Наукознавство як система знань

До системи знання, яка будується на основі аксіоматичного методу, ставляться такі вимоги:

1) вимога несуперечливості, згідно з якою у системі аксіом не може бути однозначно виведене будь-яке положення разом з його запереченням;

2) вимога повноти, за якою будь-яке положення, яке можливо сформулювати в даній системі аксіом, можна і довести або заперечити в даній системі;

3) вимога незалежності аксіом, за якою будь-яка аксіома не має виводитися з інших аксіом системи.

Досить цікавою і складною є проблема істинності аксіоматично побудованого знання. Необхідною умовою його істинності є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматичне побудована теорія може бути істинною лише в тому випадку, коли істинні і самі аксіоми, і ті правила, за допомогою яких одержані всі решта положень теорії.

Аксіоматичний метод сприяє:

1) точному визначенню наукових понять та відповідному вживанню їх;

2) точному та чіткому міркуванню;

3) упорядкуванню знання, виключенню з нього зайвих елементів, усуненню двозначностей та суперечностей.

Аксіоматичний метод всебічно раціоналізує побудову та організацію наукової теорії, наукового знання в цілому. В загальному, логічний та хронологічний підходи поєднані між собою тому, що кожне конкретне знання, яке отримане за допомогою логіки, повинно розглядатися в історичному аспекті.

Історичний метод надає можливість для всебічного дослідження явищ і подій у хронологічній послідовності, щоб відкрити їх внутрішні зв'язки та закономірності розвитку. Основна мета такого дослідження полягає у виявленні внутрішніх і зовнішніх зв'язків, закономірностей, протиріч. Такий метод дослідження використовується переважно у гуманітарних (наприклад, соціальних, суспільних) і, головним чином, в історичних науках. У прикладних науках історичний метод застосовується при вивченні основних етапів розвитку та формування тих або інших галузей науки і техніки.

12. Основні жанри наукового стилю

До них належать монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручники, посібники та ін.

Монографія - наукова праця (книга), в якій досліджується одна проблема, обмежене коло питань. Монографія передбачає опрацювання великої кількості фактичного матеріалу, переконливих висновків. Автор монографії пропонує власну наукову гіпотезу чи концепцію розв'язання важливої наукової проблеми. У монографії обов'язково мають бути теоретичні розділи, висновки і наукова література.

Стаття - невеликого розміру наукова праця, присвячена певній темі і розрахована на фахівців, які обізнані у тій темі. Друкують наукові статті у фахових часописах або в збірниках наукових праць. Наукові статті бувають повідомлювані (інформують про нові результати дослідження), оглядові (аналіз подій, явищ тощо, зіставлення їх, виявлення найважливіших напрямів у розвитку науки), аналітичні (всебічний аналіз досить репрезентативних фактів, який виводить на розв'язання наукової проблеми), дискусійні (про спірні питання).

Реферат - це короткий виклад великого дослідження (наприклад, автореферат - виклад основного змісту дисертації) або кількох праць з якоїсь наукової проблеми. У процесі його підготовки необхідно опрацювати одне чи кілька джерел, вибрати найцікавіші положення, найяскравіші приклади.

Анотація - стисла характеристика роботи з погляду змісту і призначення.

Дисертація - наукова праця, підготовлена для прилюдного захисту на здобуття вченого ступеня. У дисертаційних дослідженнях відкривають нові напрями в науці, започатковують досі невідомі підходи до розв'язання складної проблеми, вивчають ще невідоме або з'ясовують питання, які забезпечують подальше просування у цій проблемі чи галузі. Дисертація Має визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом дослідження. Наприклад, мовні формули - актуальність теми дослідження зумовлюється…; наукова новизна роботи полягає…; аналіз дає підстави зробити висновок, що… - продовжуються і підтверджуються мовними конструкціями, що містять конкретний зміст дослідження.

Тези є одним із найстійкіших жанрів. Вони мають суворо нормативну змістово-композиційну структуру, в якій виділяються: преамбула, основне теоретичне положення, завершальна теза (висновок). Чітке логічне членування змісту тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках - і виділенням абзаців під однією рубрикою.

За змістом тези поділяють на три типи:

1. Тези визначення проблеми (короткий вступ про актуальність теми; огляд існуючих поглядів на проблему чи опис ситуації в предметній галузі; окремі власні думки на цю тему; передбачувані напрями дослідження; висновок).

2. Тези, що висвітлюють результати дослідження

(короткий вступ як постановка проблеми; гіпотеза (у випадку експериментального дослідження); перелік застосованих методів; параметри вибірки; власне результати; інтерпретація і висновки).

3. Тези, що репрезентують нову методику роботи (вступ, що описує сферу застосування методики; опис існуючих методик; опис результатів застосування, методику оцінювання ефективності; висновки).

Мовностилістичне оформлення тез також має відповідати нормам наукового стилю. Це, зокрема, висока насиченість висловлювання предметно-логічним змістом, термінами і абстрактними словами, абсолютна недопустимість емоційно-експресивних означень, метафор, інверсій тощо. Тези повинні мати характер модально стверджувального судження чи висновку, а не конкретно-фактологічної констатації. Твердження у тезах мають бути короткими і місткими, обґрунтованим.

Підручник і посібник як жанри науково-навчального підстилю мають багато спільного і відмінного у текстотворенні. До спільних ознак належать: науковість, об'єктивність викладеного матеріалу, відповідність його навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу, доступність подавання матеріалу, спрямована на активізацію мислення учнів, студентів; поступове і послідовне введення термінологічної лексики; суворе дотримання норм української літературної мови; культура й естетика мовлення.

Відмінність підручника і навчального посібника стосується способів додавання матеріалу і мовного викладу. Підручник містить весь обов'язковий зміст навчального курсу. Навчальний посібник може розглядати не всі розділи, теми, проблеми, а ті, що, на думку автора, потребують особливої уваги, або містити матеріал ширший, ніж передбачає програма. Часто навчальний посібник є першою спробою підручника і в наступних виданнях трансформується в нього.

Існують також студентські наукові жанри.

Реферат - короткий виклад наукової проблеми за одним чи кількома джерелами.

Курсова робота - невелика за обсягом дослідницька робота із значною реферативною частиною.

Дипломна робота - кваліфікаційна науково-дослідницька робота студента, яка готується з метою публічного захисту й отримання освітньо-кваліфікаційного ступеня «спеціаліст». Виконання дипломної роботи та її захист перед державною екзаменаційною комісією є перевіркою підготовки фахівця до самостійної діяльності з обраної спеціальності, його здатності самостійно аналізувати стан проблем у певній галузі науки, розробляти необхідні пропозиції.

Специфіка наукового стилю викладу

Сфера використання наукового стилю - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне його призначення - викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація і систематизація знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки наукового стилю:

- ясність ( понятійність) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- узагальненість понять і явищ;

- об'єктивний аналіз;

- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація і переконливість тверджень;

- однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

- докладні висновки.

Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- великою кількістю наукової термінології;

- наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і значків;

- оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами;

- використанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту;

- монологічним характером текстів;

- переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

* власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який у свою чергу поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

* науково-популярний, метою якого є дохідливий, доступний виклад інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, з використанням у спеціальних журналах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

* науково-навчальний - звертає головну увагу в підручниках, лекціях, бесідах на доступність, логічність викладу, образність і теж не виключає використання елементів емоційності.

13. Поняття методу і методології наукових досліджень

Методологія -- це:

1) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в певній науці;

2) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності.

Методологія науки (rp.methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це система методологічних і методичних принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Філософський рівень методології функціонує у вигляді загальної системи принципів діалектики. Вона формує світоглядну концепцію світової науки, тобто основні вихідні теоретичні положення, які затвердилися в науці і які рівною мірою треба знати: і філософію, і правознавство, і туризмологію, і філологію. У кожній галузі науки є, крім загальних, ще й свої специфічні теоретичні вихідні положення, які становлять її теоретичний фундамент.

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про методи пізнання або систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів. Найчастіше методологію тлумачать як сукупність прийомів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження.

Головна мета методології науки - вивчення і аналіз методів, засобів, прийомів, за допомогою яких отримують нові знання в науці як на емпіричному, так і теоретичному рівнях пізнання. Методологія - це схема, план вирішення поставлених завдань наукового дослідження.

Методологія НД розглядає найбільш суттєві особливості і ознаки методів дослідження, розкриває їх за спільністю і глибиною аналізу. Наприклад, вивчаючи конкретні способи проведення експерименту, спостережень, вимірювання, методологія науки виділяє ті ознаки, які властиві будь-якому експерименту. Найбільш важливим для методології науки є визначення проблеми, побудова предмета дослідження і наукової теорії, перевірка істинності результатів

Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.

Суть методології у її функціях:

- визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ;

- направляє, передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науково-дослідна мета;

- забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;

- допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;

- забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

- створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

Ці ознаки поняття «методологія», що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнен­ня мети і завдань наукового дослідження. Крім того, в розділах основної частини дисертації подають виклад загальної методики і основних методів дослідження, а це потребує ви­значення методологічних основ кваліфікаційної роботи.

Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

Методологія -- вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності -- має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретно-наукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.

Розрізняють три види методології:

1. Філософську або фундаментальну - систему діалектичних методів, які є найзагальнішими і діють на всьому полі наукового пізнання, конкретизуючись і через загальнонаукову, і через часткову методологію.

2. Загальнонаукову, яка використовується в переважній більшості наук і базується на загальнонаукових принципах дослідження: історичному, логічному, системному, моделювання тощо. Сучасні дослідники в наукових розробках віддають перевагу системно-діяльнісному підходу, тобто дослідженню комплексної взаємодії суттєвих компонентів: потреба суб'єкт об'єкт процеси умови результат. Це забезпечує цілісність, комплексність, структурність, взаємозв'язок з зовнішнім середовищем, цілеспрямованість і самоорганізацію дослідження, створює умови комплексного вивчення будь-якої сфери людської діяльності.

3. Частково-наукову (конретнонаукова) - сукупність специфічних методів кожної конкретної науки, які є базою для вирішення дослідницької проблеми.

Філософська, або фундаментальна методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності. Філософська методологія виконує дві функції.

По-перше, вона виявляє сутність наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку відносно практики, суспільства, культури людини.

По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, спирається на розроблені нею світоглядні й загально-методологічні орієнтири та постулати.

Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнаності реального світу, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного тощо. Проблеми наукового пізнання стали предметом постійного протистояння різних наукових поглядів на світ, на сутність науки та знання через антиномію в гносеології - антиномію раціоналізму - емпіризму.

Кожний вид людської діяльності передбачає використання певних способів, прийомів з метою досягнення певної цілі. Специфічними способами, прийомами послуговується і наука я один із видів діяльності людини. Сукупність цих прийомів, способів складають поняття «метод».

Метод (від грецького methodos - шлях до чого-небудь) - в найбільш загальному випадку означає засіб досягнення мети, спосіб дослідження явища, який визначає планомірний підхід до їх наукового пізнання та встановлення істини. Науковий метод - це спосіб пізнання явищ дійсності в їх взаємозв'язку та розвитку, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження і відповідає на запитання: «Як пізнавати?».

Методи відіграють головну роль у методології НД. Будучи сукупністю правил, норм пізнання і дій, водночас методи є системою приписів, принципів, вимог, які повинні орієнтувати у вирішенні конкретного завдання, досягнення результату в будь-якій сфері діяльності.

Функція методу полягає в тому, що з його допомогою отримують нову інформацію про навколишню дійсність, заглиблюються в сутність явищ і процесів, розкривають закони і закономірності розвитку, формування і функціонування об'єктів, які досліджуються. Від якості методу, правильності його застосування залежить істинність отриманого знання. Істинні знання можна одержати лише у випадку застосування правильного методу (методів).

Цю думку ще у ХVІІІ ст.. висловив англійський філософ Френсіс Бекон. Він порівнював правильний метод у науковому пізнанні із світильником, який освітлює подорожньому шлях у темряві. Отже. Не лише результат дослідження, а й шлях, який веде до нього, повинен бути істинним.

Загалом кожен науковий метод має характеризуватися такими рисами:

ясність, тобто загальнозрозумілість методу. Цією рисою один метод відрізняється від іншого;

націленість, тобто підпорядкованість методу досягненню певної мети, розв'язанню певних конкретних завдань;

детермінованість - сувора послідовність використання методу. Іншими словами - максимальна його алгоритмізація;

результативність - здатність методу забезпечувати досягнення певної мети (сюди входить і плідність методу);

надійність - здатність методу з великою ймовірністю забезпечувати отримання бажаного результату;

економічність - здатність методу добиватися певних результатів із найменшими витратами засобів і часу.

Методика дослідження -- це система правил використання методів, прийомів та способів для проведення будь-якого дослідження. Свідоме застосування науково обґрунтованих методів слід розглядати як найсуттєвішу умову отримання нових знань. Дослідник, який добре знає методи дослідження і можливості їх застосування, витрачає менше зусиль і працює успішніше, ніж той, хто у своєму дослідженні спирається лише на інтуїцію або діє за принципом «спроб і помилок». Звісно, що точні і правильні методи - не єдині компоненти, що забезпечують успішність наукового дослідження. Методи не можуть, наприклад, замінити творчу думку дослідника, його здібність аналізувати, робити висновки і передбачення. Але застосування правильних методів спрямовує хід думок дослідника, відкриває перед ним найкоротший шлях для досягнення мети і забезпечує таким чином можливість раціонально витрачати енергію і час науковця. Кожний метод наукового пізнання слід розглядати як систему регулятивних принципів практичної і теоретичної діяльності людини.

Типологія методів наукового дослідження

В сучасному наукознавстві успішно працює багаторівнева методологічна класифікація методів наукового пізнання, згідно з якою за ступенем спільності та сферою дії методи наукового пізнання поділяються на загальні філософські, загальнонаукові, окремо наукові, дисциплінарні та міждисциплінарні методи дослідження.

Загальні методи - це система принципів, прийомів, що мають загальний, універсальний характер, є абстрактними, суворо не регламентовані, не піддаються формалізації та математизації і не замінюють спеціальних методів (методів окремих наук).

Методи окремих наук - це сукупність способів та принципів пізнання, прийомів і процедур дослідження, що застосовуються в тій чи іншій науці.

Загальнонаукові методи дослідження можна класифікувати залежно від рівнів пізнання - емпіричного або теоретичного, на яких вони (методи) застосовуються.

На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент тут наявний, але має підпорядковане значення. Тому досліджуваний об'єкт відображається переважно з боку зовнішніх зв'язків та проявів, що доступні живому спогляданню. Збирання фактів, їх первинний опис, узагальнення, систематизація - характерні ознаки емпіричного пізнання. До основних методів, які використовуються на емпіричному рівні дослідження, можуть бути віднесені: спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент, абстрагування, аналіз і синтез.

Теоретичний рівень дослідження пов'язаний з більш глибоким аналізом фактів, з проникненням у сутність досліджуваних явищ, з пізнанням та формулюванням законів, тобто з поясненням реальної дійсності. До основних методів, які використовуються на теоретичному рівні дослідження, можуть бути віднесені: індукція і дедукція, ідеалізація, формалізація та інші.

Спостереження - це цілеспрямоване, систематичне, планомірне, активне вивчення предметів та явищ реальної дійсності, що знаходяться в природному стані або в умовах наукового експерименту.

Під спостереженням також розуміють апробацію, обґрунтування висунутих гіпотез або проміжних результатів дослідження. Вчений використовує спостереження з метою збору наукових фактів для винайдення способу розв'язання проблеми (висування та доведення гіпотези).

Наукові факти - відбиті свідомістю факти дійсності, причому перевірені, осмислені та зафіксовані мовою науки у вигляді емпіричних суджень.

Порівняння - один із найбільш поширених методів пізнання, який дозволяє встановити подібність та розбіжність предметів та явищ. Недарма говорять, що «все пізнається в порівнянні». У результаті порівняння виявляється те загальне, що притаманне ряду об'єктів.

Різновидом порівняння є аналогія.

Аналогія - метод наукового дослідження; завдяки якому досягається пізнання одних предметів і явищ на основі їх подібності з іншими.

Одним із різновидів методу аналогій є метод моделювання.

Моделювання - метод наукового пізнання, що ґрунтується на заміні предмета або явища, що досліджуються, на їх аналог - модель, що містить істотні риси оригіналу.

Вимірювання - це метод дослідження, за допомогою якого визначається числове значення деякої величини з використанням одиниці вимірювання об'єкта.

Експеримент - метод емпіричного дослідження, що базується на активному та цілеспрямованому втручанні суб'єкта у процес наукового пізнання явищ та предметів реальної дійсності шляхом створення контрольованих та керованих умов, що дозволяють виділяти визначені якості, зв'язки в об'єкті, що досліджується, та багатократно їх відтворювати.

Абстрагування - метод, який дає змогу переходити від конкретних питань до загальних понять і законів розвитку.

Зміст цього методу полягає в суттєвому відволіканні від несуттєвих властивостей, зв'язків, відносин, предметів та в одночасному виділенні, фіксуванні певних сторін цих предметів, які цікавлять дослідника.

Конкретизація - метод дослідження предметів у всій їх різноманітності, у якісній багатогранності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів.

Метод сходження від абстрактного до конкретного є загальною формою руху наукового пізнання - це відображення дійсності в мислені. Згідно з цим методом процес пізнання ніби розпадається на два відносно самостійні етапи: перший етап - від чуттєво-конкретного до його абстрактних визначень; другий етап - сходження від абстрактних визначень об'єкта до конкретного у пізнанні.

Аналіз - метод дослідження, що полягає в уявному або практичному розчленуванні цілого на складові частини, кожна з яких аналізується окремо у межах єдиного цілого.

Синтез - метод вивчення об'єкта у його цілісності, у єдиному взаємному зв'язку його частин. У процесі наукових досліджень синтез пов'язаний з аналізом, оскільки дає змогу поєднати частини предмета (об'єкта чи явища), розчленованого в процесі аналізу, встановити їх зв'язок і пізнати предмет (об'єкт чи явище) як єдине ціле.

Індукція - метод дослідження, при якому загальний висновок про ознаки множини елементів виводиться на основі вивчення цих ознак у частини елементів однієї множини.

Дедукція - метод логічного висновку від загального до часткового, тобто спочатку досліджують стан об'єкта в цілому, а потім його складові елементи.

Метод ідеалізації - конструювання подумки об'єктів, яких немає в дійсності або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації - позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями.

Формалізація - метод вивчення різноманітних об'єктів шляхом відображення їхньої структури у знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад, мовою математики.

Історичний метод дослідження є важливим знаряддям пізнання суспільних явищ та процесів. Його сутність полягає у вивченні всіх явищ та процесів у динамічному розвитку, становленні та у зв'язку з конкретними етапами історії суспільства.

14. Інформаційний підхід

Інформаційний підхід - специфічний сучасний засіб пізнавальної га практичної діяльності, який концентрує увагу дослідника або фахівця на вивченні та використанні всіх видів інформації, інформаційного аспекту будь-яких явищ (що органічно доповнює основні традиційні аспекти дійсності - речовинний та енергетичний). Крім того, інформаційний підхід - один із взаємопов'язаних загальнонаукових підходів, які сформувалися в другій половині XX ст. (системний, структурний, функціональний, модельний, імовірнісний тощо).

Підхід у пізнанні або практичній діяльності - це логіко-методологічне та праксіологічне утворення, яке граничне строго виражає лише загальну спрямованість пізнавального чи практичною ставлення до дійсності, обмежує цю спрямованість, як правило, одним аспектом (у крайньому разі - кількома взаємопов'язаними напрямами), але, на відміну від методу, принципово позбавлене будь-якого обмеження і навіть чіткої фіксації засобів, за допомогою яких відбувається відповідна діяльність. Це означає, що в різних випадках однаковий підхід може реалізовуватися різними методами або їх сукупністю.

Семантичне ядро інформаційного підходу - система сучасних уявлень про інформацію (як явище, що є змістом відповідної загальнонаукової категорії, денотатом терміну «інформація» в його сучасному тлумаченні). Витоки інформаційного підходу - у працях інженерів і математиків, в яких зроблено перші спроби кількісної оцінки інформації в контексті конкретних практичних завдань техніки зв'язку.

Вперше особливу міру кількості інформації запропонував Р. Хартлі (1928), і розвиток окреслених ним ідей зумовив формування нової спеціальної техніко-математичної дисципліни - теорії інформації. Вагому роль у цьому процесі відіграли дослідження американського інженера К. Шеннона (значного поширення в науці набула запропонована ним логарифмічна міра кількості інформації). Розвиток інформаційного підходу почався з технічних дисциплін, які вивчають засоби зв'язку, й історично першими серед них були телеграфія і телефонія.

Теорія інформації дала єдиний підхід до вивчення різних за принципами дії та технічним оформленням засобів зв'язку. Пізніше він був поширений на інші галузі технічного знання - теорію радіотехніки й телебачення, автоматику, вимірювальну техніку тощо. У вимірювальній техніці навіть виник і почав швидко розвиватися новий розділ - теорія вимірювальних інформаційних систем та вимірювально-обчислювальних комплексів. Крім того, сформувалися принципово нова галузь техніки й відповідна самостійна дисципліна - обчислювальна (комп'ютерна) техніка. Якісна новизна пристроїв цієї галузі полягає в тому, що їх призначення - не здійснення роботи або перетворення енергії (як було раніше), а перетворення інформації, виконання певних інформаційних операцій і навіть процесів, що тривалий час було прерогативою лише людини. Значний вплив ця нова галузь техніки мала, зокрема, на розвиток економіки. Прогрес електронної обчислювальної техніки зумовив конституювання інформатики.

Розвиток інформаційного підходу пов'язаний з поширенням його ідей на живу природу, з виникненням у кібернетиці глибоких змістових аналогій між технічними пристроями, живими істотами та соціальними інститутами на базі найзагальніших властивостей процесів управління. Сама сутність життя тепер нерідко співвідноситься не лише з білковим субстратом та передачею спадкової (генетичної) інформації, а головне - з нагромадженням та використанням усіма живими організмами різноманітної інформації в онтогенезі протягом усієї життєдіяльності. Тому інформаційні уявлення почали активно використовувати такі біологічні дисципліни, як генетика (зокрема, молекулярна), ембріологія, еволюційна біологія, екологія, фізіологія нервової діяльності тощо. Дослідження психіки людини дали поштовх швидкому розгалуженню інформаційної проблематики у психології (теорія сенсорної інформації, сприйняття га переробки інформації людиною, інформаційні теорії емоцій, поведінки, пам'яті, інформаційний підхід до роботи мозку). Природним став перехід до проблеми інформаційного моделювання мислення, нові уявлення поширюються в науках про пізнання - фізіологи вищої нервової діяльності, психологи, гносеології, евристиці. Те ж саме відбулося і в наукознавстві, де об'єктом уваги дослідників є не буденне, а наукове пізнання, в деяких медичних дисциплінах - патологи, діагностиці, психіатри, терапії, офтальмологи та ін.

З поглибленням науково-технічної революції дедалі більшого значення набуває інформаційний аспект взаємодії людини з технікою, досліджуваний інженерною психологією. Особлива евристична плідність інформаційного підходу виявилася у галузі наук про суспільство - в соціологи, статистиці, прогностиці, демографи, соціальній психологи, теорії засобів масової інформації, культурологи, мистецтвознавстві, лінгвістиці, педагогіці, соціальній екологи, юриспруденції, військовій науці, теорії розвідки тощо. Розгалуженою є проблематика цього підходу в економічних науках та економіці як сфері людської діяльності, в основу яких покладено теорію економічної інформації. Видами цього родового поняття є, наприклад, інформація на виробництві, а також планова, галузева, констатуюча та управлінська, первинна й похідна, фінансова, банківська, бухгалтерська, торговельна, ринкова, валютна, зовнішньоекономічна інформація тощо.

Дослідження інформаційного аспекту виробництва й обігу матеріальних та інших цінностей органічно пов'язане з вивченням і порівнянням різноманітних інформаційних потоків, з удосконаленням інформаційних систем та їх окремих компонентів, у т.ч. інформаційної ролі людини як творця економіки і суб'єкта економічних відносин. Специфічними є проблеми класифікації та кодування економічної інформації, її зв'язку з іншими видами соціальної інформації, аналізу й реалізації форми документа - важливого носія економічної інформації, використання з цією метою комп'ютерної техніки. У взаємодії з іншими науково-теоретичними та практичними засобами інформаційний підхід сприяє поглибленому розумінню та оптимізації економічної діяльності суспільства. Формування інформаційного підходу було органічно пов'язане з розвитком спеціальних наук про інформацію. Крім згаданих уже теорії інформації та кібернетики, значну роль відіграла інформатика інша характерна особливість доби, що зробила можливим конституювання цього підходу, - помітне поглиблення інтегративних процесів у науці й усій соціальній практиці (разом із розвитком діалектичне протилежної тенденції - диференціації).

За своєю суттю інформаційний підхід - компонент якісно нового загальнонаукового напряму методологи, що формується у період НТР. інформаційний підхід - один із класу сучасних загальнонаукових підходів, він неможливий поза зв'язками з усіма іншими підходами цього типу - системним, структурним, функціональним, імовірнісним, модельним тощо (найбільш визнаний і вивчений з-поміж них - системний підхід). У період зародження інформаційного підходу в ньому домінував кількісний аспект (що було зумовлено специфікою теорії інформації та її тодішньою роллю в дослідженні інформаційних процесів), згодом відбулися істотні зміни.

З переростанням поняття інформації в загальнонаукову категорію акценти у вивченні інформаційних явищ робилися на якісних, сутнісних характеристиках. У сформованому вигляді інформаційний підхід є методологічним засобом, в якому органічно поєднуються змістовно-якісні та формально-кількісні аспекти науково-пізнавальної та практичної діяльності. Принципова схема будь-якої інформаційної взаємодії обов'язково містить джерело інформації, її приймач та канал зв'язку між ними. Додатковими (не завжди обов'язковими) елементами є передавач і перетворювачі форми інформації - на вході (з функцією кодування інформації) та виході (з функцією декодування), завдання перетворювачів - забезпечити оптимальність перебігу інформаційної взаємодії. Тому перший етап аналізу інформаційного аспекту будь-якого конкретного процесу полягає в якісному виділенні кожного з цих об'єктів. Наступний етап - визначення структурно-функціональних детермінант кожного такого компонента зокрема (а також в їх єдності, в загальній схемі), відповідних формально-кількісних параметрів. Важливим завданням реалізації інформаційного підходу є також визначення специфіки типу та виду кожного конкретного вияву інформації, що ставить перед наукою і соціальною практикою завдання безперервного поглиблення типології інформаційних явищ, властивостей, відношень, процесів. Проте цим проблематика інформаційного підходу не вичерпується, навпаки, з типологічних характеристик все лише починається. З ускладненням структури, особливо функцій компонентів інформаційного підходу, виникає потреба в аналізі та врахуванні специфічних чинників і умов інформаційної взаємодії. Найвищий рівень інформаційного підходу передбачає такі складні чинники, як зміст, сенс, цінність інформації, мета її передавання, приймання, нагромадження, переробка та використання, спонукальні мотиви всіх учасників інформаційного процесу тощо. Подібно до будь-якого іншого загальнонаукового засобу, інформаційний підхід, безперечно, не можна відривати від спеціалізованих, більш конкретних інструментів науково-пізнавальної та практичної діяльності або протиставляти їм. В економіці він повинен обов'язково поєднуватися не лише з іншими загальнонауковими підходами (системним, структурним, функціональним, модельним тощо), а й із спеціальними засобами, які враховують особливості саме економічної сфери життя суспільства.

15. Соціологічне дослідження: поняття, функції, види

Соціологічне дослідження є досить складною справою, потребує серйозної і тривалої підготовки. Надійність і цінність отриманої інформації безпосередньо залежить від оволодіння правилами, технологією його підготовки і проведення.

Соціологічне дослідження -- система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.

Основні функції соціологічного дослідження:

-- пізнавальна -- відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток;

-- методологічна -- забезпечує реалізацію міждисциплінарного звґязку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів;

-- практична -- полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами;

-- інформаційна -- сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності;

-- управлінська -- забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний звґязок між субґєктами (владними, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) та обґєктами (населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління, вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємоповґязаних етапи:

1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію -- анкети, бланка інтервґю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо.

2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.

3. Упорядкування та обробка зібраної інформації.

4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

Специфіка кожного з етапів визначається конкретним видом соціологічного дослідження. Їх виділяють залежно від узятих за основу критеріїв. Найважливішими з них є мета дослідження, глибина потрібного аналізу, метод збирання первинної соціологічної інформації, обґєкт дослідження, терміни проведення, відносини між замовником і виконавцем, сфера соціальної дійсності, яку вивчають.

За метою виокремлюють:

-- фундаментальні дослідження -- спрямовані на встановлення та аналіз соціальних тенденцій, закономірностей розвитку і повґязані з вирішенням найскладніших проблем суспільства;

-- прикладні дослідження -- націлені на вивчення конкретних обґєктів, вирішення певних соціальних проблем;

За глибиною аналізу виділяють:

-- пошукові дослідження -- за своїми параметрами є найпростішими, вирішують прості за змістом завдання. Застосовують їх тоді, коли проблема, обґєкт або предмет дослідження належить до маловивчених або взагалі не вивчених. Охоплюють невеликі сукупності, мають спрощені програму та інструментарій. Найчастіше використовують як попередній етап більш глибокого масштабного дослідження, орієнтуючи їх на збирання інформації щодо обґєкта та предмета дослідження, уточнення гіпотез тощо;

-- описові дослідження -- покликані створити відносно цілісну уяву про досліджувані явища, процеси. Проводять відповідно до повної програми, застосовуючи чіткий, детально опрацьований інструментарій, здебільшого тоді, коли обґєктом аналізу є відносно велика спільнота людей, з певними соціальними, професійними і демографічними характеристиками. За структурою, набором процедур є значно складнішими від пошукових досліджень;

-- аналітичні дослідження -- полягають не тільки в описуванні соціальних явищ та їх компонентів, а й у встановленні причин їх виникнення, механізмів функціонування, виокремленні факторів, що забезпечують їх. Підготовка аналітичного соціологічного дослідження потребує значних зусиль, професійної майстерності дослідника -- аналітичних здібностей, вміння інтерпретувати та аналізувати складну соціологічну інформацію, робити виважені висновки.

За методом, застосовуваним у соціологічному дослідженні, виокремлюють опитування і аналіз документів, соціологічне спостереження, соціологічний експеримент.

За затратами часу виділяють довгострокові (терміни проведення -- від 3 років і більше), середньострокові (від 6 місяців до 3 років), короткострокові (від 2 до 6 місяців) та експрес-дослідження (від 1--2 тижнів до 1--2 місяців).

Зважаючи на тип відносин між замовником і виконавцем, соціологічні дослідження бувають держбюджетними і госпрозрахунковими. Держбюджетні дослідження виконують на замовлення державних установ, оплачуються ними; госпрозрахункові -- на замовлення окремих підприємств, організацій, фірм, які й оплачують їх виконання.

Залежно від способу дослідження обґєкта ( у статиці чи динаміці) виділяють разове і повторне соціологічне дослідження. Разове дослідження інформує про стан обґєкта, його кількісні, якісні характеристики на момент дослідження, відображає «моментальний зріз» соціального явища. Дані, що відтворюють зміни обґєкта, їх напрями і тенденції, можуть бути отримані лише за допомогою повторних досліджень, які проводять через певні проміжки часу. Тобто повторні дослідження проводять кілька разів протягом певного часу на підставі єдиної програми та інструментарію. Серед повторних досліджень виділяють панельні (досліджують зміни одного й того самого обґєкта упродовж певного часу, при цьому обовґязковим є збереження однакової вибірки), трендові (досліджують зміни протягом певного часу на тому самому обґєкті без дотримання вибірки), когортні (досліджують специфічні соціальні сукупності -- когорти -- впродовж певного часу).

Щодо обґєкта пізнання дійсності виокремлюють соціологічні дослідження у сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури, охорони здоровґя тощо.

За системою вибору одиниць обґєкта соціологічні дослідження поділяються на монографічні, суцільні та вибіркові. Монографічні дослідження спрямовані на вивчення певного соціального явища або процесу на одному обґєкті, який виступає представником цілого класу подібних обґєктів. У суцільних дослідженнях обстежують усі, без винятку, одиниці обґєкта. Оскільки вони потребують багато часу, значних людських і матеріальних ресурсів, їх проводять рідко. З метою прискорення їх і скорочення витрат найчастіше використовують вибіркові дослідження. Вони обстежують не всі одиниці, що є обґєктом дослідження, а лише їх частину. Мета вибіркового дослідження -- на підставі певної кількості обстежених одиниць обґєкта (кількість і характеристику їх визначають за допомогою спеціальних правил, математичних прийомів) скласти висновки щодо досліджуваного явища як цілого.

Своєрідне місце у цій класифікації посідають пілотажні (пробні) соціологічні дослідження, які дають змогу оцінити якість інструментарію (анкет, опитувальних листів, протоколів спостереження, процедур, аналізу документів тощо), а також внести необхідні корективи у нього. Наслідки цих досліджень, зафіксовані у робочих документах, впливають на поліпшення методик, інструкцій щодо відбору та організації збирання вихідних даних.

16. Робочий план соціального дослідження

Вибірка. Особливе значення в соціологічному дослідженні відводиться вибірці. Це обумовлено тим, що об'єкт дослідження найчастіше нараховує сотні, тисячі, десятки або сотні тисяч людей. Всі вони не можуть бути опитані. Тому при підготовці дослідження важливо так сформувати вибірку, щоб вона була і економічною, і презентативною, тобто вона має правильно відбивати всі характеристики генеральної сукупності, із якої вона походить. Репрезентативність забезпечується дизайном вибірки (стратегією і процедурами її формування) і розрахунком її мінімального обсягу, який здатний забезпечити необхідну точність результатів. Економічність (ефективність) вибірки пов'язується з вартістю вибіркового дослідження.

Рис. 1

Генеральною сукупністю називають об'єкт дослідження, на який розповсюджуються висновки соціологічного аналізу. Генеральні сукупності ділять на кінцеву і (практично) безкінцеву, конкретні і гіпотетичні, однорідні і неоднорідні.

Вибіркова сукупність -- це певне число елементів генеральної сукупності, відібрані за суворо заданим правилом. Елементи вибіркової сукупності (респонденти, документи, що аналізуються і т. п.), які підлягають вивченню (опитуванню, інтерв'юванню) називають одиницями аналізу. Ними можуть виступати окремі люди, їх групи, трудові колективи.

В соціологічній практиці застосовуються різноманітні способи вибірки: простий випадковий відбір, багатоступеневий, систематичний, стратифікований, кластерний (гніздовий), квотний та ін. Зупинимось коротко на їх характеристиці.

Простий випадковий відбір передбачає, що всі елементи генеральної сукупності одержують однакову ймовірність попадання у вибірку. При цьому береться до уваги, що:

* генеральна сукупність є однорідною;

* всі її елементи є доступними для дослідження в однаковій мірі;

* в наявності є повний список елементів, що становлять генеральну сукупність;

* до цього списку застосовуються процедури випадкового відбору (з використанням таблиць або генераторів випадкових чисел).

Багатоступеневий відбір застосовують стосовно великих генеральних сукупностей із складною структурою. Для цього генеральну сукупність структурують, розбиваючи її на кінцеве число підсукупностей. Утворюються нова, конкретна і кінцева, генеральна сукупність, елементами (одиницями відбору) якої є виділені підсукупності. Серед них вибираються одиниці аналізу. Ця операція може повторюватися декілька разів, поки не будуть виявлені підсукупності, доступні для безпосереднього вивчення. Як правило, на останній ступені одиниці відбору збігаються з одиницями аналізу.

Систематичний відбір -- це відбір із списку з певним "кроком" (наприклад, через 10,20,50 і т. д. чоловік).

Стратифіковані вибірки застосовують до неоднорідних генеральних сукупностей і в тих випадках, коли списки об'єктів легше одержати частинами ніж по всій генеральній сукупності в цілому. У випадку стратифікованого випадкового відбору обсяг вибірки ділиться між стратами пропорційно їх чисельності, і потім із кожної страти вибирається проста випадкова вибірка.

В кластерному відборі в якості одиниць дослідження відбираються не окремі респонденти, а цілі групи або колективи.

В цілеспрямованій вибірці найчастіше використовуються методи стихійної вибірки, основного масиву і квотної вибірки, "снігового клубка", доступні вибірки та ін. Метод стихійної вибірки -- це звичайне поштове опитування телеглядачів, читачів газет, журналів. Тут наперед неможливо визначити структуру масиву респондентів, які заповнять і відправлять поштою анкети.

Метод основного масиву зазвичай застосовується при проведенні пілотажного або розвідувального дослідження на невеликих генеральних сукупностях, для яких немає сенсу проводити вибіркове дослідження. Він практикується при постановці якогось конкретного запитання.

Метод квотної вибірки часто застосовується при вивченні громадської думки.

Метод доступної вибірки застосовується при дослідженнях генеральних сукупностей, які є досить складними для дослідження іншими методами. Зазвичай це гіпотетичні генеральні сукупності -- аудиторія ЗМІ (яка опитується безпосередньо за допомогою ЗМІ), споживачі певних товарів (опитуються в точках торгівлі), члени релігійних конфесій.

Щодо метода "снігового клубка", то він являє собою щось середнє між методом доступної вибірки і основного масиву. Він застосовується до малочисельних гіпотетичних генеральних сукупностей (наприклад, експертів з якоїсь вузької проблеми).

Теорія вибірки в соціологічних дослідженнях передбачає систему розрахунків і формул для оцінювання помилок вибірки і вираховування необхідного обсягу вибірки, використання яких соціологом може забезпечити бажаний ступінь точності результатів дослідження.

17. Розробка інструментарію соціологічного дослідження

У ході підготовки дослідження важливе місце займає розробка інструментарію: анкет, бланків-інтерв'ю, облікових карток або щоденників спостережень, наявність фото-, кіно-радіоапаратури і т.д. Крім них необхідні й інші методичні та допоміжні матеріали: інструкції анкетерам і інтерв'юерам, рекомендації з обробки та вибракуванню анкет, кодифікатори (якщо обробка здійснюється на ЕОМ) і ін.

Зупинимося на характеристиці найбільш поширеного в соціології виду дослідження - анкетуванні. Що являє собою анкета і які вимоги до неї?

Анкета - найбільш широко розповсюджений інструмент соціологічного аналізу.

Існують певні правила складання анкети, вимоги до неї. Лише при дотриманні цих умов можливо отримати об'єктивні кількісно-якісні характеристики предмета аналізу.

Правила складання анкети:

Починатися анкета повинна з короткого звернення до учасника опитування, в якому вказується:

- Ким і з якою метою проводиться анкетування;

- Як заповнюється і як повертається заповнена анкета;

- Висловлюється прохання взяти участь в опитуванні.

Після звернення слід основна частина анкети, що складається з цільових питань, які можна розділити на три категорії:

а) контактні - вони потрібні для залучення уваги респондентів до опитування;

б) основні - спрямовані на отримання головної інформації, необхідної для вирішення завдань дослідження;

в) заключні - вони знімають психологічну напругу у респондента, створюють впевненість у корисності проведеного опитування.

Завершується анкета паспортички - кілька питань, що стосуються соціально-демографічних особливостей опитаних (стать, вік, освіта, місце проживання).

Правильно оформлена анкета повинна закінчуватися висловленням подяки респонденту за участь в опитуванні (наприклад, "дякую за участь" або "дякуємо за співпрацю").

Існують і певні вимоги до питань анкети:

Всі питання повинні бути чітко сформульовані та зрозумілі респонденту (включаючи використовувані терміни).

Питання не повинні перевищувати можливості пам'яті та компетентності опитуваного (респондента).

Не повинно бути перевантаженість варіантами відповідей, запропонованих в анкеті.

Питання не повинні викликати негативних емоцій і зачіпати самолюбство респондента.

В анкетах використовуються різні види питань:

а) основні і додаткові запитання. Перші розкривають основну проблему дослідження, другі допомагають вирішити додаткові завдання.

б) за формою питання анкети можуть бути відкриті, закриті та змішані.

Закритим називається таке питання, на який запропоновано повний набір варіантів відповіді. Респондент, прочитавши його, повинен лише підкреслити той варіант, який відповідає його думку.

Відкритий питання не містить варіантів відповіді, і опитуваному пропонується самому сформулювати і вписати відповідь.

Змішана форма питання використовується, коли після запропонованих варіантів відповіді залишається порожня графа, куди респондент може за необхідності записати свій варіант відповіді.

в) прямі і непрямі питання.

Прямі питання спрямовані на вираження відносин респондента до різних сторін аналізованої проблеми. Вони припускають, що респондент висловить свою власну позицію.

Непрямі питання зазвичай задаються тоді, коли прямі питання не цілком зручні - це ситуації, що стосуються приватних, інтимних сторін життя людини, коли можна припустити, що на прямі питання не будуть дані щирі відповіді.

г) контрольні питання, які дозволяють уточнити правдивість відповідей, визначити їхню щирість і достовірність.

д) функціонально-психологічні питання (особливо, якщо анкета має значний об'єм). Вони бувають двох видів:

- Контактні - покликані зацікавити респондента, спонукати його прийняти участь в анкетуванні;

- Буферні - служать для перемикання уваги респондента при переході від однієї теми до іншої.

е) питання-фільтри. Вони потрібні, щоб «відсіємо» або, навпаки, вибрати з усіх респондентів потрібних (компетентних) людей для відповіді на які-небудь особливі питання.

...