Костомаров і Меріме

3. Третій можливий шлях пов'язаний з українсько-російською письменницею Марією Маркович, уродженою Вілінською (1833-1907), котра публікувала свої твори під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Після розлучення зі своїм чоловіком, якого вона колись супроводжувала у засланні до Чернігова в Україні з 1851 по 1858 рр. (чоловіка було звинувачено на тому ж самому процесі, що й Костомарова, у 1847 р.), вона прибула до Франції наприкінці 1859 р., вже маючи велику репутацію літературної діячки та чарівної жінки. Ще до успіху своїх «Народних оповідань», виданих українською мовою Кулішем в 1857 р. в СанктПетербурзі, вона стала музою українофілів. Багато діячів були закохані в неї. Куліш підготував один її начерк у російському перекладі, котрому Іван Тургенєв надав потрібної форми й опублікував разом із вступним словом у червні 1859 р. Костомаров, потайки закоханий у неї, опублікував цей твір також поряд з іншими, в тому числі схвальний відгук у журналі «Современник». Між іншим він часто приймав Вовчок у себе в гостях, на своїх вечорах по вівторках. Куліш, також закоханий, хотів приєднатися до молодої жінки у Берліні, куди, як з'ясувалося, вона приїхала з Тургенєвим. Його відчай можна порівняти хіба що з відчаєм Костомарова, який колись розмірковував про самогубство, щось подібне бачимо й у поета Шевченка, змученого засланням і алкоголем. Цей епізод дуже забавляв тимчасового переможця, який писав своїй коханій жінці у червні 1859 р.: «Новини з Росії дійсно не дуже веселі, але що поробиш? Немає ліків від цієї хвороби. Зрештою, заспокойтеся: Шевченко не повіситься, Куліш не пустить собі кулю в голову, Костомаров, вочевидь, не кинеться у воду, однак я повторю це знову, що поробиш? Він живе вами та для вас. Ви тепер далеко... Він не з тих, хто вміє приборкувати свої сентиментальні почуття, сповнюючи свою душу іншою поживою... Залишається сподіватися, що він добре поміркує, перед тим як зробити стрибок». Згодом Тургенєв утішатиме її, говорячи, що вона ще молода й називатиме її своєю «милою супутницею» Письмо от 18/30июня 1859 г., Полное Собрание Сочинений и писем в двавцати пяти томах. Письма в тридцати томах. Москва, Ленинград, Издательство Академии Наук СССР, 1961-1968, Т III (1856-1859), 1961, с. 309.. Зупинившись на короткий час у Парижі, а потім надовго поселившись у Неї, з листопада 1859 по 1866 рр., перед поверненням до Росії, де віднині писатиме лише російською (українська мова потрапила під заборону), вона продовжувала розбивати серця. Її соціальні ідеї були протилежними ідеями Меріме, який знав її твори завдяки Тургенєву та побоювався її радикалізму: «Оповідання Марко Вовчок дуже печальні. Мені здається, вони належать до роду тих творів, які надихають сервів розпорювати животи своїм сеньйорам. Отже, варто їх сприймати за різновид соціалістичного вчення»Lettre du 12 juin 1860, C. G., t. IX, p. 501.. Однак цей жах не був для нього аж таким нестерпним, адже він намагався нашвидку руку перекласти один уривок, а згодом зайнявся перекладом з російської на французьку оповідання Марко Вовчок «Козачка», про що знову казав Тургенєву в 1869 р.Lettres des 10 fйvrier et 10 juillet 1869, C. G, t. XIV, p. 388-389 et 546. Цілком ймовірно, що на час свого прибуття до Франції Марко Вовчок уже володіла примірником костомаровського «Богдана Хмельницького», який був найбільшою видавничою сенсацією 1859-го року. Її чоловік жваво підтримав вихід творів Костомарова у 1857 р.Листи Марка Вовчка (Lettres de Marko Vovtchok), Kiev, Наукова Думка (La Pensйe scientifique), t. I (1850-1871), 1984, лист від 27.IX/9.X 1857 до О. Марковича. У Парижі Марко Вовчок продовувала контакти зі своїми прихильниками, котрі залишалися у Санкт-Петербурзі. В листопаді 1859 р. вона писала по-українськи Тарасу Шевченку і цього листа «з насолодою» прочитали Білозерський і Костомаров, які скористалися ним, щоб просити нарис для «Основи» у лютому 1860 р., а також просили її портрет, який Куліш виявив бажання опублікувати. Див. листи В.М. Білозерського від 4/16.XI. 1859 та П.О. Куліша від 27.II/7.III.1860 у праці Листи до Марка Вовчка, Т I (1850-1869), 1979. Автор «Богдана Хмельницького» яскраво засвідчив їй свою любов. Чи збиралася вона посприяти французькому перекладу для поширення українофільської справи, а може, щоб потішити професора? Можливо, ми надаємо занадто великої важливості речам, які не мали дуже великого успіху до публікації її «Марусі» російською мовою в 1871 р., а згодом публікації цього твору Гетзелем, котрий також був закоханий у неї! Про жодний прямий контакт між Меріме та Марко Вовчок невідомо.

4. Чисельні зустрічі та обміни листами між Меріме та Іваном Тургенєвим відмічаються між 7 березня 1857 р. та 14 березня 1869 р., тому останній теж добре підходить на роль можливого посередника в справі передачі костомаровського «Богдана Хмельницького» на стіл Меріме. На жаль, жодна річ у листах, розвідках таки дослідників, як М. Партюр'є, А. Фіфільс, «Зошитах Івана Тургенєва» А. Звігільського, не приносить уточнень з цього приводу. Прохання Меріме про допомогу у перекладі до російського письменника, про які ми згадуємо знову й знову, жодним чином не висвітлюють джерело цієї передачі. Як і в попередніх ймовірностях, хоча співпадіння викликають спокусу визначити саме це джерело посередництва, без сумніву, належало б тоді як і у вищенаведеному випадку зробити наголос на закликах до ознайомлення з українофільством. Тургенєв цікавився Костомаровим не лише як своїм суперником у змаганнях за прихильність Марко Вовчок. Він був з числа тих російських письменників, яких приваблювало українофільство, оскільки воно тоді пов'язувалося із скасуванням кріпацтва. Автор «Записок мисливця» та перекладів оповідань Марко Вовчок також підтримував контакти з П. В. Анненковим, О. Ф. Писемським, Л. і О. Жемчужниковими, не кажучи вже про Куліша, котрий йому постачав нариси та свої переклади з української мови (доказ того, що ця мова була йому не настільки знайома, як про це гадав Меріме). Він підтримував листування з В. Я. Карташевською, котра разом зі свої чоловіком М. Я. Макаровим мала тісний зв'язок з гуртом навколо «Основи». В квітні 1859 р. Він з запалом говорив про це середовище: «Що робиться у Вас, у Вашої родини та у Вашому невеличкому чарівному малоросійському світі?»31березня/12 квітня 1859, Письма, вказ. тв., Т III (1961), с. 288.. Ми знаємо, що він був присутній на публічній дискусії між Костомаровим і Погодіним 19/31 березня 1860 р. про витоки Русі. Заради цього він навіть переніс обід, який повинен був мати з Я. П. Полонським у Санкт-Петербурзі18/30 березня 1860, напередодні розладу, там само, Т IV (18601862), с. 56.. Можна бути переконаним, що, зважаючи на ту велику славу, яку отримав костомаровський «Богдан Хмельницький», Тургенєв володів цим твором. Чи привіз він його до Парижа? Дана річ видається не такою впевненою, коли подивитися на його прохолодну думку про історика, коли він у Парижі на початку 1862 р. дізнався, що колишній в'язень подібно до Достоєвського, якого змінило заслання став на шлях лояльності щодо влади, і, більше того, відмовився призупинити свої курси, викликавши загальний осуд серед своїх студентів. П. В. Анненков розповідав йому про жарти та кепкування над Костомаровим, які його дуже обурювали та на які зі своєї кафедри він відповідав, що «не гратиме роль гладіатора в такій гидкій атмосфері та гнилому дусі лібералізму цієї молоді...» Лист Анненкова, датований 15/27 березня, наведено в нотатках. Там само, с. 366.. У відповідь на це Тургенєв висловив своє здивування: «Нічого сказати, які пристрасті розгортаються у вас в Петербурзі. Це нагадує справжнє варево! Ось Дюкро-Дюмніля-Костомарова освистали!»Лист П.В. Анненкова, 25 березня/6 квітня 1862, там само, с. 366.. Таке уподібнення Костомарова до «Дюкро-Дюмніля» (точніше, Ф.-Г Дюкре-Дюмініль (1761-1819), популярний романіст, якого Тургенєв читав у дитинстві) свідчить про досить неприховане кепкування. Однак ще довгий час він буде уважно слідкувати за творчістю Костомарова. Наступного року він проситиме в цього ж самого кореспондента відправити йому в Париж два томи нових публікацій історика «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада»Лист від 19 січня 1863, там само, Т V, с. 87. Йдеться про книгу, яка щойно вийшла і яку анонсувала «Северная пчела», під назвою «Северно-русские народонравства во времена удельно-вечевого уклада», Санкт-Петербург, 1863., між тим як його зв'язки з Меріме залишатимуться тісними. Кожного разу повертаючися з мандрівки, саме йому Тургенєв наноситиме перший візит. У березні 1864 р. він писав І. А. Гончарову: «Я ще не мав часу бачитися з кимось: провів дві години у Меріме»Лист Тургенєва І. А. Гончарову, 14/26 березня 1864, Т V, с. 239.. Далі він питатиме про новини з університету, це підштовхує до думки, що він міг про це також говорити з Меріме. Згадаймо, що в той момент 7/19 березня 1864 р. історико-філологічний факультет був змушений відмовити Костомарову в званні почесного професора, з причини, як записано в протоколі, його «сепаратизму та антинаціональної особистості»Там само, примітка 7, с. 628.. Через багато років, у 1875 р. ми побачимо, що Тургенєв буде цікавитися здоров'ям хворого історика, радітиме його одужанню та чекатиме з нетерпінням на завершення його історичного роману «Кудеяр», щоправда, цей роман його знову розчаруєЛисти Стасюлевичу, 6/18 березня 1875 та П. В. Анненкову, 17/29 квітня, 1875, там само, Т IX, с. 41: «“Кудеяр” очень плох»..

5. Потужне відлуння творів Тургенєва у Франції нас підводить до розуміння дуже недбалого вивчення цієї постаті та її співпраці з Марко Вовчок, котра також яскраво проявилася в тій же Франції, хоч і скромніше. Однак якщо безперечне поширення симпатії до українофільства зовсім не пояснює від кого відбулася передача «Богдана Хмельницького» Меріме, попри все, дозволимо собі краще розглянути розмаїття можливостей, які виявляються нашій увазі, та висвітлити контекст публікації даного твору.

Хто, наприклад, підштовхнув паризького друкаря А. Франка перевидати в 1859 р. «Історію війни козаків проти Польщі» П'єра Шевальє, опубліковану в 1663 р. та перевидану в 1668 р.Автор нагадує у присвяті свого твору, що перед тим як стати «королівським радником при монетному дворі», він, подібно до Боплана, брав участь у війнах, які він описав, згодом, завдяки цьому знайомству, командував 2400 польськими [козацькими?] піхотинцями під час першої облоги Дюнкерка під проводом Людовіка XIV. Костомаров подає оригінальну назву цієї книги в своїй бібліографії, n°55. Паризьке перевидання було зроблене в 1859 р. і вміщено до 7 тому Bibliothиque russe et polonaise видавництва A. Franck. Розповідь П. Шевальє уривається на 1651 р. Пропущена Меріме в 1863 р., ця книга фігурує у виданні Леві у 1865р. (p. 35, note 1). Нове перевидання із вступом і нотатками було підготовлене Максимом Дешане у серії «Рrйsence ukrainienne», Paris, L'Harmattan, 2014, 189 p.? Варто відзначити ще й такий неймовірний факт, що в короткій передмові, Франк віддається роздумам про причини занепаду Польщі, які виглядають дуже подібними до думок Костомарова та є ще ближчими до останніх сторінок «Хмельницького» Меріме:

Його оповідання... робить наголос на пильному спостереженні й являє справжній інтерес для всіх тих, хто є небайдужим до літописів та мінливостей долі колишнього Польського королівства. Дійсно, криваві сутички, які воно мало з цією хороброю козацькою націєюМожна пригадати, що після 1857 р. ідея «козацької нації» почала знову сприйматися в Росії завдяки Костомарову. Меріме говорив про неї навіть у 1854 р., численні битви, які воно мусило витримати з супротивником, результатом чого стало потрапляння під владу РосіїКліше, яке спростовували Костомаров і Меріме., такими стали передумови занепаду Польщі та її поділу. Якби трон Ягеллонів завжди мав опертя на козаків, він не був би звернутий з такою легкістю; якби польські вельможі не звалили на себе непідйомний тягар пихи та влади й не втручалися через своє невід'ємне право до справ релігії, як їм заманеться, вони б не стали свідками того, як століттям пізніше були забрані їхні власні привілеї та прерогативи. Завжди, завжди карають через ту річ, через яку люди згрішили. Поляки несправедливо відібрали в козаків релігійну свободу й політичну рівність: згодом і самі це втратили. Якщо такий важливий урок буду отриманий від книги П'єра Шевальє, її новий видавець не шкодуватиме про час, який він присвятив її воскресінню, а його читачі не витратять години даремно, приділивши цьому твору свою добру увагуIbid., p. 3..

6. Іншим свідченням цієї «доброї уваги», датованим 1861-им роком, тобто роком, коли «Богдан Хмельницький» потрапив до рук Меріме, є віднайдення серії публікацій, зроблених під егідою іншого паризького друкаря, Ж. Тешенера, підготовлених одним з російських аристократів, навернених до католицизму, який осів у Франції та не приховував, що його діяльність була напряму пов'язана з еволюцією суспільної думки в Росії, на той час сприятливої до українофільства. Поміж дев'яти назв зі своєї «Bibliothиque russienne» князь Августин (Огюстен) Голіцин перевидав серед іншого два тексти XVII ст. про Лжедмитрія та про Стеньку РазінаDiscours merveilleux et vйritable de la conqueste faite par le jeune Demetrius grand-duc de Moscovie, du sceptre de son pиre, en ceste annйe 1605..., nouvelle йdition annotйe par le Prince Augustin Galitzin, Paris, Techener, 1858; Rйcit du sanglant et terrible massacre arrivй dans la ville de Moscou, ainsi que la fin effrayante et tragique du duc Demetrius, 1606, traduit pour la premiиre fois en franзais, 1859; Relation des particularitez de la rebellion de Stenko Razin contre le grand duc de Moscovie. Йpisode de l'histoire de Russie au XVIIe siиcle, prйcйdй d'une introduction et d'un glossaire par le prince A. Galitzin, Paris, J. Techener, 1856.. Він включив сюди також рукопис, що належав до тієї ж епохи й прославляв утворення в 1596 р.

уніатської церкви, яка прилучила значне число православних Польської Русі до католицизмуDiscours sur l'origine des Russiens et de leur miraculeuse conversion, par le cardinal Baronius, traduit en franзois par Marc Lescarbot, nouvelle йdition revue et corrigйe par le prince Augustin Galitzin, Paris, Techener, 1856..

Однак найважливішим для нас є те, що наприкінці 1860 р. Августин Голіцин зазначив у своїй коротків передмові до перевидання Левассера де БопланаDescription de l'Ukranie depuis les confins de la Moscovie jusqu'aux limites de la Transylvanie, par le chevalier de Beauplan, nouvelle йdition publiйe par le prince Augustin Galitzin, Paris, Techener, 1861.. Він розпочав з підкреслення того, що України давно утворила націю:

Рідкість оригінальних видань де БопланаЗауважимо, що з великими труднощами Меріме зміг знайти один примірник у серпні 1852 р. є не єдиним мотивом, який змусив нас присвятити саме йому дев'ятий випуск нашої «Bibliothиque гш'ііете»...Ми неймовірно вдячні йому за те, що він показав козаків, безмежно ревнивими до своєї незалежності, як жоден інший народ у світі, й, виходячи з цього добре встановленого факту, ми хотіли б, щоб наслідком цього стало те, що оцінка козацтву не була більше несправедливо перенесена на всю націю з насмішкою та жахом... ...Україна безумовно достойна набагато більшої уваги. Ми побачимо в Боплана, що за двісті років жодним чином не втратили свого значення його повідомлення та відкриття про буття однієї з найбагатших країн ЄвропиLevasseur de Beauplan, op. cit, p. XI-XV.

Як висновок, російський князь повідомляв французам, що цар-визволитель, звільнивши кріпаків, щойно погодився на публікацію для цього південноросійського населення журналу, підготованого Костомаровим і його друзями. Він лише помилився в назві цього часопису, яка не була ще остаточно узгоджена. Однак когось може вразити те, наскільки князь був обізнаний з подіями, що відбувалися у Санкт-Петербурзі: «Нам здається вчасним привернути до цієї країни увагу у мить, коли вона нарешті може отримати ласку від мудрої діяльності володаря, кожен проект якого позначений прагненням величі та важливостіIbid., p. XV.». Одна нотатка уточнює, що це за проект:

1 січня 1861 р. у Санкт-Петербурзі має вийти журнал, покликаний слугувати друкованим органом інтересів саме цієї країни. І не можна вважати недоречним, що ми воліємо надати цьому повідомленню такої важливості. Цей журнал називатиметься «Вісник України» та, звичайно, буде редагуватися людьми, сповненими як таланту, так і патріотизмуLevasseur de Beauplan, op. cit, p. XV.

Ще одна річ щодо намагань виявити передавача твору Костомарова Меріме. Ім'я А. Голіцина з'явиться лише в ХІІІ томі «Correspondance gйnйrale» [«Загального листування» Є. Л.], у якому Голіцин, котрий мешкатиме у Каннах в 1867 р., спробує перекласти роман «Дим» Тургенєва й проситиме кілька підказок у Меріме. Ніщо не заважає нам думати, що у Парижі він міг мати безпосередній зв'язок з Меріме, обходячись без листування. Але нічого це і не стверджує. Однак варто пригадати, що, презентуючи в липні 1861 р. костомаровський «Бунт Стеньки Разина» в «Journal des Savants», Меріме вже засвідчив своє знайомство з перевиданням старовинного французького тексту про Разіна все того ж Голіцина. Дві праці Костомарова, які виявляться в 1865 р. в цьому ж виданні могли бути передані вже згаданим російським князем-українофілом.

2. Меріме за роботою

Не будемо більше губитися в здогадках, огляньмо, завдяки безцінному зібранню Моріса Партюр'є, що ж нам повідомить «Загальне листування» Меріме про його роботу над своїм «Богданом Хмельницьким».

Перша епістолярна згадка про книгу, стосовно якої Меріме збирався опублікувати відгук, не згадуючи ніде імені автора своїм французьким кореспондентам (він його наводив лише в листах до своїх російських кореспондентів), міститься у листі до Женні Дакен від 6 січня 1862 р. А місяцем пізніше ми вже бачимо Меріме, який розпочав писати свій відгукДив. його лист Альфреду Араго, 16 лютого 1862, С. О, ї. XI, р. 46.. Якщо ми припускаємо, що Меріме прочитав обидва томи костомаровського твору перед тим, як сісти за роботу, бо видається малоймовірним, щоб він узявся за створення цієї адаптації ні з того, ні з сього, і якщо врахувати посередню якість його вмінь у російській мові, котрою ми володіємо дуже добре, треба притати до думки, що він повинен був отримати цю книгу кількома місяцями раніше, інакше кажучи, в другій половині 1861 р., і, нашвидкуруч розібравши її, прийнявся «перетравлювати» її наприкінці січня на початку лютого 1862 р.

Я прочитав в одній російській книзі історію ще одного козака, набагато освіченішого за Стеньку Разіна, який мав нещастя називатися Богдан Хмельницький. З ім'ям таким складним для вимови зовсім не дивно, що він залишився невідомим нашим західним добродіям, котрі тримають у пам'яті тільки імена, які мають грецьке або латинське походження.. ,До Женні Дакен, 6 січня 1862, С. О., ї. XI, р. 6.

Треба зауважити, що більша частина листів за 1862 і 1863 рр. написана з гостинних будинків чи імперських резиденцій, куди Меріме переїжджав, слідуючи за двором. Це надає «роботі» над «Богданом Хмельницьким» характеру дилетантського; у будьякому разі, робота ця мало нагадувала концентрацію ерудита, зануреного в комплексні джерела, котрого уявляли собі захоплені критики, про яких ми вже неодноразово говорили. Звичайно, можна собі уявити його працюючим з раннього ранку до пізнього вечора й усю ніч, однак наступна згадка, що засвідчує його інші турботи та є сповненою самоіронії, дуже відрізняється від першої та показує нам відпочивальника на курорті, схвильованого то своїми болями в спині, звичайно реальними, то, в іншому випадку, біллю в легенях; саме від цієї хвороби він і помре кількома роками пізніше:

Мене змусили приймати якісь ліки та стріляти з лука. Я взяв акварель і описую життя чоловіка великого, але невідомого, якого звали Хмельницький.. ,Лист Альфреду Араго, 16 лютого 1862, C. G., t. XI, p. 46.

Якщо слідувати Траару, котрий переконує, що ця робота, згадана кількома словами, була скоріше графоманією, яка відбувалася в порожнечі старості через острах перед байдикуванням, то, подібно до нього, прийдемо до жахливого припущення: «Ці переклади якщо вони насправді цілком належать Меріме доводять, що автор «Кармен» зробив суттєвий прогрес у знанні російської мови.»P. Trahard, La Vieillesse de Prosper Mйrimйe, op. cit., p. 203.. А чи не якийсь літературний негр створив цей переклад, котрий Меріме згодом відполірував? Ось таке припущення! Навіть якщо Траар і не є критиком, котрий цілковито заслуговує на довіру, дослідження, по можливості більш повне, ніж у нього, не в змозі відкинути це запитання, яке закликає до здорового глузду. Одна річ є зрозумілою, ні сам Меріме, ні його російські порадники не знали добре української мови. Численні цитати Костомарова цією мовою створювали для нього проблему, тому, після певних спроб і консультацій, Меріме змушений був відмовитися від більшості з них. Між тим, як третій лист, у якому згадується «Богдан Хмельницький», від 25 липня 1862 р., цікавиться у мадам Лагрене (уродженої Дубенської), своєї викладачки російської мови, котру П'єр Гонно гарно представив у своєму вступі до «Лжедмитрія»:

Чи знаєте ви козацьку мову, мадам? Запорожці, схопивши юного Потоцького, сказали йому: «Видный пане Степане, не попав, небоже, на Запороже, не найшов, небоже, горазд шляхту»Костомаров. Богдан Хмельницкий. Т. 1. 460 с. С. 122. Лист мадам де Лагрене, 25 липня 1862, C. G., XI, p.156.. Двоє росіян, до яких я звернувся по допомогу, нічого не второпали. Чи не може бути так: Бедный Пане Степане не попадай на запороже... Бідний Етьєн, не потрапляй до країни запорожців. «Не найди набеги горязд шляхту»: остерігайся робити набіги на польську шляхту . Таке тлумачення мені ви-

дається досить ризикованим .

Це походило більше на галіматью. Порадники Меріме могли ще менше йому допомогти, оскільки у виданні Кожанчикова містилася помилка друку, що перетворила «шляху» на «шляхту» (отже, польська знать постала замість дороги). Ніхто, як не намагався, не міг нічого зрозуміти, тому ми не знаходимо цієї цитати у пасажі про загибель Стефана ПотоцькогоLes Cosaques d'autrefois, 1865, p. 39-40. Партюр'є подає у примітці 2 цієї книги гарний переклад, який став можливим, завдяки виправленням, зробленим Костомаровим у четвертому виданні 1884-го року, с. 283. Від такого Меріме часто відмовлявся, натрапивши на цитати українською..

Два місяці потому, 27 вересня 1862 р., зі свого заміського будинку на Вілла Євгенія в Біаріці, він подав Женні Дакен нову звістку про просування його інтелектуальної справи, як у горах, так і на березі моря:

Незважаючи на променади та кухню, я мало працюю; я написав у Біаріці та на Піренеях більше половини тому. Це знову-таки історія одного козацького героя, яку я подам до

«Journal des Savants»C. G, t. XI, p. 189.'.

«Journal des Savants» це найстаріше у Європі літературне та наукове періодичне видання, створене в 1665 р. Після перерви в добу Великої Французької революції воно було відновлене в 1816 р., редагувалося членами Французького інституту та друкувалося в Національному видавництві. Головним його редактором з 1838 по 1872 р. був П'єр-Антуан Лебрен. Саме останньому Меріме адресував 25 листопада 1862 р. повідомлення про свій нарис, який цей журнал мав опублікувати в одному номері, котрий не був ще остаточно визначений, оскільки впродовж довгого часу, як це зазначає Г Кошері у своїй «Історії «Journal des Savants»», зобов'язання, визначене розпорядженням від 1828-го року, що обмежувало подібні нариси кількома сторінками, не виконувалося суворо. Збираючись залишити Париж і вирушити до Канн, Меріме написав своєму колезі:

Знаю, що обіцяв вам невеличку та кумедну козацьку історію. Але я вас не підловлював по-зрадницьки. Вона буде доволі довгою і не дуже веселою, тут людей саджатимуть на палю, здиратимуть з них шкіру й вішатимуть без розбору. Будьте ласкаві, прочитайте цей маленький уривочок, який не складає і п'ятої частини біографії мого героя. Якщо це вас не злякає та ви не вважатимете цю річ занадто затягнутою, ви могли б змусити прочитати першу статтю на одній з наших рад. Я відправив би вам з Канн відкорегований зразок, а слідом ще один, коли він буде повністю готовий. Якщо тільки ви не чекатимете на моє повернення, що, можливо, було б на краще. Зрештою, використайте це, як вам заманеться.

Зауважте читачу, що варто вимовляти Bogdan, як наче б то це було написано Bohhdane, а Chmielnicki як Khmiel'nitski. Треба було б п'ять чи шість років перебувати в Росії чи Польщі, щоб вимовляти якось так [sic].

P. S. Моя адреса буде в Каннах і ви зможете мені переправляти зразки на маршала Ваяна, котрий передає мені щотижня пакет з іншими зразками, разом з кореспонденцією Наполеона ІC. G, t. XI, p. 244..

Редактор журналу міг тільки погодитися з виконанням настанови члена Академії словесності та вишуканого письменства з листопада 1843 р., а також члена Французької академії з березня 1844 р. Член ради «Journal des Savants», Меріме замінив у ній Катремера де Кінсі на його посаді асистента в 1858 р. та скромно підкреслював свою близькість до двору Наполеона ІІІ, мимохідь згадуючи, яку почесну справу йому довірив маршал Ваян, міністр імператорського дому. Хід без будь-яких зволікань нарису такого метра ставав ще більш безпроблемним, зважаючи на те, що з 1861 р. Меріме став близьким другом Віктора Кузена (якому він навіть підшукав житло у Каннах) і що тут був присутній учень, секретар і біограф останнього Жуль-Бартелемі Сент-Ілер, котрий трьома днями пізніше читав перші сторінки «Хмельницького» на раді журналу.

Бартелемі Сент-Ілер міг бути лише вдячним Меріме: десятьма роками раніше, в 1852 р., саме той висунув його кандидатуру до згаданої ради, щоб дозволити йому посісти це місце. Тож, за відсутності автора Сент-Ілер мав за честь 28 листопада презентувати початок «Хмельницького» присутнім академікамДив. Рrйface de Fйlix Chambon aux Lettres inйdites de Prosper Mйrimйe, Laval, L. Barnйoud, 1900, p. LXXXVI. Траар зробив узагальнюючий висновок з листа за 28 листопада 1862 р. від Бартелемі Сент-Ілер, наведеного Шамбоном, що «читання цих статтей [шести статтей! Д. Б.] було зроблене на раді «Journal des Savants» Бартелемі СентІлером й отримало великий успіх». (La Vieillesse de Prosper Mйrimйe, op. cit., p. 189, n. 1) Однак на цей день був прочитаний лише перший епізод, і нічого не дозволяє стверджувати, що наступні епізоди були зачитані також.. Поданий таким чином перший уривок зміг з'явитися вже у січні. Машину було запущено, тому треба було йти до кінця сторінками двотомника Костомарова.

5 грудня 1862 р., видатний француз, однак поганий географ, Меріме знову запитував свою викладачку через посередництво її дочки Ольги де Лагрене:

Мадам, чи не знає часом ваша мати, як називається польське місто, яке російською зветься Львов [Lvov]C. G, t. XI, p. 249.?

Щоправда, це місто, яке належало Австрії після першого поділу Польщі в 1772 р. і яке на той час було перехрещене на Лемберг, але називалося також і Леополь, могло бути не дуже відомим французам доти, коли воно знову стало польським у 1919 р. під назвою Lwow чи коли воно знову стало українським у 1945 р. і зветься як і зараз Львів. Меріме отримав правильну відповідь. Її можна знайти в «Journal des Savants» на сторінці 81 «Козаків давніх часів»: «Переможна армія за три дні дійшла до Львова (Лемберга)....».

Наприкінці 1862 р. переклад костомаровських українських фраз ставав для Меріме все більшою та більшою проблемою. Він говорив про це з Тургенєвим перед відправлення до Канн, де збирався провести багато часу, однак змушений був знову й знову звертатися до російського письменника, котрий, вочевидь, мусив розуміти українську мову хоча б тому, що робив переклади творів Марко Вовчок, хоча, як ми знаємо, той теж інколи потребував допомоги в цій справі. 20 грудня 1862 р. Меріме нагадував Тургенєву:

Я тут роблю невеличку річ для «Journal des Savants» про мсьє Костомарова та Хмельницького. Ви надали мені переклад такої козацької фрази: «Король, як король, але вы королевенята бройте много и наброилысте». Я її записав під вашу диктовку, але забув у Парижі; чи не були б ви ласкаві зробити цю річ повторно. Мені здається, що «бройте» означає «бродить», тобто «ідіть». Однак я не знаю, що робити з «набройлысте» С. О., ї. XI, р. 263. «Гарний» переклад, який наводить Партюр'є не є переконливим: «королевенята» не може означати людей короля, а лише придворних, як цим ім'ям називали в Україні впливових панів і магнатів.

Ми повернемося при порівнянні текстів до цього розлогого пасажу з довгими українськими цитатами, включеного Костомаровим навмисно, однак зможемо побачити, що навіть відповідь Тургенєва не допомогла йому вийти з утруднення.

Трьома днями пізніше, 23 грудня 1862 р., Меріме надіслав відкореговані начерки своєї першої частини твору Лебрену через посередництво маршала Ваяна та вклав у пакет коротку записку для Лебрена. Ваяну він сказав:

Ось начерки для «Journal des Savants», які, незважаючи на свою недолугість, я мушу відправляти за наполяганням мсьє Лебрена... Нині я лежу в ліжку, страждаючи від пекельних мук у попереку, і єдине, що я можу у вас попросити, це передати мої начерки мсьє ЛебренуС. О., ї. XI, р. 267..

Він повідомляв Лебрену про хід своєї роботи, завершивши її другий епізод:

Ось виправлені начерки. Крім того, тут є і друга стаття, за якою незабаром послідує й третя, котра, на жаль, не стане останньою. Можливо, я сам вам її принесу, якщо громадські справи мене потребуватимуть. Ви можете висловити заперечливу думку, що нехай той чортяка сам виправляє свої начерки, раз він прямий як свая та лежить на спині...С. О., ї. XI, р. 267.

Тож ми проштрикнули мильну бульбашку загального обожнення цього добровільного мученика, його задоволення від труднощів такого довгого оповідання, написаного складною мовою й сповненого жахіть, фізичних страждань, котрі всі треба було здолати, щоб досягти визначеної мети. Кількома днями пізніше у новому листі до Івана Тургенева від 27 грудня відчуваємо філологічне сум'яття перекладача, оскільки стиль його героя, що висловлювався мовою, якою Меріме не володів, залишався йому незрозумілим, і це створювало найфантастичніші припущення:

Я дякую вам за переклад з козацької мови «бройте и наброилисте». Я дуже добре розумію, однак не можу ще підібрати французький вислів для перекладу цієї фрази. Погляньте, як ви знаходите, чи міг би такий стиль бути притаманний Хмельницькому: «ви вчинили серед нас розгардіяш; тож треба тепер заплатити за побиті горщики», або так «ви у нас гуляли, як душі завгодно, дивіться, щоб животи не скрутило»С. О., ї. XI, р. 275. С. О, ї. XI, р. 288..

Меріме іронічно оцінював жорстокість, котру він знайшов у «Саламбо», який щойно з'явився. Він порекомендував Женні Дакен прочитати його 3 січня 1863 р., кумедно порівнюючи цей твір з отриманою ним працею Костомарова:

Шкода, що ви не читали «Саламбо». Це правда, що там є цілковите божевілля та ще більші страждання й гидоти, ніж у «Житті Хмельницького», але зрештою, там є талант і ми отримуємо від автора думку цікаву та ще більш привабливу для його прихильників, городян, котрі хотіли б говорити про різні речі з порядними людьми .

Потім він порадив її прочитати «Батьків і дітей» Тургенєва, яких він читав російською та вихід яких очікувався французькою. Він повідомив їй про суперечку, викликану цим романом у Росії на сторінках «Современника», додавши: «Це, на мій погляд, досить добрий знак того успіху, який здобуває твір, звільняючи у такий спосіб суспільство з ланцюга». Однак Меріме й надалі продовжував не згадувати про той розголос, який Костомаров викликав у Санкт-Петербурзі, і важко собі уявити, щоб він про це не знав. Він продовжував презентувати свій великий нарис як своєрідну буфонаду, сповнену посадження на палі:

Гадаю, що дам вам почитати й другу частину «Хмельницького», у якій я виправив недоліки під час лежання на спині. Ви побачити у ній велике число козаків, посаджених на палі, та євреїв, з яких живцем здирають шкіруIbid., Партюр'є уточнює, що ця частина з'явилася в «Journal des Savants» у лютому 1863 р...

Починаючи з 6 січня 1863 р. листи з Канн до Лебрена показують, що Меріме, залишаючись на місці, намагався накопичувати сторінки для «Journal des Savants», які засвідчували б про його безперервну академічну діяльність. Він зробив справою честі випередити потреби журналу:

Я припускаю, що ви отримаєте від мсьє маршала одну маленьку й кумедну штуковину, яку я вам надіслав минулого року. Вона містить продовження, яке я надаю вашій увазі, однак я думаю, що ви не занадто поспішаєте й могли б почекати до 20-го числа цього місяця. Тоді б ви побачили, що я поспішаю з цим зверненням і роблю в той же час ту справу, яка, на мою біду, не стане останньою втіхою, що мені доведеться отримати на раді. Якщо ж однак ви потребуватимете негайної копії, я вам її надішлю відразу, як ви в мене її попросити, скориставшись маршальською поштою...

Не затрудніться написати мені, якщо ви не потребуєте прози C. G, t. XI, p. 294-295. Звернення, про яке йдеться тут, є відповіддю сенату на тронну промову Наполеона ІІІ. Одним з найяскравіших питань стало ставлення суспільства до кривавих репресій, здійснених росіянами під час варшавського повстання. Люб'язність, з якою Меріме іронічно намагався вплинути на раду журналу, була, насправді, не просто привілеєм, якого він просив: робочий стіл публікацій демонструє, що велике число академіків писали тоді нариси, які перетягувалися з номеру в номер..

Як ми вже зазначали вище, згадуючи про контакти офіційного російського світу з Меріме, вони мали привести його до обережності у висловленні певних точок зору перед лицем дискусії між великоросіянами й українофілами. Чи не є симптоматичним, що, подякувавши 6 червня 1862 р. Погодіну, противнику Костомарова, історику-кадилоносцю Миколи І й голові Товариства друзів російської літератури, за відзнаку, отриману в квітні, Меріме відчував потребу шість місяців потому, 9 січня 1863 р., нагадати про це визнання Соболевському й підкреслити у той же час, як цей українець його дратує.

Я нещодавно написав до Товариства любителів російської літератури, щоб подякувати йому за виявлену щодо мене честь.

Меріме зазначив, між іншим, що він мимоволі занурився у проблему, котра йому є чужою:

Я відправив нарис до «Journal des Savants» щодо твору мсьє Костомарова про Богдана Хмельницького. Я сердитий на нього за те, що він вставив стільки малоросійської мови у свою книгу. Без Тургенєва я б ніколи з цим не впорався С. О., ї. XI, р. 298. Партюр'є уточнює, що третя стаття з цього приводу з'явилася у березні 1863 р. Ми зауважимо, що Меріме не використовував термін «українець» чи «козак», однак тільки «малорос», що позначає вплив на вивчення костомаровської тематики Соболевського, котрий був прибічником Великої Росії..

13 січня 1863 р. він повторював Лебрену те, що говорив тижнем раніше:

Ось виправлені начерки. Я поки не відправляю вам третю статтю, яку привезу незабаром, втім ви маєте копію в шухляді. Будьте ласкаві зробити для мене кілька екземплярів окремо, десь дюжину, не більшеС. О, ї. XI, р. 302..

Перебування в Каннах тривало довгий час з 1863 р. Починаючи з січня, Європа звернула свій погляд до Варшави, де щойно спалахнуло друге за століття польське повстання проти Росії. Пристрасні антипольські акценти костомаровського «Богдана Хмельницького» тільки зміцнили тогочасну природну ворожість до Меріме варшавських інсургентів, у яких французькі консерватори помилково бачили соціалістів. Можливо, письменник бачив у цих подіях ознаку нового більш широкого розгортання давньої боротьби козаків проти Польщі. 28 січня 1863 р. він немов би по-секрету довірився Женні Дакен, як шкодує, що його тяжка праця з адаптації призначена для журналу, котрий має таке вузьке коло читачів. Звична самоіронія висловлювала відсутність ілюзій:

Я проводжу вечори, створюючи прозу для «Journal des Savants». Ця звірюка Хмельницького все не закінчується, і я боюся, що мене вистачить ще дві статті, а потім буду читати відхідну молитву; я вже написав їх три, і теж дуже довгі, як ви могли прочитати. Там не бракувало посаджень на палю, здирань шкіри та інших веселих речей. Боюся, що це не дуже нагадуватиме «Саламбо». Ви мені маєте сказати свою відверту думку з цього приводу, якщо знайдете цей рідкісний «Journal des Savants», який неуки наполегливо не хочуть читати, незважаючи на його достоїнства .

Удавано оплакуючи безкінечну довжину твору, Меріме уподібнював себе до Сізіфа, котрий штовхав угору камінь. 13 лютого 1863 р. він надіслав П. А. Лебрену вже звичні повідомлення:

Я відправляю сьогодні маршалу Ваяну перший виправлений начерк другої статті та рукопис третьої. Припускаю, що у вас не виникне гострої потреби у четвертій до березня. Перепрошую, але боюся, що й це не буде остання. Це диявол Хмельницького має життя таке довге, ще довше, ніж його прізвищеC. G, t. XI, p. 323. C. G, t. XI, p. 333..

Єдина обставина, яка час від часу блокувала перероблення костомаровської книги, це, як і завжди, українська мова. Меріме бракувало Тургенєва. Цей приятель змушений був тимчасово через загрозу конфіскації своїх маєтків повернутися до Росії, щоб дати пояснення з приводу своїх контактів з лондонським «Колоколом», революційним журналом Герцена. На щастя виправданий, він незабаром повернувся до Парижа. 24 лютого 1863 р. Меріме, котрий ймовірно ще не знав про ці неприємності та поспішав йому повідомити, як йому довелося відмежуватися від слабких потуг уряду Наполеона ІІІ з цього приводу:

Ці польські справи мене дуже засмучують. Не те, щоб я мав дуже багато симпатії до поляків. Я все думаю про те, що ви мені казали про їхній розум та їхнє походження, але я боюсь, щоб у їхніх прекрасних очах нам не зробити якоїсь дурниці...

Потім він переходив до свого головного джерела:

Під час свого перебування тут, я працював дуже повільно (як ми працюємо в гарному краї, де чудова погода сприяє прогулянкам) над історією Хмельницького. Мсьє Костомаров уявив собі, що весь світ повинен знати козацьку мову й усипав свою книгу чудовими словами, яких не знайдемо у словниках. Що це за річ, яку мсьє козаки називають «Майданъ»? Це турецьке слово, яке означає площу. Аль-мейдан у Константинополі це простір для коней, колишній іподром візантійських імператорів. Однак після битви під Батогом козаки «устройли Майданъ, Загремела дикая музыка, полилась горелка, и среди гулянки, выводили поляковъ, и на Майданъ рубили имъ головы, приговаривая: Отсе вамъ за Берестечко, отсе вамъ за унию, отсе вамъ стаций». Я підкреслив слова, сенсу яких я не зміг зрозуміти. Доручаю себе вашому знанню, коли повернуся до Парижа.

Меріме занотував уточнення на випадок, якщо Тургенєв цього не знав:

Берестечко це назва села, біля якого поляки розгромили козаків та посадили багатьох з них на паліС. О, ї. XI, р. 341-343..

Не отримуючи відповіді та не маючи змоги чекати, Меріме залишив політичні та релігійні натяки й нічого не додав, як ми можемо побачити в тексті, окрім кількох яскравих нотаток на свій розсуд. Перебуваючи весь час у Каннах, він продовжував змальовувати своїм французьким кореспондентам, ті зусилля, яких йому коштує цей переклад, часто презентований, як особиста розвідка. Письменник знайшов ідеальну тему, щоб спростувати візію Польщі, яка домінувала у Франції, та зміг «обрати своїх героїв всупереч загальній думці», як він зауважив в одному з листів. Дійсність все більше й більше змішувалася з його думками про Польщу, котра поставала все в чорніших фарбах по мірі того, як він всотував у себе погляди Костомарова. Не виключено, що у цей момент антипольське обурення Меріме було ще більше підігріте публікацією в Парижі брошури, написаної таким собі Ь. М., яким був ніхто інший як Ладислас (Владислав), син поета Адама Міцкевича, котрий намагався воскресити у Франції ідею великої Польщі, що включала б Україну, якою вона була до 1772 р. Вірячи в сприятливе завершення повстання у Варшаві, цей поляк проголошував: «Є цілковито неможливим уявити собі Польщу без Україну, як Італію без Неаполя чи Францію без провінцій по Луарі»La Pologne et ses provinces mйridionales (Podolie, Wolhynie, Ukraine), manuscrit d'un oukraпnien [sic], publiй avec prйface par L. M., Paris, Dentu, 1863. Таке порівняння було зроблено в праці Йlie Borschak, L'Ukraine dans la littйrature de l'Europe occidentale, Paris, 1935, цей твір перевидано в Києві українською мовою в 2000 р., включаючи доповнення, зроблені автором перед смертю в 1959 р. Ілько Борщак, Україна в лiтературi західної Европи, Київ, 2000 (цей твір викликав велику довіру у Г. Монго).. Мадам де Рошжаклен отримала 28 лютого 1863 р. наступного листа:

Цього вечора я змінив свої задоволення, пишучи біографію одного жахливого дивака на ім'я Хмельницький, гетьмана українських козаків у середині ХУІІ ст., і, здається, саме він вигадав національні війни. Ось бачите, як я обираю своїх героїв всупереч загальній думці. Цей видатний чоловік хотів звільнити малоросіян, або козаків, своїх земляків від ярма поляків, які в той час спричиняли найрізноманітніші нещастя селянам їхньої країни. Сьогодні, як мені здається, поляки знову в пошані. Недоліком мого твору [мого твору! Д. Б.] є те, що йому бракує різноманітності. То козаків можуть схопити поляки й посадити їх на палю. То поляків ловлять козаки та живцем здирають з них шкіру. Це навіть трохи монотонно. Я хотів би щось змінити, але історична правда мене від цього утримує [слово «переклад» пропущено, йдеться про «історичну правду»! Д. Б.]. Ця штука публікується в «Journal des Savants», одним з редакторів якого, хоча й недостойним, я є, і після свого повернення до Парижа я попрошу вашого дозволу надіслати вам цю річC. G, t. XI, р. 349-350..

Далі знову він примішує до свого «твору» неприязний стереотип, що стосувався польських інсургентів ХІХ ст., який кон серваторами сприймався залюбки в 1863 р. в образі завзятих революціонерів, з давніх-давен здатних лізти на різного роду барикади. Зважаючи на ту приязнь, яку вони отримали в палаті парламенту, Меріме побоювався, щоб Франція не кинулася, як десятьма роками раніше, на Росію:

Хоча поляки і є добрими католиками, я ніколи не можу забути, як вони двічі давали щурячої отрути маркізу Велепольському та тричі хотіли його вбити, оскільки той намагався повернути Польщі щастя під правлінням імператора ОлександраПро спроби Велепольського з 1862 р. Daniel Beauvois, La Pologne des origines а nos jours, Paris, Le Seuil, 2010, p. 260-261. Про повстання загалом, ibid, p. 255-267.. Більше того, я пригадую, як у 1848 р. вже чув польські розмови про всі ці барикадиКінець листа мадам де ла Рошжаклен від 28 лютого 1863, C. G., t. XI, p. 350..

Після п'яти місяців, проведених у Каннах над запозиченням з Костомарова та спостереженням за подіями ХУІІ ст., які були далекими від того, щоб представляти поляків нацією-страждальницею, розіпнутої на хресті, як тодішні романтики намагалися подати, Меріме у березні повернувся до Парижа з головою, сповненою образів з книги, у яку він був занурений і яка повністю співвідносилася з гоголівським «Тарасом Бульбою», прочитаним ним із таким смаком за п'ятнадцять років до того. Зрозуміло, що в нього не було жодного бажання підтримувати боротьбу Варшави проти російського гніту. 17 березня 1863 р., втомившись від вислуховування пропольських промов у сенаті, він написав листа й надіслав його своєму англійському приятелю Едуарду Еллісу:

Я пишу вам з сенату в час, коли мій колега мсьє Бонжан говорить нам заяложені істини про Польщу. Не розумію, як уряд не може спробувати завадити у нас цій дискусії, яка у нас ще більше недоречна, ніж в Англії. Хтось нам говорить у промовах про принца Наполеона, що виглядає ще більш серйозним і небезпечним. Ви повинні були бачити дипломатичні писання, які вже були надруковані. Мені здається, що лорд Рассел, відклавши це питання на майбутнє, винахідливо від нього відійшов. Нам належало б скористатися його прикладом, однак ви сповідуєте політику інтересів, а ми політику почуттів. І це особливо мене лякає ... С. О, ї. XVII, р. 53. Принц Наполеон, кузен Наполеона ІІІ, від якого той відрікся, якраз тоді отримав петицію підтримки від поляків. Джон Расселл був разом з французом Друеном де Люйсом одним з головних переговорників, які заважали розриву з Росією.

Наступного дня, 18 березня, він знову підкреслював Тургенєву, котрий також щойно повернувся до Парижа, поєднання своєї роботи над перекладом з діяльністю сенатора, ворожого до будь-якої допомоги Польщі. Він анонсував подачу четвертої частини «Хмельницького» до друку в «Journal des Savants» і з притаманною йому невимушеною іронією підсумовував: «Потім у мене бути Польща, повстання у якій я приборкуватиму з

2- ої до 6-ої години.»С. О, ї. XI, p. 361.. Все це, звичайно, зовсім не означало, що він хоч трохи приставав до українофільства свого історичного провідника, за яким він щоденно слідував у своєму нарисі. Того ж дня він, здається, постійно скаржився на тяжке завдання, яке сам собі придумав: «Я зараз у Парижі, однак мушу працювати як негр над цією незграбною прозою», написав він Ользі де ЛагренеС. О., ї. XI, р. 360.. Балансуючи між втіхою та втомою, проклинаючи Костомарова та не в змозі відступитися від нього, Меріме 20 травня 1863 р. передбачав той момент, коли він закінчить роботу та запропонує все в купі своїй імператорській приятельці. Дамас-Інар, професор Коллеж де Франс, бібліотекар Лувра та перекладач «Дон Кіхота», був особистим секретарем двору імператриці. Саме до неї з усією очевидністю було спрямовано послання, отримане Дамасом-Інаром: «За кілька тижнів я матиму можливість запропонувати вам жахливо довгу штуковину. Ви колись хотіли прочитати одну історію про мого першого козака, тепер я маю іншу, котра, на жаль, набагато довша від першої...»С. О., ї. XI, р. 386.. Безумовно він був переконаний, що не має потреби пояснювати секретарю двору імператриці Євгенії відмінність між козаками-розбійника Стеньки Разіна та козаками-нацією Хмельницького.

Меріме витратив ще два місяці у намаганнях працювати, щоб наситити свій величезний нарис. 12 червня 1863 р. він анонсував передостанню частину в номері за за цей місяць і просив Женні Дакен продовжувати слідкувати за випусками: «Хмельницький міститься там у п'ятій статті, яку я виправляю, і це не буде остання. Я вам відправлю начерки, якщо ви захочете та якщо ви зможете їх прочитати в невиправленому вигляді .»С. О, ї. XI, р. 397..

Останній випуск загрожував з' явитися з запізненням, бо Меріме включився в урядові перестановки. Ахілл Фульд запропонував йому стати міністром народної освіти та культів замість Віктора Дюрюі, але він почувався зобов'язаним складати промови до митців, які мав виголошувати маршал Ваян, призначений на чолі переформатованого міністерства імперських архівів (що, публікувало кореспонденцію Наполеона І), мистецтв та історичних пам'ятників. Це пояснює чому, на противагу довгим вечорам у Каннах, йому трохи бракувало «копії в шухляді».

23 червня 1863 р. він скоротив останні костомаровські аркуші, які йому належало ущільнити, й сказав Лебрену:

Ви просили в мене цю копію на початок наступного місяця, але ви навіть не уявляєте, як складно працювати тут. Тож я боюся, що не зможу вам подати якусь річ, більш-менш відшліфовану, до середини наступного місяця. Чи задовольнить вас це? Протягом двох днів, які я перебуваю тут, написав лише кілька сторінок. Всі свої ранки та всі свої вечори я вбиваю себе заради вас. Проте запевняю вас, що все буде готове до засідання 1 липня, в цьому точно можу вас запевнити. Будьте ласкаві сказати, яким є найвіддаленіший ліміт часу, котрий ви могли б мені погодити, Додайте до цього, що мені загрожує, можливо, отримати міністерство культів...

Порадійте, Хмельницький помре в наступній статті.

Меріме не тільки займався державними справами. Він старанно грав свою роль придворного, що було не менш обтяжливо. 2 липня 1863 р. ми бачимо його в замку Фонтенбло, де, як він писав Женні Дакен, Меріме перебував разом з двором, щоб «пити, їсти та спати», «займатися веслуванням три чи чотири години в облягаючи панталонах на озері й заробити жахливі приступи кашлю». Однак компліменти довірительки його підбадьорили та підштовхнули до того, щоб покінчити з Хмельницьким:

Я в захваті, що мій козак не буде вас більше засмучувати. Я вже й сам зі свого боку почав утомлюватися від нього. Мені потрібно його поховати першого числа наступного місяця і, навіть не уявляю, як зможу досягнути цією мети. У мене все не виходить працювати тут, хоч я і взяв з собою всі своє нотатки та книги...

Ці нотатки мали бути лише легенькими чернетками, а його книги це двотомник Костомарова та російсько-французький С. О, і. XI, р. 418. словникDictionnaire russe-franзais dans lequel les mots russes sont classйs par familles, ou Dictionnaire йtymologique de la langue russe, Charles-Philippe de Reiff, Saint-Pйtersbourg, 1835-1836, 2 vol., que signale Michel Cadot dans «Mйrimйe а la dйcouverte de la littйrature russe», article citй, p. 168169, aprиs M. Parturier, C. G., t. XII, p. 451, n. 2., однак до самого кінця йому потрібно буде поширювати ідею, що обширна документація покладена в основу цього безкінечного нарису. Уже й останній строк цього безупинного перенесення підійшовУ відповідності до приблизного щомісячного ритму. Див. нашу нотатку 2., коли стало все більше й більше зрозуміло, що польське повстання зазнає катастрофи через розходження між його очільниками та переважаючій міці росіян. Упродовж довгого часу саджаючи на палю поляків разом з Костомаровим, Меріме подвоїв свою радість проти повстанців 1863-го року так, наче він завжди був занурений у жорстокості ХУІІ ст. в Україні. Наполеон ІІІ, стурбований зближенням Бісмарка з Олександром ІІ, прагнув допомогти Варшаві розправити вітрила й підтримав туманну надію на допомогу польських аристократів з отелю Ламбер, однак навіть ці мрії приятелів Меріме, таких як родина Замойських, його знайомих з 1851 р., не могли похитнути проросійської симпатії.