Історія світової дошкільної педагогіки

З творів про дітей

Колискова

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький Кинув до нас.

Спи, мій малесенький! Пізній бо час.

Спи без завадоньки!

Жодної зрадоньки

Ти ще не знав,

Ані розрадоньки

В серці не мав.

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Туга даремная!..

Доля таємная Тебе чека;

Ясна чи темная? Хтозна-яка...

Тяжка хвилинонько!

Гірка годинонько! Лихо не спить...

Леле, дитинонько! Жить -- сльози лить.

Сором хилитися, Долі коритися:

Час твій прийде З долею битися -- Сон пропаде...

Місяць яснесенький Промінь тихесенький

Кинув до нас... Спи, мій малесенький, Поки є час!

Волинські образки. Школа.

Іван Якович Франко (1856-1916) - видатний український письменник і мислитель, І.Я. Франко написав багато творів на теми виховання дітей і молоді. У цих творах розглянуто широке коло педагогічних проблем: стан освіти в Україні наприкінці XIX -- початку XX ст., мету, зміст і методи навчання та виховання, роль учителя і вихователя у навчально-виховному процесі тощо.

І.Я. Франко обґрунтував виховний ідеал нового суспільства -- всебічно розвинену особистість, основні риси якої -- матеріалістичний світогляд, різнобічний розумовий розвиток, уміння самостійно мислити, високі моральні якості, фізична загартованість, готовність як до розумової, так і до фізичної праці.

Важливі думки висловлював письменник щодо виховання дітей, зокрема раннього віку, в сім'ї. На його переконання, діти мають виховуватися «від малу в поняттях розумних, поступових і на-учних», а батьки необдуманими словами або вчинками не повинні завдавати їм шкоди, порушувати природний перебіг їхнього розумового розвитку.

З листа до Ольги Рошкевич

...Переходжу до виховання дітей, речі не менше важної від попередніх, становлячих одну з найважніших задач усякого подружжя, одну з головних основ родинного щастя. Не буду тут споминати деяких поглядів новіших і давніших учених, котрих розбір відкладаю на пізніше, коли буде до того ліпша спосібність, а подам тільки деякі мислі загальні, котрі, після моєї думки, повинні становити основу виховання дітей.

Передовсім, як ми се вже говорили усно, діти повинні швидше вчитися читати, мислити, ніж молитись. Але наука мусить іти в парі з розвиненням тіла, до того служить не безплодна гімнастика, а праця фізична.

Розуміється, о виховуванню в яких-небудь передсудах релігійних, моральних, суспільних -- не повинно бути й бесіди. Ті добутки, ті правди і засади, котрі нам приходиться добувати тяжким трудом, кривавою боротьбою цілого життя, -- для них повинні статися чимось нормальним, конечним, таким, що розуміється само собою, о чім ніщо й розправляти.

Попереднє слово до«Книжки приказок про те, як не належить поводитися з дітьми»

Як поводитися з дітьми? Се питання для не одного з нас видасться таким простим, що властиво й застановлятися над ним не варто. Виховували нас наші батьки, та й нічого, слава Богу, вивели в люди,-- скаже не один. Дитину люби як душу, а тряси як грушу,-- скаже другий старою приповідкою, та й заспокоїться на тім. Але хіба дехто, більш освічений, застановиться над сим глибше і запитає себе: а чи справді наші батьки виховували нас так, як слід було? Чи справді вивели нас в люди? І коли вивели, то чому-то якось ми й досі не можемо добитися між людьми такого становища, яке би нам належалося?

Коли собі пригадаємо наші дитинячі часи і поводження з нами родичів, то не одному спаде на тямку, кілька-то незаслуженого, непотрібного терпіння, страху, гризоти, сорому причинили не раз його м'якій, дитячій душі несправедливі, нерозумні або погані поступки родичів! А навіть ніби справедливі кари та побої бували такі, що, не причиняючися до його моральної поправи, вчили його лише на другий раз ліпше стерегтися, робили його хитрішим, завзятішим, гіршим.

Давніше люди не застановлялися над сим. Найліпшим способом поводження з дітьми вважалася строгість: погрози, лайка, бійка. В наших книгах, писаних і друкованих, часто знаходимо такі накази, нібито вибрані з книг отців церковних, отже, нібито писані з вітхнення і волі самого Бога, а в них на різні лади обертаєся все одно й те саме: дітей треба карати, бити, застрашувати, бо інакше з них не буде нічого доброго. «Карай свойого сина від молодості, то будеш мати спокій у старості»,-- сказано в однім такім письмі. «Не попу екаючи, бий дитя, бо коли б'єш його паличкою, не вмре, але буде живе, здорове. Бо б'ючи його по тілі, ти рятуєш його душу від вічної смерті. Коли маєш доньку, держи її під погрозою, то забезпечиш її тіло. Люб'ячи свого сина, часто завдавай йому рани, щоб пізніше ти радувався ним. Не смійся зо своєю дитиною і не бався з нею, бо як трохи послабиш, то багато потерпиш і пізніше наб'єш оскомину на душу свою».

Як бачимо, се були приписи жорстокого, понурого поводження з дітьми. І не треба думати, що се тільки у нас так було. Адже у поляків ще й досі повторяють богохульні слова: «Різкою дух святий діточок бити радить», немовбито Дух Святий піддавав людям їх глупоту і засліплення. Навіть тоді, коли у інших народів уже переважила думка, що й діти -- такі ж люди, як дорослі, що всяке терпіння дитячої душі не тільки таке ж болюче, як і дорослої, але ще до того шкідливе для її дальшого розвою, -- ще й тоді в Польщі різка і батіг уважалися найліпшим способом виховання дітей, і навіть учені люди, письменники та народні світочі величали старі шляхетські порядки, де бук був найвищим законом, і складали вірші на похвалу нагайки (ода канчуку), де з любощами згадували, як то було гарно, коли панські діти разом з дітьми слуг брали кару на тілі, тільки що панських сікли на килимку, а простих -- на голій лавці.

9. Вклад українських педагогів та письменників у розвиток дошкільного виховання

План

1. Українська граматика Б. Грінченка

2. С.Ф. Русова про дитячий садок

3. Лубенець Н.Д. «Фребель і Монтессорі», Зеньківський В.В. про психологію дитинства

1. Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910)-- видатний український громадський діяч, поет, письменник, теоретик і практик у галузі шкільної освіти, автор чотиритомного «Словаря української мови», який і досі вважається неперевершеним. Учителював у сільській школі, разом із дружиною Марією Гладиліною опікувався справою відродження національного характеру освіти, наданням права дітям навчатися рідною мовою. У своїх художніх і педагогічних творах гостро критикував сучасну йому школу, обстоював демократичний підхід до побудови навчального процесу («Якої нам треба школи»), створення доступних для дітей народу книжок та підручників.

Разом із дружиною створив підручники для народних шкіл, зокрема для початкової освіти дітей: «Рідне слово», «Українська читанка», «Українська граматка до науки читання й писання», яка складалася з 3 розділів: букварної частини, «читання після азбуки» та зразків каліграфії. В оповіданні «Дзвоник», присвяченому І.Я. Франку, змалював жахливий стан дівчинки Наталі, яку віддали до сирітського будинку, відірвавши від рідного села, від простих людей, які її оточували, від рідної природи й передусім від рідної мови.

2. С.Ф. Русова (1856-1940) -- видатний український громадський діяч, письменниця, теоретик і практик у галузі суспільного дошкільного виховання кінця XIX -- початку XX ст. її діяльність охоплює різні періоди та напрями: практичну роботу в дитячому садку, видання «Букваря» та інших навчальних посібників для початкової школи, викладання у Фребелівському жіночому педагогічному інституті, керівництво Департаментом позашкільної і шкільної освіти при Міністерстві народної освіти УНР. У 1919 р. у складі Міністерства С.Ф. Русову було евакуйовано до Кам'янця-Подільського, де вона викладала у Першому українському університеті, а в 1921 р. вона емігрувала до Львова, згодом до Чехії. В роки еміграції викладала в Українському вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі, проводила велику громадську та просвітницьку роботу, очолювала Українську жіночу раду за кордоном. Значне місце в її діяльності відводиться педагогічній творчості, зокрема теоретичній розробці питань українського національного дитячого садка, побудови в ньому педагогічного процесу, забезпечення національного характеру виховання тощо.

Основні праці С.Ф. Русової в галузі дошкільного виховання: «Дошкільне виховання» (1918), «У дитячому садку» (1919), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924), «Нові методи дошкільного виховання» (1927).

Дошкільне виховання

Найдорожчий скарб у кожного народу -- його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя. Дитина взагалі являє собою таку ніжну істоту, на яку впливають дуже тяжко всі несприятливі обставини життя, як фізичні, так і моральні. Раніш дотримувалися такої думки, що виховання починається зі школи, й поки дитина не має шкільного віку, доти не потребує ніякого виховання. Проте за останній час психологія виясняє, що такий погляд дуже шкідливий й неправдивий, бо всі нахили дитини, її здоров'я, її характер -- усе це розвивається, бере напрям і зміцнюється у перші роки життя і в 8 літ вже дитина має свої сталі звички, погані чи добрі, -- в залежності від оточення, свою волю й свої змагання, з якими вже нелегко боротися в школі, бо легше не дати вкорінитися тому чи іншому почуттю, аніж його поборювати, коли воно уже зміцнилося. Тим-то тепер наука про виховання вимагає найбільшої уваги до самого ніжного віку дитини, вимагає, щоб утворена була навкруги така атмосфера, в якій могли б вільно розвиватися всі здібності дитини, всі її добрі почуття і нахили, і щоб не мали змоги зростати злі й негарні. Душа дитини в роки од 2 до 7 найбільш чула й вразлива і в цей час найкраще треба ЇЇ плекати й пильнувати, щоб і серце, й воля, і розум, а також і тіло розвивалися цілком нормально.

Тим-то тепер і звернено найпильнішу увагу на перше дитинство, до 8 років: в ці літа діти найбільш набираються вражень і треба цим враженням дати лад, збудити всі здібності й викликати самостійну думку, щоб обробити всі враження, задовольнити потребу активності й виховати добрі соціальні почуття. За цей період дитина пізнає більше, ніж може узнати за пізніші роки, -- вона навчається координувати свої рухи й володіти ними, а також опановувати свої емоції. Зрозуміло, що при цьому бажано мати коло дитини свідому, розвинену особу, яка знала б, як керувати вихованням, і добре розуміла б психологію дитини. Найкращим таким керманичем мусить бути рідна мати дитини -- природна вихователька своїх дітей, яка іншого разу і без наукової підготовки, одним інстинктом вміє читати в дитячій душі й розуміти її.

Але взагалі сучасний склад родинного життя мусить змінитися, перетворитися на свідомий рівноправний кооператив, в якому і батько, й мати, й діти несуть кожний свій обов'язок, свою працю, й мають свою волю, але всі об'єднані одним спільним шуканням добра й правди. В такій родині діти виростатимуть в згоді з батьками, й не буде страшних явищ самогубства серед молоді, які стали такі численні за останні роки. Залежно від поступових соціальних умов родинний склад трансформується, а поки що треба, щоб громадянство прийшло на допомогу батькам, та й самі родини мусять єднатися в спілки, в товариства, щоб вільно виховувати дітей маленькими гуртками, тісно зв'язаними з родиною своєю, щоб ці маленькі товариські дитячі охо-ронки ставали справді наче кладками-мостами, перекинутими від тісно-родинного кубелечка до широкого шкільного осередка. Так вимагає життя, висуває потребу в негайній організації громадських інституцій задля виховання малих діток -- т. зв. «яслів», дитячих садів-охоронок, майданів і т. ін. А обік з тим народилися й науково-педагогічні організації задля підготовки того педагогічного персоналу, який мусить заміняти дітям матір, родину й виховувати відповідно до вимог науки. Ідея різноманітних дитячих організацій охопила усю Європу, Америку, Японію й інші країни. Понад усе поширені вони в Америці.

В одному Цюріху вже понад 60 народних дитячих садків, у Парижі понад 100 материнських шкіл та кілька десятків дитячих садків, у Нью-Йорку й взагалі в Америці у великих містах майже всі діти можуть користуватися громадськими дитячими садками. В Росії ідеї Фребеля набули поширення ще з 70-х років панею Симонович, яка мала в Петербурзі свій перший дитячий садок задля панських дітей. Демократизувалися ці ідеї лише в XX столітті й виявилися цілою низкою народних дитячих садків по містах задля вуличних дітей. Складалися товариства дошкільного виховання в Петербурзі, Москві, Києві й інших містах. Однак довгий час у цих дитячих садках панувала суто імітативна, запозичена в німців система формальних забавок. Бракувало добре підготовленого персоналу, не було своєї життєвої педагогіки. У нас на Україні дошкільне виховання почало ставати національним й утворюватися на певному ґрунті лише за часів останньої війни з 1914 р., коли викинуто було на вулицю велику силу дітей, яким треба було дати притулок і хоч абиякий рідний осередок і такі умови виховання, що підготували б їх до майбутнього самостійного життя.

Такими умовами дошкільного виховання стають вимоги найближче з'єднати перші дитячі організації з родинним життям, з тими обставинами, серед яких дитина зростала вдома і які вона рада зустріти в дитячому садку. До цього часу школа й родинне життя були такі протилежні, що дитина, мов через безодню, плигала зі свого рідного оточення в цілком чужу школу, де все їй було незрозуміле: й мова, й відносини, й наука. На все рідне, що зоставалося по той бік безодні, клалося темне тавро -- до нього ставилися в офіційній школі з презирством. Навпаки, сучасне дошкільне виховання є міст, що перекидається між школою й родиною, а також між селом та дитячим садком. Усе виховання будується на пошані до особи дитини; до неї вихователь підходить не з чимсь виготовленим зарані, чужим, штучним та ще й обов'язковим. Ні, дитині дають вільно себе виявляти, а вчителі придивляються до всього, що діти принесли із собою з дому, силкуючись розвинути якнайкраще все добре й не давати зміцнитися поганому. Навкруги в дитячому садку мусить бути все рідне, що нагадує їй знайомі хатні обставини з найкращого боку; мусить лунати її рідне слово, рідна музика й поезія.

Український дитячий садок

Який же має бути український дитячий садок, як маємо його закладати? Відома річ, він має організовуватися на підставах науки, відповідно до сучасних певних принципів психології і педагогіки. Разом з цим він має бути весь пройнятий національним духом нашого народу, має закладатися так, як колись закладалася наша національна школа в XVI в., на цілком демократичному ґрунті, цей ґрунт -- праця, невпинна праця, яку не покладаючи рук робить наш народ, споконвіку годуючи своїм хлібом і близьких сусідів, і далекі сучасні народи. Ця праця -- хліборобство -- вимагає, щоб наші діти стояли якнайближче до природи, щоб вони знайомилися з нею не по малесеньких садках, обгорожених мурами, які тішать бідноту Риму, а серед залитого сонцем простору степу. Тепер і в Західній Європі бере верх такий педагогічний напрямок, щоб дітей якомога більше виховувати поза містами, на фермах, по селах. Такого напрямку маємо триматися і ми, українці, як народ більш селянський, аніж міський. Друга риса, яка відрізняє наш народ, то його естетична творчість, -- вона упродовж віків виявлялася і в творах словесних, і в пісні, і в орнаменті, і в будівництві. Це такий фактор, який має впливати на розвиток наших дітей, щоб найкраще викликати і у них творчі сили в цьому ж напрямкові. Природознавство і мистецтво займуть велике місце в початковій освіті наших діток. Щодо морального виховання, ми і тут маємо зважати на ґрунтовні риси національної вдачі, якою склало її і фізичне оточення, й історія. Українець індивідуаліст за своєю природою, гуморист не з останніх; разом з цим він ще мало розвинений в громадському напрямку -- у нас, на жаль, склалися такі прислів'я: гуртове --чортове та моя хата скраю. Індивідуалізм має велику красу, він випещує якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті сили, якими обдарувала природа людину. Але щоб індивідуалізм не переходив в абсентеїзм, в морально-громадський сепаратизм, треба з перших свідомих кроків дитини направляти її до громадянства, до спільної праці, до щирого товариства. Цього можна досягти, коли само гуртування дітей не буде провадитися виключно зовнішніми засобами -- за віком дітей, за намірами садівниці, за завданнями праці, а будуть гуртки дитячі помалу складатися відповідно до зносин дітей між собою, їх розвитку і нахилів. Перегуртування можуть повставати інколи в зв'язку з новими товаришами, із з'ясуванням здібностей дітей. Такі гуртки будуть задовольняти дитячу потребу в товаристві, в приятелюванні, розворушать ці почуття і підготують дитину до щирих стосунків, до громадянства, до громадської роботи, для всіх однаково обов'язкової.

Ще одну національну рису матимемо на увазі: українець вихований на широкому просторі степу, серед його ясної краси, непорушної величної тиші в своїх довгих мандрівках за часів козакування і чумакування, за часів самотньої хліборобської праці,-- українець звик придивлятися до цього, звик прислухатися до мовчазної тиші, повної таємничих звуків, наче зітхань (див. казку про Сопілку), наче придушеного стогону з-під високих могил. Це все дає українцю настрій релігійний, як у народа-хлібороба, настрій філософський; це теж зобов'язує нас у дошкільному вихованні не зрікатися релігійних настроїв наших діток і не нехтувати ними.

Творчі сили дітей в українськім садку мають бути найкраще збуджені теж національним матеріалом, цебто таким, який в тій чи іншій місцевості більше поширений -- глина, дерево, хліборобство, пасічництво, годівля шовкової гусельні, виробка шовку-сирцю; діти мають багато малювати, вишивати усього нашого шитва -- і мережку, і настілку, і хрестиком, і т.ін. В садку має лунати наша гарна українська пісня. В ньому буде широко розвиватися рідна мова і в творах словесних самих дітей, і в оповіданнях керівниці.

3. Н.Д. Лубенець (1877-1943) -- відома українська діячка в галузі дошкільного виховання початку XX ст. Очолювала Київське товариство народних дитячих садків, була організатором, головним редактором журналу «Дошкольное воспитание», який видавався в Києві протягом 1911-1917 рр. З 1907 по 1917 р. викладала у Фребелівському жіночому педагогічному інституті.

У своїх статтях, що мали аналітичний, просвітницький характер, намагалася розкрити тогочасні проблеми в галузі дошкільного виховання, вносила надзвичайно цікаві і важливі пропозиції щодо поліпшення педагогічної роботи в дошкільних закладах, удосконалення підготовки вихователів, оновлення змісту і форм роботи з дітьми дошкільного віку.

Особиста переконаність у необхідності підвищеної уваги до дошкільного дитинства, ставлення до маленької дитини як до вільної, самостійної особистості спонукали її широко вивчати досвід роботи зарубіжних дошкільних установ, відомих авторських систем розвитку маленької особистості, що існували на той час. Переважно погоджуючись із поглядами таких видатних педагогів, як Ф. Фребель і М. Монтессорі, Н.Д. Лубенець широко пропагувала їхні ідеї через журнал «Дошкольное воспитание». її основні праці: «Фребель і Монтессорі» (1913--1914), «Суспільне та сімейне начала в дошкільному вихованні», «Народний дитячий садок».

Педагогічні ідеї Н.Д. Лубенець стосувалися розкриття особливостей дошкільного віку, його важливості для розвитку особистості дитини, забезпечення умов для роботи народних дитячих садків, а також кваліфікованої підготовки педагогічних кадрів.

Монтессорі

Фребель і Монтессорі сходяться у принципах та кінцевій меті, але розходяться у практичному застосуванні. Проте останнє є результатом часу і науки, отже, зрештою заслуга Монтессорі може бути зведена до успішного практичного здійснення того, чого прагнув Фребель.

Дисципліна у свободі. Сім'я. Мати

Фребель мріє про оновлення людства, Монтессорі -- про відродження людства. ...Найперше завдання, на думку Монтессорі, стимулювати життя, і потім дати йому вільно розвиватися.

Так само, як і Фребель, Монтессорі вважає період першого дитинства, від трьох до шести років, найважливішим, оскільки в цей час формуються й зміцнюються головні функції дитини. Лише в цьому періоді ми можемо полегшити дитині виховання почуттів, якому Монтессорі надає надзвичайної ваги. Кожному віку дитини відповідає відома потреба, задоволення якої необхідне, оскільки сприяє розвиткові дитини. Проте якщо дитина переросла відому потребу, їй вже ніколи не досягти сповна розвитку, втраченого у належний момент.

Особливо сильна і талановита Монтессорі там, де йдеться про свободу дитини і розкриття її особистості.

Уже у віці трьох років дитина, як вважає Монтессорі, повинна мати можливість виявляти значну самостійність і свободу. Вихователі мають полегшувати дітям вступ на цей шлях самостійності: вчити ходити без сторонньої допомоги, бігати, підніматись і спускатися сходами, добирати предмети, самостійно вдягатися і роздягатися, вмиватися, промовляти чітко слова і точно виражати свої думки. Виховательки повинні розвивати в дітях уміння досягати своїх індивідуальних цілей і бажань. Все це Монтессорі називає етапами виховання у дусі незалежності.

Виховання почуттів

Після принципу свободи найважливіше місце у системі Монтессорі належить вихованню почуттів.

Монтессорі бачить у вихованні дві цілі: біологічну і соціальну. Перша --полегшення природного розвитку особистості, друга -- підготовка її до сприйняття навколишнього середовища. Виховання почуттів дитини в період від 3 до 7 років є надзвичайно важливим з обох поглядів. З біологічного, тому що ми можемо полегшити розвиток почуттів тільки в цей період. Оскільки дитину приваблюють стимули, то ми можемо їх певним чином пристосовувати і градуювати, тобто полегшувати природний психофізичний розвиток дитини.

Другої цілі -- пристосування індивіда до його середовища т- досягають пізніше й непрямо. Вона випливає зі здатності спостереження, якої можна набути вихованням почуттів. На спостереженні ґрунтуються всі успіхи сучасного мистецтва, досягнення науки й усі відкриття сучасної епохи. Спостереження робить людей здатними до їхнього практичного життя.

На основі усіх наведених доводів Монтессорі підсумовує, що виховання почуттів слід розпочинати методично, із віку немовляти, і продовжувати його увесь період навчання, який підготовлює індивіда до життя у суспільстві.

Монтессорі, виходячи з її книжки, ніби ігнорує потребу дітей в іграх, побудованих на уяві, і її дидактичний матеріал не задовольняє одну з нагальних потреб природи дитини. Заняття з дидактичним матеріалом ґрунтуються винятково на формальному вправлянні почуттів. Монтессорі спочатку називає їх саме вправами і тільки пізніше починає називати їх іграми.

Від цих нескінченних експериментів з великою кількістю різноманітних дидактичних матеріалів складається враження, ніби це навіть не діти у будинку дитини, а якісь «експериментатори» у фізичному і хімічному кабінеті.

Якщо ми жахаємось нудних і втомлювальних вправ з дарунками Фребеля, котрі перетворюються у дитячих садках його ретельних ... послідовниць, то, можливо, ми відчуємо ще більший жах у дитячому будинку якоїсь монтессоріанки, що пройнялась тільки духом «вченого» і забула про дух «містика». Яку сухість і затхлість може вона внести в дитячі душі і дитячий світ, якщо орудуватиме за допомогою дидактичних інструментів, наждаковних літер, гімнастики і т. ін.!

Притому вправляння дітей за допомогою дарунків поступово відходить у минуле, а небезпека від дидактичного матеріалу лише наближується!

Ігри

Вправи із дидактичним матеріалом Монтессорі часто називають «іграми», потім пропонують ще цілу низку нібито ігор також для вправляння у почуттях, але всі вони надто штучні і зовсім не задовольняють, як уже зазначалося, характерної дитячої здатності -- Уяви.

Деякі з цих ігор, як, наприклад, ігри у «тишу», із зав'язуванням очей, засновані на гіпнотизації дітей, що, як уже дехто помітив, може не без шкоди позначитись на нервовій системі дітей.

Професор В.В. Зеньківський (1881-1962) -- видатний психолог і педагог, богослов і філософ, народився в Україні, вчився в Київському університеті. Після захисту в 1915 р. докторської дисертації працював професором кафедри філософії цього університету, з 1914 р. очолював Фребелівський жіночий педагогічний інститут. Пізніше обіймав посаду міністра в Українському уряді, але в 1919 р. був змушений емігрувати.

Найвідоміші праці: «Проблема психічної причинності» (Київ, 1914), «Психологія дитинства» (Лейпциг, 1924), «Проблема виховання у світлі християнської антропології» (Париж, 1934), «Російська педагогіка XX ст.» (Париж, 1960) тощо відображують наукові пошуки вченого, результати багаторічних досліджень та міркувань, аналіз філософських та психолого-педагогічних творів.

В.В. Зеньківський широко користувався філософським матеріалом, зосереджуючи увагу на пошуку глибинних причинно-наслідкових зв'язків у тих чи тих психологічних явищах. Розглядаючи психологічні теорії і поняття, доводив їх філософські принципи, основи й першоджерела. Не приховуючи своїх релігійних переконань, висвітлював питання виховання і розвитку дитини з погляду «взаємодії теорії душі і тіла», синтетичної єдності психічних і соматичних явищ.

У цьому виданні наведено уривки з ранніх робіт В.В. Зеньківського «Психологія дитинства» (1924) та «Соціальне виховання, його завдання і шляхи» (1918), які й досі мають важливе значення для створення концептуальних засад дошкільного виховання.

Психологія дитинства

Що таке наша особистість у всій своїй цілісності? Чи є вона простим добутком, зовнішньою єдністю психічних процесів, маючи, за висловом Рібо, «колоніальний» характер? Чи наша особистість є не простим добутком, зовнішньою єдністю психічних процесів, а й своєрідним організмом?.. Або, нарешті, є дещо справжнє у метафізичному розумінні особистості, у тому метафізичному персоналізмі, який спочатку будував Платон, а в новий час Лейбніц, Гербарт, Лотце, Ре-нув'є, Тейхмюллер, Лопатін, Штерн?

Дитяча особистість (як і наша особистість) не тільки дана, але і задана. За відомим висловом Гербарта, дитяча особистість спочатку є «хамелеоном», оскільки вона не має ще визначеності свого внутрішнього життя, може не раз пережити глибокі зміни: особистість дитяча лише формується, тільки-но шукає свого особливого, індивідуального шляху розвитку. І як плутає дитя само себе в цих пошуках свого індивідуального шляху розвитку, стільки вносимо плутанини і ми!

Якщо ми від цих загальних міркувань звернемося до дитячої особистості, то для нас не може бути ніяких сумнівів у справжності метафізичного поняття особистості. Дитяча душа так повільно розвивається, так поступово виявляє різні сили, їй притаманні, риси своєрідності особистості визначаються у такому складному процесі, що тут ще менше, ніж у загальній психології, ми могли б задовольнитися емпіричним поняттям особистості. Дитяча душа настільки ще задана, настільки ще закрита, не оформлена, ніби оповита якимось туманом, скрізь який ледь-ледь проступають риси майбутньої особистості, що найважливіший бік дитячої особистості залишається невираженим. Коли ми дивимось байдуже на дітей, ми навіть не помічаємо їхньої індивідуальності, не відчуваємо їхнього метафізичного боку; ми зазвичай насміхаємося з матерів, які запевняють, що їхні діти є чимось надзвичайним, єдиним.

Емпірична особистість дитини ще сповнена внутрішніх суперечностей, сповнена дисгармонії -- вона не розвивається рівномірно в усій повноті своїх сил: одні розвиваються швидко, інші повільно. Проте позаду цього емпіричного хаосу стоїть живий і творчий центр індивідуальності, її творча основа, її метафізичне ядро, яке поступово вносить гармонію і порядок в особистість, формує і об'єктивує індивідуальність і спрямовує процес психічного дозрівання на таку ідеальну форму, в якій ця індивідуальність зможе розкрити всю себе....Чим краще пізнаємо ми яке-небудь дитя, тим чіткіше виступають перед нами риси його своєрідності, тим краще ми бачимо, як глибоко закладена в ньому його індивідуальність. Звісно, більш повного свого розкриття індивідуальність досягає лише в зрілому віці, проте досвідчений погляд уже в дитини може помітити риси індивідуальності, може переконатися в тому, що вже в ранньому дитинстві постає своєрідність цієї індивідуальності. Однак дитинство має і деякі спільні риси; особистість дитини, крім її індивідуальних особливостей, має багато сторін, типових для кожної дитини.

Ми бачили, що дитяча душа в своїй найважливішій і найвпливовішій частці має неемпіричний характер. Проте розвиток дитячої особистості просувається в бік розширення і посилення емпіричної сторони, яка стає поступово (у свідомості) справжнім центром активності, справжнім суб'єктом психічного життя. Розвиток волі й інтелекту -- слабкі протягом раннього дитинства -- готують майбутнє панування емпіричної особистості. Цей процес, звичайно, має позитивне значення, оскільки свідомість є справжнім знаряддям доступної для нас творчості, перетворюючись на істинну сферу доступної для нас свободи. Дитинство повинно поступитися місцем іншим фазам в розвитку людини, проте тим важливіше для нас, щоб кожен пережив своє дитинство як «золотий час» життя. Поезія дитинства не повторюється, як не повторюється і та свобода психічного розвитку, що дає можливість кожному знайти свою індивідуальність, що ми її отримали в дитинстві. Тим важливіше дати можливість усім дітям пережити нормально своє дитинство -- таким має бути завдання нашого часу, якщо він хоче насправді бути «віком дитини».

10. Історія дошкільної педагогіки в Росії

План

1. Огляд розвитку дошкільної педагогіки в Росії

2. Досвід про педагогічні спроби В.Ф. Одоєвського

3. Казки для дітей В.Г. Бєлінського

4. Добролюбов М.О. про значення авторитету у вихованні

1. Огляд розвитку дошкільної педагогіки в Росії. Проблема розвитку і виховання дітей молодшого віку була предметом роздумів багатьох учених, філософів, педагогів Росії на різних етапах її історичного розвитку, починаючи від найдавніших часів. Уже в перших педагогічних пам'ятках («Громадянство звичаїв дитячих» Є. Славинецького, «Обід душевний», «Вечеря душевна» С. Полоцького та ін.) велика увага приділяється ролі сім'ї у вихованні дітей, залученні їх до праці, розвитку розумових здібностей, формуванні моральних якостей, організації ігор тощо.

Важливого значення сімейному вихованню дітей надавав видатний російський учений, філософ, педагог Михайло Васильович Ломоносов (1711--1765). У своїх творах, зокрема у трактаті «Про збереження та розмноження російською народу», він з матеріалістичних позицій сформулював вимоги щодо дбайливого ставлення до фізичного розвитку зростаючого покоління, його патріотичного виховання, формування в дітей прагнення служити своєму народові, виховання і навчання дітей рідною мовою.

Перші положення щодо громадського початкового виховання в Росії сформулював організатор виховних будинків для дітей раннього віку Іван Іванович Бецькой (1704--1795), який у праці «Коротка настанова про виховання дітей... від народження їх до юнацтва» (1774) виступив прихильником гуманного ставлення до дітей, які не мали батьків і виховувались у дитячих будинках. Однак умови життя в цих закладах не давали можливості реалізувати наміри педагога, який прагнув виховати в дітях працьовитість, дружні стосунки з оточенням, розвинути їхній розум, зміцнити фізичне здоров'я.

Російські революційні демократи Віссаріон Григорович Бєлінський, Микола Олександрович Добролюбов, Олександр Іванович Герцен виступали з критикою кріпосницького ладу в Росії та системи виховання, яка в ній існувала. У своїх працях вони порушували питання необхідності виховання дітей з раннього віку, всебічного розвитку їх пізнавальних здібностей, виховання громадянських якостей, забезпечення права трудящих на освіту своїх дітей. Велику увагу вони приділяли жінці-матері, яка має бути самостійною особистістю, здобути необхідну освіту, оволодіти знаннями про психолого-педагогічні закономірності розвитку дітей, стати активною учасницею життя суспільства та виховання своїх дітей.

Для другої половини XIX ст. в Росії характерні зміна суспільного ладу, розвиток капіталістичного виробництва і поява на цьому ґрунті нового громадсько-педагогічного руху, в якому беруть участь прогресивні діячі, письменники, вчені (М.І. Пирогов, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, В.І. Водовозов, П.Ф. Лесгафт та ін.). Створюються перші педагогічні товариства, видаються перші педагогічні журнали («Учитель», «Журнал для воспитания», «Яснополянская школа» та ін.).

Велику роль у розвитку педагогічної думки в Росії відіграла діяльність Льва Миколайовича Толстого, який створив своєрідну «педагогічну лабораторію» -- Яснополянську школу для дітей селян, в основу роботи якої було покладено ідеї вільного виховання дітей, розвитку їхніх творчих здібностей, урахування індивідуальних особливостей тощо.

У 60-ті роки XIX ст. під впливом ідей К.Д. Ушинського, Л.М. Толстого, П.Ф. Лесгафта та інших педагогів-демократів в умовах залучення жінки-трудівниці до виробництва в Росії починають створюватися перші дитячі садки. Цьому сприяло також те, що багато освічених жінок Росії прагнули докласти зусиль до розвитку освіти, медицини, культури тощо. Поштовхом до відкриття дошкільних закладів стає також поширення в Росії ідей німецького педагога Ф. Фребеля.

Група діячів дошкільного виховання 60-х років XIX ст. (А.С. Симонович, Є.М. Водовозова, Є.І. Конраді) відіграла визначну роль у розвитку як теорії, так і практики дошкільного виховання. Так, Аделаїда Семенівна Симонович є першим організатором дитячого садкау Санкт-Петербурзі (1866), в якому було апробовано заняття та вправи Ф. Фребеля, а також розроблено самостійну систему ігор та занять із дітьми дошкільного віку. Книга А.С. Симонович «Дитячий садок» є першим практичним посібником для дитячих садків.

Учениця та послідовниця К.Д. Ушинського Єлизавета Миколаївна Водовозова розробила теоретичні положення дошкільного виховання на засадах ідей народності. її праця «Розумове і моральне виховання дітей від першого вияву свідомості до шкільного віку» (1871) перевидавалася 7 разів (востаннє у 1913 р.). Можна з упевненістю стверджувати, що саме ця її праця є першим підручником з дошкільної педагогіки.

Демократичне спрямування мали погляди Євгенії Іванівни Конраді (1838--1898), яка виступала з критикою дитячих садків, створених у той час за системою Ф. Фребеля. У своїй праці «Сповідь матері» (1886) вона закликає батьків, насамперед матерів, сприяти гармонійному розвитку дітей, залучати їх до праці, до спостережень за навколишнім життям та природою. Роль перших діячів дошкільного виховання у розвитку дошкільної педагогіки як науки загалом дуже значна, оскільки вони заклали підвалини гуманістичного виховання, обґрунтували основні наукові принципи діяльності дитячих садків та виховання дітей у них.

Початок XX ст. характеризується пошуком подальших шляхів розвитку теорії та практики дошкільного виховання в Росії. У цей час створюються нові педагогічні товариства (Санкт-Петербурзьке товариство сприяння дошкільному вихованню, товариство «Дитяча праця та відпочинок» у Москві, батьківський гурток у Ростові-на-Дону тощо), відкриваються дошкільні заклади, організаторами яких виступають видатні педагоги Є.І. Тихєєва, Л.К. Шлегер, М.X. Свєнтицька, К.М. Вентцель та ін.

Визначна роль у створенні оригінальної системи дошкільного виховання, так званого методу Тихєєвої, побудованого на тісному поєднанні основних видів дитячої діяльності -- гри та праці, належить послідовниці К.Д. Ушинського Єлизаветі Іванівні Тихєєвій, яка зробила неабиякий внесок у розробку методики розвитку рідної мови визнання здобув створений С.І. Тихєєвою дидактичний матеріал, використання якого вона поєднувала із застосуванням предметів реального життя.

Засновники теорії вільного виховання Костянтин Миколайович Вентцель (1857--1947) і Луїза Карлівна Шлегер уперше обґрунтували необхідність надання дітям повної свободи розвитку та реалізували ці засади на практиці у створених ними виховних закладах. У 1910 р. К.М. Вентцель організував «Ідеальний дитячий садок», в якому за його вимогою панував «максимум свободи» та «мінімум регламентації». На цій самій основі було створено «будинки вільної дитини» Л.К. Шлегер упроваджувала ідею вільного виховання в заснованому нею у Москві дитячому садку. Головним методом організації цього зду було створення оточення, яке мало виконувати навчальні та ви-і функції. Велику роль відводила Л.К. Шлегер організації дитячої яка за своїм характером має бути для дитини вільною. Свій досвід ги вона виклала у праці «Практична робота в дитячому садку»

За радянських часів продовжувала активно працювати. На освітянській діяльності її експериментально-дослідного дошкільного закладу Наркомосі було розроблено перші нормативні та програмні документи.

1910 р. педагог-демократ Марія Хрисанфівна Свєнтицька вчинила спробу створення єдиного навчально-виховного комплексу школа--дитячий садок». її навчальний заклад було побудовано на ;ах наступності у вихованні та навчанні дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Велику увагу в навчальному процесі приділяє створенню дидактичних матеріалів, забезпеченню самостійної дитячої діяльності. Досвід своєї роботи, яка тривала і за радянських часів, Свєнтицька виклала у книзі «Наш дитячий садок» (1913). оряд із розвитком теорії дошкільного виховання та розширенням «і дитячих садків на початку XX ст. в Росії здійснювалась і підготовка фахівців у галузі дошкільного виховання. Різні педагогічні шства (Фребелівське товариство дитячих садків, Товариство їння дошкільному вихованню та ін.) організовували курси, на готували педагогічні кадри для дитячих садків, зокрема Фребелівські курси готували вихователів, так званих фребелічок, а курси, реалізовані відомим ученим П.Ф. Лесгафтом, -- керівниць із фізичного розвитку дітей («лесгафтичок»). Це були перші дипломовані педагоги з дошкільного виховання. У їх підготовці брали участь відомі педагоги -- прихильники дошкільної справи: Є.І. Тихєєва, Л.К. Шлегер, М.Х. Свєнтицька, В.М. Шацька, С.Т. Шацький, К.М. Вента багато інших учених.

Фактична діяльність та педагогічні ідеї, відображені в друкованих працях педагогів-класиків і діячів дошкільного виховання, значною вплинули на подальший розвиток дошкільної педагогіки в та країнах, які за радянських часів увійшли до складу СРСР.

2. Видатний громадський діяч і мислитель першої половини XIX ст. В.Ф. Одоєвський багато уваги приділяв справі народної освіти, вихованню й навчанню дітей. У 30--40-х роках XIX ст. він був широковідомий як організатор і теоретик дошкільного виховання. В Петербурзі та в інших містах Росії організував дитячі притулки, які були прообразом перших російських дитячих садків, створив низку посібників і керівництв з навчально-виховної роботи в них. Найцінніші з них: «Наука до науки. Книжка дідуся Іринея», «Положення про дитячі притулки», «Наказ особам, які безпосередньо завідують дитячими притулками» та ін. У цих посібниках В.Ф. Одоєвський розробив конкретні положення щодо змісту і методів роботи в дитячих притулках, висунув основні вимоги до роботи виховательок, визначив шляхи всебічного розвитку дітей. Досвід про педагогічні спроби при початковій освіті дітей

Говорити тут про значення педагогії взагалі було б зайвим. Знання -- сила), говорять німці: важливість науки, що має своїм предметом вказати на засоби, якими можна здобути знання, в поширеному значенні цього слова, зрозуміла всякому освіченому читачеві, але я вважаю за потрібне дещо ширше сказати про ту частину цієї науки, що стосується дитячого або взагалі первісного виховання, яке донині не досить розуміють.

Довго увага педагогів була звернена на вищі ступені навчання, і лише тепер помітили, що вони недосяжні для людини, з ранніх літ, можливо, з чотирирічного віку, розумно не підготовленої... Досі ще багато хто думає, що справжнє виховання починається з дванадцятирічного віку, -- це одна з найнебезпечніших помилок, і займайтеся чи не займайтеся дитиною, навчайте її чи не навчайте, але з чотирьох років вона вже виховується -- якщо не вами, то сама собою й усім, що її оточує: словами, які ви промовляєте, не думаючи, що вони нею були помічені, вашими вчинками, навіть неживими предметами, які випадково знаходяться навколо неї.

Поступово дійшли до таких, очевидно, досить простих переконань: що в педагогії багато прекрасних теорій, але мало таких, що застосовуються; що успіх педагогії, як і будь-якої іншої науки, залежить від багаторічних раціональних, практичних спостережень; що найдосконалішою метою педагогії є та, котра подає найбільше засобів для спостережень за розвитком духовного процесу в дитині й навчає користуватися цими спостереженнями...

З чого ж почати, запитають у мене, інакше кажучи, в чому полягає головне завдання розвитку духовного заряду в людині? Відповідаю: змусити говорити ті стихії духовні, з якими ми народжуємося, які навіть у немовляти виявляються у вигляді несвідомих спонук, незв'язаних думок і з яких зрештою утворюється те, що досить неточно називається вродженими поняттями, але котрих значно більше, ніж зазвичай гадають; навести учня на той шлях, яким він від несвідомих понять може поступово дійти до свідомих; те, що неясно уявляється його душі, висловити певним словом і пов'язати те, що дитячому розуму уявляється розрізненим, таким, що не має між собою ніяких відносин...

Проте не слід думати, що ці вроджені поняття можуть розвиватися самі собою без сприяння навколишніх обставин. Те, що ми називаємо вродженими поняттями, за відсутності кращого слова, є, власне кажучи, живий продукт нашого духовно-тілесного організму і помічається навіть у нижчих тварин. Кюв'є, якщо не помиляюсь, говорив, що перед бджолою повинен носитися фантом геометричної п'ятигранної форми чашечки; здійснити цей фантом є жива потреба організму бджоли; але бджола може і не здійснити його; її крила, ноги, хоботок можуть бути погано створені, не розвинені; вона може не знайти навколо себе того матеріалу, який їй потрібен для побудови чашечки; готова геометрична форма залишиться безплідною. Навіть у рослин, хоч кожна насінина містить у собі можливість розвинутися в рослину, проте не кожна насінина виростає, а виростає лише та, що поставлена в умови росту, якими є волога, ґрунт тощо. Навіть у мінералах магніт виявляє свою дію лише при зустрічі із залізом або з іншим магнітом. Те саме явище повторюється і в людині, лише, певна річ, на кілька ступенів вище й частіше, наскільки людина вища від тварини, рослини, мінералу. Так, наприклад, поняття про число, міру, мову, витонченість існує в душі людини, проте це поняття може й не розвинутися, якщо потреба здійснити це поняття не буде задоволена навколишніми обставинами. Тому визначення числа недоступне для того, хто ще не привів у рух свою обчислювальну здібність на досвіді. Безглуздо говорити дитині про дієслово, починаючи з відомого визначення: «Дієслово є частина мови, що виражає дію чи страждання».

3. Віссаріон Григорович Бєлінський (1811-1848) - громадський діяч, демократ, піддав різкій критиці станово-кріпосницький характер сучасної йому виховної системи, протиставляючи їй ідею однакового для всіх виховання. Обгрунтував принцип народності у вихованні, під яким розумів урахування у виховному процесі особливостей свого народу і того місця, яке він посідає у «великому сімействі людського роду». Закликав виховувати всебічно розвинених людей -- полум'яних патріотів, активних борців проти суспільного зла.

У його працях знайшли відображення також питання виховання дітей раннього віку. Він наголошував на необхідності орієнтуватися на характерні риси дітей -- безпосередність, близькість до природи, потяг до гри, схильність до фантазії, наголошував на провідній ролі виховання у розвитку дошкільників. У розумовому, моральному та естетичному вихованні підростаючого покоління провідну роль відводив художній літературі. Рішуче засуджував фізичні покарання.

Очевидно, найпростіші й найзвичайніші предмети часто бувають за своєю суттю найважливішими і найвизначнішими. Всі твердять, наприклад, про важливий вплив виховання на долю людини, на її ставлення до держави, до родини, до близьких і до самої себе; проте чи багато хто розуміє те, що говорить? Слово ще не є діло; кожна істина, якою б вона не була безсумнівною, якщо не здійснюється у справах і вчинках тих, хто проголошує її, -- вона є лише слово, пустий звук, та сама неправда. Так, дитя є молодий, блідо-зелений паросток, що ледве визирнув зі свого зерна, а вихователь є садівником, який доглядає цю ніжну рослину, що виникає. Щепленням можна примусити і дику лісову яблуню замість кислих і маленьких яблук давати яблука садові, смачні й великі, проте марними були б усі зусилля примусити дуб давати яблука, а яблуню --жолуді. Саме в цьому і полягає, здебільшого, помилка виховання: забувають про природу, що дає дитині нахили і здібності й визначає її значення у житті, і думають, що було б дерево, а там можна примусити його давати що завгодно, хоч кавуни замість горіхів.

Для садівника є правила, якими він неодмінно керується, доглядаючи за деревами. Він узгоджує свої дії не тільки з індивідуальною природою кожної рослини, а ще з порами року, з погодою, з якістю ґрунту. Кожна рослина має для нього свої періоди росту, відповідно до яких він планує свої дії над нею: він не зробить щеплення ні до стебла, ще не сформованого у стовбур, ні до старого дерева, що вже готове всохнути. Людина має свої епохи зростання, незважаючи на які можна погасити в ній будь-який розвиток.

Знаряддям і посередником виховання має бути любов, а метою -- людяність. Ми розуміємо: тут початкове виховання важливіше над усе. Будь-який окремий або винятковий напрям, що веде до певної суспільної мети, може постати лише у подальшому, остаточному вихованні. Початкове ж виховання має бачити в дитині не чиновника, не поета, не ремісника, а людину, яка могла б згодом бути тим чи іншим, не перестаючи бути людиною. Під людяністю ми розуміємо живе поєднання в одній особі тих спільних елементів, які є однаково необхідними для кожної людини, якої б вона не була нації, якого б вона не була звання, стану, в якому б віці життя і за яких обставин не перебувала, -- тих спільних елементів, які мають складати її внутрішнє життя, її найдорогоцінніший скарб і без яких вона не є людиною...

4. Миколові Олександровичу Добролюбову (1836-1861) належить вагомий внесок у розвиток демократичної педагогіки в Росії. Рішуче виступаючи проти релігійно-морального авторитарного виховання, спрямованого на духовне пригнічення особистості дитини, він наполегливо пропагував принципи виховання, побудованого на засадах демократизму і гуманізму, на глибокій пошані до дитячої особистості, на врахуванні природних особливостей дітей, прагнень їх до активності та самостійності. Він палко обстоював ідею всебічного розвитку людини, необхідність озброєння її різнобічними природничо-науковими і гуманітарними знаннями, створення високоякісних навчальних книг для дітей.

Великого значення надавав ролі сім'ї у вихованні дітей раннього віку, підтримуючи водночас лінію на створення системи громадського виховання у новому суспільстві.

Про значення авторитету у вихованні

Розумовий рух, викликаний в нашому громадянстві подіями останніх років, звернувся нещодавно і до питань про виховання. Тепер у нас засновано вже два педагогічні журнали і, крім того, статті про виховання вміщуються час від часу і в інших виданнях. Проте першим звернув увагу на цю важливу справу «Морской сборник», який вмістив на початку минулого року статтю про виховання п. Бема; за нею були надруковані й інші статті, де висловлювалися про виховання думки більш або менш нові і справедливі.

Багато з цих статей знаходили захоплення читачів, але жодна з них не мала такого повного і блискучого успіху, як «Питання життя» п. Пирогова. Вони вразили всіх -- і світлістю погляду, і благородним напрямом думок автора, і полум'яною, живою діалектикою, і художнім уявленням порушеного питання. Всі, хто читав статтю п. Пирогова, були захоплені нею, всі про неї говорили, висловлювались, давали свої міркування і висновки. Тут громадськість випередила навіть літературну критику, яка тільки підтвердила загальні похвали, не вдаючись до докладного аналізу статті і не даючи жодних своїх висновків. Це явище дуже багато говорить на користь російської публіки, і воно тим більш знаменно, що стаття п. Пирогова зовсім не вирізняється якимись солодкими розмовами або пишними закликами до того, щоб приспати недбалих батьків і вихователів, зовсім не намагається пристосуватись до існуючого порядку речей, а, навпаки, кидає просто в обличчя всій громадськості гірку правду; руба говорить про те, що у нас є поганого, -- сміливо і гаряче, в ім'я найвищих істин переслідує дрібні інтереси віку, вузькі поняття, своєкорисливі прагнення, які панують у сучасному суспільстві. Співчуття публіки до такої статті має глибокий святий смисл. Отже, за всієї своєї недосконалості, за всіх захоплень на практиці, громадськість наша хоче і вміє принаймні розуміти, що добре і справедливе, чого треба прагнути. Вона вже має стільки внутрішньої сили, що не боїться усвідомлення своїх вад, а усвідомлення минулого і сучасного зла є найкраща запорука у можливості добра в майбутньому. З глибокою радістю і щирим співчуттям вітаючи цей благородний порив російських людей, ми зважуємось висловити з приводу статті п. Пирогова кілька міркувань, на які наводить вона всякого вдумливого читача. Робимо це з тим більшою сміливістю, що досі ніде ще не зустрічали більш чесного розвитку тих думок, які виражені в загальних афористичних положеннях п. Пирогова. Суть думок, викладених у «Питаннях життя», полягає ось у чому. Головні і найвищі основи нашого виховання (цілком) суперечать напряму, що панує в суспільстві. З цього виходить, що, закінчуючи курс виховання і вступаючи в товариство, ми покладаємо собі за необхідне або зректись усього, чого нас учили, щоб пристосуватися до товариства, або дотримуватись своїх правил і переконань, стаючи, таким чином, противниками суспільного напряму. Проте, жертвувати святими, найвищими переконаннями заради житейських розрахунків -- надто аморальна й огидна річ; а йти проти неправди -- де взяти сил на це? До такої боротьби з хибним напрямом суспільства виховання зовсім не готує нас. Воно навіть зовсім не дбає про те, щоб укоренити в нас найвищі людські переконання; воно турбується тільки про те, щоб зробити нас ученими, юристами, лікарями, солдатами і под. А тим часом, вступаючи в життя, людина хоче мати яке-небудь переконання, хоче встановити, що вона таке, яка її мета і призначення. Вдивляючись в себе, вона знаходить уже готове розв'язання цих питань, дане вихованням, а придивляючись до товариства, вбачає в ньому прагнення, цілком протилежні цим розв'язанням. Вона хоче боротись зі злом і брехнею, -- проте саме тут і виявляється вся неспроможність її попереднього виховання: вона непридатна до боротьби, вона має спочатку перевиховати себе (щоб вийти на арену бійцем)... А тим часом роки летять, життя не жде, треба діяти... і людина діє абияк, часто падаючи під тягарем важких питань, захоплюючись бурхливим потоком юрби то в той, то в інший бік, -- тому що сама собою вона не вміє діяти, -- в ній не вихована внутрішня людина, в ній немає переконань.