Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія -- це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха -- це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах-- матеріаліст, а в розумінні історії людства -- ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоке, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.

Суб'єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте

Й. Фіхте (1762 - 1814). Спираючись на суб'єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що знаходяться в єдності суб'єкта (Я) і об'єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.

Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб'єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

«Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга

Суб'єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об'єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф. Шеялінг (1775 - 1854). Цінним у філософії Шеллінга було те, що. виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя «Я і середовище», показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим від суб'єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб'єкт-об'єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно, Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за розв'язання яких узявся Гегель.

Основні риси німецької класичної філософії

Поставлена проблема можливостей людського пізнання та його відносності.

Досліджувалася природа пізнання, взаємозв'язок плотського і раціонального початків у цьому процесі і роль суб'єкта в пізнанні.

Розроблена теорія моралі --категоричний імператив Канта. Мораль сприймається як спроба підпорядкування сущого належному з метою вирішення життєвих проблем.

На об'єктивно-ідеалістичній основі розроблена діалектика як наука про загальний зв'язок і розвиток.

На об'єктивно-ідеалістичній основі застосований принцип історизму до розвитку суспільства.

Зроблений значний крок в матеріалістичному розумінні природи людини, що послужило поштовхом до розвитку експериментальної психології як науки.

З матеріалістичних позицій була вирішена проблема походження і суті релігії.

Марксизм.

Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895) дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно-політичної діяльності засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і Енгельс неодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. Цей фактор особливо важливий для розуміння процесу становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс.

У 1932 р., майже через півстоліття після смерті Маркса, були вперше надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 р.». Ця праця має величезне значення для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, що продукують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства. Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб'єкта, Маркс вперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця.

Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного розуміння історії викладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріалістичного вирішення питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином, складається цілісна концепція суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'язаних з ним форм людського спілкування, породжених базисом політичної надбудови та різних форм суспільної свідомості.

Концепція практики як основи і головного змісту людського життя дає підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму як метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребував адекватного методу пізнання -- діалектики. Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у його працях «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».

Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув послідовників і популяризаторів в Європі, Америці. В Німеччині -- це Й. Діцген (1828 - 1888) та Ф. Меринг (1845 -1919), у франції -- П. Лафарг (1842 - 1911), в Італії -- А. Лабріола (1843 - 1904), у Росії-- Г. В. Плеханов (1856-1918), в Україні -- М. І. Зібер (1844 - 1888).

Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870 -1924), видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори -- «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значення войовничого матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три складові частини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність, між філософським і природничим розумінням матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності і відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці «До питання про діалектику» розглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.

З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологію поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин марксизму, в тому числі його філософської частини -- діалектичного та історичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого «Краткого курса истории ВКП(б)», який особисто редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчого марксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердилася надзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої було дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії.

Основні риси марксистської філософії

Створення матеріалістичної діалектики -- філософській концепції загального розвитку, побудованій на матеріалістичному рішенні питання про відношення свідомості до буття.

Створення матеріалістичного розуміння історії як природно-історичного процесу, основою якого є матеріальне виробництво, на базі якого надбудовується решта всіх сфер суспільного життя і відповідних відносин людей.

Розробка теорії відчуження.

Розробка теорії соціалістичної революції і диктатури пролетаріату як ідеологічної основи подолання відчуження.

Розвиток ідей марксизму стосовно нових умов класової боротьби і спроба реалізувати ідею пролетарської революції.

Філософська розробка поняття матерії і проблеми єдності світу з позицій діалектичного матеріалізму.

Розробка проблеми пізнання як віддзеркалення об'єктивної реальності в свідомості людини.

Тема 7. Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення

Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно -- індійській, китайській і античній, пройшовши довгий і складний шлях свого розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майже всі філософські проблеми минулого досягли досконалості -- найвищого рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з'явилось багато шкіл і напрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії (після класичної німецької") виділяють такі періоди її становлення:

І період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значного поширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та історичний матеріалізм.

II період: з 70-х років XIX ст. по 1914 р. До зазначених напрямів приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм -- емпіріокритицизм, конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.

ІІІ період: з 1917 р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом -- структуралізм, філософська антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.

Позитивізм і неопозитивізм

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

-- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

-- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

-- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму -- неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму -- це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.

Філософія життя

Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер та ін., -- це філософський напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя. Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:

а) Життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму на відміну від штучного. Цьому напряму властива чітко визначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.

б) Другий варіант філософії життя пов'язаний з космологічно-метафізичним тлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.

Філософська антропологія

Філософська антропологія -- напрям у філософії, який претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання її далеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.

1. Біологічна (Гелен, Лоренц);

2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).

Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина -- це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.

Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність -- інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.

Герменевтика

Герменевтикою (фундатор -- В. Дільтей) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці -- розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:

-- семантичного;

-- логічного;

-- психологічного;

-- гносеологічного;

-- соціологічного;

-- математичної теорії прийняття рішень тощо.

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об'єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб'єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.

Структуралізм

Структуралізм як напрям виник в зв'язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до такого:

1) Виділення певної множини об'єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.

2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв'язують однорідні пари елементів.

3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.

4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Представники К.Леві-Строс, М.Фуко, Р.Барт.

Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813 - 1855), а серед російських філософів -- М. О. Бердяєв (1884 - 1948) Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність -- це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі -- значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

Неотомізм

Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера, Ясперса.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління.

Неотомістична концепція буття дуалістична; абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття -- Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум перебувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання -- це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Ірраціоналізм

Ірраціоналізм -- філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг -- одкровення, Шопенгауер -- волю, К'єркегор -- екзистенцію тощо.

Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпричинності.

Фрейдизм та неофрейдизм

Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зору психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі. Основоположниками цього напряму є 3. Фрейд та Е. Фромм (неофрейдизм).

Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і передусім енергію сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фромм аналізує факт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні.

Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. «Воно» (Id) -- архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» -- (Super Ego) -- установка суспільства і «Я» (Ego). Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферу підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об'єднаних назвою неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов'язані з урахуванням зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е. Фромма замість «лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально-культурні фактори замість сексуальних, як у 3. Фрейда.

Основні риси західної некласичної філософії

Відбувся поворот філософського інтересу від буття як такого до світу людини, до її реального життя, інтересів і почуттів.

Однією з центральних стає проблема сенсу життя і проблема свободи, яка розглядається як атрибутивна якість людини, що проявляється нею в здійсненні вибору і в творчій діяльності.

Філософія активно виступає як форма критики сучасного суспільства, моралі, мистецтва і науки і в той же час як пошук шляхів до досконалого суспільства.

Відкриття в структурі особи сфери несвідомого і його ролі в життєдіяльності людини стало одним з досягнень сучасної філософії і психології.

У пошуках шляхів і способів пізнання життя, відмінних від природничонаукових методів пізнання природи, філософи звертаються до інтуїтивного, вольового початку, до розуміння, при якому "Я" спрямоване на самопізнання і через нього --- на відкриття, розуміння "Ти" іншого.

Новий імпульс розвитку отримує філософія науки, вивчаючи роль мови в пізнанні світу і спілкуванні людей.

Еволюція неопозитивізму від аналізу мови науки до аналізу буденної мови і від заперечення філософії до використання аналітичного методу в розробці власне філософських проблем показала неможливість філософствування поза світоглядними проблемами.

Пошук шляхів виходу з сучасного стану суспільства, яке оцінюється як кризове, приводить до активізації релігійних філософських учень. Персоналізм і неотомізм, пропонуючи шлях звернення до Бога, виступають одночасно за відмову від насильства, крайнощів тоталітаризму і колективізму, повертаючи людину до її атрибутивних якостей: свободи, самосвідомості, творчості.

Вимога філософії мислити ясно, розумно, раціонально, максимально аргументовано і доказово, до якої приходить сучасна аналітична філософія, набуває в ідейній різноманітності сучасного світу особливої актуальності.

Тема 8. Українська філософська думка

український філософський думка історичний

1. Загальні особливості української філософії

2. Філософські ідеї часів Київської Русі

3. Зародження професійної філософії в Україні та вплив на неї гуманістичних ідей європейського Відродження.

4. Особливості філософії представників Києво-Могилянської академії. Філософія Г.Сковороди

5. Філософські ідеї в ХІХст. та розвиток української філософії в ХХст.

Українська філософія є складовою частиною світового філософського процесу, а саме, розвитку в руслі основних ідей європейської філософії. Характерною її рисою є те, що вона не зароджується в поступовому русі власної культури, як, наприклад філософія Стародавньої Греції, а приходить з Візантії вже в досить розробленому стані. На українському грунті вона в подальшому набуває своїх неповторних культурно-історичних забарвлень. На сьогоднішній день досить дискусійним є питання, чи реальний феномен «української філософії», оскільки нею не було створено таких ідей чи систем, які б стали явищами та надбанням світової культури (за виключенням філософії Г.Сковороди, певних ідей Потебні та В. Вернадського).

Тим не менше, українська філософія - явище іманентне українській культурі, яке виражає особливі риси української ментальності та світосприйняття українців (Ментальність характеризується провідними тенденціями у типах поведінки, уподобаннях, звичаях та цінністних орієнтирах різних націй, народів, культур). Більшість дослідників виділяє такі риси українського національного характеру: відчуття близькості з природою, емоційність, естетизм, сентиментальність, релігійність, шанування індивідуальної свободи, психічна рухливість та своєрідний культ Землі. Всі ці риси мають як негативний, так і позитивний прояв і безпосередньо впливають на філософський спосіб та форму осмислення свого місці в світі.

Особливості української філософії:

- це переважно внутрішнє явище української культури;

- відсутність схильності в ній до абстрактно-раціональних системних побудов;

- тенденція до моральних настанов та життєвого повчання;

- шанування вищих духовних цінностей, зокрема тих, що запроваджуються релігією;

- однією з головних проблем є спроба історіософського осмислення долі українського народу та слов'янства в цілому;

- існування української філософії, переважно, в рамках літератури, громадсько-політичної думки та культурно-історичних проектів.

Філософські ідеї часів Київської Русі

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності була занесена в Україну з Візантії разом з християнством, а, оскільки Візантія була прямою спадкоємницею античної Греції, то від самого початку філософська мудрість представлена в Київській Русі у поєднанні з давньогрецькою філософією. Тут були відомими Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека. Але вся філософська мудрість сприймалась перш за все як настанова до самовдосконалення та пошуків вищої істини - «філософствування у Христі», тому вона мала безпосередній зв'язок з життям ї надавала йому певних смислових засад. Характерними є також елементи язичництва, що тривали час уживалися в українській культурі з християнством. Тому, звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сформовані на основах язичницького світогляду на протязі тисячоліть, без сумніву, позначились і на певних формах засвоєння та інтерпретації християнства та християнської філософії. Може саме тому на першому плані не знаходились питання абстрактно-теоретичного системо утворення.

Джерела філософської думки Київської Русі находимо в найпершому давньоруському літописі - «Повість минулих літ». Тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні уявлення слов'ян. Історія русичів розглядається контексті більш широкому загальної всесвітньої історії; переповідається основний сюжет Біблії та описується те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.

Дуже популярним твором у Давній Русі був твір Київського митрополита Ілларіона «Слово про закон і благодать» (1030-1050). В цьому творі історія Київської Русі також вписана у світовий контекст. Автор звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітні історія має два етапи - етап закону, коли Бог наставляв і карав людей через зовнішні настанови, через закон і другий етап - благодаті, коли Бог, керуючись своєю безмежною любов'ю до людини, надає їй право самостійного життєвого вибору, подарувавши людям подвиг Христового розп'яття. Тепер людина керується вірою і любов'ю. Митрополит вихваляє також християнський вибір князя Володимира і культуро-творчу діяльність Ярослава Мудрого.

Варто відмітити також першу спробу визначення філософії у творі «Житіє Кирила філософа». На питання імператора «Що є філософія?» Кирило відповідає: «Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога», а також вміння сказати в небагатьох словах речі великого розуму.

В цілому, оскільки християнська думка була спрямована в основному на коментування давньогрецьких мудреців та Святого письма, то доля оригінальних творів становить лише 1 відсоток серед всієї літератури. Натомість популярними є всілякі збірки афоризмів та життєвих повчань, наприклад «Бджола» та ін.

Дослідники відмічають оптимізм, спрямованість на етичні питання та осмислення історії та культури філософської думки часів Київської Русі. Людина постає в ній як органічна частина Всесвіту, в якій Богом закладена мудрість, гармонія, краса.

Українська філософія часів Відродження ХIV-ХV століть

Як відомо, в кінці ХIV ст.. після татарської навали в Україні спостерігається занепад і Україна втрачає незалежність. Більша її частина ввійшла до складу Великого князівства Литовського, а пізніше - до Речі Посполитої. Населення України було поділено, що унеможливлювало віднині єдиний духовний розвиток нації. З іншого боку, з'явилися можливості інтенсивного обміну ідеями з країнами Західної Європи, багато вихідців з України (Рутенії) навчалися в Західних університетах, здобували там наукові ступені, а потім, повертаючись до рідної країни, приносили не тільки знання, сучасні філософські погляди, але й ідеї європейського гуманізму.

Видатними українськими вченими стали Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) - 1450-1494 рр. - доктор медицини і ректор Болонського університету (викладав медицину, філософію, астрономію);викладач Краківського та Грейфсвальдського університетів Павло Русин із Красна ? - 1517р., який свої погляди виклав в поетичній збірці «Похвала поезії».

В зв'язку з протистоянням католицької церкви та церковних громад церковний собор 1596 р. приймає рішення про заснування греко-католицької церкви (Берестейська унія). Це призвело до великих змін в суспільному та громадянському житті. Зростає освітній рівень, посилюється роль церковних громад. Тоді ж значний вплив на суспільну думку мають церковні православні братства. В 1542 і 1544 рр. утворюються такі братства у Львові при Успенській церкві та церкві Св. Миколая. Діяльність церковних громад та православних братств торувала шлях до Просвітництва.

Першими просвітниками на Україні стали члени науково-освітнього гуртка в м. Острозі на базі Острозької академії, яку очолював ректор Г.Смотрицький. До цього гуртка входили Філалет, Клірик Острозький, Копистенський, першодрукар Федоров та ін.

Особливе місце в українській культурі належить І.Вишенському (1550-1620) - вихованцю Острозької академії, ченцеві, письменнику-полемісту. Центральне місце в його світогляді займала людина та її внутрішній світ, система моральних цінностей. Вишенський рішуче виступав проти західних впливів на українську культуру та духовність. Протиставляв православну віру католицькій як таку, що більш спрямовує людину на духовне самозаглиблення та любов до Бога. Внутрішнє спасіння, на його думку, неможливе без подолання нерівності та несправедливості, встановлення солідарності та братерства у стосунках між людьми.

Таким чином, в кінці ХVI - на поч. ХVII ст. в Україні розвиваються гуманістичні та просвітницькі ідеї, що спонукали до осмислення оточуючої дійсності, до етно-культурної само ідентифікації, а, разом з тим, зростає інтерес до гуманітарних наук, зокрема, філософії. Власне, завдяки братським школам в Україні вперше виникає професійна філософія і вищі навчальні заклади.

Філософські курси Києво-Могилянської академії. Філософське вчення Г.Сковороди.

Київський колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - це перший вищий навчальний заклад в Східній Європі. Він був заснований в 1632 році за ініціативою митрополита Петра Могили. Пізніше, його ж зусиллями утворилися колегіуми в Вінниці (1634) та Кремінці (1636).

В Києво-Могилянській академії навчання велося на латині, а філософія вивчалась окремо від богослов'я. В основі курсу філософії покладалась система Аристотеля. Курс філософії мав три частини: логіку, фізику і метафізику. В класі філософії викладали також геометрію і астрономію.

В цілому, у викладенні професорів академії філософія поставала як цілісна система знань, що спрямовані на пошуки істини, а саме до розуміння суті і причини явищ, даних Богом. Істина може відкритися при вивченні результату божественного творіння - природи. Процес пізнання здійснюється на двох рівнях - чуттєвому і раціональному. Важливу роль в пізнанні відіграє метод - спосіб організації процесу пізнанні, що дозволяє переходити від невідомого до відомого. Простір і час невід'ємні від природніх сил. Сенс людського буття - у творчій діяльності, спрямованій на особисте і суспільне благо. Запорукою цього щастя є гармонійне поєднання тілесних і духовних потреб.

На філософські погляди викладачів великий вплив мали праці Аристотеля, Августина, дунст Скота, Фоми Аквінського Р. Бекона, Р. Декарта, Лейбніца та ін. античних і середньовічних авторів.

Серед видатних викладачів Академії слід відмітити також Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Георгія Щербатського, Георгія Кониського.

Починаючи з другої пол.. ХVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив викладачам Академії створювати оригінальні філософські курси і зобов'язав викладати філософію за єдиним підручником нім. Філософа Баумейстера. Традиція творчого осмислення філософських набутків Зах. Європи через призму своєрідної української ментальності була перервана.

Найвідомішим вихованцем Академії був Григорій Сковорода (1722-1794). Він являв собою дуже рідкісний приклад поєднання свого філософського вчення та власної поведінки («Світ ловив мене, та не впіймав»). Його вчення -це синтез раціональної та емоційної сфери людської істоти.

Серед численних праць мислителя: «Міркування про поезію та керівництво до неї», «Наркис», «Кільце», «Змій ізраїльський», «Розмова дружня про світ духовний» та ін. В них Сковорода постає як філософ особливого культурно-історичного типу, відродивши давню традицію ще з часів Київської Русі - «філософствування у Христі», а саме, єдність життя і духовного прозріння, переконань та морального вчинку. Його погляди можна звести до таких положень:..

Існують три світи: великий світ (космос), малий (людина) та особливий реальний світ - Біблія як форма переходу від чуттєвого світу до духовного.

Весь світ складається з двох натур: видимої, чуттєвої, не першої за суттю та невидимої, духовної, вічної і чистої, яка є основою будь-чого - тобто Бога.

Між двома співвічними натурами триває постійна боротьба.

Людина поєднує в собі ці дві натури і має робити вибір, осмислюючи себе і своє місце у світовій драмі.

Дух є єдиний та неподільний і найбільш цілісно виражає себе в порухах людського серця.

Треба прислухатись до голосу серця, яке є осередком духовного життя і поєднує в собі раціональне і чуттєве, гармонізує знання та віру, що дає орієнтир людині в цьому плинному і непевному світі.

Найважливішою з усіх наук є наука про людину та її щастя.

До щастя людину приведуть любов та віра, що надає душі творчої енергії, живить її.

Смуток, туга, нудьга - це антипод віри та любові, тому основою душевного здоров'я є радість і кураж. ,

Шлях до щастя - це не тільки духовні шукання і сердечна радість, а й праця. Саме вона приносить душевний спокій і внутрішнє задоволення, є умовою самореалізації людини.

Г.Сковорода започаткував традиції кордоцентризму, які були розвинуті в філософії мислителя наступного ХIX ст. Памфіла Юркевича (1826-1874)

Всесвітнього значення набуло вчення Володимира Вернадського (1863-1945) - природознавця, академіка, першого президента Української академії наук (1919-1921). Сфера його наукових інтересів торкалась геохімії, мінералогії, біології, геології, гідрогеології. Написав більше 400 праць.

Тема 9. Онтологія

Філософський зміст категорії буття

Що таке буття? Буття - це все те, що є, що існує. Німецький філософ XX ст. М.Хайдеггер писав так: "Буття - це присутність у часі". У цьому визначенні! вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія - це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. У категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство.

Основні форми буття: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття духовного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділиться на буття індивідів і соціумів, спільнот.

Головні сфери буття - природа, суспільство, свідомість. Розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Єдність матерії, руху, простору, часу

Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу - пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, а також системність як фундаментальна властивість матерії. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організменний, підорганізменний, понадорганізменний); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною.

Рух - це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух - це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії, Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій - відносним: спокій - це лише один із моментів руху.

Рух виявляється у багатьох формах. Основні форми руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.

Джерело руху - сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії - це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Розвиток - це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.

Простір і час -- це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості).

Простір - це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час - це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Простір і час, матерія і рух невіддільні.

Свідомість

Свідомість - це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття. Дослідники розрізняють: індивідуальну, групову та суспільну свідомість.

Генезис свідомості

Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Але свідомість має не тільки свою соціальну історію, а й природну передісторію - розвиток своїх суто біологічних передумов. Матерія має властивість, споріднену з подразливістю й відчуттями - властивість відображення.

Всезагальність відображення як властивості всієї матерії зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. А це означає, що відображення є здатністю матеріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і систем.

Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її внутрішнім змістом. Основні типи відображення:

1) неорганічне відображення - пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл;

2) органічне відображення - має місце в живій природі (подразливість, чутливість, психіка);

3) соціальне відображення - рівень існування людської свідомості.

Всі типи відображення мають загальні властивості, які виявляються таким чином:

1) будь-який тип відображення є результатом впливу одного об'єкта на інший; 2) у об'єкті, який був підданий дії, залишається слід, який відтворює особливості структури діючого об'єкта; 3) цей слід впливає на подальше функціонування та розвиток об'єкта.

Отже, відображення становить процес, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей взаємодіючих об'єктів. Інформація -- об'єктивна сторона процесу відображення як властивості всієї матерії. Вона всезагальна. Тому будь-яка взаємодія включає в себе інформаційний процес, вона є інформаційною взаємодією у тому розумінні, що залишає про себе пам'ять в іншому.

Структура свідомості, її основні рівні

Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість - це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Основні форми діяльності свідомості: пізнавальна (когнітивна), емоційна та мотиваційно-вольова.

Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленневого та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості -- складне, мало досліджене явище. Емоції -- це відображення об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах. відчай), пристрасті та самопочуття.

Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та за-порогові почуття. До несвідомого зараховуються також автоматизм та інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого.

Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, і мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін. За допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати

Тема 10. Діалектика та альтернативи

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Розвиток - це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Це - загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток -- це, насамперед, зміна, рух, але не будь яка зміна є розвитком. В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення. Саморух і саморозвиток - важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетичне" виростає з саморуху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Рух - це будь-яка зміна, це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху.

Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці. Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ; взаємодія - відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного; відношення - характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

Поняття закону

Закон - це зв'язок між сутностями, який є:

1) об'єктивним;

2) необхідним;

3) загальним;

4) внутрішнім;

5) суттєвим;

6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) універсальні закони (закони діалектики).

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства.

Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер. У статистичних законах передбачення носять імовірний характер. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи. Динамічний закон - закон класу явищ. Динамічний закон - закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ.

З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому діють у природі, суспільстві та пізнанні.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість - це тотожня буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Кількість - філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За Гегелем, кількість - це «визначеність у межах певної якості». Міра - це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці. взаємозв'язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової.

Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Є дві найбільш загальні форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін (момент); б) стрибки у формі поступових якісних перетворень (період).

Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах - і разово, і поступово.

Цей закон має відношення як до сфери мислення, логіки, так і до всієї дійсності. «Зміна буття - суть не лише перехід однієї величин в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки» (Гегель)

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.

Закон єдності та боротьби протилежностей

Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Його конкретизує ряд категорій. Тотожність -- це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну.

В категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мисленні. Розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей притаманні усім процесам розвитку.

Однією з форм соціальних суперечностей є антагонізм. Вона характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів, які не можуть бути розв'язані в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості.

Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення - один із основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності.

В основі закону лежить діалектичне заперечення як об'єктивний і суттєвий момент процесу розвитку. Діалектичне заперечення означає не просте знищення чи механічне відкидання старої якості, а її подолання, зняття. Воно включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного, що міститься у старій якості, і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливість нового заперечення. Діалектичне заперечення - це насамперед зумовлена суперечливістю предмета внутрішня неминучість якісного перетворення. Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності має такі етапи: 1) вихідний стан об'єкта; 2) розгортання протилежностей, роздвоєння єдиного, перетворення об'єкта - набуття нового якісного стану (перше заперечення), поява нових протилежностей; 3) розгортання нових протилежностей, роздвоєння єдиного (як нової якості), перетворення об'єкта - набуття нової якості (друге заперечення), і т.д. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес розвитку - запереченням заперечення.

...