Філософія культури

Більшовизм, зокрема, відтворив міф про повстання титанів і гігантів проти богів. Стародавні кельти розповідали про велетнів-фоморів, котрі обожнювали працю і любили споруджувати гігантські, але безглузді споруди. Комуністи теж обожнювали працю, а деякі їх проекти відзначаються гігантоманією. Наприкла, вони хотіли побудувати Будинок Рад у вигляді велетенської скульптури Леніна. В цій оптиці "капіталісти" виступають як карлики-"охоронці золота".

Сам Ленін після смерті наділяється божественними рисами, включаючи вічне життя ("Ленин в тебе и во мне", "Ленин всегда живой"). Крім того, сам Ленін розташовується у Сакральному Часі, в якому "и Ленин опять молодой, и Красный Октябрь впереди", тобто час статичний і революція відбувається заново у річницю Жовтня, людина заново переживає цю ж подію, тим самим позбавляючись від гріховності і починаючи новий цикл свого життя. Крім того, обряд муміфікації тіла Леніна і роташування його в центрі стоиці, на Красній площі для всезагального поконіння походить з характерного для міфологічної свідомості поклоніння та обожнення "культурних героїв". Розташування ж Леніна саме в Москві і саме у її серці напряму пов'язане з міфологічним уявленням про диференціацію просторів і про географічний сакральний центр. Окрім того, у відповідності з диференціацією рівнів простору, "святі" мощі Леніна були також покликані осінити своєю харизмою Центр, інтелектуальну, духовну столицю СРСР і "всього прогресивного людства", бо для міфологічної свідомості характерне уявлення, що близькість до центру, в якому у вічному сакральному часі застигло божество, збільшує ступінь святості кожної конкретної людини. Більше того, важливу роль в радянській ідеології відігравала і міфічна концепція про переселення душ і входження божеств в тіла людей - так "Сталин - это Ленин сегодня", а кожний наступний Вождь є черговою інкарнацією духа леніна. Також важливу роль у радянській міфотворчості відігравала "теорія відчудження" - обкрадання пролетаріату буржуазією або західними імперіалістами, котра у пост-колоніальних країнах проявляється у формі міфу про перехоплення благ, які посилаються богами, білими колонізаторами. Такі міфи особливо живучі у тих країнах, де панує менталітет "принижених і поганьблених".

Важливу роль у радянській дійсності відігравав обряд ініціації, посвячення у сакральну таємницю "ленінізму" - починався він зі вступу в жовтенята і промовлянням священної клятви вірності Заповітам Вождя, а далі, по мірі акумуляції Заповітного Знання "марксизму-ленінізму" відбувалося сходження по драбині жрецької касти СРСР аж до досягення статусу основного служителя при відправі ритуалу попередньої інкарнації Вождя Революції на його похоронах. Після цього відправитель ритуалу досягав найвищої точки свого духовного росту і оголошувався "продолжателем великих идей ленинизма", тобто черговим втіленням Леніна. Невід'ємним елементом міфології СРСР також були знаки для тих, хто пройшов ініціацію (червоні галстуки - для піонерів, значки з "маленьким Леніним" - для жовтенят тощо).

Міфологічний характер ідеології комунізму трансформувався на пост-радянському просторі у міфологію патерналізму (від латин. pater "батько, покровитель"), яка реабілітує такі поняття як Жертовність, Державність і Дисципліна і виправдовує діяльність "Державника-Отця" (історично - Сталіна, в реальній політиці - Туркменбаші, "бацька" Лукашенка, дзюдоїст-сенсей Путін).

Аналогічна міфологізація притаманна й сучасному "демо-ліберальному" суспільству ринкової економіки - міфом стає образ "золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму", який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується "масовий гедонізм" (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху "злиття виробництва та насолоди" (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення "тваринних потягів людей", індивідові й надалі байдуже, що на "вищому рівні" цивілізації він перебуває в стані "відчудження від своєї буттєвої сутності". Демо-лібералізм породжує "нового люмпена", який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов'язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість "Великого Виходу" з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу "Район Мелроуз" або "Під сонцем Сен-Тропе". Засобами цього "примирення" є "мильні опери", мелодрами, телесеріали та "любовні романи", пригодницька та фантастична літератури, бо читаючи, бачачи або чуючи у великих творах мистецтва та "масової культури" як повстають, отримують перемогу, здаються на милість долі (переможця) або гинуть їхні власні архетипи, люди отримують від цього естетичну насолоду та, переживаючи її, можуть спокійно забути про реальність. Не маючи інших реальних уявлень про можливе і повне щастя, не знаючи іншого виходу, людина відпочиває у мареві, яке їй дає "компенсаційне бачення світу". "Людина повсякдення" мов би "приписує" себе до світу великих цінностей (уже знайденого "Великого Стилю" життя, презентованого рекламою, спортивними героями, зірками Голлівуду, письменниками або магами чи жерцями квазі-язичницьких ритуалів), в дійсності далеких від її життя. Людина стає володарем порожніх видимостей цього світу (симулякрів), з її життя вимиваються справжні "життєві цінності".

Для інтелектуально-освічених верств населення пропонується саме у "полі культури" та сфері самовдосконалення (окультизмі, містицизмі) здійснювати насолоду життям, досягати екстазу, реалізувати святкове буйство, злет творчої фантазії. Значна частина представників цього явища є "дилетантами" (від латин. "насолоджуюсь", "забавляюсь"), тобто людьми, котрі отримують емоційне, психічне задоволення від своїх занять незалежно від об'єктивних результатів та оцінки оточуючих, а винагороди, рецензії, отримання вчених звань можуть бути вторинними у порівнянні з основним психічним стимулом. Начебто, людина перестає бути тим анонімним та нещасним суб'єктом, волею випадку вкинутим у чужий та безглуздий світ, а отже, не слід, начебто, бідкатися над втратою антропоморфного образу Бога.

Французький екзистенціаліст Ж.-П. Сартр започаткував погляд на гедоністичні емоції (радість, задоволення,захоплення) як на завжди більш чи менш підробні, "екзальтативні", породжені не більше, як з розрахунку уникання страждань, бід, загроз, як штучне і тимчасове, шляхом самонавіювання, відсторонення т.зв. "вітаїстичного страху". З розвитком цивілізації гедонізм перетворюється на фарс, насолода стає об'єктом маніпуляцій. Ще філософ М. Хайдеггер у праці "Буття і час" (1927 р.) писав, що ми перебуваємо у світі das Man ("онтичного буття", у термінології неотомістів, якому протистоїть "онтологічне буття"), де людська особистість "гаситься", бо діє "як усі": ми насолоджуємося і розважаємося так, як це роблять інші, ми читаємо, дивимося і висловлюємо судження так, як дивляться і висловлюють судження інші, обурюємося так, як обурюються інші тощо. Сюди ж додається ще т.зв. "паразитарний емоціоналізм", коли людина реалізує свої емоційні потреби не через творчість, а паразитуючи на зовнішніх обставинах, вимагаючи емоційного впливу на себе ззовні. Тобто людина в ситуації "екзальтативної" та "паразитарної" емоціональності перетворюється із суб'єкта на об'єкт, стає "неавтентичною".

Відповідно у епоху гедоністичного "демо-лібералізму" виникає "ТУГА ЗА ЖАХОМ" і цей попит породив пропозицію у вигляді перманентного "лякання" гедоністично-нечуттєвого обивателя такими образами як Лох-Несський динозавр (коли, втративши надію зафіксувати його існування, створюють гумові фальсифікати, фотографують їх та підіймають хвилю сенсації серед "неляканої зашкарублості" читачів шотландських часописів), ультралівий тероризм 70 - 80-х рр. ХХ ст (РАФ, "Червоні бригади", "Сіндеро Люміносо"), ісламський тероризм і (початку ХХІ ст.); сатанизм (Ш. Ла Вей, Е.А. Кроулі, Ч. Менсон, А. Алхазаред, деякі представники "хеві-метал-року") з його терористичними варіантами (ритуальні вбивства, вандалізм); безпрецедентне тиражування візуальними засобами ідей Апокаліпсису, вторгнення позаземних агресорів, сцен жахів і насильства тощо.

Тому ще в середині ХХ ст. стурбовані занепадом сучасної європейської людини фашисти запропонували Європі свій міф: відродження "метафізичної тривоги" початкових часів боротьби Богів із Титанами, Героїв із Чудовиськами, а саме - зануритися у страх, бо емоція, переживання тісніше зв'язує людину з буттям, ніж рефлексія. Страх, жах розглядаються основним людським афектом, що рухає історію. Онтичний сенс страху полягає у тому, що людині раптом відкривається зяюча безодня буття, котрої вона раніше не помічала, існуючи у повсякденній реальності, у "недійсному бутті", і тепер тільки залишається ризик рішення, котре не гарантує абсолютного успіху. Як от переляк перед зіткненням зі смертю змушує до духовних пошуків героя давньомесопотамського епосу Гільгамеша та персонажа роману французького письменника Ж.-Л. Кюртіса "Мислячий очерет". Тому їхні спадкоємці (ультраправі, скінхеди) визначають, що "культурна матриця", яка була притаманна язичницьким племенам лісо- та лісостепової зони Європи не позаду сучасності, а "всередині" сучасної Європи. Слід тільки зуміти викликати її до життя, щоб здолати "дух пустелі", "дух міст і базарів" (його прояви - монотеїзм, раціоналізм, егалітаризм, соціалізм, а апогей - іудео-християнське світовідчуття, "спіритуалістична традиція. Аналогічно до того, як таку "культурну матрицю" реалізували творці держави Ізраїль, заснованої "… на принципі повного відновлення архаїчної традиції,… на етнічній та расовій диференціації,… на відновленні каст тощо".

На думку М. Еліаде, вся кризова ситуація сучасного суспільства і звернення його до квазі-міфів породжене саме тим фактом, що сучасна західна людина ніяковіє перед багатьма формами прояву священного. Приміром, вона може не розуміти й не приймати того факту, що дехто бачить прояв священного в різних предметах (ікони, Коран). Проте справа полягає не в поколінні цим предметам, які вшановуються не через їхні природні властивості, а тому, що вони є ІЄРОФАНІЯМИ й відбивають те, що є "цілком іншим" - СВЯЩЕННИМ. Саме священне (впротивагу буденному), як зауважує Е. Кассірер, є засадничим принципом міфу.

Вважаємо також, що слід погодитися з українським філософом О. Шевченком, який вбачає компенсаторну суть сучасної міфології: реалізація бажаного на підсвідомому рівні, в умовах наявності травматичної ситуації - як тоталітарної, так і посттоталітарної дійсності Щонайперше, виразником цих компенсаторних міфів виступає література, де неможливе стає можливим: у казці про Яйце-Райце пропонується повірити у можливість нашої влади над фізичними законами, у "Пісні про Роланда" - здатність людини подолати егоїзм та страх, у романах Е. Арсан - у можливість цілковитої сексуальної гармонії тощо. "… Кожна література, - пише український філософ М. Розумний, - міфологізує ту царину, в якій накопичилося найбільше проблем і витворює своєрідну ідеальну модель їхнього розв'язання. Надалі людина й у своєму реальному житті поводиться так, ніби усе це насправді є можливим".

Але, як на наш погляд, слід уточнити, що "деміургійні нарації", "компенсаторні світи" мають не менше значення для невротиків (особистостей, груп, націй), ніж би вони дійсно пережили зміст цих міфів-фантазій. Тобто компенсаторні "нові світи" володіють психічною реальністю, а не матеріальною. Тому якщо О. Шевченко зупиняється на позиції З. Фрейда, ототожнюючи літературно-соціальні міфи зі сновидіннями як виконаннями витіснених бажань, що не знайшли прояву у реальному житті, а звідси всі ці міфи (неоязичницькі, євразійсько-гумільовські, нудистсько-натуристські тощо) є лише наслідками підтоталітарного побутування, то ми схиляємося до позиції К.-Г. Юнга, який вважав, що компенсуюча роль сновидінь у тому, щоб допомогти відновити психіку пацієнта, а отже, міфи виконують компенсаторну роль не лише в умовах "промивання мозку" якою-небудь утилітарною ідеологією, але й під тиском звичайних "дискурсивних практик", нав'язуючих владні відносини у всіх сферах життя. Здатність творити компенсаторні міфи, утопії-"деміургії", вбачати у них наснагу для духовно-культурного відродження - це передусім показник життєспроможності суспільства (цивілізації). Бо тільки у свободі, у тому числі - у свободі творчості-"деміургії", людина залишається людиною, повстаючи проти цинічної влади долі, Необхідності, "сонного буття". Цивілізація, що прагне звільнитися від міфів, як чогось неістотного, неістинного та архаїчного, ризикує загинути.

Отже, міф - це певний фізичний і культурно-соціальний простір і одночасно певний ультрафіолет, в котрому невидиме стає видимим і зрозумілим. Міф - це таке досвідне поле, де ми можемо істинно і вільно розмірковувати про те, що таке людина, що її оточує - про речі, матерію, час і простір.

Размещено на Allbest.ru