Шляхи розвитку української вокальної педагогіки кінця ХІХ - початку ХХ століття (Львів, Київ)

Дуже обережно працювала М. П. Алексєєва-Юневич над формуванням високих звуків діапазону голоса. Вокалізи рекомендувала всім типам голосів і на усіх етапах навчання, починаючи, з легких і до найвіртуозніших. Алексєєва-Юневич вміла на диво наполегливо працювати над шліфуванням кожної ноти в голосі й домагалася хорошого, рівного, округленого звучання. Учням, які швидко вчили твори, вона давала обширний репертуар, вимагаючи при цьому самостійної роботи над його розучуванням; коли учень приносив вивчений твір, починалася робота над звуком і художнім трактуванням.

Педагогічна діяльність М. П. Алексєєвої-Юневич пройшла головним чином в Київському музичному училищі (в консерваторії вона працювала недовго). В 1911 році у зв'язку з двадцятип'ятиріччям викладацької роботи Алексєєвої-Юневич дирекція Київського відділення РМТ надіслала їй вітальний адрес, в якому давалась висока оцінка педагогічній майстерності ювіляра, відзначалося вміння наполегливою працею домагатися разючих наслідків навіть у випадках, коли доводилося мати справу з голосами незначними і слабими.

Молодий випускник Петербурзької консерваторії М. М. Нолле працював у Києві до 1893 року. Він багато співав у концертах Київського відділення РМТ. Серед його учнів: Карнаухов, Клерфон, Компановський, Корольов, Ку- ценков, Ліницька, Норті, Овсяна, Скирданов, Поліщук, Скорупін, Карновська та ін. Робота його особливого сліду не залишила.

Так само недовго (з 1893 по 1896 рік) працював в училищі Г. Ф. Фон Матіс, який закінчив Віденську консерваторію. Його учнями були Ф. Левитський, М. Бочаров, Бернштейн, М. Медведєв, Свириденко, Ільчевич, Штільман, Пилипенко, Новиков. Багато з них співали в учнівських концертах, але до випуску фон Матіс нікого не довів.

Таким чином, в 1897 році спів у Київському училищі викладала одна М. П. Алексєєва-Юневич. Згодом в 1898 році замість Еверарді, який переїхов до Москви, було запрошено з Мілана Мартіна Августовича Петца, відомого в Італії педагога з великим викладацьким досвідом. У Мілані він протягом багатьох років мав власну школу, яка користувалася хорошою репутацією. Багато російських співаків, які їздили удосконалюватися в Італію, прагнули потрапити до школи Петца; тому саме з ним розпочала переговори дирекція Київського музичного училища.

Серед вокальних вчителів-іноземців, причетних до формування професійної співацької освіти у Києві -- Мартін Петц, популярний в Італії педагог, який тривалий час мав власну вокальну школу в Мілані. Він замінив у Києві К. Еверарді й передав вокально-педагогічну естафету Е. Гандольфі. Серед його учнів С. Зеленський, А. Кармінська, Л. Литвин, А. Массальська, А. Наффіолі, 3. Шпіллер та ін.

Мартін Августович Петц усе своє життя присвятив викладацькій роботі. Це був типовий представник італійської співацької школи, яку до нього обстоював у Києві Еверарді, а з 1907 року -- наступник Петца Етторе Гандольфі. М. А. Петц дуже дбайливо ставився до голосу учнів, оберігаючи його від форсування і разом з тим не допускаючи знятого, не опертого на диханні звучання. Великого значення надавав він правильному функціонуванню дихальних м'язів, домагався чіткої дикції та артистичності виконання. Щодо репертуару Петц найкориснішими вважав класичні оперні арії, пропонував також арії з нових італійських та французьких опер, дуже любив романси Шуберта, Шумана, Брамса, а також охоче давав учням російські арії та романси. Він пропонував учням багато вокалізів, домагаючись дуже точного й чистого їх виконання. Працював над розвитком чіткості й рухливості навіть з низькими голосами, вважаючи, що перед тим як братися за виконання вокального репертуару, необхідно підготувати голос у технічному відношенні, щоб він давав змогу домагатися різних виконавських нюансів.

Учнями Петца у Києві були: А. Арашкевич, Є. Бакланов, М. Брук, А. Гальчинська, А. Кармінська, Л. Литвин, А. Массальська, М. Бочаров, А. Наффі- олі, В. Чеватті, Є. Васильєва, Є. Критська, П. Урицька, Є. Фальберг, Є. Садовень, Є. Білокурова, А. Яковлева, М. Бройде, Я. Гузман, Є. Михальчук, В. Птіцин, Г. Коновалов, 3. Шпіллер, Ю. Крижанівська-Полуектова, С. Мара- кін, С. ЗелянськиЙ, М. Годек, Р. Р. Віхман. М. Алешко, О. Городецька, Л. Бетакі, Н. Ульяновська, А. Поплавський та ін. Діяльність Петца сприяла зміцненню репутації вокального відділу Київського музичного училища. Порушуючи клопотання про відкриття консерваторії, дирекція Київського відділення РМТ в числі кращих педагогів називає і його ім'я.

Запрошений директором Київського музичного училища В. Пухальським, викладач Берлінської академії співу, відомий оперно-камерний співак (бас), Етторе Гандольфі віддав Києву 16 років педагогічної праці, повністю залишивши оперну сцену і присвятивши себе плеканню голосистих українців, вокальна природа яких і досі вважається чи не найбагатшою у світі (його учні -- згодом професори Київської консерваторії О. Гродзинський, В. Гужова, О. Колодуб та М. Калиновська [82, 52; 141, 119; 122, 35-37; 161, 66-72].

Значною постаттю серед педагогів вокального відділу Київської консерваторії був Гектор Петрович Гандольфі. Він народився у 1882 році в м. Бієлла у провінції Торіно в Італії у родині професора літератури. Закінчивши гімназію в Туріні, він вступив до Неаполітанської консерваторії, де вчився у професорів Скафатті та Мічеллі. Після закінчення консерваторії Гандольфі співав у різних театрах. В 1895 році він вперше гастролював у Росії. У 1904 році Гандольфі почав викладати у Берлінській академії співу, а в 1907 році директор Київського музичного училища В. В. Пухальський та голова Київського відділення РМТ М. Виноградський запропонували йому посаду старшого викладача по класу співу у Київському музичному училищі. З 1913 року Г. П. Гандольфі перейшов до Київської консерваторії і за 16 років своєї роботи в Києві випустив чимало хороших співаків, таких, як В. М. Гужова, М. С. Ка- линовська, М. П. Стефанович, О. В. Колодуб, І. Ю. Голянд, С. М. Капара, Є. Кончевський та багато інших.

Гектор Петрович Гандольфі мав чудовий голос (бас), але, власним визнанням, боявся сцени і більше любив виступати в концертах. Мабуть, саме це було причиною його переходу на педагогічну роботу. Він був дуже культурним музикантом і хоч у заняттях йшов в основному емпіричним шляхом, шляхом особистого показу, але показ цей був справді яскравим. Крім того, Гандольфі володів бездоганним музичним смаком і надзвичайно тонким слухом, настійно домагався, щоб учень зрозумів і правильно виконав його вказівки, тому педагогічна його робота давала дуже хороші результати.

Основним методичним принципом Гандольфі була цілковита природність виконання, заперечення будь-якої напруженості. На початку занять він стежив за правильністю постановки корпусу, рекомендував (особливо чоловікам) стояти рівно з простягнутими вздовж тулуба руками, вважаючи, що таке положення забезпечує природне грудо-черевне дихання. Гандольфі ніколи не фіксував увагу учнів спеціально на питаннях дихання, але у практичній роботі так вміло розвивав правильне співацьке дихання, що учні майже завжди ним володіли. Гандольфі наполегливо висвав дуже корисну вимогу поєднувати грудне і головне резонування майже на всьому діапазоні голосу, особливо на середньому його відрізку. Це давало (особливо у меццо-сопрано) повне згладжування регістрів і красиве, насичене обертонами звучання. Крім того, Гандольфі надавав великого значення круглому критому звучанню, примушуючи басів прикривати вже ре, мі-бемоль і навіть ре-бемоль і до першої октави. Для цього він пропонував починати гаму на октаву нижче з майже закритим ротом (залишаючи лише невелику щілину між губами), щоб краще відчути хороше резонування звука, а потім, підіймаючись по ступенях гами, на верхній ноті широко відкрити рот (він допомагав при цьому рукою, відтягуючи підпоріддя учня) при вільно відкритій глотці.

Кругле крите звучання на хорошій опорі дихання Гандольфі вважав (гами з п'яти нот на одну голосну, тризвуки, гаму з назвами нот, витримані ноти тощо), старовинні італійські канцонети, нескладні класичні арії; з більш підготовленими учнями багато працював над технікою. Любив працювати над філіруванням, називаючи цю вправу «парасолькою». Усі однотипні голоси разом (чоловік 7-8) співали витриману ноту, починаючи її з піаніссімо; поступово посилюючи, доводжили її до фортіссімо (парасолька розкрилася) і потім зводили знову до пїаніссімо (парасолька закрилася). Коли цю вправу робили баси, маестро вступав на форте сам, і тоді виникало громове звучання, від якого всі діставали задоволення, а потім натхненно доводили його до найніжнішого піаніссімо.

Гандольфі абсолютно не визнавав співу поза образом, завжди виступав проти зовнішніх ефектів, домагався виразності, зігрітої справжніми переживаннями. Він роз'яснював ситуацію, в якій співається дана арія, і примушував учнів думати про те, що вони співають.

Г. П. Гандольфі знав і проходив з учнями великий репертуар, дуже цінив російську класику,особливо творчість Мусоргського. Але сам він визначав, що, слухаючи цю музику з величезною насолодою, він, проте, не вміє навчити її виконувати. Це була гідна наслідування творча чесність і щирість. Пройшовши із своїм учнем М. П. Стефановичем партію Варлаама з опери “Борис Годунов”, він охоче погодився на дружню пропозицію В. О. Цвєткова (який співав цю партію в театрі) доробити її з ним сценічно. Це був приклад великої дружби і творчого контакту, які панували тоді на вокальному відділі.

У 1921 році Гандольфі відзначав своє 60-річчя. З цього приводу в консерваторії було організовано концерт, в якому співали учні ювіляра: Стефанович, Кончевський, Голянд, Кантемір, а потім виступив сам маестро, який вразив усіх своїм свіжим, красивим голосом, відмінною технікою, справжнім Ьеіеапіо. Він співав концертну арію Моцарта, арію Марселя з опери «Гугеноти» Мейєрбера, станси з опери «Лакме» Деліба і вальс Венцано.

В січні 1916 року, після того, як М. П. Алексєєва-Юневич залишила роботу в Київській консерваторії, на вільну вакансію було запрошено колишнього артиста імператорських театрів Г еоргія Єгоровича Єгорова (у побуті та у багатьох документах він значився як Єгор Єгорович Єгоров). Єгоров був учнем Варвари Михайлівни Зарудної-Іванової (дружини Іполитова-Іванова). В «Нарисах з історії вокальної педагогіки» В. А. Багадуров у виносці до сторінки, що стосується професора Московської консерваторії В. М. Зарудної, пише: «Учнями В. М. Зарудної були Є. Є. Єгоров (бас) - артист Великого театру і професор Московської консерваторії, В. М. Петрова-Званцева (знамените меццо)...» [122, 43].

Це був співак високої музичної культури, чудовий Гремін, Рене, Су- санін, Нілаканта. Єгороов володів чіткою і надзвичайно красивою вимовою слів у співі. Його виконавську манеру часто порівнювали з шаляпінською. Під час гастролей Київського театру у Вільно в 1904 році газети відзначали: «У ролі Сусаніна виступив п. Єгоров, який володіє оксамитовим басом звучного тембру повного регістру з найкращими середніми й високими нотами; п. Єгоров, очевидно, знайомий з грою Шаляпіна, бере його за зразок. В усякому разі, деякі місця він проводить по-шаляпінському». Або: «Чудово проспівав куплети Греміна п. Єгоров, у голосі якого звучать суто шаляпінські нотки”. І далі: „Велике враження справляє п. Єгоров (старий Дубровський). Голос у нього оксамитовий за красою звука, і потім на диво ясна, красива дикція і велика драматична сила” [122, 43].

У педагогічній роботі основним принципом Єгорова був індивідуальний підхід до учня, вивчення не лише його манери співу і його вокальних недоліків, а також його характеру, всіх властивих йому особливостей. Єгоров рідко показував учням, як треба співати, а більше пояснював, домагався свідомості, ініціативності в роботі. Він говорив, що треба працювати більше голосом.

Багато працюючи над технічним розвитком голосу, Єгоров тісно пов'язував його з виконавством, виховував артистів з хорошим музичним смаком і високою культурою. Наполегливо працював він над словом, над виробленням чіткої, ясної, грамотної дикції.

3.3 Реорганізація вокальної освіти в Києві на початку ХХ століття

У квітні 1909 року дирекція Київського відділення РМТ звернулася до головної дирекції з клопотанням про відкриття у Києві консерваторії. З таким самим клопотанням звернулося до Головної дирекції і Саратовське відділення. Оскільки готувався переклад статуту консерваторій, на засіданні Головної дирекції 5 травня 1909 року було вирішено відкласти відкриття периферійних консерваторій до прийняття нового статуту

У 1915/16 учбовому році нормальні заняття в консерваторії були порушені, оскільки у зв'язку з війною їй 31 серпня 1915 року довелося евакуюватися до Ростова-на-Дону, де вона й працювала перше півріччя. Кількість студентів консерваторії скоротилася на 650 чоловік порівняно з 1914/15 учбовим роком; залишилося 255 чоловік. Але з другого півріччя заняття було поновлено в Києві, кількість учнів досягла 800 чоловік, тобто стала майже попередньою. За час перебування у Ростові в консерваторії все ж було організовано учнівський концерт, в якому взяли участь учні всіх відділів. А у другому півріччі 1915/16 учбового року було дано 17 вечорів (сім закритих, п'ять відкритих, два симфонічні і три вечори «оперних вправ»).

В той час було проведено ряд реорганізацій музичної освіти: в 1923 році з метою диференціації дитячого виховання і навчання музикантів середнього віку консерваторію було поділено на три ступені:

1 ступінь -- музична дитяча школа,

2 ступінь -- музпрофшкола,

3 ступінь -- музтехнікум.

З 1925 року консерваторію перестали іменувати “Державною консерваторією”;вона почала називатися “Державним технікумом”, але мала права вузу. Частину студентів старших курсів, які мали намір дістати освіту з педагогічним ухилом, було переведено до Інституту імені Лисенка. У 1923 р. тут вперше в Радянському Союзі було відкрито дитячий музичний відділ, а потім факультет дитячого музичного виховання. Було створено факультет народних інструментів, диригентсько-хормейстерський факультет, диригентський факультет.

“У лютому 1925 року було видано наказ № 50, згідно з яким кожен студент повинен був мати залік з “виступів у робітничих, червоноармійських і вузівських клубах”. Для цього треба було мати 12--18 виступів за рік. Без такого заліку студентів не допускали до наступних екзаменів , - констатує Т. Михайлова [122, 47].

Значно активізувалася й робота оперного класу. Диригентами були: Е. Моргулян, О. І. Орлов, А. М. Брон, І. О. Паліцин, М. А. Малько, В. Бердяєв, М. М. Канерштейн та ін. Оперний клас незмінно очолювала О. М. Шперлінг, яка була чудовим організатором і дуже добре налагодила його роботу. В кінці кожного семестру відбувалося кілька вечорів оперних уривків. В оперному театрі з оркестром було поставлено повністю “Весілля Фігаро” Моцарта, “Цареву наречену” Римського-Корсакова; у консерваторії в супроводі рояля йшли опери “Фауст” Г уно, “Русалка” Даргомижського та велика кількість оперних уривків, які іноді ставилися в супроводі струнного квінтету, рояля й фісгармонії.

За ініціативою племінника Чайковського - Ю. Л. Давидова у його будинку в Києві було організовано оперну студію під керівництвом Л. П. Штейнберга, яка, хоч і існувала окремо від крнсерваторії, але давала можливість студентам проходити оперний репертуар і набувати сценічну практику.

Серед перших викладачів Київської консерваторії зустрічаємо прізвища В. Цвєткова й О. Шперлінг. Учениця Є. Лавровської (всесвітньо відома співачка, вокальну освіту здобувала у італійського педагога Фензі та в Поліни Віардо), Олена Миколаївна Шперлінг (меццо-сопрано) гастролювала у значних оперних центрах світу, протягом сімнадцяти років співала у Великому театрі Москви, а з 1910 р. з'явилася у Києві, і викладала вокал спершу -- в музичному училищі, а потім -- у консерваторії. У процесі підготовки до педагогічної роботи О. Шперлінг спеціально їде до Парижа, аби отримати настанови упорядника вокально-педагогічного репертуару Ф. Геварта й забезпечити свою діяльність дидактичними матеріалами з кращих зразків світової вокальної музики, їй належать перші навчально-методичні розробки й програмне забезпечення навчального процесу вокального відділення консерваторії, зокрема, «Основні положення про оперний клас», завдяки чому було можливим реорганізувати його структуру в оперну студію (1938 р.). Серед її вихованців - А. Левицька, Ф. Нагуліна, Н. Шпіллер.

З ім'ям Олександри Миколаївни Шперлінг пов'язаний тривалий період роботи вокального відділу Київської консерваторії. О. М. Шперлінг народилася в 1868 році. Вона закінчила Московську консерваторію із срібною медаллю по класу Є. А. Лавровської і протягом сімнадцяти років співала у Великому театрі в Москві, в інших великих містах Росії та за кордоном, зокрема у Парижі в театрі Гранд Опера. У неї був чудовий голос (меццо-сопрано), але вона рано покинула сцену і з 1910 року почала викладати у Київському музичному училищі, а потім в консерваторії.

О. М. Шперлінг була незмінним деканом вокального відділу і керівником оперного класу. За її ініціативою вже в 1914 році було прийнято “Основні положення про оперний клас”.

Великий сценічний досвід, робота з видатними диригентами, з корифеями російської опери Шаляпіним, Неждановою, виступи в концертах: з таким акомпаніатором, як Рахманінов, висока музична культура і талант організатора дали змогу О. М. Шперлінг підняти роботу оперного класу на дуже високий рівень. У 1928 році на його основі стало можливим відкрити оперну студію, яка була спрівжнім театром.

У О. М. Шперлінг завжди був великий клас сольного співу, заняття в якому проходили надзвичайно енергійно і емоціонально, її учнями були: Н. Д. Шпіллер, Шовкет Мамедова, Н. Ф. Нагуліна, А. Левицька, М. О. Царевич, Глухівська, Ващиніна, Завалов, Говоров, Єгоров та ін.

На початку занять Шперлінг показувала правильні прийоми співацького дихання, рекомендуючи легкий безшумний вдих через ніс і поступовий видих при збереженні розширеного стану ребер. Вона завжди стежила за міцною опорою дихання при співі, а також домагалася (особливо у легких голосів) високого головного звучання. Заняття проводила емпірично, не вдаючись до теоретичних пояснень та обгрунтувань. Любила вправи Абта. Суворо стежила за чистотою інтонування, вимагала, щоб учні вдома працювали над чистотою побудови інтервалів. Можливо, саме завдяки цьому у неї в класі майже всі точно інтонували. Всім учням Шперлінг пропонувала співати вокалізи Лютгена, Конконе, Ламперті та ін.

О. М. Шперлінг надавала великого значення добиранню репертуару для кожного учня, враховуючи його індивідуальні можливості. Готуючись до педагогічної роботи, вона поїхала у Париж до упорядника багатьох репертуарних збірок для співів Геварта з метою вивчення необхідного академічного репертуару. У неї був спеціальний зошит -- «Список завдань для тих, хто навчається співу», де були перелічені різні твори з короткими анотаціями. У роботі над репертуаром О. М. Шперлінг була справжнім майстром. Якщо М. П. Алексєєва-Юневич старанно і наполегливо працювала над шліфуванням кожної ноти в голосі учня, то О. М. Шперлінг, вбачаючи в цьому певну схоластичність, приділяла більше уваги правильності звукоутворення в роботі над репертуаром. Вона широко використовувала творчість старих італійських майстрів (Перголезі, Честі, Каваллі, Скарлатті та ін.), а також твори Верді, Пуччіні, Россіні та ін. Вміло добираючи репертуар, Шперлінг блискуче працювала над його опануванням та інтерпретацією, сама захоплюючись цим і викликаючи в учня таке ж проникливе, глибокоемоціональне виконання. Вона наполегливо домагалася музичної грамотності виконання, зажадаючи точного додержання усіх авторських ремарок. Той, хто проходив оперні партії з Шперлінг, міг спокійно йти на сцену, і диригентові майже нічого не доводилося міняти.

Олександра Миколаївна Шперлінг була дуже вимогливою. Вона категорично наполягала, щоб учні багато працювали самостійно, починаючи від виучування заданих вправ, вокалізів, окремих арій і романсів і до самостійної підготовки цілих концертних програм.

У 1935 році урочисто відзначалося 40-річчя артистичної, педагогічної та громадської діяльності О. М. Шперлінг. Після урочистої частини відбувся коніїерт, в якому взяли участь її учні: Б. Шафранівський, О. Красницька, М. Бринська, 3. Гончарова, Д. Йоха, солістка Великого театру Н. Шпіллер, педагог консерваторії Н. Нагуліна, артисти театру музичної комедії Ващині- на та Юматов.

Незабаром О. М. Шперлінг пішла на пенсію, але в 1939 році прийняла запрошення Мінської консерваторії керувати там оперним класом. У Мінську Шперлінг працювала до 1941 року, тяжко захворіла і повернулася до Києва. Тут вона й померла у 1943 році.

Великою популярністю користувався у перші роки існування консерваторії Василь Олексійович Цвєтков. Вихованець Московської консерваторії, учень Є. А. Лавровської, він дванадцять років був артистом імператорських театрів. У 1904 році за підтримку революційного руху він зазнав утисків, був змушений залишити Москву і почав викладати спів у Томському музичному училищі. До 1913 року він був директором цього училища. В 1913 році на запрошення В. В. Пухальського Цвєтков перейшов до Київської консерваторії і був тут єдиним штатним ординарним професором другого ступеня на вокальному відділі (М. П. Алексєєва-Юневич, О. М. Шперлінг та Г. П. Гандо- льфі були затверджені у званні професора другого ступеня лише в 1916 рощ).

Разом з Цвєтковим до Києва приїхали його учні: Браккер-Караулова, Копйова, Дударєв. За дванадцять років роботи в Київській консерваторії Василь Олексійович Цвєтков виховав плеяду співаків, серед яких передусім слід назвати таких, як П. Норцов, О. Коробейченко, В. Будневич, К. Поляєв, Н. Браккер-Караулова, Є. Гончарова, К. Копйова, Н. Калнинь та багато інших.

Цветков мав найбільший клас на вокальному відділі (1913 р. --58 чоловік, 1915 р. -- 58 чоловік, 1916 р. -- 62 чоловіки, 1918 Р. -- 42 чоловіки, 1924р.-- 48 чоловік). Він дуже дбайливо працював над голосами, говорив, що співати треба, як розмовляти, -- легко і без напруження. Диханням В. О. Цвєтков ніколи не займався окремо, але в процесі співу слідкував за тим, щоб учень користувався правильним косто-абдомінальним диханням, легко його набираючи й економно витрачаючи. Вправи Цвєтков давав дуже нескладні (секунди, терції, п'ять нот підряд, гами, арпеджіо), починаючи заняття з середини діапазону. Вимагав високого головного звучання голосу.

Професор В. О. Цвєтков багато й уважно працював над звуком, над усуненням неправильних співацьких навичок. Але він висловлював дуже цікаву (гідну уваги й зараз) думку про те, що вчитися співу повинні люди, які мають відмінні природні дані; якщо ж в учня є істотні недоліки в голосоутворенні, що заважають його природному розвитку, то такому учневі найдоцільніше залишити заняття співом. При тривалій та наполегливій роботі ці недоліки можуть бути усунені, але вони завжди мають тенденцію до відродження, коли співак залишається без контролю.

В. О. Цвєтков дуже обережно працював над розширенням діапазону голосу, покладаючи це на природний розвиток, вважаючи, що працювати над формуванням крайніх нот діапазону дуже небезпечно і скоріш шкідливо, ніж корисно, якщо вони самі не з'являються цілком легко. Тим часом, у випадках, коли учень виявлявся здібним і легко виконував поставлені перед ним вимоги, Цвєтков багато і дуже вимогливо працював з ним, розвиваючи еластичність голосу, гнучкість, рухливість. Велику увагу він приділяв технічним вокалізам; навіть басам давав трельові вокалізи Панофки.

Багато й цікаво працював Цвєтков над репертуаром. Він пропагував і російську, і зарубіжну класику і завжди наполягав на вдумливій, виразній інтерпретації.

Він був дуже культурним музикантом, багато співав сам (хоч і не був таким визначним артистом, як його дружина Олена Яківна Цвєткова), часто і охоче з хорошим музичним смаком показував учням різні нюанси у виконанні творів, розповідав, як трактували видатні артисти свої партії, як, наприклад, П. А. Хохлов -- виконавець партії Онєгіна на прем'єрі “Євгенія Онєгіна” у Великому театрі в 1881 році -- робив у заключній сцені велику паузу у фразі: «Как, Вас оставить» після слова «как», хоч у Чайковського там написані рівні чвертні ноти. В. О. Цвєтков часто згадував, як П. І. Чайковсь- кий акомпанував йому свій романс “Нам звёзды кроткие сияли”. Велику увагу Цвєтков приділяв роботі над ансамблями: учні співали дуети, тріо, квартети, тощо. Він дуже дбайливо ставився до природного тембру співака, ніколи не нав'язуючи виконавцеві невластивого йому звучання. Однак у трактуванні творів і особливо в питаннях музичної грамотності він настійно вимагав виконання своїх вказівок і не терпів заперечень.

Значну допомогу в роботі надавала В. О. Цвєткову його дружина Олена Яківна. Хоч самостійно працювати у класі сольного співу і в оперному класі О. Я. Цвєткова почала тільки в 1920 році, але в роботі чоловіка вона завжди брала участь, показувала сама і проходила з учнями оперні партії.

Олена Яківна Цвєткова -- вихованка Московської консерваторії, улюблена учениця Є. А. Лавровської. У книжці “Нариси з історії вокальної педагогіки” В. А. Багадуров пише: “В 1888 році Лавровська була запрошена Московською консерваторією на посаду професора співу, яку займала до

1919 року. Кращими її ученицями були О. Я. Цвєткова (сопрано) та Є. І. Збруєва (меццо-сопрано)” [18, 41].

О. Я. Цвєткова була свого часу видатною співачкою. М. А. Римський- Корсаков у своїй книжці “Літопис мого музичного життя” неодноразово згадує про неї як про чудову виконавицю провідних партій в його операх. У статті “З театральних спогадів” С. М. Дурилін так описує сценічну майстерність Цвєткової: “Поруч з ім'ям Н. І. Забіли слід назвати й ім'я Олени Яківни Цвєткової, другої співачки, яка глибоко й натхненно втілює образи корсаков- ських опер. Вона перша співала Віру Шелогу і царицю Мілітрису в “Салта- ні”[122, 41]. Якщо Забіла була ідеальною виконавицею... фантастичних образів в операх Римського-Корсакова, то Цвєтковій надзвичайно удавалися в його операх ліричні партії героїнь із світу реального. У неї й Снігуронька була більше тендітною, чуйною, самовідданно люблячою російською дівчиною, майже дівчинкою, ніж казковою дочкрю Весни і Морозу, як у Забіли. У Вірі Шелозі й Мілітрисі Цвєткова створювала зворушливий образ матері.

З 1920 року починає свою роботу в Київській консерваторії видатна українська викладачка співу Олена Олександрівна Муравйова. Вона була блискучим майстром виховання співаків; її робота в Київській консерваторії на протязі майже двох десятиріч збагатила вокальне мистецтво такими майстрами, як Козловський, Златогорова, Бобков, Бишевська, Валиковська, Г айдай, Захарченко, Разумова, Л. Руденко, Полякова, Копйова, Коріус та багато інших. О. О. Муравйова виховала також цілий ряд відомих педагогів- вокалістів, серед яких -- Д. Г. Євтушенко, М. Г. Людвіг, Н. А. Урбан та ін.

Олена Олександрівна Муравйова (її дошлюбне прізвище -- Апостол-Кегич) народилася в 1867 році. Батько її був службовцем, великим любителем музики. З дитинства вона слухала багато музики і дуже рано почала проявляти музичні здібності. Вчилася грати на роялі й на скрипці, але найбільший потяг відчувала до співу. З 16 років Муравйова почала брати уроки співу і в 1886 році, виявивши неабияку музичну обдарованість, була прийнята на старший курс Московської консерваторії, але її не закінчила. Педагогами Муравйової були професор Легран, відома співачка Александрова-Кочетова, Арнольдсон, Павловська. Проте нікого з них вона не вважала своїм основним педагогом і про свою освіту писала: “Закінчила гімназію та навчалась у російських та закордонних професорів” [128, 48]. З 1890 року О. О. Муравйова співала на сцені у приватних трупах Шейна, Церетелі, в італійській трупі Труффі та інших, гастролюючи по різних містах Росії.

Муравйова мала красиве за тембром лірико-колоратурне сопрано. Завдяки своїй надзвичайній музикальності і володінню багатою тембровою палітрою вона могла виконувати всі провідні сопранові партії від суто колоратурних до лірико-драматичних. Вона співала партію королеви в “Гугенотах” Мейєр- бера партії Татьяни, Маргарити, Джільди, Людмили та ін. Десять років Му- равйова співала на сцені, але тяжка нервова хвороба чоловіка змусила її залишити театр.

У 1901 році О. О. Муравйова почала викладати в музичному училищі Катеринославського відділення РМТ. Працюючи у Катеринославському училищі, вона не залишала й концертної діяльності. У черговому звіті Катеринославського відділення за проведену протягом 1901--1902 року роботу згадується про два концерти за участю О. О. Муравйової. Ученицями Муравйової у Катеринославі були: Т. Багрицька, Д. Батшевер, Е. Бик, Є. Лей- бова, П. Оршацька.

З Катеринослава О. О. Муравйова переїхала до Москви, де викладала спів у школі Буніної, а в 1906 році її запросили до Києва у школу Лисенка. Тут Муравйова значно розширила вокальний відділ, організувала клас камерного ансамблю та оперний клас, де сама працювала як режисер-постановник, а іноді як диригент.

У 1917/18 учбовому році, працюючи в Інституті імені Лисенка, вона здобула звання професора. У 1920/21 учбовому році Муравйову запросили на роботу до Київської консерваторії; одночасно вона продовжувала викладати і в Інституті імені Лисенка.

В 1934 році Муравйовій було присвоєно звання заслуженого професора республіки, а в 1938 році з нагоди 25-річчя Київської консерваторії її було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора і удостоєно звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР.

Померла Олена Олександрівна Муравйова 11 березня 1939 року, повернувшись з Москви, де проходив Всесоюзний конкурс вокалістів, на якому виступали її учениці Л. Руденко, М. Телегіна та Л. Черних (Л. Руденко була удостоєна тоді четвертої премії).

О. О. Муравйова відзначалася справжнім педагогічним талантом. Вона була надзвичайно культурним та ерудованим музикантом, володіла величезним вокальним репертуаром і, крім того, мала ще особливе педагогічне чуття, тонку інтуїцію, яка давала їй змогу успішно виховувати найрізноманітніші голоси. Муравйова була людиною надзвичайної працездатності й незрівнянного творчого горіння. Вона жила своєю роботою, мала дуже багато учнів і завжди працювала, не шкодуючи сил.

Одним з основних методичних принципів Муравйової було особливо уважне і дбайливе ставлення до природного тембру голосу учня і збереження його індивідуального забарвлення. На початку свого власного навчання вона переконалася, як небезпечно експерементувати з молодими, незміцнілими голосами, коли різні закордонні маестро ледве не загубили її голосу, і їй потім довго довелося працювати над відновленням його природного тембру.

У своїй педагогічній роботі О. О. Муравйова виявляла надзвичайне вміння розкрити в кожному голосі все його тембральне багатство, завжди вимагала різного забарвлення звука в залежності від характеру виконуваних творів.

Творчо-педагогічна лабораторія професора лисенківської школи О. Муравйової переросла в умовах праці в консерваторії у справжню національну вокальну школу, представники якої уславили ім'я своєї навчительки, котра запалила на вітчизняному співацькому небокраї їхні імена, і артисти, професори Київвьишїк В. З. Гайдай, Н. Захарченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Л. Руденко; Д. Євтушенко; Р. Разумова [42, 6]. «О.О. Муравйова відзначалася справжнім педагогічним талантом, -- писала хронограф вокального факультету Київської консерваторії професор Т. Михайлова. -- Вона була надзвичайно культурним та ерудованим музикантом, володіла величезним вокальним репертуаром і, крім того, мала ще особливе педагогічне чуття, тонку інтуїцію, яка давала їй змогу успішно виховувати найрізноманітніші голоси» [122, 49; 57]. Науково-методичну роботу в руслі основних вокально-педагогічних принципів О. Муравиової проводив її учень і послідовник, професор і багатолітній завідувач кафедри сольного співу Київської консерваторії (у 1939 -- 1963 рр.), який змінив на цій посаді свою вчительку, Д. Євтушенко.

З 1927 року в Музично-драматичному інституті працював Дометій Гурі- йович Євтушенко - один з найвизначніших діячів вокального мистецтва на Україні. З 1939 до 1963 року він керував кафедрою сольного співу Київської консерваторії. Професор Євтушенко пройшов складний і важкий життєвий шлях, який є зразком наполегливої праці та самовідданої любові до музики взагалі і до вокального мистецтва зокрема.

Д. Г. Євтушенко народився у 1893 році в селі Стара Осоша Єлисаветградської губернії у сім'ї бідного селянина. В 6-річному віці, вступивши до сільської парафіяльної школи, він почав співати у церковному хорі і навчився нотної грамоти. Проявляючи неабиякі музичні здібності, хлопчик вже в 11 років почав керувати хором сільської церкви. Це було настільки дивовижно, що дало йому змогу вступити до учительської школи і вчитися в ній “на казенний кошт” [122, 59].

З 1915 по 1919 рік Д. Г. Євтушенко працював у Чигирині вчителем співів у вищих початкових училищах та в гімназії і керував церковним хором, потім його було запрошено як актора і хормейстера до музично-драматичної трупи Дубініна, а згодом -- у театр імені Ів. Франка, який працював тоді в Черкасах. У театрі Євтушенко поєднував роботу актора і завідуючого музичного частиною.

У 1922 році він керував у Черкасах хоровою художньою самодіяльністю, а в 1923 році вступив до імені Лисенка на вокальний та диригентсько-хоровий факультети. До 1925 року Д. Г. Євтушенко поєднував навчання на двох факультетах з роботою викладача співу в школах та керівника художньої самодіяльності в різних місцях.

Ще навчаючись в інституті, у 1926 році Євтушенко пройшов по конкурсу в трупу Київського оперного театру. Після закінчення інституту його запросили на роботу до Одеського оперного театру, але він вирішив присвятити себе викладацькій роботі у Музично-драматичному інституті імені Лисенка. У 1931 році Д. Г. Євтушенка обирають головою кафедри сольного співу, якою він керував до 1934 року. Після реорганізації музично-драматичної освіти на Україні Євтушенко переходить до консерваторії, в 1935 році йому присвоюють звання доцента, у 1937 році він стає деканом вокального факультету, а в 1939 році, після смерті О. О. Муравйової, він знову очолює кафедру сольного співу і в тому ж році стає професором.

Працюючи в Київській консерваторії, в 1935 році йому присвоюють звання доцента, у 1937 році він стає деканом вокального факультету, а в 1939 році, після смерті О. О. Муравйової, він знову очолює кафедру сольного співу і в тому ж році стає професором.

У 1941 році Д. Г. Євтушенка разом з іншими українськими митцями було евакуйовано в Башкирію, а в 1942 році його призначають на роботу до Свердловської консерваторії. З 1942 року, коли у Свердловську почала працювати Київська консерваторія, -- він працює одночасно і в ній. У 1943 році Дометію Гурійовичу Євтушенку було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.

Разом з Київською консерваторією у 1944 році професор Євтушенко повертається до Києва і тут очолює кафедру сольного співу до 1963 року. Коли після закінчення Великої Вітчизняної війни на вокальному факультеті з'явилося багато нових педагогів, він майстерно і тактовно умів пов'язувати їх пошуки і прагнення з тими методичними принципами, які роками складалися у Київській консерваторії.

Величезний педагогічний досвід, допитливо-уважне і любовне ставлення до вокальної педагогіки дозволяли Д. Г. Євтушенку добирати і дбайливо розвивати все краще, що з'являлося в роботі кафедри, піддавати критиці і відкладати те, що приносило шкоду справі виховання молодих співаків. Професор Євтушенко неухильно орієнтує всіх педагогів вокального факультету на підвищення вимогливості і до студентів, і до своєї власної роботи.

У своїй власній педагогічній практиці Д. Г. Євтушенко виходить з таких основних принципів: вважаючи, що для вокального виконавства велике значення має рівень загальної та музичної культури співаків, він звертає особливу увагу на загальне виховання і розвиток учня, на формування його етичних та естетичних поглядів. Як професор О. О. Муравйова, Дометій Гурійович Євтушенко вважає найціннішою якістю голосу його природний тембр. У своїй статті “Про деякі питання вокальної техніки” він пише: “Тембр являє собою одну з найважливіших якостей співацького голосу”. І далі: “Повне виявлення всіх позитивних якостей співацького голосу в усій різноманітності сили, звучності, гнучкості і барвистості -- таке одне з найважливіших завдань вокальної педагогіки” [122, 61].

Д. Г. Євтушенко багато працює над формуванням чистого, природного, виразного тону, позбавленого тріску, дрижання, різкості та інших дефектів, неприпустимих у добре обробленому голосі. У згаданій статті професор Євтушенко висловлює дуже цікаві думки щодо розвитку вокальної техніки, розцінюючи її як засіб виконання, а не самоціль у вихованні співака. “Прийоми виконавської техніки, що існують у співі, -- пише він, -- не повинні розглядатися абстрактно, поза зв'язком з художньою змістовністю та емоціональністю. Вокальна виконавська техніка шліфується і удосконалюється в активному творчому процесі співу. Глибоке розкриття смислового та емоціонального змісту музичного твору сприяє виробленню й удосконаленню вокальної техніки, найтонших нюансів виконавської виразності і тим самим посилює дійовість співу в цілому” [Там само].

Великого значення надає професор Євтушенко “вихованню у співака вміння створювати внутрішню емоціональну настроєність” [Там само], вважаючи, що спів буде мертвим і нецікавим, якщо він не буде зігрітий глибокою і щирою виразністю. Тому він рекомендує навіть найпростіші вокально- технічні вправи виконувати з певним емоціональним змістом. Працюючи над словом у співі, Д. Г. Євтушенко завжди підкреслює, що правильно сформоване слово сприяє не тільки виразності співу, а й самому процесу звуковидобування.

Професор Євтушенко вважає, що педагог повинен бути незаперечним авторитетом для учня, але разом з тим він повинен не подавляти творчу ініціативу і самостійність студента, а, навпаки, намагатися всіляко розвивати і підтримувати їх. У педагогічній роботі Євтушенко вважає необхідним глибоке вивчення індивідуальних особливостей кожного учня і відповідний продуманий добір педагогічних засобів для кожного конкретного випадку, проте він завжди застерігає від нічим не вмотивовананих експериментів, від бездумної методичної імпровізаційності, яка часто приводить до сумних результатів.

Д. Г. Євтушенко виховав цілу плеяду чудових співаків, серед яких найбільш відомі такі: В. Борисенко, Л. Масленикова, Г. Шуліна, Е. Томм, Н. Гончаренко, М. Шевченко, В. Любимова, П. Кормалюк, О. Дарчук, М. Шостак, К. Лошкарьова, Ю. Динов, З. Отрощенко, В. Богацька, В. Грицюк, А. Леушкін, Н. Хаустова, А. Манжуло, Л. Тубельський, В. Ялкут, Л. Рябова, В. Гірман та багато інших.

Поряд з педагогічною професор Євтушенко провадить велику науково-методичну роботу: виступає на численних вокальних конференціях з доповідями і показом студентів, є членом методичної ради з питань вокалу при Міністерстві культури СРСР, має багато друкованих праць, в яких порушує і глибоко аналізує найістотніші питання вокального мистецтва. Уже на першій всесоюзній конференції з питань вокального мистецтва у 1937 р. він виступив з питань дослідження мовної інтонації у співі. Перу Д. Євтушенка належать змістовні вокально-методичні розробки: [57; 58; 59; 60]. Ідеї його школи в Київській консерваторії (НМАУ ім. П.І.Чайковського) нині впроваджують народні артисти України професор В. Курін та В. Буймістер.

З 1923 року, коли професор Г. П. Гандольфі та його дружина Н. І. Калнинь переїхали до Москви, у Київській консерваторії почали працювати два нові професори - вокалісти: Михайло Михайлович Енгель-Крон та М. П. Чистяков. М. М. Енгель-Крон приїхав до Києва з Катеринослава. Він народився у 1874 році в Москві. Батько його - Карлус-Крон, швед за походженням, був відомим контрабасистом. Бабуся, у якої виховувався Енгель-Крон після смерті батьків, - відома артистка Малого театру С. П. Акимова. М. М. Енгель-Крон закінчив юридичний факультет Московського університету і Музично-драматичне училище Філармонічного товариства. Співав у багатьох театрах різних міст Росії (Петроград, Київ, Харків, Тифліс, Баку), а з 1919 р. перейшов на педагогічну роботу.

Професор Енгель-Крон дуже дбайливо ставився до голосів своїх учнів, дотримуючись обережності й поступовості у розвитку голосу, постійно оберігаючи учнів від зайвих труднощів і незручностей, застерігаючи від форсування. Починаючи урок, він давав нескладні вправи на тих нотах, які найбільш зручні для даного голосу, і від них йшов поступово вгору і вниз, стежачи, щоб не було напруження при співі. М. М. Енгель-Крон приділяв багато уваги розвитку рухливості голосу, навіть низьким басам пропонував багато вправ для розвитку біглості, розробляв різні мелізми, стаккато і т. ін. Для вироблення кантилени вважав найбільш корисними класичні італійські твори. Цікаво працював професор Енгель-Крон над оперним репертуаром. Сам охоче й добре показуючи характер виконання тієї або іншої арії, він, крім того, сповіщав багато цікавих відомостей про постановки опер, про виконання розучуваних партій різними артистами тощо.

Енгель-Крон вважав дуже корисним спів у різних оперних ансамблях і широко практикував його в своєму класі. Він приділяв велику увагу роботі оперного класу, не лише контролюючи роботу своїх студентів, а й охоче консультуючи всіх, хто до нього звертався. Силами студентів свого класу М. М. Енгель-Крон у 1927 році поставив оперу “Іоланта”.

Великого значення надавав Енгель-Крон додержанню співацького режиму і підтриманню виконавського тонусу. Він сам був зразком зібраності й організованості і вимагав, щоб учні були такими ж на заняттях, завжди зберігаючи співацьку форму. Професор Енгель-Крон ніколи не обмежувався тією нормою занять, яка належала учням, а працював з ними стільки, скільки вважав за потрібне, брав активну участь у громадському житті консерваторії. В його класі навчалися: О. Вербицька, І. Вітлін (які приїхали з ним із Катеринослава), В. Карін, Є. Дроздовський, М. Шевченко, С. Горфайн, О. Аркадьє- ва, Р. Підгорська. С. Іващенко, К. Лаптєв, В. Десницький та інші.

“У 1928 році урочисто відзначався 25-річний ювілей артистичної та педагогічної діяльності професора Енгель-Крона. В концерті, що відбувся після урочистої частини, співав сам ювіляр, виступали його учні, а також викладачі музтехнікуму”, - пише Михайлова [122, 54]. До 1931 року М. М. Енгель-Крон працював в Інституті імені Лисенка і в музтехнікумі, а в 1931 році прийняв пропозицію Уральського обласного музтехнікуму у Свердловську щодо керівництва кафедрою сольного співу та посади декана вокального факультету і виїхав до Свердловська. Помер М. М. Енгель-Крон 21 листопада 1933 року.

Професор Микола Петрович Чистяков, як І М. М. Енгель-Крон, почав працювати у Київській консерваторії з 1923 року. Він народився в 1866 році у м. Бежецьку Тверської губернії в сім'ї чиновника. У 1888 році вступив до Петербурзької консерваторії в клас професора С. П. Габеля і в 1891 році закінчив її. До 1907 року Чистяков працював у різних оперних антрепризах у Петербурзі, Києві, Харкові, Одесі, Тифлісі, Саратові та інших містах.

У збірці нарисів “З музичного минулого” (Музгиз, 1960) його ім'я згадується в складі Казансько-Саратовської трупи на протязі багатьох сезонів, а “Русская музыкальная газета” (№ З за 1897 рік) містить статтю “Музика в провінції”, де автор (Н. В.), в цілому негативно оцінюючи постановку опери Бородіна “Князь Ігор” у Казані в сезон 1896/97 року, зазначає: “Володимир Г алицький (Чистяков) був непоганим; і голос у нього красивий та приємний (хоч і не дуже великий), і співав добре, і грав так само” [122, 55].

В партії Галицького Чистяков у 1907 році дебютував у Великому театрі в Москві, де працював потім до 1918 року. В 1918 році М. П. Чистяков переїхав до Києва і працював у різних місцях: керував хоровою студією Дніпровської флотилії, організовував концерти в гарнізонному госпіталі, викладав у школах спів, продовжуючи одночасно концертну діяльність.

З 1923 року М. П. Чистяков -- професор співу в Київському музтехнікумі (так називалася тоді консерваторія) і, як сам він писав у своєму життєписі, “на ниві педагогічній як професор співу в Київському музтехнікумі за п'ятирічне перебування дав українській опері сім співаків: у Києві -- бас Гродзин- ський і тенор Данченко, в Харкові -- тенор Колодуб з дружиною (сопрано), в Одесі -- бас Тоцький з дружиною і баритон Кернер” [122, 55]. Ще два випускники Чистякова - бас Васюков і тенор Донець працювали в Москві.

В роботі над звуком Чистяков не міг використати метод особистого показу, оскільки голос у нього був дуже амортизований і розхитаний, але він був чудовим музикантом та досвідченим актором і, йдучи від слова, настрою, розкриття художнього образу, вмів викликати в учня такий творчий стан, який підказував йому потрібні барви голосу.

Чистяков звертав особливу увагу на слово у співі, трактуючи спів як подовжену мову; домагався активної артикуляції, чіткості й об'ємності кожного слова, рекомендуючи для цього подвоювати приголосні, “відкушувати” слова. Він намагався визначити у кожного студента найзручніший для нього звук і від цього примарного тону поступово розширював діапазон. Так само визначав він і найбільш зручну та природно звучащу голосну і по аналогії з її звучанням рекомендував формувати всі інші голосні. Вокалізи Чистяков пропонував співати з назвами нот, не вважаючи корисним спів на одну голосну, а також не рекомендуючи вправ із закритим ротом. Працював він з учнями уважно й серйозно, старанно відшліфовуючи кожну фразу і разом з тим дуже темпераментно своїм хитким голосом показуючи, як треба співати.

Він прагнув розвинути в учнів хороший музичний смак і високу виконавську культуру. М. П. Чистяков дуже підтримував у студентів потяг до знань, міг працювати з тими, хто хотів, кожен день і завжди говорив, що учень може досягти значних успіхів тільки за умови великої самостійної роботи, що керівництво педагога -- це лише половина успіху, а без повсякденної, наполегливої самостійної роботи молодий співак ніколи повністю не розвинеться. Чистяков учив студентів слухати інших виконавців, завжди виносити щось корисне для себе і вчитися постійно, все життя і скрізь. У 1928 році професорові М. П. Чистякову було присвоєно звання заслуженого артиста республіки. Помер Микола Петрович Чистяков у 1932 році.

25 серпня 1934 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів України про створення Української державної консерваторії. З 1934/35 учбового року Київську консерваторію функціонувати як самостійний вищий учбовий заклад. Це був початок нового періоду піднесення в її роботі. Музтехнікум було перейменовано в Музичне училище; тепер це був середній учбовий заклад при консерватори, який готував для неї кадри. Крім того, в 1935р. при консерваторії ж було створено музичну школу-десятирічку з інтернатом на 50 місць. Отже, консерваторія стала великим музичним комбінатом, в якому налічувалося понад тисячу учнів та педагогів.

Тут було відкрито ряд нових факультетів, почали функціонувати різні кабінети для науково-дослідної роботи, бібліотека. В 1937 році було збудовано новий зал на 800 місць.

Усі педагоги повинні були пройти конкурс на заміщення штатних посад в консерваторії. Після старанної перевірки професіональної підготовленості студентів, деяких перевели на один або навіть на два курси нижче. Отже, рівень підготовки значно зріс.

У 1934 році вокальну кафедру очолив професор Г. І. Компанієць -- культурний музикант, композитор, але не вокаліст. З 1936 року в Київській консерваторії почало працювати дві вокальні кафедри, одну з яких вела професор О. О. Муравйова, а другу -- професор Ф. М. Дроздо-Поляєв.

Вперше при вокальному факультеті було відкрито виконавську аспірантуру. Першим аспірантом була учениця професора Муравйової Римма Біловод (нині педагог вокальної кафедри Київської консерваторії, заслужена артистка УРСР Римма Андріївна Разумова).

З новим ентузіазмом розгорнулася робота оперного класу консерваторії. Керувала ним, як і раніше, О. М. Шперлінг, а після того, як вона пішла на пенсію, з 1937 р. його очолила учениця професора Шперлінг Н. Ф. Нагуліна. Диригентами були: А. М. Пазовський, Л. П. Брагінський, В. І Пірадов, М. Г. Г ончаров та ін.

Крім цілого сузір'я блискучих диригентів, які працювали в оперному класі, величезну роботу в ньому провадили з самого початку його існування й чудові режисери -- М. М. Фігнер, Є. Я. Цвєткова, С. М. Жданов, К. М. Поляев (брат Ф. М. Дроздо-Поляєва, учень В. О. Цвєткова, прекрасний співак-бас), І. Улуханов, Ф. Г. Орешкевич, В. Д. Манзій, В. О. Нелівлад, М. І. Донець, Л. Ізраель, М. Л. Чемезов, О. О. Колодуб. Ю. Я. Лішанський та ін. Здебільшого це були визначні актори, які передавали молоді свій багатий сценічний

У 1937/38 учбовому році було поставлено 13 спектаклів, з яких на сцені оперного театру повністю йшли “Весілля Фігаро” Моцарта (диригент В. І. Пірадов, режисер М. Л. Чемезов), «Чіо-Чіо-сан» Пуччіні (диригент М. Г. Гончаров, режисер О. О. Колодуб). Повністю, але вже в оперному класі, було поставлено опери “ Євгеній Онєгін” Чайковського, “Сорочинський ярмарок” Мусоргського, “Фауст” Гуно, “Марина” Жуковського, “Ельдорадо” Сандлера. Крім того, було здійснено постановку величезної кількості оперних уривків. Покази роботи оперного класу незмінно користувалися широкою популярністю.

У 1935 році в Київській консерваторії почала працювати Марія Едуардів- на Донець-Тессейр, визначний український педагог, справжній майстер виховання високих жіночих голосів, а зараз професор вокального факультету Київської консерваторії.

М. Е. Донець-Тессейр народилася в Києві у 1894 році в сім'ї учителя французької мови. У 15-річному віці вона вступила до Варшавського музичного училища в клас відомого співака і педагога професора О. П. Мишуги, потім перейшла до Віденської консерваторії у клас професора Форстена, а через рік, у 1912 році поїхала в Мілан, де вступила до консерваторії у клас знаменитого в той час професора Вітторіо Ванцо. Закінчивши Міланську консерваторію в 1915 році, М. Е. Тессейр повернулася до Києва, де вступила у трупу Київського оперного театру і дебютувала в партії Царівни Лебеді (опера М. А. Римського-Корсакова ” Казка про царя Салтана”). До 1939 року М. Е. Донець-Тессейр співала на сценах різних театрів (у Київському театрі -- з 1915 до 1922 і з 1927 до 1939). Чудовий тембр голосу і неперевершена вокальна техніка дозволяли співачці створювати незабутні, зворушливі образи у партіях лірико-колоратурного сопрано. Репертуар її налічував 35 оперних партій. Найулюбленіші з них -- Віолетта, Лялька, Маргарита, Антонида, Марфа.