Соціокультурна ідентичність східнохристиянської цивілізації в контексті глобальних трансформацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

УДК 930.1: 261.6

СОЦІОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ СХІДНОХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

09. 00. 03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

МУЗА ДМИТРО ЄВГЕНОВИЧ

Сімферополь 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії ДВНЗ „Донецький національний технічний університет” Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Лазарєв Фелікс Васильович, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Новіков Борис Володимирович, Національний технічний університет України „КПІ”, декан факультету соціології та права, завідувач кафедри філософії

доктор філософських наук, професор Капітон Володимир Павлович, Дніпропетровська державна фінансова академія, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін

доктор філософських наук, професор Берестовська Діана Сергіївна, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, завідувач кафедри культурології

Захист відбудеться „4” грудня 2009 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52. 051. 01 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 20, зал засідань)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий „28” жовтня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Горбань

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Лишивши позаду ХХ-те й крокуючи шляхами ХХI-го століття, людство радикально змінило своє ставлення до Історії. Її попередня структура та інтрига, які на теоретичному рівні були задані двома унітарно-орієнтувальними філософсько-історичними узагальненнями - марксизмом і лібералізмом, а на практичному рівні реалізовані двома соціально-господарчими системами - соціалізмом та капіталізмом, помітно підірвані й деформовані.

Насамперед, під знаком питання опинилися моделі історії, продуковані в епоху Модерну, з їх раціонально-ґрунтовною структурою й динамікою, жорстким базисно-надбудовним детермінізмом і загальним (для них) історичним оптимізмом. Так, у вигляді двох „вісей” історії, або світоглядних конструкцій, марксистська та ліберальна моделі проіснували аж до перемоги Заходу у „холодній війні”, колапсу СРСР і країн соціалістичного табору. Трансформації всієї світо-системи, що почалися потім, швидко генерували принципово нову „зав'язь” структури історії та відповідної до неї інтриги. На цьому тлі велика кількість держав і навіть груп держав почали пошук власної автентичної цивілізаційної основи. Так розпочався своєрідний „цивілізаційний ренесанс”, у ході якого поступово виникає полівісьова структура історії. Ці зміни є однією з основних тенденцій сучасного соціоісторичного структурогенезу.

Відповідно до неї, „відкриття” власного „цивілізаційного коду” стало запорукою успішних політичних та економічних ігор на глобальному полі. Практична сторона питання виявилася тут забагато раніше, ніж теоретична. З одного боку, через економічну й політичну діяльність Китай і держави АТР, Індія, частина ісламського світу, Бразилія, а також постєльцинська Росія вже позначили своє місце та заявили про свої наміри в структурі глобального світу. З іншого боку, західною цивілізацією розпочата інтеграція локальних і регіональних просторів (з їх економічними укладами, соціальними й культурними таксонами, політичними формами і соціально-антропологічними типами) у глобальну ойкумену. Однак, потяг до цієї єдності базується на неоліберальній стратегії упорядкування світу, яка повинна безболяче „вписати” соціокультурні системи різних регіонів планети у якісно нову соціоформу. Між іншим, сучасна світова фінансова криза поставила під сумнів не тільки ринковий фундаменталізм і його соціально-політичні та культурні кореляти.

Загалом глобальні зміни, пов'язані з реструктуруванням (розцентровкою) історії, наданням її динаміці поліваріантності та відповідної напруги, поставили до переліку найважливіших проблем сучасності - проблему ідентичності (самототожності). Непроста дилема: соціокультурна адаптація до умов глобалізації / соціокультурна автентичність і власна стратегія щодо глобалізації постала у вигляді дилеми негативної / позитивної ідентичності. Цю обставину зафіксовано у численних міждисциплінарних та дисциплінарних конгресах, конференціях, симпозіумах, семінарах по всьому світу, в т.ч. під егідою ООН. Наприклад, 16 листопада 1998 року вона оголосила (резолюція № 53/22) перший рік нового millennium-у - роком діалогу цивілізацій, таким чином, визнаючи цивілізаційний плюралізм і множину ідентичностей у сучасному світі.

Сучасна соціальна філософія, яка націлена на адекватне розуміння тенденцій структурування реальності глобальними економічними, політичними та інформаційно-культурними інструментами, що належать (головним чином) західній цивілізаційній спільноті, вбачає інтригу ідентичності в стиканні буттєвих реалій мегацивілізації й локальних соціокультурних світів. Хоча з часів М.Я.Данилевського структура світової історії була декілька разів скоригована (як на рівні реальності, так і на рівні рефлексії), її драматичний рух швидше підтверджує думки автора „Росії та Європи”. На відміну від унітарно-стадійної моделі історичного процесу, яка мала справу з іншим класом сутностей, виникла її повноцінна альтернатива: плюрально-циклічна, локально-релятивістська модель (К.М.Леонтьєв, О.Шпенглер, А.Дж.Тойнбі). Тут статусу культурно-історичного „космосу” набули майже всі суб'єкти, а не тільки Захід, як це передбачали дискурси філософії історії - репрезентанти парадигми монолінійності й прогресизму (Г.Гегель, О.Конт, К.Маркс, О.Тофлер, Ф.Фукуяма).

Перехід досліджень на цивілізаційну площину сприйняття історії, своєрідною аксіомою якого стала фіксація полісутнісного характеру історичного процесу, надав соціогуманітарному знанню, а за ним і реальній практиці, інструмент мультиплікативності. Тим самим цивілізаційний підхід наклав заборону на ігнорування специфіки дискретних соціокультурних одиниць, які власною унікальною ідентичністю збагачують онтологію і, власне, саму інтригу історії.

Колапс СРСР та розпочатий потому активний пошук нової цивілізаційної моделі його колишніми республіками, включаючи Україну, генерував декілька її варіантів: а) ідею соціокультурної реінтеграції, в т.ч. на православно-слов'янському етнічному субстраті (А.І.Солженіцин); б) ідею глибокої структурної та ціннісної інтеграції в західне суспільство, причому, ціною кардинальної ревізії та відмови від ідентичності „унікальної держави-місії”, „імперії”; в) неоєвразійську парадигму, пов'язану з перспективою розвитку „багатовимірного комунікаційного простору” (В.А.Дергачов).

На цьому тлі виникла необхідність теоретичної розробки проблеми соціокультурного устрою пострадянських суспільств, що збігається із сучасним етапом світових глобальних трансформацій та споріднених з ними регіональних і локальних вимірів. Притаманну їм транзитивність та гібридність обумовлено невизначеністю культурно-історичних, суб'єкто-утворювальних координат. У цьому сенсі соціокультурна (цивілізаційна) ідентичність посідає особливе місце в низці інших ідентичностей - індивідуальної, національної та глобальної.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. До тематизації цього типу ідентичності вперше більш-менш чітко підійшов С.Хантінгтон, в межах своєї резонансної статті „Clash of civilizations?” і книги „The clash of civilizations and the remaking of world order”. Основна теза американського автора - це ідея про те, що розвиток світу після „холодної війни” буде визначатися цивілізаційними процесами, а центральна вісь історії конституюється через „взаємовідносини західної міцності та політики з міцністю та політикою не-західних цивілізацій”. Висуваючи цю тезу, він підсилює її передбаченням конфліктогенного сценарію буття сучасних цивілізацій, оскільки „кожна (з восьми, які виділені ним - здобувач) цивілізація бачить себе центром світу й пише свою історію як центральний сюжет історії людства”. Питання про джерело міжцивілізаційних конфліктів обертається питанням про зміст культури, яку презентують цивілізації. На думку С.Хантінгтона, саме культури несуть в собі проекти „вісьовання” історії та забезпечують відповідну цивілізаційну ідентифікацію: „Вона визначається як загальними об'єктивними елементами, такими як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути, так і суб'єктивною самоідентифікацією людей”.

До соціокультурних джерел устрою православної цивілізації С.Хантінгтон відносив візантійські корені, самобутність Київської Русі та Москви, двохсотрічне монголо-татарське гноблення, бюрократичний деспотизм, недостатній вплив Відродження, Реформації та Просвітництва, а також рецепції західних ідеологій - комунізму й ліберальної демократії. Співіснування в бутті цивілізації екзогенних і ендогенних чинників генерувало гібридні форми соціальності (візантійські, азіатські та західні моделі). Але глибинний рівень цивілізаційної ідентичності „завжди визначався релігією”. У глобальному світі, за рахунок фронтального тиску Заходу, активізується саме це підґрунтя. Безумовно, воно релевантно до структури православної цивілізації, „ядром” якої є Росія, „внутрішнім кільцем” - Білорусь, Молдова, Казахстан та Вірменія; дві „проміжні” держави із „сильним почуттям національної ідентичності” - Грузія та Україна; „зовнішнє кільце” - Болгарія, Греція, Сербія, Кіпр, низка мусульманських республік колишнього СРСР і Румунія Хантингтон С. Столкновение цивилизаций/ С.Хантингтон. - М., 2003. - С. 26, 72, 51, 211 - 218, 434, 251 - 252. .

Проте, релігійний ренесанс, що існує у цій цивілізаційній зоні, говорить про деяку інверсію до історично й морально легітимних основ соціокультурної ідентичності. Загалом на пострадянському просторі можна бачити підвищений інтерес саме до цієї сторони проблеми, яка має багато варіантів своєї концептуальної фіксації та розв'язання.

До першої групи можна віднести роботи, де залучено т.зв. загальноросійську культурно-історичну парадигму. Цей напрям представлено роботами Б.С.Єрасова, О.М.Єригіна, Д.І.Зарова, В.В.Ільїна, О.В.Лубського, В.К.Кантора, І.Ф.Кефелі, С.В.Кулєшова, В.М.Межуєва, М.П.Мчедлова, Л.І.Новикової, Є.Б.Рашковського, М.Н.Свистунова, Л.В.Скворцова, І.Б.Чубайса, В.Ф.Шаповалова та інших. Звісною мірою акцентовані ними інституційні, ціннісно-регулювальні, прагматико-телеологічні та антропо-соціальні аспекти цивілізаційного буття імплікують динамічний варіант ідентичності, що логічно випливає саме з природи цивілізаційного устрою. Він найчастіше репрезентується через: гетерогенно / гомогенний цивілізаційний код, у якому містяться фундаментальні протиріччя (комбінація цінностей автохтонних традицій Візантії, Степу та Заходу); незбігання векторів соціальної та культурної еволюції локальної цивілізації, що втілено в ідею суспільства мобілізаційного типу та відповідної політичної форми, у межах якої культурний комплекс постає у зароково-викривленому (підкореному) вигляді; загадкову колективну психею, яка є релевантною до всього цивілізаційного простору, і тому історично слабко осудну; антиномічність самої моделі російської культури, що відрізняється притаманним їй „вибуховим” характером (Ю.М.Лотман).

Інший напрям, який орієнтує на сприйняття макроідентичності через ідейно-світоглядний комплекс, відомий як „руська ідея”. Ця програма пов'язана з тезою про те, що історична динаміка цивілізацій породжується боротьбою пан-ідей, бо кожна представляє власну пан-ідею на арені історії. Боротьба між ними точиться як на фізичному, так і на духовному рівнях. Для російської історіософії саме духовний вимір історії є парадигматичним, тому В.М.Сагатовський, А.В.Гулига, О.Д.Волкогонова, Н.А.Нарочницька, Ю.С.Пивоваров та ін. зайняті артикуляцією тієї духовної інтриги, що несе у собі глобалізація.

Одним із аспектів проблематики соціокультурної ідентичності є ракурс, що пов'язаний із виявленням положення суб'єкта в межах дихотомії: „Схід” - „Захід”. Він представлений у роботах О.С.Панаріна, Д.Ф.Теріна, І.С.Левяша, Ф.Х.Кессіді тощо. Зміст цієї дихотомії редукується до встановлення характеру полярних інтенцій за форматуванням історії, які почергово йдуть від Сходу та Заходу (О.С.Панарін); фіксації культурної доповнюваності Сходу й Заходу, відповідно до аналогії з функціональною асиметрією мозку (Ф.Х.Кессіді); подолання дилеми конвергенції / дивергенції та заміні її моделлю синтезу культурно-цивілізаційних комплексів (І.Я.Левяш, Д.Ф.Терін). Але така надто широка постановка проблеми породжує низку нових питань, які потребують свого системного розв'язання.

Однак при тому, що цей філософсько-історичний дискурс є привабливим, його представники йдуть до одного з полюсів: до Сходу чи Заходу. В першому випадку, вбачаючи у цивілізації євразійське (східне) підґрунтя, у другому, - підкреслюючи суто західну природу цивілізаційного феномена.

Група дослідників, які представляють євразійську парадигму, намагаються пов'язати ідентичність із просторовими (притаманними Євразії географічними, геополітичними, геоекономічними та етнокультурними) домінантами. Цю перспективу тлумачення цивілізаційної специфіки раніше відстоювали Л.М.Гумільов, В.В.Кожинов, „ранній” О.С.Панарін, зараз О.Г.Дугін, Е.С.Кульпін, В.Л.Каганський, В.В.Лапкін, І.Б.Орлова, В.І.Пантін, Я.Г.Шем'якін, Г.А.Югай та ін. Протилежний, західницький вектор цивілізаційної орієнтації представляють Ю.М.Афанасьєв, В.К.Кантор, Б.Ю.Кагарлицький, В.Ж.Келле, О.І.Липкін, В.П.Макаренко, Л.В.Скворцов, М.А.Чешков та ін. Вони відстоюють тезу про цивілізаційну спорідненість Росії та Заходу, про сумісний культурний простір та цінності, про єдину історичну долю. Тут акцентовано увагу на регулярному (!) її випадінні із сім'ї європейських народів, яке мало місце за монголо-татарського іга, Московського царства, СРСР. Тому панує ідея цивілізаційного недолітка, а зусилля стати Європою - є похвальними в сенсі завершення процесу її ідентифікації.

Між іншим, суто західницька орієнтація зазнає певної корекції у школі російського циклізму (А.І.Агєєв, В.І.Гуляєв, Б.Н.Кузик, Б.В.Куроєдов, О.І.Малікова, Ю.В.Яковець та ін.). Тут розробляється концепція, згідно з якою світовий історичний процес - це складна діалектика світових і локальних цивілізацій. Тому потребує з'ясування взаємозв'язок постіндустріальної (світової) цивілізації та дванадцяти цивілізацій четвертого покоління: материнської західноєвропейської та дочірніх - північноамериканської, латиноамериканської й океанічної; далекосхідної (у складі китайської, японської та буддійської); індійської та мусульманської; євразійської, східноєвропейської та африканської Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций/ Ю.В.Яковец. - 2-е изд. перераб. и доп. - М., 2003. - С. 47 - 49. . На думку В.Г.Федотової, у відсутності нормативної (яка б задовольняла всі цивілізації) моделі модернізації, республіки колишнього СРСР здійснюють цей процес у ручному режимі. Але і він - рано чи пізно - призведе до вибору одного з сценаріїв: 1) руху у глобальне співтовариство з його стохастичними характеристиками: 2) руху до традиціоналізації та архаїзації соціокультурної системи; 3) руху по „третьому шляху” створення соціальної держави й громадянського суспільства, з урахуванням реалій глобального світу й культурних і ментальних особливостей власного світу Федотова В.Г. Россия в глобальном и внутреннем мире/ В.Г.Федотова // Модернизация и глобализация: образы России в XXI веке. - М., 2002. - С. 83 - 85, 100 - 133. . Реалізуючи останній сценарій, вважає вона, можлива ідентичність з найменшою кількістю протиріч.

З цією тезою не погоджується Н.В.Мотрошилова, яка стверджує, що російська цивілізація не має „опізнавальних знаків” цивілізованості - творчості, добровільності, свідомості, конструктивності, продуктивності та історичної перспективності. В такому вигляді вона є тупиковою лінією розвитку людства Мотрошилова Н.В. Цивилизация и варварство в современную эпоху/ Н.В.Мотрошилова. - М., 2007. - С. 168 - 187. . Таку точку зору спростовує Є.С.Троїцький, стверджуючи, що „русько-слов'янська цивілізація” відрізняється своїм „багатоярусним побутом”, оскільки спирається на православну духовну основу, соборні принципи самоорганізації, етнічну терпимість, позитивну екологічну домінанту свідомості та діяльності Троицкий Е.C. Историко-методологические аспекты изучения русской (православно-славянской) цивилизации/ Е.С.Троицкий // Русская цивилизация и соборность. Сборник статей. - М.: б.и., 1994. - С. 17 - 28.. В такому сенсі її трансформація за західними моделями кваліфікується як втрата власної ідентичності. Зауважимо, що в Україні є інтерес до ідеї слов'янської єдності та відповідної ідентичності (роботи Ф.В.Лазарєва, Б.І.Олійника, Ю.М.Теплицького).

Значною мірою названі труднощі були подолані внаслідок конвенції науковців СНД відносно феномена локальної цивілізації, якому (після політичної та соціокультурної легітимації православ'я у 1988 році) було надано маркер „східнохристиянської цивілізації” Восточнохристианская цивилизация и восточнославянское общество в современном мире. - М., 2001; Цивилизационные активы и цивилизационные рамки национальной российской политики. Материалы научного семинара. Выпуск № 6 (15). - М., 2008. . З того часу вона почала рефлектуватися як самостійна проблема і, таким чином, виник відповідний напрям цивілології. Зараз він представлений у роботах І.А.Василенко, А.А.Гусейнова, М.Г.Козіна, О.А.Королькова, М.М.Лісового, А.В.Назаренка, О.І.Неклеси, А.М.Окари, В.С.Стьопіна, О.С.Панаріна, В.М.Тростникова та ін. Загальний лейтмотив цих концептуалізацій призводить до: а) ствердження універсалій східнохристианської духовної культури та етики, які впливають на більшість сторін суспільного життя (І.А.Василенко, А.А.Гусейнов, В.С.Стьопін); б) опису інституційно-нормативних порядків сучасної православної цивілізації, що своїм корінням сягають Візантії, але значною мірою вилучені із соціокультурного устрою в ході модернізації та постмодернізації (М.Г.Козін, А.В.Назаренко, О.С.Панарін); в) визнання конститутивної ролі православних архетипів у справі формування структури соціальної дії (М.М.Лісовой, О.С.Панарін); г) фіксації антропологічної своєрідності представників православної цивілізації (І.А.Василенко, О.А.Корольков, А.М.Окара, О.С.Панарін); д) реєстрації соціокультурних перспектив розвитку за умови духовно-моральної реформації життя (повернення до східнохристиянського суперетнічного тексту, „євразійського капіталу”, соціальної і індивідуальної аскетики (О.І.Неклеса, О.С.Панарін, В.М.Тростников). В Україні цю проблему акцентував І.В.Назаров, вибачаючи складну діалектику християнства і цивілізації у формуванні духовно-значущої ідентичності.

Постановка проблеми соціокультурної ідентичності східнохристиянської цивілізації, а іноді перспективи її вирішення, містяться у роботах вітчизняних авторів - В.А.Дергачова, І.В.Бойченка, В.В.Кізіми, С.Б.Кримського, П.В.Кутуєва, М.І.Михальченка, Б.В.Новікова, Ю.В.Павленка, Ю.М.Пахомова, І.С.Піляєва, Н.В.Скотної, О.М.Черниша, О.Б.Шевчук, С.Л.Удовика та ін.

Аналіз планетарної структури, який було запропоновано в роботах Ю.В.Павленка, надав можливість сприймати сучасний світ як систему цивілізацій, де головна роль належить „макрохристиянському світові”. До його структури входять: Західноєвропейсько - Північноамериканська, Латиноамериканська й Східноєвропейсько-Євразійська цивілізаційні підсистеми Павленко Ю.В. Методологічні засади теорії цививілізаційного процесу. Дисертація... доктора філософських наук. - К., 1996. - С. 320 - 336, 353 - 354.. Всі вони мають власні соціокультурні параметри, в тому числі - ідентичність, яка розпізнається завдяки основам формування цивілізаційної системи, але з урахуванням локальної специфіки. Східноєвропейсько-Євразійську субцивілізацію за її ознаками віднесено до „східних моделей”, причому саме православне світорозуміння складає її буттєво-історичну основу Там само, с. 291 - 310, 332 - 333. . Але феноменологія історії несе певні зміни в цивілізаційний устрій. Тому питання про ідентичність містить декілька питань: 1) про співвідношення із Макрохристиянським світом як цілим; 2) про співвідношення із романо-германськими, католико-протестантськими основами й інституційними структурами Західнохристиянсько-Новоєвропейсько-Атлантичної цивілізації; 3) про співвідношення із Мусульманським світом, Індійсько-Південноазіатською, Китайсько-Далекосхідною цивілізаційними системами.

Зауважимо, що Україна, як і Росія, Білорусь, значною мірою Казахстан і Киргизстан, віднесені Ю.В.Павленком до: 1) пострадянського простору Макрохристиянського світу; 2) слов'янської макроетнічної спільноти; 3) Східнохристиянського цивілізаційного простору; 4) „євразійско-староросійсько-радянсько-СНД-івської географічно-господарчої-політико-культурної системам” Цивилизационная структура современного мира: в 3-х томах / Под ред. акад. Ю.Н.Пахомова и д.ф.н. Ю.В.Павленко. - Киев, 2007. - Том 2. Макрохристианский мир в эпоху глобализации. - С. 447. . Саме ідентичність цього утворення фіксується у вигляді взаємоперетинальних еліпсів: євразійського, православно-постправославно-пострадянського та східнослов'янського. Однак, визнання того факту, що „цивілізаційна природа країн, які належать до цієї зони, глибоко підірвана й деформована трагічними експериментами ХХ століття...” Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. Философский аналіз/ Ю.В.Павленко. - 2-е изд. - К., 2004. - С. 650. , є однією з передумов пошуку нової ідентичності. Другою передумовою є дрейф окремих держав, які належать до цього простору, в напрямі більш активних центрів сучасного світу: Западноевропейско-Північноамериканської, Мусульмано-Афразійської та Далекосхідної цивілізацій.

Дещо іншу позицію в розумінні проблеми соціокультурної ідентичності займає С.Л.Удовик. Він вбачає у складі „європейської християнської цивілізації” чотири субцивілізації: західну континентальну, англосаксонську (океанічну), східну православну (руську) та західну православну Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы/ С.Л.Удовік. - М.; К., 2002. - С. 113. . Дві останні, маючи єдине джерело, втілюють різні господарчі, політичні та культурні форми, регулювальні принципи. Їх зростання і самоідентифікація були загальмовані утворенням СРСР і протистоянням із Заходом, а сьогодення оцінюється як найбільш драматичне: з одного боку, фактом є наявність „східнослов'янсько-православної цивілізаційної культури”, якій притаманні надетнічні світоглядні, релігійно-етичні, естетичні та інші компоненти, а з іншого, - обидві цивілізаційні зони мають інтерес до „постіндустріальних цінностей” (права, доступної освіти, культури, охорони здоров'я тощо). Це протиріччя певною мірою впливає на соціокультурну ідентичність цивілізацій.

Треба зауважити, що цю цивілізаційну невизначеність також зафіксовано в геополітичній (В.А.Дергачов, Б.В.Новіков, М.І.Михальченко, О.М.Черниш), соціально-економічній (П.В.Кутуєв, Ю.М.Пахомов, О.Б.Шевчук) та культурно-освітній (С.Б.Кримський, Н.В.Скотна) площині.

У західній літературі стійкий інтерес до цивілізаційної своєрідності суспільства, яке виникло завдяки культурним флуктуаціям візантійської цивілізації, існує ще з часів А.Дж.Тойнбі. Саме він сформулював і обґрунтував низку парадоксальних історіософських ідей щодо соціокультурної природи східнохристиянської цивілізації та специфіки її ідентитету. Так православ'я А.Дж.Тойнбі відносив до „вторинних найвищих релігій” Toynbee A.J. A study of history. - London, 1952. - Vol. 7. - Р. 773. , тобто релігійних систем, які здатні до: а) соціогенерації; б) культурпрезентування; в) прогресу цивілізації як прогресу „святості”. Виступаючи у ранзі „цивілізації-доньки” стосовно „материнської” візантійської цивілізації, руська цивілізація, після загибелі Візантії, являє собою її „головний стовбур”.

Навпаки, в цивілологічній концепції Ф.Броделя субстанціальну ідентичність поставлено під сумнів. З одного боку, Київська Русь, Московія, Росія та СРСР - це „друга Європа”, світ, де є елементи „основної Європи” (християнство, гуманізм, наука, мистецтво, індустріалізм, капіталізм). З іншого, Росія - це цивілізація із візантійським, а не римо-католицьким чи протестантським християнством, візантійською та монгольською політичними традиціями, культурною та ідейною європеїзацією, прискореною індустріалізацією та урбанізацією Бордель Ф. Грамматика цивилизаций/ Ф.Бродель. - М., 2008. - С. 328 - 409, 505 - 509, 510 - 512, 513 - 518, 530 - 537.. Тому вона, перманентно борючись із власною долею, вимушена постійно жертвувати своєю структурою, не набуваючи позитивної ідентичності.

Але, якщо позиції А.Дж.Тойнбі та Ф.Броделя були відносно синтетичними, то в подальшому розвитку цивілізаційної теорії спостерігається диверсифікація в тлумаченні предмета. У одних авторів (Л.Дюмон, М.Ківінен, Т.Парсонс, Е.Тодд, П.Штомпка, С.Ейзенштадт) - безперечний нахил до його соціологізації, у інших - в актуалізацію суто культурологічної проблематики (Дж.Білінгтон, В.Каволіс, Ж.Ніва, В.Страда, П.Рікер); у третіх - яскраво виражену його політизацію (З.Бжезінський, Г.Х. фон Врігт, Е.Каррер д'Анкос, Л.Люкс, І.Нойман, Р.Пайпс, С.Хантінгтон, Р.Шпорлюк); насамкінець, у спробах редукування існуючих культурно-цивілізаційних антиномій до феномена безсвідомого (А.Безансон, А.Глюксман). Зрозуміло, що в першому випадку ідентичність прив'язана до соціальних інститутів; в другому - до архетипів, норм і цінностей культури; в третьому - до політичної традиції та ідеології; в четвертому - до соціокультурних та антропологічних патологій. Здебільшого ці підходи мають науковий інтерес, хоча їх потенціал потребує значного критичного перегляду.

Таким чином, гострота проблеми соціокультурної ідентичності східнохристиянської цивілізації знаходиться на межі взаємопов'язаних тенденцій: бажання зберегти базисну ідентичність, яка потребує дуже складної синтетичної роботи у сфері культури; об'єктивною її релятивізацією під впливом глобалізації та вестернізації; відсутністю повноцінного міжцивілізаційного діалогу (полілогу) у сучасному світі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми кафедри філософії ДВНЗ „Донецький національний технічний університет”: „Ноосферологія: методологічні та соціально-аксіологічні аспекти” (реєстраційний номер № Н 11 - 05). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради ДВНЗ „Донецький національний технічний університет” 16. 02. 2007 р. (протокол № 1).

Мета дисертаційної роботи - на підставі реконструкції соціальної онтології східнохристиянської цивілізації, її соціокультурного устрою та „ціннісно-смислового універсуму”, а також специфіки цивілізаційної свідомості дослідити передумови, оптимальні технології та межі об'єктивної соціокультурної ідентичності в умовах глобальних трансформаційних процесів.

Для досягнення цієї мети у дисертації вирішувалися наступні завдання:

- вивчити образи та концепти глобального світу та його трансформацій, в т.ч. із залученням можливостей культурно-історичного та інтервального підходів;

- визначити евристичні можливості цивілізаційної науково-дослідної програми на прикладі східнохристиянської цивілізаційної системи;

- здійснити категоризацію східнохристиянської цивілізації із залученням тези про проективістський характер історії;

- визначити лад символічного універсуму східнохристиянської цивілізації в інтервальній структурі історії людства;

- провести методологічну експлікацію цивілізаційної онтології: етнічного субстрату, політичної форми й хронотопу;

- проаналізувати соціокультурну систему цивілізації шляхом аксіологічної транскрипції ідеї східнохристиянської культури;

- розробити концепт „соціокультурна ідентичність” східнохристиянської цивілізації;

- уточнити зміст „ціннісно-смислового універсуму” східнохристиянської цивілізації;

- здійснити цивілологічну специфікацію „гетерологічної” проблеми;

- виробити аналітичне уявлення про цивілізаційний суб'єкт, його структуру та функції;

- з'ясувати значення реалістичної та утопічної настанов цивілізаційної свідомості, а також притаманного їй есхатологічного модусу;

- розробити критерій верифікації / фальсифікації підсумків цивілізаційого проектування.

Об'єктом дослідження виступає східнохристиянськая цивілізація як суб'єкт історичного процесу, який перебуває на етапі сучасних глобальних трансформацій. східнохристиянський цивілізація онтологія гетерологічний

Предметом дослідження є соціокультурна ідентичність східнохристиянської цивілізації, яка розглядається в діахронно- та синхронно-історичному вимірах.

Методи дослідження. Методологічна база дослідження поєднує принципи системності, історизму, поліархічності та полілінійності світової історії, дискретності та цивілізаційної унікальності, реалізму та культурної ієрархії. Головними методологічними орієнтаціями роботи стали: інтервальний метод, етнологічний і культурологічний підходи, а також соціокультурна й соціально-антропологічна методики аналізу. При розв'язанні проблеми цивілізаційної онтології використані історико-генетичний метод у поєднанні зі структурним. При розшифровці специфіки цивілізаційної свідомості - аксіологічний і герменевтичний методи. При розгляді цивілізаційної прогностики - аналітичні та реактивні моделі осягнення майбутнього. Загальна дослідницька стратегія визначається „ядром” цивілізаційної науково-дослідної програми (М.Я.Данилевський - К.М.Леонтьєв - О.Шпенглер - А.Дж.Тойнбі).

Завдяки використанню такої комплексної методології при вирішенні поставлених завдань були отримані результати, які породжують зміст наукової новизни дослідження. У сукупності ці результати розширюють змістовне поле історичної компоненти сучасного світобачення та допомагають удосконаленню методологічної культури нелінійного (інтервального) мислення. Окрім цього, вони презентують більш адекватний образ східнохристиянскої цивілізації як самопроектуючого суб'єкту історичного процесу, що генерує, закріплює і транслює духовно-центровану соціокультурну ідентичність. Ця новизна конкретизується у положеннях, що виносяться на захист:

Уперше:

- запропоновано розшифровку структури історії, в т.ч. її глобального етапу розгортання у вигляді поліінтервальної конструкції; доведено, що актуальна структура історії - це результат „вісьовання” історії локальними цивілізаціями;

- здійснено комплексне дослідження східнохристиянскої цивілізації як суб'єкту історичного процесу в диахронному та синхронному вимірах;

- розроблений варіант категорізації цивілізації через проективістську тезу дозволив зафіксувати загальну історичну інтенцію будь-якої локальної цивілізації; обґрунтовано проективний характер онтології та прагматики східнохристиянської цивілізації, для чого введено та змістовно розшифровано поняття „цивілізаційний проект”;

- із позицій інтервальної методології визначена етнічна структура східнохристиянського суспільства, архетипічна йому соціально-політична форма та релевантний проективному завданню хронотоп;

- обґрунтована соціокультурна ідентичність східнохристианскої цивілізації у вигляді структури із взаємодоповнювальністью об'єктивних та суб'єктивних пневматологічних чинників;

- феномен цивілізаційної суб'єктності визначено завдяки експлікації трьох рівнів історичної відповідальності: локальної, транслокальної й універсально-історичної.

Набуло подальшого розвитку:

- уявлення про множинність дискретних соціокультурних ладів в інтер'єрі глобального світу;

- положення про соціокультурну ідентичність як трискладового процесу ідентифікації: 1) форматування через ідею цивілізаційної культури; 2) осягнення власної цивілізаційної історії, яка включає до свого складу „архе”, структуру, мету; 3) соціальну гетерологію / гетеропраксіс;

- концепція цивілізаційної свідомості, де акцентовано увагу на реалістичній та утопічній настановах, які входять до її структури, а також іманентного цій свідомості есхатологічного модусу;

- обгрунтування структури та функцій цивілізаційної суб'єктності, яка відповідальна не тільки за розробку й реалізацію цивілізаційного проекту, а також за актуальний / потенційний стан соціокультурної ідентичності;

Уточнено:

- концептуальні можливості цивілізаційної науково-дослідницкої програми, в т.ч., залученої до аналізу східнохристиянської цивілізації;

- ідея та модель східнохристиянської культури;

- метод розв'язання гетерологічної проблеми в межах східнохристиянскої цивілізаційної історії й культури;

- критерій для визначення позитивних результатів цивілізаційного проектування.

Теоретичне та практичне значення дисертації. Проведене комплексне дослідження феномену східнохристиянської цивілізації в контексті розвитку цивілізаційної науково-дослідної програми. Фокусування на діахронному та синхронному вимірах існування і розвитку цивілізації дають можливість визначити певні загальні закономірності її бутя в межах історичного процесу. Існування та розвиток східнохристиянської цивілізації, її соціокультурна ідентичність залежать від здатності послідовно реалізувати проект, який був заявлений. У роботі зроблено узагальнення відносно соціокультурного устрою та ідентичності східнохристиянської цивілізації, аксіологічних настанов притаманної їй свідомості. Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальних курсах із філософії, культурології, всесвітньої історії, релігієзнавства, а також у роботах, присвячених проблемам цивілізаційного розвитку сучасного українського суспільства. Концептуальні положення роботи використовуються в курсах „Філософія”, „Релігієзнавство”, „Етика та естетика”, спецкурсі „Філософія глобальних проблем сучасності”, які викладаються дисертантом у ДВНЗ „Донецький національний технічний університет” та Донецькому інженерно-економічному коледжі.

Особистий внесок здобувача є достатнім. Теоретичні та методологічні положення і висновки є результатом самостійних авторських розвідок.

Із вказаних 28 статей 3 написані у співавторстві. У них розглядаються поодинокі аспекти цивілізаційної проблематики. У публікаціях № 11, 12 дисертантові належить 75 % опублікованого матеріалу, ним особисто висунуто основне теоретичне припущення, проведено аналіз та зроблено узагальнення. У публікації № 21 дисертанту належить головна ідея та 60% аналітичного матеріалу.

Апробація результатів дисертації. Дисертація загалом та її основні положення обговорювалися на засіданнях кафедри філософії ДВНЗ „Донецький національний технічний університет”.

Результати дослідження доповідалися на: І Международной научно-практической конференции „Идеи русского энциклопедиста Н.Я. Данилевского и реалии современного мира” (Москва, 2001); III (Ростов-на-Дону, 2002) та IV (Москва, 2005) Российских философских конгрессах; Международной научной конференции „ХХI век: на пути к единственному человечеству?” (Москва, 2003); VII Міжнародній науково-практичній конференції „Творчість врятує світ” (Київ, 2003); ІІІ - V Вернадських читаннях (Донецьк, 2003, 2005, 2007); Міжнародній науковій конференції “Людина - Світ - Культура” (Київ, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції „Глобалізація та Україна” (Донецьк, 2004); III - VII Всеукраїнських філософсько-богословських читаннях „Православ'я у світовій культурі” (Дніпропетровськ, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009); VI Международных чтениях, посвященных братьям И.В. и П.В. Киреевским (Калуга, Оптина пустынь, 2006); Міжнародній науково-теоретичній конференції „Ідентичність у сучасному соціумі” (Донецьк 2006); Міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія освіти і сучасність” (Дніпропетровськ, 2007); Международной научной конференции „Философское наследие С.Л. Франка и современность” (Саратов, 2007); Міжнародних історико-філософських читаннях „Колізії синтезу філософії і релігії і історії вітчизняної філософії” (до 180-річчя Памфіла Юркевича та 130-річчя С. Франка) (Полтава, 2007); Международной научной конференции „Человек в контексте современного цивилизационного процесса” (Симферополь, 2007); I та II Регіональних наукових конференціях „Філософсько-етична спадщина Г.С. Сковороди та духовний світ сучасної людини” (Донецьк, 2002, 2007); Международной научно-практической конференции „Интеллигенция, её роль в поисках гражданского согласия в условиях общества переходного периода” (Симферополь, 2008); II Международной научно-практической конференции „Украина в системе современных цивилизаций: трансформации государства и гражданского общества” (Одесса, 2008); Міжнародній науково-теоретичній конференції „Феномен філософської критики в культурі російського Срібного віку” (Київ, 2009); Міжнародній науковій конференції „Людина. Світ. Суспільство” (Київ, 2009); Международной научной конференции „К 80-летию мадридских лекций великого испанского философа Х. Ортеги-и-Гассета” (Симферополь, 2009).

Публікації. Сформульовані у дисертації положення та висновки знайшли своє відображення в індивідуальній та двох колективних монографіях, у 28 статтях у фахових виданнях (3 статті підготовлені у співавторстві), а також у тезах і матеріалах конференцій міжнародного, всеукраїнського й регіонального рівнів.

Кандидатська дисертація на тему „Методологічний аналіз події в філософії історії” була захищена у 2002 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської не використовуються.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою й завданнями дослідження. Дисертація складається з 510 сторінок основного тексту, списку скорочень і літератури (1023 найменування). Загальний обсяг роботи складає 591 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, виявлено ступінь її наукової розробки, визначено об'єкт та предмет дослідження, сформульовано мету та завдання, вказано на методологічні можливості, наведено положення, що претендують на наукову новизну та виносяться на захист, наголошено на теоретичному та практичному значенні роботи, надано відомості про апробацію результатів дослідження, зафіксована структура і обсяг дисертації.

У першому розділі „Культурно-історичний процес та феномен глобалізації” розглянуто різноманітні підходи щодо визначення структури і інтриги сучасного етапу історії людства, який розгортається у вигляді достатньо неоднорідної глобальної ойкумени. Авторська аналітична позиція дозволяє сприймати глобальний світ як нестійку цивілізаційно-інтервальну конструкцію з певними історичними „вісями”, що продукуються та реалізуються (у вигляді проектів) локальними цивілізаціями. Серед останніх своє місце посідає східнохристиянська цивілізація із власним баченням структури та мети історії.

У підрозділі 1.1 „Сучасна історія: парадигми та образи трансформатології” зазначається, що теперішній стан розробок моделі сучасного етапу історії найчастіше відображає існування людства в межах глобальної соціоформи. Спроби створення „стереоскопічної” моделі, відповідної до складності світу, що існує, поки не дають позитивного результату. Головна причина - це моделювання актуальної історії через феномен глобалізації. Але останній не отримав належної концептуальної визначеності. Системна аналітика, яка ґрунтується на економічних, геополітичних, культурно-інформаційних та екологічних вимірах, поки не має однозначної аксіоматики. На думку автора, відсутність конвенції щодо „голографії” глобалізації генерує декілька варіантів її методологічного осягнення: а) у форматі часової перспективи; б) завдяки просторовій метафорі; в) через поєднання обох прийомів, що в свою чергу породжує необхідність введення у поле аналізу повноцінного суб'єкта глобальних змін.

Наявні спроби пояснення конституції та функцій цього суб'єкта (світ-системні, універсально-еволюціоністькі та геополітичні дискурси) замикають світопростір і час на суб'єктові глобальної історії. Вони ж вимальовують однобічного - економ-центрованого, еко-соціо-синергетичного та геостратегічного актора глобальних зрушень. Однак, ці претензії можуть бути світоглядно та етично виправдані тоді, коли структура та інтрига Історії буде розглядатись як універсальна. У реальності цього немає, бо західноцентричне історичне мислення цих схем редукує реальність до постулата про одну єдину „вісь” Історії. Ця фігура є найбільш популярною у дискусіях про глобальний світ. Останні закінчуються визнанням конструктивних варіантів „потужної” або „слабкої” глобалізації (Й.Фрідман).

У свою чергу, якщо прийнятною є культурно-історична точка зору, завдяки якій віддзеркалюється реальна множинність Історії, то збагнення історичної структурогенези (без апріоризму західно-центричної думки) повинно йти у напрямі пошуку єдності на універсальних засадах. У цьому сенсі мета-історичні нароби М.Я.Данилевського, К.М.Леонтьєва, О.Шпенглера, А.Дж.Тойнбі та П.О.Сорокіна становлять концептуальну платформу щодо розуміння глобальних структурних, темпоральних і ціннісно-цільових зрушень. Теоретичне поєднання „логічного підлеглого”, хронотопу та кількісно-якісних змін надає можливість інтерпретувати історичний процес у вигляді конкретних культурно-історичних підлеглих. Їх треба сприймати як цивілізації, що існують у діахронно-синхронному вимірах, мають власну траєкторію історичного руху, унікальну соціокультурну організацію, цикл життя та не редуковану сенсову міру в історії. Така теоретико-множинна гіпотеза підтверджується імплікаціями інтервальної методології, відповідно до якої світ існує у вигляді поліінтервальної структури з певною конфігурацією інтервалів в актуальний момент їхньої синхронізації.

Адаптуючи цю інтуїцію до історичного процесу дисертант намагається показати, що в діахронному аспекті історія є цілою низкою інтервалів розгортання локальних цивілізаційних світів; в синхронному аспекті вона може сприйматися як: 1) ієрархія інтервалів; 2) конфігурація рівноправних інтервалів; 3) конфігурація підпорядкованих інтервалів; 4) конфігурація неперехрещувальних інтервалів (Ф.В.Лазарєв). Дійсно, глобальний світ побудований або за першим (світ-системники, універсальні еволюціоністи, геополітики), або за четвертим (С.Хантінгтон) варіантом. Насправді ж, доцільно сприймати його інтригу в логіці „рівноправних інтервалів”, або в режимі цивілізаційного діалогу/ полілогу.

...