавався Академією наук у Києві, була опублікована стаття Федора Сав-ченка, рясно наповнена документальними свідченнями , яка прагнула довести, як це робили у спосіб більш тенденційний українські праці кінця ХХ ст., що всі натяки про козаків в творчості Меріме зробили з нього прозеліта української справи.

Цей український дослідник, який працював у Франції та вивчав доступну в той час кореспонденцію, особливо «Листи до незнайомки», опубліковані в 1875 р., став, поза сумнівом, першим, хто надав такого великого значення жартам Меріме, котрий хотів вразити чарівну мадам Пшездецьку, одну з красунь «любовного двору» Фонтенбло, близьку до палацу Тюільрі, яка так недоречно надіслала йому одну книгу, що захищала польську справу. Письменник відповів 14 липня 1867 р., що він не зміг розчулитися, навіть читаючи річ, що так захищала поляків. І цей провокатор додав: «Знаєте, мені здається, що я сам козак». Ф. Савченко з усім притаманним йому українським патріотизмом ухопився за це гарне слово, як за ідеологічну декларацію та поставив це речення на чільне місце у своїй статтіСавченко Федір. Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме // Украіна, двомісячний журнал історичної секції Української Академії Наук, К., 1925, №°15, с. 38-59. Зауважимо для істориків літератури, що через свою матір, уроджену Терезу Потоцьку, у заміжжі Лахман, Єлизавета Пшездецька була онукою відомого письменника Яна Потоцького..

Детально пригадавши з надзвичайною обізнаністю у французькій бібліографії щодо козацтва більшість назв, присвячених цьому питанню, починаючи з ХУІІ-ХУШ ст.Ibid, p. 38-41., цей історик сконцентрував далі увагу на Меріме, який, знаючи російську мову, зміг ознайомитися з Гоголем, Лжедмитріями. Маючи таке зацікавлення, Ф. Савченко переклав українською шосту сцену з п'єси «Початки одного авантюрника», яка називалася «До дніпровських запорожців»Ibid., p. 48-52, не позначено в Њuvres complиtes, section III, tome 3.. Далі «Козаки України та їхні останні отамани» привернули його увагу до відповідного коментаря, якщо залишити поза увагою кілька помилок у датах виходу «Козаків давніх часів»Ibid, p. 53 et 56.. Ентузіазм Ф. Савченка дозволяв йому стверджувати, що апробація «Хмельницького» під час перших читань на раді «Journal des Savants», проведених Бартелемі Сент-Ілером, а потім Шамбоном, позначила «великий успіх». Тут бажане видається за дійсне, однак подальші кроки, які він зробив у висновках, відкривши шлях до Деруледа та Вогюе, позначили поновлення аналітичних зусиль. У будь-якому разі виглядає кумедно, що цей критик, будучи спадкоємцем костомаровської моделі, не задався жодним питанням про реальне відношення, яке твір Меріме мав до твору Костомарова. Останнього було забуто.

Після такого тривалого квазі-мовчання французької критики щодо «Хмельницького» Меріме, початок 1930-х рр. був позначений одна за одною важливими публікаціями П'єра Траара в 1930 р. та Анрі Монго в 1932 р. Франція визнала СРСР, як спадкоємця Російської імперії в 1924 р., і тогочасній суспільній думці, Україна, як і завжди, бачилася лише російською. Отож, козацька тема була зорієнтована цими двома критиками в таку перспективу, де залишалося місце тільки для Меріме і практично не було жодного зацікавлення Костомаровим, цим сепаратистом, якого радянська критика позначила поняттям «буржуазності». 1930-1932 рр. стали в СРСР найсумнішим періодом колективі зації, що спричинила незабаром затяжний голод, спровокований в Україні Сталіним, який мав ознаки геноциду.

У четвертому томі біографії Меріме П. Траара козацька тема і «Хмельницький» розглядаються-таки на 23 сторінках ХІІІ глави, що називається «Критичні замітки. Російські студії». «Все більше і більше, зауважував цей біограф, не розуміючи причину такої прихильності, Росія ставала йому дорогою, а її письменники були майже єдиними, до яких він виявляв люб'язність»Ibid., p. 184.. Відразу стверджувалося принизливе літературне упередження щодо історії: «Втомившись від літератури, він переконався, що в цьому напрямку все йде на гірше, оскільки він відмовився пристосовуватися до нових ідей та нової естетики.

Тому він і повернувся знову до того, що завжди любив: історії та археології. Чи не був це, як стверджує Сент-Бьов, «ефект старості»»?Ibid., p. 180. Траар наводить це слово Сент-Бьова через згадку у Фердінанда Бака (Ferdinand Bac, La Princesse Mathilde, Paris, Hachette, 1929, p. 138), автора спогадів, які збереглися до наших днів, але не дуже надійних. Йому було десять років на момент смерті Сент-Бьова у 1869 р.! Ibid., p. 186.. Траар тут однак тільки повідомив думку, яка приписувалася Сент-Бьову завдяки одному дуже непевному свідченню. Він підійшов також, як ми вже зазначали вище, до підозр, що Меріме не перекладав сам російських творів, але він навіть і не уявляв, що зміст «Хмельницького» був нічим іншим, як запозиченням у Костомарова. Не будучи істориком і не знаючи російської мови, Траар не вступив у конфронтацію з загальноприйнятою моделлю та зберіг за Меріме звання невтомного дослідника оригінальних документів, що, починаючи з перших критичних заміток, відзначали всі критики.

[...] історик, котрий ніколи не покладався на випадок, котрий, як ми це вже констатували, звертався до джерел, розгрібав архіви, перечитував бібліотеку, щоб написати двісті сторінок, вивчав свідчення та вступав з ними в дискусію, відкидав одні з них, приймав інші, коротше кажучи, працював методично, сумлінно, ніколи не відмовляючись від критичного судження .

Нісенітниця абсолютна! Траар і не уявляв, що «дискусії», до яких вдавався Меріме, та довідки, які він наводив, руські, польські та навіть французькі, містилися у Костомарова. Він і не усвідомлював всього внеску того, кого вважав, хіба що помічником-бібліотекарем письменника, гідним навіть забуття (чи не вартим згадки), і не знав, що цей текст друкувався спочатку у рубриці відгуків.

Кращі сторінки розвідки Траара, обмежені його можливостями, містять істотні рефлексії про причини такого захоплення Меріме: він називає себе козаком, переконує критика «через смак, через дилетантизм, оскільки козаки були істотами, що цілковито належали природі, а, отже, примітивними та мали якості й особливо вади, притаманні саме примітивним істотам» . «Ця книга, продовжував він, має достоїнство відкрити нам у людській душі трагічні горизонти, зняти перед нами завісу, без зайвої скрупульозності, з диких інстинктів, які приспані в нас і пробудження яких залежить від нас самих». Траар відчув шум цього пробудження в добу революції в 19171920 рр.: «Жахливий спектакль, тяжкий урок, однак цілющий, і, що є добрим, це те, що цей учитель історії дає його нам один чи два рази за століття»Ibid, p. 186. Ibid, p. 193..

У будь-якому разі, долучившись до Понмартена, Траар утримався від визнання успадкування жахіть у книзі та нагадував, яку нудьгу це викликало в широко цитованій кореспонденції самого автора. «Монотонність породжує сум і печаль від таких видовищ, відразу»Ibid, p. 190.. Однак була потреба в цих нечуваних убивствах, «оскільки це були глибини історії, які він підійняв. Тож не було жодної сторінки, яка б не була заляпана кров'ю... Нас швидко від цього почало нудити. Такі історії є занадто схожі між собою, і найбільше в горі, в ненависті, в крові, в соромі. Меріме сам змушений був пощадити читача та просити вибачення.»Ibid, p. 190.. На підтвердження своєї тези про твердість письменника в картинах безчинств Траар не забув пригадати, що в 1866 р., занурившись у переробку устряловського «Петра Великого», автор «Коломби» писав мадам Ленорман, що він продовжує робити «прозу для «Journal des Savants», дуже приємного часопису, оскільки, не маючи читачів, він не знаходить і критиків»Ibid., p. 196.. Але ті ж «Козаки давніх часів» не були призначені для академічної спільноти. Вони мали широку публіку, що сприйняла два видання, яким Меріме приписав своє батьківство! Таким чином, Траар врятував свого автора завдяки головному мотиву, який дозволяв йому стверджувати наступне: Меріме став піонером слов'янських студій: «Якщо він заслуговує на закиди з нашого боку, то він також заслуговує і на якнайширшу індульгенцію... Росія була тоді ще незнайомою країною для переважної більшості французів. Сьогодні цим «спеціалістам», після півстоліття слов'янських студій, легко грати проти Меріме. Як радо вони позначають його промахи, помилки, недоліки, звинувачують його в них; але їм не варто забувати, що Меріме широко та відважно відкрив для них шлях, яким вони змогли йти»Ibid, p. 213..

Такі русисти, як Андре Лірондель, дійсно підкреслювали слабкість рідких вправлянь з російської Меріме, які зустрічаються в його листуванні з мадам де Лагрене, але, як відповідь Траару, русист Анрі Монго спробував у 1932 р. додати одну розвідку, більш інформативну до цих віх його біографіїMongault H. Mйrimйe et la littйrature russe II Le Monde slave, 1932, n°8, p. 192-216; n° 9, 1932, p. 349-373, n°10, p. 59-72.. Ця нотатка «Меріме та російська література» не стала, на жаль, тією, де йшлося б про «Хмельницького», та на рівні, якого ми могли від неї очікувати. Ця студія вийшла у трьох випусках часопису «Le Monde slave», одного з видань Інституту слов'янських студій, заснованого 80 років тому Ернестом Денісом, і була присвячена початкам інтересу Меріме до російської літератури. Отже, перша стаття містила відголоски зацікавлень Пушкіним, Карамзіним, Гоголем та іншими, контактів із Соболевським, можливим «постачальником історичних праць» з 1848 р. та джерел до «Лжедмитріїв», які були дуже розкритиковані в 1858 р. у Харкові професором Зерніним [йдеться про Олександра Петровича Зерніна (1821-1866), історика, професора Харківського університету Є. Л.]. Монго продовжив цю розвідку далі, довівши до середини у другій статті, обійшовши мовчанням «Козаків України та їхніх останніх отаманів», можливо, вважаючи, що там не було нічого російського, та відкрив статтю Горленка, про яку ми говорили (у французькому перекладі за 1904 р.), щоб нашвидкуруч згадати «Хмельницького», кілька листів, написаних з цього приводу та зауважити, що мовайде про короткий переказ «резюме» Костомарова. Однак цей фахівець-русист не проявив допитливості ні в тому, щоб проникнути в обставини виникнення цього оригіналу, ні в його пряме відношення до твору Меріме. Щоправда, подібне дослідження тоді було досить ускладненим. Таким чином, його судження не пішли набагато далі за судження його попередників. Попри все, він зазначив, що антипольський дух переказуваного твору добре узгоджувався зі ставленням самого Меріме до польського повстання 1863-го року, але тоді, в 1932 р., зовсім не було гарним тоном занадто розглядати ні з чого ж складалося те українофільство, ні проблеми з якими воно зустрілося в Російській імперії та ще більше, ніж коли-небудь, в СРСР. Може бути, що Монго тримав у руках двотомник Костомарова, але, вочевидь, він його похапцем переглянув, адже він знову поринув у загальні роздуми та повторення відомостей, запозичених з других рук:

Треба висловити йому похвалу за те, що, не маючи підтримки, він зумів витягнути з тисячі величезних сторінок Костомарова, нафаршированих польською та малоросійською мовамиМаємо на увазі словник царських часів., сто невеличких аркушівВсе-таки 294!, майже не спотворених жодним неподобствомЧому майже? Монго цього не пояснює.. Ця робота є гарною, чистою та добротною, позбавленою скабок, без будь-яких відчутних упущень; якщо вона залишає враження чорнового начерку, то помилка міститься в сюжеті, перипетії якого з монотонністю повторюються, що, здається, визначено завчасно. Російський оригінал, всупереч епічному алюру цієї оповіді та мистецтву діалогу, такого бажаного для автора драм, також не уник даної помилки: тут бачимо примус повторювати ті самі жести, актори цієї жахливої дійсної драми підтягуються сюди за бажанням паладинів. Тут створюється полотно найвищого ґатунку, у якому час пригасив яскраві кольори [.. .]Ibid., n°9, septembre 1932, p. 370-372..

Гарний образ, але жодного аналізу! Монго обмежився захопленням «працею цього адаптатора»:

Поряд з широкою фрескою Костомарова живописне полотно, яке надихалося нею, виглядає справді на висоті...

Відмовившись просунутися далі, згаданий славіст знову ексгумував критику Понмартена, зроблену в 1866 р., та відтворив її in extenso [лат. в повному обсязі Є. Л.] у додатку, щоб перейти дуже швидко до «Петра Великого» в своїй третій статті та віднайти справді російську історію, стосовно якої не було б підозр, що вона пахне крамолою .

Довгі роки напередодні та після Другої світової війни не принесли нічого. У 1954 р. СРСР галасливо відсвяткував трьохсотріччя «Переяславської угоди» та «возз'єднання» України з Росією. Роль Хмельницького, прославленого як ікона на силісиленній листівок, тепер асоціювалася з поштовхом «народних мас», що вели «визвольну війну», проте книги Миколи Костомарова, «буржуазного історика», цитувалися хіба що для того, щоб показати переінакшення цієї правди. Навіть історики радянізованої Польщі змушені були виступати проти ролі польської шляхти ХУІІ ст. та прославляти діяльність Росії тієї добиIbid., n°10, octobre 1932, p. 59-72. Воссоединение Украины с Россией 1654-1954. Сборник статей. М.: Издательство АН СССР, 1954, 439 с. Цю ж подію відзначили й у Польші (названою «народною»). Особливу увагу треба звернути на акти колоквіуму Польської академії суспільних наук, опублікованих в Kwartalnik Institutu polsko-radzieckiego, n°1-2 (10-11), Warszawa, 1955. Костомаров, який не підносив зв'язків «братніх народів», не перевидавався після виходу свого повного зібрання творів у 10 томах, що вийшло у Санкт-Петербурзі в 1904..

Тож не варто дивуватися, що якась дисертація про Меріме і слов'ян, написана російською саме того року, залишилася у вигляді машинописуВоронович Т М., Славянская тематика Проспера Мериме в годы 1850-1870. Кандидатская диссертация. Машинопись. Москва, 1954, 362 с., у якому Меріме занадто сліпо слідував за буржуазною історією.

Однак у наступні роки можна спостерігати своєрідний випадок біфуркації у радянських дослідженнях, присвячених Меріме. Ті з них, які походили з України, намагалися, спочатку боязко, підкреслити його інтерес до своєї країни. Українські студії 1960-1961 рр. показують такий цікавий віраж Харківський університет, розташований в Україні, опублікував спочатку російською мовою розвідку Е. П. Мартянова, Об отражении русско-французских культурных связей в французском языке и литературе XIX века (по материалам литературных трудов и корреспонденций П. Мериме). Харьков, 1960. 148 с., потім невеличка вульгаризаторська статті вийшла українською мовою у Києві, щоб привернути увагу до козакофільства Меріме: Ранцова О., Лозинський І. Україна в творчій спадщині Меріме // Всесвіт, 1961, №°8.. Російські ж праці, навпаки, залишалися байдужими до цієї ідеї. Найкращим зразком такої байдужості стала публікація вибраних творів Меріме у шести томах в 1963 р., яка залишається до наших днів найповнішим виданням у РосіїМериме П. Собрание сочинений. Москва, 1963.. Тут немає жодної згадки про «Богдана Хмельницького». Вочевидь, вона б змусила говорити про Костомарова та коментувати його історичну інтерпретацію, що було неприпустимим. В обширній праці «Проспер Меріме. Бібліографія російських перекладів і критичної літератури російською мовою. 1828-1967», виданій у 1968 р., ім'я Костомарова згадується тільки одного разу. Зв'язок також розчиняється майже повністюПаевская А. В., Данченко В. Т. Проспер Мериме, Библиография русских переводов и критической литературы на русском языке, 18281967. Москва, 1968. 255 с.. А ось у київському журналі «Всесвіт», що почав виходити з 1961 р., навпаки, в 1970 р. з'явилася невеличка стаття українською мовою, у якій Меріме майже перетворювався на прапороносця франко-української дружби Наливайко Д. Проспер Меріме і Україна // Всесвіт, 1970, №°9, с. 145., це саме підтверджувалося у 1976 р в україномовній монографії про цього французького письменника, опублікованій у Києві Янковський Ю. З. Проспер Мериме, Життя і творчість. К., 1976, тут на с. 106-110 «Хмельницький» постає як плід довгих особистих досліджень..

Тож ґрунт було добре підготовлено, щоб частина україномовної публіки змогла ширше ознайомитися з «великим французьким істориком», котрий з такою повагою ставився до України. В 1987 р. один журнал опублікував у перекладі Яреми Кравця «Хмельницького» Меріме українською мовою. Цей парадоксальний демарш надав краще, ніж коли-небудь, цій адаптації статусу, так бажаного її автором у 1865 р., твору особистого й оригінального! П. Меріме, Б. Хмельніцький // Жовтень. 1987, №° 8 (514), серпень, с. 14-60 та 1987, № 9 (515), вересень, с. 20-44, переклад Яреми Кравця. Радянському режимові залишалося прожити не більше чотирьох років, але цензура існувала постійно. Текст Меріме був скорочений на 70 сторінок, а пунктири позначали зроблені купюри, однак передмова Олега Купчинського не залишала жодного сумніву щодо трохи дивного сенсу, якого хотіли цьому твору надати Купчинський О. Проспер Мерше і його твір Богдан Хмельницький. Передмова до зазначеного перекладу..

Незважаючи на легке політичне потепління, проголошене в цей період, названий «Перебудовою», який дозволив знову поширювати ідею українського самовизначення, відмінного від російського, спосіб мовлення залишався цілковито замішаним на словнику, що застряг у головах людей вже впродовж п'ятдесяти років.

«Хмельницький» Меріме, як зазначав автор передмови, був одним з найкращих наукових витворів ХІХ ст., однією з найпрекрасніших сторінок франко-українських культурних зв'язків. Це була не лише історія одного героя, сина українського народу, але історія народних українських мас, їхньої боротьби за визволення проте феодальної несправедливості, проти соціального та національного ярма. Цей твір не втратив своєї цінності, як історичне джерело. За умов тотальної відсутності точних даних, спровокованих радянськими «істориками», Купчинський нагадував, що йдеться про період, який офіційно називається «визвольна війна» проти поляків, один з найважливіших в історії, з дипломатичної, військової, соціальної точок зору та знову те ж саме, що й завжди ця війна призвела до союзу з Росією. Незалежність ще не була тоді на порядку денному. Карл Маркс це добре підмітив, сказавши, що це повстання послабило польсько-шляхетське королівство та позначилося на всій Європі. Також ішлося про боротьбу проти Контрреформації, а, отже, про європейську боротьбу проти реакції¹⁶⁹. Після нагадування про ініціативу Меріме у вивченні російської мови, вступ стверджував, що той був захоплений «запорозькою демократією» та провів десять років, з 1853 по 1863 рр., у пошуках документів, включаючи сюди українські та польські хроніки¹⁷⁰. У його стилі дуже відчутний вплив «запорозької Іліади», тобто повісті «Тарас Бульба». Тож роль Костомарова знову була курйозно мінімізована через таке очевидне незнання: ба, більше! він зустрів 1857-ий рік з розвідками, які доповнили його власні, і, як можна припустити, обидва автори могли навіть мати епістолярний контакт. Хмельницький подавався як мудрий політик, освічений діяч, втілення свого народу, хоч подекуди й запальний, який не був ні селянином, ні кріпаком, і Меріме вмів, як позначено тут, відкинути надмірну довіру, яку Костомаров відчував до польських джерел¹⁷¹. Як висновок можна стверджувати наступне, у цій великій історіографічній пустелі, породженій за півстоліття радянізації, цей «Хмельницький» був поданий українською мовою, як «об'єктивна праця», яка зробила відомою Україну та виправила її аристократичні візії. Вона заповнила «білу пляму» національної історії¹⁷². Коментарі зайві!