Історія світової дошкільної педагогіки

Але ж, кінець кінцем, страх перед Богом вважайте вищим за все. Якщо будете забувати все [що я написав тут], то частіше перечитуйте; і мені не соромно буде [за вас], і вам буде добре. А якщо вмієте щось, то не забувайте того доброго, а чого не вмієте, то того навчайтеся; отак от як батько мій, сидячи дома, навчився 5 мов, бо за це є шана від інших земель. А лінощі -- мати всьому: що [людина] вміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться. По-перше, до церкви: хай не застане вас сонце в постелі. Так мій блаженної пам'яті батько робив і всі добрі достойні мужі: віддавши Боготі ранішню хвалу, [вони] потім, коли зійде сонце, побачивши сонце, прославляють Бога з радістю, заявляючи: Ти просвітив очі мої, Христе Боже, і дав мені світ Твій прекрасний [бачити], і ще: Господи, додай мені рік до року, хай я, покаявшись в останніх гріхах своїх, виправдавши життя своє, так похвалю Бога. І сідав думати з дружиною*, або людей судити, або на полювання їхати, або поїздити, або лягти спати: спання в полудень Богом призначене, бо від праці відпочиває і звір, і птиця, і люди. А ось розповім вам, діти мої, про свій труд, як я трудився 13 років, подорожуючи і виїжджаючи на полювання. ...Що треба було робити моєму отрокові, ті діла я виконував сам, на війні, і на полюваннях, удень і вночі, у спеку і на холоді, не даючи собі спокою, не покладаючись на посадників, ні на біричів**, сам робив [усе], що було треба, весь наряд*** і в домі своєму, то я робив сам, і в ловчих ловчий наряд я сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів. Також ні бідного смерда****, ні вбогої вдовиці не дав я сильним обідити і за церковним розпорядком і службою я сам наглядав. Але не дорікайте мені, діти мої, ні будь-хто інший, хто прочитає [написане мною]: бо я хвалю не себе. І не своє дерзання, а хвалю Бога і прославляю милість Його, що Він мене, грішного і поганого, стільки років уберігши від тих смертних годин, не лінивого мене сотворив був і на всякі діла людські потрібного. Хай ви, прочитавши цю грамотицю, скеруєтесь на всі добрі діла, прославляючи Бога і його святих. А смерті, діти, не бійтеся, ні на війні, ні від звірів, але мужську справу робіть, як вам Бог дасть, бо якщо я [не загинув] від війни, від звіра і від води і з коня падаючи, то ніхто з вас не зможе пошкодитися чи вбитися, якщо не буде від Бога повелено; а якщо від Бога буде смерть, то ні батько, ні мати, ні брати не зможуть вас відняти від неї. Однак якщо добре берегтися, то Боже оберігання є ліпшим за людське.

З літопису за Лаврентіївським списком, т. І, вид. Археографічної комісії.

3. Григорій Савич Сковорода (1722--1794)

Великий просвітитель й захисник українського народу, філософ і поет, автор «Симфонії про народ» Г. Сковорода виступає з обгрунтуванням ідей народності та природовідповідності (спорідненості) у вихованні та освіті загалом. У своїх поетичних творах, поемах, байках він учить народ, як жити, працювати, виховувати дітей, ураховуючи їхні природні та індивідуальні здібності.

Г. Сковорода виступав з різкою критикою на адресу представників заможних класів, у родинах яких дітей виховували найняті вихователі, що надавали їм штучну освіту, не готуючи до справжнього життя («Вдячний Єродій», «Зозуля та Косик» та ін.). Г. Сковорода увійшов до історії вітчизняної педагогіки як один із перших народних учителів, засновників гуманістичної та демократичної педагогіки.

Засновником вітчизняної педагогічної теорії, ідей народності у вихованні є Григорій Савич Сковорода -- український філософ, просвітитель, поет, народний захисник. У своїх поетичних творах, поемах, байках він дає поради батькам, як ставитися до своїх дітей, як навчати їх працювати, обстоювати свої права. Г. Сковороді належить обґрунтування принципів народності у вихованні, природовідпо-відності (спорідненості). Він закликає вивчати природу дитини, спиратися у навчанні на її вікові та індивідуальні особливості. Г. Сковорода увійшов в історію української педагогіки як перший народний учитель.

Протягом XIX ст. проблемам початкового виховання в Україні приділялася особливо велика увага. З розвитком капіталістичного виробництва, залученням жінок до виробничої праці постало питання створення громадських форм початкового виховання. Так, у 60-х роках XIX ст. у Києві, Харкові та інших містах України було створено перші дитячі садки -- заклади для дітей трудящих та окремі приватні дошкільні заклади для дітей із заможних родин. Зазвичай ці заклади відкривали освічені жінки, які прагнули знайти своє покликання у суспільно корисній праці. Згодом було створено Київське товариство народних дитячих садків під керівництвом Н.Д. Лубенець, яке координувало громадське дошкільне виховання, розробляло перші програми роботи з дітьми, а вже на початку XX ст. здійснювало підготовку педагогічних кадрів.

Вдячний Єродій

Сплів я цього 1787 року маленьку плетінку або кошик під назвою «Вдячний Єродій».

Єродії... подібні до журавлів, але більш світле пір'я і коралевий або світло-червоний ніс. Непримиренні вороги змій і буфонів, тобто отруйних жаб. Ім'я це (Єродіос) є еллінське, означає боголюбний, інакше зветься пеларгос і єрогас, по-римськи -- кіконій, польськи -- боцян, українськи-- гайстер. Цей птах освятився в богословських згадуваннях з-за своєї вдячності, прозорливості і людинолюбства... Вони годують і носять батьків, найбільше ж престарілих. Кубляться на будинках, кирхах, на їх шпилях і на флюгерах, тобто горницях, пірамідах, теремах вільно, вільно.

Байки харківські

Люб'язний приятелю!

На сьомім десяткові нинішнього століття, полишивши вчительську посаду й усамітнившись у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пасіках, що лежать довкруж Харкова, навчав я себе доброчинства і повчався з Біблії; до того ж, добропристойними іграшками бавлячись, написав півтора десятка байок, ще не маючи з тобою знайомості. А цього року в селі Бабаях примножив їх до половини. Поміж тим як писав решту, здавалося мені, що ти завжди присутній, схвалюєш мої думки і разом до них зі мною причащаєшся. Дарую ж тобі три десятки байок -- тобі й тобі подібним.

Батьківська кара має в гіркоті своїй солодощі, а мудра іграшка приховує в собі силу.

Нерозумну пиндючливість зустрічають за зовнішністю, випроваджують за сміхом, а розумний жарт поважний вінчає кінець. Немає смішнішого, як розумний вигляд з порожнім нутром, і немає нічого веселішого, як смішне обличчя з прихованою дільністю. Згадайте прислів'я: «Красна хата не вуглами, а пирогами».

Я й сам не люблю мінливих масок тих людей і справ, про які можна сказати малоросійською приказкою: «Стучить, шумить, гримить... А що там? Кобиляча мертва голова біжить». Кажуть і великоросіяни: «Летала високо, а села недалеко», -- про тих, що багато та красно говорять, а слухати нічого. Не любі мені ця порожня зарозумілість і пишна пустеля, а миле те, де зверху нічого, а всередині -- щось, зовні брехня, а всередині істина.

Друже мій! Не зневажай байкарства! Байка і притча -- одне й те ж. Не за гаманом суди скарб -- правдивим судом осуджуй. Байка тоді буває погана й бабська, коли в простацькій та смішній шкаралупі своїй не ховає зерна істини і схожа на червоточний горіх. Від таких байок відводить Павло свого Тимофія (1 до Тим., гл. 4, ст.7). І Петро заперечує не просто байки, але байки з хитрощами, які, окрім прикрашеної оболонки, сили Христової не мають. Іноді в покидьках ховається коштовний камінь. Будь ласка, затям собі ці Павлові слова, щоб люди «на юдейські байки не зважали, ані на накази людей, що від правди відвертаються». Як обряд без сили Божої -- порожнеча, то й байка така без істини. Коли ж вона з правдицею -- хто посміє назвати її неправдивою? «Для чистих усе чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але зане-чистилися і розум їхній, і сумління» (До Тита, 1--15). Цим хворим, позбавленим страху Божого, а з ним і доброго смаку, будь-яка їжа здається гидкою. Не їжа гидка, а споганені в них розум та сумління.

Цей потішний і фігурний рід писань був найкращий для стародавніх мудреців. Лавр і взимку зеленіє. Так мудрі і в забавках розумні, і в брехні істинні. Істина їхньому гострому зорові не здаля бовваніла, як простацьким розумам, а ясно, мов у свічаді, виставлялася, і вони, забачивши відразу живу її подобу, уподобили її у різноманітні тлінні фігури.

Жодні фарби не передають приваби троянди, лілеї, нарциса настільки точно, наскільки прегарно в них з'явлена невидима Божа істина -- тінь небесних і земних образів. Звідси народились ієрогліфіка, емблематика, таїнства, притчі, байки, подобизни, приказки... І не дивина, що Сократ, коли його внутрішній янгол -- керманич у всіх його справах -- повелів писати вірші, тоді він вибрав Езопові байки. І як кожна вправно показана картина здається неукам брехнею, так і тут виходить.

Сонце всіх планет і цариця Біблія з тайнотворених фігур, притч та подобизн утворена. Вся вона ліплена з глини і зветься у Павла «буйством». Але в цю глину вдихнуто дух життя, а в тім буйстві ховається мудрість усього смертного. Зобразити, приєднати, уподібнити -- означає те саме.

Прийми ж, люб'язний приятелю, дружнім серцем від твого друга цю небезсмаковиту думок його воду. Не мої це думки, не я їх вигадав, бо істина безначальна. Але люблю -- з тим і мої, люби -- і будуть твої. Знаю, що твій плотський бовван різниться від мого опудала, але дві різні посудини хай наповняться одним лікером, хай будуть єдина душа і єдине серце. В цьому й полягає справжня дружба і єдність думок. Усе не наше, все загине -- і самі боввани наші. Одні лише думки завжди з нами, одна лише істина вічна, а ми в ній, як яблуня в своїм зерні, затаїмося.

Будьмо ж дружні! Прийми і споживай з Петром мої чотириногі звірі, змії та птиці. Хай тебе Бог благословить! З ним не зашкодить і трута поганська. То лише образи, що криють, як полотном, істину. Споживай, доки споживеш з Богом чого кращого.

Люб'язний приятелю! Твій вірний слуга, любитель Священної Біблії Григорій Сковорода

4. Тарас Григорович Шевченко (1814-1861)

Великий український поет, філософ і просвітитель Т.Г. Шевченко був полум'яним борцем за народну культуру й освіту; його ідеал -- людина з різнобічними знаннями і високими моральними якостями, яка може застосувати свої знання в житті, вміє цінувати прекрасне, любить працю. Автор «Кобзаря» надавав особливого значення вихованню дітей, зокрема раннього віку. У своїх творах він звеличував батьків-трудівників, між якими завжди панують теплі, сердечні стосунки, такі необхідні для правильного виховання малят. Він прославляв жінок-матерів, які самовіддано виконують благородні материнські обов'язки, і засуджував аристократок за те, що «мамку наймають». Особливо вболівав поет за дітей народу, позбавлених за умов царизму дитинства. Т.Г. Шевченко написав для дітей і про дітей низку чудових творів, що вирізняються глибоким проникненням у дитячу психологію, знанням особливостей дитячого сприймання в ранньому віці.

З епістолярної спадщини

З листа до Бр. Залєського.

Я так люблю дітей, що не надивився б на несхибний відбиток ангела

З листа до А. Козачковського

Недавно прибулий до нас комендант привіз з собою дружину і одне дитя, на третьому році. Миле, чудове дитя. (А все, що чудове в природі, як велиться, в'ється біля нашого серця). Я полюбив це чудове дитя, а воно, бідне, так прив'язалося до мене, що бувало й уві сні кликало до себе лисого дядька. (Я тепер зовсім лисий і сивий). І що ж? Воно, бідне, захворіло, довго мучилося і померло. Мені жаль мого маленького друга, я тужу, я іноді приношу квіти на його дуже ранню могилу і плачу...

1853 р.

З листа до В. Шевченка

Мати, всюди однакова мати. Коли розумна та щира, то й діти вийдуть в люди, хоч попідтинню; а хоч і одукована, та без розуму, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку.

1859 р.

Художня проза

З повісті «Близнята»

Справжні ж мої герої вчора тільки побачили світ Божий. Так що ж, запитую вас, можна сказати цікавого про них сьогодні?.. Приказка справедливо гласить: «Який з колисочки, такий в могилку». А от ми і побачимо, в якій мірі ця приказка справедлива. Ще говорять, що живі дитячі враження так живучі, що помирають тільки разом з нами, і, що вихованням нічого не зробиш з юнака, якщо його дитинство було оточене грубою декорацією і такими ж акторами, і що дитинство, проведене на лоні божественної природи і на лоні люблячої чудової матері і християнина батька, -- що такі чудові враження нездоланною стіною стануть навколо людини і захистять її на шляху життя від усіх мерзот мінливого світу.

Подивимося, в якій мірі можна вірити цій незаперечній істині.

1856 р.

З повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі»

«Освіта мусить багатити, а не окрадати серце людське»

У моєї прегарної кузини росте пречудове дитя, дівчинка років чотирьох чи коло того, моторна, мила, справжній херувим, що злетів з неба. І цього херувима, це пречудове створіння віддано в руки брудній сільській молодиці. А ніжна мамаша шнурується собі та припікає папільйотки, навіть на потилиці, і знати більше нічого не хоче. Одного разу привіз я для Наталі (так зветься дитя) азбуку та дитячу натуральну історію з малюнками. Треба було бачити, з яким недитячим захопленням вона любувалась моїм подарунком та з якою цікавістю розпитувала свою красуню мамашу про значення кожного малюнка. Та ба! Мамаша або питалася мене, або просто відсилала її до няньки гратися в ляльки. Мені стало сумно, і я, без сорому заговорив про обов'язки матері. Кузина спершу слухала мене, та коли я зачепив питання глибше й почав ясно та виразно змальовувати перед нею ці священні обов'язки, вона стиха заспівала: «Не шей ты мне, матушка, красный сарафан». «Хоч кілка на голові теши», -- подумав я і замалим не втнув штуки, себто хотів був плюнути й піти; одначе здержався і тільки закурив цигарку та вийшов у другу кімнату.

Навіщо вони дітей родять, оці амфібії, оці бездушні автомати? Задля чого вони виходять заміж, оці мертві красуні? Щоб зробити кар'єру, як каже моя кузина. А діти -- це вже неминучий наслідок кар'єри, та й більш нічого. Бідні бездушні матері! Ви свою повинність, свій священний обов'язок передаєте найманій гувернантці або, ще гірше, сільській неписьменній молодиці. Чи ж дивно після цього, що порода гарненьких ляльок у нас не переводиться? Та чи й буде коли-небудь край цій породі? Навряд, вона страх яка живуча на нашому родючому та затверділому ґрунті.

світовий дошкільний педагогіка психологія

7. Народність у вихованні К.Д. Ушинського, М.І. Пирогова та О.В. Духновича

План

1. Методи виховання Костянтина Дмитровича Ушинського

2. Микола Іванович Пирогов - видатний громадський діяч

3. Народна педагогіка Олександра Васильовича Духновича

1. Видатний вітчизняний педагог К.Д. Ушинський накреслив основні шляхи розвитку самобутньої дошкільної педагогіки. Виходячи з ідей народності, він піддав критиці практику фребелівських і перших російських дитячих садків, висунув основні вимоги до організації, змісту й методики сімейного й громадського дошкільного виховання.

У своїх педагогічних творах велику увагу приділяв формуванню характеру дитини в перші роки життя, організації її початкового навчання, вихованню дітей у процесі праці. Особливе місце належить К.Д. Ушинському в розробці теорії гри й методики розвитку мови дітей. Вплив ідей К.Д. Ушинського на подальший розвиток педагогічної науки такий великий, що його по праву називають «батьком дошкільної педагогіки».

Громадське виховання є для народу його сімейним вихованням

У сім'ї природа підготовляє в організмі дітей можливість повторення і дальшого розвитку характеру батьків. Організм нових поколінь у народі носить у собі можливість збереження і дальшого розвитку історичного характеру народу. Вихованню доводиться часто боротися з сімейним характером людини; але його ставлення до характеру народного -- зовсім інше. Усяка жива історична народність є най-прекрасніше створіння... на землі, і вихованню лишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела.

Проте хіба народність не потребує виправлення? Хіба немає народних недоліків, як і народних чеснот? Невже виховання повинне вкорінювати впертість у англійця, пиху у француза і т.і.?

Насамперед зазначимо, що робити висновки про достоїнства і недоліки народу на підставі наших особистих понять про якості людини, втискуючи ідею народності у вузькі рамки нашого ідеалу, ніхто не має права. Як би високо не була розвинена окрема людина, вона завжди стоятиме нижче за народ. Історія переконує нас на кожному кроці, що поняття наші про чесноти і недоліки не можна застосовувати до цілих народностей, і часто те, що здається нам недоліком у народі, є зворотною і необхідною стороною його чеснот, умовою його діяльності в історії.

Але що таке народність у вихованні?

На це питання ми вже відповіли фактами, виставивши на початку нашої статті національні особливості громадського виховання у найголовніших народів Європи. Народна ідея виховання усвідомлюється тим швидше й повніше, чим більш сімейною справою народу є громадське виховання, чим більше займається ним література і громадська думка, чим частіше питання його стають доступними для всіх громадськими питаннями, близькими для кожного, як питання сімейні.

Педагогічна література, педагогічні товариства, часті перевірки наслідків виховання, подорожі з педагогічними цілями, живий зв'язок між практиками-педагогами, педагогічні журнали, а найбільше тепла участь самого суспільства у справі громадського виховання можуть прискорити виявлення і з'ясування тих вимог, дотриманням яких досягається народність у громадському вихованні.

Зробимо тепер загальний висновок з нашої статті і перелічимо одне за одним ті положення, які ми хотіли довести.

Загальної системи народного виховання для всіх народів немаєне тільки на практиці, айв теорії, і німецька педагогіка не що більше, як теорія німецького виховання.

У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом в іншого виховних систем єнеможливим.

Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразкоміншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так само неможна виховуватись за чужою педагогічною системою, яка б вона небула струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього має випробувати власні сили.

Науку не треба плутати з вихованням. Вона загальна для всіхнародів; але не для всіх народів і не для всіх людей становить мету ірезультат життя.

Громадське виховання само не розв'язує питань життя і не веде за собою історії, а йде слідом за нею. Не педагогіка і не педагоги, а сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє:виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням.

Громадське виховання тільки тоді буде дійовим, коли його питання стануть громадськими питаннями для всіх і сімейними питаннями для кожного. Система громадського виховання, що вийшла не згромадського переконання, як би хитро вона не була обдумана, виявиться безсилою і не буде діяти ні на особистий характер людини, ніна характер суспільства. Вона може готувати техніків; але ніколи не виховуватиме корисних і діяльних членів суспільства, і якщо вони з'являтимуться, то незалежно від виховання.

Збудження громадської думки у справі виховання є єдино міцною основою всяких поліпшень у цій галузі: де нема громадської думки про виховання, там нема і громадського виховання, хоч може бути багато громадських навчальних закладів.

Наскільки ми довели кожне з цих положень, полишаємо на розсуд інших; ми хотіли тільки порушити питання і вважатимемо себе щасливими, якщо ці питання викличуть думки інших.

Рідне слово. Книга для тих,хто навчає

Про час початку навчання

Починаючи навчання дитини, треба мати на увазі, що дитина, незалежно від навчання, розвивається з кожним днем і розвивається порівняно так швидко, що місяць або два в житті шестилітньої дитини дають більше змін в її душевному й тілесному організмі, ніж потім цілий рік у віці від 10 до 15 років. Угадати справжній час для початку навчання досить важко, і, звичайно, це є справа практики; але в будь-якому разі краще почати навчання трохи пізніше, ніж трохи раніше, хоч як те, так і друге має свої погані сторони.

Коли ви починаєте взагалі вчити дитину раніше, ніж вона дозріла до навчання, або вчити її якого-небудь предмета, зміст якого їй ще не підходить за віком, то неминуче натрапите на такі перешкоди в її природі, які може подолати тільки сам час. І чим наполегливіше будете ви боротися з цими перешкодами віку, тим більше завдасте шкоди вашому учневі. Ви вимагаєте від нього неможливого: вимагаєте, щоб він став вище свого власного розвитку, забуваючи, що всякий органічний розвиток відбувається в певний період часу і що наша справа -- не прискорювати і не сповільнювати цього розвитку, а тільки давати йому здорову душевну поживу. І навіщо, постає питання, б'єтеся ви над передчасним поясненням дітям того чи іншого, мучите даремно і себе, й дитину, яка не розуміє вас тепер і зрозуміє, можливо, дуже легко через півроку, навіть тільки тому, що проживе ці півроку?

Однак найгірше те, що, зустрічаючись передчасно з надмірними вимогами навчання взагалі та того чи того предмета зокрема і натрапляючи на непереборні в цьому віці труднощі, дитина може зневіритися у власних силах, і ця невпевненість може в ній укоренитися, що надовго затримає її успіхи у навчанні. Не одна талановита, нервова івразлива дитина стала тупою и лінивою саме тому, що в ній передчасними спробами підірвано впевненість у своїх силах, таку потрібну для людини у будь-якій справі. Ось чому ми радимо кожному наставникові, який помітив, що яка-небудь нова справа, незважаючи на щирі зусилля дитини, їй не дається, негайно припинити невдалу спробу й відкласти її на певний час.

Непедагогічно також робить і той, хто, будучи неспроможний підвести дитину до розуміння якого-небудь предмета, намагається знизити цей предмет до рівня дитячого розуміння. Як, наприклад, каже інший наставник, не ознайомити малят з подіями вітчизняної історії? І ось з цією метою починає він перекроювати історичні особи на дитячий лад: понаробляє зі Святославів та Володимирів дитячих ляльок і радіє, що діти знають вітчизняну історію. Але навіщо, постає питання, дитині та будь-кому така історія? Невже тільки для того, щоб згодом вона довідалась, яких дурниць вчили її в дитинстві? І куди поспішає вихователь? Чому не хоче почекати того часу, коли дитина дозріє до розуміння історичних подій? І чи не краще б зробив вихователь, якби замість того щоб забігати вперед, готував дитину до розуміння історії читанням дитячих оповідань та вивченням подій, таких доступних дитячому розумінню і які водночас чудово готують дитину до ділового вивчення історії?

Проте, відкидаючи спотворювання науки для дітей, я анітрохи не відкидав подавання дітям тих наукових відомостей, з якої б науки їх не брати, що їх не тільки може зрозуміти дитина (це ще не причина), а й які виявляються необхідними для поповнення і з'ясування її дитячого світогляду або корисними для її розумових і словесних вправ.

Я сказав раніше, що краще спізнитися, ніж поспішити з початком навчання; але й запізнення має свій поганий вплив. Душевні сили дитини, не спрямовані вчасно на навчальні заняття, набувають часто такого напряму, з яким наставникові доводиться потім боротися, й не завжди вдало. Всякий досвідчений наставник погодиться зі мною, що в школах зустрічається багато дітей, яким важко вчитися саме тому, що вони почали вчитися пізно, і яких випереджають їхні товариші, молодші за віком. Проте, з іншого боку, я бачив також багато дітей, які вчаться погано саме тому, що їх послали в школу або вдома засадили за азбуку надто рано...

Я раджу вже на сьомому році пробувати займатися з дитиною і, коли в неї є бажання малювати, коли в неї є здібність зосереджувати увагу на одному предметі, слухати те, що їй говорять, і висловлюватися не уривчастими словами, а повними реченнями, робити висновок про можливість почати методичне навчання.

Предмети початкового навчання

Із чого слід починати навчання? Колись на це запитання відповідь була дуже легка: з чого ж, як не з абетки? Проте сучасна раціональна педагогіка, розв'язуючи це питання, звертає увагу на дитячу природу й зауважує, що чим молодша дитина, тим менш здатна вона до постійної діяльності в якому-небудь одному напрямі, тим більше стомлюється вона ходити, сидіти, тримати в руках найлегшу річ, навіть лежати, і що та сама дитина, перемішуючи різноманітні роди діяльності та, очевидно, зовсім не відпочиваючи, грається цілий день і дивує дорослого своєю невтомністю. Те саме стосується і душевної діяльності дитини: чим молодша дитина, тим менше здатна вона до постійної будь-якої душевної діяльності в одному напрямі, тоді ж, коли заняття її різноманітні, може працювати досить довго. Сама зміна занять впливає на дитину краще навіть, ніж повний відпочинок, який, звичайно, потрібний у свій час. Дитина, очевидно, стомилася читати, увага її ослабла, процес розуміння спинився: змусьте дитину півгодини пописати, помалювати, полічити, поспівати -- і помітите, що, повернувшись потім до читання, вона знову стала тямуща й уважна.

Російське прислів'я: «У семи нянек дитя без глаза» ні до чого так не можна прикласти, як до початкового навчання. Велика кількість наставників, які дбають кожен про свій предмет, можуть начинити дитину різними знаннями та вміннями, але розумові очі її залишаться нерозкритими. Отже, чим більше різноманітності в навчальних заняттях та чим менше різноманітності в учителях, тим краще для початкового навчання.

Організація початкового навчання

Під назвою організації навчання я розумію тут: розподіл часу занять, тривалість їх, розподіл занять між дітьми одного класу або однієї сім'ї, але різних щодо віку, знань та розвитку.

Я раджу починати навчання краще трохи пізніше і призначати для нього спочатку якнайменше часу, але з першого ж разу відокремити його від гри і зробити серйозним обов'язком для дитини.

Зробивши цікавим свій урок, ви можете не боятися надокучити дітям, але пам'ятайте, що не все може бути цікавим у навчанні, а неодмінно є і мають бути також нудні речі. Привчіть дитину робити не тільки те, що її цікавить, а й те, що не цікавить -- робити заради приємності виконати свій обов'язок. Ви готуєте дитину до життя, а в житті не всі обов'язки цікаві, і коли ви до 10 років будете вчити дитину граючись, то готуєте їй страшну муку, коли зустрінеться вона потім із серйозними навчальними обов'язками, іноді зовсім не цікавими.

Щодо тривалості уроку, то на перший час досить буде години вранці та півгодини по обіді. На другий рік можна буде додати по півгодини -- півтори години вранці і годину по обіді; далі -- дві години вранці та, принаймні до 9 років, не йти далі за три години щоденних занять. Спочатку через кожні півгодини, а потім через годину давайте дитині повний відпочинок-- хай вона трохи побігає, пограється та звикне примушувати себе переходити від гри до справи.

Про наочне навчання

Що таке наочне навчання? Та це таке навчання, яке будується не на абстрактних уявленнях та словах, а на конкретних образах, безпосередньо сприйнятих дитиною: чи будуть ці образи сприйняті у процесі самого навчання, під керівництвом наставника, чи раніше, самостійним спостереженням дитини, в такий спосіб, що наставник знаходить у душі дитини вже готовий образ і на ньому будує навчання.

Процес навчання від конкретного до абстрактного, від уявлення до думки такий природний і ґрунтується на таких чітких психічних законах, що заперечувати його потребу може тільки той, хто взагалі заперечує потребу зважати у навчанні на вимогу людської природи взагалі й дитячої зокрема.

Під час наочного навчання вчитель, так би мовити, присутній при самому процесі формування мови у дітей і може спрямовувати цей процес. Причому головну справу знову робить той самий малюнок: він виправляє неправильний епітет, упорядковує неструнку фразу, вказує на пропуск якої-небудь частини; інакше кажучи, виконує на ділі легко те, що вчителеві на словах виконати надзвичайно важко...

Педагогічна подорож до Швейцарії (лист третій)

Малолітня школа

У малолітній школі в обох її класах неподільно панує м-ль Роза. Фреліх володіє досконало найголовнішим мистецтвом розпорядника школи: він чудово вибирає своїх учительок і влучно призначає їм ті посади, на яких вони можуть дати найбільшу користь. М-ль Роза створена бути вчителькою малолітньої школи, де сидять чи, краще сказати, крутяться, стрибають, вилазять на лави, лягають на них діти від трьох до шести років включно. Звичайно, у м-ль Рози немає тієї пунктуальності й методичності, яку спостерігав я в інших учительок дитячих садків і малолітніх шкіл, але, здається, сам Фреліх не хотів цього. Він прагнув насамперед дати малюкам таку вчительку, яку вони полюбили б, яка б сама була схожа на дитину, і вибрав для цього дуже вдало м-ль Розу. Лагідна, дитяча посмішка не сходить з її доброго обличчя, і я рішуче не припускаю, щоб вона сердилась коли-небудь у своєму житті. Розсердити її, мені здається, неможливо; засмучена, вона не розсердиться, а заплаче. І діти справді люблять м-ль Розу і не бояться її анітрохи. Треба мати ангельське терпіння цієї дівчини, щоб вправлятися з цими маленькими істотами, які й хвилини не можуть спокійно посидіти на місці, дати кожній дівчинці заняття, допомогти їй, коли вона не може збагнути, як, наприклад, можна встромити одного папірця в інший або закінчити вежу, яку вона будує з дерев'яних кубиків; треба відповідати на безупинні запитання, задовольняти безупинні прохання, а вони так і сипляться з усіх боків. Діти термосять м-ль Розу немилосердно, і вона відпочине лише тоді, коли примусить дітей проспівати що-небудь хором, що вони виконують дуже мило.

У малолітній школі, як я вже сказав, не вчаться, а граються; але, граючись, розвиваються, навчаються проводити пряму лінію, трохи малювати, трохи читати і писати, а головне, привчаються говорити, що зовсім нелегко, не тільки тому, що діти в цьому віці взагалі говорять незв'язно і нечітко, а ще більше тому, що бернські діти говорять тією бернсько-німецькою говіркою, якої і природні німці не розуміють. М-ль Роза попередила мене, що я мало зрозумію з її розмови з дітьми, і справді, я не зрозумів майже жодного слова.

З малолітньої школи діти переходять в елементарні класи й приносять із собою вже не тільки звичку до класного порядку, а й дуже значний розвиток, уміння правильно сказати невелике речення, вимову виразну й чітку, наскільки це можливо для дитини цього віку, вміння розібрати й написати два-три слова, а головне -- приносять вже зародки любові до навчання, яке не залякало їх, не надокучило їм, а, навпаки, привабило їх до себе своєю грайливістю та своєю різноманітністю. Це не бука, від якого тікають наші діти, але добра, усміхнена мати, що простягає дитині свою ласкаву руку.

У нас нема малолітніх шкіл, підвідомчих Міністерству народної освіти, і діти семи років вступають просто до народної школи, до якої тому й може увійти багато чого такого, що тут сказано про малолітню; ось чому ми дозволяємо собі так багато говорити про неї передусім тому, що саме чудовий заклад Фреліха більше, ніж будь-яка інша школа, збуджує педагогічну думку.

2. Микола Іванович Пирогов (1810-1881) Видатний громадський діяч України та Росії, вчений, хірург, організатор медичної допомоги героїчним захисникам Севастополя під час Кримської війни, фундатор воєнно-гюльової хірургії, педагог і просвітитель М.І. Пирогов надавав великого значення завданням виховання та освіти. У статті «Питання життя» (1856), у «Щоденнику старого лікаря», у наказах та документах, які він видавав, працюючи попечителем спочатку Одеського, а потім Київського навчального округу (1856--1861), М.І. Пирогов дуже високо оцінював роль виховання, вважаючи ідеалом людини всебічно розвинену особистість, що прагне до праці на користь суспільства.

Почесне місце у процесі розвитку особистості М.І. Пирогов відводив сім'ї, зокрема жінці-матері, яка мала дбати про розвиток своїх дітей, залучати їх до гри та праці, допомагати увійти в соціальне життя. Особливу увагу вчений приділяв проблемі вивчення психологічних особливостей дитини, вважав за необхідне спиратися на результати цього вивчення у побудові виховного процесу.

У розвитку питань дошкільної педагогіки, громадських форм виховання дітей дошкільного віку впродовж другої половини XIX ст. значну роль відіграв широкий суспільно-педагогічний рух. Поштовхом до нього стала стаття Миколи Івановича Пирогова «Питання життя» (1856), в якій було висунуто ідею про необхідність зміни поглядів на виховання, надавалося велике значення вихованню вже з перших років життя дітей і навіть з часу народження.

Своєю прогресивною педагогічною та громадською діяльністю М.І. Пирогов зробив вагомий внесок у розвиток педагогічної науки в Україні, особливо з питань громадянського та гуманістичного виховання підростаючого покоління. Однак практику громадського дошкільного виховання не підтримував. «Я не шкодую, що жив дитиною, коли були невідомі фребелівські дитячі садки», -- писав він. Важлива роль у цій справі, на думку М.І. Пирогова, належала жін-ці-матері. Він вважав, що основною діяльністю дітей є гра, тому слід враховувати психологічні особливості дітей, спираючись на них в умовах сімейного виховання.

Усі, хто готується бути корисними громадянами, мають спочатку навчитися бути людьми.

Тому всі до певного періоду життя, в якому чітко визначаються їхні схильності і їхні таланти, мають користуватися плодами тієї ж морально-наукової освіти. Недарма певні знання здавна називаються «гштапіога»*, тобто необхідні для кожної людини. Ці знання, зі знищенням язичництва, з удосконаленням наук, з розвитком громадського побуту різних націй, змінені в їх вигляді, лишаються назавжди, проте, тими самими світильниками на життєвому шляху і давньої, і нової людини.

Отже, напрям і шлях, яким має здійснюватися загальнолюдська освіта для всіх і кожного, хто хоче заслужити це ім'я, чітко визначено.

Вона є найприроднішою і найневимушенішою.

Вона є найзручнішою і для урядів, і для підданих.

Для урядів тому, що всі вихованці до певного віку діставатимуть освіту, керовані абсолютно одним і тим самим напрямом, в одному дусі, з однією й тією самою метою; отже, морально-наукове виховання всіх майбутніх громадян перебуватиме в одних руках. Усі види, всі добрі наміри урядів для поліпшення освіти виконуватимуться послідовно, з однаковою енергією й особами одного відомства.

Для підданих тому, що всі вихованці до вступу їх у число громадян будуть дружньо мати однакові права й однакові вигоди виховання.

Цю тотожність духу і прав виховання слід вважати вигідною не тому, що ніби є шкідливим для суспільства поділ його на певні корпорації, які виникають унаслідок різноманітного виховання. Ні, навпаки, я бачу в заохочуванні корпорацій засіб піднести моральний побут різних класів і станів, вселити в них повагу до їх занять і до кола дій, визначеного для них долею. Однак щоб добути користь для суспільства з панівного духу корпорацій, треба сприяти його розвиткові не раніше повного розвинення всіх розумових здібностей молодої людини. Інакше є побоювання, що цей самий засіб буде і хибно зрозумілий, і не до речі застосований.

Є, проте, немаловажні причини, які виправдовують існування спеціальних шкіл у всіх країнах і у всіх народів.

До них належить майже життєва потреба деяких націй у спеціальній освіті громадян з різних галузей знань і мистецтв, найнеобхідні-ших для добробуту і навіть для існування країни, а саме, коли перед нею стоїть постійна необхідність користуватися якнайшвидше і якнайширше плодами освіти молодих спеціалістів.

Однак, по-перше, немає жодної потреби для якої завгодно країни, більш істотної і більш необхідної, ніж потреба «в справжніх людях». Кількість не поступиться перед якістю. А якщо і візьме гору, то все-таки рано чи пізно підкориться мимоволі... духовній владі якості.

Це історична аксіома

По-друге, загальнолюдська, або університетська, освіта анітрохи не виключає існування таких спеціальних шкіл, які займалися б практичною, або прикладною, освітою молодих людей, уже підготовлених загальнолюдським вихованням.

Спеціальні школи і ціле суспільство незрівнянно більше виграють, маючи у своєму розпорядженні морально і науково, в одному дусі і в одному напрямі підготовлених учнів.

Учителям цих шкіл доведеться сіяти вже на обробленому полі. Учням легше буде засвоювати сприймане. Нарешті, розвиток духу корпорацій, поняття про честь і гідність тих станів, до вступу в які готують ці школи, буде і вчасним, і свідомим для молодих людей, достатньо підготовлених загальнолюдським вихованням.

3. Видатний діяч XIX ст. в галузі освіти О.В. Духнович(1803-1865), працюючи в Західній Україні, виступав за реформування суспільства за допомогою просвітництва та поширення освіти серед українського народу.

Автор першого на Закарпатті букваря (1847) -- «Книжиці читальної для начинающих», інших підручників для початкової освіти О.В. Духнович надавав великого значення вихованню та навчанню підростаючого покоління, вважаючи, що ця справа має бути організованою та науково обґрунтованою. Саме з цією метою він створив книгу «Народна педагогія в пользу училищ й учителей сельських» (1857), яку справедливо вважають першим підручником з педагогіки, що відіграв визначну роль у розвитку вітчизняної педагогічної науки.

Який характер повинен мати учитель?

Учитель мусить мати постійний характер, тобто він не повинен бути волоцюгою, брехливим, ганьбителем, огудником, лихословом, заздрісником, але таким мужем, про якого сказано, то є істинний ізраїльтянин, в якому немає брехні. Повинен бути передусім лагідним, щоб учні до нього з любов'ю ставилися і мали до нього довіру. І це хай буде для вчителя першим правилом.

А чому це є перше правило навчання?

Тому, що лише той одержить добрий і корисний успіх у науках, кого учні люблять і мають до нього довіру. Учні, які люблять свого наставника, радо ходитимуть до школи, радісно й уважно його слухатимуть і, щоб не втратити любов учителя, будуть намагатися робити за його волею...

Коли навчання буде зрозумілим?

Навчання буде зрозумілим тоді, коли учні легко і цілковито розуміють все те, що їм викладається, і вміють приводити це в дію. Також учитель, який бажає викладати, мусить пояснювати свою науку простими, а не добірними, високими словами, короткими реченнями, а не довгими періодами; крім цього, він повинен повторювати предмет, який викладає. Так, коли він розповів щось нове і повторив це, нехай запитає, чи всі зрозуміли, нехай і найслабшого запитає, як він це розуміє. Викладання буде зрозумілим, коли учитель ще й прикладами розтлумачить викладену річ, наприклад: Земля кругла, як яйце, а не як яблуко, бо яйце опукле на обох кінцях, а яблуко -- ні; так і Земля на двох кінцях або краях є трохи опуклою. Завдяки хорошому поясненню учень починає міркувати, порівнювати речі, добре розуміти і робити висновки, і внаслідок таких дій розвиваються сили душевні і просвіщається розум.

Коли навчання буде чуттєвим?

Навчання зветься чуттєвим тоді, коли воно сприймається почуттями учнів.

До чуттєвого навчання відноситься і те, що певний предмет учні побачать з усіх боків, зрозуміють всі частинки, з яких цей предмет складається, і порівняють з іншим подібним; так, наприклад, на урок з природознавства можна привести собаку. Оглянувши її, нехай учні порівняють з вовком або з лисицею, наскільки і в чому вони схожі і в чому відрізняються; так і птахи, наскільки вони схожі або різняться.

Коли ж викладається не чуттєвий предмет, тобто загальний, який показати не можна, наприклад граматика, тоді треба більше прикладів навести і порівняти; так, наприклад, нехай учитель наведе слова плот і плоть, порівняє ці слова, пояснивши різницю між ними, і скаже, що перше слово плот належить до другої, а плоть -- до четвертої відміни. В такий спосіб нехай наводить і надалі слова, що відрізняються між собою, порівнює їх, щоб діточки швидше збагнули і навчилися міркувати, порівнюючи різні речі...

8. Драгоманов М.П. про школи в Україні. Творчість для дітей Лесі Українки та Івана Франка

План

1. Про народні школи на Україні. М.П. Драгоманов

2. Твори для дітей Лесі Українки та Івана Франка

1. М.П. Драгоманов (1841-1895) -- видатний український учений, історик, громадський діяч, педагог-демократ, уболівав за розвиток народних шкіл в Україні, освіту селянських дітей, навчання їх рідною мовою, розвиток їхніх духовних сил, національних рис характеру. Великого значення надавав ролі вчителя, особливо сільського, який мав бути носієм прогресу для народу. Отже, потрібно було створити належну систему підготовки вчителів, надати їм необхідну методичну літературу, поліпшити їхній побут, умови життя та праці.

У творах «Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії» (1877), «Антракт з історії українофільства» (1876), «Педагогическое значение малорусского языка» (1866) та інших М.П. Драгоманов критикував стан освіти в Росії та Україні, вимагав упровадження ідей народності на педагогічному ґрунті, закликав до здійснення освітнього процесу рідною мовою, до вивчення особливостей розвитку дитини з урахуванням її вікових можливостей тощо. Проблеми освіти і виховання вчений пов'язував з розвитком демократичного суспільства в Україні. Його погляди щодо цього мають виключно важливе значення для побудови сучасної демократичної системи освіти, зокрема громадського дошкільного виховання.

Народні школи на Україні

Серед життя і письменства в Росії

Про таку науку, та ще рівну для всіх, в Росії шкода й говорити! Тут нема й самого малого письменства для народу і ніхто з тих, хто має силу в Росії, не тільки пильно досі про нього не думав, -- а ще всяким способом старавсь зупинити діло всякої науки і освіти, а особливо серед мужиків, хоча Росія за числом людей в кожному стані єсть мужицька земля.

Сільський учитель кинутий в нас без допомоги, без ради освічених людей, без бібліотеки, усякий над ним збиткує, гордує й усякий чіпляється до нього, шпіонить над ним: поліція, пани, попи й інспектори.

Однак тепер ми б нічого не казали проти того, що в наших гімназіях і університетах учать по-московському, а не по-українському, вже через те одне, що нашою мовою немає тепер наукових книжок. Ми тільки бажали б, щоб і московською мовою давали справжню, чесну науку, не забивали голів і не мовчали і про наш народ, його минуле, теперішній стан, про його мову, щоб не зупиняли книг, нашою мовою писаних, не перешкоджали спробам вести в гору нашу «мужицьку» мову. З того не було 6 ще такої явної шкоди, як з того, що сільську дитину садовлять за книгу, по-чужому писану, бо як там не є, а панська й попівська, чиновницька дитина вміє по-московському більшою частиною ліпше, ніж по-«мужицькому», по-українському! Ми вважаємо поділ мови на панську і мужицьку за велику біду для будь-якого народу, а особливо для нашого. У нас все, що піднімається наукою над народом, все те йде на користь народові чужому, а не нашому. Кажуть, що й московський мужик не все розуміє в книзі, в газеті, що й на Московщині є панська мова і мужицька. Тут є крихта правди, але в Московщині не так книжна, панська мова одмінна, не зрозуміла народові, як у нас.

Тонка на «українофільство» за особисті врази доторкнулась над усе саме науки, а особливо сільської освіти. Мало того, що зупинилась наука над Україною через те, що закрите Географ, товариство в Києві, -- сільський люд по всій Україні втратив ті книжки, котрі розказували йому науку його рідною мовою, -- книжки зовсім і не бунтарські, як «Про небо та землю», «Про сили земні», «Про звірів». Кажуть, що це українські «паничі-дурисвіти» видумали писати ті книжки, а народ їх не хоче знати. На це скажемо, -- що в останні два роки розходилось по Україні по 27-30 000 таких книжок на рік; тут, отже, не паничами-дурисвітами пахне. Додамо, що Петербурзький комітет грамотності з його всеросійською організацією, з допомогою чиновників, земців і т. ін. на всю Росію випускає тільки 40 000 книжок на рік.

Так ось який духовний хліб відняв оплутаний брехунами руський цар в українського народу. Ті книжки хоч трохи могли поповнити ту недостачу, котра виходить з того, що в школах українських учать по-чужому. Хай би вже як є, а вивчили там наших хлопців кириловської азбуки. А вже б хоч опісля вони знайшли б зрозумілу їм науку в книжках, їх рідною мовою написаних.

Антракт з історії українофільства (1863--1872) У останні місяці року минулого й у перші сього на Україні з'явилося кілька нових книжок, писаних народною мовою, що далеко не з кожним роком буває. Так, торік таганрозький книгар п. Миронов надрукував у Петербурзі книгу віршів п. Івана Подушки «Починок», а сього року в Києві появилося друге видання перегляду фізичної географії під заголовком «Дещо про світ Божий», а також брошурка віршів п. Павлуся «Сопілка» і друге видання «Байок» п. Леоніда Глібова.

Дві з київських книжок, як бачите, старі знайомі: перші видання їх повиходили ще в 1863 р., і з того часу книжки ці мали дуже чудну долю, тісно пов'язану з долею українського питання в останні роки. Рік 1862-й був часом самого гарячого розвою українофільського духу в Росії, котрий мав собі органом петербурзьку «Основу». У ній-то П. Костомаров закликав публіку і літераторів українських покинути або хоч не довольнятись тільки літературним дилетантством, панською потіхою з лірики і віршів на мужицькій мові; він закликав взятись за поміч народові в його освіті і виготувати для українського народу книжки наукові його мовою. Для видання таких книжок П. Костомаров відкрив при редакціях петербурзьких і московських часописів збір грошей, а українська громада в Петербурзі, споможена і великоруськими літераторами та музикантами, зробила кілька літературно-музикальних вечорів. Збір грошей по листам і через концерти дав дуже швидко на це діло коло 5000 рублів, і коштовий бік діла можна було вважати ставшим на тверду землю. У П. Костомарова та ін. було в руках і кілька книжок, з котрих можна було почати друкування. З цих книжок першою і найлучшою були отця Опатовича оповідання з Святого Письма, котрої перший випуск і появивсь у Петербурзі в 1863 р.

Тим же часом і в Києві молодь узялася за діло виготовлення книжок для народної освіти, і з Києва можна було ждати тим лучшого плода, що там молодіж мала практику для сього діла в школах недільних, в школі щоденній при університеті і в других, де вчили по охоті студенти університету. Першою книжкою сього роду була в Києві надрукована «Дещо про світ Божий», випуск 1-й. За першим випуском, що розказував фізичну географію, готовий був другий -- зоологія. Зовсім готовий був і початок святців, тобто вибору з житій святих.

У школах земських у тих губерніях, де уведено земське положення, виявилась, хоч смутно ще почута, потреба учебних і читальних книг, приспособлених до українського народу. Ще раніше перед тим лучші російські педагоги: Ушинський, Вентцель, Водовозов, з котрих перший і останній зробили найкращі у Росії читанки для народних шкіл, висказали, що вчити усі краї Росії по одних книгах і читанках не можна і що бодай хоч у самому елементарному ученню треба починати з народних, крайових мов. Для того Ушинський поставляв у примір школу Фреліха у Цюриху, у котрій починається наука з крайової мови і потім вже доходить до класичної німецької. Як поробили російські педагоги у Петербурзі і Москві читанки для народних шкіл такі, які вимагає нова розумна педагогія, тобто мовою народною, з народними послови-цями, піснями і т. ін., звісно великоруськими, то ще явніше стало, що по одним книгам вчити у Великорусі і Малорусі не можна, що чим луч-ше буде зроблена книга для першої, тим гірше для другої і навпаки. Сам п. Ушинський казав, що у Малорусі лучше вже було б вчити по-церковнослов'янському, ніж по його книжці. Згаданий нами раніше бар. Корф, як почав вчити по книжці Ушинського, то висказав печатно, що нерозуміння українцями мови російсько-великоруської є великою перепоною науки і що земства мусять просити уряду дозволити заводити у школи книги, писані народною мовою. Таке ж саме було замічено і у другому місці Южної Русі, де земство ревно взялось за народну освіту: у Борзненському повіті Чернігівської губернії. І там один з учителів народних п. Добровольський зложив «Букварь для южнорусских школ», виходячи з того начала, що як мова російська і великоруська українським хлопцям, що ще тільки починають вчитись, незрозуміла, то треба зложити буквар з таких слів, котрі общі обом мовам: і російській, і українській. Се щаслива догадка п. Добровольського, і він додержав свого начала у букварі доволі порядочно. Земство борзненське напеча-тало сей буквар на свій кошт, і перше видання вспіло скоро розійтись. Але по російським законам усяка книга для науки у школах мусить бути одобрена учебною радою або коло міністра, або коло попечителя округу. Як прийшов буквар Добровольського до ради попечителя у Києві, там перелякались не самого букваря, а заголовка його «для южнорусских школ». Одначе одобрили його з незначними відмінами, тільки скандалізуючий заголовок викинули і друге видання вийшло без нього. Буквар розходиться по українських школах і легчить дуже початкову науку. Практика вказує, що треба було б і другі книги поробить, збудовані на тім же принципі, тобто не розриваючи з державною мовою і її правописсю у Росії, бо тоді книги не будуть допущені у школи, а тим часом близькі до мови української і повні статей, маючих практичний і теоретичний інтерес для народу українського.

2. Леся Українка (1871-1913) - українська письменниця демократичного напряму. Леся Українка розглядала освіту як могутню зброю в боротьбі народу за своє соціальне і національне визволення. Вона піддавала різкій критиці систему народної освіти в царській Росії, в якій панували «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця». Поетеса обстоювала високі вимоги до вчителя, її ідеалом є учитель, який не тільки глибоко знає свій предмет, а й орієнтується в інших науках, у літературі і мистецтві, вивчає психологію дитини, застосовує раціональні методи навчання й виховання, утверджує в дітях людську гідність. Велику увагу приділяла Леся Українка вихованню дітей раннього віку. Вона написала низку високохудожніх творів про дітей і для дітей, в яких виявила глибоке знання дитячої психології. Поетеса мріяла про всебічне виховання дітей народу в умовах нового, справедливого суспільного ладу.

...