Про науково-дослідну роботу конфлікти в організаційно-економічних механізмах підприємства

С. Гросман і О. Харт у своїх працях [5] досліджує конфлікт інтересів рамках «мажоритарні акціонери - міноритарні акціонери». У працях приводиться емпіричне підтвердження гіпотези про те, що випуск двох типів акцій призводить дозростання цін акцій компанії. Стверджується, що концентрація власності в руках декількох власників підсилює інтерес акціонерів максимізувати її вартість, що часто призводить до посилення моніторингу діяльності менеджерів. З іншого боку, концентрація власності веде до дискримінації міноритарних акціонерів, зокрема шляхом присвоєння мажоритаріями вигоди від контролю.

Відповідно до теорії «обкопування» і присвоєння приватної вигоди від контролю, у дослідженнях Г. Джарелла, А. Поулсена, Б. Віллалонга й Р. Аміта підтверджена наявність негативних ефектів випуску двох типів акцій. Такими ефектами є падіння продуктивності й ринкової цінності фірми, обмеження прав міноритарних акціонерів і ін. [6].

Слід зазначити методичний підхід Ф. Ніколсона, який дозволяє здійснювати пошук балансу інтересів підприємства й різних зацікавлених у його діяльності осіб (груп осіб) за допомогою системи показників відповідальності. У моделі ASC підприємство і зацікавлені сторони з'єднуються між собою двома типами зв'язків: внесками й стимулами [7].

У радянській науці проблемі конфліктів не приділялося значної уваги у зв'язку із загальноприйнятою тоді теорією безконфліктності радянського суспільства [8, с. 3; 9, с.23], хоча досліджувалися правові механізми вирішення конфліктів. Серед сучасних учених проблемою вирішення конфліктів інтересів займаються А. Волокова, І. Єгорова, В. Криворотова. А. Щербакова, М. Федотова, В. Воловик, Н. Гусятникова, І. Беликова, А. Осипенко.

Віддаючи наукове та практичне значення робіт названих авторів, необхідно відзначити, що певне коло завдань з концептуального та методичного урегулювання корпоративних конфліктів є недостатньо розвиненим. Існує проблема пошуку механізмів конструктивно-конфліктного узгодження та координації інтересів різних економічних суб'єктів. Важливим нерозкритим питанням є виявлення ступеня захисту інтересів учасників відносин у рамках корпоративного управління.

Таким чином, основний конфлікт інтересів між групою зацікавлених осіб пов'язаний із процесами одержання, розподілу, оптимізації фінансових ресурсів, в тому числі питанням формування й оптимізації структури капіталу підприємства.

Рисунок 2.1- Види конфлікту інтересів між групами зацікавлених осіб

Основні цілі в області фінансування представлені в табл. 2.1 ([за матеріалами [10]).

Таблиця 2.1 - Мета та завдання в галузі фінансування

Стратегічні завдання в галузі фінансування	Короткострокові завдання
1) диверсифікація джерел залучення ресурсів; 2) розширення діяльності, фінансування нових інвестиційних проектів; 3) рефінансування існуючих зобов'язань; 4) досягнення високої ліквідності балансу; 5) визначення базової для наступних позик ставки; 6) забезпечення виконання вимог по довгостроковому фінансуванню; 7) збільшення ліквідності існуючих на ринку розміщених фінансових інструментів; 8) злиття, поглинання з метою завоювання нових ринків, освоєння нових технологій.	1) мінімальна вартість коштів, які залучаються, і інших активів з урахуванням усіх витрат підприємства; 2) короткі строки залучення капіталу від моменту ухвалення рішення до моменту оголошення підсумків про розміщення відповідних до потреб; 3) володіння необхідною документацією, високий ступінь її готовності, здатність підприємства підготувати всі документи, мінімізація вартості й скорочення строків її підготовки; 4) визначення пріоритетного складу кредиторів і інвесторів.

У кожної мети є свої носії інтересів і свої критерії досягнення, що обумовлює невідповідності між функцією володіння, з одного боку, і функцією управління та контролю - з іншої. Основні цілі розвитку підприємства і цілі формування фінансової структури капіталу представлені в табл. 2.2 [10].

Таблиця 2.2 - Мета розвитку підприємства та формування фінансової структури капіталу

Мета розвитку підприємства	Мета формування фінансової структури капіталу
1. виживання підприємства	1. мінімізація ціни капіталу та фінансових ризиків
2. максимізація поточного прибутку	2. мінімізація поточних витрат на залучення капіталу
3. збільшення частки ринку	3. максимізація обсягу ресурсів, які залучаються
4. збільшення вартості підприємства	4. оптимізація фінансової структури капіталу

Пріоритетність тієї або іншої мети по-різному пояснюється в рамках існуючих теорій організації виробництва. Найпоширенішими є:

1. ціль збільшення прибутковості підприємства;

2. ціль збільшення вартості підприємства.

Основними напрямками збільшення капіталу підприємства є:

1) продаж акцій;

2) одержання кредитних засобів.

Розвиток фінансового ринку відкриває для підприємств нові можливості по залученню капіталу. Ретельне формування фінансової політики здатне стати для них одним з факторів створення вартості. Відсутність власного досвіду в цій сфері змушує звертатися до західного економічного знання.

Мінімальні ставки прибутковості (rd і re відповідно), необхідні кредиторами й власниками, зведені в єдину ставку середньозважених витрат на капітал (формула 2.1).

(2.1)

де WACC - середньозважена вартість капіталу; Т - ставка податку на прибуток; D - частка позичкового капіталу; Е - частка власного капіталу; rd - ставка за користування позичковим капіталом; r_е - норма прибутковості власного капіталу.

Розглянемо графічну інтерпретацію представленого співвідношення, чому досягнувши мінімального значення крива WACC не знижується далі і не досягає нульового значення (рис. 2.2).

Рисунок 2.2- Вимоги, які пред'являються до прибутковості капіталу різними типами інвесторів

Аналіз формування середньозваженої вартості капіталу (рис. 2) дозволяє стверджувати, що при відсутності власного капіталу вартість позичкового капіталу буде зменшуватися в міру зниження частки останнього в загальній структурі активів (рис. 2.3).

Рисунок 2.3- Залежність вартості позичкового капіталу від його частки в структурі активів підприємства

Однак, на практиці дана ситуація неможлива. Досягнувши певного значення частки позичкового капіталу в загальній структурі активів, його вартість зростає (rd').

Таку залежність між вартістю позичкового капіталу і його питомою вагою можна пояснити наявністю конфліктів між кредиторами й акціонерами.

Кредитори підприємства, як правило, одержують фіксований дохід (процентні платежі), тоді як доходи акціонерів залежать від прибутку підприємства. У цій ситуації кредиторів цікавить винятково здатність обслуговувати борг, а акціонери зацікавлені в тому, щоб підприємство одержувало більші прибутки.

Відомо, що, як правило, для одержання більших прибутків підприємству необхідно брати участь у ризикованих проектах. Щоб уникнути необґрунтованих ризиків з боку менеджерів підприємства, керованих акціонерами, кредитори висувають високі вимоги до використання капіталу ( як правило, збільшення процентних ставок). Дані вимоги звичайно обмовляються в кредитних угодах і спрямовані на обмеження можливостей менеджерів до інвестування в ризикові проекти [11].

Ще одним ризиком для кредиторів при збільшенні частки позичкового капіталу може виступати зниження ринкової вартості підприємства. Тому кредитори як правило, значну увагу приділяють оцінці вартості підприємства на ринку. У випадку зниження ринкової вартості підприємства кредитори можуть змінювати свої вимоги до використання позикового капіталу.

Отже, головна мета фінансових менеджерів - вибрати таку структуру капіталу, яка по найнижчої вартості капіталу буде сприяти підтримці стабільних дивідендів і доходів, збагатить акціонерів. Інакше кажучи, оптимальна структура капіталу повинна зводити до мінімуму WACC і разом з тим підтримувати кредитну репутацію підприємства на рівні, який дозволяє залучати нові капітали на прийнятних умовах.

Нами розглянуті підходи до визначення оптимальної структури капіталу. Аналіз даних підходів представлено в таблиці 2.3 [12]. На основі проведеного аналізу, виділено підхід, на основі якого можливе визначення оптимальної структури капіталу підприємства.

Таким чином, інтереси власників підприємства можна підрозділити на інтереси, пов'язані з одержанням доходів і інтереси, пов'язані з необхідністю економічного контролю.

Дохід власника підприємства характеризується сумою дивідендних виплат, які розраховуються як добуток суми дивідендів, що виплачуються на одну акцію і числа акцій, що належать власнику (формула 2.2)

(2.2)

де K_d - сума дивідендних виплат; d - сума дивідендів, які виплачуються на одну акцію; АК - число акцій, які належать власнику.

Величина даного показника залежить від безлічі різних факторів, серед яких можна виділити: вибрана дивідендна політика, доступність джерел фінансування, рівень оподаткування та інші. Як правило, виділяють три види дивідендної політики підприємства [13]:

1) теорія іррелевантності дивідендів;

2) теорія суттєвості дивідендної політики;

3) теорія податкової диференціації.

Таблиця 2.3 - Аналіз методів визначення оптимального співвідношення власного і позичкового капіталу (авторська [12])

Метод	Сутність	Розрахунок	Переваги	Недоліки
По критерію політики фінансування активів підприємства	Заснований на диференційованому виборі джерел фінансування різних складових частин активів підприємства	Всі активи підрозділяються на необоротні і оборотні (постійні і змінні)	Дозволяє оптимізувати джерела фінансування капіталу підприємства, визначає політику фінансування активів, дозволяє визначити співвідношення між джерелами фінансування капіталу	Застосування для вирішення задачі визначення співвідношення між постійними джерелами фінансування (оборотними і необоротніми активами) і не дозволяє визначити співвідношення між власним і позичковим капіталом підприємства
По критерію ціни капіталу підприємства	Заснований на виборі найдешевших джерел фінансування активів підприємства	Розрахунок WACC	Дозволяє вибрати найдешевші джерела фінансування підприємства	У формулі WACC не відображені галузеві і інші види ризиків. Складність при розрахунку WACC полягає в розрахунку ціни одиниці капіталу, одержаного з конкретного джерела засобів, оскільки від цього залежить її точність розрахунку.
По критерію максимізації рівня рентабельності активів підприємства	Заснований на розрахунку ефекту фінансового важеля. Підприємство зацікавлене в зростанні економічної рентабельності активів і рентабельності власного капіталу	Розрахунок ефекту фінансового важеля	Дозволяє при визначенні оптимальної структури капіталу враховувати зростання вартості власного капіталу підприємства	Дозволяє визначити область фінансової стійкості підприємства, ступінь фінансового ризику, і використовується для визначення сукупного ризику підприємства. При цьому на основі даного методу неможливо визначити співвідношення власного і позичкового капіталу.
На основі аналізу прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства	Використання в якості оціночного показника прибутку дозволяє встановити пряму залежність між розміром одержаного ефекту і стимулюванням	Використовується показник ліквідаційної вартості активів підприємства	Показник ліквідаційної вартості активів підприємства враховує привабливість підприємства для інвесторів	Із зростанням частки позичкового капіталу в загальній структурі активів прибуток, що залишається у розпорядженні підприємства монотонно зменшується і не має екстремуму. Тому даний метод не дозволяє визначити оптимальне співвідношення власного і позичкового капіталу, яке мінімізує його загальну вартість.
На основі аналізу норми віддачі на вкладений капітал	Основний критерій ефективності залучення позичкового капіталу: таке співвідношення власного і позичкового капіталу, при якому збільшується віддача на власний капітал	Розрахунок норми віддачі на власний капітал	Дозволяє встановити зміну норми віддачі на власний капітал від коефіцієнта кредитної заборгованості. Дозволяє встановити граничне значення ставки позичкового капіталу	Норма віддачі на власний капітал може відповідати мінімуму WACC, а може бути менше або більше даного значення. Таким чином, на його основі неможливо визначити оптимальне співвідношення власного і позичкового капіталу. У поєднанні з цим методом необхідно використати інші методи.
На основі аналізу вартості підприємства	Метод максимізації вартості підприємства - при побудові кривої WACC буде знайдена якась базисна крапка, яка буде основою для побудови кривої вартості підприємства	Розрахунок вартості підприємства V=E+D Розрахунок WACC	При постійному значенні прибутку мінімум вартості капіталу підприємства відповідає такому співвідношенню власного і позичкового капіталу, коли вартість підприємства максимальна	Складність розрахунки ставки дисконтування (необхідний пошук методів, які б якнайповніші відображали ризики кредитора). Складність пошуку інформації і громіздкість розрахунку. Наявність великої кількості корегувань, пов'язаних з непрозорістю бухгалтерської звітності.

Переваги та недоліки даних видів дивідендної політики підприємства представлені в табл. 2.4.

Таким чином, динаміка виплати дивідендів акціонерам підприємства збільшує ринкову вартість підприємства за рахунок збільшення курсової вартості акцій. Формула для розрахунку курсової вартості акцій наступна:

(2.3)

де С - ціна акції; d - сума дивідендів, які виплачуються на одну акцію; r - ставка банківського кредиту.

Даний показник залежить від дати заяви про виплату дивідендів, дати реєстрації власника цінних паперів, дати втрати права на дивіденди і фактичної дати виплати дивідендів.

Таблиця 2.4 - Переваги і недоліки дивідендної політики підприємства

Вид дивідендної політики	Автори	Сутність	Переваги	Недоліки
Теорія іррелевантності дивідендів	Ф. Модільяні М. Міллер	величина дивідендів не впливає на зміну сукупного багатства акціонерів, яке визначається здатністю компанії генерувати прибуток і більшою мірою залежить від правильності інвестиційної політики, ніж від того, в якій пропорції прибуток підрозділяється на виплату у вигляді дивідендів та реінвестування.	розмір дивідендних виплат залежить від прибутку, який залишається в рапоряженіі підприємства. Для власників - можливість розширення діяльності підприємства, вибору ефективної інестіціонной політики. Для акціонерів - можливість отримання більш високих доходів	у несприятливі часи для підприємства рівень дивідендних виплат може або значно знижуватися, або дивіденди можуть взагалі не виплачуватися.
Теорія суттєвості дивідендної політики	М. Гордон Дж. Лінтнер	інвестори, виходячи з принципу мінімізації ризику завжди воліють поточні дивіденди доходам, лише потенційно можливим у майбутньому, в тому числі і можливого приросту акціонерного капіталу.	отримання стабільного доходу акціонерів. У найбільш сприятливі часи можливість власників збільшувати реінвестування	відсутність зростання доходу акціонерів у найбільш сприятливі часи для підприємства
Теорія податкової дифеернціації	Р. Літценбергер К. Рамасвамі	пріоритетне значення, з позиції акціонерів, має не дивідендна, а капіталізована дохідність	можливість отримання стабільного доходу в найбільш несприятливі періоди і збільшення його за рахунок премій в сприятливі	нестабільні доходи акціонерів у поточному та майбутньому періодах

Разом з тим, на формування структури капіталу підприємства впливають крім акціонерів, ще й власники, що може призвести до ситуації, коли інтереси одних груп учасників можуть домінувати, а інтереси інших - будуть практично не захищені.

Тому нами пропонується розглянути вплив інтересів ще двох груп учасників - власників і акціонерів.

Як правило, обсяг контролю, який знаходиться в розпорядженні власників відповідає частці акціонерного капіталу в джерелах фінансування підприємства. Формула для розрахунку ступеня контролю має вигляд:

(2.4)

де K_sk - показник захисту інтересів власників підприємства; СК - сума власного капіталу у валюті баланса; Б - сума баланса підприємства.

При недостатності фінансування за рахунок власних коштів, рішення про кредитування підприємства приймає комерційний банк.

Сума кредиту визначається з урахуванням результатів аналізу кредитоспроможності клієнта та оцінки приватного або сукупного об'єкта кредитування у вигляді разової фіксованої величини або граничного розміру (ліміту) кредитування, який використовується позичальником у міру виникнення потреби.

Розглянемо основні методики оцінки якості потенційних позичальників, що дозволяють в тій чи іншій мірі отримати якісну характеристику позичальника щодо її спроможності до погашення кредиту, а також дають можливість приймати рішення про кредитування.

В даний час велика різноманітність підходів до визначення ліміту кредитування підприємства. Основними підходами є: традиційні підхід, нетрадиційний підхід і підхід на основі VAR - технології.

Розглянемо послідовно кожен з даних підходів для виявлення найбільш прийнятного для розрахунку ліміту кредитування підприємства (табл. 2.5).

Таблиця 2.5 - Переваги і недоліки основних підходів до визначення ліміту кредитування підприємства

Підхід	Прихильники	Суть	Переваги	Недоліки
Традиційний підхід	В.В. Вітлінській, О.В. Пернаравській, Я.С. Наконечний, Г.І. Велікованенко	ліміт кредитування визначається як частка від вартості забезпечення - обумовленого активу позичальника	простота розрахунку; при розрахунку ліміту кредитування враховується ліквідність заставленого майна, можливість контролю банку за заставою	коефіцієнт лімітації найчастіше оцінюють експертним методом, а не розраховують за допомогою точних обґрунтованих розрахунком методів; у розрахунку не враховується кредитний ризик; не враховується чинник часу
Нетрадиційний підхід	Н.Г. Тіпенко, Ю.П. Солов'їв, В.Б. Паніч, І.Т. Фарахов	величина ліміту, в даному випадку, в точності відповідає величині ліміту, розрахованого по традиційній формулі, за умови, що за базовий ліміту прийнятий як ліміт, що видається «надійному банку»	розрахунок лімітів кредитування проводиться одночасно на весь пул підприємств - позичальників; враховується динаміка фінансового стану позичальників у минулому і можливі взаємозв'язки між ними	Методика істотно жорсткіше за традиційні способи розрахунку; коефіцієнт лімітації найчастіше оцінюють експертним методом, а не розраховують за допомогою точних обґрунтованих розрахунком методів
Підхід на основі VAR - технології	Т.В. Струченкова, І.В. Волошин і ін.	визначення ліміту кредитування ґрунтується на найгіршій вартості застави, або іншого зобов'язання, на момент погашення кредиту	підхід враховує термін надання кредиту, тенденцію зміни і волатильність вартості активу	підхід припускає строгий, обгрунтований розрахунком метод визначення коефіцієнта лімітації для випадку, коли банк має історичну інформацію щодо вартості застави

У зв'язку з цим, особливий інтерес представляє методика визначення ліміту кредитування, розроблена АТ «ІНТЕС». Згідно даної методики представляється доцільним розглядати ліміт можливого кредитування на основі експертної оцінки якості показників балансу та оцінки реальних грошових потоків для можливого погашення короткострокової заборгованості.

Підсумкова оцінка ліміту короткострокового кредитування відповідно з даною методикою, незважаючи на її простоту, може розглядатися як досить хороший прогноз повернення кредитних ресурсів.

Пропонована методика розглядає вісім розрахункових елементів ліміту кредитування корпоративних клієнтів [14].

1. Відстрочка платежів постачальникам

2. Чистий прибуток

3. Реалізація товарних запасів

4. Дебіторська заборгованість

5. Кредиторська заборгованість

6. Фінансові вкладення

7. Грошові кошти

8. Податкові платежі

Загальний ліміт короткострокового фінансування визначається як сума елементів 1-7 мінус елемент 8.

Для розрахунку ліміту в моделі використовувати такі припущення:

(2.5)

де К_оп - період відстрочки платежу, днів; К_рз - коефіцієнт реалізації запасів, %; К_сз - коефіцієнт зниження заборгованості, %; К_нз - коефіцієнт нарощення заборгованості, %.

У загальному вигладі модель можна записати так:

(2.6)

де Limit - ліміт кредитування підприємства; б_i - коефіцієнт, який відповідає розрахунковому показнику в моделі; х_i - розрахунковий показник ліміта кредитування; i - номер розрахункового показника.

Критерієм оптимальності моделі є максимум ліміту кредитування підприємства

(2.7)

при

Розробка регресійній моделі проводиться в декілька етапів.

На першому етапі введемо необхідні позначення: Limit - ліміт кредитування підприємства; х₁ - добова виручка підприємства за період; х₂ - чистий прибуток; х₃ - запаси; х₄ - дебіторська заборгованість; х₅ - кредиторська заборгованість; х₆ - фінансові інвестиції; х₇ - грошові засоби; х₈ - одаткові платежі.

На другому етапі проведемо вибірку підприємств для аналізу. Враховуючи, що на даному етапі важливим є врахування галузевої приналежності компанії, побудову моделі необхідно проводити окремо для кожної галузі економіки.

На третьому етапі розробимо безпосередньо регресійну модель розрахунку ліміту кредитування підприємства по кожній галузі економіки.

У той же час, всередині галузі між різними підприємствами істотних відмінностей не спостерігається. Тому дані моделі можна ефективно використовувати для розрахунку ліміту кредитування всередині однієї галузі.

На основі представленої вище інформації, нами розроблена схема визначення ступеня захисту інтересів кожної групи учасників (рис. 2.4)

Рисунок 2.4- Схема аналізу ступеня захищеності інтересів учасників підприємницьких відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таким чином, стратегічний пріоритет рішень по структурі капіталу пов'язаний з тим, що високі витрати на капітал, що виникають як при недовикористанні, так і при надмірному залученні кредитних ресурсів, створюють перешкоди для розвитку підприємства. По-перше, її менеджерам слід рухатися по кривої життєвого циклу з вищими вимогами до прибутковості вкладеного капіталу, бути набагато жорсткішими і перебірливими у відборі інвестицій. По-друге, оскільки у підприємства виникнуть додаткові обмеження на інвестиційні можливості, вона не зможе бути досить гнучкою і маневреною в конкурентній боротьбі. По-третє, якщо пропорція позикового і власного капіталів не є оптимальною, посилюється конфлікт інтересів професійного менеджменту і власників. Нарешті, дуже висока частка позикового капіталу привертає увагу контрагентів по бізнесу - клієнтів і постачальників, які входять до категорії так званих зацікавлених осіб підприємства.

2.2 Проблемні ситуації у виробництві: виявлення і процес вирішення

Функціонування будь-якої виробничої системи неможливо без появи різних проблемних ситуацій. В даний час на підприємствах частота появи проблемних ситуацій незмірно зростає. Це можна пояснити, по-перше, новими економічними відносинами, які по-новому ставлять проблеми, по-друге, стрімким ривком у розвитку інформаційних технологій, який обумовлює «загальне прискорення життя» і ставить завдання все більш і більш високого рівня. Для ефективного управління підприємством (виробничою системою) необхідно не тільки виявляти проблемні ситуації, але й аналізувати їх, певним чином систематизувати для подальшого дослідження, розробляти алгоритми можливих рішень.

У широкому сенсі, поняття проблема (від грец. problema - завдання) - це складне теоретичне або практичне питання, що вимагає вивчення, розв'язання [1]. Проблемою переважно називається питання, що не має однозначного вирішення. Саме невизначеність проблем відрізняє їх від завдань, які постійно стоять перед працівниками підприємства. Також деякі автори вважають, що проблема відрізняється від завдання тим, що для її рішення не достатньо власних ресурсів і вона повинна вирішуватися із залученням ресурсів з зовні.

Проблемною називається ситуація, коли діяльність не реалізується прийнятими раніше способами в умовах, що змінилися та досягнення результату діяльності не прогнозовано, ускладнено або виключно.

Під виробничою проблемою в [2] розуміється невідповідність стану виробничої системи стратегії підприємства, місії, цілям, бажаним показникам ефективності.

Виникнення проблемних ситуацій у виробничій системі обумовлено багатьма факторами. По-перше це пов'язано з основним елементом системи - персоналом. По-друге, з поліструктурністю виробничих систем, яка полягає у величезному числі елементів системи з численними, складними і, як правило, альтернативними зв'язками, великою кількістю здійснюваних в системі процесів. І по-третє, з впливом зовнішнього середовища.

Крім того, необхідно враховувати специфіку виробництва, особливості структури і складу виготовлених виробів, ресурсних і ринкових можливостей. Так, наприклад, машинобудівні підприємства з одиничним і дрібносерійним характером виробництва в силу особливостей технології виготовлення продукції і взаємозв'язків цехів і учасників характеризується цілим рядом проблемних ситуацій у використанні виробничих ресурсів, а прийняття рішень на таких підприємствах ускладнені в силу численних виробничих зв'язків при виготовленні продукції (внутрішньоцехові та міжцехові передачі деталей і вузлів), різноманітною номенклатурою матеріалів і сировини, унікальним верстатним парком, великою кількістю покупних і комплектуючих деталей, значним обсягом незавершеного виробництва.

На підприємстві кількість проблемних ситуацій залежить від наступних параметрів:

1. У виробничому аспекті від:

- технологічних особливостей виробничого процесу;

- виробничої структури підприємства;

- складності технічної підготовки виробництва;

- специфіки виготовлення деталей і вузлів, складання виробів;

- тривалості циклу виготовлення деталей, кількості міжцехових і міжділянкових процесів передавання виготовлених деталей;

- питомої ваги покупних і комплектуючих деталей і вузлів;

- унікальності верстатного обладнання, питомої ваги автоматизації технологічного процесу виготовлення деталей і деталь-операцій;

- кваліфікації робітників основного і допоміжного виробництва.

2. В організаційному аспекті від:

- організаційної структури підприємства, кількості рівнів управління;

- ступеня централізації управлінської діяльності на підприємстві;

- рівня кваліфікації апарату управління і ступеня підготовленості осіб, які приймають рішення;

- ступеня автоматизації процесів управлінської діяльності, кількості автоматизованих робочих місць різного функціонального призначення, методів і технології підготовки управлінських рішень.

3. У інформаційному аспекті від:

- ступеня охоплення інформаційними технологіями управлінської діяльності;

- структури і складу інформаційної системи управління;

- властивості бази даних системи управління, її повноти і рівня автоматизації (поповнення, коректування, внесення змін);

- складу бібліотеки прецедентів проблемних ситуацій;

- структури і складу модельного забезпечення задач прийняття рішень, складу банку алгоритмів, реалізації завдань прийняття рішень;

- загальної системи підтримки прийняття рішень.

У таблиці 2.6 представлена класифікація виробничих проблем.

Усі проблемні ситуації, які виникають у виробництві Качина Ю.В. класифікує за такими ознаками: за способом вираження, залежно від ступеня формалізації, за характером прояву, залежно від ступеня пов'язаності, залежно від можливого підходу до їх вирішення [2].

1) За способом вираження автор розрізняє кількісні, якісні і змішані виробничі проблеми.

Кількісні проблеми характеризуються такими параметрами, як:

- точність (можливість встановлення чисельного значення і діапазону);

- надійність (можливість встановлення довірчих інтервалів та ймовірності здійснення рішення);

- строгість (можливість встановлення критичних значень величин елементів);

Таблиця 2.6 - Класифікація виробничих проблем (складено за матеріалами [2]) *

№ п/п	Класифікаційна ознака	Види проблемних виробничих ситуацій
1	за способом вираження	кількісні
		якісні
		змішані
2	залежно від ступеня формалізації	неструктуровані проблеми
		слабоструктуровані проблеми
		структуровані проблеми
3	за характером прояву	проблеми, що повторюються
		аналогічні
		нові
		унікальні
4	залежновід ступеня пов'язаності	комплексні
		автономні
5	залежно від можливого підходу до їх вирішення	рутинні
		селективні
		адаптаційні
		інноваційні
6	залежно від міжрівневої взаємодії * (у системі управління)	проблемні ситуації, що виникають між різними рівнями управління
		проблемні ситуації, що виникають на одному рівні управління
7	за характером виникнення *	технічні проблемні ситуації
		технологічні проблемні ситуації
		управлінські проблемні ситуації
8	за характерними функціями управління *	проблемна ситуація, що виникає в результаті делегування повноважень

Примітка: * - власна розробка автора.

- керованість (можливість швидкого реагування на зміни показників і управління ними).

Якісні проблеми пов'язані з детальним перерахуванням ресурсів, властивостей, характеристик.

2) Залежно від ступеня формалізації Качина Ю.В. визначила три класи виробничих проблем:

- неструктуровані проблеми, опис яких здійснюється на якісному рівні, а рішення досягається на основі логіко-інтуїтивних методів;

- слабоструктуровані проблеми, які піддаються якісному і кількісному опису, мають частково формалізовану предметну область, а для їх вирішення використовується системний підхід;

- структуровані проблеми, вирішення яких здійснюється на базі методів дослідження операцій.

3) За характером прояву всі проблеми в [2] підрозділяються на ті, що повторюються, аналогічні, нові й унікальні.

4) Залежно від ступеня пов'язаності розрізняють комплексні та автономні виробничі проблеми.

5) Залежно від можливого підходу до їх вирішення, Качина Ю.В. розрізняє рутинні, селективні, адаптаційні та інноваційні проблеми.

Рутинні проблеми вимагають встановленого, заздалегідь формалізованого рішення, селективні - ініціативного рішення, адаптаційні - потребують нового рішення відомої проблеми, а інноваційні - в абсолютно новому підході до вирішення.

Шляхом узагальнення всіх способів класифікації проблем Качина Ю.В. виокремлює три основні категорії: оперативні проблеми, проблеми вдосконалення і розвитку виробничих систем, інноваційні проблеми.

Оперативними проблемами (інакше проблемами стабілізації) називаються такі проблеми, вирішення яких спрямоване на запобігання, усунення або компенсацію збурень, що порушують поточну діяльність системи. Це структуровані проблеми, в більшості мають кількісний опис. Рішення зводиться до прийняття сукупності заходів коригуючого характеру, підкріплено наявністю альтернативних наборів дій залежно від ситуації. Дана категорія проблем пов'язана з поточним управлінням виробництвом.

Проблеми розвитку і вдосконалення виробничих систем є слабо структурованими, вимагають прийняття рішень, спрямованих на підвищення ефективності функціонування системи за рахунок зміни її ключових характеристик (перспективне планування, управління НДР і ДКР, капітальне будівництво, впровадження нової техніки тощо), а також застосування системного аналізу та синтезу.

Інноваційні проблеми є неструктурованими або слабоструктурованими, можуть бути описані як якісними, так і кількісними характеристиками. Рішення можуть базуватися на пошуку інноваційного підходу, нових ідей, евристичних методах, досвіді та інтуїції [2].

Шегда А.В. запропонував у [5] наступні критерії класифікації проблемних ситуацій:

Важливість проблеми для організації. Важлива проблема вимагає більше чіткості, організованості в підготовці прийняття рішення, створення ефективного контролю, узгодженості між підрозділами, які беруть участь у рішенні.

Часовий аспект вирішення проблеми. Рішення для проблеми, що потребує термінового втучання, як правило, приймається в умовах більшої невизначеності в порівнянні з тим випадком, коли проблема не вимагає швидкого рішення і доцільно накопичити необхідну інформацію для прийняття найкращого рішення.

Характер моделі проблемної ситуації: точна або наближена. Як правило, проблемна ситуація описується наближеною моделлю, достатньо простою, щоб нею можна було скористатися. У разі важливих проблем (або коли рішення дає свідомо великий ефект) необхідно досить точно описати ситуацію.

В умовах сучасної орієнтації всіх виробничих систем на інноваційний шлях розвитку підприємства все частіше стикаються з необхідністю діагностики і вирішення інноваційних проблем.

З метою діагностичного дослідження здійснюється змістовна інтерпретація виниклої проблеми на основі наступних ключових характеристик.

Таблиця 2.7 - Базові характеристики виробничих проблем [2]

Характеристики	Змістовна інтерпретація
1	2
1 Сутність і зміст проблеми	Словесне формулювання проблеми
2 Організаційне та фактичне місцезнаходження проблеми	Визначення об'єктів локалізації виробничих проблем (організаційні підрозділи і фізичні об'єкти), ступеня поширення в організації
3 Носій проблеми	Виявлення груп персоналу, яких стосується проблема і які найбільше зацікавлені в її вирішенні (робітники, фахівці, керівництво).
4 Характер прояву проблеми	Проблема, що повторюється, аналогічна, нова або унікальна проблема
5 Час виникнення та динаміка проблеми	Вивчається час виникнення проблеми, період існування і повторення, тенденція розвитку (стадії: стабілізація, посилення, слабшанню)
6 Ступінь зв'язаності	Автономна або комплексна
7 Рівень	Рутинний, селективний, адаптаційний або інноваційний
8 Значимість	Оцінка з позиції важливості для організації в цілому і потенційного ефекту від її рішення

Діагностика проблем передбачає виявлення симптомів проблеми і причин, її виникнення.

Симптоми - це очевидні аспекти проблеми, які привертають до неї увагу і вказують на її наявність. Причини - це фактори, що підтверджують наявність симптому, по суті, є джерелами проблем.

Діагностика виробничих проблем являє собою багатокрокову процедуру з проміжними рішеннями, яка представлена на малюнку.

Рішення виробничих проблем вимагає виявлення і порівняння декількох можливих варіантів виходу з ситуації, що склалася та визначається якістю проведеної діагностики.

Рисунок 2.5 - Процедура діагностики виробничих проблем

(складено за матеріалами [2])

У науковій літературі прийняття рішень представлено як типовий процес, який починається з виникненням проблемної ситуації і закінчується вибором рішення, тобто дією щодо усунення проблемної ситуації і аналізом наслідків його реалізації.

Шегда А.В. щодо вирішення проблемної ситуації визначив наступні критерії класифікації [5].

На думку автора необхідна попередня оцінка ефективності вирішення проблеми. Якщо спочатку відомий незначний ефект, то звичайно недоцільні великі витрати на пошук інформації, оцінку можливих рішень, оскільки навіть не найкраще рішення не дає великого програшу. У разі очікуваного значного ефекту процедуру прийняття рішень необхідно продумувати особливо ретельно.

Так само Шегда А.В. вважав, що зовнішня і внутрішня середа задає умови прийняття рішень. До уваги беруться такі характеристики зовнішнього і внутрішнього середовища, які характеризують їх з позиції невизначеності, ризику і протидії.

У свою чергу Виханський О.С. та Наумов А.І. вводять критерій класифікації за характером (рівнем) прийняття рішень. Вони розрізняють індивідуальний чи колективний (організаційний) рівень прийняття рішень. Рішення, прийняте на індивідуальному рівні характеризується: наявністю індивідуального уміння, стилю; спроможністю прийняти ризик на себе. Організаційне рішення характеризується: створенням відповідного середовища; важливістю прийняття рішення до певного моменту; залучення всіх рівнів в управління; необхідністю управління груповим процесом [6].

Крім цього Шегда А.В. вважає, що в деяких випадках доцільніше знайти раціональне, хоча і не завжди найкраще, рішення для реальної проблемної ситуації, ніж витрачати зусилля на пошук оптимальних рішень для проблем, які неможливо розв'язати [5].

Серед критеріїв класифікації управлінських рішень автор [5] виділив так само рівень формалізації процесу ухвалення рішення. При прийнятті рішень важливу роль відіграють фактори, що не піддаються формалізації, такі як: компетентність, об'єктивність, авторитетність джерела інформації, психологічний стан, вплив традицій, моральні норми.

Кратність ухвалення рішення: однократна або багатократна процедура. Однократні рішення як правило проявляються на тривалому відрізку часу і викликають великі наслідки. Дуже часто комплексні завдання є завданнями прийняття однократних рішень. Багаторазові рішення, у свою чергу, діляться на періодичні і неперіодичні.

Вид прийнятих рішень: запрограмовані і незапрограмовані. Для повторюваних або однотипних проблемних ситуацій, як правило, розробляються стандартні правила, інструкції.

Важливою передумовою успішного розв'язання проблеми служить її правильна постановка. Визначення проблемних ситуації, їх аналіз та характеристики, так само як і класифікація, є початковим й найважливішим етапом у системі прийняття рішень.

Саме вони визначають майбутній характер рішень, стратегію оптимального вибору, розробку моделі і методів їх реалізації. Проблемні ситуації суттєво впливають на формування інформаційної системи прийняття рішень, визначають структуру і взаємодію інформаційного поля і зовнішнього інформаційного середовища.

У процесі виявлення проблемної ситуації визначаються її характеристики. На першому етапі необхідна формалізація проблемної ситуації наступними параметрами:

- часовий інтервал, протягом якого необхідно усунути проблемну ситуацію;

- необхідні матеріальні витрати для вирішення проблемної ситуації протягом певного часу;

- витрати праці, які необхідні для вирішення даної проблемної ситуації.

На другому етапі процесу прийняття рішень (виходу з) проблемної ситуації реалізується послідовність процедур, що забезпечують:

- аналіз проблемних ситуацій (оперативних, поточних і стратегічних) і на цій основі формування цілей рішень;

- визначення конкретних обмежень для оперативних і поточних рішень і прогнозованих обмежень для перспективних;

- генерацію рішень і вимір бажаних рішень на етапі їх вибору.

Берсуцький А.Я. на цьому етапі вважає за необхідне визначення кількісних обмежень по наявним ресурсам підприємства та крайніх значень часових параметрів, вихід за межі яких ставить управління об'єктом в розряд некерованих [4].

На третьому етапі процесу прийняття рішень щодо виходу з проблемної ситуації реалізуються наступні процедури:

- визначення всієї сукупності допустимих рішень для усунення проблемної ситуації у відповідності з конкретними обмеженнями на тимчасові та ресурсні параметри;

- формування критеріїв вибору найкращого (оптимального) рішення;

- визначення ефективних рішень і вибір єдиного рішення.

Процедури даного етапу є заключними в технологічно послідовному процесі прийняття рішень. Найважливішими процедурами на третьому етапі слід вважати процес визначення та вибору оптимального (і єдиного) рішення із сукупності допустимих рішень з урахуванням сформованого критерію вибору.



Рисунок 2.6 - Схема послідовності прийняття рішення щодо виходу з проблемної ситуації (пропонується)

Для проблемних ситуацій, які часто повторюються, та аналогічних проблемних ситуацій необхідно розробити набір (пакет) сценаріїв прийняття рішень щодо виходу з даних ситуацій, в якому повинні відображатися послідовність виконання процедур, стандартні моделі та алгоритми прийняття відповідних рішень. Для нових проблемних ситуацій, з якими підприємство зустрічається вперше, не обійтися без розробки оригінальних моделей і алгоритмів даних рішень.

Також слід враховувати, що при переході проблемної ситуації з однієї стадії до іншої або в процесі її вирішення виникає конфліктна ситуація.

Конфліктна ситуація - це ситуація, коли діяльність не реалізується прийнятими раніше способами, зачіпає взаємовиключні інтереси двох або більше сторін і для нормального функціонування підприємства потрібне вирішення даної ситуації в найкоротші терміни.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 2.7 - Перехід проблемної ситуації в конфліктну

2.3 Конкуренція на підприємстві та опортуністична поведінка як передумови виникнення конфліктів в організаційних системах

При мотиваційному підході до вивчення міжособових конфліктів широко застосовують поняття "конкуренція". А. Єршов виділяє наступні відмітні ознаки конкуренції і конфлікту.

Конкуренція - це прагнення до об'єктів, яких недостатньо, а конфлікт - бажання завдати шкоди або знищити опонента.

Конкуренція регулюється загальновизнаними нормами і цінностями, а конфлікт нерегульований. При ньому ігнорується усе, що об'єднувало людей, але це не виключає ситуації, коли ті, що конфліктують дотримуються якихось правил, дотримуючи, наприклад, зовнішню пристойність, щоб придбати союзників, прибічників серед оточення.

Конкуренти зазвичай діють паралельно, а конфліктуючі сторони протидіють один одному. Конкуренція, швидше, перемир'я, ніж боротьба. Конкурент більше захоплюваний заздрістю або ревнощами, ніж злістю. Конкуренти мають справу з результатами, успіхами один одного, а не з процесами, активністю кожного.

Конфлікт - це "негарна конкуренція". Головні зусилля конкурентів спрямовані на меті; при цьому частина зусиль витрачається на те, щоб обмежити супротивника, і, таким чином, відбувається підміна мети. У конфлікті головним і бажаним стає знищення і послаблення супротивника.

Приз (загальна цінність) - ще одна істотна ознака, що відокремлює конкуренції від конфлікту в мотиваційному підході. Передбачається наявність особи або групи (третьої особи), що оцінює результати зусиль тих, що конкурують. Ситуація багата конфліктами, коли два і більше осіб прагнуть до мети - об'єкту, який може бути досягнутий лише одним з них.

Конкуренція припускає наявність розбіжностей, різниці цілей, цінностей, розуміння, стосунків, методів рішення завдань, типів поведінки учасників взаємодії, зусилля яких спрямовані на досягнення цих цілей, результату діяльності у рамках соціально регламентованих норм. Мотиви ж конфліктів знаходяться в домінантних особових потребах, цілях, цінностях і способах поведінка, яка реально або в уяві виявляються взаємно несумісними, взаємовиключними. Таким чином, конкуренція і конфлікт розрізняють за такими критеріями, як сумісність або несумісність домінантних цілей, цінностей і доцільних способів і засобів їх досягнення.

Конкуренція привертає до конфлікту, хоча не обов'язково призводить до нього.

Конкуренція, таким чином, розуміється як характеристика ситуації взаємодії, зовні заданий тип взаємозв'язку сторін, який передбачає негативну взаємозалежність цілей : один виграє тільки у тому випадку, якщо програє інший.

Представники мотиваційного підходу розрізняють дві базові моделі поведінки учасників конфлікту [2]:

- кооперативне, коли учасники сприяють один одному в досягненні цілей, обмінюються інформацією для обопільного і партнерського вирішення проблеми, доброзичливі, надають взаємну підтримку в роботі;

- конкурентне, коли учасники перешкоджають один одному в досягненні поставлених цілей, з підозрою сприймають взаємну інформацію як покликану ввести суперника в оману відносно шляхів досягнення цих цілей, формують негативні установки один на одного. Така поведінка адекватніша за ситуації, коли вірогідність досягнення мети назад взаємозв'язана - успіх одного з необхідністю тягне поразку іншого.

Суперництво виникає як підсумок тієї або іншої стратегії "насичення потреби", як породження обстановки "дефіциту засобів", в якій проходить боротьба за задоволення потреб, або як результат дій, цілі яких не пов'язані з потребами, а продиктовані лише міркуваннями інтересів.

В якості основи для вирішення цього завдання відповідно до мотиваційного підходу може бути використаний закон соціальних стосунків М. Дойча [3], згідно з яким характерні процеси і ефектів, обумовлені типом соціального відношення (кооперативним або конкурентним), мають тенденцію посилювати зухвалий їх тип соціального відношення. Конфлікт між сторонами, що знаходяться в кооперативному взаємозв'язку, менш руйнівний, ніж конфлікт між учасниками конкурентного процесу.

Слід погодитися з положеннями, приведеними А. Єршовим [1]. Проте, проаналізуємо на прикладі наступну конфліктну ситуацію, яка сформувалася одночасно під дією і конкуренції, і конфлікту.

Враховуючи, що в усіх конфліктних ситуаціях об'єктами конфліктів є, з одного боку - ресурси, а з іншої - контроль над ресурсами, розглянемо питання перерозподілу фінансових потоків. В даному випадку середовищем формування конфлікту є ВНЗ, а об'єктом - фінансові ресурси, які перерозподіляються в процесі формування стипендіального фонду для студентів з підвищеною стипендією, тобто для тих студентів, які мають відмінну успішність за підсумками сесії. Використовуючи алгоритм аналізу конфліктної ситуації, проведемо оцінку проблеми, що склалася. Згідно із законодавством ВНЗ отримує фінансування з Державного бюджету на покриття стипендіального фонду студентам-бюджетникам у розмірі 60 %, отже 60% - це та величина, яку безпроблемно може виплатити ВНЗ у вигляді стипендій, і відповідно 60-процентний рівень успішності являється безконфліктним показникам в питанні формування стипендіального фонду. Проте, кожна спеціальність підлягає регулярній акредитації. Одним з основних показників при акредитації магістрів є рівень успішності студентів, який має бути вище 60%.

Таким чином, ми можемо говорити про існування нового виду проблемної ситуації, викликаної так званим "конкурентним конфліктом". Дамо визначення терміну "конкурентний конфлікт" і розглянемо його особливості.

По-перше, конкурентний конфлікт - це конфлікт, який виникає в результаті необхідного суперництва, тобто конкуренція двох або більше за суб'єктів діяльності, які взаємодіють в одному середовищі.

По-друге, при конкурентному конфлікті, результат конкурентної боротьби проявляється у вигляді конфлікту на один ієрархічний рівень вище, ніж рівень середовища в якій і відбувається конкурентна боротьба.

По-третє, джерело формування конкурентного конфлікту розташоване на один ієрархічний рівень вище, ніж рівень прояву самого конкурентного конфлікту.

Для наочності на рис. 2.8 схематично представлені етапи формування конкурентного конфлікту. У вигляді стрілок показані напрями дії на суб'єктів господарського механізму, на рівні якого і проявляється конкурентний конфлікт. Така дія з верхнього рівня на практиці може бути у вигляді інструкцій, розпоряджень, законодавчих актів, тобто у вигляді адміністративно-розпорядчих методів. В той же час дія з нижнього рівня можна розглядати у вигляді конкуренції і суперництва суб'єктів нижнього рівня в досягненні спільних цілей відповідного господарського процесу.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 2.8 - Схема формування конкурентного конфлікту

Таким чином, аналіз публікацій [4-6] дає нам можливість сформулювати визначення конкурентного конфлікту.

Конкурентний конфлікт - це конфлікт, що виникає на середньому ієрархічному рівні, при одночасній дії конкуренції на нижньому ієрархічному рівні і адміністративно-розпорядчі дії з верхнього ієрархічного рівня в процесі виконання місії господарського механізму і досягненні цілей кожного ієрархічного рівня.

Підводячи підсумок вищесказаному можна констатувати, що конкурентний конфлікт знаходиться на грані між негативними і позитивними характеристиками конфлікту (рис. 2.9), при цьому дуже важливо визначити цю грань і долю впливу на ситуацію кожної характеристики, що сформувала досліджуваний конфлікт.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 2.9 - Модель формування конкурентного конфлікту

Однією з ключових концепцій інституційної економіки є опортуністична поведінка. Її суть виражається в прагненні індивіда реалізувати власні егоїстичні інтереси, які супроводжуються проявами підступності й обману [7]. Опортунізм пояснює принципи та мотиви поведінки людей. Крім того опортуністична поведінка може виступами як передумовою так і наслідком конфліктних ситуацій. З одного боку опортуністична поведінка пов'язано з використанням специфічних активів в процесі реалізації ринкових трансакцій та укладання контракту, а також ухилянням від виконання умов контракту. З іншого боку, опортуністична поведінка визначається як поведінка, яка спрямована на досягнення власних цілей і не обмежена міркуваннями моралі, що проявляється у поведінці персоналу підприємства.

Розрізняють такі види опортунізму:

1. Опортунізм викликаний екзогенними факторами, що має зловмисний характер: поглинання компаній, злиття, дроблення власності, грінмейл, рейдерство.

2. Опортунізм в ринкових трансакція і всередині підприємства. У ринкових трансакціях опортунізм проявляється як несумлінне розпорядження довіреною власністю, використання сильної позиції одних економічних суб'єктів на шкоду іншим, порушення прийнятих домовленостей. Усередині підприємства опортуністична поведінка проявляється, насамперед, у формі ухилення від роботи і у вигляді "здирства".

3. Зловмисний і незловмисний опортунізм. У разі зловмисного опортунізму існує явне розуміння шкоди, завданої підприємству (злодійство, ухиляння від роботи, свідомий обман). Дії, які можуть трактуватися в руслі інтересів фірми і не зачіпають інтереси інших осіб, можна розуміти як незловмисний опортунізм.

Серед основних причин опортуністичної поведінки в процесі реалізації ринкових трансакцій слід зазначити наступні:

1. Інформаційна асиметрія та невизначеність ситуації. Оскільки інформація для прийняття того чи іншого рішення, щодо укладання угоди не завжди є повною і достовірною, це створює простір для опортуністичної поведінки економічних суб'єктів по відношенню один до одного.

2. Нечітка специфікація прав власності. Специфікація прав власності передбачає закріплення за кожною правочинністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного власника ресурсу. Відповідно специфікація прав власності знижує ризик виникнення опортуністичної поведінки.

3. Ступінь специфічності ресурсів, з приводу яких укладається контракт. Чим вище ступінь специфічності ресурсів, тим більш цінним він вважається і тим вище ціна на нього. Опортунізм в даному випадку може проявлятися у вигляді перебільшення ступеня специфічності. В результаті таких дій економічний суб'єкт, що купує ресурс, платить за нього більш високу ціну.

...