Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1. Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

Поняття світогляду, його походження, сутність та структура.

Історичні типи світогляду.

Філософія як форма суспільної свідомості. Предмет філософії та її функції.

Проблема основного питання філософії, історичні форми його постановки і вирішення.

Проблема методу в філософії: діалектика і метафізика

Одним із головних напрямків впливу філософії на людину, у який би сфері вона не працювала, є трансформація поглядів, що стихійно склалися у людини, у ретельно продуманий, обґрунтований світогляд.

На додачу до професійних знань, навичок, ерудиції, людині важливо розуміти, що з нею відбувається, смисл і мету дій і самого життя. Такого роду уявлення про світ і місце людини в ньому, якщо їх вдається усвідомити і навіть сформулювати, називають світоглядом.

Головна відмінність світоглядних знань від усіх інших полягає у тому, що вони відповідають на питання “навіщо, в ім'я чого здійснюється та чи інша діяльність?”

Отже, основне питання світогляду - це питання про відношення людини до світу. Воно має декілька сторін або вимірів

Що первинне і що вторинне - людина чи світ? Індивід чи суспільство?

Чи здатна людина активно і цілеспрямовано перетворювати світ? Що, власне, включає в себе і питання, чи повинна людина це робити (Кант)?

Чи здатна людина адекватно пізнавати і відображати світ? Одночасно це питання про те, чи побудований світ на основі певних принципів, законів, які ми можемо, хоча б частково пізнати, чи у ньому панує певний таємний, ірраціональний початок.

Чи здатна людина задовольнити свою потребу у щасті, в осмисленому існуванні? Чи є смисл життя? Якщо є, то в чому він?

Отже, світогляд - це необхідна складова людської свідомості та пізнання. Це не просто один із елементів поряд із багатьма іншими, а їх злагоджена взаємодія.

Світогляд - це система поглядів, настанов, оцінок, знань, переконань, уявлень, які визначають бачення, розуміння світу в цілому, місця людини в ньому, а також життєві позиції та ціннісні орієнтації людей. Це спосіб суспільної самосвідомості людини і людства.

Структура світогляду. До неї відносять лише ті елементи психіки, які виконують світоглядну функцію: переконання, знання, цінності, ідеали, світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння,

Світовідчуття - це чуттєве переживання, що супроводжує людську діяльність, обумовлену її переконаннями. Світовідчуття тісно вплітаються в практичну сторону життя людини, а через практику тісно пов'язані зі світорозумінням. Характер світорозуміння впливає на світовідчуття і навпаки.

Світосприйняття - це інтегральне ставлення людини до оточуючого світу, яке забезпечується світорозумінням, системою цінностей та ідеалів, сукупністю переконань, світовідчуттям. Людина певним чином світ сприймає, вона приймає його як належне або заперечує як небажане, зле, таке, що суперечить людській сутності.

Світорозуміння - це та частина знань людини, в істинності яких вона впевнена, ставиться до них з певною мірою довіри, вірить, що ці знання істинні, й використовує їх, орієнтуючись у навколишньому середовищі при визначенні своєї поведінки в процесі активної діяльності.

У світогляді зливаються, доповнюючи один одного, емоційний досвід людей, який виявляється в їх світопереживанні, та інтелектуальний досвід, що визначає їх світорозуміння. Світопереживання становить емоційно-психологічну сторону світогляду на рівні настроїв та почуттів. Сюди відноситься також досвід формування пізнавальних образів світу з використанням наочних уявлень. Світорозуміння становить пізнавльно-інтелектуальну сторону світогляду. Власне, можна говорити про два рівні світогляду - буденний (погляди, думки, смаки, уявлення тощо, які формуються всіма людьми стихійно, неусвідомлено) і теоретичний (ідеї, концепції, теорії, які свідомо формуються теоретиками, професіоналами)

Важливими складовими світогляду є також:

Переконання - інтегруючий елемент світогляду. Це чітке, достатньо вичерпне знання об'єкту, віра в істинність цих знань. Необхідною умовою входження знань в переконання є вміння самостійно їх застосовувати до процесу подальшого пізнання оточуючого середовища та для самостійної організації власної практичної діяльності. Важливою стороною переконання є така їх характерна риса як здатність особи відстоювати свої переконання перед іншими, доводити їх істинність та справедливість. Стійкість переконань, як правило, спирається на практичну діяльність особи, на практичний досвід. Чим переконання відрізняються від інших елементів світогляду? Переконання - це принципи поведінки людини, в яких сплавлено воєдино і раціональну, і емоційно-ірраціональну сторону людської психіки. Переконання - це не тільки знання, а й своєрідне емоційне переживання дійсності. Переконання індивіда - це його власна релігійність, це своєрідна “релігія” особи.

Але основою світогляду як інтегрального утворення є знання.

Знання - перевірений суспільно-історичною практикою і підтверджений логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді понять, суджень, теорій. Вони можуть бути повсякденно-практичними, професійними, науковими, істинними чи неістинними.

Цінність - категорія, що вказує на людське, соціальне і культурне значення певних явищ дійсності. По суті вся багатоманітність предметів дійсності може оцінюватись у плані добра і зла, істини і неістини, краси і потворності, припустимого і забороненого, справедливого і несправедливого тощо. Цінність - це не саме знання по собі і не сам об'єкт по собі. Для людини об'єкт виступає як цінність в сукупності зі знаннями про нього. В результаті практичного та інтелектуального освоєння реальної дійсності в людській свідомості поступово складається ціла система цінностей, які входять до світогляду.

Ідеал - це образ досконалості якогось явища, дії чи відношення, який уявляється людиною як належне, бажане. Він частіше всього виступає у вигляді загальних уявлень, досить складно поєднуючи в собі риси різних образів, ці образи часто перекомпоновані логічним аналізом, а інколи і фантазією. Як цінності, так і ідеали в свідомості формують систему. Ці дві системи активно впливають на визначення людиною своєї поведінки

Віра - світоглядна позиція і одночасно психологічна установка, що включає в себе прийняття певних тверджень і рішучість дотримуватись їх всупереч сумнівам. Кант: віра - позиція розуму, що приймає те, що логічно не доводиться, але є необхідним для обґрунтування морального імперативу.

Віра - історично та практично вироблена настанова людської свідомості на сприйняття уявної реальності як дійсності, вірогідно-істинного знання як достовірного і переживання їх відповідним чином.

Історичні типи світогляду

Міфологічний світогляд виникає в епоху формування родового ладу, коли із природи виділяється не окрема людина, а рід, родова самосвідомість людини. Особливості міфологічного світогляду:

Синкретичний характер - єдність світовідчуття і світорозуміння, знань, вірувань, художньої діяльності тощо.

Антропоцентризм та антропоморфізм - перенесення характеристик людського роду на природу. Звідси - не причинне пояснення дійсності, а доцільність.

Ототожнення образа і предмета, слова і предмета, суб'єктивного і об'єктивного, внутрішнього і зовнішнього, частини і цілого та уявлення, що “все у всьому”.

Між природою і людьми - (боги) духи. Але вони є не надприродними, а особливими природними істотами.

Уявлення про циклічність часу: ідеал - це минуле. Хоча є і уявлення про майбутнє, але воно ніби змикається із минулим.

Смисл міфології - пояснити походження світу і його розвиток. Світ виникає не з порожнечі, а із реального початку - хаосу. В цьому розумінні, міфологія не ідеалістичний, хоча і фантастичний світогляд.

Релігійний світогляд характеризується виділенням індивіда із суспільства і одночасним віддаленням його від природи. Зосередження його на своєму внутрішньому світі. Особливості:

Віра у надприродне, в існування Вищої сили, що стоїть над законами матеріального світу і не підкоряється їм.

Остаточне розділення матерії і духу (бог - духовна сутність), панування духовного над тілесним (надприродне = духовне).

Ідея рівності всіх людей перед Богом.

Ідея майбутнього (час розпрямляється): спасіння, царство боже.

Прилучення до колективних форм діяльності: страждання, терпіння як форма діяльності, а церква виступає у ролі посередника.

Неподільність віри і культу.

Отже, основне у релігійному світогляді - протиставлення матеріальної і духовної діяльності. Світ виникає завдяки духовному началу, що має статус вічності, незмінності, а існуючий світ розглядається як дещо вторинне, “створене із нічого”, плинне.

Філософсько-науковий світогляд є новим історичним типом світогляду. Філософія замість міфологічної і релігійної картини світу дає логічне науково-теоретичне пояснення дійсності і раціонально обґрунтовує систему духовних цінностей людини. Цей світогляд склався в період між 800 і 200 роками до н.е. в пізніх центрах цивілізації - Китаї, Індії, Ірані, Палестині та Греції.

У філософії рано виявилися два основних комплекси проблем, що визначили напрямок філософських досліджень. Філософія дає узагальнену картину світу, вивчає об'єктивне буття.

розробляє уявлення про людину, її призначення, про смисл життя та його цінності.

Таким чином,

- міфологічний світогляд дає фантастичну, виражену у символах картину світу,

- релігія наділяє людину вірою у надприродне і розкриває загальнолюдські моральні цінності,

- філософія (наука) озброює її точними знаннями, закріпленими у спеціальних поняттях, законах, теоріях.

Специфіка філософського знання в тому , що воно:

- ширше будь-якого наукового експерименту.

- філософське знання будується на гранично широкому узагальненні, джерелом якого у кінцевому рахунку є універсальний досвід людства;

- має справу з найбільш загальними категоріями і законами розвитку природи, суспільства і мислення, які діють на самому високому рівні еволюції світу, в усіх науках і сферах діяльності людини.

- має справу з питаннями вічними (Що таке світ? Чи може людина пізнати його? В чому сенс життя? Що таке свобода, щастя, любов тощо?) Такі питання людство осмислює знову на кожному новому етапі і виносить нове рішення. Більше того, кожна людина, користуючись філософським знанням, повинна самостійно розв'язувати ці проблеми, повертаючись до них неодноразово протягом життя.

- має тенденцію до об'єктивації - втіленню в діяльності, вчинках людей, а отже таким чином і у речовому чи знаковому світі культури. При цьому філософські ідеї можуть стати величезною не лише духовною, а й матеріальною силою, якщо будуть сприйняті людством як переконання.

Філософія як форма суспільної свідомості (самостійне вивчення). Функції філософії.

Філософія виконує величезну кількість функцій, назвемо лише головні

Світоглядна - полягає в її здатності створювати картину світу в цілому, об'єднувати данні наук, мистецтва, практики тощо.

Гносеологічна - вивчення сутності пізнавального процесу, його загальний механізм, можливості і межі пізнання.

Методологічна - визначення способів досягнення певної мети. Мова іде про такі методи, принципи дії, які мають фундаментальне, а не вузьколокальне значення.

Гуманістична - реалізується у гранично уважному відношенні до людини. Філософія не обмежує себе науковим підходом, а поряд із ним культивує естетичний та етичний підходи.

Практична - полягає перш за все в її моральності, піклуванні про благо людей.

В різні часи дослідники, філософи виділяли різні функції філософії. Незважаючи на всі відмінності в цій типологізації функцій філософії вони всі мають право на існування, оскільки філософія - одне із найскладніших явищ у духовному житті суспільства, вона дійсно виконує дуже багато функцій, впливаючи практично на всі сфери життя людства. До вищеназваних функцій можна також додати такі як онтологічна, аксіологічна, абстрагуюча, систематизуюча, моделююча, евристична, культурна, виховна тощо.

Основне питання філософії

Питання про відношення свідомості до буття торкається співвідношення двох гранично широких реальностей:

- зовнішнього світу, природи в цілому і

- свідомості, яка сприймає, відображає цей світ.

Щоб зрозуміти як співвідносяться ці дві реальності, необхідно:

з одного боку - вирішити онтологічну проблему: визначити початкову природу сущого, з'ясувати, що є первинним;

з другого - вирішити гносеологічну проблему: зрозуміти, чи може свідомість пізнати світ.

Кожна людина, якщо не прямо, то опосередковано, певним чином вирішує для себе це питання, і в залежності від цього витлумачує інші світоглядні проблеми і виробляє свою життєву позицію. Це і обумовило розвиток в історії філософії таких двох ліній, як матеріалізм і ідеалізм.

Представники матеріалізму вважають, що до людини, поза і незалежно від її свідомості існує матеріальний світ. Свідомість вторинна по відношенню до цього світу, похідне від нього.

Представники ідеалізму вважають, що в пізнанні первинним є ідея (дух, образ, думка), яка може мати різний характер. Або вона належить людині, суб'єкту, що пізнає і який таким чином відкриває для себе, створює світ. Такий підхід називають суб'єктивним ідеалізмом. Або ідея належить всезагальному ідеальному початку (світовому Духу, Загальній ідеї). У такому випадку вона має об'єктивний характер, який не залежить ні від якої конкретної людини. Такий напрямок називається об'єктивним ідеалізмом.

Матеріалісти виходять із того, що буття, матерія первинні, а свідомість - вторинна, що вона відображає світ та його зміни, вирішують гносеологічну проблему так: світ можна пізнати, пізнання нескінченне, як нескінченне і буття, що пізнається свідомістю.

Об'єктивні ідеалісти стверджують, що, оскільки первинна загальна ідея, людина може пізнавати світ лише в тих межах, в яких ця ідея відкриється їй, тобто пізнання світу обмежене самою об'єктивною ідеєю. Суб'єктивний ідеалізм, виходячи із того, що первинною є ідея, думка суб'єкта, вважає, що у кожного є свої ідеї, уявлення, тому об'єктивної істини не існує, знання людини приблизні, ілюзорні, а те, що вважають істиною, має конвенціональний (договірний) характер.

Наведені погляди є моністичними: в них за основу береться один початок: матерія або дух (монізм). Існує також дуалістичне вирішення проблеми первинності: є одночасно два початки - духовний і матеріальний (дуалізм). Але у розвитку своєї філософської концепції філософ-дуаліст неминуче буде переходити або на позиції матеріалізму, або на позиції ідеалізму. Саме тому питання про відношення мислення до буття називають основним питанням філософії.

Діалектика і метафізика.

Філософські вчення розрізняються також за своїм методом. Метод - основний підхід до вивчення предмету дослідження. У філософії історично склалися два методи - метафізичний і діалектичний.

Термін “метафізика” вживається як для позначення теоретичної (спекулятивної) філософії, так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позиції метафізики і у природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісного нового - “немає нічого нового під місяцем”. Метафізичний метод мислення - один із основних методів наукового пізнання. Для філософії і природничих наук він був характерним у той період, коли усвідомлення, осмислення фактів і явищ потребувало відповіді на питання “що є що?”, тобто коли здійснювався переважно аналіз фактів. Але абсолютизація цього методу приводить до нагромадження формальних визначень та ігнорування взаємозв'язку та взаємообумовленості явищ і процесів, що вивчалися. На етапі синтезування знань, розробки філософських і наукових систем метафізичний підхід є недостатнім.

Діалектичний метод на противагу метафізиці визнає універсальний зв'язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Головні принципи діалектики - всезагального зв'язку і розвитку.

Тема 2. Історичний розвиток світової філософії

Філософія як світоглядне явище з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність раціонального освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається у різних країнах неодночасно. Свідченням цього є пам'ятки культури, які підтверджують, що філософське знання започаткувало себе в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Вавілоні, а трохи пізніше в країнах Європи, насамперед Греції і Римі. Власне, філософія як окрема наука виникла саме в античній грецькій культурі. Передумови виникнення філософії були такі:

1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;

2) поява товарно-грошових відносин;

3) виникнення держави;

4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;

5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його логічного і абстрактного осмислення.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу.

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в III--II тисячоліттях до н.е. Це ж спостерігається і в стародавній Вавілонії. Вавілоняни, як і єгиптяни, вважали, що всі речі походять із води, що вода лежить в основі всього сущого. Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, все, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу.

На такому ж приблизно рівні суспільної практики виникли і перші наївно-стихійні уявлення у стародавніх Індії, Китаї, Греції, Римі.

Філософія Стародавньої Індії

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500--2000 рр. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Тут філософія ще тісно переплетена з релігією, не виділена в окреме знання.

Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "самхіти" -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани -- це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади -- завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Бріхаспаті, Вардхамана, Будда, Канада, Капіле, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана вважаються засновниками цих світоглядних систем. Вони залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

Характерною особливістю давньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічного до релігійно-філософського світогляду.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах» (даршан -- найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"). Існували даршани астиків і дашани настиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») -- це збірник текстів на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса. До складу даршани настиків, які не визнавали авторитет Вед (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму.

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі й тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення й переживання.

Буддизм -- це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI - V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Будда, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1) Життя -- це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання -- жадоба до життя та бажання.

4) Шлях виходу із страждання має 8 стадій або сходинок.

З точки зору буддизму, світ -- це єдиний потік матеріальних і духовних елементів -- «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою -- сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани -- повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми -- «носії своєї ознаки -- частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми -- це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене -- сансара, і буття невиявлене -- нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання -- восьмиступеневий шлях морального вдосконалення. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення -- чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії чарвака-локаята посідає виняткове місце, вона не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему -- смисл людського життя -- чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» -- чотири, «вак» -- слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла -- ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття -- одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

Треба сказати, що загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань -- у правильному способі життя.

Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу. Відсутній поділ на «живу» та «неживу» матерію.

Філософія Стародавнього Китаю

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: - про єдність і різноманітність речей;

- про дію протилежних сил в єдиній субстанції;

- про природну закономірність;

- про природність людської душі і свідомості.

Даосизм. Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, - це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" -- це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" -- це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао". Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Конфуціанство. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е. Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція -- це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність, гуманність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь) та 6) синівська любов (сяо)

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманним" -- означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним -- означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Таким чином, філософія Конфуція -- це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, -- це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.

Тема 3. Антична філософія

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший період ранньогрецької філософії (натурфілософія) -- охоплює епоху від виникнення філософського мислення у VIІ ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксімен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Арістотель, Демокріт, а також послідовники Сократа -- кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н.е. і закінчується V--VI ст. н.е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Космоцентризм античної філософії. Визначальною рисою античної філософії є її зверненість до природи. Для стародавніх греків навколишня природа була їх природною колискою. Вона захищала їх, зігрівала, годувала. Тому вивчення природи як власного будинку було природним для стародавніх греків. Пізнаючи її, вони поступово відмовляються від ідеї створення світу богами.

Є світ у вузькому розумінні -- обжитий, олюднений (ойкумена). Є світ великий, незвіданий. Він виник з первинного Хаосу як світовий закон, впорядкованість. Слово Космос означає прикраса, порядок (прикраса через впорядкованість). Цьому єдиному порядку підпорядковано все: природа, боги, обжитий людиною світ і сама людина. Вона-- мікрокосм, включений в єдиний закон космосу, який виявляється в долі кожного. Людина може чинити опір цьому закону, діяти самостійно, але з рамок закону їй не вирватися. "Слухняного доля веде, а неслухняного - тягне", -- говорили стародавні греки.

Так в ученнях перших філософів на підставі вивчення природи робляться перші гранично широкі узагальнення про причини і начала всього сущого, що є первинним і постійним у всіх змінах миру. На місце ідеї породження приходить ідея загальної причини, яка розглядається як перехід однієї протилежності в іншу в процесі боротьби.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640--562 рр. до н.е.). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також ґрунтує на принципі єдиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611--546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю "Про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "апейроном". Апейрон, за Анаксімандром, -- це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585 -- 524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Апейрон, за Анаксіменом, -- властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540--480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання - це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості - це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта -- це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і плинне -- "все тече". Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна -- це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності.

Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

Наступним кроком у становленні античної філософії була італійська філософія, до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (бл. 584--500 рр. до н.е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку -- біля джерела філософії і науки. Вважається, що Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки. Як свідчать джерела, він першим вживає поняття "філософ", "філософія".

Вчення елеатів - новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців -- математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція -- буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565--470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінально розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу -- це і є Бог, а Бог -- це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності -- думка, розум. Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує думку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (понять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (бл. 540--470 рр. до н.е.), довівши його до поняття цілісності буття. У центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесно оформити, бо те, чого немає -- немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мислення і буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія -- непрохідність, безвихідне становище. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття, що одне і те ж подібне і неподібне, одне і множина, перебуває у стані спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Його започаткували в античності Левкіпп ( 500--440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 рр. до н.е.).

Обґрунтовуючи першоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.

Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми -- це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, кутасті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т.д. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.

Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілковито без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття.

Оригінально пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу атомісти вважають теж сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі.

При вирішенні однієї з головних філософських проблем -- проблеми щастя -- Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, -- а цього вчить філософія.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово "софістес" означало знавця, майстра, художника, мудреця. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Риторика -- мистецтво красномовства -- стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчителі "мислити, говорити і робити" -- софісти.

Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші -- Протагор (481--411 рр. до н.е.), Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші -- Алкідам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Софісти -- це не єдина школа або течія. Спільне в їхніх поглядах -- раціоналістичне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії. Протагор проголосив тезу: "Людина -- міра всіх речей: для існуючих -- що вони існують, для неіснуючих -- що вони не існують". Будь-яка істина -- чиясь думка (погляд). Тобто, істина, за Протагором, завжди суб'єктивна. Істинне те, що вважає за істину той чи інший суб'єкт. Це і є релятивізм.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469--399 рр. до н.е.). Сократ -- перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Він цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало послідовним втіленням вчення філософа.

У центрі філософії Сократа -- людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа -- це етичний антропологізм. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний, над входом у храм Аполлона у Дельфах, другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майевтики -- всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.

Платон (427--347 рр. до н.е.) -- один із найвидатніших філософів в історії людства, походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона -- Арістокл, Платон -- прізвисько (від "платюс" -- "широкий", "широкоплечий"). Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; З) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне -- конкретному, сутність -- явищу, оригінал -- копії, але і як добро -- злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого -- джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець -- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло -- смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла -- бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання -- це пригадування" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу -- метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у цьому методі є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і ремісників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Аристотель -- теж один із найвидатніших старогрецьких філософів (384--322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Як і Платон, Аристотель залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика".

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Аристотель вважає, що суть буття речі -- її форма. Форма - не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія і форма -- два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення Аристотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третій вид -- метафізична, розумна душа.

Вчення Аристотеля про пізнання. За Аристотелем, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки -- загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається, і пізнається через нього. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.

Філософія Аристотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, справила значний вплив на європейську філософію Нового часу і сучасну філософську культуру.

Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. -- V ст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення.

В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівська. Впливовою в цей період була школа Епікура (6л. 342--270 рр. до н.е.). Він був послідовником філософії Демокріта, але підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи:

1) ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;

2) всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;

3) всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;

4) тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;

5) всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових -- як атомів, так і їх поєднань.

Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить поняття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) "відхилення" атома від прямої лінії. У Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії. Цей рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким чином, за Демокрітом, є жорстко детермінованим: у ньому панує лише необхідність. Визнання можливим спонтанного "відхилення" руху атома від прямої лінії робить можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини.

...