Методологія використання новітніх інформаційних технологій в управлінні освітою

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені А.С. Макаренка

На правах рукопису

Кафедра педагогіки вищої школи та педагогічного менеджменту

МЕТОДОЛОГІЯ ВИКОРИСТАННЯ НОВІТНІХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННІ ОСВІТОЮ

БАЛАБАН Олег Григорович

Робота подається на здобуття кваліфікації «магістр»

За спеціальністю 8.000009 «Управління навчальним закладом»

Суми - 2007

Зміст

Вступ

Розділ I. Сутність управління навчальними закладами в сучасному інформатизованому освітньому просторі

1.1 Ретроспектива управління освітою

1.2 Новітні інформаційні технології як детермінуючий фактор управління освітою

1.3 Перспективні напрямки підвищення ефективності управління на сучасному етапі

Висновки до першого розділу

Розділ II. Зміст методології управління освітою

2.1 Сутність та особливості змісту методології управління в період постнекласичної науки

2.2 Особливості прояву методології використання новітніх інформаційних технологій в управлінні навчальними закладами

2.3 Евристичні можливості методології використання сучасних технологій в управлінні освітою з урахуванням вимог та принципів Болонської угоди

Висновки до другого розділу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В сучасних умовах інформатизації та глобальної інтеграції світових спільнот, чітко окреслюється тенденція зростання попиту на інформаційні технології, які б забезпечували конкуренто спроможність одних систем по відношенню до інших. Швидка гонка в сфері високих технологій - переконливе свідоцтво того, що планетарна цивілізація вступила в технологічну фазу своєї еволюції, яка все більш радикально змінює образ життя мільйонів людей, природи, соціуму, тощо. «Планетарна цивілізація - це складна відкрита, нелінійна система, яка обмінюється з оточуючим світом енергією, речовиною, інформацією» [8, 177]. Характер її метаболізму залежить від суми технологій, якими оперує цивілізація, а вони в значній мірі визначаються досягнутим рівнем фундаментальної науки. В свою чергу фундаментальні науки обумовлюються рівнем освіченості соціуму та характером його взаємодії з іншими елементами планетарної цивілізації.

Таким чином «XXI століття висуває нові, раніше не відомі завдання буквально у всіх сферах життєдіяльності людини і суспільства Це ставить перед людиною, а отже і перед освітою - сферою, яка готує людину до життя небачені досі вимоги, але разом з тим створює для освіти нові можливості» [55, 10].

Першим же кроком в реалізації нових можливостей, та подоланні поставлених вимог, повинно стати реформування в сфері освіти. Але дійсно «вона може бути реформована тільки разом з реформою системи організації суспільства. В той же час реформа суспільної організації визначаються зміною в системі освіти і виховання» [77]. Це замкнуте коло можна подолати тільки тоді, коли буде побудована чітка структура управління як освітою, так і системою організації суспільства.

Реформування системи освіти та управління нею повинно відбуватися згідно з вимог які диктує нам сучасний світ. З виходом до міжнародних освітніх програм якість освіти має розглядатися як: «ступінь відповідності реальних результатів освіти ринковій кон'юнктурі; показник матеріально-технічної і ресурсної забезпеченості освітнього процесу; тощо» [72, 1]. Для досягнення ж високих показників якості освіти необхідно в першу чергу забезпечити високий рівень ефективності управління нею. Створення єдиного управлінського комплексу в освітній галузі, заснованого на найсучасніших розробках в сфері інформаційних технологій забезпечить не тільки її розвиток , але і розвиток суспільства в цілому.

Основною ж проблемою на етапі впровадження новітніх інформаційних технологій в управління освітою стає розробка її методології.

Щодо цієї проблеми, то необхідно зазначити, що питання методології почали займатися ще в часи античної Греції такі філософи як Платон, Аристотель, продовжували ж такі видатні учені-природодослідники нового як Г. Галілей, І. Ньютон, Д. Максвелл, тощо.

Щодо питання управління, то необхідно підкреслити важливість кібернетики, як науки про управління, зв'язок і переробку інформації. Основний об'єкт її дослідження -- кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Основоположник сучасної кібернетики є Н Вінер.

Наступним кроком в розвитку методології управління став системний підхід. Творець цієї концепції Л. Ф. Берталанфі.

Для системного методу характерно розглядання якихсь предметів чи явищ, через призму системного метода, для якого, як відмічає Г. І. Рузавін «характерно цілісне розглядання, встановлення взаємодії складових частин, або елементів сукупності, несводимість якостей цілого, до якостей частин.» [99, 188].

В цей же період дослідник А.П. Дмитрієв сформулював визначення методології. На його думку - це «є особливий напрям логіко-гносеологічних досліджень, пов'язаних з самопізнанням науки, з обґрунтуванням початкових принципів, процесу (логічної послідовності), засобів і способів наукового дослідження [33, 12]. В своїх працях він зазначає також, що «вся історія становлення і розвитку науки є разом з тим історія становлення і розвитку її методів» [33, 4].

Таким чином можна припустити, що з усвідомленням певної науки, як «соціально значимої сфери людської діяльності, функцією якої є опрацювання і використання теоретично систематизованих теоретичних знань про дійсність, в формі понять, умовиводів, принципів, законів, концепції» [8, 26] з'являється усвідомлення її методів. Хоча в рамках самої науки методи і є первинними при визначенні руху думки від практики до теорії, усередині самої теорії, та при реалізації принципів, які лежать в основі самої науки, вони є повністю залежними від тієї ж науки, адже як було вже вище згадано, - вони детерміновані самим фактом «присутності» науки в соціальному просторі людської діяльності, точніше кажучи усвідомленням тієї ж присутності. Цією закономірністю зумовлюється складна структура взаємовідносин методології та науки в системі соціокультурного простору.

В сучасний період розвитку науки та суспільства системний метод вже не може самостійно справлятися з поставленими перед ним завданнями.

На допомогу приходить нова міждисциплінарна наука синергетика зі своїм апаратом принципів та методів, які направленні на розкриття змісту складноорганізованих нелінійних систем. Засновник синергетики Хакен Г. говорить про те, що «в наш час в сфері освіти вже склалися основні напрямки використання в навчальному процесі засобів інформатики» [117 12]. Але зважаючи на стрімкий розвиток інформаційних технологій та недостатню розробленість методології їх використання при управлінні освітою актуальною залишається проблема розробки та впровадження методів використання новітніх інформаційних технологій при управлінні освітою.

Даною проблемою займалися такі видатні науковці, як Амонашвілі Ш.Е, Андрущенко В.П., Вєтров С.К, Кремінь В.Г., Кримський С.Б., Лук'янець В.С., Ніколаєнко С.М., Попович Г.І., Рузавін Г.І., Хакен. Г.

Проблемою розробки методів управління освітою цікавилися також видатні українські дослідники які працюють в нашому університеті. Це Козлова О.Г., Лазарєв М.Є., Сбруєва А.А., Цикін В.О., та інші.

Незважаючи на значну кількість дослідників які працюють над цим питанням, проблема методології використання новітніх інформаційних технологій залишається актуальним і сьогодні. Це перш за все пов'язане з не усвідомленням тривалий час управління освітою як окремої науки. А це в свою чергу призвело до несистематизованого, навіть хаотичного підходу до цієї проблеми, - проблеми виділення методів управління освітою. А що в же казати про методологію використання інформаційних технологій в освіті? Адже самі інформаційні технології здобули широкого розповсюдження не так вже й давно. А тільки при широкому розповсюдженні інформаційних технологій можливе ефективне використання їх в освіті. Таким чином дана проблема зумовлює актуальність нашої роботи.

Об'єкт дослідження: управління навчальними закладами.

Предмет дослідження: новітні інформаційні технології в управлінні навчальними закладами.

Мета: Виявити та проаналізувати принципи та методи використання новітніх інформаційних технологій в управлінні навчальними закладами.

Мета роботи зумовлює наступні завдання дослідження:

1. Проаналізувати історичний розвиток управління освітою.

2. Обґрунтувати фактор детермінізму новітніх інформаційних технологій при управлінні освітою.

3. Визначити перспективні напрямки підвищення ефективності управління на сучасному етапі.

4. Проникнути в сутність та виокремити особливості змісту методології управління в період постнекласичної науки.

5. Виявити особливості прояву методології використання новітніх інформаційних технологій в управлінні навчальними закладами.

6. Розглянути евристичні можливості методології управління, з урахуванням вимог та принципів Болонської угоди.

Методологічною основою нашої роботи є загально-теоретичні положення системного та синергетичного підходів, гуманістична концепція інформаційного суспільства, методологічні та концептуальні основи доктрини розвитку освіти України.

В роботі використовуються такі загальнофілософські та загальнонаукові методи:

Синергетичний;

Системний;

Структурно-функціональний.

Діалектичний;

Аналітичний.

Теоретичною основою дослідження є праці таких науковців як Амонашвілі Ш.Е., Андрущенко В.П., Єльнікова Г.В., Кримський С.Б., Лук'янець В.С., Ніколаєнко С.М., Попович Г.І., Рузавін Г.І., Хакен Г., Шалютін С.М. та інш.

Практичне значення роботи полягає у тому, що матеріали дослідження, його положення та висновки збагачують теорію і практику управління освітою. Отримані результати та матеріали дослідження можуть бути використані у процесі підготовки магістрів спеціальності «Управління навчальним закладом», а також для подальших досліджень складових систем вищої освіти.

Апробацію нашого наукового дослідження було здійснено на II студентській науковій конференції «Наукові пошуки молодих вчених», яка відбулася 27 лютого 2007 року на базі факультету додаткової та післядипломної освіти СДПУ ім. А.С. Макаренка. Опубліковано статтю «Новітні інформаційні технології як детермінуючий фактор управління освітою» у збірнику «Магістр». Видавництво СДПУ ім. А.С. Макаренка 2007 рік.

Магістерська робота складається з вступу, двох розділів, висновків, та списку використаних джерел. У першому розділі розкривається сутність управління навчальними закладами в сучасному інформатизованому просторі.

Другий розділ присвячений змісту методології управління освітою.

Практичне значення роботи полягає у тому, що матеріали дослідження, його положення та висновки збагачують теорію управління освітою, висвітлюють її недоліки, та пропонують їх вирішення. Отримані результати та матеріали дослідження можуть бути використані у процесі підготовки магістрів спеціальності «Управління навчальним закладом», а також для подальших досліджень у сфері використання новітніх інформаційних технологій при управлінні освітою.

Розділ I. Сутність управління навчальними закладами в сучасному інформатизованому освітньому просторі

Для того, щоб проникнути в сутність управління навчальним закладом в сучасному інформатизованому освітньому просторі необхідно спочатку визначитися з самим поняттям «управління» Різноманітні джерела трактують його по-різному.

Поняття «управління» досить широке і багатогранне. Воно охоплює соціально-ринкові системи, хімічні та біологічні процеси, механізми, тощо [122, 21]. У філософському енциклопедичному словнику управління визначається як «елемент, функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), що забезпечує збереження їх повної структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію їх програми та мети» [115 674]. З погляду ж теорії інформації, «управління - це вищий вид інформаційної взаємодії, в процесі якої на основі наявного досвіду, накопиченого в ході розвиту, еволюції системи, у вигляді закодованої інформації, яка зберігається у пам'яті системи, здійснюється зміна характеристик руху зазначеної системи» [122, 14].

У системі суспільного виробництва управління здійснюється в різноманітних видах та формах. Шегда А. В. виділяє наступні види і форми управління:

«Технічне здійснюється за допомогою сукупності управлінських операцій, які забезпечують координацію виконання робочих операцій в різноманітних природних та технологічних процесах»[122, 13].

Державне управління соціально-економічними процесами в суспільстві здійснюється за допомогою різноманітних інституцій - правової системи міністерств, місцевих органів влади, тощо.

Ідеологічне управління полягає в переконанні членів суспільства у необхідності сприйняття ними відповідних ідей, концепцій їхнього розвитку.

Господарське управління виробничою та економічною діяльністю різних організацій, що діють у системі ринкових відносин, передбачає знання і врахування перш за все законів та закономірностей розвитку суспільного виробництва, механізму взаємодії його факторів, тощо.

«Соціальне управління регулює економічну, соціально-політичну та духовну сферу життя суспільства» [36, 9]. «Саме соціально-економічний аспект управління включає свідоме використання об'єктивних законів, котрі виявляються через суб'єктивну діяльність людей» [122, 21]. Ця особливість є досить важливою при розгляді управління освітою, адже вона передбачає суб'єктивну діяльність яка відбувається в рамках об'єктивних законів. На відміну від технічного, де управління здійснюється за допомогою сукупності управлінських операцій, які можуть і не передбачати суб'єктивну діяльність.

«Сутнісно управління освітою можна визначити як цілеспрямований вплив суб'єктів управління різних рівнів (державного, регіонального, місцевого) на всі ланки освіти з метою гармонійного розвитку підростаючого покоління» [36, 9].

Управління освітою складається з дошкільної, загальної середньої, позашкільної, та професійної освіти. Кожна з цих складових є складною, динамічною субструктурою, що детермінована метою загальнонаціональної системи освіти і спрямована на забезпечення якості освіченості учнівської молоді.

Метою ж освіти є «всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями» [39, 74-79].

В наш час освіта повинна грунтуватися на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. А управління освітою повинно бути здатним реалізовувати дані принципи у життя.

1.1 Ретроспектива управління освітою

Для більш повного уявлення про механізми та принципи управління освітою, необхідно звернутися до її історії.

Управління на своєму першому ієрархічному рівні, а саме на рівні учня, завжди було націлене на організацію пізнавальної діяльності дитини. Отже, логічно припустити, що управління початковою освітою зародилося ще в первісному світі як форма наслідування молодшими досвіду старших поколінь. З появою грамоти почали вивчати і писемність. Спочатку цей процес мав стихійний характер, але необхідність встановлення культурних зв'язків між державами, князівствами, іншими суспільними утвореннями поставили завдання організованої освіти.

Найдавнішим типом школи вважається закриті жрецькі школи перших цивілізацій, таких як Давня Шумерія, Єгипет, Іудея, тощо. З накопиченням теоретичних знань, розвитком писемності поступово урізноманітнюються і типи шкіл. Філософські вчення Давньої Індії, та Давнього Китаю закладають основу нового виховання заснованого в першу чергу на педагогічних ідеях Конфуція.

Античні часи виділяються в історії своїми демократичними поглядами. «Система виховання в Афінах підкреслює всебічний розвиток дитини. «Гімнастика для тіла, музика для душі» - під таким девізом проходить навчання» [103, 5]. Педагогічні ідеї давньогрецьких філософів, таких як Сократа, Платона, Аристотеля втілюються у життя, та впливають на загальний розвиток всього суспільства. Управління освітою відбувається на демократичних засадах, та перегукується новими ідеями філософів античності.

Після ж епохи античності приходять «темні» часи середньовіччя. Освіта має релігійний характер. Навчання відбувається на базі храмів та монастирів.

Щодо слов'ян, то як свідчать археологічні знахідки і культурологічні дослідження, перше знайомство давньоруського населення з грамотою та писемністю, відбувається якраз у період середньовіччя (X століття.) В цей період офіційно відкриваються перші навчальні заклади.

Осередками освіти тоді були княжі двори, при яких створювалися палацеві княжі школи. Першу школу у Києві, в якій навчалося 300 дітей, відкрив князь Володимир у 988 році. Пізніше були відкриті школи при Київському Софіївському соборі і навіть жіноче училище. Основною метою навчання була виховання представників інтелігенції, підготовка державних та ідеологічних кадрів.

З появою християнства і введення державної релігії в Київській Русі осередками навчання стають церковні храми, які давали первісну освіту і займалися підготовкою службовців для держави і церкви «Поступово до XIV століття спостерігається розвиток мережі освітніх княжих шкіл, які передбачають вже не тільки підготовку князівських дітей, а й народну освіту» [83, 9].

У XV столітті організуються селянські общини, які утримують будівлю школи і оплачують роботу учителів за рахунок громади. Основною метою сільських шкіл є народна освіта. У XVI столітті з'являються цехові організації міських ремісників, які організують ступеневу професійну підготовку цехових майстрів зі стажуванням за рубежем. З XVI століття починають організовуватися просвітні товариства, котрі діють і сьогодні. XVII-XVIII століття характеризуються розширенням мережі сільських і міських шкіл різного типу. Поступово з'являються приходські, повітові училища, гімназії, ліцеї, пансіони, школи ремісників, ін. Народну освіту в селах в той час опікають волосні управління, а в містах - чиновники міського магістрату.

Розвиток держави і встановлення зовнішніх зв'язків потребували відкриття перших закладів вищої освіти - університетів. У 1802 році для управління шкільною освітою створюється перший державний орган - Міністерство народної освіти.

На початку XIX століття вся Російська імперія була поділена на шість освітніх округів, які очолювали шість університетів. Університети виконували адміністративні і методичні функції щодо закладів народної освіти. Університетам були безпосередньо підпорядковані гімназії. Директор гімназії, в свою чергу, відповідав за роботу повітових училищ, які були йому підвідомчі. Доглядач повітового училища координував діяльність приходського училища.

Таким чином державою була створена перша лінійна система управління народною освітою, яка характеризувалася ієрархічністю і жорсткими субординаційними зв'язками.

Для упорядкування діяльності освітніх закладів Міністерством народної освіти були опубліковані попередні правила народної освіти та створений єдиний статут навчальних закладів, підвідомчих університетам.

«З появою державної структури управління народною освітою починають розвиватися управлінські структури на місцях» [96, 146]. Так, у 60х - 70х- роках XIX століття створюються відділи народної освіти губернських земських управ на селі і шкільні відділення міських управ. Земствам надавалося право при узгодженні з Радою повітового училища відкривати та утримувати початкові школи, забезпечувати умови для навчально-виховного процесу (створення і розширення матеріальної та дидактичної бази школи), оплачувати роботу вчителів, ін. Шкільні відділення міських управ відкривали загальноосвітні школи, піклувалися про умови щодо відкриття гімназій.

Тобто, основним завданням цих структур було створення і підтримання умов для розвитку шкільної освіти.

З питань навчально-виховної роботи школи були підзвітні училищним радам та інспекторам народних училищ. Навчально-виховна діяльність гімназій координувалася університетами.

З початку XIX ст. у діяльності вітчизняних університетів починає набирати силу освітня тенденція. Вочевидь, це головно пов'язано із формуванням у 1-й пол. XIX ст. концепції державної освітньої політики, яка пріоритетним завданням вітчизняної вищої школи визначила підготовку висококваліфікованих кадрів для обслуговування державного апарату. Підтвердженням цього є вихід у 1809 р. указу, що вимагав від претендентів на чин колезького асесора витримати іспит в університеті. «Університети поступово втрачають стан установ «чистої науки», а на перше місце виходять функції управління системою народної освіти, підготовки педагогічних кадрів, інтелектуальної та державної еліти» [6, 119]. Університети, як центри навчальних округів, сприяють швидкому розширенню мережі гімназій, ліцеїв, повітових і комерційних училищ, шкіл. Створені при університетах педагогічні інститути вперше в історії університетської педагогічної освіти порушили питання про спеціальну підготовку вчителів як в умовах очної форми, так і екстерном.

При університетах організовуються курси для вчителів гімназій, проводяться перші вчительські з'їзди.

На початку XX ст. кількість студентів в університетах збільшилася в середньому більш ніж удвічі. Соціальний склад студентства університетів залишався переважно дворянсько-буржуазним, хоча революція 1905-1907 рр. змусила уряд відкрити університетські двері і для вихідців з нижчих станів. Це були, зазвичай, діти міської та сільської буржуазії. Для вихідців з робітників, середнього і найбіднішого селянства доступ у вищі навчальні заклади, як і раніше, залишався практично закритим.

Події 1917р. змінили не тільки соціальний лад, але й поставили на порядок денний питання створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в питаннях управління освітою та організації підготовки національних педагогічних кадрів.

Питання управління освітою, в 1917-1920 рр. дуже мало висвітлені в літературі. Це зв'язано з тим, що архівні матеріали цього періоду тривалий час не були доступні дослідникам. В останні роки з'явилися наукові роботи і публікації з цього питання. Так, однією з них є дослідження Л.М.Калініної про діяльність районних відділів освіти з питань управління навчально-виховними закладами в Україні у 1917-1994 рр. [41]. Другою серйозною наробкою є концепція шляхів демократизації управління освітою в Україні, яка розроблена доктором педагогічних наук, професором В.К.Майбородою [64]Ці дві роботи лягли в основу нашого подальшого огляду питань розвитку управління загальною середньою освітою в перший період українського державотворення 1917-1920 рр., як відмічає Л.І.Калініна, становлення української державності в цей період поділяється на три етапи. Це березень 1917 р. - квітень 1918 р., квітень 1918 р. - листопад 1918 р., грудень 1918 р. - січень 1920 р. Виділення етапів проведено на основі зміни правлячих політичних сил в Україні. Кожний етап характеризується зміною політики розвитку української державності і разом з цим - зміною в системі управління народною освітою. "Це період суверенітету і незалежності Української Народної Республіки, чотирьох її універсалів, початку відродження освіти і культури, реформування управлінської системи в галузі освіти... Це період пошуку нових починань, спрямованості в майбутнє, період "побудови своєї, нової і по формі, і по духові школи", "руху за рідну школу і освіту", реформування системи освіти, демократизація управління", - відмічає В.К.Майборода [64, 45].

Для управління освітою у 1917 році був створений Генеральний секретаріат освіти, який проіснував біля 1 року. Почалося становлення системи української вищої освіти.

У 1917 році в Україні створюються земські повіти і губернські ради при земствах, які мали відділи народної освіти.

17 травня 1917 року при Міністерстві освіти Росії був створений Державний комітет з народної освіти, який займався реформою освіти. До його складу від України ввійшов С.Сіронояка. Комітет розробив деякі питання управління освітою, так, було схвалено розширення прав органів місцевого самоврядування щодо управління освітою, запропонована ліквідація шкільних рад, укріплення педагогічних колегій, включення в управління громадських організацій, вибори вчителів, питання організації єдиної школи, ін.

З 1918 року Генеральний секретаріат освіти реорганізується у Міністерство народної освіти під керівництвом міністра І.М. Стешенка . В цей час розпочинається інтенсивна робота з розбудови системи вищої педагогічної освіти, визначається три напрямки діяльності університетів: науковий, навчальний і просвітницький. Це давало змогу кожному діячеві вищої школи обирати найбільш відповідний його здібностям і науковому потягові рід і спосіб наукової або навчальної діяльності.

У 1919 р. введено «Тимчасове положення про управління вищими навчальними закладами», відповідно до якого усім вищим навчальним закладам пропонувалося вести роботу у трьох напрямках: науковому, навчальному й просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складалися з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їхні функції виконували комісари вищих навчальних закладів, які призначалися владою і мали надзвичайні повноваження. Деякі керівники почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя і, як вищі навчальні заклади, давали своїм вихованцям ґрунтовні теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними професійними навичками.

У 1920 році почався етап утвердження військово-комуністичного стилю управління вищою освітою. В Україні встановлюється радянська влада. А з 1925 року Наркомос скасовує колегіальне управління і заміняє його централізованим, одноосібним. З появою централізованого одноосібного управління починає розвиватися командно-адміністративна система, яка існувала в загальній середній освіті до 1991 року.

До 1923 року утворилася семиступенева система управління народною освітою Процес управління був дуже обтяжливим, тому після утворення округів та районів постало питання про скорочення управлінського апарату і відповідно рівнів управління. Вже у вересні 1930 року система управління народною освітою в Україні складається лише з двох ступенів. Це Народний комісаріат освіти УРСР і районні відділи освіти. Але таке скорочення не дало бажаних результатів, тому що кількість підвідомчих районів та кількість шкіл у кожному районі були занадто великими. Досягти ефективного управління було неможливо.

Тому у 1932 році територія України поділяється на 5 областей і створюється відповідно до цього 5 відділів народної освіти виконкомів обласних Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Система управління загальною середньою освітою, перетворюється у трирівневу

З 1936 року встановлюється подвійне підпорядкування відділів освіти виконкомам Рад та народному комісаріату освіти.

В радянські часи обов'язковою стає неповна середня освіта. Над педагогічними проблемами в різні часи працюють такі педагоги-дослідники, як А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський. Ш.О. Амонашвілі, В.Ф. Шаталов, тощо.

На праці цих та багатьох інших педагогів теоретиків та практиків утворилася та система освіти, яка вважалася однією з найкращих у світі.

Після проголошення України суверенною і незалежною державою з грудня 1991 року починає створюватися правова і нормативна база управління загальною середньою освітою. Поруч з цим відбуваються морфологічні, структурні та змістові зміни цього управління, пов'язані з утворенням української держави.

Важливими складовими процесу державотворення є визнання територіального устрою країни та визначення структури соціального управління.

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади. В Україні визначена така система адміністративно-територіального устрою: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Спеціальним статусом наділені міста Київ та Севастополь.

З метою поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади у 1992 році в країні створюються система органів державної виконавчої влади та система органів місцевого самоврядування.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Виконавча влада в областях і районах, містах Києві та Севастополі покладається на місцеві державні адміністрації.

Місцеве самоврядування здійснюється в селах та містах безпосередньо територіальною громадою або через органи місцевого самоврядування. Органами місцевого самоврядування визнаються районні і обласні ради. Організація управління селами і селищами покладається на районні ради, а управління районами в містах - на міські ради.

Перетворення в управлінні загальною середньою освітою починається з грудня 1991 року Указом Президента України про ліквідацію Міністерства народної освіти України і Міністерства вищої освіти України та утворення одного Міністерства освіти України, яке поєднує функції перших двох.

У відповідності з цим автоматично змінюються назви органів регіонального управління:

- відділ освіти виконавчого комітету обласної Ради народних депутатів;

- районний (міський) відділ освіти виконавчого комітету районної (міської) ради народних депутатів. Статус цих структур і їх підпорядкування залишаються у попередньому вигляді. Система цього управління має жорстку ієрархічну субординаційну структуру.

У травні 1992 року проводиться децентралізація державного управління через створення системи органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. У відповідності з цим знову були внесені зміни в назві регіональних органів управління освітою. З'явились управління освіти обласних державних адміністрацій і відділів освіти районних державних адміністрацій. Державні адміністрації областей і районів області на той час наділяються певною часткою автономії, підпорядковуючись безпосередньо Президентові України, за моделлю штабної структури. Управління і відділи освіти підпорядковуються відповідним держадміністраціям. Державні адміністрації були організовані також в містах Києві і Севастополі.

У містах і районах міст були створені управління (відділи) освіти виконкомів міських (районних) рад народних депутатів, які також підпорядковувалися тільки відповідним владним структурам на місцях.

В Україні визнається 3 види власності: державна, комунальна і приватна. Відповідно до цього держава за собою залишає заклади професійно-технічної освіти і вищої освіти. У комунальну власність місцевим владним структурам передаються заклади дошкільної, загальної середньої, позашкільної і післядипломної освіти (обласні інститути удосконалення вчителів). Фінансування загальної середньої освіти з 1992 року покладається на місцеві бюджети. Фактично управлінська вертикаль в загальній середній освіті була зруйнована.

Цей період характеризується деякою розгубленістю. Звикнувши мислити "штампами" по вказівці зверху, не всі управлінці змогли оперативно переорієнтувати свої цільові функції на нові умови. Крім того, створений новий апарат Міністерства освіти України не встигав забезпечити перетворення на місцях нормативними актами та положеннями. Так, Тимчасове положення про гімназії та Тимчасове положення про ліцеї вийшли у 1994 році. Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад - у 1993 році, Типове положення про управління освіти обласної державної адміністрації - у 1996 році. Положення про районний відділ освіти - у 1999 році.

Тим часом почався процес диференціації шкіл. На 1 вересня 1994 року вже нараховувалися уже десятки ліцеїв, гімназій, приватних шкіл. Почали створюватися навчально-виховні комплекси. Це потребувало свого урегулювання і координації діяльності цих закладів з закладами традиційного сектора загальної середньої освіти.

Міністерство освіти припинило будь-який жорстокий контроль. Встановлення зворотного зв'язку з обласними управліннями освіти відбувалося з питань забезпечення підручниками, упорядкування мережі шкіл щодо національного та етнічного складу населення, відкриття шкіл національних меншин, забезпечення обов'язковості вивчення української мови як державної, ін. Фактично, з'ясовувався стан виконання діючих в той час Закону Української РСР "Про освіту" (прийнятий Верховною Радою УРСР 04.06.1991 року), Закону України "Про мови в Україні" та Державної національної програми "Освіта" (Україна XXI століття)

Управління на рівні регіонів (областей, міст, районів) у цей час характеризується розривом старих зв'язків через скасування суворої субординаційної підлеглості та пошуком нових форм і методів взаємодії з безпосередньо підлеглими структурами. Наприклад, обласне управління освіти мало координувати свою діяльність, діяльність закладів освіти обласної комунальної власності, які територіально знаходяться в різних районах області та роботу районних і міських відділів освіти.

Районний (міський) відділ освіти координував свою діяльність, діяльність закладів освіти комунальної власності району.

Міські відділи освіти і районні відділ освіти в містах нормативно ніяким чином не були зв'язані з обласними управліннями освіти.

У цих умовах треба було оперативно поновити та перерозподілити функції і повноваження, чітко визначивши, за що відповідає загальноосвітній заклад, за що - відділ освіти, обласне управління освіти, Міністерство освіти України. І хоча на місцях намагалися утримати важелі вертикального управління, але юридичної основи для цього не було.

Це були роки невдалого експерименту крайньої децентралізації управління загальною середньою освітою. Невдалого тому, що система управління позбулася однієї з основних ознак - ієрархічності і субординаційних зв'язків. Це призвело до зниження ефективності управління загальною середньою освітою.

У вересні 1995 року розпорядженням Президента України № 234/35 РП була частково відновлена управлінська вертикаль в загальній середній освіті. Для відділів освіти районних державних адміністрацій було встановлено подвійне підпорядкування: районним державним адміністраціям та управлінням освіти обласних державних адміністрацій. Але обласні управління освіти не були підпорядковані Міністерству освіти України і залишилися у прямому підпорядкуванні обласних державних адміністрацій.

З 1995 року значно погіршується бюджетне фінансування загальної середньої освіти. Постає питання пошуку можливостей позабюджетних коштів. Це дає поштовх до розвитку різних видів освітніх послуг, які може пропонувати загальна середня освіта. Шкільний компонент освіти стає для батьків платним. Це питання потребувало урегулювання з боку вищої управлінської структури. Міністерство освіти України складає примірний перелік освітніх послуг.

У березні 1996 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про освіту" в новій редакції, яким повністю була відновлена управлінська вертикаль. У статті 14 цього Закону записано: "Місцеві органи управління освітою у здійсненні своїх повноважень підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та відповідним державним органам управління освітою у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України" [37]. У червні 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Закон України "Про місцеві державні адміністрації", які повністю закріпили подвійне підпорядкування в системі управління загальною середньою освітою.

Отже, перехід України від адміністративно-командної системи до демократичної системи управління характеризується певними змінами в суспільстві, які спричинили зміни в освіті, а ті, в свою чергу, - зміни в управлінні освітою.

Процес перетворення системи управління в цей період також прогнозується. У Державній національній програмі "Освіта" (Україна XXI століття) сформульовані основні принципи, пріоритети, стратегічні завдання і основні шляхи реформування управління освітою [92, 52-54]. Адже в XXI столітті необхідно мати нові підходи не лише до самої освіти, але і до управління нею. «В XXI столітті прогнозують збільшення студентів до 140 мільйонів чоловік. Порівнюючи з 82 мільйонами які є зараз і з 13 мільйонами чоловік які навчалися у 60ті рр. XXстоліття» [87, 6] прогнозована кількість вражає. Необхідно забезпечити всіх цих студентів не просто освітою, а якісною освітою. Для вирішення цього питання в Україні необхідно перш за все розробити власну концепцію освіти та управління нею, яка б спиралася на досвід інших, високорозвинених країн, які досягли в цьому питанні деякого успіху. Наприклад Великобританії, Франції, Германії, Японії, тощо. Особливу увагу потрібно приділити США, адже в процесі інтеграції до євроспільноти необхідно не забувати і про інші високоефективні альтернативні системи освіти та управління нею. Однією з особливостей системи освіти США це можливість отримання великої кількості інформації від самостійної роботи. «За 9-11 місяців проведених в США стажером вдається накопити таку кількість інформації, якої б хватило на декілька докторських дисертацій» [19, 14]. А причиною цьому є не лише висока самоорганізація студентів, їх мотивованість та бажання, але і дуже гарне матеріальне забезпечення.

Таким чином, основним завданням розвитку управління освіти в сучасних умовах визнається посилення принципів оптимального співвідношення централізації і децентралізації, критеріальності, адаптивності, що зможе забезпечити посилення процесів самоорганізації об'єктів управління, так необхідних в умовах ринкових відносин.

1.2 Новітні інформаційні технології як детермінуючий фактор управління освітою

Потужний сплеск науково-технічної революції другої половини XX століття створив умови для сприйняття науки в цілому не як якоїсь «відстороненої» від пересічної людини системи, а як невід'ємної частини її життя. В умовах що склалися майже всі галузі науки стали наукоємкими (біотехнологічна, квантовополева, інформаційна, нанотехнологічна, тощо) В той же час наукоємкість перетворилася на одну з найважливіших інтегральних особливостей життєдіяльності історичного суб'єкта сучасної епохи. Вона обумовила можливість кожного суб'єкту до самовиразу через сприйняття та реалізацію ними нових можливостей постіндустріального суспільства. Головним завданням суб'єкту стає здобуття знань накопичених в культурному просторі, та їх переробка з метою створення нових знань.

Іншими словами найважливішою проблемою на сучасному етапі перед суспільством стає проблема освіти. Адже освіта є тим складним соціальним організмом, головні функції якого відтворення досвіду накопиченого в культурі і створення умов для його цілеспрямованої зміни. Говорячи про освіту необхідно підкреслити важливість не просто освіти, а освіти якісної, яка б дала змогу суб'єкту соціуму вільно конкурувати в системі суспільства.

Одним з найголовніших показників якості освіти є якість її керуючої ланки, адже саме вона керує всіма процесами системи, координує взаємодію всіх її елементів, та створює необхідні умови для коректного протікання процесів в її межах.

Сутність управління освітою можна визначити як цілеспрямований вплив суб'єктів управління на всі ланки освіти з метою координації протікаючих в системі освіти процесів та створення умов для підвищення її якості.

Якість управління освіти залежить від багатьох факторів. Вони поділяються на суб'єктивні і об'єктивні. До об'єктивних факторів можна віднести фінансування керівної ланки, її структурування, та статус сфери в якій вона функціонує. «До суб'єктивних факторів відносяться компетенція всіх її структурних елементів, професіоналізм керівників, їх організаційні здібності, використання ефективних управлінських та новітніх інформаційних технологій» [78, 113].

«Інноваційна технологія як така є структурована сукупність прийомів та методів направлених на вивчення, актуалізацію і оптимізацію інноваційної діяльності» [120, 37]. В результаті цієї діяльності створюються і матеріалізуються нововведення, що викликають якісні зміни в різних сферах життєдіяльності, орієнтовані на раціональне використовування матеріальних, економічних і соціальних ресурсів. Інноваційна практика завжди була складною і неоднозначною. Проте рішення ряду проблем, що виявляються в сучасних умовах її розвитку і, що виражаються в майже повній разрегульованості і неадекватності соціальних механізмів здійснення інноваційних процесів. Ця практика однозначно вимагає використання соціогуманітарного знання як засобу оптимізації інноваційних процесів і побудови інноваційної діяльності на всіх рівнях.

Це, у свою чергу, припускає створення гнучкої, обґрунтованої системи наукового забезпечення нововведень, що враховує логіку і специфіку здійснення не тільки власне нововведення, але і особливості сприйняття, оцінки, взаємоадаптації елементів соціальної системи, конкретних суб'єктів історичної дії до нових умов життєдіяльності. «В основі технології забезпечення нововведень повинен бути такий підхід до їх вивчення, в рамках якого можливий одночасний розгляд різних сторін взаємодії соціального середовища і нововведення, виявлення тих сторін цієї взаємодії, які більшою мірою впливають на успішність інформаційних процесів, а також розпізнавання і передбачення можливих проблем інноваційної практики» [29, 57].

Інноваційний процес - процес створення, розповсюдження і використовування новин, тобто сукупності нових ідей і пропозицій, які потенційно можуть бути здійснені і за умови масштабності їх використовування і ефективності результатів можуть стати неновими будь-якого нововведення. Це перетворення нових видів і способів людської життєдіяльності (нововведень) в соціально-культурні норми і зразки, що забезпечують їх інституційне оформлення, інтеграцію і закріплення в культурі суспільства.

«Ці процеси носять дискретний, звичайно циклічний характер, тісно пов'язані з життєвим циклом нововведення і направлені не на збереження вже є, а на його трансформацію, на перехід в іншу якість» [76, 403]. Це одна з основних соціокультурних передумов розвитку суспільної практики, збагачення її новими пізнавальними, технологічними, естетичними і іншими формами людського досвіду.

Інноваційний процес визначається подвійною природою нововведення: з одного боку, як безпосереднього досвіду, конкретного виду діяльності (педагогічної, наукової, виробничої), що формується в рамках, і, з іншою, як нового досвіду, що набув загальносоціальне і загальнокультурне значення як стійко відтворний елемент суспільної практики.

Термін «інноваційна технологія в освіті» сьогодні - один з найпопулярніших в педагогічних кругах. Повсюдно в педвузах для майбутніх вчителів вводяться відповідні курси або спецкурси, а в літературі ведеться жвава дискусія, що свідчить про те, що ця категорія має не тільки теоретичний, але і чисто практичний інтерес. Треба визнати, що для слуху і «педагогічна технологія», і "педагогічна техніка» - поєднання не найблагозвучніші. На це звертав увагу ще А.С. Макаренко і виражав надію, що в результаті цим термінам буде знайдена заміна [66, 54]. Але життя показує, що відкидана невдала назва сьогодні сприймається природно, як, скажімо, словосполучення «акторська техніка» тепер ні у кого не викликає виробничих асоціацій. Разом з цим акторська і педагогічна діяльність багато в чому схожі, оскільки і в тому, і в іншому випадках людина виступає своєрідним інструментом дії, здійснюваної публічно і направленого на аудиторію (учнів або глядачів).

Слово «технологія» стосовно виховання увійшло до лексикону педагогічної науки тоді, коли увага фахівців звернулася до мистецтва дії на особу дитини. В сучасних словниках це слово трактується в традиційному, суто технічному значенні. «Під технологією, як правило, розуміється сукупність методів обробки сировини і процесів виробництва, а також їх науковий опис» [47, 213].

Тим часом це слово, що прийшло до нас від греків, було розраховано на більш універсальне використовування: технос - мистецтво, майстерність; логос - вчення. Словарне тлумачення термінів «техніка» і «технологія» допускає їх використовування в педагогічній сфері. Так, наприклад, «техніка» визначається як круг наук, пов'язаних з вивченням і створенням засобів виробництва, знарядь праці, «технологія» ж по відношенню до «техніки» виступає як родова категорія.

Педагогічна технологія виявляє систему професіонально значущих умінь педагогів по організації дії на вихованця, пропонує спосіб осмислення технологічності педагогічної діяльності. Вивчення практичної сторони взаємодії суб'єктів учбово-виховного процесу при визначенні технологічності дій вчителя примушує пильніше придивитися до цієї взаємодії: визначити його підстави, структуру, функції, процесуальні і психологічні характеристики. При цьому особливу увагу необхідно звернути на початковий етап взаємодії - впливу, фокусуюче в собі весь технологічний арсенал педагога [8, 14].

Чому момент «дії» треба вичленяти як об'єкт наукового дослідження? Важливість цього початкового етапу взаємодії обумовлена соціально, психологічно і педагогічно. В сучасному суспільстві психологічна напруженість особи така велика, що дотик педагога повинен бути вельми тонким, майстерним. Інакше кажучи, потрібне уміння організувати дію так, щоб його кінцевим результатом стала особова взаємодія.

Серед різноманітних напрямів нових педагогічних технологій найадекватнішими поставленим цілям, з нашої точки зору, є:

особово-орієнтовані технології навчання;

навчання в співпраці;

метод проектів;

різнорівневе навчання;

індивідуальний і диференційований підходи до навчання, можливості рефлексії, які реалізуються у всіх перерахованих вище технологіях.

Нові педагогічні технології, що використовуються в даний час або тільки що зароджуються в думках учених і педагогів, в надрах педагогічної практики, немислимі без широкого вживання нових інформаційних технологій, комп'ютерних, в першу чергу. Ці технології дозволяють повною мірою розкрити педагогічні, дидактичні функції нових методів, реалізувати закладені в них потенційні можливості.

Новітні інформаційні технології є однією з частин в загальній системі інноваційних технологій. При використанні новітніх інформаційних технологій збільшується інформаційна культура людини. Засобом же досягнення інформаційної культури виступає інформатизація системи освіти.

Слід зазначити, що на даному етапі розвитку суспільства, використання новітніх інформаційних технологій при управлінні освітою є детермінуючим фактором не тільки її розвитку, але й існування.

Період «інформаційного суспільства», «у якому інформація і теоретичне знання є стратегічними ресурсами й найістотнішими цінностями суспільства» [42, 4]. характеризується посиленням інформатизації, та розширенням інформаційного поля суб'єктів навчального процесу, що призводить до виникнення якісно нових стосунків між різними елементами всієї системи освіти.

«Вже недостатньо зафіксувати наявність особливої властивості цілого, яка не зводиться до властивостей частин (системна якість), необхідно додати ідею зміни системної якості (поява нових управляючих параметрів) в процесі розвитку системи» [104, 9]. Постнекласичний період розвитку науки вимагає нового підходу до проблеми освіти, а саме використання в її рамках синергетичної концепції, яка б сформулювала стратегічні цілі освіти та більш повно розкрила параметри порядку, який обумовлює хід даного процесу.

Щоб забезпечити функціонування системи освіти на рівні який диктує нам сучасний інформаційний світ перш за все необхідно забезпечити належним чином її керівну ланку, яка б мала змогу ефективно здійснювати управлінську діяльність. Освіта повинна відповідати вимогам суспільства в якому сфера знань - вісь, навколо якої організуються нові технології, економічне зростання, суспільна стратифікація. Відповідно керівна ланка системи освіти повинна бути в змозі забезпечити якісне управління, яке проявлялося б у злагодженості дій всіх її структурних елементів.

Умовою досягнення таких результатів є перш за все технічне оснащення системи освіти, використання в ній новітніх інформаційних технологій. Перш за все це застосування телекомунікацій, до яких відносяться телефонна лінія, супутниковий зв'язок, комп'ютерні телекомунікації. Особливо зростає роль електронних конференцій, які проводяться за допомогою глобальної мережі Інтернет. Вирішальним чинником при цьому є застосування їх саме при управлінській діяльності.

Інформатизація системи освіти розглядається як необхідна умова і найважливіший етап інформатизації країни в цілому. Вона надасть можливість ефективно використовувати наступні переваги нових інформаційних технологій:

можливість створення відкритої системи освіти, яка б змогла забезпечити кожному індивіду індивідуальну траєкторію самонавчання;

зміна організації процесу пізнання. Використання синергетичного мислення;

використання спеціальних якостей комп'ютерної техніки які дадуть можливість створити індивідуальний навчальний процес зі збереженням його цілісності, використовувати принципово нові пізнавальні засоби, аж до моделей «віртуальної реальності»;

застосування нанотехнологій, використання яких призведе до якісного стрибка всієї системи освіти і забезпечить можливість надання якісної, передової освіти будь-якому суб'єкту бажаючому її отримати;

створення ефективної системи управління в системі освіти.

Без використання новітніх технологій неможливе повноцінне управління освітою. При відсутності їх в керівних ланках системи освіти буде відбуватися некоректне функціонування всієї системи. Використання новітніх інформаційних технології є однією з найважливіших передумов створення ефективної взаємодії всіх елементів системи освіти.

Нажаль «сучасна система освіти володіє яскраво вираженою ентропією, яка проявляється в зниженні рівня організації, «розбуханні» управлінських структур, рості бюрократизму» [8, 79] та інш. «Соціальними показниками єнтропіі можуть виступати: помилки в управлінні в сфері освіти, пов'язані з ірраціональністю процесу керівництва, невизначеністю систем освіти, що виявляється перш за все в протиріччі між концепціями освіти і реальною виховною діяльністю» [8, 79].

Велика кількість протиріч створює в системі освіти нерівноважні процеси. Друге начало термодинаміки говорить про зростання ентропії в випадку нерівноважних процесів в замкнутій системі. Але в даному випадку мають місце процеси пов'язані з порушенням самоорганізації відкритих систем.

...