Наукознавство як система знань

Для успішного проведення анкетування важливо вміти використовувати різні форми його організації (індивідуальне чи групове, очне або заочне), враховуючи їхні переваги й недоліки. Так, при груповому анкетуванні, як правило, буває 100%-е повернення анкет, а при індивідуальному повернення набагато менше. При груповому анкетуванні є можливість опитати відразу цілу групу людей, але щирість відповідей може бути меншою, ніж при індивідуальному. Проводячи заочне анкетування (наприклад, пресовий опитування), слід пам'ятати, що в ньому візьмуть участь, як правило, тільки люди, дуже зацікавлені досліджуваної проблемою.

Після завершення збору соціологічної інформації її необхідно обробити. Обробка анкетної інформації починається з вибракування зібраного матеріалу. Анкети необхідно перевірити на точність і повноту заповнення. Склалося правило: якщо відсутні відповіді (або неправильно виконані) на 30% питань і більше, анкета вибраковується і не підлягає обробці. Інакше результати та висновки дослідження будуть неточні, а то й зовсім неправильні.

Невеликі анкетні масиви (до 300 примірників) можна обробляти вручну, а великі - з використанням техніки. У цьому випадку необхідні додаткові процедури: кодування інформації, підбір програми обрахунку і т.д.

У будь-якому випадку необхідно починати з процедури кількісного узагальнення та впорядкування первинної інформації, що міститься в анкетах. Тут в першу чергу використовується побудова таблиць розподілів, а також схем і графіків.

Після отримання результатів математичного обрахунку дослідник може приступати до аналізу соціологічних даних та їх інтерпретації. Глибина аналізу, науковість, об'єктивність і повнота інтерпретації залежать від компетентності дослідника, рівня його суспільствознавчої та спеціальної підготовки, вміння застосовувати знання до аналізу соціальної реальності.

На заключному етапі дослідження його результати оформляються документально у вигляді звіту, додатки до нього та аналітичної довідки.

Звіт повинен включати обґрунтування актуальності дослідження та його характеристику (цілі, завдання, вибіркову сукупність і т.д., аналіз емпіричного матеріалу, теоретичні висновки і практичні рекомендації). Додаток до звіту включає методичні та допоміжні документи (анкети, інструкції тощо).

18. Методи соціологічних досліджень

Однією з найважливіших умов пізнання в управлінській діяльності є інформація про соціальні процеси, що відбуваються в колективах. І якщо схема надходження інформації про економічні процеси і явища, їх джерела і засоби забезпечення ними досить чітко відпрацьовані, то цього не можна сказати про соціологічну інформацію. Така інформація може бути отримана за допомогою соціологічних досліджень.

Соціологічні дослідження на сучасному етапі знаходять усе більш широке застосування в процесах державного управління.

Вони являють собою процедури аналізу соціальної діяльності, що дозволяє систематизувати дані про досліджувані соціальні явища і процеси, їхні зв'язки, відносини і залежності.

Цілі соціологічних досліджень можуть бути прикладними і теоретичними. У залежності від мети розрізняють емпіричні (конкретні) і теоретичні дослідження. Так, працівники органів державного управління, що вирішують конкретні питання, проводять соціологічні дослідження для вирішення практичних задач і регулювання соціальних процесів у трудових колективах.

Наукові установи виявляють більш загальні соціальні закономірності, що можуть знайти підтвердження й на інших об'єктах. Дослідження можуть мати і двоякі цілі, коли одночасно зважуються як теоретичні, так і практичні завдання.

Методика соціологічного дослідження - це сукупність наукових методів збору, обробки і аналізу реальної дійсності за допомогою інформації, що дозволяє реалізувати цілі та завдання.

При цьому до соціальних факторів відносять поводження індивідів соціальних груп: матеріальні і духовні продукти людської діяльності, судження, оцінки, думки людей, тобто їх вербальні дії.

На початковому етапі складається програма, яка являє собою загальний контур дослідження. Тут формулюється проблема, мета і завдання дослідження, уточнюються основні поняття, а також формулюються гіпотези про взаємозалежні досліджувані явища.

Об'єкт дослідження - це сукупність людей, з якою пов'язана соціальна проблема.

Предмет дослідження - характеристики якості об'єкта, що відбивають досліджувані соціальні процеси.

Кожне соціологічне дослідження припускає добір методів аналізу визначеного об'єкта.

Метод соціологічного дослідження - це спосіб отримання необхідної інформації про соціальні процеси. Розрізняють методи збору первинної інформації і методи її обробки.

Найчастіше застосовують наступні методи збору первинної інформації:

спостереження;

вивчення документів;

анкетування;

інтерв'ювання;

соціометричний метод;

соціальний експеримент.

У залежності від мети дослідження керівник відбирає ті методи збору первинної інформації, що надають можливість одержати досить представницькі дані при мінімальних витратах праці і часу.

Методи збору інформації

Хронологічно першим методом є спостереження, тобто безпосереднє цілеспрямоване сприйняття і реєстрація соціальних процесів. Застосування цього методу дозволяє одержати знання про події, факти, про відкриту поведінку людей. За допомогою спостереження у дослідника складається враження про об'єкт аналізу.

Залежно від положення спостерігача відносно до досліджуваного колективу розрізняють включне і невключне спостереження. Включне спостереження - коли спостерігач є членом даного колективу. При невключному - спостерігач не є членом колективу, тобто він спостерігає немовби збоку.

Спостереження буває відкритим, коли колектив знає про проведення дослідження, й інкогніто, коли люди не знають про факт спостереження.

Метод спостереження доцільно застосовувати на початковому етапі дослідження, наприклад, при складанні програми, коли треба одержати попередні дані про об'єкт, уточнити проблему, сформулювати гіпотезу. Надійність інформації при спостереженні залежить від способу реєстрації, від якості запису.

Другим у хронологічному порядку йде вивчення документів, які можуть бути в різних формах: письмовій, іконографічній (кіно-, відео- і фотодокументи, твори живопису і т. ін.) і фонетичній (магнітофонні записи, диски, пластівки тощо). Залежно від джерела інформації, документи поділяються на первинні, що складаються на базі прямого спостереження чи опитування, і вторинні, що представляють собою обробку, узагальнення, виконані на базі даних первинних джерел.

Під час аналізу застосовується безліч способів обробки документів і даних, що вони містять, аж до математичних. Аналіз документів дає можливість виявити закономірності, що мають місце в досліджуваній сукупності.

Анкетування. Перевагою анкетування є можливість отримання значного обсягу інформації в порівняно короткий час і досить об'єктивно. Однак значний час витрачається на розробку анкети й обробку заповнених анкет.

Анкета являє собою сукупність упорядкованих за формою і змістом запитань. Дослідник пропонує респондентам відповісти на запитання анкети. Вони бувають закриті і відкриті. Закриті запитання вимагають однозначної відповіді, наприклад, "так" чи "ні". У відкритих респондент сам формулює відповідь. Останнім часом одержали поширення анкети, що передбачають готові варіанти відповідей. Респонденту досить підкреслити ту відповідь, яка найбільш підходить з його точки зору. Такі анкети значно легше обробляються, зберігаючи високий рівень об'єктивності, оскільки вони анонімні.

Під час підготовки анкети необхідно враховувати наступні характеристики:

запитання повинні відповідати цілям і завданням дослідження;

формулювання запитань повинне бути зрозумілим;

запитання повинні бути короткими;

запитання повинні стимулювати респондента до активної участі в опитуванні;

запитання не повинне нав'язувати респонденту ту чи іншу відповідь;

у відповіді необхідно дотримувати баланс можливих позитивних і негативних відповідей.

Анкета не являє собою просту суму запитань, а повинна мати певну структуру. Як правило, анкета складається з трьох частин: вступної, основної і паспортички. У вступній частині дослідник звертається до респондентів з роз'ясненням мети анкетування, вказує на анонімність, напрямок використання результатів і правила заповнення анкети. В основній частині містяться питання про факти, поводження, мотиви, оцінки і думки респондентів. Саме ця частина анкети визначає мету і завдання дослідження. В останній частині дається так звана паспортичка, що складається таким чином, щоб неможливо було визначити респондента. Сфера застосування анкетування практично не обмежена.

Інтерв'ювання доцільно застосовувати при складанні програми дослідження, а також коли необхідно швидко одержати інформацію про якесь явище чи події. Бесіда з окремими працівниками чи представниками громадських організацій допомагає засвоїти специфіку досліджуваного колективу й окремих його особистостей.

Під час проведення інтерв'ю не слід запитувати про те, що можна довідатися з форми статистичної звітності й інших документів. Важливо вибрати зручний час і місце проведення інтерв'ювання. Це допоможе виявити щиру думку респондентів, яка іноді стримується несприятливими для них умовами. Сюди ж можна віднести присутність інших особистостей бесіди, дефіцит часу і т. ін. У цих випадках респонденти можуть висловити не свою особисту думку, а ховати її за найбільш поширеними. Важливо також створити дружню атмосферу, щоб привабити до себе співрозмовника. Корисно та зручно використовувати магнітофон, але він може відштовхнути респондента і знизити об'єктивність інформації, отриманої в результаті інтерв'ю.

Визначте для себе ще раз: в яких випадках краще проводити інтерв'ювання, а не анкетування

Соціометричний метод. Термін "соціометрія" означає вимір ступеня дружніх відносин. Перевагою соціометрії є можливість виявлення взаємних симпатій та антипатій між членами колективу і на цій основі отримати кількісну оцінку міжособистісних відносин у ньому. Цей метод застосовується у таких первинних колективах як бригада, відділ, група.

Умовою отримання достовірної інформації є щирість респондентів. Для її досягнення опитуваних попереджають, що їхні відповіді не підлягають розголошенню. Іншою умовою вірогідності є чітке позначення для респондентів границь вибору, тобто формальний колектив.

Соціометричний метод припускає два способи: графічний і цифровий.

19. Види опитування

Метод опитування - психологічний вербально-комунікативний метод, який полягає у здійсненні взаємодії між психологом і суб'єктом за допомогою одержання від суб'єкта відповідей на поставлені запитання. Іншими словами, опитування представляє собою спілкування психолога і респондента, в якому головним інструментом виступає заздалегідь сформульоване питання.

Суть методу опитування

Опитування можна розглядати як один з найпоширеніших методів отримання інформації про суб'єктів - респондентів опитування. Опитування полягає в ставленні людям спеціальних питань, відповіді на які дозволяють досліднику отримати необхідні відомості залежно від завдань дослідження. До особливостей опитування можна зарахувати його масовість, що викликано специфікою завдань, які ним вирішуються. Масовість обумовлюється тим, що психолога, як правило, потрібне отримання відомостей про групу індивідів, а не вивчення окремого представника.

Опитування поділяють на стандартизовані і нестандартизовані. Стандартизовані опитування можна розглядати як суворі опитування, що дають перш за все загальне уявлення про досліджувану проблему. Нестаидартизовані опитування менш суворі в порівнянні з стандартизованими, в них відсутні жорсткі рамки. Вони дозволяють варіювати поведінку дослідника в залежності від реакції респондентів на питання.

При створенні опитувань спочатку формулюють програмні питання, відповідні задачі рішення, але які доступні для розуміння лише фахівцям. Потім ці питання переводяться в анкетні, які сформульовані на доступному неспеціалістові мові.

Види опитувань

Анкетування

Особистісні тести

Інтерв'ю.

Питання

Правила складання питань

Кожне питання має бути логічним і окремим.

Небажано вживання спеціальних, специфічних термінів.

Питання повинні бути короткими.

Питання повинні бути конкретними.

Питання не повинні містити підказку.

Формулювання питання має запобігти отримання шаблонних відповідей.

Мова питань не повинен викликати відразу (наприклад, бути занадто експресивним).

Неприпустимі питання сугестивного (внушающего) характеру.

Види питань відповідно до вирішуваних задач

Закриті - відкриті

Закриті (структуровані) питання припускають вибір відповіді з списку. Закриті питання можуть бути дихотомічними («так / ні») або ж з множинним вибором, тобто надавати більше двох варіантів відповіді. Відповіді на закриті питання легко піддаються обробці; недоліком ж можна вважати високу ймовірність необдуманості відповідей, випадкових їх вибір, автоматизм у респондента.

Відкриті (неструктуровані) питання не містять ніяких заготовлених відповідей, а респондент відповідає у вільній формі. Дані, отримані з відповідей на такі питання, обробляти важче, ніж у випадку з закритими питаннями.

Суб'єктивні - проективні

Суб'єктивні питання запитують респондента про його ставлення до чого-небудь або про його поведінку в певній ситуації.

Проективні питання запитують про третій особі, не вказуючи на респондента.

Переваги опитувань полягають у тому, що вони дають дослідникові інформацію, яку неможливо отримати іншим чином. Опитування може виступати як засіб збору первинної інформації і служити для уточнення і контролю даних інших методів.

Недоліки цього методу криються в суб'єктивності отриманих даних, які багато в чому засновані на самоспостереження опитуваних.

20. Метод анкетування

Метод анкетування - психологічний вербально-комунікативний метод, в якому в якості засобу для збору відомостей від респондента використовується спеціально оформлений список питань - анкета. Анкетування - опитування за допомогою анкети.

Суть методу анкетування

Анкетування в психології використовується з метою отримання психологічної інформації, а соціологічні та демографічні дані грають лише допоміжну роль. Контакт психолога з респондентом зведений тут до мінімуму. Анкетування дозволяє найбільш жорстко слідувати наміченим планом дослідження, так як процедура «питання-відповідь» суворо регламентована.

За допомогою методу анкетування можна з найменшими витратами отримати високий рівень масовості дослідження. Особливістю цього методу можна назвати його анонімність (особистість респондента не фіксується, фіксуються лише його відповіді). Анкетування проводиться в основному у випадках, коли необхідно з'ясувати думки людей з якихось питань і охопити велику кількість людей за короткий термін.

Піонером використання анкети в психологічному дослідженні вважають Ф. Гальтона, який у своєму дослідженні впливу спадковості і середовища на рівень інтелектуальних досягнень за допомогою анкети опитав сотню найбільших британських учених.

Види анкетування

За кількістю респондентів

Індивідуальне анкетування (один респондент)

Групове анкетування (кілька респондентів)

Масове анкетування (від сотні до тисяч респондентів)

По повноті охоплення

Суцільне (опитування всіх представників вибірки)

Вибіркове (опитування частини вибірки)

За типом контактів з респондентом

Очне (у присутності дослідника-анкетера)

Заочне (анкетер відсутній)

Розсилка анкет поштою

Публікація анкет в пресі

Публікація анкет в інтернеті

Вручення і збір анкет за місцем проживання, роботи і т. д.

Онлайн анкетування

Із зростанням популярності Інтернету все більш затребуваним способом збору даних стає онлайн анкетування. Дизайн онлайн опитувальників часто впливає на результат опитування. До таких факторів дизайну відносять якість керівництва опитувальників, доступні формати представлення даних (питань), способи управління, пропрацьованність і етичні складові опитувальника.

Ряд сайтів дає безкоштовну можливість створити онлайн опитувальник і зібрати дані:

BuddyQuiz. Обмеження: до 10 питань, вибір з 4 відповідей на кожному кроці.

SurveyMonkey.com. Користувачі обмежені збором інформації про 100 респондентів.

21. Особисті тести

Тести особистості призначені для виявлення і оцінки особливостей ментальних здібностей або інтелекту; вони поділяються на тести дії (цільові особистісні тести) і ситуаційні тести, призначені для оцінки прийняття рішення піддослідним в експериментальній (специфічної) ситуації.

До тестів дії (цільовим особистісним тестів) можна віднести:

1. Тест структури інтелекту (Р. Амтхауер, 1953), модифікація - Методика дослідження особливостей мислення (міоми).

2. Прогресивні матриці Равена (Дж.К.Равен, 1936) - оцінка особливостей та рівня інтелекту.

3. Корректурная проба - оцінка концентрації і стійкості уваги (Б. Бурдон, 1895).

4. Тест пам'яті Мейли - оцінка зорової, слухової пам'яті.

5. Шкала оцінки Озерецкого - оцінка рухових вмінь і окремих компонентів моторики (Н. І. Озерецкий, 1923).

6. Тест «Спіраль» - оцінка рухових функцій.

7. Тест «Лінеограмми» - оцінка переключення уваги, пластичності розумових функцій.

8. Тест «Комбінаторні здібності».

9. Тест «Встановлення закономірностей» - оцінка уваги, пам'яті, логічного мислення.

10. Тест «Червоно-чорні таблиці» - оцінка переключення уваги.

11. Тест «переплутав лінії» - оцінка стійкості уваги.

12. Корректурная проба: «Інформаційний пошук» - оцінка короткочасної пам'яті, уваги.

13. Тест «Умовиводи» - оцінка логічного мислення.

14. Тест «Компаси» - оцінка просторової уяви.

До ситуаційних тестів, що досліджують прийняття рішення піддослідним в експериментальній ситуації, можна віднести:

1. Методику «Дилема вибору» (Н. Коган, М. Уоллелч), що представляє собою оцінку стратегії поведінки випробуваного і прогноз його стилю прийняття рішення за допомогою вибору та опису їм 12 життєвих ситуацій.

2. Метод послідовної динамічної оцінки - МПДО (Б. Я. Шведін, 1989).

3. Автоматизовану діагностичну ситуаційну гру «ТЕСТ», «РИТМ», що складається з семи субтестів, що оцінюють стан, інтелект і результативність специфічної гри (І. Н. Носса, Є. В. Суслов, 1990)

22. Метод інтерв'ю

Метод інтерв'ю - психологічний вербально-комунікативний метод, який полягає у проведенні розмови між психологом і суб'єктом по заздалегідь розробленому плану.

Суть методу інтерв'ю

Метод інтерв'ю відрізняється суворою організованістю і нерівноцінністю функцій співрозмовників: психолог-інтерв'юер ставить запитання суб'єкту-респонденту, при цьому він не веде з ним активного діалогу, не висловлює своєї думки і відкрито не виявляє своєї особистої оцінки відповідей випробуваного або заданих питань.

У завдання психолога входить зведення свого впливу на зміст відповідей респондента до мінімуму і забезпечення сприятливої атмосфери спілкування. Мета інтерв'ю з точки зору психолога - одержати від респондента відповіді на питання, сформульовані відповідно до завдань всього дослідження.

Види інтерв'ю

За ступенем формалізації

Стандартизоване, або формалізоване, інтерв'ю. У такому інтерв'ю заздалегідь визначені формулювання питань та послідовність, в якій вони задаються.

Нестандартизоване, або вільне, інтерв'ю. При такому інтерв'ю психолог слід лише загальному плану, сформульованому відповідно завданням дослідження, задаючи питання по ситуації. Завдяки своїй гнучкості розташовує до хорошого в порівнянні зі стандартизованим інтерв'ю контакту між психологом і респондентом.

Полустандартізірованное, або сфокусоване, інтерв'ю. При проведенні даного виду інтерв'ю психолог керується переліком як строго необхідних, так і можливих питань.

За стадії дослідження

Попереднє інтерв'ю. Використовується на стадії пілотажного дослідження.

Основна інтерв'ю. Використовується на стадії збору основних відомостей.

Контрольне інтерв'ю. Використовується для перевірки спірних результатів і для поповнення банку даних.

За кількістю учасників

Індивідуальне інтерв'ю - інтерв'ю, в якому бере участь тільки кореспондент (психолог) і респондент (випробуваний).

Групове інтерв'ю - інтерв'ю, в якому бере участь більше двох осіб.

Масове інтерв'ю - інтерв'ю, в якому беруть участь від сотні до тисяч респондентів. В основному використовується в соціології.

Різні типи вибірки

Вибіркове спостереження -- такий вид несуцільного спостереження, при якому обстежуються не всі елементи сукупності, що вивчається, а лише певним чином дібрана їх частина. Сукупність, з якої вибирають елементи для обстеження, називається генеральною, а сукупність, яку безпосередньо обстежують, -- вибірковою.

Різновиди вибірок

Формування вибірки -- не безладний процес. Ця дія виконується за певними правилами. Передусім визначається основа вибірки. У сукупностях, які складаються з «фізичних» елементів, одиниця основи може репрезентувати або окремий елемент сукупності, або певне їх угруповання. Наприклад, вивчається використання комбайнів. Загальна їх кількість N розподілена за М бригадами, кожна з них має Njn комбайнів із загального їх числа N, у другому -- m бригад із загального їх числа M. комбайнів. Одиницею основи вибірки може бути комбайн або бригада. Відповідно формується вибіркова сукупність: у першому випадку вибирається

Найпростішою основою вибірки є перелік елементів генеральної сукупності, пронумерований від 1 до N. Простими вважаються також набори звітів, анкет, карток тощо.

На практиці досліджувані сукупності мають, як правило, не одну, а низку альтернативних основ для вибірки. Наукове обґрунтування та правильний вибір основи -- перша передумова забезпечення репрезентативності результатів вибіркового спостереження.

Від основи вибірки залежить спосіб добору елементів сукупності для обстеження. Найчастіше використовують способи добору: простий випадковий, механічний, розшарований (районований), серійний.

Простий випадковий добір провадиться жеребкуванням або за допомогою таблиць випадкових чисел. Це класичний спосіб формування вибіркової сукупності, який передбачає попередню досить складну підготовку до формування вибірки. Для жеребкування на кожну одиницю генеральної сукупності необхідно заготувати відповідну фішку; при використанні таблиць випадкових чисел усі елементи цієї сукупності мають бути пронумеровані. У великих за обсягом сукупностях така робота здебільшого недоцільна, а часом і неможлива. Тому на практиці застосовуються інші різновиди випадкових вибірок.

Механічний добір. Основа вибірки -- упорядкована множина елементів сукупності. Добір елементів здійснюється через рівні інтервали. Крок інтервалу обчислюється діленням обсягу сукупності N на передбачений обсяг вибірки n. Початковий елемент вибірки визначається як випадкове число всередині першого інтервалу, другий елемент залежить від початкового числа й кроку інтервалу. Так, для частки вибірки кроком інтервалу є число =, тобто у вибірку має потрапити кожний двадцятий елемент. Якщо початковий елемент -- випадкове число 7, то другим елементом буде 7 + 20 = 27, третім -- 27 + 20 = 47 і т. д.

Механічна вибірка порівняно з простою випадковою ефективніша, її простіше здійснити. Проте за наявності циклічних коливань значень ознаки, цикл коливань яких збігається з інтервалом, можливий зсув вибіркових оцінок. Похибку механічної вибірки обчислюють за формулою похибки безповторної вибірки.

Вивчаючи безперервні в часі процеси, зокрема технологічні (структури затрат робочого часу, використання виробничого устаткування), проводять моментні спостереження. Суть їх -- у періодичній фіксації стану процесу на певні моменти часу, які вибирають за схемою випадкової або механічної вибірки (через певні інтервали часу).

На етапі підготовки моментних спостережень визначають перелік можливих варіантів стану процесу, наприклад перелік причин простоїв устаткування. Під час обстеження певної сукупності одиниць устаткування, скажімо, верстатів, у визначені моменти часу фіксується, працює r-й верстат чи ні (якщо ні, зазначаються причини простою). Припустимо, що в цеху працюють 10 верстатів і за 8-годинну зміну через кожні півгодини проводилась реєстрація використання цих верстатів. Було зроблено 160 записів (2 · 8 · 10), у 144 випадках зазначено, що верстат працював, у 16 -- не працював. Частка працюючих верстатів становить 0,9, дисперсія частки -- 0,9 Ч 0,1 = 0,09. Із імовірністю 0,954 гранична похибка вибірки , або 4,6%. Отже, частка працюючих верстатів за зміну становила не менш як 90 - 4,6 = 85,4%.

Щодо повноти охоплення елементів сукупності, то моментне спостереження суцільне, воно вибіркове впродовж часу, бо охоплює не весь час роботи устаткування, а лише певні моменти. У разі правильної організації моментні обстеження забезпечують досить точні результати швидко і з меншими витратами, ніж при суцільному спостереженні.

Розшарований (районований, типовий) добір -- це спосіб формування вибірки з урахуванням структури генеральної сукупності. На відміну від простого випадкового та механічного добору, які проводяться в цілому по генеральній сукупності, розшарований передбачає її попередню структуризацію й незалежний добір елементів у кожній складовій. Обсягом розшарованої вибірки є сума частинних вибірок , тобто , де m -- число складових (груп, типових районів тощо).

Похибку розшарованої вибірки обчислюють, використовуючи середню з групових дисперсій . Якщо сформовані групи об'єднують «схожі» елементи, а групові середні величини помітно різні, варіація ознаки в групах буде значно меншою, ніж по сукупності. У такому разі <, а отже, похибка розшарованої вибірки порівняно з простою випадковою чи механічною буде менша:

Для того щоб забезпечити більшу точність розшарованої вибірки, слід обґрунтувати ознаку розшарування сукупності, число складових частин m, обсяг частинних вибірок і спосіб добору. Зменшення варіації ознаки при розшаруванні сукупності можливе за умови, що ознака розшарування сукупності корелює з ознакою, характеристики якої оцінюються. ці ознаки співвідносяться як причина й наслідок.

Використання того чи іншого способу формування вибіркової сукупності залежить від мети вибіркового обстеження, можливостей його організації та проведення. Іноді поєднуються різні способи добору: механічний і серійний, розшарований і механічний, випадковий і серійний.

Таке поєднання можливе в рамках багатоступеневої вибірки. Ступенів може бути два, три й більше. Кожний із них має свою, відмінну від інших основу вибірки. Відповідно поділяються й одиниці вибірки: першого ступеня, другого і т. ін. Повнота охоплення основи й схема добору одиниць на різних ступенях різняться.

Наприклад, сукупність містить K одиниць першого ступеня, які складаються з M одиниць другого ступеня, ті, у свою чергу, об'єднують Nj одиниць третього ступеня. Саме така триступенева вибірка застосовується при організації обстеження домогосподарств. Наприклад, у сільській місцевості одиниці першого ступеня -- це райони області; одиниці другого ступеня -- селища; одиниці третього ступеня -- домогосподарства.

Багатоступенева вибірка значно зменшує витрати на обстеження й порівняно з іншими вибірками більш ефективна.

Якщо обстежують сукупність за двома й більше ознаками, які різняться варіацією, ефективною є багатофазна вибірка. Суть її в тому, що для різних ознак формуються вибіркові сукупності різного обсягу. На відміну від багатоступеневої вибірки багатофазна використовує для всіх ознак одну й ту саму основу вибірки, проте програма обстеження різна.

Вибіркові сукупності формуються поетапно -- фазами. З генеральної сукупності утворюється первинна вибірка, а з первинної -- підвибірка і т. д. На кожній наступній фазі обсяг підвибірки зменшується, а програма обстеження розширюється. Вибіркові оцінки кожної фази використовуються як додаткова інформація на наступних фазах, що підвищує точність результатів вибіркового обстеження.

При організації багатофазної вибірки можливі комбінації різних способів і видів вибірки. Багатофазна вибірка поєднується з багатоступеневою, а також із суцільним спостереженням.

23. Методи доказу достовірності результатів наукового пізнання

Наукове дослідження - це цілеспрямований процес пізнання, який здійснюється з метою викриття закономірностей зміни об'єктів в залежності від певних умов місця і часу їх функціонування для подальшого використання їх в практичній діяльності. Це - організований процес розумової праці, безпосередньо направлений на виробництво нових знань. Отримання нових наукових даних - соціальна потреба суспільства, яка зросла в останній час, в епоху НТР.

Достовірність - це достатня правильність, доказ того, що названий результат (закон, сукупність фактів) є істинним, правильним. Достовірність результатів і висновків обґрунтовується експериментом, логічним доказом, аналізом літературних та архівних джерел, перевірених на практиці. Є три групи методів доказу достовірності: аналітичні, експериментальні, підтвердження практики.

До найважливіших методів наукового пізнання належать аналітичні методи. їх суть - доказ результату через логічні, математичні перетворення, аналіз статистичних даних, опублікованих і неопублікованих документів (облікових, планових, аналітичних, анкетних)

У процесі експерименту проводяться наукові дослідження порівнюються теоретичні та експериментальні результати. При зіставлені наукового результату з практикою необхідний збіг теоретичних положень з явищами, що спостерігаються в практичних ситуаціях. Тому для вивчення теоретичного підґрунтя теми дослідження потрібне глибоке опрацювання джерел інформації.

Знання опублікованої інформації дає змогу глибше осмислити науковий і практичний матеріал інших вчених, дослідників, виявити рівень дослідженості конкретної теми, підготувати огляд літератури з теми. Потрібну наукову інформацію дослідник отримує в бібліотеках та органах науково-технічної інформації.

Пошук вторинної документної інформації з теми

Знання опублікованих (вторинних) джерел інформації з теми дослідження -- неодмінна умова забезпечення якості наукового дослідження. Воно дає змогу глибше осмислити науковий матеріал, що міститься в опублікованих працях інших учених, оскільки основні питання проблеми майже завжди викладено в більш ранніх дослідженнях.

Пошук, обробка та аналіз опублікованих джерел дають змогу виявити рівень дослідженності конкретної теми, підготувати огляд літератури з теми, створити список використаних джерел (приблизно 200--250 назв).

Для складання списку джерел з вибраної теми доцільно використовувати наявні в бібліотеках систематичні каталоги, в яких назви творів розташовані за галузями знань; абеткові каталоги, в яких картки на книжки розташовані в алфавітному порядку прізвищ авторів чи назв; предметні каталоги, що містять назви творів із конкретних проблем і питань; різноманітні бібліографічні й довідкові видання (по­сібники і покажчики з окремих тем і розділів), виноски і посилання в монографіях, підручниках, енциклопедіях, енциклопедичних словниках та ін. Слід виявити основні періодичні видання з вибраної проблематики. Відбираючи основні матеріали, слід звернутися до покажчиків статей, опублікованих протягом календарного року і розміщених у кінці останнього номера журналу за кожний рік видання.

Далі слід створити картотеку (або список) літературних джерел з теми.

Добре складена картотека (список) навіть при побіжному перегляді назв джерел допомагає охопити тему в цілому. На її основі можна вже на самому початку дослідження уточнити структуру дисертації.

Перегляду повинні підлягати всі види джерел, зміст яких пов'язаний із темою дисертаційного дослідження. До них належать матеріали, опубліковані в різноманітних вітчизняних і зарубіжних виданнях; неопубліковані документи (звіти про науково-дослідницькі і дослідно-конструкторські робо­ти, дисертації, депоновані рукописи, звіти фахівців про міжнародні відрядження, матеріали закордонних фірм та ін.), офіційні документи.

Визначення стану вивченості теми доцільно розпочинати зі знайомства з інформаційними виданнями, які містять оперативні систематизовані відомості про документи (опубліковані, неопубліковані), найсуттєвіші сторони їх змісту. Інформаційні видання на відміну від звичайних бібліографічних посібників включають не лише відомості про надруковані праці, а й ідеї та факти, що в них містяться. Крім оперативності, їх характеризують новизна поданої інформації, повнота охоплення джерел і наявність довідкового апарату, що полегшує пошук і систематизацію літератури.

Інформаційні видання випускають інститути, служби науково-технічної інформації (НТІ), центри інформації, бібліотеки. Вони охоплюють усі галузі народного господарства.

До основних інститутів і організацій України, які здійснюють централізований збір і обробку основних видів опублікованих документів, належать: Книжкова палата України, Український інститут науково-технічної та економічної інформації (УкрІНТЕІ), Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського та інші бібліотечно-інформаційні установи загальнодержавного або регіонального рівня.

Основна маса посібників названих вище інститутів і організацій поділяється на три види: бібліографічні, реферативні та оглядові.

Бібліографічні видання містять упорядковану сукупність бібліографічних записів, показують, що видано з питання, яке цікавить спеціалістів. Бібліографічні описи виконують дві функції. Вони сповіщають про появу документа (сигнальна функція і повідомляють необхідні відомості про його місцезнаходження (адресна функція). З бібліографічних записів складають покажчики і бібліографічні списки.

Бібліографічні покажчики найчастіше є сигнальними і складаються з переліку бібліографічних записів, часто без анотацій і рефератів. Ці видання з максимальною повнотою інформують про вихід у світ вітчизняної і зарубіжної літе­ратури, їх характеризує оперативність підготовки за порівняно короткий термін від часу виходу публікації до відображення її в покажчику.

Допомогу в пошуку літературних джерел надають реферативні видання, які містять публікації рефератів, що включають скорочений виклад змісту первинних документів (або їх частин) з основними фактичними даними і висновками. До реферативних видань належать реферативні журнали, реферативні збірники, експрес-інформації, інформаційні листівки та ін. Як правило, ці видання найповніше відображають усі документи з конкретної галузі, причому як опубліковані, так і неопубліковані (РЖ "Економіка. Економічні науки", "Політика. Політичні науки" та ін.).

При відборі літературних джерел дослідники мають звернути особливу увагу на видання Книжкової палати України: бібліографічні покажчики "Літопис книг", "Літопис газетних статей", "Літопис журнальних статей", "Літопис нот", "Літопис образотворчих видань", "Літопис рецензій", "Нові видання України", "Періодичні та продовжувані видання" та ін.

Поряд із інформаційними виданнями органів НТІ для інформаційного пошуку слід використовувати автоматизовані інформаційно-пошукові системи, бази і банки даних, Internet. Дані пошуку можуть бути використані безпосередньо, однак частіше вони служать сходинкою (ключем) до виявлення первинних джерел інформації, якими є наукові праці (монографії, збірники) та інші необхідні для наукової роботи видання.

Особливе значення для пошуку та аналізу літератури, що видана в минулі роки, має ретроспективна бібліографія, призначенням якої є підготовка і розповсюдження бібліографічної інформації про твори друку за певний період часу в минулому. Ретроспективна бібліографія представлена широким колом посібників. Серед них -- тематичні покажчики та огляди, внутрікнижкові і пристаттеві списки літератури, каталоги, прайс-листи видавництв, персональна і краєзнавча бібліографія та ін. Тематичні покажчики і огляди -- основна частина ретроспективних видань.

Широке використання бібліографічних покажчиків, баз і банків даних, а також Internet забезпечить повноту відбору опублікованих і неопублікованих джерел з досліджуваної теми.

Прийоми викладення наукових матеріалів

Кожен дослідник намагається донести до читача свої думки у найбільш ясному і зрозумілому вигляді. Один вважає, що для цього досить лише коротко описати хід дослідження і докладно викласти кінцеві результати. Інший ніби вводить читача до своєї творчої лабораторії, не поспішаючи веде його від етапу до етапу, докладно і послідовно розкриваючи методи своєї роботи, її успіхи і невдачі, весь процес дослідження. Так перед читачем проходить весь важкий шлях пошуку вченого від творчого задуму до заключного етапу роботи -- підбиття підсумків, формулювання висновків і пропозицій.

Перший варіант викладу часто використовується авторами наукових монографій, розрахованих на порівняно вузьке коло фахівців. Для будь-якої дисертації більш прийнятним є другий варіант викладення, який дає змогу краще виявити спроможність здобувача до самостійної науково-дослідної роботи. Це сприяє повнішому виявленню глибини його наукової ерудиції в даній галузі науки і спеціальних знань із питань дисертації, тобто відповідності її автора офіційним вимогам до здобувачів наукових ступенів.

В арсеналі авторів дисертаційних робіт є кілька методичних прийомів викладу наукових матеріалів. Найчастіше використовуються такі прийоми:

1) послідовний,

2) цілісний (з подальшою обробкою кожного розділу),

3) вибірковий (розділи пишуться окремо у будь-якій послідовності).

Послідовний виклад матеріалу дисертації потребує більших витрат часу, бо автор не може переходити до наступного розділу, не закінчивши роботу над попереднім. А для обробки одного розділу потрібно часом перевірити кілька варіантів, аби знайти кращий із них. Водночас матеріал, який майже не потребує чорнової обробки, чекає черги і лежить без руху.

Цілісний прийом. Тут знадобиться майже вдвічі менше часу на підготовку кінцевого варіанта рукопису, бо спершу пишеться чернетка всього твору, ніби грубими мазками, потім відбувається його обробка в частинах і деталях.

Вибірковий виклад матеріалів також часто застосовується здобувачами. У міру готовності фактичних даних автор обробляє матеріали у будь-якому зручному для нього порядку, подібно до того як художник пише картину не обов'язково з верхньої або нижньої частини. Тому обрати можна саме той прийом викладення, котрий видається найприйнятнішим для перетворення так званого чорнового рукопису на проміжний або остаточний.

На цьому етапі роботи над рукописом із уже накопиченого текстового матеріалу, окрім основних розділів, доцільно виділити такі композиційні елементи дисертації:

а) вступ,

б) висновки і пропозиції,

в) бібліографічний перелік використаних літературних джерел,

г) додатки,

д) покажчики.

Перед тим, як переходити до остаточної обробки чорнового рукопису, корисно обговорити основні положення його змісту з науковим керівником.

Робота над остаточним варіантом. Коли макет чорнового рукопису готовий, всі потрібні матеріали зібрано, зроблено необхідні узагальнення, є схвалення наукового керівника, починається детальне шліфування тексту рукопису. Перевіряються і критично оцінюються кожен висновок, формула, таблиця, кожне речення, кожне слово.

Здобувач ще раз перевіряє, наскільки назва його роботи та назви розділів і підрозділів відповідають їх змісту, уточнює композицію дисертаційного твору, розміщення матеріалів та їх рубрикацію. Доцільно також іще раз перевірити переконливість аргументів на захист своїх наукових положень. Тут треба подивитися на власний твір немовби «чужими очима», критично і вимогливо.

24. Мовні засоби наукового стилю

Основними мовними засобами наукового стилю є велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, абстрактних (часто іншомовних) слів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання; уникання емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів.

До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо дотримання норм, що сприяє посиленню логізації викладу. Адже метою наукових творів є ознайомлення читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Меті підпорядковані спосіб викладу матеріалу, і, відповідно, мовні засоби, які використовуються. Вони повинні забезпечувати повне й точне осмислення теми, послідовність і взаємозв'язок думок. Усі міркування автора твору мають спрямовуватися на переконливе обґрунтування висновків, результатів, яких було досягнуто він під час дослідження. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не мають бути домінантними в ньому.

Розглянемо головні мовні засоби в науковому стилі за рівнями літературної мови.

Лексика та фразеологія. Загальновживані слова, загально-наукова лексика й терміни визначають мовні особливості стилю творів, у яких ідеться про результати досліджень, досягнення науковців. Слова у таких текстах вживаються у своїх прямих значеннях, синонімів майже немає. Із зображальних засобів переважають порівняння. Вони допомагають скласти виразніше уявлення про предмет розповіді.

Фразеологія наукової мови також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв'язки між частинами висловлювань (наприклад, такі стійкі словосполучення, як навести результати, як показав аналіз, на підставі отриманих даних, підсумовуючи сказане, звідси випливає, що тощо; див. наведений нижче перелік); з іншого боку, позначати певні поняття, будучи термінами (вільна економічна зона, мертва мова, струм високої напруги, форма релігійного світогляду).

На лексичному й фразеологічному рівнях слід виділити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання, а отже, - виразно іменний характер висловлювання, адже більшість термінологічної лексики становлять іменники. Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, то наукові твори також насичені абстрактною лексикою.

Найбільшу частину інформації викладено з застосуванням наукових і спеціальних термінів. Вживають також слова й усталені словосполучення, що допомагають послідовно, логічно пов'язати між собою окремі елементи наукового тексту:

таким чином;

однак;

крім цього;

з іншого боку;

у свою чергу;

у даному разі;

по-перше (по-друге, по-третє тощо);

описаний вище;

наведені результати;

на підставі отриманих даних;

як показали дослідження.

Особливо необхідно виділити слова, які свідчать про ступінь вірогідності (дійсно, зрозуміло, вірогідно), об'єктивність наведеної інформації (думають, вважають, стверджують, здається, можливо). Ці мовні звороти нададуть висловлюванню відносності. А от абсолютні твердження вимагатимуть від автора найвищої відповідальності.

Морфологія. У науковому стилі розширені функції іменників і прикметників за рахунок дещо звуженого використання дієслова. Для всіх форм останнього, а також для іменника, характерні абстрактні, узагальнені значення.

У науковій прозі широко представлені відносні прикметники, оскільки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з максимальною точністю визначати потрібні ознаки понять. Як відомо, від відносних прикметників не можна утворювати форми ступенів порівняння. Тому в текстах наукових праць, використовуючи якісні прикметники, надають перевагу аналітичним (складеним) формам ступенів порівняння, щоб витримувати однаковий стиль мовлення, використовуючи слова (най)більш, (най)менш.

Наукова мова вирізняється також тим, що вона не експресивна. Звідси переважна форма оцінки - констатація ознак, притаманних предметові або явищу, які вони визначають. Тому більшість прикметників є частинами термінологічних виразів*

Дієслова й дієслівні форми мають у тексті наукових праць особливе інформаційне навантаження. Вони використовуються для окреслення постійної ознаки предмета, у висвітленні дослідження, доведення, в описі будови приладів і машин.

Широко застосовуються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, оскільки вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання.

Рідше застосовуються дієслова умовного (у формулюванні гіпотез) і майже ніколи - наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що зумовлено необхідністю підкреслити об'єкт дії, предмет дослідження (наприклад, "У цій статті розглядаються..", "Передбачено надати додаткові кредити".**).

Серед займенників особливо поширені вказівні (цей, той, такий, який, котрий), які не лише конкретизують предмет, а й визначають логічні зв'язки між частинами висловлювання. Неозначені займенники, зважаючи на неконкретність їхнього значення, у науковому тексті майже не використовуються (за винятком науково-навчального та науково-популярного підстилів).

Внаслідок певних обставин на позначення суб'єкта дослідження в науковій мові почали використовувати особовий займенник ми, що зумовило утворення низки нових похідних словосполучень, наприклад на нашу думку, по-нашому. Проте надто часте вживання цього займенника та його похідних в роботі справляє неприємне враження, тому автори намагаються використовувати звороти, щоб уникнути повторів. Для цього застосовують конструкції з невизначено-особовими реченнями ("Спочатку проводять відбір зразків..." тощо), форму викладу від третьої особи ("Автор вважає.."), безособові форми на -но, -то ("Здійснено аналіз...9*, "Визначено напрями."**, "За основу прийнято метод індукції").

Разом з екстралінгвістичними (позамовними) засобами (одиницями виміру, формулами, графіками, схемами, ілюстраціями, кресленнями, діаграмами) правильне використання частин мови в науковій праці допомагає подати необхідну інформацію стисло, лаконічно, наочно.

Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну логічну структуру думок.

Важливою рисою синтаксису наукової мови є переважання розгорнених складних речень із розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових та дієприслівникових). Велика частка належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв'язками. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи в текстах суспільствознавчого та гуманітарного профілю; цю лексику доцільно застосовувати у фізико-математичних та природничих науках.

У науковій літературі поширені безособові, неозначено-особові речення, які використовуються для описування явищ, фактів, процесів. Номінативні (називні) речення часто вживають у назвах спецкурсів, книг: "Технологія галузі", "Українська мова (за професійним спрямуванням)"; розділів: "Здоровий спосіб життя", "Українська культура XX століття"; у підписах до малюнків, ілюстрацій: "Будова клітини", "Карта діалектів України". Неповні речення - як такі, що належать до емоційно-експресивних засобів мовлення - у науковому стилі майже не використовують. Часто вживають розповідні речення, досить рідко - питальні, а окличні майже не застосовують, позаяк вони мають певне емоційне забарвлення (за винятком мови науково-популярних видань).

У науковому тексті значно частіше трапляються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що в підрядних частинах речень відображаються причинові, часові, наслідкові, умовні й інші зв'язки, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов'язані між собою. Частини ж складносурядного речення немовби "нанизуються", утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого незалежні одна від одної й легко піддаються перегрупуванню.

Опис явищ, фактів і процесів, які вивчаються, майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. Експерименти описують за допомогою дієприкметників пасивного стану. Дії машин і механізмів (у працях технічного профілю) найчастіше описують за допомогою пасивних конструкцій, в яких присудком є дієслово в пасивно-зворотній формі (подається, вмикається, від'єднується). Використання таких синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії, суб'єкт при цьому лишається невизначеним, оскільки в наукових текстах необов'язково його зазначати.

Ще одна композиційна особливість наукового стилю - документування тверджень, посилання, цитати. За типом мовлення сучасні наукові тексти є монологічними, вживаються в усній та писемній формах із переважанням останньої. Стиль писемної наукової мови - безособовий монолог. Тому викладають, зазвичай, від третьої особи, оскільки увагу зосереджено на змісті й логічній послідовності повідомлення, а не на суб'єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої й зовсім не використовуються форми другої особи займенників однини. Авторське "я" поступається значущості й вагомості тих наукових явищ, які досліджуються.

25. Специфіка наукової комунікації через Інтернет

Інтернет-комунікація (англ. Internet Communication) -- спілкування за допомогою глобальної комп'ютерної мережі Інтернет. Комунікація за допомогою Інтернету виявляється у двох аспектах:

1) здійснення обміну інформацією між різними суб'єктами комунікації за допомогою голосу, відео, текстових повідомлень, документів, файлів та ін. (наприклад, системи інтернет-магазинів, інтернет-банкінгу тощо);

2) спілкування між комунікантами-людьми.

Віртуальна реальність простіша, ніж фізична та соціальна, відповідно дві останні в інтернет-комунікації редукуються до набору окремих ознак. Опанувати й вивчити віртуальну комунікацію значно простіше, ніж спілкування у реальному житті, цим інтернет-комунікація й затягує, цим можна пояснити частково втечу у ігрову чи іншу (редуковану) реальність. Для інтернет-комунікації властиві такі характеристики:

1) Анонімність, невидимість і відчуття безпеки. Дж. Сулер зазначає, що в такого типу комунікації є ефект вільного спілкуванні, у межах якого можливі дві реалізації: вихід негативних емоцій і задоволення деструктивних потреб (ображення інших, взламування сайтів) або реалізація можливості бути відвертим і не закриватися у якихось дуже особистих аспектах.

2) Одночасно із конструюванням власної віртуальної особистості людина створює образ співбесідника, який майже завжди не відповідає дійсності, оскільки інформацію, якої не вистачає, він просто домислює.

3) Обмежене сенсорне переживання, складність у вираженні емоцій, що частково компенсується спеціально розробленою знаковою системою (наприклад, емотиконами).

У сфері ділового спілкування в мережі Інтернет вироблено специфічні особливості. До таких належать:

1. Писемна форма спілкування. У звичайних перемовинах, поза межами Інтернету, основним засобом передавання інформації є усна мова. Писемні форми спілкування мають допоміжний характер. У інтернет-комунікації на писемну форму покладено основне навантаження ділової комунікації. Писемна форма вимагає конкретніше формулювати думку, уточнювати формулювання, висловлюватися лаконічно. Такий спосіб комунікації сприяє не емоційному, а раціональному стилю переговорів, що буває корисно у конфліктних ситуаціях.

...