Костомаров і Меріме

7 серпня 1863 р., ще перебуваючи під враженням від кривавих розправ Хмельницького, він написав Едуарду Еллісу в Лондон:

Погляньте на красу дипломатії: якби нічого не втрутилося, Польща була б розчавлена чи придушена менш ніж за місяць. Їй досить справедливо дають пожити, щоб вона якомога більше використовувала свої ресурси та якомога більше втрачала свого народу. Що відбудеться далі? Припустімо, що Росія буде змушена з огляду на західний хрестовий похід відпустити Польщу на певний час, однак поміркуймо, чи не візьме вона реванш трохи згодом? Від часу, коли існують така собі Росія і така собі Польща, одна має звичку проковтувати, а інша бути проковтнутою. Чи можемо ми змінити природний закон? Перед тим, як допомагати полякам, було б потрібно змінити їхній розум і зробити з них людей більш практичних і мудрих.

У цьому чудовому становищі, в якому вони перебувають, вони поділені на партії, що дуже ворогують одна з одною. Вони мають своїх червоних і своїх білих. Великий граф Замойський казав мені, що мав би за щастя бути вбитим урядовим комітетом Варшави, оскільки не поділяє його ідей.. ,С. О., ї. XVII, р. 57. Нагадаємо, що Меріме був близький до білих, особливо до Владислава Замойського, племінника князя Чарторийського, в 1851 р.

Але як проходили його вечори, коли обидва томи Костомарова були вичерпані, а роль придворного жартівника та творця шарад, як показує нам це один лист від 16 листопада 1863 р., йому набридла? Звичайно, від мав досить обережності, щоб, подібно Костомарову, тримати свого часу дистанцію від росіян і поляків і писав 1 грудня Віктору Кузену, що МуравйовВішатель, котрий визнає лише репресивну жорстокість, став «таким собі різновидом червоного, православним фанатиком і ворогом знаті», який «наділяє селян» її землями тут він приписував Муравйову бажання уявного поділу! однак тільки інсургенти завжди по-справжньому дратували Меріме. Він охоче відтворював огиду білих, тобто польських аристократів, до юрби безземельної шляхти, яка складала основу повстанців:

В глибині повстання підтримують лише 1,2 з 1 400 000 польських дворян (шляхти [яс]) або ж студенти, які складають польську націю. Більша частина цих дворян тягають плуга та живуть ще гірше від наших селян, але вони знають всі, як колись і їхні також бідні батьки, що можуть бути королями ПольщіЛист до Віктора Кузена від 1 грудня 1863, С. О., ї. XI, р. 544-545. Меріме кепкує з намагань польської шляхти, котра хибно підносила свої привілеї до рівня можливостей бути обраним королем..

Зрештою, російська проза Костомарова перенесла письменника на терен, де було занадто багато українського та польського й занадто багато проблем, незрозумілих для нього. Але схильність до щоденної російської версії події виявилася сильнішою. Вже 9 грудня 1863 р. він просив у Івана Тургенєва книгу більш спокійну та позбавлену будь-якого натяку на перегляд погляду карамзінської вульгати на історію Російської імперії, створену попередником Костомарова на кафедрі історії Санкт-Петербурзького університету в ультраконсервативну епоху Миколи І «Історію царствування Петра Великого» Устрялова (1805-1870).

Рутина потроху брала своє. Меріме ще довго мав «копію в шухляді» й міг і надалі походити на історика в «Journal des Savants».

Проте не варто у будь-якому разі зводити всю роботу над «Хмельницьким» до маловідомого в суспільстві «Journal des Savants». У 1864 р. Меріме подав Мішелю Леві свої два останніх тексти про козаків, не дуже переймаючись порядком їх виходу: козак-розбійник Стенька Разін був відправлений у заслання на кінець книги, а українського козака-героя поставили на початку (хоча це було виправдано хронологічно, це не відповідало порядку виходу творів). Польщу було розчавлено, а Україні вставлено в рота кляп (офіційне використання української мови було заборонене до 1905 р.). Росія знову стала рукопожатною для європейських урядів. Дуже скоро Наполеон ІІІ приймав Олександра ІІ в Парижі з величезною помпою. Більше не було часу для незначних відмінностей у поглядах на національне питання. Композиція книги, випущеної Леві, могла б викликати відновлення змішування двох типів козаків. Новий аналітичний нарис про Петра Великого не міг більше спричиняти сумніву в прив'язаності Меріме до величі та єдності Російської імперії.

Нечітка назва «Козаки давніх часів» була обрана навмисно й означала все те ж повернення до асиміляції, про яку дехто думав, що письменник намагався її зруйнувати. Таке вимушене сусідство двох тексті, що походили від Костомарова, викривляло задуми останнього, але який француз тієї доби був здатен відчути цю відмінність? У 1880-х рр. перший серйозний французький дослідник Російської імперії Анатоль Леруа-Больє зміцнив серед французів думку, що в Росії немає більше українського питання, подібно як і провансальського питання у Франції. Меріме у 1865 р. закінчив свою книгу, підводячи висновок про Стеньку Разіна, зніманням шляпи перед Олександром ІІ, котрий скасував кріпацтво. Франко-російський альянс 1894-го року заборонив на довгий час підіймати незручні питання, наприклад, як питання щодо української ідентичності.

Вихід книги тривав недовго. 30 грудня 1864 р., коли обидва тексти ще не побачили світ, Меріме, як і раніше з Канн, анонсував Женні Дакен, під якою назвою він вирішив їх знову опублікувати:

Я не маю зараз новин від свого видавця; коли я уходив від нього, він якраз збирався друкувати «Козаків давніх часів» і гадаю, що вони мають ось-ось з'явитися. Якщо ви зрозумієте такий анекдот, ви бажатимете, я сподіваюся, почекати на моє повернення, щоб мати цей томC. G., t. XII, p. 310-311. C. G., t. XII, p. 349..

Насправді, як подає Моріс Партюр'є у нотатках щодо цього листа, книга вийшла лише 5 лютого й була зареєстрована у «Бібліографії Франції» під № 1942 тільки в березні 1865 р. Ось чому 30 січня 1865 р. Меріме ще переймався питанням щодо виходу свого тому. Він писав тоді Женні Дакен:

Я нічого не знаю про свої праці, якщо вам про них щось відомо, я був би вам дуже вдячний, якби ви мені сказали хоч слово. Я виправив свої начерки в «Journal des Savants» та у виданні Мішеля Леві. Однак ні пари з вуст ні звідти, ні звідти .

Ці виправлення начерків були суттєво скорочені. Як ми вже зазначали, Меріме вилучив можливо ще до роботи над виправленнями всі згадки про костомаровський оригінал, які фігурували на початку кожного з шести випусків «Journal des Savants», та вигадав власну узагальнюючу назву: «Козаки давніх часів», яка могла підштовхнути до думки, що мова йде про нову працю. Він вилучив ті три рядки на початку, які нагадували, що він зробив запозичення з того самого автора, котрому належав і «Стенька Разін». Що ж стосується решти, то хоча текст «Journal des Savants» друкувався без поділу на глави, кожна пересилка стосувалася чергової порції оригіналу, над яким Меріме мав час попрацювати, проте книга 1865-го року мала вигляд більш приємний, зі своїми 21 главою, позначеною римськими цифрами та значно скороченим обсягом. Ці 294 сторінки, такі багаті на ще більш насичені описи, читалися, таким чином, значно легше. Друкарня Леві жодним чином не переймалася тим, щоб отримати набір кириличних шрифтів, тож Меріме змушений був переробити під латинський шрифт ті рідкісні нотатки, котрі він подавав російською чи навіть українською в 1863 р., завдяки Національному видавництвуНаприклад, ми читаємо «pissar» у нотатці 1 на сторінці 2, видання 1865-го року, а не писарь, або «1сЫ:Лё kozatska nie oumerla maty», а не «Ещё козацька не умерла мати», сторінка. 19 і далі.. Він також додав кілька приміток, що уточнювали певні деталі та вставив довгу примітку, де цитував «Історію війни козаків проти Польщі» П'єра Шевальє, на яку він посилався, як на оригінальне видання 1668-го року, проте, вочевидь, відкривши її для себе завдяки нещодавньому перевиданню (як ми вже зазначали, воно належало А. Франку й вийшло у Парижі в 18 5 9)Note 1, p. 33, Cosaques d'autrefois.. Там-сям він замінив деякі слова на інші Наприклад, p. 14: «він дав обід» перетворилося на «він мав обід» в 1865 р.; p. 57 : «татарський хан іншого віку» перетворилося на «половецького хана іншого віку» (очевидна помилка щодо половців); слово «kan» було всюди виправлено на «khan»; p. 97, «попереджений» замінено на «повідомлений»; «vaпvode» і «vaпvodie» були виправлені на «voпevode» та «voпevodie», p. 107 et 109 ; «хоробре поводження» стало «шляхетним поводженням», p. 121. або ж змінив орфографію кількох українських топонімівTchighirine перемінено на Czehrin, p. 16, або ж Ouman на Uman, p. 199., але ця крихітна ретуш (настільки крихітна, що ми не будемо далі про неї згадувати в текстуальному апараті) не містила нічого суттєвого, й можна сказати, що тексти 1863 і 1865 рр. є майже ідентичними. Цілком можливо, що ці дріб'язкові відмінності були подані автором ще до оригіналу в «Journal des Savants» й були інакше передруковані у видавництві Леві.

Остання згадка про цю книгу в «Загальному листуванні» міститься під 23 лютого 1865 р. Меріме запропонував тоді мадам де Райневаль обміняти цю книгу на іншу, яку вона йому завинила, не плекаючи, щоправда, ілюзій щодо відповіді дами:

Я не можу у вас відібрати рідкісну книгу, яку ви маєте від мене. Якщо ви мені її назавжди повернете, я дам вам на заміну невеличкий томик про козаків, який ви не читатимете, хоча він є доволі історичним і педантичним .

Ще одна іронічно-оманлива скромність! Сприйняття історичною та педантичною публікою, яке отримала ця книга перед лицем автора, було достатньо прихильним, раз дім братів Мішеля Леві зробив його «друге видання» того ж року, що було насправді передрукомС. О., і XII, p. 364. Ті ж самі набори прислужилися згодом ще одному видавцю Кальман-Леві, котрий здійснив третє видання «Козаків давніх часів» у 1889 р..

III. ВІД ОДНОГО ТЕКСТУ ДО ІНШОГО: КОГО МИ ЧИТАЄМО?

Манера, завдяки якій Меріме розкриває для нас у своєму листуванні щодо свого способу роботи, вже довела нам, що, за виключенням російсько-фрацузького словника, використаного ним для складання нарису про твір Костомарова в 1863 р., а потім для привласнення його в 1865 р., жоден інший засіб, як жодне інше джерело, йому не були потрібні. Хоча треба віддати йому належне за те, що знайшовши у костомаровському вступі цитату з «Опису України» Боплана, Меріме не зробив її зворотній переклад з російської, але звернувся до руанського оригіналу 1660-го року. Він позначив, що ця цитата міститься на сторінці 7 даного виданняМеріме модернізував орфографію.. Інше французьке джерело, яке Меріме, як ми зауважували, здається, відкрив тільки між 1863 і 1865 р., також фігурувало в бібліографії Костомарова на початку книги. Мова йде, як ми знаємо, про «Історію війни козаків проти Польщі» П'єра Шевальє, з якого він наводить короткий уривок про селянське військо, споряджене на німецький зразок.

Як зазначали усі критики, стиль «Хмельницького» Меріме зберігав ті ж риси ясності, стислості та сили, які були притаманні й іншим творам, що принесли йому славу. Він подавав мовою витонченою та елегантною те, що його виняткова здібність для тієї епохи знання російської мови могла йому запропонувати. Він поєднав великий твір Костомарова, застосувавши своє вміння говорити стисло, з тією сутністю, яка ідеально співвідноситься з тим, що прийнято називати французьким духом. Якщо взяти до уваги його час, треба визнати його працю піонерською. Він повернув до історичної та літературної свідомості французів події та постаті, котрі цілковито були втрачені з вигляду після ХУІІ ст. Він додав до своєї галереї героїв, замріяну фігуру, що вибивалася з загального ряду, щоб вивести на сцену всі крайнощі та всі надмірності, щоб змалювати раптове вторгнення у життя земної іраціональної сили, яка змішує ідеали свободи та перманентне руйнування. Ця словесна віртуозність є безперечною, а ось творча жилка? Переказування костомаровського тексту мало значення для його поширення, однак історична творчість, з якою пов'язане вивчення документів і співставлення джерел, тут була відсутня. Вже у його нарисі багато пасажів підштовхували до думки, що Меріме історик, проте книга 1865-го року була подана, як цілковита приналежна Меріме.

Навіть якщо з легкістю констатується тематична послідовність з його попередніми творами, матеріал «Хмельницького», вочевидь, йому не належав, а саме він складав основу нарису Меріме. «Лжедмитрії» мали ознаки пошуків. Згадана костомаровська праця потрапила йому до рук дуже вчасно, адже з 1854 р. центральний герой книги залишався для нього загадкою. Він намагався по максимуму мінімізувати ці запозичення, щоб дозволити думати у друкованій версії 1865 р. про цей твір, як наслідок особистих пошуків, це викликало кредит довіри у деяких критиків. Опублікувавши книгу під своїм ім'ям, Меріме додав ще одне шахрайство до тих, про які ми вже знаємо, що він мав їх у минулому. Та чи варто нам на нього за це сердитися? Ми наважимося навіть викрити обман, який не потрапляв на очі наймудрішим спостерігачам, додаючи шарму цьому фокуснику.

Знаємо, що ім'я Костомарова згадується лише п'ять разів на 294 сторінках видання Леві і, поміж усіх згадок, тільки раз у зв'язку з короткою оцінкою його значення: «Згідно дуже неупереджених спостережень мсьє Костомарова». У решті випадків подвійна гра та недомовка про походження повідомлених фактів була вправно продовжена. Меріме не припиняв посилатися на джерела, з якими він буцімто консультувався. Він виглядав науковцем. Спочатку для своїх колег по Інституту, потім уже й для більшої публіки, коли цей аспект щодо нарису був підзабутий. Він знав, що читачі не збиратимуться його перевіряти.

Ці розлогі посилання, всі отримані завдяки своєму російськоукраїнському провіднику, котрий, зі свого боку, ніколи не висловлювався з цього приводу, можуть поділитися на три групи. Вісім разів Меріме посилається на свідчення «руських літописів» або ж «руських літописців». Але нам відомо, як він сердився через цитати українською, якими був усіяний оригінал, і був нездатний дати цьому раду без допомоги, не завжди ефективної, Івана Тургенєва. Частіше він приховується за авторитетом дуже розпливчастих переказів, що належали «тогочасним літописцям», «свідченням сучасників», «історикам», «певним історикам», «певним літописцям» і навіть якійсь «татарській канцелярії». Ми підібрали дев'ять випадків подібного типу посилань. Верхівкою цього блефу, зважаючи на те, що, як ми знаємо, Меріме не володів польською, а також відоме його відношення до поляків, позначене в його кореспонденції, стало, у відповідності до перманентної присутності в його розповіді польської військової сили, яку громив Хмельницький, апелювання до «польських письменників», «польських істориків», «польських послів і комісарів». Звичайно, Костомаров давав точну ідентифікацію польським авторам, яких він студіював. Меріме отримав ці свідчення, нічого не кажучи звідки. Ці посилання є навіть найбільш чисельними: одинадцять разів він покликається на поляків! Все це показує те псевдосерйозне вміння, якого для ХІХ ст. було достатньо.

Меріме мав ще одну здатність. Він записував на свій рахунок ті сумніви чи суперечки, згадані Костомаровим, зважаючи на всі ці джерела. Коли в уяві постають 100 000 возів, він додає «кажуть» і проголошує «неможливо повірити» в цю цифру. Він удавано критикує Костомарова, який пояснює, як зазначає Меріме, суперечності свого героя «малозрозумілою поведінкою», але точно відтворює перемінні риси характеру Хмельницького саме так, як він знайшло їх у російському відповіднику. Адже це саме Костомаров критикував свого героя: насамперед козак, той погоджувався залишитися під владою Польщі, обнадіяний, що та поставиться до нього, як до шляхтича, а не як до селянина. Часто Меріме начебто відмежовується від повідомлень, подаючи це, як свої судження, але, насправді, такі сумніви містяться у Костомарова. Такі «я сумніваюся, що», «на мою думку», «стверджують, що» вводять факти, характер яких майже завжди є сумнівний, однак показуються вони так, як бачимо у Костомарова. Звичайно, Меріме додавав час від часу якусь іронічну ремарку чи дозволяв собі підкреслити знання своєї власної культури, особливо класичної. Так, він додає від себе, говорячи про відьму Марушу, яка жила при Хмельницькому, що це нагадує йому авгурів, котрі перебували біля Марія. Дике свавілля козаків Золотаренка, союзників татар, котре супроводжувало атаку на польську знать і жовнірів, було порівняно, без звернення до російського відповідника, з «сатурналіями херусків після розгрому Вара». Він трохи підсміюється над духом, який сидячи в печері анонсує перемоги та поразки, відповідаючи навіть мовою Меріме одному французькому офіцеру ймовірно гасконцю! В іншому місці він уподібнює Тимофія, сина Хмельницького, котрий наказав повісити свою мачуху, до Телемаха, який наказав задушити залицяльників ПенелопиIbid., Maroucha, p. 90; les saturnales, pp. 237-239; l'esprit parleur, p. 232; Timothйe, p. 201.. Ці невелички вставки належали саме йому. Однак оскільки Костомаров у цілому був виразно антипольським, подібно до Гоголя, Меріме нічого не залишалося, як покірно крокувати слідом за ним. Втім він і сам мав подібні думки, якщо вважав за потрібне особисто викривати «плачевні форми польської адміністрації»Ibid., p. 211..

Перед тим, як приступити до читання тексту, у якому ми спробуємо трохи точніше позначити у кількох примітках вставки та включення Меріме, що складають, так би мовити, частину його творчості, котру ми можемо виявити в створенні довжелезного резюме, у якому він проявився для рубрики «Відгуки» у «Journal des Savants», скажемо, що нам здається важливим віддати кесарю кесареве.

Місяці, проведені Меріме в 1862-1863 рр. за перекладом головних положень, викладених на 1009 сторінках двотомника, опублікованого в Санкт-Петербурзі у 1859 р., не йдуть ні в яке порівняння з роками пошуків, компонування та страждань, яких коштував костомаровський «Богдан Хмельницький» його автору. Навіть якщо саме поняття інтелектуальної власності тоді ще було невідоме, усвідомлення тривалості та інтенсивності дослідження російського історика, як і вирішальна вага його твору в утвердженні українофільства, сьогодні, вочевидь, є безсумнівною. Ігри, пов'язані з політикою та ідентичністю, не оминули цілковито Меріме, котрий добре відчував, що все це було пов'язане з проявленням нових націй, але нам потрібно також показати все те, що він залишив поза увагою та використовував без правильного розуміння, як свою здобич при створенні розповіді, яку він цілковито записав на свій власний рахунок у 1865 р. і яка виявилася для нього такою прекрасною і такою дратівливою, однак все це мало також і певну шкоду.

Варто для початку пригадати довге визрівання даного твору в 1841-1857 рр. в умовах професійних і політичних складнощів, котрі ми вже бачили, потім прийом, сповнений ентузіазму та конроверсійності, спричинений його публікацією в журналі. І, зрештою, прослідкувати за змінами, привнесеними у 1859 р. у твір, припаданні його окремою книгою. Відбір Меріме цієї першої двотомної публікації «Богдана Хмельницького» але хіба ж це можна передбачити? став джерельним відбором, який найменше підходив Костомарову, якщо він взагалі колись робив щось подібне. Ледве вийшовши у Санкт-Петербурзі, твір викликав цілу хвилю прославлення та полеміки, які змушували його автора піддавати свою працю переробці, удосконаленню, розширенню, пошуку нових джерел, і, дивлячись на масив свого «Повного зібрання творів», який досяг 12 томів у 1872 р., Костомаров визнав свого «Богдана Хмельницького» найголовнішою працею свого життя: три виправлених, перероблених і доповнених видання, що перетворилися на тритомники, виходили в 1870, 1876 і 1884 рр. Костомаров помер у 1885 р., не побачивши ще одне втілення: пам'ятник Хмельницькому, про який ми говорили, зведений у серці Києва Олександром ІІІ для возвеличення ідеї яка була не дуже зручною для демонстрації «возз'єднання» України з Росією в 1654 р.

Неопублікована дисертація Ольги Гончар (2009) дозволяє простежити етапи першої редакції костомаровського «Богдана Хмельницького» завдяки частині його листуванняМи використовуємо главу 2.2 цієї вже згаданої української дисертації й наданій нам завдяки люб'язності її авторки, якій маємо висловити свою глибоку подяку.. Певною мірою помилки, які він сам виявив пізніше у першому своєму виданні, містили, можливо, ту чарівність, котру в нього виявив Меріме, особливо, що стосується дикого насильства чи подібних сцен грабунку. Костомаров наприкінці життя писав:

Мой «Богдан Хмельницкий» очищался-очищался от этого навоза, попавшего туда в изобилии, благодаря доверию к д.. ..и ученности Срезневского и все-таки до сих пор после третьего издания не совершенно очистилсяКорсунов А. А. Н. И. Костомаров // Русский Архив, 1890, п° 10, с. 219, цитуємо за О. Гончар..

Цей І. І. Срезневський написав між 1833 і 1838 рр. велику працю, опубліковану в Харкові, що називалася «Запорожская старина»Запорожская Старина, 2 томи. й позначену впливом романтизму «Розбійників» Шіллера та перед національної екзальтації «Історії Русів», тоді ще не виданої, котра циркулювала в рукописних списках. Костомаров витягнув з цього бурхливу драму, писану російською, від якої згодом сам і відмовився, але це був саме той автор, котрий у 1841 р. підштовхнув його до ідеї присвятити свою дисертацію історії Хмельницького. Часті домашні зустрічі із Срезневським остаточно утвердили це рішення в жовтні 1843 р. До 1844-1845 рр. документальні пошуки Костомарова здебільшого були зверненні на джерела усні та фольклорні, численні пісні та перекази. Зрозуміло, що Костомаров спочатку не відокремлював образу національного героя від образу яскравого розбійника. Він певний час навіть схилявся саме до останнього, що залишилося дуже показовим у першопочатковій версії, використаній Меріме. У цей період молодий історик ще змішував свого головного персонажа з гайдамаками. Народні легенди з цього приводу, які він запропонував опублікувати в «Молодику», невеличкому молодіжному журналі, що виходив у Харкові, це засвідчують. В усякому разі, прочитавши Карамзіна, який був опорою російської імперської історіографії, він почав міркувати про розвиток національної ідеї (ідеї «народності», витвору міністра С. Уварова) стосовно лише Малої Росії, а не всього обширу територій, підвладних росіянам. Усвідомлення ймовірних політичних намірів Хмельницького привело Костомарова до вивчення опублікованих листів гетьмана та інших джерел під час його етно-фольклорних пошукових мандрівок навколо Рівного, де, як нам відомо, він розпочав викладацьку діяльність. Ідея нації в німецькому розумінні (від Гердера) більше не полишала його з 1844 р., коли він відвідав головні поля битв свого героя (Збараж, Зборів і т. д.). Він оцінив тоді амбіції Хмельницького й довірився одному зі своїх кореспондентів, що їх розмах наказує йому не відступатися від них занадто швидко. Можливо, як зазначав він, було б краще почекати на анексію підавстрійської Галичини для реалізації великої України (Микола ІІ спробував зробити це в 1915 р., однак тільки Сталін досяг у цьому успіху в 1944!). Цей проект молодого історика чітко вписувався в європейське пробудження національностей і надавав Україні можливість отримати національну епопею, подібно до постаті Оссіана для Шотландії, Павла Шафарика для Словаччини, Вука Караджича для Сербії чи Ганка зі своїми підробними рукописами за містечка Градець-Кралове для чехів. Коротке викладання в Київському університеті Костомарова надало його праці вигляду ще більш наукового. Ми бачимо його все сильніше й сильніше зануреним у літописи, особливо в ті, що були опубліковані, а також у різноманітні документи ХУІІ ст., як, наприклад, щоденник Самійла Зорки, особистого секретаря гетьмана, і все це додавало йому юнацького ентузіазму: «О, скарби моїх днів, що приносять мені стільки радості, яку не може принести й молода дружина!».

Познайомившись з колишнім ректором Київського університету М. О. Максимовичем, також пристрасно закоханим у минуле Русі, видавцем народних пісень і великим ерудитом, він продовжував неодноразово з ним консультуватися, коли той перебував у своєму маєтку під Черкасами чи приймав до себе Костомарова в Києві. Всупереч власним намірам, він тоді подумки прикидав першу синтетичну чернетку, вступ до якої зачитував уже на початку 1846 р. цьому респектабельному ментору, котрий знайшов її досить пристойною, щоб поговорити про неї з істориком М. Погодіним. Того ж року його приятель П. Куліш, котрий, як і Костомаров, читав свої перші начерки, надав йому виписки з «Літопису Самійла Величка», і молодий ентузіаст вступив з цього приводу в листування з О. М. Бодянським, редактором «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», котрий також мав південне походження та був істориком. Останній відрив Костомарову «Літопис Самовидця», який готувався опублікувати в своїх «Чтениях». Ця дружба проявилася ще виразніше після арешту, ув'язнення та заслання Костомарова, що на певний час зруйнувало його намір. Завдяки такій підтримці, саратовський засланець зміг зберегти підґрунтя для свого дослідження й особливо висловити свої ідеї, котрі радикально розходилися з офіційним баченням російської історії. В листі від 30 серпня 1849 р. як він завзято виступає проти російської інтерпретації історії України, поданої в анонімному творі «История малороссийская или повествование о козаках вообще и прочее...». Він не боявся тут спростувати відсутність епізодів безкінечної боротьби проти поляків, таких як битви під Пилявцями, Збаражем, Зборовом, Берестечком, і підкреслити, що навідомий автор бажав залишити лише ті події, які невідворотно вели до злиття з Росією. Така велика довіра до Бодянського могла б пояснити, чому він, політичний засланець, наважився піддавати сумніву висновки кадилоносців Великої Росії: «Синопсис» І. Гізеля, «Степенную книгу», що обґрунтовували фіктивну, але офіційно прийняту генеалогію царів-спадкоємців, як і праці В. М. Татіщева, історика ХУІІІ ст. Завдяки цим цынним контактам Кос томаров, якому було заборонено публікуватися, зміг запропонувати видати у Москві свідчення тієї епохи українською мовою й особливо мав з ким поговорити про свої грандіозні проекти нової історії України, для упорядкування якої йому бракувало багатьох праць, залишених у Києві, з котрими він не зміг як слід ознайомитися. Саме тому він просив у Бодянського надіслати йому до Саратова численні польські чи латино-польські твори, зокрема праці Грондського, Й. Пасторія, В. Коховського, С. Твардовського з тим, щоб «він міг продовжити старатися для історії батьківщини та, можливо, в міру своїх здібностей, міг би стати для неї корисним». Зрозуміло, що під словом «батьківщина»

з-під пера spiritus тоувт [лат. рушійного духу Є. Л.] КирилоМефодіївського товариства не могло розумітися щось інше, окрім України, навіть якщо його листа було писано російською.

Ці роки заслання були сприятливими для досить неквапливої роботи, що полягали у продовженні розпочатих досліджень і посправжньому заглиблених роздумів над джерелами. В одному з листів, написаному 22 червня 1856 р., тобто після смерті Миколи І, Костомаров запропонував О. Бодянському видати виважену біографію, присвячену згаданій постаті, у журналі «Русский Вестник», і просив лише один твір, якого йому бракувало, перед тим, як створити попередній варіант фіналу своїх студій. Хоча це джерело було йому переправлене БодянськимРубан В. Г. Короткая летопись Малыя России с 1505 по 1770 с изъявлением образа тамошнего правления, СПб., 1777., заборона публікуватися тяіла над ним весь час його заслання, й ця біографія тоді не вийшла. Однак, як ми побачили вище, сподівання на великі реформи піднесло нашого молодого історика. Вже в березні 1856 р. єдиний рукопис його «Богдана Хмельницького» був відданий до цензури й у жовтні Костомаров просив А. О. Краєвського, редактора часопису «Отечественные записки» витягнути дозвіл від цензора Фрейгана, щоб мати змогу потім упродовж 1857 р. видавати цей твір у журналі.

Такі зусилля й упертість заслуговують на принаймні таку ж велику повагу, як добросовісне «клепання» свого нарису Меріме вечорами в Каннах, Фонтенбло чи Комп'єні. Варто також підкреслити відмінність, з якою громадськість зустріла вихід журнальної публікації у Росії та Франції, так само як різну мотивацію авторів, які видавали свої твори в книжному вигляді.

Ми вже зазначали схвальні відгуки, з якими незабаром сприйняли частини твору, виданого в «Отечественных записках». Ми могли б також до цього додати неймовірне захоплення українського поета Тараса Шевченка, який писав 19 жовтня 1857 р. М. Лазаревському: «Цю книгу я вже проковтнув!», і зазначав у своєму щоденнику: «Після обіду, як і до обіду, лежав і читав “Богдана Хмельницького” Костомарова. Прекрасна книга, яка цілком відображає цього геніального бунтівника. Повчальна, настановча книга! Історична література сильно просунулась вперед на протязі останнього десятиліття». 21 січня 1858 р. Костомаров писав В. І. Ламанському, одному з найвідоміших російських слов'янофілів: «Ви балуєте моє авторське самолюбство похвалами моєму Богдану і особливо звісткою, що Ваша матінка і сестра читають його з захопленням; передайте їм хоч частку того задоволення, яке залишає в мені їх прихильна увага до моєї праці», та анонсував тоді свій намір видати свій твір окремою книгою, доповнивши його, а потім згодом продовжити аж до МазепиТри наведених свідоцтва були подані згідно згаданої дисертації О. Гончар. Частина 2.2, с. 97-98.. У підавстрійській Галичині, де українська культура та мова могли розвиватися, на противагу Російській імперії, праця Костомарова стала незабаром відома також. Чехи, котрі, починаючи з Слов'янського конгресу в Празі у 1848 р., культивували солідарні зв' язки з українцями, шукаючи визнання, опублікували досить розлогі відгуки на «Богдана Хмельницького». Хтось навіть порівнював цього нововідкритого героя з гуситом Яном Жижкою, який став у Богемії іконою національного руху!Про рецепцію Костомарова у чехів, див. Sosnowska D. Inna Galicja, Warszawa, Elipsa, 2008, p. 122. «Хмельницький став також предметом великого відгуку на сторінках чеського журналу “Obrazy zivota” (“Образи життя”)» в 1862 р. Цей коментар показує, наскільки сприйняття народу, такого як чехи, котрий прагне визнання своєї ідентичності, зневаженої Австрією, могло відрізнятися від сприйняття Меріме, стривоженого разом з Наполеоном ІІІ питанням надмірного піднесення національних почуттів у Центрально-Східній Європі.

Однак Костомаров змінював і збагачував потроху свій текст для нового видання в 1859 р., оскільки деякі критики зачіпали його за живе. Меріме візьме до уваги останні рядки передмови, яку автор додасть у виданні Кожанчикова. Однак це скромне застереження було закликом не сприймати викладені факти за остаточну істину: «Мое повествование, писанное не в виде систематической истории, а рассказа, не для ученого круга специалистов, а для публики, и напечатанное в «Отечественных записках» за 1857 год, не осталось без внимания со стороны читателей. Это внушает мне смелость вторично издать его в свет в том виде, в каком дозволяют мне мои силы, средства и степень знакомства с источниками»Предисловие. Т І., с. VI, издания Кожанчикова, 1859..

Меріме, котрий не відтворював списку з 72 праць і документів, вивчених попередньо Костомаровим, не міг, зрозуміло, знати, що, зазнавши критики, його першоджерело додало 11 назв до своєї бібліографії, а також звузило використання переказів.

Ця професійна добросовісність і пошук найточнішого підходу до предмету свого дослідження не змогли досягнути свідомості Меріме, для якого справжня потужність книги була річчю другорядною. Однак незайвим буде віднайти ознаки початкових зусиль, перед тим як уточнити, яким чином ця глиба була знову обтесана у Франції.

Людиною, критики якої також були не менш багаточисельні та впливові, з погляду на видання 1857 р., був колишній ректор М. О. Максимович, котрий з 1846 р. слідкував з цікавістю та вимогливістю за пошуками свого молодого учня. Вважаючи недостатнім перегляд, зроблений у 1859 р., а, можливо, також невдоволений новим витком у справі про «сепаратизм» дослідника, котрий лише щойно вийшов з опали Максимович опублікував у журналі «Украинец», свої листи, написані раніше М. Погодіну. Такий же рояліст щодо царської влади (як і Погодін), Максимович відобразив думки, поширені серед прибічників великоросійського централізму, про те, що Костомаров недбало використав джерела, занадто покладався на польські хроніки, залишив великі лакуни й викривив факти. Не знітившись, Костомаров почав виправдовуватися через одну з найголовніших столичних газет «Санкт-Петербургские ведомости»Костомаров Н. Объяснение по поводу «Писем о Богдане Хмельницком М.А. Максимовича к М.П. Погодину», помещенных в книжке «Украинец» // Санкт-Петербургские ведомости, № 122, 1859, 7 июня.. Старий історик відреагував через ту ж саму газету «До відповіді на пояснення пана Костомарова», і довга полеміка тривала до кінця 1860 р. Максимович опублікував також не менше тринадцяти листів, на які Костомаров відповідав з повагою та силою наукових аргументів, часто визнаючи цінність критики та переконуючись, що його твір потребує нових досліджень.

На політичні натяки великоросіян, які побачили неблагонадійність у широкому використанні хоча й необхідному польських джерел ХУІІ ст., Костомаров 2 серпня 1859 р. надіслав особистого листа Максимовичу, пояснюючи тому, чому треба «берегти у своєму портфелі» свідчення такого роду, але при цьому остерігатися людей, котрі ніколи не тримали в руках цих документів. Подібно до істориків всіх часів, він боявся інструменталізації історії. Був ризик, що першість в антиполонізмі стане його власним надбанням, подібно до того, як це часто позначають щодо гоголівського «Тараса Бульби».

Однак стосовно закидів щодо його стилю та необхідності поглибити свої пізнання, молодий історик доволі швидко прийшов до визнання рації старшого метра. Хоча він, зі свого боку, і пережив еволюцію в напрямку соціального консерватизму, втім зберіг у своїй книзі романтичну візію народу. Син звільненої кріпачки, котра змушена була в 1832 р. після смерті свого заможного чоловіка заплатити за свободу своєї дитини, Костомаров зберіг невитравне захоплення українською традицією «бунту», заколоту, і цей погано прихований потяг підштовхував його вводити до своєї оповіді великого числа діалогів, розмов і вигаданих промов, дуже вірогідних, проте які краще підходили для романтичних вистав, що ними він так захоплювався разом із Срезневським, ніж для духу використаних ним хроні. У 1859 р. він ще не повністю позбувся тих «шлаків», які повинен буде вичищати до кінця життя. Бажання стилізації та місцевого коло риту дуже доповнювали епічний характер його історичного матеріалу. Шевченко, котрий діяв подібним чином у своїй поемі «Гайдамаки», міг собі таке дозволити, оскільки був поетом. Але Костомаров був істориком, і тому добре уловив суть головного закиду, який був йому адресований. Багато читачів у Росії а слідом за ними й Меріме не бачили нічого поганого в цьому творі, сповненому міфології про той народ, якому її бракувало, але після 1859 р. автор написав Д. Мордовцеву: «Максимович мене жваво розкритикував в «Українцю», але я не маю бажання йому відповідати [невдовзі він змінив свою думку, як ми знаємо Д. Б.], та я виплутаюся з поміччю Божою та Імператорської бібліотеки. Саме там я щойно знайшов надзвичайні рукописні багатства про Хмельницького, тому третє видання матиме зовсім інший вигляд. Є також багато нових джерел про Малу Росію. Дозволивши собі мандрувати друкованими виданнями, я зовсім випустив з виду рукописи... Про епоху Хмельницького багатства величезні й якогось дня з'явиться історія України.. ,»Окрім О. Гончар, яка наводить цю кореспонденцію: Мордовцев Д. Л. Исторические поминки по Костомарову // Русская Старина, 1885, № 6, с. 620, згадані рядки надихнули чудову розвідку. Див. Ясь О. В. Історія як сюжет, представлення образу Б. Хмельницького в однойменній монографії М. І. Костомарова // Укр. Іст. Журнал, 2007, № 2, с. 89 106..

Третє видання, що вийшло в 1870 р., у рік смерті Меріме, не мало жодної користі для Франції, як і четверте, видане в 1884 р. Отже, те, що ми читали, написане пером Меріме, було лише дайджестом твору, котрий не набув ще тієї форми, яка б задовольнила його автора. Можливо, це пояснює ту обставину, що Костомаров ніколи нічого не говорив про адаптацію Меріме, не висловлював жодної гордості чи обурення, зважаючи на презентацію свого твору великим французьким письменникомO. Гончар показує, з якою постійністю впродовж тридцяти років Костомаров продовжував збільшувати та відшліфовувати свою працю. Сучасні історики, які знову починають працювати над постаттю Хмельницького, завжди визнають за своїм попередником з ХІХ ст. почесне місце. Їхній стиль є більш стриманим, коментарі бувають подекуди тенденційними, однак глобальна схема залишається незмінною. Наприклад, це можна подивитися в громад ній україномовній бібліографії Степанков В. С. Богдан Хмельницький, портрет соціальнополітичний, К.: Либідь, 1993, або ж у польськомовній Kaczmarczyk J. Bogdan Chmielnicki, Wroclaw, Zaklad Narodowy imienia Ossolinskich, 1988. Така ждумка міститься й у авторів вже згаданого енциклопедичного довідника за редакцію В. А. Смолія та ін. (2005).. Нам відомо, що незважаючи на дворазове перебування у Франції, історик жодного разу не позначив свого знайомства з публікаціями Меріме за 1863-ій і 1865-ий роки. Це мовчання вражає, але, в світлі наших повідомлень, про щось більше здогадатися неможливо.

Перед тим, як дозволити нашим читачам звернутися до тексту Меріме та кількох ремарок, які ми в ньому позначимо, зробимо уточнення, що ми не збираємося віддаватися даремному підстрочному порівнянню. Зважаючи на відсутність означень щодо причин відбору більш чи менш довгих купюр, які зазнали легкого аранжування, зробленого Меріме, дуже складно піти далі у вивченні інтертекстуальності, що має лише сенс такого собі резюме, яке може бути лише віддаленою рефлексією про його модель. Все, що було сказано про простоту цієї адаптації та її достоїнства, свідчить про складність і екзотичність фактів, що заледве могло б нам дати змогу зробити загальні припущення про резони певного відбору.

В цілому, видається ясним, що Меріме, прихильник Великоросії, сильно затушовував ті багаточисельні місця, у яких Кос томаров 1859-го року дозволяв бачити, що він не позбувся свого бурхливого сепаратизму року 1847-го й довіряв моменту, який прийшов, коли його було офіційно толеровано та він цілковито занурився у багаторічну підготовку до видання твору, а потім до друку «Основи» між 1860 і 1863 рр. Цю обставину яскраво маніфестує приховування Меріме передмови, у якій Костомаров підтверджував свою віру ймовірну роль, в майбутньому, Південної Русі, спрямовану на можливе возз'єднання слов'янського світу. Зменшення польського впливу, позначене битвами Хмельницького, було подано як початок «обставин, які мали б здійснитися в наступних поколіннях з усіма наслідками для слов'янського світу»«Эпоха Богдана Хмельницкого начала и приготовила то, что должно было по ходу исторических обстоятельств, совершиться в грядущих поколениях со всеми последствиями для славянского мира, быть может ещё не взвешенными судьбой», т. I, 1859, с. УІ.. Це ствердження віри в майбутнє було таким важливим, що, незважаючи на Валуєвський циркуляр 1863-го року та Емський указ 1873-го, які обрізали всі можливості проявів ідентичності, відмінної від російської, Костомаров щоразу брав нахрапом цензуру в кожному перевиданні до 1884 р. й повторював цю річ. Меріме багато разів давав змогу побачити, що він добре розумів цей заклик, однак жодним чином письменнику не хотілося його афішувати, як річ, що йде від нього.

Щодо розбиття на глави, ми побачили, що у версії «Journal des Savants» не було дотримано жодним чином порядку з твору, запозиченого від російсько-українського історика. Наступні випуски також не співвідносилися з главами рецензованої книги. Двадцять одна глава, вміщена Меріме у видання Леві 1865-го року, також не співвідноситься з двадцятьма трьома главами російського відповідника. Вочевидь, вони утворювалися з розрахунку приблизної рівності сторінок. Меріме відразу розпочинає з біографії Хмельницького, до якої Костомаров підходить лише на с. 42. Він пропускає також, окрім згаданої передмови, довгий вступ, який у історика зріс з 12 сторінок у 1857-му році до 32 у 1859-му, де йшлося про географічні й історичні умови в Україні, які, підкреслимо тут, викликали в цієї національності потребу зростати й розширяти свої кордони до Дону, Каспію (Астрахані), Саратова на сході, Підавстрійської Галичини на півдні, Бессарабії на заході. Меріме відступав ще далі і ми маємо знаходити цю тенденцію часто перед розгортанням через релігійні чи расові мотиви українських повстань. Він повинен був сприйняти певні більш віддалені деталі про походження козаків, але губився в ґенезі польсько-литовської політичної Люблінської унії 1569-го року, і ще більше в обставинах Берестейської унії 1596-го року, яка була спрямована на навернення всіх православних колишньої республіки до нової релігії, званої уніатством, з підпорядкуванням папі.

Вочевидь, не розуміючи натяків з цього приводу, часто згадуваних з гнівом у промовах Хмельницького, Меріме завжди уникав цих натяків. Тому він не говорив про зусилля київського митрополита Петра Могили із збереження православ'я. Він відмежовувався також, не використовуючи цей довгий вступ, від антиюдейської ненависті, що часто проявлялася далі, з деталями фізичних переслідувань, які Костомаров любив наводити та перебільшувати, подібно до образів зварених в окропі дітей чи скалічені жіночі груди, як бачимо, що у вступі до 1857-го року, так і вступі 1859-го. Такі образи, як ми знаємо, були стереотипом, презентованим ще Шерером й охоче сприйнятим Пушкіним і Гоголем, однак поміркованість стилю Меріме не могла до цього пристосуватися.

Ймовірно треба записати в актив Меріме ту обставину, що, відмовившись від вступу, він відкинув також дуже відверті антисемітські риси, котрі далі, у тілі тексту, він намагався зробити якомога нейтральнішими. Костомаров, говорячи про євреїв, найчастіше називав їх словом «жиди». Меріме не міг собі дозволити ні такого презирства, ні, очевидно, знання про те, що під час заслання історика до Саратова, його поведінка покращила його долю через виказування царським властям євреїв, що оселилися поза обов'язковою «смугою осідлості», до якої Катерина ІІ прагнула їх запроторити. Костомаров навіть висловлював свою ненависть у проведенні «експертизи», говорячи, що згадані євреї могли б виявитися винними у ритуальних вбивствах християнських дітей. Меріме, усвідомивши неприйнятний характер деяких інсинуацій у тексті, намагався завжди обмежити ті алюзії, які йому здавалися підозрілими. Він не завжди слідував за

Костомаровим у багаточисельних пасажах, де той пояснював історичну підпорядкованість євреїв польським землевласникам і об'єднував і тих, і інших спільною ненавистю. Різні огидні антисемітські вчинки, як дії гайдамаків, котрі вішали разом католицького священика, єврея та собаку, були пропущені Меріме. Він зробив те ж саме щодо описів різанини люблінських євреїв, вчиненої загонами росіян при поверненні після облоги Львова наприкінці розповіді.

Особливу увагу треба звернути на дві останні сторінки книги, які є єдиними, де Меріме проявляє власне ставлення до загального характеру вчинків Хмельницького. Тут ми добре бачимо, як він зрозумів, що його герой, такий хитрий і підступний, був ведений єдиною метою: становленням «України, вільної від чужоземного ярма», і що довга черга цих дантевських битв мала насамперед головну ціль утвердження єдиної нації, висловлення патріотизму in statu nascendi [лат. в стані народження Є. Л.]. Читаючи у притаманній собі холодній та іронічній манері запальну прозу Костомарова, Меріме ретельно виключав з неї багато тих національних поривів, більша частина яких віддавала мегаломанією. Письменнику було надзвичайно складно розділити навмисно створене подвійне використання котрого явно намагалася часто уникати навіть сама російська цензура яке надавав Костомаров словам «русский» и «Русь». «Русский» тут означало в українському розумінні русина, руського, тоді як в імперії царів це слово означало тільки росіянина. Інколи «Русь» у Костомарова означала, як і в офіційному діловодстві, всю Slavia orientalis (східне слов'янство, підпорядковане Москві), але частіше йшлося про український простір. Звідси труднощі Меріме, котрий часто відмовлявся використовувати фрази, вкладені Костомаровим в уста свого героя. Коли Хмельницький стверджує, що він «сделался теперь господином земли русской», російськомовний читач і Меріме так само мав би зрозуміти, що йдеться про «землю російську»Видання 1859, т. II, с. 472.. Трохи згодом майбутній наступник цього гетьмана Виговський наполягатиме, слідом за Богданом, що той проголосив свій суверенітет: «Казаки хотят, чтобы все русские земли были соединены с ним в одном государстве русском»Там само, с. 483.. Головні для україномовних читачів або просто українофілів ці подвійні означення регулярно уникалися в адаптації Меріме, викривляючи філологічну точність і ще частіше точність політико-ідентичну. Проте саме вони були в центрі свідомості Костомарова, котрий ось-ось збирався опублікувати в своєму часописі «Основа» статтю під назвою «Две русские народности». Тож Меріме доводилося утримуватися в промовах Хмельницького in articulo mortis [лат. на смертному одрі Є. Л.], хоча він і свідомо використовував це русинське слово, наводити фрази Костомарова, які звучали як casus belli [лат. привід до війни Є. Л.] з Австрією. Помираючий гетьман шкодував, що не мав змоги визволити всю України, включаючи ті провінції, що потрапили під домінацію Відня наприкінці XVIII ст.

Відправляючи тоді посольство до Москви, він закликав царя на допомогу в «поверненні» Волині та Червоної Русі, «принадлежащие к древней русской системе княжеств»Там само, с. 508.. Меріме уникав таких узагальнень і двоїстостей. У своїй останній промові гетьман шкодує, що не зміг «утвердить навеки независимость и вольность вашу» й визволити всі провінції, підпорядковані полякам, «словом, все земли, которыми владели великие князья наследственно... Богу иначе угодно»Там само, с. 544-545.. Похорон Хмельницького в Суботові, згідно його волі та заповіту, було представлено за задумом померлого як прив'язка до місця, де спалахнула іскра свободи, однак, всупереч тексту, Меріме намагався описати у спосіб менш яскравий загальне горе, яке викликала в народі втрата «предводителя», «освободителя Руси» та «батька своего». Націоналістичного пафосу він також хотів уникнутиТам само, с. 549-550..

Як зазначають численні критики і як підтверджує це його листування, Меріме, зазвичай дуже стриманий у стилі, втомився від кривавих видовищ, які мусив включити до свого нарису. Ось чому його висновок виглядає таким спрощеним. Смерть Хмельницького у французькому тексті супроводжувалася лише короткими роздумами про загальний спадок його справ.

У Костомарова навпаки, епічний розмах поховальних урочистостей розгортається за зразком народної поезії: «То не ветры осенние бушевали в дубраве, то вопили и плакали казаки, погребая батька своего, старого Хмельницкого». І Костомаров на цьому не зупиняється. На похороні присутній якийсь посланець польського короля. Зорка, писар померлого гетьмана, виголошує промову по-польськи. А Костомаров залишає на кінець цей новий доказ польської віроломності: тепер даремно нам шукати цю православну церкву та могилу цього героя. Безчесний Адам Чернецький, очільник військ польсько-литовської республіки, захопив Суботів і «приказал выбросить на поругание кости человека, поколебавшего могущество Польши».

Стан думок 1863-1865 рр. не дозволяв передати цей костомаровський месидж у Франції. Меріме це розумів і утримався від поширення такої думки. Звичайно, його заслугою стало ознайомлення Франції з Хмельницький, однак використав він цей великий нарис для того, щоб продовжити свою репутацію науковця, та написати свій твір, який він витягнув з усім його іраціональним і екзотичним пандемоніумом. Історія України залишалася в такому стані десятиріччями. Меріме перетворив величну розповідь на захопливу пригоду. Його Хмельницький, котрого він називав «великою людиною», але частіше «великим мерзотником», «твариною», різновидом злочинного батечка Убю [йдеться про літературний персонаж, головного героя гротескної лялькової драми Альфреда Жаррі (1873-1907) «Король Убю » (1894), ім'я якого стало символом абсурдності політичної влади Є. Л.], виглядає непередбачуваним і скоріше гротескним. Переклад/зрада, кажемо ми зазвичай [йдеться, про крилатий вислів «Traduire, c'est trahir» «Перекласти це зрадити» Є. Л.]. Можливо краще було б говорити про адаптацію/скалічення. Однак за півтора століття цей французький текст зазнав дивовижної кар'єри, подекуди навіть парадоксальної.

Отже, маємо рецепцію твору, сповнену більш-менш щирого ентузіазму, більш-менш ясних недомовок і навіть непорозумінь, які нам потрібно тепер прояснити.

IV. РЕЦЕПЦІЯ «БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО»

Якщо ми звернемося до «Бібліографії» П'єра Дюбе у якій етюдів про Меріме має бути безліч публікації Меріме про українського гетьмана не знайшли однак відгуку, окрім статті

А.де Понмартена від 1878 р.Dubй P H. Bibliographie de la critique sur Prosper Mйrimйe 18251993, Genиve, Droz, 1997, 397 p. Навіть щодо дати цієї єдиної згаданої статті, Дюбе забув позначити, що в 1878 р. це вже було передрук у збірнику, а сама стаття вийшла у 1866 р., як ми це вже зауважили., але, оскільки в аналітичному списку не фігурує жодної згадки ні про Україну, ні про козаків, ні про Костомарова, дуже важко подумати, що праця Меріме в цьому випадку потрапила в порожнечу та забуття.