Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

Сутність закону заперечення заперечення полягає у відображенні напрямку і форми процесу розвитку в цілому. Він відображає спадкоємність як характерну рису процесу розвитку; бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередній стадії розвитку. Водночас кожний новий ступінь розвитку - це не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а перехід у вищу фазу розвитку, ствердження якісно нового, більш багатого змісту. Умовно процес розвитку можна зобразити у вигляді спіралі.

Розвиток - це складний і суперечливий процес. У ньому є і висхідна, і низхідна лінії, і прогрес, і регрес. Регрес - це теж форма розвитку, хоч і за низхідною лінією. Закон заперечення заперечення, як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивною висхідною лінією, а й за низхідною, регресивною.

Принципи діалектики

Принцип (від лат. рrіnсіріum -- начало, основа) вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Принципи діалектики - вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами та категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні.

Принципами діалектики є принцип загального зв'язку і принцип загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зав'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерні. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факту, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність і цих протилежностей.

Категорії діалектики

Категорії -- це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності.

У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше.

Отже, категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практична діяльність багатьох поколінь людського суспільства.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і та ін.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні - це загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших: матерія, простір, час, стрибок, міра, суперечність і т.д. Співвідносні є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: сутність і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.

Альтернативи діалектики

Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку -- вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) пізніше під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) у Гегеля діалектика -- це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу"; 4) діалектика -- це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика -- це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика -- це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика -- це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика -- це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика -- це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи: метафізика, “негативна” діалектика, софістка, еклектика, догматизм, релятивізм.

Метафізика. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Аристотеля Андроніком Родоським (І ст. до не.). Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) це наука про з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою методів конкретних наук; 5) це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика -- це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату.

"Негативна" діалектика - це однобічна, суб'єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сущого, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення, і тому не виходить за межі метафізики. "Негативна" діалектика -- це, по суті, антидіалектика.

Софістика (з грецької -- міркування, засноване на і навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Як спосіб мислення вона має виключно суб'єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Вона не є світоглядом.

Еклектика (у перекладі з грецької -- вибираю). -- це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Еклектика -- це, образно кажучи, "мішанина", тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

Софістика і еклектика -- це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб'єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.

Догматизм (з грецької -- положення, що сприймається на віру, без доведення) -- антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм -- це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що і никають у процесі пізнання, не враховує конкретно істини.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької -- релятивний, відносний) -- теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Він виступає як різновид метафізичного тлумачення істини.

Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Тема 11. Гносеологія

Проблема пізнання у філософії

Пізнання -- процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) -- це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її в свідомості людини. Знання - це суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Процес пізнання у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, - це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об'єкт пізнання -- це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Об'єкт пізнання, таким чином, - це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт - предметом, на який вона спрямована. Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ (суб'єктивний образ) дійсності, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб'єкту.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат - істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина -- це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини". Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Відносна істина -- це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічним. Абсолютна істина -- це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж.

Практика є діяльністю, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини -- це головна її функція. Практика є одночасно абсолютним, і відносним критерієм істини, значенні її в пізнанні визначається тим, що це основний і все загальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об'єктивного змісту наших знань про дійсність.

Саме практика з притаманною їй універсальністю та різноманітністю проявів є єдиним достовірним критерієм істини.

Єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні

Пізнання людиною світу починається з чуттєвого контакту зі світом, із "живого споглядання". Під "живим спогляданням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття -- це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття - це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Більш складною формою відображення є сприйняття.

Сприйняття -- це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприйняття -- це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою.

Уявлення -- це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. ..Уявлення -- це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Чуттєве відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату.

Вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.

Мислення -- це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як. поняття судження, умовиводи, категорії.

Поняття -- це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення.

Судження -- це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення По суті справи, зв'язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх.

Умовивід -- це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих, необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність.

Важлива роль у функціонуванні і розвитку раціонального пізнання, мислення, свідомості взагалі належить категоріям. Категорії, як уже зазначалося, -- це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Категорії є формами мислення, які функціонують як специфічні знаряддя, засоби пізнання, за допомогою яких не лише осягаються загальне та необхідне в об'єктах, а й здійснюється синтез змісту пізнання в логічні форми. Специфіка категорій як універсальних форм мислення і пізнання, на відміну від понять конкретних наук, полягає в тому, що вони є універсальними знаряддями і засобами пізнання, відіграють загальнометодологічну та світоглядну роль. Без категорій не може функціонувати ні раціональне пізнання, ні свідомість взагалі, ні мислення.

Раціональне і чуттєве -- це діалектичне взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

Інтуїція -- це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт одержує нове о6'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція -- це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Інтуїцію треба розглядати в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Тема 12. Філософський аналіз суспільства

1. Суспільство як предмет пізнання, система, що розвивається. Проблема теоретичного розуміння суспільства, його сутнісних засад завжди була предметом уваги філософів усіх часів і народів. У будь-якій філософській системі присутні мотиви соціальної філософії, оскільки людина повсюди обов'язково входила в орбіту міркувань будь-якого філософа і при цьому, природно, залишалися суспільною людиною. Перші теоретичні уявлення про соціум як систему співжиття людей, його природу та структуру дали світові такі представники класичної грецької філософії, як Платон і Арістотель. Ключем до бачення суспільства вони вважали державу, яка фактично його поглинала. Становленню більш об'єктивного системно-цілісного бачення суспільства сприяла соціально-філософська концепція Т. Гоббса (1588-1679), який показав, що витоки держави кореняться не в ній самій, як такій, а в інших сферах соціального життя, що громадянські права - це ті ж природні права, перенесені на державу.

Важливий крок у своєму предметному самовизначенні соціальна філософія зробила у XIX ст., коли започаткувалася тенденція уявлень про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним чинником об'єктивного характеру. Принциповий прорив у пізнанні філософських основ суспільства пов'язаний з ім'ям Гегеля, який, вважаючи Світовий Дух основним об'єктивним чинником, у підвалини суспільства та його історії поклав ідею свободи людини та ідею її реалізації. У концепції матеріалістичного розуміння історії Карла Маркса суспільство постає як специфічно складне, багатошарове утворення, де спосіб виробництва матеріальних благ визначає всі аспекти людської життєдіяльності.

Вагомий внесок у предметне визначення соціальної філософії вніс Г. Спенсер, у позитивістській концепції якого суспільство розглядалося в якості природного організму. Виходячи з організмного підходу (проводячи аналогію між біологічним організмом і суспільством), Спенсер проаналізував роль складових частин суспільства, їх взаємозв'язок, показав, що розвиток суспільства є закономірністю. Отже XIX ст. стало часом розроблення концептуального підходу до суспільного життя в цілому.

Для XX ст. характерне переплетіння, взаємопроникнення соціально-філософських ідей із суто соціологічними, що дало підстави багатьом дослідникам вважати, що в певному розумінні соціологія минулого століття є не чим іншим, як соціальною філософією. Проте відмінність філософського та соціологічного підходів визначення суспільства полягає передусім у тому, що соціальна філософія досліджує суспільство як цілісну систему через призму людини, її гуманістичні пріоритети. Соціологія ж звертає увагу насамперед на вивчення соціальної структури суспільства, соціальних інститутів, на функціонування соціальних спільностей і соціальних процесів, на соціальні відносини між іншими спільностями та соціальні механізми як самодостатні засоби регулювання соціальних відносин.

Сучасний теоретичний аналіз суспільства передбачає розгляд його в якості цілісного організму, частини якого не тільки впливають одна на одну, але й знаходяться у супідрядності. Інакше кажучи, суспільство - цілісна система, що має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства. До таких підсистем передусім відносять:

матеріальну, або економічну сферу суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання речей. Ця сфера є не тільки історично першою, але й значною мірою "прародичкою" всіх інших сфер життєдіяльності суспільства;

соціальну сферу як сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя;

політичну - як сферу людської діяльності, що здійснює управління суспільством через структури влади, діяльності, яка створює, підтримує або руйнує ці структури;

духовну - як сферу формування духовних потреб людей, передовсім виробництва суспільної свідомості.

Усі аспекти функціонування зазначених сфер суспільного життя пов'язані один з одним, а тому жодний із зазначених елементів суспільного життя не можна вважати основним, базовим. Інакше кажучи, системний характер суспільного життя свідчить про те, що всі його сфери повинні бути в оптимальних відносинах, що кожна з них має виконувати свої функції у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші сфери. Руйнація чи кризовий стан однієї з них неодмінно позначиться на характері функціонування інших. І все ж принциповим є те, що за певних умов на перший план у вирішенні питань гармонізації суспільства можуть висуватися проблеми тих чи інших окремих сфер життя, що не відкидає необхідності враховувати загальний системний характер суспільного життя.

Будучи міркуванням про суспільство як систему поза-і над індивідуальних форм, зв'язків і відносин, які людина створює своєю діяльністю разом з іншими людьми, соціальна філософія, виступає методологією суспільних наук. Мається на увазі, що соціальна філософія, відтворюючи цілісну картину розвитку суспільства, вирішує у зв'язку з цим багато так званих "загальних питань", які стосуються природи і сутності того чи іншого суспільства, взаємодії його основних сфер і соціальних інститутів, рушійних сил історичного процесу тощо. Інакше кажучи, соціальна філософія, сприяючи розумінню сутності різноманітних суспільних явищ, їх місця і ролі в суспільстві, вирішує багато питань, з якими стикаються при вирішенні своїх проблем різні суспільні науки: історія, соціологія, політологія, право, етика та ін. Відтворюючи ту чи іншу модель розвитку суспільства та його окремих боків, соціальна філософія певним чином спрямовує дослідження, які проводять суспільні науки, формує підходи до вивчення відповідних боків суспільного життя, тобто відіграє роль методології суспільних наук.

2. Поняття суспільного виробництва. Економічна сфера життя суспільства. У соціальній філософії висхідним пунктом суспільства як процесу і результату взаємодії конкретних людей розглядають суспільне виробництво - форму взаємодії суспільства і природи, що спрямована на перетворення предметів природи та творення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів та потреб людей. Суспільне виробництво тому так називається, що виконує життєво важливі соціальні функції, пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, відтворенням людини, розвитком особистості, підготовкою її до самостійного життя. Оскільки суспільне виробництво здійснюється за законами соціуму і об'єднаними зусиллями всіх дійових осіб та виконавців, включених в його систему, воно зумовлює суспільний характер історії людей. У процесі виробництва соціальних обставин виробляється і сама людина. Сім'я, держава, право, мораль, мистецтво тощо розуміються як особливі види виробництва.

Необхідною умовою історичного розвитку людей, що здійснюють спільний процес суспільного виробництва, є суспільний розподіл праці, на основі якого відбулося те поєднання людських зусиль, яке дало могутній поштовх розвиткові виробництва й суспільного життя. Розподіл праці можна називати суспільним, коли ті чи інші види праці закріплені за певними соціально-організованими групами людей, одні з яких беруть на себе функції управління, інші підпорядковуються. У процесі виробництва людьми свого життя виробляються і відтворюються соціальні відмінності, різного роду нерівність, формується і сама людина, котра завжди несе на собі відбиток суспільства. У процесі спільного виробництва людьми свого суспільного життя створюється певна форма суспільства, котра як би накладається на усі взаємодії людей. Найхарактерніші риси суспільного виробництва притаманні практично всім народам незалежно від обставин, за яких воно здійснюється. Одночасно кожний народ приносить у нього своє особливе та неповторне. Усі складові суспільного виробництва взаємопов'язані і виступають рівнозначними чинниками суспільного розвитку.

До основних сфер життя суспільства відноситься його матеріально-виробнича сфера. Соціальна філософія, не зводячи всі основні причини існування суспільства до матеріального виробництва, системоутворюючим компонентом соціуму вважає саме його. Саме економічна сфера інтегрує всі компоненти суспільства в цілісність. Матеріальне виробництво необхідних для життя людини матеріальних благ - головна умова існування соціуму. Сутність матеріально-виробничої діяльності людини розкриває спосіб виробництва матеріальних благ, який забезпечує не тільки соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Спосіб виробництва включає в себе, з одного боку, продуктивні сили, з іншого - виробничі відносини суспільства. В широкому розумінні продуктивні сили є єдністю людей, які здійснюють виробництво і засобів виробництва, за допомогою яких люди виробляють матеріальні засоби до життя. Виробничі відносини є відносинами між людьми у процесі виробництва. У першу чергу це відношення власності на засоби виробництва, які визначають соціальний характер і спрямованість суспільного виробництва. Зміна або перетворення відносин власності призводять до зміни і перетворення інших ланок виробничих відносин, що у свою чергу призводить до зміни соціального характеру способу виробництва і врешті-решт до зміни головних рис всього суспільства.

Одночасно виробничі відносини - це також відносини обміну діяльності між людьми на базі розподілу праці, що склався у суспільстві. Нарешті, до виробничих відносин відносяться відношення розподілу створених у суспільстві матеріальних благ, які розподіляються між учасниками виробництва. Виробничі відносини складаються, виходячи з об'єктивних потреб людей і потреб самого виробництва.

Зв'язок продуктивних сил і виробничих відносин полягає в тому, що успішний розвиток продуктивних сил можливий лише за умови, коли їх рівню розвитку й характеру відповідають певні виробничі відносини. У суспільному житті це знаходить своє конкретне вираження у загально-соціологічному законі відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Об'єктивна, матеріальна природа виробничих відносин тим і визначається, що формулюються вони не за волею і бажанням людей, а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Одночасно виробничі відносини справляють активний зворотній вплив на розвиток продуктивних сил, які успішно розвиваються лише тоді, коли їх рівню розвитку і характеру відповідають адекватні виробничі відносини. Застарілі виробничі відносини стримують розвиток нових продуктивних сил, гальмують його.

Вирішальна роль у закономірностях способу виробництва належить соціальній діяльності людини, що створює і продуктивні сили і виробничі відносини, і саму людину. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціальна структура суспільства. В основному формування нового способу виробництва здійснюється стихійно.

Прагнучи задовольнити свої потреби, люди змушені поліпшувати знаряддя праці, вдосконалювати трудові навички, набувати нових знань, не замислюючись над кінцевим результатом тих змін, які вони вносять у зміст способу виробництва. Разом з тим, враховуючи системний характер організації суспільного життя, слід пам'ятати, що розв'язання проблем економіки не може автоматично розв'язати питання політичного життя, розвитку науки, освіти, морального стану суспільства. З іншого боку не викликає сумніву, що без певних політичних зусиль, адекватної вимогам часу законодавчої бази, морального прогресу унеможливлюється формування необхідних економічних структур.

За умов сучасної науково-технічної революції, яка з середини XX ст. є якісно новим етапом науково-технічного прогресу, дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, революція в якій полягає в тому, що вона (наука) стала безпосередньо продуктивною силою, а виробництво як таке з простого процесу праці все більше стає технологічним застосуванням науки. Комп'ютерізація та інформатизація всього життя суспільства нині виступають вирішальним напрямком науково-технічної революції, соціальна сутність якої пов'язана передовсім з істотними змінами у місці і ролі людини у виробництві, характером і змістом її праці. Інакше кажучи, людина стає науково-мислячим організатором і керуючим виробничими процесами. Для філософського аналізу головне в даному процесі - те, що змінилося становище і роль людини у світі, її взаємовідношення з природою і технікою.

3. Соціальна сфера життя суспільства. Соціальне - це все те, що характеризує спільне існування людей і є відмінним від їхньої природної, фізико-біологічної основи. Носіями соціального виступають люди і продукти їхньої символічної діяльності. Але це не проста сукупність індивідів, що взаємодіють між собою і тому перебувають у певних зв'язках і відношеннях. У цій сукупності виникають певні групи, спільності, які відрізняються одна від одної і знаходяться між собою і суспільством у цілому в різноманітних співвідношеннях. Загальноприйнятим є розуміння малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства. До малих груп належать, передовсім, сім'я, невеликі виробничі колективи, шкільні класи тощо. Більш численними об'єднаннями людей постають середні соціальні групи - мешканці певного регіону чи міста, службовці однієї установи і т.п.

Багаточисельними об'єднаннями людей є великі соціальні групи: племена, народності, нації. Водночас клас, нація, народ, трудовий колектив тощо є соціальними спільностями, які функціонують у рамках певної системи - соціальної структури суспільства. В основі цієї структури лежать суспільний розподіл праці й відношення власності на засоби виробництва та його продукти. Майже всі соціальні групи і національні спільності неоднорідні за своїм складом і, у свою чергу, поділяються на окремі шари та групи з їхніми власними економічними, соціальними, політичними та іншими інтересами. Розробка теорій соціальної структури суспільства не припиняється і донині.

До первинних соціальних спільностей відносять рід і плем'я. Заснований на кровнородинних зв'язках рід був основним осередком першого в історії первісного суспільства. Виникаючи з первісного людського стада, рід є результатом розвитку суспільства, його продуктивних сил, зокрема форм суспільної організації людей. Більш високою історичною формою спільності людей в межах того ж первісного суспільства виявилося плем'я -- об'єднання, що вийшло з одного кореня, але згодом відокремилося один від одного родів. Всі народи світу пройшли через таку умову формування та розвитку форм спільності людей як родоплемінна організація суспільства. Формування нової соціально-етнічної спільності людей - народності було наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності. В основу цієї форми спільності лягли вже не кровнородинні, а територіальні, сусідські зв'язки між людьми. Натуральне господарство тут еволюціонує в натурально-товарне.

Більш зрілою, розвиненою соціально-етнічною спільністю людей є нація, яка характеризується такими ознаками, як спільність території, спільність мови, спільність економічного життя, загальні риси психічного складу, закріплені в культурі даного народу. Чіткого визначення поняття "нація" у літературі немає. Умовно можна виділити культурологічні, етнологічні, історико-економічні, психологічні теорії нації. Сучасні визначення нації досить часто розуміють під останньою сукупність громадян, які добровільно бажають жити спільно.

У розвитку соціальної структури сучасного суспільства, в тому числі націй, можна відмітити дві основні тенденції. Перша з них полягає в активному процесі диференціації суспільства, виникненні нових соціальних груп. Друга зумовлена інтеграційними процесами в економіці, що мають місце у світі й, які впливають на розвиток соціальної структури суспільства. Зближуються умови праці, її характер і зміст у представників різних соціальних груп. Це сприяє зближенню інших умов їхнього життя, а також структури їхніх потреб і інтересів.

4. Політична сфера життя суспільства. Життя суспільства, його розвиток значною мірою визначає політична система, що формується всередині нього. Загальні закони формування видів, типів тощо політичного та іншого управління суспільством, зв'язки цих видів одне з одним, створення цілісної системи політичного управління, місце політичного управління в суспільстві, зв'язок з ним завжди були предметом уваги з боку соціальної філософії. Специфіка філософського погляду на політику в тому, що філософія вивчає не політичне життя конкретного суспільства, а виробляє базисні дефініції природи і сутності влади, держави, демократії та інших боків політичного життя. Основним елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колективи зі своїми органами самоврядування. Значну роль у політичній системі відіграють політична свідомість і політична культура, які відображають як рівень розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності, так і ступінь соціально-культурного розвитку людини.

Найбільш древнім і розвиненим політичним інститутом є держава - основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Сутність і призначення держави виявляється в її функціях. До них передовсім відносяться: господарсько-організаційна, управлінська, соціальна, правоохоронна, екологічна; функція захисту країн від нападу зовні; функція розвитку духовної культури тощо. Як правило, діяльність держави оформлюється певними законами. Суттєвим, однак, є те, яка природа законів, у відповідності з якими діє держава. Якщо закони державної діяльності є приписом державі суспільством (через виборчі органи, наприклад), то держава виявляється тоді однією з структур суспільства, функціонує "всередині" суспільства і є правовою. Якщо ж держава сама визначає закони своєї діяльності, то вона фактично виявляється владою, що приписує суспільству певний характер життя, і у цьому випадку як би стає "над суспільством", разом з тим, поглинаючі функції суспільства як самоорганізації, системи, що відтворюється і самозмінюється.

Демократична держава постає умовою громадянського суспільства - сфери спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади. Гарантуючи законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, громадянське суспільство утверджує пріоритет прав людини, гарантує свободу совісті.

Важливе місце у політичному житті сучасного суспільства посідають політичні партії, які розташовуються на стику між громадянським суспільством і державою, звідси їх роль сполучної ланки між ними. Партії виникають як необхідний елемент організації політичного життя перших парламентських держав наприкінці ХУШ-ХІХ ст. Нині партія постає частиною громадян суспільства, що об'єдналися на основі єдиних політичних інтересів і цілей. Історичний досвід свідчить, що будь-яка партія ставить за мету завоювання влади в ім'я здійснення своїх програмних завдань. Одночасно партії на відміну від більшості інших добровільних об'єднань громадян породжують, формують певну ідеологію. Не будучи органом влади у суспільстві, партія будується на принципі членства, а тому її рішення та рекомендації дійсні тільки для її членів. Партійні організації мають свій апарат - коло людей, професійно зайнятих партійною роботою, принципи організації цієї діяльності, принципи, що регламентують відношення членів партії тощо.

Як цілісна система суспільного управління політична сфера має об'єктивні закони свого розвитку і функціонування, певні принципи. До останніх належать: цілісність політичної системи, вузлове місце держави в цій системі, особлива роль політичних партій. Чим більш розвиненою є політична сфера, чим адекватніше відображає вона різноманітність потреб суспільства, тим ефективнішою постає реалізація закладених у суспільному устрої об'єктивних потенцій його розвитку. Якщо у матеріально-виробничій сфері розкривається трудова діяльність людини в її власній сутності, якщо у соціальній сфері розкривається життєдіяльність суспільства з боку спільностей, то у політичній сфері суспільство постає як певна сукупність організацій. Тим самим вихідне уявлення про суспільство доповнюється, поглиблюється, конкретизується, так само, як і уявлення про людину, котра в контексті політичної сфери виявляє себе в якості суб'єкта, що здійснює функцію управління суспільством.

Нормальне громадянське життя суспільства передбачає наявність політичної свободи, яка підпорядковується нормам права. Іншими словами, політична свобода полягає в тому, щоб у своїх соціально значимих вчинках бути залежним насамперед від законів. Там, де існує свобода совісті, кожна окрема людина може вимагати, щоб їй надали можливість іти за власними інтересами і переконаннями, зрозуміло в межах правових норм, що є чинними для даного суспільства. Висока гідність людини полягає в тому, щоб бути свободною. Дух ліберальної демократії породжує в людях почуття соціальної справедливості і власної гідності. Демократичний державний устрій, визначаючи людину самостійною, вищою цінністю, передбачає визнання за нею права на ініціативу, віру в те, що вільна людина спроможна зробити правильний вибір.

5. Духовна сфера життя суспільства. Формування соціуму як такого завершує найвеличніша сфера життєдіяльності суспільства і людини - духовна сфера. Адже духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну, тобто доповнює, добудовує, продовжує буття людини. Багатогранність духовного життя суспільства не обмежується різними проявами свідомості людей, їхніх думок і почуттів, хоча їхня свідомість є стержнем, ядром їх особистого духовного життя і духовного життя суспільства. До основних елементів останнього можна віднести духовні потреби, спрямовані на створення і споживання відповідних духовних цінностей, а також духовну діяльність по їх створенню і в цілому духовне виробництво.

Суспільні умови для виникнення та задоволення тих чи інших духовних потреб зумовлюються передовсім характером пануючого політичного ладу та його ставленням до громадянського суспільства, станом суспільної свідомості за даної доби, культурним рівнем суб'єкта потреб тощо. Основою духовного життя суспільства є духовна діяльність, головними спонукальними силами якої виступають духовні потреби. Будь-яка духовна діяльність обумовлюється духовними відносинами. Виокремлюють такі види духовних відносин як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні, а також духовні відносини, що виникають між учителем і учнем, вихователем і тим, кого він виховує. Ці відносини виявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей, у тому числі сімейному, виробничому, міжнаціональному і т.п.

Сукупним продуктом духовного виробництва, ядром духовного життя суспільства виступає суспільна свідомість людей, яка представляє собою сукупність почуттів, настроїв, художніх і релігійних образів, різноманітних поглядів, ідей і теорій, що відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Водночас свідомість виступає не просто як відображення буття, сторона людської діяльності, а як саме людське життя, його вимір. Інакше кажучи, свідомість буттєва, що дає підстави стверджувати, що суспільна свідомість виступає не тільки ідеальним образом суспільства, регулятивом його діяльності, але і як саме життя суспільства, саме суспільне життя. Поза свідомістю не можна уявити собі процес суспільного життя, зрозуміти поступ історії, пояснити її події.

Маючи певну самостійність стосовно до суспільного буття, суспільна свідомість може не тільки відображати його, а й певним чином творити, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття. Йдеться передовсім про активний зворотний вплив суспільної свідомості на суспільне буття. Через традиції, звички, науку та ідеологію суспільна свідомість спрямовує його по одному із можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. Здійснюється це шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої соціальної активності.

Будучи надзвичайно складним явищем, суспільна свідомість має розгалужену структуру. Якщо розглядати її під кутом зору рівня, глибини відображення суспільною свідомістю соціальної дійсності тоді в якості основних структурних елементів виділяються суспільна психологія та ідеологія. Виростаючи безпосередньо під впливом конкретно-історичних умов соціального буття, суспільна психологія постає сукупністю почуттів, настроїв, звичаїв, традицій характерних для даного суспільства в цілому і для кожної з великих соціальних груп. На відміну від суспільної психології, ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно-структурній формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Іншими словами, ідеологія є більш високим у порівнянні з суспільною психологією рівнем суспільної свідомості - рівнем теоретичного відображення світу, рівнем, що слугує своєрідним механізмом приведення ідей в дію, активізації людей.

У практичній діяльності людини теоретичний рівень суспільної свідомості (ідеологія) і буденний рівень (суспільна психологія) перебувають у діалектичній єдності і взаємозалежності. Для характеристики різних боків суспільної свідомості використовуються і такі поняття, як "буденна свідомість" і "масова свідомість". Буденну свідомість визначають як повсякденну, практичну свідомість, вона, як правило, відображає світ на рівні явищ, а не його сутнісних зв'язків. У свою чергу масова свідомість інтегрує в собі духовно-ідеологічне і буденно-психологічне відображення об'єктивної дійсності, здатна поступово піднятися до рівня теоретичного усвідомлення ролі особистості у життєдіяльності соціуму. Поряд з соціальною свідомістю виокремлюють свідомість індивідуальну, яка є відображенням суспільного буття окремою людиною через призму конкретних умов його життя і діяльності. Інакше кажучи, індивідуальна свідомість - це своєрідний сплав загального, особливого та одиничного у свідомості особи. Індивідуальна свідомість будь-якої людини формується і розвивається на основі суспільної свідомості.

У сучасній соціальній філософії виділяють такі форми суспільної свідомості, як політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну, наукову і філософську. Кожна з них відображає певні боки суспільного життя. Ці форми виникають неодночасно, а у міру того як, по-перше, ускладнювалося суспільне буття, по-друге, збагачувалися пізнавальні можливості людини. Розрізняються між собою форми суспільної свідомості за об'єктом відображення. В кожній з них переважно відображається той чи інший бік суспільного буття.

Історично першою формою суспільної свідомості є моральна свідомість, яка відображає існуючі в суспільстві моральні відносини. Адже ніякий колектив не може існувати, якщо його члени не дотримуються певних норм поведінки. Політична свідомість є відображенням політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається у суспільстві. У правовій свідомості відображаються різні моменти правового життя суспільства, пов'язані з розробкою і практичним використанням тих чи інших правових норм і законодавчих актів. Естетичне відношення людей до оточуючого світу відображає естетична свідомість, одним з проявів якої є мистецтво. Природно, що кожна з форм суспільної свідомості відображає, прямо або непрямо, інші боки суспільного життя, оскільки всі вони тісно взаємопов'язані. Проте так званий "свій" об'єкт вона відображає і духовно освоює більше, ніж інші. У цілому суспільна свідомість виступає як деяка цінність, що відтворює цілісність самого соціального життя, яка полягає у нерозривному зв'язку всіх його боків. У процесі історичного розвитку відбувається подальша диференціація суспільної свідомості. Так, на сучасному етапі є всі підстави для виокремлення екологічної, а також економічної форми суспільної свідомості.

Питання до іспиту З ФІЛОСОФІЇ

Відношення “людина-світ” як основна світоглядна проблема.

Поняття світогляду. Світогляд як духовно-практичне освоєння дійсності.

Структурні елементи світогляду: знання, цінності, норми.

Буденний і теоретичний світогляд, світосприйняття і світорозуміння.

Міфологія як тип світогляду.

Особливості релігійного світогляду.

Науково-філософський світогляд, його особливості.

Філософія, світогляд, наука.

Предмет філософії., її основні функції.

Проблема основного питання філософії. Форми його постановки і вирішення.

Монізм, дуалізм, плюралізм як принципи філософської рефлексії.

Гносеологічний оптимізм і песимізм, їх різновиди.

Сенсуалізм, раціоналізм, емпіризм, ірраціоналізм.

Діалектичний і метафізичний способи мислення: загальна характеристика.

Філософські школи Стародавньої Індії.

Філософія Стародавнього Китаю.

Давньогрецька натурфілософія (іонійський та італійський напрямки).

Атомістичний матеріалізм Демокріта.

Діалектика Геракліта.

Сократ, його місце в історії світової філософії.

Філософія та соціально-політичні погляди Платона.

Філософія Аристотеля.

Основні напрямки філософії елінізму: епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм.

Особливості та основні етапи розвитку середньовічної філософії.

Проблеми співвідношення віри і розуму, одиничного і загального в середньовічній філософії.

Філософія доби Відродження.

Дуалізм і раціоналізм Р.Декарта.

Емпірико-індуктивна філософія Ф.Бекона.

Основні риси філософії Просвітництва.

Теоретична та практична філософія І.Канта.

Ідеалістична філософська система та діалектичний метод Г.Гегеля.

Антропологічна філософія Л.Фейербаха.

Формування та характерні риси філософії марксизму.

Західна філософія к. XIX - п.XX ст.: основні напрямки.

Філософія просвітительства в Україні. Григорій Сковорода.

Основні форми буття. Специфіка людського буття.