В світлі останніх світових подій, ознаменованих погіршенням стану екологічної системи, загостренням природних катаклізмів, нестабільністю ресурсної політики, зокрема, в Східній Європі, ескалацією соціальних невдоволень практично в кожному регіоні та в більшості країн світу, неконтрольованістю проблем масового голоду та відсутності медичного обслуговування в деяких регіонах Азії та Африки тощо, актуальними є дослідження соціальних і природно-ресурсних суперечностей у контексті економічної діяльності на всіх політичних і територіальних рівнях.

В роботах вітчизняних (В.І. Вернадський, В.М. Кислий, Л.Г. Мельник, М.Ф. Реймерс та ін.) і закордонних (А. Ендрес, Р. Коуз, Е. Морен, Г. Хакен та ін.) вчених проведені масштабні дослідження взаємозв'язку економічних, соціальних і природних чинників суспільного розвитку. Конфліктності ж сучасних відносин між людиною, її економічною діяльністю та природним середовищем присвячено не так багато робіт. Наразі в Україні популярними є дослідження економічних аспектів екологічної безпеки (В.І. Мунтіян, А.І. Сухоруков, Є.В. Хлобистов [1] та ін.), у той час як власне екологічним конфліктам (Сабадаш В.В. [2]) приділено, наш погляд, недостатньо уваги.

В загальному вигляді місце та роль конфліктної складової системи соціоприродних зв'язків у економічній сфері взаємовідносин можна визначити з наступної схеми (рис. 1). При цьому слід звернути увагу на наступні моменти:

- аналіз економічної сфери передбачає її виокремлення із глобальної сфери людської діяльності, що включає поряд із економічним соціальний (більш широко - соціо-культурний) і екологічний вектори розвитку;

- підґрунтям для підтримання функціонування економічної сфери та її сталого збалансованого розвитку є економічний потенціал - система взаємозв'язків між об'єктами економічної сфери господарювання, яка самогенерує здатність максимально формувати і задовольняти потреби населення, шляхом оптимального використання природних, трудових та інших ресурсів певної території в умовах конкретних соціо-еколого-економічних відносин;

- конфліктність - об'єктивна характеристика економічної сфери, спричинена суперечливим характером елементів системи соціоприродних зв'язків між суб'єктами економічної діяльності;

- основними вхідними елементами даної системи є соціальні та природні ресурси, а також ті природні умови, що з часом переходять до класу природних ресурсів. Вихідні елементи системи: вплив на навколишнє природне середовище (деградація довкілля еколого-економічні збитки), вплив на сферу економічного та інших видів діяльності (поліпшення соціально-економічних і екологічних процесів синергетичний ефект);

Рисунок 1.2 - Система соціоприродних зв'язків у економічній сфері взаємовідносин (авторська - [7])

- економічним відображенням досліджуваної конфліктності є взаємозв'язок природного і соціального капіталів як форм реалізації економічного потенціалу. Йдеться, насамперед, про роль партнерських взаємовідносин, які формуються на основі загальнокультурних цінностей, у контексті управління природними ресурсами та екосистемними послугами з метою отримання додаткових доходів;

- крайніми формами взаємодії природних і соціальних чинників економічної сфери є синергія (сумісна діяльність) і конфлікт (протидія і суперництво);

- при управлінні природно-ресурсними конфліктами слід пам'ятати, що останні є соціальними явищами, які необхідно спрямувати в позитивне синергетичне русло сталого збалансованого розвитку.

Використання природних ресурсів є передумовою для виникнення конфліктів з ряду причин. По-перше, природні ресурси є частиною навколишнього середовища (або простору), в якому дії однієї людини або соціальної групи можуть мати наслідки далеко за межами цього простору. Наприклад, використання води для зрошення землевласниками у верхній течії річки Каліко в Нікарагуа [3, с. 3-5] залишає без необхідного обсягу питної води та води для внутрішнього використання населення в нижній течії цієї річки. З біофізичними та екологічними процесами в деяких природних середовищах пов'язані кумулятивні довгострокові наслідки, такі як ерозія, забруднення довкілля, втрата рослин чи тварин. При цьому характер проблем, що виникають, часто не очевидний, оскільки екологічні відносини, як правило, важко піддаються усвідомленню та розумінню.

Отже, неявні конфлікти не визнаються постраждалими від процесу деградації навколишнього середовища. Навіть якщо їм було б відомо про деградацію, вони не в змозі ув'язати її з діяльністю конкретних соціальних агентів. Таким чином, наявність екологічних конфліктів є чіткою, якщо спільноти встановлюють логічний зв'язок між деградацією довкілля та діяльністю окремих забруднювачів.

Спеціальні дослідження та комунікативні процеси можуть допомогти налагодити зв'язки і, можливо, стати безпосередніми причинами конфліктів, що довгий час були потенційними (прихованими), і навіть певного роду каталізаторами для соціального навчання щодо управління природно-ресурсними конфліктами.

По-друге, природні ресурси вбудовані в загальний соціальний простір, де між широким спектром суб'єктів (експортерів, промислових і аграрних підприємств, дрібних фермерів, представників етнічних меншин, урядових установ тощо) встановлюється комплекс нерівних відносин. Як правило, в країнах, що розвиваються, ті суб'єкти, що мають найбільший доступ до влади, можуть краще контролювати та здійснювати вплив на природні ресурси, переслідуючи лише свої корисливі інтереси.

По-третє, завжди існує ймовірність підвищення дефіциту природних ресурсів у зв'язку з швидкими змінами навколишнього середовища, підвищенням попиту та нерівномірним розподілом ресурсів. Екологічні зміни можуть зачіпати землі та водні ресурси, означати надмірну експлуатацію флори та фауни, надмірне розчищення землі або зміну клімату. Збільшення попиту (потреб) має декілька соціальних і економічних аспектів, включаючи зростання чисельності населення, зміну структури споживання, лібералізацію торгівлі, розвиток сільськогосподарських підприємств, а також зміни в технологіях і землекористуванні. Дефіцит природних ресурсів може також бути результатом нерівного розподілу ресурсів між окремими людьми та соціальними групами або неясності у визначенні прав на власність загальних ресурсів. При цьому вплив навколишнього середовища та його наслідки, наприклад, обмеження сільськогосподарського чи промислового виробництва, міграції, соціальної сегментації можуть окремо чи в поєднанні спричиняти чи погіршувати конфлікти між соціальними групами.

Природно-ресурсні конфлікти мають багато негативних наслідків. Проте дослідники даних конфліктів визнають цінність останніх як каталізатора позитивних соціальних змін. Конфлікт - це інтенсивний досвід у спілкуванні та взаємодії з потенціалом до перетворення. Для маргінальних груп, які прагнуть виправити несправедливість щодо розподілу ресурсів, конфлікт є невід'ємною рисою їхньої боротьби за зміни. Хоча протистояння може призвести до антагонізму, постійне уникнення конфліктів може бути таким самим небезпечним, як і невирішення проблеми, що призводить до посилення останньої. Непорозуміння чи плутанина щодо прав власності на природні ресурси та адміністративної відповідальності може перерости в більш інтенсивні конфлікти по мірі того, як збільшується число людей, залучених до них.

Конфлікти вважаються вирішеними тоді, коли ліквідовані основні джерела напруженості між сторонами, а також урегульований стан справ, який може бути несумісний із соціальним життям. Прихильники поглядів на конфлікти як нормальні та потенційно позитивні риси суспільства, вважають, що конфліктів не повинно бути взагалі. Якщо ж конфлікти виникають випадково, то регулювання ними не повинно спричиняти антагоністичні дії, проте має можливість використовувати їх для досягнення змін. На думку вчених [3, с. 5], управління конфліктами означає втручання як з метою зниження конфлікту, так і з метою сприяння конфлікту.

Критика досліджень екологічних конфліктів зводиться до наступних трьох моментів [5, с. 6-8]: по-перше, критика теоретико-методологічних положень екологічних конфліктів; по-друге, критика значущості, яка надається деградації довкілля чи дефіциту природних ресурсів як чинникам екологічних конфліктів; по-третє, критика того, що конфліктам надають більшої важливості, ніж іншим наслідкам деградації навколишнього середовища.

В першому моменті йдеться не про виключно сферу екологічних конфліктів, а про загальну тенденцію дебатів щодо методології та теорії в суспільних і природничих науках. У нашому випадку, по-перше, актуальним є обговорення впливу чинників на взаємозв'язок “дефіцит природних ресурсів (аргумент) - екологічний конфлікт (функція)”; по-друге, - обговорення вибору методу дослідження та його квазі-експериментальність, зокрема, щодо доцільності процесу відстеження вказаного вище взаємозв'язку як докладного покрокового аналізу.

Другий момент ґрунтується на оптимістичній думці про те, що наявна якість навколишнього середовища не така вже й низька, і завжди можна технологічно виправити будь-які екологічні проблеми. Крім того, ринковий механізм у змозі регулювати попит на обмежені природні ресурси на основі цінових сигналів та інструментів. Тим не менш, аналогія зі здоров'ям людини показує, що даний оптимізм необґрунтований. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я [6], щорічно близько 4-х млн. осіб помирає через відсутність чистої питної води, недостатню гігієну та антисанітарію. Технології ж вирішення екологічних проблем існують, проте вони не використовуються через бідність. Не рятує ситуацію й приватизація, що була проведена протягом останніх десятиліть у багатьох країнах, що розвиваються, в тому числі й в Україні. Економічно незабезпечене населення в цих країнах через приватизацію зіткнулося з новими проблемами через недосконалість нормативних норм і недостатню захищеність інтересів з боку держави. Отже, вирішення проблеми - скоріше не в технологіях чи приватизації, а в адекватній політичній і правовій політиці. Тим не менш даний момент критики дозволяє усвідомити високий ринковий і технологічний потенціал для вирішення проблем екологічних конфліктів за адекватної політичної структури та діяльності. Так, за оцінкою Міжнародного інституту управління водними ресурсами [3], половина додаткового попиту на воду в світі в 2025 році може бути покрита за рахунок збільшення ефективності зрошення.

Третій момент указує на те, що крім екологічних конфліктів існують й інші важливі наслідки деградації навколишнього середовища, такі як внутрішня та міжнародна міграція, бідність, хвороби та безробіття. Хоча вони менш драматичні, їх внески у людські страждання величезні. Так, наразі число екологічних біженців перевищує число біженців із місць, пов'язаних із військовими діями. Обираючи між протистоянням чи втечею, біженці частіше зупиняються на останній, що пов'язано зі значним зменшенням природних ресурсів у місцях їх проживання.

Погіршення стану довкілля та дефіцит ресурсів можуть спричиняти не тільки екологічні конфлікти, а й наслідки, що виходять за межі останніх, коли навколишнє природне середовище вже не розглядається в якості причини негативних впливів. Це відбувається через довгостроковий і маловідчутний характер екологічних ефектів, і як наслідок - інвайронментальний чинник не знаходить необхідного відображення в пріоритетах державної політики та свідомості громадян.

Незважаючи на величезну роль “неконфліктних” причин людських страждань і втрат, надзвичайно актуальним є поліпшення досвіду в управлінні екологічними та загальними конфліктами: людство платить занадто високу ціну за шляхи, альтернативні врегулюванню конфліктів. Так, глобальні військові витрати в 1994 році склали 1 трильйон доларів (за оцінкою інституту WGI) [5, с. 7]. Чверті цих грошей вистачило б на проведення глобальних програм щодо наступних напрямків соціальної та екологічної політики: запобігання ерозії ґрунтів, стабілізація чисельності населення, зупинення вирубки лісів, запобігання руйнуванню озонового шару, забезпечення людей безпечною енергією, запобігання глобальному потеплінню та кислотним дощам, ліквідація неписьменності, надання медичної допомоги, забезпечення житлом, списання боргів країнам, що розвиваються, забезпечення чистою питною водою та ліквідація голоду та недоїдання. Отже, при порівнянні щорічних світових військових витрат із витратами на скорочення масштабів дії основних джерел людських страждань і втрат, потреба в альтернативах антагоністичних методів вирішення конфліктів стає очевидною. Крім того, слід підкреслити, що одним із коренів міграції, бідності тощо є відсутність спільно керованих ресурсів. Іншими словами, необхідне зміщення акценту від навколишнього середовища як причини конфлікту до довкілля як площини спільного управління конфліктами.

Таким чином, актуальність дослідження теми природно-ресурсних конфліктів в Україні пояснюється наступним: по-перше, існуючі методи встановлення зв'язків між природними ресурсами та конфліктами вузькі за своїм змістом і дієвістю, а отже недостатні для успішного розв'язання відповідних проблем. У зв'язку з цим слід досягти кращого розуміння категорії природно-ресурсних конфліктів і обговорити, яким чином природні ресурси пов'язані з причинами, протіканням і розв'язанням конфліктів; по-друге, одним із вирішальних чинників виникнення конфліктних ситуацій, пов'язаних із природними ресурсами, є відносна слабкість науково-технічного прогресу в Україні; по-третє, центральним чинником встановлення взаємозв'язку між природними ресурсами та конфліктами є система управління в країні.

Складність теми природно-ресурсних конфліктів знаходить своє відображення в неточності відповідної термінології. Для того, щоб уникнути плутанини в термінах, проведемо контекстуалізацію основних понять у даному дослідженні:природних ресурсів і природно-ресурсних конфліктів.

Як зазначалося вище, вивчаючи конфлікти людство завжди намагалося зрозуміти їх причини, прояви та механізми регулювання. Хоча тема конфлікту важко піддається концептуалізації, тим не менш, беззаперечним є висновок про превалювання в ній соціально-економічних і політичних реалій, який було зроблено внаслідок намагань осмислити конфлікти через географічне положення їх виникнення, наприклад, конфлікт на Близькому Сході, Європейський конфлікт, конфлікти в Африці; або у перспективі часу виникнення, як то стародавні конфлікти, середньовічні конфлікти чи конфлікти часів “холодної війни”. До кінця нез'ясовним лишається те, як саме місце й час впливають на прояв конфліктів.

Тим не менш, при визначенні конфлікту наразі більшість вчених дійшли згоди щодо двох аспектів. По-перше, існує припущення про існування принаймні двох різних суб'єктів, які чимось відрізняються один від одного. Цими суб'єктами можуть бути фізичні особи, спільноти чи країни, або ж особи, національності, раси, релігії, ідеології чи поєднання деяких із них. По-друге, наявні чи ймовірно існують несумісні інтереси між вказаними вище суб'єктами в рамках певної ситуації. Тобто конфлікт можна визначити як ситуацію взаємодії двох або більше сторін, в якій унаслідок несумісності цілей чи інтересів виникає в тій чи іншій мірі розбрат. Головна дихотомія при цьому - між існуванням нормальних гармонійних взаємовідносин, що ґрунтуються на співробітництві, та протистоянням, кульмінацією якого в гіршому випадку є інтенсивний антагонізм.

Протягом останніх десятиліть розвиваються дві лінії дослідження природно-ресурсних конфліктів: по-перше, в контексті широкої теми навколишнього середовища та безпеки; по-друге, в контексті економіки конфліктів. Починаючи з 1960-х рр. конфлікти, пов'язані з використанням природних ресурсів, вивчаються в рамках безпеки військової сфери (Р. Макнамара, Р. Фальк). Ближче до 1980-90-х рр. тема безпеки розширюється та доповнюється концепцією навколишнього середовища (А. Уестінг, Б. Бузан, К. Томас, С. Карпентер, В. Кеннеді). Так, А. Уестінг підкреслював важливість розширення співробітництва з безпеки включенням у нього попиту на природні ресурси. Б. Бузан вважав питання безпеки вузьким і тому запропонував доповнити його поняттям навколишнього середовища. Пізніша ця ідея була розвинена К. Томас, С. Карпентер і В. Кеннеді [4, с. 21-22].

Інтерес до екологічної безпеки в 1990-х рр. переріс у форму певних попереджень щодо майбутнього еволюції, наприклад, про те, що: нестабільність і конфлікти можуть у майбутньому характеризувати відносини між державами, якщо зміни в навколишньому середовищі зрушать регіональний чи глобальний баланс сил; доступ до природних ресурсів є безпосередньою причиною війн; демографічний вибух може призвести до появи великого числа екологічних біженців, які можуть вплинути на національну, регіональну чи навіть глобальну стабільність; різке зниження обсягу продуктів харчування може призвести до внутрішньої боротьби, особливо в країнах, що розвиваються. Тобто в цей час у наукових колах починається широке обговорення екологічних, в тому числі природно-ресурсних конфліктів.

Другий етап розвитку досліджень природно-ресурсних конфліктів розпочався в 1990-х рр. і має назву економіки конфліктів. Ці дослідження можна згрупувати наступним чином: по-перше, роботи щодо руйнівних наслідків конфліктів, які продовжують здійснювати тиск на навколишнє середовище і врешті на економіку. По-друге, дослідження того, як природні ресурси вступають у гру в розпалюванні конфліктів. При цьому в центрі уваги знаходиться припущення, що економіка під час воєнних дій неминуче включає в себе управління природними ресурсами, й останні часто приймають участь у затягуванні конфліктів. По-третє, вивчення суб'єктивних чинників розпалювання конфліктів на основі природних ресурсів. Йдеться про окремих осіб, наприклад, військових командирів та інших осіб, наділених повноваженнями в межах території, де відбуваються конфліктні дії, в тому числі й щодо природних ресурсів. Основні суб'єктивні мотиви полягають у політичних амбіціях та особистій вигоді [4, с. 22].

В 90-х роках минулого століття також вперше були проведені спеціально організовані наукові дослідження конфліктів, зумовлених впливом навколишнього природного середовища (дослідницькі групи ENCOP і Toronto group) [5, с. 4].

У відповідності з ENCOP, екологічні конфлікти - це конфлікти в їх традиційному розумінні (політичні, соціальні, економічні, етнічні, релігійні; територіальні; конфлікти за ресурси або національні інтереси), зумовлені деградацією навколишнього середовища. При цьому деградація означає наступне:

- надмірне використання поновлювальних ресурсів;

- понаднормове забруднення довкілля;

- зубожіння простору для життя.

Дослідницька група Торонто сформулювала наступне визначення: “Екологічні конфлікти - це антагоністичні конфлікти, спричинені дефіцитом природних ресурсів у взаємодії з різними, часто ситуаційно-специфічними, контекстуальними чинниками [5, с. 4]”.

При цьому існує три форми дефіциту природних ресурсів:

1) дефіцит, зумовлений збільшенням попиту, що викликаний, наприклад, зростанням чисельності населення;

2) дефіцит, зумовлений зменшенням пропозиції, що виникає в результаті скорочення загальної наявності певних ресурсів через їх деградацію чи виснаження;

3) структурний дефіцит, що виникає у зв'язку з нерівномірним розподілом або доступом до ресурсів.

Щодо встановлення взаємозв'язку екологічних конфліктів і природно-ресурсних конфліктів, - зазначимо наступне: екологічні конфлікти пов'язані з природними ресурсами та екосистемами, що необхідні людству для існування та виживання, наприклад, прісноводні системи, ландшафти, моря, океани, атмосфера, біорізноманіття тощо. При цьому непоновлювальні ресурси включені до аналізу екологічних конфліктів з огляду на можливість деградації довкілля, що спричинена їх використанням. Екологічні конфлікти можуть бути антагоністичними, тобто пов'язані із зловмисним застосуванням сили, в тому числі й зброї [5, с. 3]

Вчений Алао А. [4, с. 26-28] пропонує інтегрований спосіб встановлення взаємозв'язку між природними ресурсами та конфліктами, в якому враховуються наступні три аспекти: причини конфліктів, чинники пролонгації (затягування) конфліктів, засоби вирішення конфліктів. Такий підхід акцентує увагу на важливість управління природно-ресурсними конфліктами.

При розгляді природних ресурсів як причини конфліктів слід звернути увагу на наступні три взаємопов'язані аспекти: кількість і якість ресурсів; політику власності, регулювання та контролю по відношенню до ресурсів; процес видобутку ресурсів. Дефіцит природних ресурсів у необхідній кількості та якості виникає внаслідок того, що попит на них залежить від здатності навколишнього середовища постачати ресурси. При цьому виділяють два види дефіциту: дефіцит, спричинений фізичними межами природи, і дефіцит, який випливає з нерівномірного розподілу багатства. З іншого боку, політика володіння, регулювання та контролю та пропозиції щодо поліпшення управління природними ресурсами збоку держави є одними з найбільш глибоких причин виникнення конфліктів у різних країнах. І нарешті, процес видобутку ресурсів, який раніше традиційно розглядався як благо для людини, на сьогоднішній день знаходиться під пильною увагою в контексті можливих конфліктів, пов'язаних із екологічними та соціальними наслідками видобутку та обробки природних ресурсів.

Розглянемо способи визначення взаємозв'язку природних ресурсів і конфліктів: по-перше, зв'язок можливий через фінансування пролонгації конфлікту. Наприклад, в Африці (Ангола, Конго, Ліберія, Сьєра-Леоне) після закінчення “холодної війни” наддержави фінансували різні ворогуючі сторони так званого “алмазного конфлікту”, що затягувало хід його протікання. Другий спосіб полягає в агресивному компоненті природно-ресурсних конфліктів. Бажання контролювати регіони багаті на природні ресурси, завжди підвищувало налаштованість ворогуючих сторін на безкомпромісність, у результаті чого збільшувалося число втрат. Третій спосіб виражається в непримиренності до мирних дій в управлінні ресурсами у ході конфлікту, яка стає все більш імовірною в порівнянні з мирними ініціативами розв'язання конфліктних ситуацій. Четвертий спосіб полягає в збільшенні числа місцевих зацікавлених сторін. Практика доводить, що варто лише один раз спалахнути конфлікту, що має відношення до природних ресурсів, як з'являються місцеві стейкхолдери, що діють із метою максимізації власних інтересів через отримання вигоди від природних ресурсів. У рамках останнього способу виникає мотивація зовнішніх інтересів і втручань, особливо з боку сусідніх країн, міжнародної спільноти та багатонаціональних корпорацій.