Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

В теорії пізнання Епікур -- сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання -- звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю, оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура не втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтручання у суспільне життя.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчення Тита Лукреція Кара (99--55 рр. до н.е.) -- римського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина -- це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і від страху смерті як першоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя і бідування.

Пізнання природи, за Лукрецієм, єдиний засіб позбавлення людини від марновірства.

Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнання світу і самообмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодіває вершинами знань і мистецтв.

Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гармонійної будови світу. Багатоманітність явищ світу постає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Тит Лукрецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргументи для вирішення проблем суспільного життя. Разом із тим філософ говорить про "винуватість" природи, її "приховану силу", що перевертає і топче людські справи.

Основні риси філософії античності

При всій різноманітності філософських систем античності їм властиві деякі загальні риси, обумовлені приналежністю до єдиної культури.

Космологізм античної філософії. Всесвіт, Космос -- це всеосяжний образ, головне поняття і центральний об'єкт світогляду стародавніх греків. Навколишнє природне середовище, суспільство, людина вписані в Космос як його частини, що підкоряються його законам. Філософія в цьому випадку -- прагнення до мудрості, тобто до пізнання Космосу, розуміння природи і світу в цілому.

Онтологізм. Теоретико-пізнавальна і етична проблематика в античній філософії не існують самі по собі, поза рамками онтологічної системи, тобто загального вчення про буття.

Натурфілософічність. Для більшості вчень старогрецьких філософів характерний стихійно-матеріалістичний натуралізм, зверненість до проблем побудови світу, пошуки першоречовини і природних причин всіх змін. Тільки з Сократа філософія стародавніх звертається до людини, висуваючи на перший план проблеми етики.

Інтелектуалізм в осмисленні етичних проблем. Мудрець, що пізнає структуру буття, не може не поводитися гідно. Щастя і сенс життя убачаються в задоволенні, насолоді, які розуміються як відсутність страждань, інтелектуальне споглядання або безтурботність духу.

Споглядальність. Пізнання, пізнавальна діяльність мислителя розглядається як пасивно-споглядальне осягнення реальності, яка виступає як щось очевидно дане знаючому суб'єктові.

Фаталізм. Людська активність розуміється тільки як діяльність по деякому перегрупуванню природних речовин, без порушення загального космічного порядку. Людина при цьому повністю підпорядкована долі, хоча по незнанню вона намагається діяти самостійно. Проте, "Слухняного доля веде, а неслухняного -- тягне".

Філософія античності -- це перша самостійна форма універсальної теоретичної рефлексії, яка прийшла на зміну міфології і ритуалу.

Тема 4. Середньовічна філософія та філософія епохи Відродження

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією в Європі. Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям -- ніщо. Воюючи з "язичництвом", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" -- в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Вся історія для Августина -- це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град. Божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. З часом все більшого поширення набуває "вічна світова держава", втілена в католицькій церкві. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність.

Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, тоді як віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.

Видатний представник середньовічної схоластики -- Фома Аквінський (1225-1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту. Якщо Августин у своїх філософських пошуках спирався на філософію Платона, то Фома звертається до філософії Аристотеля. В основних працях "Сума теології" та "Сума проти язичників" Фома намагається підвести підсумки теолого-раціоналістичних пошуків зрілої схоластики, поєднати віровчення із формами (істинами) здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини. Онтологія, гносеологія, етика, вчення про державу Аристотеля давали для цього Фомі надійні підстави.

Основний принцип філософії Фоми -- гармонія віри і розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Він розрізняє істини розуму і одкровення. Відповідно, філософія і теологія не заперечують одна одну.

Фома з повагою ставиться до людини. Особистість для нього -- "саме благородне у всій розумній природі". Інтелект -- це завжди особистий інтелект, частина цілого. Людина мислить "за допомогою" (через) інтелекту. Фома віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Фома каже, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Фома дає п'ять доказів існування Бога, в яких Бог -- це першорушій, першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі.

Обґрунтування віри засобами розуму (що було характерним для більшості схоластів) призвело до постановки питання про природу універсалій (загальних понять), точніше про співвідношення загального і одиничного. В залежності від способу вирішення цього питання середньовічні філософи поділились на реалістів і номіналістів. Реалісти вважали, що загальні поняття (універсалії) існують реально поряд із одиничними речами. Номіналісти стверджували «номінальну» природу загального, тобто вважали, що універсалії - це лише поняття, умовний термін. На противагу реалістам номіналісти, вважали загальні поняття лише іменами властивостей, притаманних конкретним речам (лат. потіпа -- ім'я). Фома у пізнанні -- поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Первинні щодо речей означає, що до речей поняття існували у Богові.

У трактаті "Про правління правителів" Фома поєднує уявлення про людину як суспільну істоту, про спільне благо як мету державної влади, про моральне добро як середину між порочними крайнощами та із християнськими догматами і доктриною про верховний авторитет римського папи. Фома із застереженнями визнає право народу повстати проти тирана, який систематично спотворює справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми стає основою філософської течії "неотомізму".

Своєрідним етапом розвитку філософської думки пізнього середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скота і Уільяма Оккама.

Основна тенденція вчення Роджера Бекона (близько 1214--1292) об'єктивно антицерковна і антисхоластична. Особливо це видно з визначення предмета філософії. Творіння -- це об'єктивний світ. Пізнавши творіння (природу), філософія допоможе пізнати творця (Бога). Увесь цей процес у Р. Бекона одягнутий у богословський "одяг" як намагання не принизити ролі Бога. Кінцевою метою вивчення філософії, за Р. Беконом, має бути творець. Між наукою і вірою немає різниці.

Роджер Бекон обґрунтовує необхідність експериментальних наук. І тут він виступає як мислитель нового плану, який пориває зі схоластичною вченістю. Засуджує хрестові походи. Робить критичні зауваження на адресу керівників християнської церкви. Він вважає, що характерною рисою людини має бути віротерпимість. Християнство не найдосконаліша релігія. Всі інші релігії не гірші. Це і є підтвердженням його вільнодумства.

У розв'язанні проблеми універсалій Бекон дотримується номіналістичної лінії, тобто вважає, що істинно реальними є лише індивідуальні речі.

Р. Бекон дотримується точки зору про безкінечну подільність матерії і в цьому він -- противник античного атомізму. Якщо схоласти вважали форму первинною щодо матерії, то Бекон виступає за єдність матерії і форми. Саме Р. Беконом введене поняття "експериментальна наука". На його думку, експериментальна наука -- вихідний момент, необхідна передумова пізнання.

Дунс Скот (бл.1270--1308 рр.) намагався розірвати зв'язок філософії з теологією. "Теологія -- не умоглядна наука, а практична дисципліна, яка має своєю метою спасіння людини". Релігійні догмати логічно не доводяться. Віра в релігійні догмати є пізнанням, з логікою вони не пов'язані. Богослов'я, яке б могло ґрунтуватися на знанні (розумі), не існує. Раціонального богослов'я бути не може. Наука ґрунтується на раціональному пізнанні.

Вчення Дунса Скота про матерію -- нове в схоластиці. Дунс Скот вважає, що слід розрізняти єдину матерію, яка так поділяється за ступенем своєї сутності (рівнем розвитку):

а) універсальна всесвітня невизначена субстанція -- найперша матерія;

б) матерія, яка має певну форму і кількісну характеристику, -- друга матерія (тіла різних органічних утворень);

в) конкретна матерія -- третя матерія. Це субстанція для різних виробів, для наших рук, для наших творінь, творчої діяльності.

Що вище: загальне чи індивідуальне? Це питання Дунс Скот вирішує на користь індивідуального: спочатку існує індивідуальне, а потім загальне. Основою всякого знання є чуттєве пізнання. А чуттєве пізнання може здійснити тільки індивід і тільки конкретної речі. Дунс Скот сенсуаліст. Але він не проголошує розум пасивним, розум перетворює чуттєве знання. Скот дорікає томістам, які відкидали пізнавальні можливості розуму. Номіналізм, емпіризм, сенсуалізм -- характерні риси вчення Дунса Скота. Він дає високу оцінку математичним знанням і математичним методам у пізнанні. Пізнання неможливе без математики: всі докази ґрунтуються на математиці. Дунс Скот виступає противником формальних прийомів в тогочасних дискусіях, що спиралися на релігійні догмати.

Найбільш розвинуту форму номіналізму в середньовічній філософії розробив Уільям Оккам (бл.-1285--1349 рр.).

Оккам вважав, що реально існують тільки одиничні субстанції та їх абсолютні властивості. Поза мисленням універсалії (загальні поняття) суть тільки імена, що позначають класи предметів і їхні властивості ("терміни першої інтенції") або класи імен ("терміни другої інтенції"). Первинне пізнання, за Оккамом, - інтуїтивне, воно включає зовнішні сприйняття і самоспостереження (інтроспекцію). Поняття, які не зводяться до інтуїтивного знання і не піддаються перевірці в досвіді, мають бути виключені з науки: "кількість сутностей не варто збільшувати без необхідності". Цей принцип дістав назву "бритви Оккама" і мав велике значення у боротьбі проти середньовічного реалізму, "теорії прихованих якостей" та ін.

Оккам виступав за поділ сфер філософії і теології: догмати релігії -- надрозумні приписи, звернені не до розуму, а до віри і волі. При цьому Оккам віддає перевагу волі перед розумом. Оккам справив великий вплив на подальший розвиток логіки і філософії.

Основні риси середньовічної філософії

I. Теоцентризм. Бог -- центральне поняття філософських систем цього періоду. Причому мислиться він як єдиний початок всього сущого. Бог -- це абсолютний суб'єкт.

2. Принцип творіння (креаціонізм). Бог є "вседержителем, "творцем неба і землі, видимим же всім і невидимим". Творіння походить з нічого, по слову Господа, відповідно до Його благої волі. Таким чином, світ виявляється розділеним на нетварний (нестворений) і тварний (створений). Перший -- це світ самого Господа в його трьох обличчях, де мешкають ангели, архангели і тощо -- найближче оточення Господа, туди допускаються святі і безгрішні (вибрані). Тварний світ -- земний, природний, людський.

Згідно цьому принципу людина створена за образом і подобою Бога, тобто несе в собі вищий початок.

3. Принцип одкровення. Оскільки все "в руце Божий", плотське пізнання світу дає лише приблизне знання; понятійне, розумне пізнання, повніше розкриваючи істину, не дає її в повному об'ємі. Тільки перед вибраними в рідкісні миті Бог своєю милістю відкриває істину, учить одкровенням своїм.

4. Наука, філософія розглядаються як необхідні, такі види розумової діяльності, що дають людині знання. Проте вони стоять нижче за теологію і повинні бути підпорядковані завданню її пояснення.

5. Принцип теодицеї (виправдання Бога). Бог є благо, добро, любов. Зло, яке існує в світі, йде від порушення волі Господа, бо він не позбавив людини свободи волі. Зло є розплатою людини за гріхи або випробуванням його благочестя.

6. Принцип есхатологічний. Час як зміна, розвиток подій йде до кінця всього земного життя. В кінці відбудеться друге пришестя Христа, і після Страшного Суду вічне життя знайдуть праведники в новому світі. У цій ідеї прихований могутній оптимістичний початок, що зміцнює надію на справедливість, подяку і майбутнє щасливе життя, коли гідна людина буде винагороджена по заслугах.

7. Біблії, як і всьому християнському ученню, а значить, і філософії цього періоду властивий символізм, використання слів-знаків, символів для передачі змісту висловлюваних думок. Символізм давав можливість зашифрувати і передати присвяченим набагато глибший зміст, ніж це представлялося на перший погляд. Звідси виникнення нового методу пізнання, який зберіг своє значення до наших днів.

8. В середні віки складається християнська герменевтика (від гр. герменевтикос -- що роз'яснює) -- напрям у філософії, основним завданням якого є розробка методології розуміння -- спочатку Біблії, літературних пам'ятників, а потім і інших текстів. Для розуміння суб'єкт повинен бути максимально включеним в предмет пізнання, в іншу суб'єктивність.

Філософія епохи Відродження

XIV - поч. XVII ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance - відродження). Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурних надбань античності. В цілому філософія Відродження не є якимось повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Нова філософія несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців. На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії. Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII--XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві -- астрономії, механіці, географії та інших науках.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному жити, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Саме людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. У зв'язку з цим формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється повага до особистої сили та таланту. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння суспільству, а не Богу. Однією з характерних рис епохи Відродження є гуманізм.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси -- проповідь гуманістами .індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463--1494) так розумів людину. Бог дав людині свободу волі, і таким чином людина сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження зробили Микола Копернік (1473--1543) та Джордано Бруно (1548--1600). Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (І401 --1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509--1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі й мінімумі). Причину руху більшість філософів Відродження переносили в саму матерію, але вважали, що ця причина є невід'ємним від матерії розумним началом.

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання. Н.Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме -- четвертий ступінь пізнання ("дух" -- у Бруно, інтуїція -- у Кузанського).

В основному погляди на пізнання філософів епохи Відродження зводилися до таких положень:

1) визнається можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є;

2) джерело пізнання -- дія зовнішнього світу на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію;

3) заперечується будь-яка нематеріальна субстанція, що керує процесом пізнання людини;

4) визнається сила розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу - буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

Нікколо Макіавеллі (1469--1527) у своїй праці «Правитель» обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478--1535) "Утопія" і Томазо Кампанелли (1568--1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Основні риси філософії епохи Відродження

Антропоцентризм. На відміну від космоцентричної філософії античності і теоцентричної філософії середніх віків увага мислителів епохи Відродження зосереджена на людині, її призначенні, сенсі її життя.

Гуманізм. Філософія Відродження створює систему ідей, згідно якої визнається цінність людини як особи, її право на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей, а її благо -- критерієм оцінки стану суспільства.

Обґрунтування сакральності людського життя. Вона набуває священного сенсу, а сама людина стає богорівною в творчості. Творча суть людини належить їй споконвічно, вона нікому не наслідує, творить "з себе".

Нове вчення про Всесвіт, про множинність світів, критичне переосмислення старої картини світу на основі природничонаукового знання.

З'єднання гуманізму з ідеями освіти, національної самосвідомості і національної самоцінності у філософії українського Відродження.

Тема 5. Філософія Нового часу (XVII -- XVIII ст)

Характеризуючи філософію XVII--XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот -- історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, -- буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVIII ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.

У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.

Матеріалізм цього часу -- це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм ХУП - XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.

Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання -- емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmреігіа -- досвід) -- це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII--XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з'являється суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).

Раціоналізм (лат. гаtіоnаlіs -- розум) -- філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Ф. Бекон (1561 - 1626) -- родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки, його вважають засновником всієї філософії Нового часу. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії.

Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання і отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).

У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання -- сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.

Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.

Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620), (написаної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Органон»).

Р. Декарт (1596 - 1650) -- видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта -- «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, -- стверджував Декарт, -- складається з двох незалежних субстанцій -- духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної -- протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію -- Бога, який обумовлював їхню єдність і є першопричиною руху.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший -- це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий -- правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань. Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно.

Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632 - 1667). З точки зору Спінози, світ -- це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. -- сутність, основа), яку він також називає Богом. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція.-- це те, що не потребує для свого існування чогось іншого -- Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Розробляючи вчення про необхідність і свободу Спіноза робить висновок про те, що свобода є пізнана необхідність.

Д. Локк (1632 - 1704). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов'язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabulа rаsа», тобто «чиста дошка». Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній -- це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній -- це джерело постачання інформації про об'єктивний світ.

Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно. За Локком тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки -- вторинні, вони є суб'єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.

До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т. Гоббс (1588 -1679), представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття -- це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один -- це результат сприйняття, другий -- це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ -- це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина -- це машина з природними властивостями. Держава -- це «Левіафан» -- чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода -- це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.

Змістовною і діалектичне спрямованою є філософія німецького філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646 - 1716), великого математика і логіка.

Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт -- про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади рухомі і взаємопов'язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та небажаних протиріч.

Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватись суб'єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб'єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі -- Берклі та Юм.

Дж. Берклі (1684 - 1753) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму та ідеалістичного сенсуалізму. Він категорично відкидав існування матерії, критикував матеріалістичний сенсуалізм Дж. Локка і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.

Цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711 - 1776), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей -- дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв'язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не тільки суб'єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.

Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм

Просвітництво -- культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV -- XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право. Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідно з якою люди створюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. Мета створення держави -- збереження свободи і власності. Локк вперше висунув ідею про необхідність розподілу державної влади.

Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш. Монтеск'є (1689 - 1755), зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск'є висував ідею величезного значення географічного фактора (територія, клімат, родючість землі і т. п.) у розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск'є проголосив ідею загального миру.

Ф. Вольтер (1694 - 1778) у своїх творах «Кандід», «Філософський словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер -- рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 -1778) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних прав.

Французький матеріалізм XVIII ст.

Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об'єктивно, пов'язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі (1709 - 1751). Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723 - 1789) існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії.

Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.

П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюються тільки з однією його формою -- рухом механічним.

Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це -- спрощена, вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро (1713 - 1784) дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.

Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв'язки між людьми. К. Гельвецій (1715 - 1771) вказував на єдність особистих і громадських інтересів. Людина -- продукт, але разом з тим і суб'єкт суспільних відносин, який несе за них відповідальність.

Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна свобода -- до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, -- просвітництво, виховання.

Основні риси філософії Нового часу і Просвітництва

Принцип автономної і розумної особи. Філософи цієї епохи з гордістю підкреслювали, що сила людини в її розумі і можливості пізнання світу.

Пошук єдиного наукового методу пізнання: принципи методичного сумніву, раціонально-індуктивний і гіпотетико-дедуктивний методи пізнання.

Концепція природжених ідей, завдяки яким людина відрізняється від всього тваринного світу.

Ідея суспільного прогресу як природної закономірності історії.

Критика релігії і церкви. Деїзм. Пантеїзм.

Нові правові ідеї: юридична рівність всіх людей, визнання природним однакового для всіх права на життя, свободу і власність.

Нове розуміння держави як історично необхідного органу управління, що обмежує суспільні суперечності.

Теорія суспільного договору.

Нові етичні погляди: теорія розумного егоїзму.

Тема 6. Німецька класична філософія

Наприкінці XVIII -- першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософії відбувався в Німеччині.

Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу, знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого -- об'єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія.

Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.

Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724 - 1804). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період, «докритичний», закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781), «Пролегомени» (1783), «Критика практичного розуму» (1788).

У коло найперших питань філософії, за Кантом, входять такі: що я можу знати, що маю робити та на що можу сподіватись. Саме тому у центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання -- це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях -- так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки, тобто виведений на основі вимог розуму всезагальний закон людської моральної поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Об'єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму.

Суперечність між методом та системою

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 - 1831). Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя -- природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно -- ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» -- природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух -- людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу -- філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності».

Основне протиріччя філософії Гегеля -- протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку:

- в логіці такою межею є абсолютна істина;

- у природі -- людський дух;

- у філософії права -- конституційна монархія;

- в історії філософії-- його власна філософська система.

Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».

Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах (1804 - 1872), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

...