Методика розвитку співацького голосу як система співацьких відчуттів

Таким чином, головне та грудне резонування є не причиною певного характеру голосу, а наслідком рівня організації фонації. Резонаторні відчуття рефлекторно стимулюють роботу гортані та інформують співака про її якість. Тому виникає необхідність досягати такого звучання, коли відбуваються вібрації обох типів - головного і грудного, що відповідає типу голосоутворення.

Тепер ми чітко уявляємо, що поставлений голос має верхню опору і нижню, а між ними повітряний струмінь - як натягнута струна. Збереження співаком цих відчуттів у процесі співу створює у слухача відчуття стійкості звуку «поставленого голосу». Технічні досконалості глосу і музикальність того, хто співає, доповнюють враження від виконання.

У нашій практичній діяльності ми дійшли висновку, що формування вокально-технічних навичок відбувається більш вдало, якщо в навчальному процесі більше уваги приділяється свідомому управлінню артикуляційним апаратом і активізації його органів. Формування співацьких навичок - це єдиний педагогічний процес. Вони формуються одночасно і обумовлюють одна одну. Вирішальною ознакою їх формування є якісні зміни основних властивостей співацького голосу учнів. Навички, пов'язані з усіма рухами голосового апарату, а також навички координації рухів голосового апарату із слуховими уявленнями є тим «вузловим пунктом» музично-педагогічної теорії і практики, в якому перехрещується «чимало проблем вокальної методики». Щоб досягти гарних результатів, треба працювати з учнем на удосконаленням артикуляційного апарату, розробляти його технічні можливості.

Артикуляційний апарат - це частина голосового апарату, що формує звуки мови, а органи, що входять у його склад - артикуляційні органи. Робота цих органів, спрямована на створення звуків мови називається артикуляцією.

Артикуляційний апарат складають: ротова порожнина, глотка, гортань. Треба пам'ятати , що ротова порожнина - це дуже важливий резонатор, від «архітектури» якого залежить якість співу та мовлення.

Рот того, хто співає, повинен бути вільним, естетичним. Це залежить від щелеп, язика, губ. Красиве відкриття рота допомагає правильному положенню язика, глотки, гортані і належної «установки» всього голосового апарату. Затиснута нижня щелепа заважає відкривати рот, і через під'язичну кісту це затиснення підтягує догори гортань, що може виявитися причиною горлового співу. Затиснута щелепа може бути причиною перенапруги язика, а він - головний артикулятор голосних. Положення язика змінює форму ротового резонатора й істотно впливає на тембр голосу. Нижня щелепа повинна бути вільною, не затиснутою, пасивною. Будучи пасивною, вона все-таки не повинна дуже «відкидатися» вниз, бити по гортані, а повинна утримуватися м'язами щік і кутами губ, самими губами, що активно вимовляють приголосні.

З точки зору Ж.Дюпре: «Якщо відкривають рот овально - це положення має ту незручність, що воно глушить голос, асимілює голосні, заважає артикуляції і, нарешті, додає обличчю грубий і некрасивий вираз. Відкрийте рот у формі овального «О», але відокремлюючи нижню щелепу від верхньої, від якої вона опускається вниз внаслідок своєї власної ваги. Кути рота при цьому повинні бути ненабагато підняті, цей рух притискає губи до зубів, додає роту приємну форму».[27, 34].

Губи беруть участь в остаточному утворенні голосних і формують губні приголосні. Положення губ впливає на тембр співочого звуку. Посмішка сприяє освітленню тембру. «Губи повинні лежати на зубах», - так вважав М.Гарсіа.[13, 29].

М'яке піднебіння грає винятково важливу роль у голосоутворенні, його положення істотно впливає на резонаторні властивості ротоглоточного каналу, форму ротоглоточного рупору. Дослідники Р.Юссон, Ю.Юцевич вказують на його зв'язок з гортанню і носоглоткою, що впливає на фарбування звуку. З цих причин м'яке піднебіння повинно бути під час співу постійно в активному стані.

Першою умовою роботи артикуляційного апарату є природність і активність, досягти якої можливо через зняття різних затиснень і стимуляції чіткої роботи різних м'язів і органів. Звичайно, дуже просто сказати: «зняти затиснення», але ж їх потрібно спочатку знайти, і тільки після тривалої роботи перед дзеркалом ці недоліки почнуть зникати. У цьому нам допоможуть найпростіші вправи.

Активна природність чи активна свобода - це нормальна природна манера вимови звуків, трішки перебільшена, активізована з розрахунком «на останній ряд глядацької зали». Активізація не повинна створювати нових затиснень, вона виникає через зручність, природність і свободу. Навіть Е.Карузо говорив: «Поганий той співак, що збирається співати із затиснутою щелепою» Ця фраза говорить про те, що великий майстер цінував гармонію і природність в процесі творчості. Дзеркало - великий помічник у вирішені цієї задачі.[103, 58].

Вправи для розвитку артикуляційного апарату.

1. Розгляньте з учнем анатомію його рота. Погляньте в дзеркало. Обличчя спокійне. Верніть увагу на природну форму губ. Тепер спробуйте х активізувати: «потьопати» губами, зібрати їх у трубочку, підняти верхню губу, відкрити верхні зуби. Відкрийте рот. Подивіться, яка в нього красива форма, як спокійно в нижній щелепі лежить язик. У кореня язика розглянете звід, маленький язичок, спробуйте його підібрати, звільнивши глотку.

2. Спробуйте позіхнути, відчути м'яке піднебіння, адже від верхніх зубів йде тверде піднебіння, а потім м'яке рухливе піднебіння і маленький язичок.

3. Для активізації язика: поворушіть язиком зі сторони в сторону, вперед, назад, вправо, вліво, зробіть кругові оберти в обидва боки, «гвинтиком», «трубочкою». Висуньте кінчик язика і швидко переміщуйте його з кута в кут рота.

4. Відчуйте кінчик язика, він активний і твердий, як молоточок. Побийте кінчиком язика по зубах зсередини, неначе промовляєте: «да-да-да-да». Добре в цей момент уявити собі «високе піднебіння» і об'ємний рот. Енергійно промовте: «т-д, т-д, т-д, т-д».

5. «Внутрішнім поглядом» огляньте порожнину рота, природне положення язика, що спокійно лежить у нижній щелепі, його кінчик торкається внутрішньої поверхні нижніх зубів у самого їхнього кореня. Нагорі - «високе піднебіння». Корінь язика спокійний, опущений, тому гортань спокійна, вільна.

6. «Послухайте» і запам'ятайте ці відчуття. Якщо не виходить відразу все відчути, то візьміть дзеркало, подивіться, а потім являйте собі будову рота, начебто ви дивитесь в дзеркало. Пам'ятайте, що коли язик лежить «горбом», то він підтягує і напружує гортань, порушуючи спокій і гармонію в співі. Силоміць укладати язика не слід, корисно з допомогою дзеркала зафіксувати цей дефект, відчути його і пошукати комфортне положення. Тут допоможуть очі і увага.

7. Щоб звільнити язик і гортань, виконайте таке завдання: швидкий, короткий і глибокий вдих носом, потім цілковитий видих через рот - різкий, як «викид» повітря зі звуком «фу». Для зміцненя мязів гортані, енергійно вимовте: «к-г, к-г, к-г».

8. Щоб активізувати м'язи губ, надуйте щоки, скиньте повітря різки «хлопком» через стиснуті губи, енергійно вимовте: «п-б,п-б,п-б».

9. Ця вправа - для звільнення нижньої щелепи. Просто відкрийте рот, поводіть щелепою в сторони, відчуйте свободу цього руху. Робіть його перед дзеркалом, поки не відчуєте легку втому. Нижня щелепа повинна бути вільною, але не відкритою. Важка, що бовтається нижня щелепа б'є по гортані, робить звук безформним, артикуляцію перебільшеною.

10. Щелепи не повинні бути затиснуті. Постукайте дрібно передніми зубами, як в ознобі. Щоб випадково не виникли нові затиснення, поки виконуються ці дії, потрібен контроль за допомогою дзеркала і педагога. Обличчя учня повинне бути спокійне, без виразу страждання, напруги і старання. Привчайте учнів до спостереження за своїм обличчям. Хай вони простежать, яке з цих завдань їм видалося складним, де вони відчули дискомфорт чи напругу, побачили гримасу в дзеркалі. Рузи, які були незручними, потрібно повторити багато разів. Багаторазовим, контрольованим, свідомим повторенням незручного руху учні досягнуть бажаного результату. Зверніть увагу, що в роботі над диханням обов'язкова умова - не стомлюватися, а в роботі з артикуляційними органами - повтор до легкої утоми. Ці легкі вправи розвивають, удосконалюють артикуляційний апарат учнів. Просте спостереження за процесами у дзеркалі дає інформацію для пам'яті й уяви. Потрібно вчитися швидко входити в робочий стан, намагатися підключати уяву, щоб імітувати будь-яку дію, образ, учитися зосереджувати увагу на найдрібніших рухах, відчуттях, процесах.

11. Візьміть будь-який вірш чи уривок у прозі, що учень знає на пам'ять. Нехай він прочитає його для себе перед дзеркалом, простежить за своїм обличчям, ротом. Очима під час читання, послухає звучання свого голосу. Критерій оцінки - естетичне сприйняття, природність, гармонія у всіх появах, комфортність фізичного і психологічного стану. Дуже часто для початківців робота перед дзеркалом - це справжній іспит, тому що інтуїтивно майже в кожного є усвідомлення своєї неповноцінності. Важливо подолати цей комплекс, знайти в цій роботі комфорт, сподобатися собі в дзеркалі. Перед розучуванням музичного твору слід обов'язково кілька разів прочитати словесний текст, краще перед дзеркалом. Виконуйте правило: перед проголошенням будь-якої фрази, звуку, обов'язково беріть дихання і направляйте його до коренів верхніх зубів, у тверде піднебіння. Усі звуки співу та мовлення повинні відтворюватися на співацькому диханні й у позиції, причому ця умова діє навіть для повсякденного спілкування.

12. Вчіть брати дихання перед новою фразою: читаючи вірш або уривок, свідомо беріть дихання перед кожною фразою, як умієте, але обов'язково звикайте брати свідомо, не забувайте про нього, адже дихання необхідне і для звучання голосу, і як засіб виразності, значить його необхідно брати не тільки на початку фрази, але і на розділових знаках. Стежте, щоб дихання було негучним, адже будь-які призвуки заважають сприймати текст.

13. Додержуйтесь двох правил:

14. на початку фрази губи повинні бути злегка розімкнуті, щоб не запізнюватися з початком звуку, не робити призвуки і не «прицмокувати»;

15. закривати рот слід після закінчення звуку, інакше виходить його «з'їдання» і звучить «м» на кінці фрази.

16. Простежте, на яку вимову, голосну чи тиху, виконавцю потрібно більше дихання. Учень має відразу зрозуміти, що для голосної вимови буде потрібно більше повітря, а тиха вимова потребує меншого обсягу дихання, але більшого контролю за його видихом, концентрацією, активністю. Тиху мову повинні почути ваші майбутні слухачі.

17. Читайте вірш або прозу, перебільшено вимовляючи текст. Це гарна гімнастика для артикуляційного апарату. Утримування знімається - активність залишається. Перебільшена вимова в класі - у залі пролунає чітко, яскраво, однак перебільшена вимова не повинна приводити до затиснення щелеп, гортані, язика, губ. Треба завжди пам'ятати, що приголосні повинні вимовлятися активно, миттєво, чітко і легко, вони не повинні розбивати потік голосних, що в співі переходять одна в другу. Перевантаження й укрупнення приголосних призводить до затиснення апарату.

18. Щоб відпрацювати манеру проголошення голосних рівним потоком і чітку, миттєву вимову приголосних у цьому потоці, треба прочитати вірша на одних голосних і потім у цей потік «вставити» швидкі, чіткі і легкі приголосні, намагаючись не порушити рівність і красу голосних. При цьому треба стежити, щоб слово залишилося близьким, гортань - вільною, дихання - активним. Цю ж вправу треба робити і перед співом твору: спочатку тільки з літературним текстом, а потім і з музикою. Спів твору на одних голосних дає гарну кантилену.

19. Гарні для тренування скоромовки. Читати скоромовки треба спочатку повільно, поступово збільшуючи швидкість, поступово у цьому удосконалюючись. Стежте за ритмічністю вимови. Не забувайте про темп, дикцію.

20. Якщо в учня не все гаразд з якимось звуками, то порадьте взяти будь- який словник, відкрити його на тій літері, на якій утруднюється вимова і, не кваплячись, читати підряд усі слова, прислуховуючись до звука. Багаторазова контрольована вимова звуку змінює ситуацію на краще. Словник допомагає не витрачати увагу не витрачати увагу на придумування слів з потрібною вам літерою.

21. Для розвитку акустичних і тембральних властивостей голосу необхідно розвивати м'язи глотки, язика, виявляти резонуючі властивості організму. Вимовте беззвучно «а-е-о», намагаючись ширше розкрити порожнину горла, а не рот. Повторіть 10 разів.

22. Ця вправа розвиває м'язову рухливість артикуляційних органів складосполучення. Вимовляйте: «ба-бо-бі-бе-бу». Особливої уваги потребує приголосний «р», який молодші школярі вимовляють досить мляво внаслідок м'язової пасивності передньої частини язика. Цей недолік виправляється за допомогою вправ з використанням складів: «дре-дро», «пру-про» тощо з відчуттям тремтіння кінчика язика. Проаналізувавши всі ці поради і вправи, можна зробити висновок, що:

1) у роботі з артикуляційним апаратом учня важливе тренування, свідомий контроль, увага;

2) дуже важливою є робота перед дзеркалом;

3) у роботі над «активною свободою» потрібно бути до себе дуже вимогливим, щоб не попустити ніяких затиснень типу «кривого рота», «брів будиночком» чи «витаращаних очей»;

4) Для тренування артикуляційного апарату потрібні численні регулярні повтори незручних рухів, щоб досягти відчуття комфорту. Треба не боятися утоми м'язів, але треба уникати нових затиснень;

5) Дуже важливим і корисним є прослуховування записів відомих виконавців, тому що слухове сприйняття поліпшує усвідомлення м'язових відчуттів.

Інтенсивність і погодженість роботи артикуляційних органів визначає якість вимови звуків мови, зрозумілість слів або дикцію. І навпаки, млявість у роботі артикуляційних органів є причиною поганої дикції. Значною перевагою голосового апарату людини над музичними інструментами є те, що він не лише утворює звук, а й забезпечує «живе» мовлення. Згадаймо вислів К.С.Станіславського, що «слово» у співі - що, а музика - як». Зрозумілість і художня виразність співацького мовлення забезпечується дикцією. Дикцію як неодмінну умову культури співу обумовлюють правила орфоепії та органи артикуляції. Донесіть до учня думку, що без дикції не може бути професійно виконаного вокального твору. Більш того: текст пісні втрачає своє виховне значення для слухача і для дітей-виконавців, якщо немає чіткої дикції.

Слід пам'ятати, що гармонійне сполучення мовлення та вокальності, природності слова і чистоти звуку у співі - завдання дуже складне. Ю.Є.Юцевич вважає, що «естрадні співаки розв'язують це завдання, надаючи певної переваги слову, тому їх спів можна назвати «омузиченим» мовленням або мелоінтонацією, майже позбавленню кантилени та злитості звуків у мелодію. Академічний спів пріоритетним вважає наспівність, через що знижується якість вимови. Вокальне мовлення характеризується насамперед тим, що голосні звуки збільшують його тривалість звучав та висоту. Співацька дикція відчутно залежить від висоти звуку: чим вищий основний тон голосу, тим складніше забезпечити чіткість дикції, оскільки зміни положення органів дикції та артикуляції, які необхідні для виразної вимови, негативно впливають на стабільність установок рото глоткового каналу, рівень гортані, положення співацьких формант і пов'язану з ними однорідність тембрової забарвленості голосних. Це має певне значення для якості вимови і співі, що за силою звучання в українському мовленні розташовується у такій послідовності голосних: «а-е-и-у-і». Така система сили звучання голосних створює сприятливі передумови для вокального навчання».[112, 87].

Впливаючи на підлеглі нашої свідомості артикуляційні органи, ми можемо істотно впливати на весь голосовий апарат. Необхідно навчити дітей вимовляти слова чітко, ясно, щоб слухачі розуміли їх без напруження. Крім спеціальних вправ, для вироблення дикції треба виконувати пісні в швидкому темпі, де особливо важливе значення має хороша артикуляція, рухливість губ. Вчитель повинен стежити не тільки за зрозумілою, але й за правильною, літературною вимовою слів.

Воля, природність, гармонійність при збереженні уважної зосередженості на меті, ідеї - от що відкриває дорогу до справжньої творчості. Обличчя того, хто співає, повинне бути вільним, воно не повинно відбивати «технічного вокалу».

Інструментом, за допомогою якого викладач і учень мають змогу достатньо вірогідно оцінювати якість співу, контролювати його, керувати процесом співацького навчання, є вокальний слух, теоретичні основи формування якого відображені в працях Л.Б.Дмитрієва, Р.Юссона, В.П.Морозова, Ю.Є.Юцевича, І.І.Левідова. Це уміння засновано не тільки на слухових відчуттях, воно є невіддільним від усіх інших відчуттів при співі: м'язових, резонаторних, тактильних. Виховання уміння тонко відчувати й орієнтуватися в співацькому звучанні - виховання високо розвинутого вокального слуху - є основною ланкою всього навчального процесу. Вокальний слух - це складне музично-співацьке утворення, яке поєднує звуковисотний, динамічний, тембровий, ритмічний слух і комплекс різнопланових відчуттів - вокально-тілесну схему.

Вокальний слух не є суто музичним, оскільки в його організації беруть участь також інші органи чуття.

У співацькому навчанні, як і у вокальному мистецтві загалом, величезне значення має здатність уявити і дати оцінку звучанню власного голосу, що є надзвичайно складним завданням навіть для досвідченого співака, не кажучи вже про початківця. Причиною цієї складності є те, що співак поєднує в собі одночасно інструмент голос - і виконавця на цьому інструменті. Співак ніколи не чує свій голос так, як слухачі, це пояснюється тим, що звук голосу, утворений в гортані, сягає слухового органу співака зсередини - через Євстафієві труби та тверді тканини тіла, і з відставанням - ззовні. До того ж, співак отримує інформацію про фонаційний процес від усіх органів, що залучені до цього процесу через нервову систему, тобто сприймає звучання не так, як слухачі. Все це зумовлює необхідність об'єднання музичного слуху і комплексу відчуттів фонаційного походження в специфічне новоутворення - вокальний слух, що дає змогу співакові сприймати та контролювати процес голосоутворення та його кінцевий результат. Отже, феномен вокального слуху є вирішальним інструментом керування співацьким процесом.[53, 167].

Із самого початку, щоб створювати сприятливі умови для засвоєння вокальних навичок учня, треба навчити його добре чути себе, особливості свого звучання. У цей період формуються основні слухові критерії, немов закладається фундамент оцінки вокального звучання, на якому надалі буде будуватися не тільки вокально-технічне, але і художнє виховання співака.

З перших кроків необхідно розвивати в учня свідоме відношення до відтвореного ним звуку, яке засновано в першу чергу на слуховому сприйнятті та самоконтролі. Воно може виникнути тільки тоді, коли учень почне розрізняти особливості співацького звуку, чути зміни в його тембровому складі. Вже на перших уроках потрібно загострити слухову увагу учня до змін у тембровому фарбуванні співочого звуку. Звичайно, спочатку учень буде визначати найзагальніші властивості звуку, такі як: округлений і не округлений звук, місце їх найбільшого резонування. Потім його слухове сприйняття й оцінка стануть все більше ускладнюватись. Наприклад, учень вмітиме визначати, достатньо чи надмірно округлений звук, як він звучить у високій чи низькій позиції, чи яскраво він звучить. Разом з оцінкою звуку буде розвиватися і критичне ставлення до нього.

Під час формування і розвитку вокальних навичок відбувається корекція роботи органів, що беруть участь у процесі співу: усуваються зайві, закріплюються і неможливий без контролю над слуховими, м'язовими, резонаторними відчуттями.

Важливим і відповідальним є початковий етап навчання співу. У роботі, спрямованій на розвиток внутрішнього слуху дітей, доцільно орієнтуватися на багаторазовість сприймання музичних творів, оскільки відсутність потрібного запасу музичних вражень гальмує процес вдосконалення вокально-технічних навичок, ефективні наслідки дає не лише репродуктивний метод навчання, а й метод спроб і помилок, що сприяє активізації слухового контролю. Художня оцінка в процесі співацької діяльності не виникає стихійно. Щоб їх сформувати, потрібна планомірна і ці спрямована робота педагога.

Методичні рекомендації щодо підбору вокальних вправ для розвитку дитячих голосів.

Обов'язковою умовою для формування й удосконалення вокальних навичок є вправи. Як відомо, вправа - це багаторазово повторювана, спеціально організована дія, що спрямована на поліпшення якості її виконання.

Кожне заняття не може не включати вокально-технічних вправ. Це потрібно згідно цілої низки практичних міркувань: підготувати голосовий апарат до голосового навантаження, відпрацювати визначені вокально- технічні навички, виправити чи ввести нову навичку співацького дихання, вокального звукоутворення, попрацювати над дикцією. Крім цього, вокально-технічні вправи мобілізують увагу учня, заспокоюють дихання і переводять його на глибокий співацький, і, нарешті, налаштовують учня на роботу.

Реальна користь вокальних вправ буде лише при їх систематичності, поступовому ускладненні та свідомому виконанні й розумінні учнем, вокально-технічним вправам потрібно приділити небагато часу - 5-10 хвилин заняття. Вони корисні тому, що учень не відволікає своєї уваги словесний текст, а разом з педагогом зосереджується на вокальному завданні, передбаченому даними вправами.

Щоб вправа забезпечила виконання, я й удосконалення дії, учню необхідно пояснити, який звук треба відтворити, що треба для цього зробити, за чим треба простежити під час голосоутворення. Після кожної вправи педагог повинен вказати учню, чи правильно вона виконана, які були помилки і як їх виправити. При правильному виконанні вправи досягнення закріплюються і потім удосконалюються.

На початку розспівування, з огляду на необхідність приведення голосового апарату в робочий стан, доцільно використовувати звичні, нескладні, добре виспівані вправи. На таких вправах швидше досягається потрібне звучання. Потім даються вправи, спрямовані на ускладнення засвоєної чи формування голосу, причому краще співвідносити спів з радісним настроєм. Тому вправи в основному даються в мажорному ладі, що легше сприймається і пов'язане з бадьорим, оптимістичним настроєм для створення необхідного тонусу м'язів.

На початку навчання вправи треба виконувати в спокійному, повільному темпі. Надалі темп змінюється в залежності від методичних цілей. Для розвитку рухливості голосу відповідно до засвоєння навичок темп вправ прискорюється. Розташовують вправи зазвичай у виді секвенції, по півтонах в висхідному або нисхідному русі.

На перших заняттях при введенні нової вправи виконувати мелодію на інструменті треба тихо, щоб не заважати тому, хто співає, слухати себе. Коли інтонація в учня стане стійкою, потрібно залишати постійну гармонійну підтримку. Коли вправа засвоєна, дуже корисно для розвитку чіткої координації між слухом і голосом, для засвоєння й удосконалення вокальних навичок співати ї без супроводу інструмента з попереднім ладовим настроюванням.

Паузи між вправами по можливості повинні бути однаковими, такими, щоб виконавець зміг без поспіху добре підготуватися до кожного наступного повторення вправи. Спочатку інтервали між вправами. Звичайно, будуть займати більше часу і можуть бути не завжди рівномірними. Коли підготовка до кожного наступного повторення вправи буде ставати все більш звичною і досконалою, паузи самі скоротяться. На цьому етапі паузи між окремими, секвенційно побудованими вправами повинні бути завжди однаковими, бо це сприяє автоматизації вокальних навичок.

Сила голосу при виконанні вправ як соло, так і в ансамблі, повинна бути середньою, у межах шЈ Початкові вправи на центральній ділянці діапазону потрібно співати рівним за силою звуком. Важливо знайти оптимальну силу звуку в кожному індивідуальному випадку.

Поступово під час занять обсяг звуків, охоплених вправами, розширюється. Згодом він збільшується на весь діапазон голосу. Крайні ноти діапазону залучають до вправ тільки на кінцевих етапах навчання, а у роботі з дітьми їх краще майже не застосовувати. Формування крайніх нижніх і верхніх т може відбуватися тільки на базі середини, що добре звучить, тому у вправах насамперед зміцнюється середня ділянка діапазону.

Перші вправи виконуються на найбільш зручному для учня голосному звуці, що звучанням вигідно виділяється серед інших голосних. Цей голосний є відправною точкою в застосуванні голосних при співі вправ. На ньому, як і на найбільш зручному для себе звуці, учень легше засвоює елементи вокально-технічних навичок, досягає необхідного вокального звучання.

Під час вибору голосного виходять також і з загального звучання глосу учня. Якщо голос звучить глухо, затемнено, глибоко, то раціонально застосувати вправи на дзвінкі голосні «і», «є», що сприяють близькому звучанню. І, навпаки, якщо голос звучить занадто близько, відкрито і пласко, то варто починати з голосних «о», «у» або округленого «а». Необхідно враховувати і різні призвуки, темброві особливості голосу. При горловому призвуці, «затисненому» голосоутворенні, голосний «і» збільшить ці якості, а голосні «а», «о», «у» допоможуть виправити голосоутворення. При носовому призвуці потрібні вправи на голосні «о», а особливо «у».

Іноді співати починають відразу з голосного «а», тобто його роблять основним голосним, на якому за допомогою вправ створюють основні вокальні якості звучання. Цього методу дотримувався М.І.Глінка. Таке застосування голосного «а» найбільш раціонально, якщо голос учня не має різких недоліків. Тоді голосний «а» виявляється немов «примарним» голосним, найбільш зручним для співу. Після того, як обраний спочатку голосний знаходить потрібні якості, переходять до інших голосних, на яких поступово освоюють вокальне звучання: поширюють звучання, вироблене на першому голосному. Це роблять шляхом приєднання їх до першої вокально оформленої голосної. Іноді в початкові вправи, крім основного, включають і інші голосні. Це робиться для того, щоб з їх допомогою досягти потрібного звучання основного голосного.

Починати вправи можна на одному голосному звуці, без приголосного чи у сполучені з різними приголосними. Вміле сполучення приголосних з приголосними дозволяє впливати на якість звучання голосних і на загальну якість звучання голосу. Приголосні звуки значно активізують роботу артикуляційних органів ротової порожнини, тому у всіх випадках млявої роботи цих органів вправи краще починати відразу зі сполучення голосних звуків з приголосними.

Усі вправи мають на меті правильну організацію й удосконалення вокальної функції в цілому. В процесі занять в залежності від етапу розвитку голосового апарату і від індивідуальних особливостей учнів виділяються окремі конкретні вокально-технічні задачі. На початку навчання - це організація вдиху, атаки, окремих якостей звуку, плавного видиху й опори, потім це вирівнювання звучання, регістрів, розширення голосового діапазону.

Педагогу необхідно знати методичну цінність окремих вправ, щоб уміти вибрати з них найбільш корисні для кожного конкретного вокально- технічного завдання. Та ж сама вправа може сприяти розв'язанню не однієї, а декількох таких задач. Так, спів на витриманій ноті сприяє не тільки формуванню рівномірного видиху й опори, вирівнюванню голосних, але й розвитку динаміки звучання.

Залежно від поставленої методичної мети, педагог при застосуванні якої-небудь вправи загострює увагу на тому позитивному впливі, що збігається з вокально-технічним завданням на даному етапі навчання. Іноді педагог видозмінює вправу так, щоб вона ще більше сприяла вирішенню поставленої задачі. Візьмемо той же приклад із вправою на витриманій ноті. Якщо ця вправа вживається для розвитку рівномірного ощадливого видиху, то її на початку навчання досить виконати на одному-двох складах, що довго тягнуться. Якщо постало завдання - вирівнювання голосних, то в цю вправу поступово потрібно ввести всі основні голосні, що раціонально співати без приголосних (мі-е-а-о-у), а не повторювані склади ( мі-ме-ма-мо-му), тому що тоді вони будуть поєднуватися через приголосні, що деякою мірою заважає вирівнюванню голосних. Інший приклад - вправа з гамою в спадному русі. Це вправа, що виконується в повільному темпі на одному голосному звуці, використовується для розвитку опори дихання і збереження високої позиції, а при називанні нот - і вирівнювання голосних. Та ж гама, у спадному русі в швидкому темпі, якщо співається на одному голосному, є засобом виховання рухливості голосу.

Застосування вправ повинно відповідати принципам вокального навчання. Вправи потрібно підбирати від легших до складніших. Перші вправи зазвичай складаються з декількох чи навіть одного тону, що співаються рівною силою звучання, і поступово, оволодіваючи навичками, ускладнюються. Розширюється їхній діапазон, стає більш різноманітною побудова мелодії за інтервалами, розвивається динаміка звуку, прискорюється темп, вони подовжуються за часом. Обов'язково застосовувати вправи потрібно послідовно. Не треба, наприклад, давати учню з'єднувати інтервал в октаву, якщо він ще не засвоїв з'єднання більш вузьких інтервалів (терцій, кварт, квінт), чи співати гаму, якщо ще не засвоїв голосоведення на її елементах ( на тетрахорді або п'яти поступеневих звуках)

Вправи розташовуються в такому порядку, щоб кожна наступна удосконалювала вже придбані навички і поступово розвивала нові. Їх необхідно змінювати в залежності від індивідуальних особливостей голосоутворення учнів, що може проявитися у виборі голосних і приголосних. Їх спеціально в кожному окремому випадку добирають для кращого виявлення потрібних якостей співочого звуку і викорінюванню негативних індивідуальних особливостей голосоутворення.[67, 39].

Вправи є необхідною умовою розвитку вокально-технічних навичок, але без співу творів, що поступово ускладнюються, як і при вокальному вихованні на одних художніх творах, високого технічного рівня досягнути неможливо. Вокально-технічні навички в сукупності є засобом художньої виразності. Вони виробляються завдяки вправам, а закріплюються, збагачуються й удосконалюються в роботі над художніми творами. Точно підібрані в порядку поступового підвищення труднощів художні твори є теж немов би вправами для удосконалення вокальних навичок.

2.2 Пріоритетні орієнтири розвитку співацького голосу

Обов'язковою умовою формування і удосконалення вокальних навичок є вправи. Як відомо, вправа - це багаторазово повторювана, спеціально організована дія, яка направлена на покращення якості її виконання. Всі три компонента вправи: повторюваність, певна організація і цілеспрямованість - є обов'язковими, але сутність вправи визначають два останніх із них. Люба дія. Яка використовується як вправа, перетвориться в просте повторення, якщо воно не буде потрібним чином організоване, щоб забезпечити виконання дії на більш високому рівні в порівнянні з початковим.

Різні звуки в рамках діапазону голосу можна співати окремо, без систематичного зв'язку багато разів, але від цього не буде вирівнюватися їх звучання, навіть якщо ми поставимо перед собою таку ціль. Коли ж ми окремі звуки розставимо поступенно, перетворимо їх в гаму або її елементи і будемо співати їх зв'язно, тобто спеціально організуємо повторення всіх звуків, то воно вже стане сприяти вирівнюванню звучання на всьому діапазоні. Цього не можна досягти за допомогою співу тільки розміщених поступенно звуків. Такий вид вправ не може забезпечити формування навички однорідного звучання на всьому діапазоні. З цією метою застосовується спів і більш широких інтервалів. Рівність звучання на всьому діапазоні залежить і від рівної вокалізації голосних, для чого включаються вправи, які сприяють їх вирівнюванню.

Так само для формування інших вокальних навичок підбирають не одну, а декілька вправ, причому вправи часто сприяють виробленню не одної, а декількох навичок.

Щоб вправа забезпечила виконання і удосконалення дії, учню необхідно пояснити, який звук потрібно повторити, що потрібно для цього зробити. За чим потрібно уважно стежити під час голосоутворення. Після кожної вправи педагог повинен вказати, чи правильно воно виконано, як були помилки і як їх виправити. При правильному виконанні вправи досягнуте закріплюється потім удосконалюється.

Звичайно вправи виконують на початку вокальних занять і тоді вони не тільки слугують цілям формування і розвитку навичок, але і «розігрівають» голосовий апарат, тобто фізіологічно готують його до роботи. Тому частина уроку індивідуальних і хорових занять, яка складається з вправ, називається розспівуванням.

На початку розспівування, враховуючи необхідність приведення голосового апарату в робочий стан, доцільно застосовувати звичні, нескладні вправи. На таких вправах швидше досягається потрібне звучання. Потім вже даються вправи, направлені на ускладнення засвоєного або формування нової навички.

Запропоновані учню вправи повинні бути простими по мелодичному і ритмічному малюнку, легко запам'ятовуватися.

Спів не може зовсім не виражати ніяких емоцій. Навіть у вправах потрібно прагнути до певної емоційної окраски голосу, причому краще співвідносити спів з радісним настроєм. Тому вправи в основному даються в мажорному ладі, який легше сприймається і пов'язаний з оптимістичним настроєм, який створює необхідний тонус м'язів.

На початку навчання вправи потрібно виконувати в спокійному, повільному темпі. Потім темп змінюється в залежності від мелодичних цілей. Для розвитку рухливості голосу по мірі засвоєння навичок темп вправ прискорюється. Розміщують вправи звичайно у вигляді моделюючої секвенції по півтонах вгору чи вниз.

На перших заняттях при введенні ново вправи його мелодію краще грати в унісон з співаком. Підігравати мелодію на інструменті треба значно тихіше співака, щоб не заважати йому слухати себе. Як тільки інтонація у учня стане стійкою, потрібно залишити тільки гармонічну підтримку. Коли вправа засвоєна, дуже важливо для вироблення чіткої координації між слухом і голосом, для закріплення і удосконалення вокальних навичок співати його без супроводу інструмента з попередньою ладовою настройкою.

Паузи між вправами по можливості повинні бути однаковими, такими. Щоб співак міг без поспіху добре підготуватися до наступного повтору вправи. Спочатку інтервали між вправами, природно, будуть займати більше часу можуть бути не завжди рівномірними. По мірі того, як підготовка до кожного наступного повтору вправи(організація співацької установки і подача звуку) стане все більш звичною і удосконаленою, паузи між собою скоротяться. На цьому етапі паузи між окремими, секвенційно побудованими вправами повинні бути завжди однаковими, так як це сприяє автоматизації співацьких навичок.

Сила голосу при виконанні вправ як соло, так і в хорі повинна бути середньою, в рамках mf. Початкові вправи на центральній ділянці діапазону потрібно співати рівним по силі звуком. Дуже важливо знайти оптимальну силу звуку в кожному індивідуальному випадку. Постійний спів на forte веде до форсування голосу, вона шкідлива для всіх голосів, але особливо для дітей. Хоча спів звуком, сила якого нижче оптимальної, і не рекомендується, але він приносить значно менше шкоди голосовим органам, ніж гучний спів. При роботі з мутантами тихий спів є необхідним. В цьому випадку говорять, що від інтенсивного співу голос слабне, а при слабкому співі голос кріпне.

Спів вправ слід починати з примарних звуків - найбільш природно, красиво і без напруження звучних нот в діапазоні співака. Звичайні ноти в середній ділянці діапазону. Спостерігаються випадки, коли середина діапазону голосу звучить погано або на ній найбільш різко виявлені недоліки голосу в силу того, що співак раніше багато співав на цих тонах безконтрольно. В таких випадках доводиться виходити від більш високих нот у високих голосів або від більш низьких нот у низьких, особливо чоловічих голосів. У дітей, голоси яких ще не піддалися шкідливому впливу, починати вправи завжди потрібно з нот, які знаходяться в рамкам фа1 - сі1.

Поступово під час занять об'єм звуків, застосованих вправами, розширюється. З часом він збільшується на весь діапазон голосу. Крайні ноти діапазону у вправах залучаються тільки на кінцевих етапах навчання. У дітей їх краще майже не торкатися. Формування крайніх нижніх і верхніх нот може йти тільки на базі добре звучної середини, тому у вправах спочатку закріплюється середня ділянка діапазону.

Перші вправи виконуються на найбільш зручному для учня голосному звуці, який звичайно по звучанню вигідно виділяється серед інших голосних. Цей голосний є відправною точкою в застосуванні голосних при співі вправ. На ньому, як на найбільш зручному для себе звуці. Учень легше освоює елементи вокально-технічних навичок, досягає необхідного вокального звучання.

При виборі голосного звуку виходять також і з загального звучання голосу учня. Якщо звучить глухо, затемнено, глибоко, то раціонально використовувати вправи на дзвінкі голосні «і», «е», які сприяють близькому звучанню. І, навпаки, якщо голос звучить занадто відкрито і плоско, то слід починати з глухих голосних «о», «у» або округленого «а». Необхідно враховувати і різні призвуки, темброві особливості голосу. При горловому призвуці, «зажатому» голосоутворенні голосна «і» ще більш підкреслить ці якості, а голосні «а», «о», «у» допоможуть ліквідувати їх. При носовому призвуці показані вправи на голосні «о» і особливо «у».

Інколи спів вправ починають відразу з голосного «а», тобто його роблять голосним, на якому при допомозі вправ виробляються основні вокальні якості звучання. Цього методу дотримувався М.І. Глінка. Таке застосування голосного «а» найбільш раціонально. Якщо голос учня не має різких недоліків. В цих випадках голосний «а» є ніби примарним голосним, найбільш зручним для співу.

Після того, як вибраний попередньо голосний отримує необхідні якості, переходять до інших голосних, поступово і на них засвоюючи вокальне звучання, розширяючи звучання, яке було відпрацьоване на попередньому голосному. Це роблять шляхом приєднання їх до першого вокально оформленого голосного.

Інколи в початкові вправи, крім основного, включають і інші голосні. Звичайно це робиться для того, щоб з їх допомогою досягти потрібного звучання основного голосного. Наприклад, вправи співаються в основному на голосному «а», але щоб його звучання зробити більш яскравим і близьким, до нього приєднують голосний «і» або, якщо цей голосний необхідно округлити, то «о».

Починати вправи можна на одному голосному звуці, без приголосного або з різними голосними, які завжди вимовляються перед голосними. Уміле використання приголосних з голосними дозволяє впливати на якість звучання голосних і значить на загальне звучання голосу.

Приголосні звуки значно активізують роботу артикуляційних органів ротової порожнини, тому у всіх випадках в'ялої роботи цих органів краще починати відразу зі співставлення приголосних з голосними.

Вправи, які використовуються у вокальній педагогіці в більшості випадків є різними видами вокалізації - співу на голосних звуках. Є декілька видів вокалізації: зв'язна(^аїо) і відривиста^їасеаїо).

Зв'язний спів буває не тільки при вокалізації, воно може бути і манерою виконання творів з текстом. В цьому випадку вже говорять про кантилену. Вона у вигляді стилю bel canto( зв'язний, широкий красивий спів) значного розвитку досягла в італійській вокальній школі. В інших національних школах, крім російської, цей стиль такого розвитку не отримав. Мабуть, це пов'язано з тим, що італійська мова найбільш співоча, в ній переважають голосні звуки. В цьому відношенні російська і українська мова мало чим поступаються італійській, і тому кантиленний спів у російській вокальній школі досяг не меншого розвитку, ніж в італійській. Російська вокальна музика має у своїй основі народну пісню, для якої характерний протяжний, широкий спів - розспів, чим по суті і є кантилена.

Кантилена, тобто безперервний линучий звук, складає основу співу. Вона основується тільки тоді, коли кожний наступний звук є продовженням попереднього, ніби виливається з нього. Така манера співу називається зв'язною або співом на легато.

Вправи на легато є основним засобом вироблення кантилени, яка нерозривно зв'язана з тривалим, рівномірним, правильно організованим видихом. Тому вправи на легато з подовженими музичними фразами добре розвивають співацьке дихання. При такій манері співу легше перенести потрібне звучання з одного звуку на інший. Звідси стає зрозумілим, що цілісний спів окремих тонів допомагає і вирівнюванню звучанню.

Співати відривно, відокремлюючи кожний звук, атакуючи кожну ноту змиканням голосових складок і диханням при допомозі активних рухів діафрагми це значить співати стакато. Рухи діафрагми при утворенні стакатного звуку супроводжуються переміщенням верхнього відділу передньої стінки живота. Рухи брючної стінки в підложковій області можуть слугувати добрим орієнтиром для перевірки роботи діафрагми при співі стакато.

Спів на стакато зв'язаний з активним змиканням голосових зв'язок. Він добре активізує їх роботу, сприяє засвоєнню чіткої атаки і тому дуже корисно при в'ялому тонусі голосових м'язів, при сиплому звукові. Цей вид вокалізації особливо показаний при роботі з дитячими глосами.

Кожна нота, яка заспівана на стакато не повинна супроводжуватися зняттям дихальної установки. Спів фрази на стакато повинен проходити мов на одному диханні. Паузи між стакатними звуками всередині фрази - це зупинки дихання. Таким чином, виключається підготовка голосового апарату до фонації перед кожним новим звуком, залишається взаємодія голосових складок і дихальних м'язів. Увага учня фіксується на цій роботі, в результаті налагоджується чітка координація між рухами голосових складок і діафрагми, що дуже важливо уже на перших порах навчання. Паузи між стакатними звуками із зупинкою дихання допомагають учню відчути дихальну опору. Заспіваний на стакато звук може бути відправною точкою для співу на легато. Корисно співати початковий звук вправи на стакато і відразу його повторити зв'язній манері співу. З цією метою застосовуються вправи зі змінними видами вокалізації: зв'язною і відривистою. В цих вправах один і той же звук береться спочатку на стакато і потім на легато. Перший стакатний звук береться легко, відривно. Цей відривистий звук ніби знаходить позиційне звучання і потім, при вже підготовленій настройці, знову чітко посилається і фіксується в певній тривалості. Повтор одних і тих же нот в різній манері співу: на стакато і відразу ж на легато - дозволяє, не змінюючи коливань голосових складок, тренувати їх змикання координацію з рухами діафрагми, активізувати атаку.

Вправи з поступенним розположення звуків. Найпростіші з них - поєднання 2-5 послідовних ступеней натуральної мажорної гами, звичайно на одному голосному звуці. Інколи секундне співвідношення звуків може бути не звичним для слуху початківця, але це не повинно хвилювати викладача, тому що учні швидко звикають до такого співставлення звуків. Вправи на п'яти послідовних звуках є елементами гами. Засвоїв їх, переходять до співу цілої гами, виконуючи її звичайно в зв'язній манері вокалізації.

Гами співаються знизу вгору і згори вниз з назвами нот або на вибраних голосних. На початкових етапах корисніше буде співати гаму згори вниз в повільному темпі з тим, щоб учень зміг краще освоїти з'єднання поступових звуків. В такій вправі необхідно слідкувати, щоб всі низхідні звуки мали однакову опору і звучали в одній високій позиції.

При виконанні гам знизу вгору особливу увагу треба звернути на перший, нижній звук. Він береться в спеціально високій позиції. Такий прийом забезпечує рівність звучання на протязі всієї гами. Вся гама звичайно виконується на одному диханні, але спочатку через малу кількість дихання, верхній і нижній тетрахорд треба розділяти диханням. Гами є незамінним засобом для вироблення кантилени, розвитку дихання, вирівнювання звучання на всьому діапазоні і згладжування регістрів, а також для розвитку швидкості голосу. Спів гам сприяє розширенню співацького діапазону.

Вправи на різні інтервали співаються як з нижнього звуку до верхнього, так і навпаки. Вправи на інтервали сприяють вирівнювання звучання. Уміння з'єднувати звуки будь-якого інтервалу підготовляє до звуковедення в художніх творах. Спочатку працюють на інтервалах більш звичних для слуху, близьких до мовних інтонацій(терціях, квартах, квінтах), ідуть від вузьких інтервалів(терцій, кварт) до більш широких( квінт, секстам, октавам). До цього виду вправ відноситься спів тризвуків і арпеджіо. Всі вказані вправи корисно співати як зв'язно, так і відривно.

Вправи на одній ноті(на одній висоті звуку) розвиває рівномірний економний тривалий видих, опору. При чередуванні голосних воно сприяє вирівнюванню їх звучання. Витримана нота, заспівана на спочатку вибраному голосному в одній силі звуку, може бути першою вправою для початківців. З такої вправи починав заняття М.І. Глінка.

В перших вправах беруть один-два голосних в поєднанні з голосним чи без нього, потім поступово вводять всі голосні, основні чи йотовані. Частіше таку вправу співають на п'яти основних голосних в різному їх поєднанні в залежності від мелодичних цілей. При цьому враховується, що: 1) в порядку «і», «е», «а», «о», «у» виникає поступове збільшення ротової порожнини і зменшення глоточної; 2) в порядку «і», «е», «о», «у», «а» виникає зменшення напруження м'язів голосових складок; 3) підскладковий тиск підвищується в порядку «а», «о», «е», «у», «і». В цій вправі всі голосні можна співати в одній силі звуку або з динамічними відтінками, тобто поступово збільшуючи і зменшуючи силу звуку.

Спів з закритим ротом на сонорний приголосний звук «м»(«мичання») здійснюється при зімкнутих губах з трошки опущеною нижньою щелепою, з відчуттям невеликого позіху. Ця вправа виконується на середній ділянці діапазону. Вона настроює на головне звучання, але приносить користь тільки тоді, коли при ній виникають правильні резонаторні відчуття, а саме, коли співак добре відчуває вібрацію тканин носа. Фізіологічна суть цієї вправи в тому, що вібрація тканин носа подразнює нервові закінчення, які знаходяться в них. Таке подразнення викликає відповідну реакцію - значно відвищується тонус голосових м'язів, їх робоча здібність, тому спів з закритим ротом рекомендується застосовувати на початку розспівування.

Застосування вправ при вокальній роботі з дітьми має особливості. Для дитячої психіки характерна конкретність і образність мислення, і тому вокальні вправи, мелодії яких виконуються на окремі голосні або склади і позбавлені конкретного сенсу і змісту, не цікаві і не зрозумілі дітям. При роботі з дітьми рекомендується застосовувати поспівки, тобто фрагменти із різних художніх творів, частіше всього із народних і дитячих пісень.

Поспівки звичайно складаються з 1-2 музичних фраз і так само, як і звичайні вокальні вправи, виконуються у вигляді секвенції по півтонах вгору чи вниз.

В поспівки можна перетворити і звичайні вокальні вправи, надати їм словесного тексту. Наприклад, вправи на низхідний звукоряд від домінанти до тоніки можна співати зі словами: «легкий ветерок», «солнышко мое», а гаму в низхідному і висхідному русі співати з текстом: «Вниз под горку покатились, снова в горку поднялись». У вигляді по співок вивчаються і вокальноважкі місця творів. Наприклад, якщо у пісні Д. Кабалевського «Наш край» важко засвоюється звучання ре2, то частину фрази зі словами «край родной, навек любимый» можна транспонувати в більш низьку тональність, в якій цей фрагмент легко вокально засвоюється хором чи окремо виконавцем. Досягнувши правильного звучання в низькій тональності, його секвенційно по півтонах вгору закріплюють до основної тональності чи навіть вище. Таким чином вільне звучання з більш низької теситури переноситься на високу. Цей прийом дуже ефективний. Він дозволяє досить швидко подолає вокальні труднощі при розучуванні репертуару.

Поспівки повинні мати простий, ясний мелодичний і ритмічний малюнок, легко і швидко запам'ятатися, вони повинні бути доступними і цікавими дітям по змісту.

Поспівки, які є носіями певного музично-художнього образу з конкретним змістом, вони викликають у дітей емоційний відгук. В цьому випадку відтворення мелодії голосом підкоряється емоційно-змістовній виразності. На доступному матеріалі по співок легко поєднуються вокально- технічні завдання з виконавськими, і формування вокально-технічних вмінь і навичок проходить в органічній єдності з художніми. При цьому конкретний зміст по співок і емоційне відношення до них при виконанні сприяють більш швидкому формуванню основних навичок голосоутворення.

При роботі з дітьми у випадках застосування вокальних вправ без словесного тексту слід уникати співу тільки на голосні. Через велику в'ялість артикуляційного апарату і атонію голосових складок у дітей корисніше брати склади з сонорними (м, н, л, р), зривними(д, б, п) і такими приголосними, як «з», «к», «г», а також сольфеджування. З метою активізації м'якого піднебіння і подолання плоского, «білого» звучання у вправах для дітей широко використовують склади «ку», «гу». Для округлення звуку і досягнення зібраного звуку рекомендуються склади «ду», «да», «ле», «мо». Дзвінкому світлому звучанню сприяють склади «ді», «зі», «мі», «лі», «ля». Добре активізують голосоутворення у дітей спів на стакато. На відривистій вокалізації діти добре засвоюють чітку атаку і легке світле звучання.

При виконанні поспівок треба слідкувати за чітким зняттям звуку і за активною вимовою приголосного в кінці слова при закінченні фрази, а також за правильним зняттям звуку на «й».

Особливу цінність при вокальному навчанні дітей представляють поспівки і звичайні вправи з нисхідним мелодичним малюнком. Вони сприяють розповсюдженню високого головного звучання на нижню половини діапазону, тим самим його вирівнюють і допомагають створити мікстове звукоутворення, виховують важливу якість дитячого голосу: його дзвінкість і «політність».

При виконанні всіх по співок велику увагу треба звернути на правильну організацію атаки звуку, на виховання чіткої, досить активної, але не грубої атаки. При роботі з дітьми слід застосовувати м'яку атаку і тільки у випадку необхідності користуватися твердою атакою. Треба пам'ятати, що атака першого звуку визначає звучання всієї поспівки. Завдання організації правильної атаки найбільш помітна в по співках з нисхідним мелодичним малюнком, в мелодії яких перший звук є самим високим.

Засвоєння мажорного і мінорного звукоряду є необхідним розділом нотної грамоти, про велике значення гами як вокальної вправи вже згадувалося. При роботі з дітьми, враховуючи переваги вокальних вправ з нисхідним рухом мелодії, спів гам треба починати обов'язково зверху вниз на легато з назою нот або у вигляді поспівки в повільному або помірному темпі.