Методологія і психологія в рефлексивній архітектоніці концентрів методологування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологія і психологія в рефлексивній архітектоніці концентрів методологування

Фурман Анатолій Васильович

доктор психологічних наук, професор

професор кафедри психології та соціальної роботи

Західноукраїнського національного університету

(м. Тернопіль)

A. Furman

Methodology and psychology in reflective architecture of methodology concenters

Abstract

архітектоніка мислитель методологування

The fundamental study is dedicated to the reflexive justification of the logic-content architectonics of concenters in methodology - philosophical and philosophical-psychological, which establish the thematic-conceptual integrity of the structure and content of the final fifth) volume of the author's anthology "System of Modern Methodologies" (2015, 2021), intended for applicants of the third (educational and scientific) level of training from the academic training of philosophy doctors in various specialties. The main idea of the mutual rational and cultural enrichment of both considered sciences is their essential dialectical interpenetration, when psychology will be able to solve its own key problems and the most difficult tasks only by using the latest achievements of philosophical methodology, instead, the latter will be able to get out of the objectified in the texts, a meaningfully distilled and personally detached state only under the conditions of using the productive possibilities ofpsychology as a field of humanities and, first of all, as an all-encompassing sphere of thought activity and in this way will discover its own freedom-practice - a co-vital, thought-communicative, wisdom-giving methodology. The object of scientific construction is the architectural-concentric organization of methodological works of leading thinkers of the past and present in two thematic directions: a) fundamentals and prospects for the development of philosophical methodology and b) innovative means and heuristic resources of professional methodology, which represent the binary complementarity of multi-circle formations with common centers. These complexly structured formations constitute a vast subject field of realized thinking-activity with inseparable poles of materiality, namely, the world of methodology as the possibility of expanded consciousness, which is justified by I. Kant's transcendental methodology, and the sphere of methodology as the reality of its living existence, which presents an exceptionally thorough methodological study of the historical significance of L.S. Vygotsky's psychological crisis. From the specified poles-focuses peculiar thematic-content circles (texts) of different cultural importance depart. Thus, on the one hand, six methodological centers of an increasingly expanded format of worldview action are highlighted. These are clearly categorized works: J.-P. Sartre and M. Heidegger's works about the essence of humanism, which were made in the realm of existential direction, but in different dimensions and styles of philosophizing; M.O. Berdyaev's works about philosophical truth and intellectual truth, but with an amendment to the paradoxical and organic nature of lies; M.M. Bakhtin and O.Ye. Samoilov's works about a single and exceptional being-event as a way of human presence in the event architecture of a real act and, accordingly, about dialogic positioning in relation to the same object of understanding in the form of posing a theoretical problem, and about the use of ideas as a means of thinking; I. Lakatos' works on the philosophical insight into the history of science and its well-known rational reconstructions with a focus on the advantages of the authors' methodology of research programs; our works (A. F.) on meta-theoretical mosaic of the life of consciousness and methodological reconstruction of the system-thought-activity approach to its understanding as an attributive way of human essentiality and as a quasi-objective reality of the newest methodology; and in conclusion, we presented for the first time the newly created categorical matrix of vitacultural methodology as a canonical form of methodology in general, which constitutes the newest, philosophically oriented and rational-humanitarian worldview map of the latest methodological knowledge and, in the case of its skillful application, turns into a powerful tool of professional methodology. On the other hand, the philosophical and psychological content of the six (including the thematically relevant afterword) methodology concenters, which symbolize the gradual expansion of circles of a number of fundamental works, is clarified: S.L. Rubinstein and M.S. Huseltseva's works on the essence of the principle of creative self-activity, which indicates a way to solve one radical problem - the relationship between objective existence and the subject of consciousness, and about the real achievements of the century-long development of the subject-activity approach in the succession of his (S. L.) three periods methodological creativity: neo-Kantian, Marxist, and anthropological (existential); H.P. Shchedrovytskyi and A.V. Furman's works about intellectual sources, basic concepts, categorical means, system foundations, reproductive and activity schemes, logical principles, organizational norms and invariants of the multi-conscious positioning of the general theory of activity, as well as about the results of reflexive and practical reconstruction of this theory according to the logic of the ever-growing methodological reflection and with the help of meta-methodological optics constructed by the author, which made it possible to update the existing mosaic of ideas and themes, concepts and concepts, foundations and principles, ideas and constructs, concepts and categories, thinking schemes and models, matrices and paradigms; our development of multi-parameter models of methodological optics of classical, non-classical and post-classical scientific rationality as versatile tools of thinking; Yu.I. Yakovenko and O.Ye. Furman's works about the urgent problems of the emergence of the methodology of social and humanitarian sciences in two aspects - about the occurrence of the unpleasant fact of methodological trauma and the conditions for overcoming it, and about the methodologically expedient enrichment of the conceptual and terminological field of the relevant categories of space and time in the dialectical complementarity of induction and deduction methods based on the author's theory of innovative and psychological climate in organizations; H.P. Shchedrovytskyi and A.V. Furman, and O.Ye. Furman's works about the prospects for the co-mobilization of epistemological and reflexive-interpretive resources for the development of psychology and methodology and about an alternative to the scientific-objective understanding of psychology as a universe of human co-vitality and therefore as a special worldview based on the four-stage logic of establishing a strategy of psychological thinking; the author's work on the multi-source argumentation of the emergence in the near future of an exceptionally popular profession of a methodologist, who will have an expanded horizon of the ideal materiality of consciousness in its special environment - the uniquely self-organized reality of methodological thinking, which enables constantly renewing reflexivity and perfect methodology in thought and action. As a result, it is concluded that the advent of the methodology runs along a so far unexplored highway course of cognition, design, scripting and creation of local oases of modular-developmental space-time of motivated existence of descending, transcendentally harmonized and functionally interrelated, at least four substantial realities of the individual or team realization of life: awareness - reflection - thinking - reasoning.

Key words: the world of methodology, sphere of methodology, consciousness, psyche, psychological science, methodological problem, concenter of methodology, methodological optics, procedure of concentration, transcendental methodology. thought scheme, practical, existentialism, humanism, methodology, thought, language, philosophical truth, paradox of lies, dialogic, ontology of act, acting, idea, theoretical problem, rational reconstruction, research program, meta-theory of consciousness, methodological reconstruction, conscious ability of a person, systems thinking approach, canonical thinking, vitacultural methodology, category matrix, typological approach, methodological research, psychological crisis, creative self-activity, subject-activity approach, general theory of activity, methodological thinking, genesis of reflection, meta-methodological optics, scientific rationality, methodological trauma, space and time, A.V. Furman's cyclical practical approach of, psychology as a sphere of thinking, the profession of a methodologist, the subject field of methodology.

Фундаментальне дослідження присвячене рефлексивному обґрунтуванню логіко-змістової архітектоніки концентрів методологування - філософського і філософсько-психологічного, що узасаднюють тематико-концептуальну цілісність структури і змісту підсумкового (п'ятого) тому авторської хрестоматії «Система сучасних методологій» (2015, 2021), призначеної для здобувачів третього (освітньо-наукового) рівня підготовки з академічного вишколу докторів філософії різних спеціальностей. Головна ідея обопільного раціокультурного збагачення обох розглядуваних наук полягає у їх сутнісному діалектичному взаємопроникненні, коли психологія зможе розв'язати власні ключові проблеми і вирішити найскладніші завдання тільки шляхом задіяння новітніх здобутків філософської методології, натомість остання спроможеться вийти із воб'єктненого в текстах, значеннєво дистильованого й особисто відстороненого стану тільки за умов використання продуктивних можливостей психології як людинознавчої царини і, першорядно, як усеохватної сфери миследіяльності й у такий спосіб відкриє власну свободу-практику - ковітального, мислекомунікаційного, мудродайного методологування. Об'єктом наукового конструювання є архітектоніко-концентрична організація методологічних творів провідних мислителів минулого і сучасності за двома тематичними напрямами: а) фундаменталії і перспективи розвитку філософської методології і б) новаційні засоби та евристичні ресурси професійного методологування, що унаявлюють бінарне взаємодоповнення багатоколових утворень зі спільними центрами. Ці складноструктуровані утворення й становлять розлоге предметне поле здійсненого мислевчинення із нерозривними полюсами буттєвості, а саме світу методології як можливості розширеної свідомости, що узасаднює трансцендентальна методологія І. Канта, і сфери методологування як дійсності її живого екзистенціювання, що унаявлює винятково ґрунтовне методологічне дослідження історичної значущості психологічної кризи Л.С. Виготського. Від зазначених полюсів-фокусів відходять своєрідні тематико-змістові кола (тексти) різної культуротворчої вагомости. Так, з одного боку, висвітлено шість методологічних концентрів усе більш розширеного формату світоглядної дії - чітко рубриковані твори: Ж.-П. Сартра і М. Гайдеггера про сутність гуманізму, що виконані у річищі екзистенційного напряму, проте у різних вимірах і стилях філософування; М.О. Бердяєва про філософську істину та інтелігентську правду, але із поправкою на парадоксальність та органічність брехні; М.М. Бахтіна та О.Є. Самойлова про одиничне та виняткове буття-подію як про спосіб уприсутнення людини у подієвій архітектоніці реального вчинення і, відповідно, про діалогічне позиціонування щодо одного й того ж об'єкта осмислення у формі постановки теоретичної проблеми та про задіяння при цьому ідеї як засобу мислення; І. Лакатоша про філософське упрозорення історії науки та про її відомі раціональні реконструкції із зосередженням уваги на перевагах авторської методології дослідницьких програм; наші творіння (А. Ф.) про метатеоретичну мозаїку життя с в і д о - мости і про методологічну реконструкцію системомиследіяльнісного підходу до її розуміння як атрибутивного способу людської буттєвості та як квазіоб'єктної дійсності новітньої методології; і на завершення - уперше презентована новостворена нами категорійна матриця вітакультурної методології як канонічної форми методології взагалі, що становить новітню, філософськи зорієнтовану і раціогуманітарно узмістовлену, світоглядну мапу новітнього методологічного знання і в разі вмілого її застосування перетворюється на потужний інструмент професійного методологування. З іншого боку, роз'яснено філософсько-психологічне наповнення шести (включаючи тематично актуальну післямову) концентрів методологування, які символізують поступове розширення кіл-звершень низки фундаментальних праць: С.Л. Рубінштейна і М.С. Гусельцевої про суть принципу творчої самодіяльності, що вказує на спосіб вирішення однієї радикальної проблеми - співвідношення об'єктивного буття і суб'єкта свідомости, та про реальні здобутки столітньої розробки суб'єктно-діяльнісного підходу у наступності його (С. Л.) трьох періодів методологічної творчості:

неокантіанського, марксистського, антропологічного (екзистенційного); Г.П. Щедровицького та А.В. Фурмана про інтелектуальні джерела, базові уявлення, категорійні засоби, системні засновки, відтворювально-діяльнісні схеми, логічні принципи, оргдіяльні нормативи та інваріанти різносвідомісного позиціювання загальної теорії діяльності, а також про результати рефлексивно-вчинкової реконструкції цієї теорії за логікою всезростаючої методологічної рефлексії та з допомогою авторськи сконструйованої метаметодологічної оптики, що уможливили оновлення існуючої мозаїки ідей і тематизмів, концептів і концепцій, засновків і принципів, уявлень і конструктів, понять і категорій, мислесхем і моделей, матриць і парадигм; наша розробка багатопараметричних моделей методологічних оптик класичної, некласичної і постнекласичної наукової раціональності як різнодосконалих інструментів мислевчинення; Ю.І. Яковенка та О.Є. Фурман про нагальну проблематику постання методології соціогуманітарних наук у двох аспектах - про виникнення невідрадного факту методологічної травми та умови її подолання і про методологічно доцільне збагачення поняттєво-термінологічного поля завжди актуальних категорій простору і часу в діалектичному взаємодоповненні методів індукції та дедукції з опертям на авторську теорію інноваційно-психологічного клімату організацій; Г.П. Щедровицького та А.В. Фурмана й О.Є. Фурман про перспективи співмобілізації епістемологічних і рефлексивно-інтерпретаційних ресурсів розвитку психології та методології і про альтернативний до науково-предметного розуміння погляд на психологію як на універсум людської ковітальності й відтак як на особливий світогляд, що обґрунтований за чотириетапною логікою утвердження стратегем психологічного мислевчинення; авторський твір про багатоджерельне аргументування появи в найближчому майбутньому винятково популярної професії методолога, котрому будуть притаманні розширений горизонт ідеальної буттєвості свідомости у її особливому осередді - унікально самоорганізованій дійсності методологічного мислення, котре уможливлює постійно відновлювальну рефлексивність і мислевчинково досконале методологування. У підсумку висновується, що прийдешнє методології пролягає поки що незвіданим магістральним курсом пізнання, проєктування, сценарування і творення локальних оаз модульно-розвивального часопростору вмотивованого екзистенціювання мотрійково низхідних, трансцендувально згармонованих і функційно взаємоспричинених, щонайменше чотирьох субстанційних дійсностей індивідуального чи командного життєздійснення: свідомости - рефлексування - мислення - думання.

Ключові слова: світ методології, сфера методологування, свідомість, психіка, психологічна наука, методологічна проблема, концентр методологування, методологічна оптика, процедура концентрування, трансцендентальна методологія, мислесхема, практичне, екзистенціоналізм, гуманізм, методологема, думка, мова, філософська істина, парадокс брехні, діалогіка, онтологія вчинку, вчинення, ідея, теоретична проблема, раціональна реконструкція, дослідницька програма, метатеорія свідомости, методологічна реконструкція, свідома здатність особи, системомиследіяльнісний підхід, канонічне мислевчинення, вітакультурна методологія, категорійна матриця, типологічний підхід, методологічне дослідження, психологічна криза, творча самодіяльність, суб'єктно-діяльнісний підхід, загальна теорія діяльності, методологічне мислення, ґенеза рефлексії, метаметодологічна оптика, наукова раціональність, методологічна травма, простір і час, циклічно-вчинковий підхід А.В. Фурмана, психологія як сфера миследіяльності, професія методолога, предметне поле методології.

«Можливість психології як науки щонайперше є методологічна проблема...».

(Лев Виготський, 2о2з, с. 176) «Поза рамок методологічної думки ніякої психології більше бути не може». (Георгій Щедровицький, 2021, с. 125)

Актуальність проблемної теми методологічного дослідження

Чотиритомна хрестоматія під назвою «Система сучасних методологій» (2015, 2021) готувалася до видання упродовж двадцяти років і побачила світ улітку 2015, коли в мене як упорядника, відповідального редактора, перекладача та автора солідної добірки статей уперше з'явилася нагода вести курс «Методологія та організація наукових досліджень» для здобувачів третього (освітньо-наукового) рівня підготовки з академічного вишколу докторів філософії із 23 спеціальностей тепер уже класичного багатопрофільного національного університету (див. авторську програму із названої дисципліни: Фурман А., 2023а, с. 209-244). Тоді тетралогія охопила 122 статті загальним обсягом 146 др. арк., які були рубриковані за восьми розділами, зважаючи на два засадничі критерії відбору кожної статті до певного розділу та її місце в окремішній наступності мережива методологічних праць: а) від найзагальнішої проблематики культури, методології, науки, філософської методології до методологій наукового пізнання, парадигмальних досліджень, науково-дослідницьких програм і соціогуманітарних наук; б) від класичних філософських творів із самобутніми організаційними схемами-способами рефлексивного пізнання до некласичних методологічних розробок світоглядного і раціогуманітарного характеру й далі до новітніх методологій фундаментального дисциплінарного формату - системомиследіяльнісної і вітакультурної та до авторської системи професійного методологування як інноваційної інтелектуально-духовної практики неприродного сферного творення засобами та інструментами саморефлексивних мислення, діяльності і мислевчинення загостреного почуття - просвітлення свідомости й відтак розширення і збагачення її всеможливих екзистенційних горизонтів інобуттєвості - концептних, понятійних, мислесхемних, символічних, образних, конотаційних, сенсосмислових, категорійних та ін. При цьому перших три томи були видрукувані в 2015 році, тоді як четвертий, будучи повністю підготовлений до оприлюднення, суто із матеріальних і технічних причин, був виданий без змін у 2021-ому.

Очевидно, що за ці вісім років, зважаючи на лавиноподібне зростання інформаційно-знаннєвого капіталу сучасного глобалізованого людства, відбулося чимало істотних епістемологічних і суто культурно вагомих зсувів у всесвіті методології, передусім у її двох найважливіших, хоча й дещо полярних за призначенням, проте взаємопрониклих й обопільно збагачувальних за змістово-засобовим наповненням, царинах: з одного боку, в її найвищому - метатеоретичному - обширі інноваційного розвитку, а саме у часопросторі філософської методології, з іншого - у силовому полі професійного методологування як новітньої свободи-практики рефлексивно самоорганізованих, методично вивірених та інструментально забезпечених миследіяльності і мислевчинення, тобто як універсальної форми екзистенційного практикування й заразом творення самої методології. Звідси цілком логічним є доповнення восьми наявних розділів хрестоматії ще двома, які б відображали тенденції розвитку і перспективи употужнення зазначеного - біфуркаційно-рекурсивного - утвердження діалектичної єдності методології-як-учення і методологування-як-практики: розділ 9 «Фундаменталії і перспективи розвитку філософської методології» та розділ 10 «Новаційні засоби та евристичні ресурси професійного методологування».

Постановка методологічної проблеми дослідження діалектичного взаємозв'язку методології і психології

Для багатьох дослідників, котрі займаються пізнавальною творчістю у сфері соціогуманітаристики і так чи інакше рефлексують новітній кризовий стан психологічної науки, сьогодні зрозуміло, що левова частина засадничих проблем і невирішених, здавалося б, тупикових завдань перебувають не в миследіяльнісній площині моно- чи навіть поліпредметного теоретизування, а у форматі компетентного методологування, причому не стільки наукового, скільки ф і о с о ф с ь к о г о, тобто вітакультурно узмістовленого, множинно рефлексивного, канонічно еталонного за універсальною свідомісною оргсхемою мудрости мислевчинення. Інакше кажучи, там, де теоретичні пошуки, центруючись довкола об'єктних і предметних ідеалізацій, що штучно виокремлені думкою із живильної цілісности самобутньо організованої психічної реальності, перестають давати бодай якісь конструктивні психологічні знання, на допомогу приходять методологічні дослідження, які, з одного боку, обґрунтовують форми, методи, принципи і норми коректних пошукувань будь-якого спрямування і змісту в царині психології, з іншого - створюють та опрацьовують засоби й інструменти, часто надскладні та інтелектоємні, ефективного здійснення рефлексивної миследіяльності професійного психолога-дослідника.

Серед великого набору не теоретичних, а суто методологічних проблем сучасної психології однозначно, хоча й поки що контурно, вкажемо на найважливіші:

на обґрунтування більш складного об'єкта психології як соціогуманітарної вітасофійної науки (сутнісно від психіки, психічної реальности до психодуховного, психодуховної дійсності) й на оновлене визначення значно розлогішого, чітко структурованого й полісегментного, її предметного поля, котре б відповідало сутнісному змісту тій незвідано хитромудрій - об'єктивно-суб'єктивній - комбінації психічного і духовного, яка правдешньо вивчається психологами. Саме на цю позауявлювану складність майже сто років тому звертав увагу Л.С. Виготський: «...У жодній науці немає стількох труднощів, нерозв'язних контроверз, поєднання різного в одному, як у психології. Предмет психології - найважчий з усього, що є у світі, найменш піддається вивченню; спосіб його пізнання повинен бути повний особливих хитрощів і пересторог, щоб дати те, чого від нього чекають» (Виготський, 2023, с. 176);

на вихід психології в останні кілька десятиліть за межі тотально панівних до цього природоцентризму та емпіризму, за яких науковому пізнанню підлягає психіка як суто органічне (природне) явище у її різних формах (головно у вигляді психічних процесів, станів, властивостей, тенденцій), функціоналах (нижчі і вищі, пізнавальні, регуляційні та інструментальні психічні функції) і численних гносеологічних конструктах (до прикладу, відношення, мотив, домагання, афект, інтелект, особистість, індивідуальність, Я-концепція, самоактуалізація), проте за умов оприявнення чи віднесення їх до емпірики - певного психічного явища чи групи таких явищ (до слова, ще Л.С. Виготський висновував, що поняття емпіризму «суто негативне і за історичним походженням, і за методологічним змістом.», 2023, с. 153); натомість таке обмежене настановлення на вивчення досвідно підтвердженого, феноменально унаявленого істотно звужує формат пізнання буттєво вкорінених, але не проявлених сфер психодуховного (скажімо, мислення, свідомости, віри, любови, свободи) як неприродних, ноуменальних, переважно трансцендентних;

на переборення психологією, щонайперше як людинознавчою наукою, реальної загрози стати винятково прикладною галуззю раціогуманітарного знання, у якій домінують різноманітні психотехніки і психопрактики, причому часто сумнівної концептуальної довершеності й аматорського вишколу; мовиться про вкрай шкідливу тенденцію універсалізації практики у психології, як і про спокусу все піддавати практикуванню у суспільному житті взагалі, де практика неспроможна «розв'язувати екзистенційні проблеми» (Кримський: Система., 2015, т. 1, с. 230-232). У цьому рефлексивному аспекті очевидно, що «психології бракує методології...» (Виготський, 2023, с. 151) і головне, що 96 років потому її можна створити, якщо прийняти альтернативну методологему опрацювання психології як універсуму людської миследіяльності й одночасно як особливого, людиноцентричного, світогляду, до формування якого причетні всі соціалізовані особи шляхом здійснення тієї чи іншої, посильної для них, психологічної роботи (див. Фурман А., Фурман О., 2021);

на методологічну реконструкцію, істотне оновлення і якісне збагачення існуючого арсеналу методів, способів, засобів та інструментів психологічних пізнання, конструювання, миследіяння, рефлексування в напрямку створення психологією, за задумом Л.С. Виготського, «методології своєї апаратури» (2023, с. 134). І перші серйозні кроки в цьому напрямку нами нещодавно здійснені щонайменше у чотирьох напрямках розробки новітніх методологічних оптик: а) постнекласичної наукової раціональності (Фурман А., 2022б), б) багаторівневого модульно-розвивального комплексу (Фурман А., 2023б), в) рефлексивно-вчинкового сценарію метаметодологування (Фурман А., 2022а), г) творення категорійних матриць у психології і методології (Фурман А., 2020, 2023б).

Аналіз останніх досліджень і публікацій із проблемної теми дослідження

Найповніший виклад відомих на сьогодні у загальнолюдській культурі тематично-змістових концентрів світу методології містить підготовлена і видрукувана нами у 2015 і 2021 роках чотиритомна хрестоматія під назвою «Система сучасних методологій», що адресована здобувачам другого (магістр) і третього (доктор філософії) освітньо-наукових рівнів підготовки для всіх спеціальностей за вісьмома тематичними блоками: «Культура, методологія, наука у сфері суспільного життя», «Філософська методологія», «Методологія наукового пізнання», «Методологія парадигмальних наукових досліджень», «Методологія науково-дослідницьких програм». «Методологія соціогуманітарних досліджень». «Системомиследіяльнісна методологія», «Вітакультурна методологія і система професійного методологування» (Система..., 2015, 2021). Проте за восьмирічний цикл творчої праці вдалося як уперше перекласти на українську мову і надрукувати у журналі «Психологія і суспільство» знакові роботи із філософської методології всесвітньо відомих мислителів (Ж.-П. Сартр, М. Гайдеггер, М.О. Бердяєв, М.М. Бахтін, І. Лакатош, С.Л. Рубінштейн, Г.П. Щедровицький), так і опублікувати в цьому періодичному виданні методологічні праці знаних психологів, соціологів (Л.С. Виготський. М.С. Гусельцева, О.Є. Самойлов, А.В. Фурман, Ю.І. Яковенко та ін.), що поставило надзавдання підготувати п'ятий, додатковий, том названої хрестоматії.

Мета чинного дослідження: рефлексивне обґрунтування логіко-змістової архітектоніки двох взаємозалежних концентрів методологування - філософського і філософсько-психологічного, що узасаднюють тематико-концептуальну цілісність структури і змісту підсумкового (п'ятого) тому авторської хрестоматії «Система сучасних методологій».

Об'єктом конструювання є архітектоніко-концентрична організація методологічних творів провідних мислителів минулого і сучасності за двома тематичними напрямами: а) фундаменталії і перспективи розвитку філософської методології та б) новаційні засоби й евристичні ресурси професійного методологування.

Предмет мислевчинкового творення становлять бінарно взаємозалежні концентри методологування, що мають два центри або полюси буттєвості - світ методології як можливість розширеної свідомости і сфера методологування як дійсність її живого екзистенціювання, від яких відходять тематико-змістові кола (тексти) різної культуротворчої вагомості.

Методологічна оптика дослідження охоплює:

вчення І. Канта про архітектоніку як про «мистецтво [побудови] систем», як «про Наукове в нашому пізнанні взагалі», що «необхідно належить до методології» (Кант, 2000, с. 470);

авторську конструкцію рефлексивно-вчинкового методологування, тобто надскладного пристрою метаметодологічної оптики дослідження наявних теорій та епістемологічних систем (Фурман А., 2022а);

ідеали, принципи, взірці, норми і параметри постнекласичного типу наукової раціональності у їх системному методологічному рефлексуванні (Фурман А., 2022б);

логіко-методологічну процедуру концентрування, здійснювану у сферному контексті ресурсів професійного методологування та з урахуванням шести обґрунтованих нами ознак концентрувально-методологічного миследіяння (див. Вітакультурна....2019, с. 381-390; Фурман А., 2009, с. 4-12, 2016а, а також далі).

Виклад основного матеріалу дослідження

КОНЦЕНТРИ МЕТОДОЛОГУВАННЯ ТА ЇХ СУТНІСНІ ОЗНАКИ

Концентр (від лат. соп - разом, спів, і centrum - центр, осердя, основоположення) як термін первинне застосування одержав в освітній практиці та педагогіці, зокрема в дидактиці та методиці викладання іноземних мов. Так, на сьогодні зміст поняття «концентр» витлумачується у таких значеннях: а) це окремий ступінь навчання, що пов'язаний із попереднім єдністю змісту і водночас відмінний від нього більшою складністю та більшим обсягом; тому викладання та учіння розмежовано принаймні на два концентри; б) це також відносно замкнутий цикл освітнього процесу, під час якого учні чи студенти оволодівають певним обсягом мовного і мовленнєвого матеріалу; причому вже після першого концентру вони можуть брати участь у справжньому мовленнєвому спілкуванні, хоча й у рамках дуже обмеженого кола тем і ситуацій, а також спроможні читати і розуміти деякі типи тестів; кількість концентрів визначається цілями та умовами навчання і воднораз задає його певну етапність, циклічність; в) на довершення це ще й однокорінне похідного поняття «концентризм», яке у педагогіці набуло статусу методичного принципу навчання, що передбачає розподіл і систему подачі навчального матеріалу у вигляді відносно замкнених циклів, тобто концентрів, що уможливлюють поступове розширення й поглиблення, а тому забезпечують цілісність і наступність освітнього процесу на різних його етапах, ступенях.

В 2009 році нами переконливо аргументовано, що є етимологічні, лексико-граматичні і суто методологічні підстави ввести в теоретичний дискурс соціогуманітарної науки широке розуміння змісту, обсягу і значення поняття «концентр». Річ у тім, що кількома роками раніше П. П. Кононенко, обґрунтовуючи періодизацію етноісторичного поступу українства як обширної раціогуманістичної системи, виокремлює низку концентрів українознавства й уперше доводить, що цілісне теоретичне знання найкраще подавати у вигляді концентрів як своєрідних ідей-згустків, або досконалих мислеформ довершено промисленої дійсності; причому кожний окремий концентр не виникає сам собою, а формується у процесі тривалої миследіяльності інтелектуалів, наукових шкіл і навіть глобальних культурних спільнот. У своєму промисленому і відкомунікованому завершенні він постає як потужний інструмент уреальнення засадничих першооснов у багатопараметричній взаємодії «Людина - Світ», відображає організованість концентрованого - згущеного та інтерференційного - наукового знання (див. детально Фурман А., 2009, с. 5-6).

Наступний важливий методологічний крок у цьому напрямку пошукувань у той час був здійснений нами, коли вдалося перейти від аналізу концентрів як одиничного (освіта, педагогіка, методика навчання) і як особливого (українознавство) і до їх обґрунтування як загального (теоретизування, методологічна робота, оргдіяльнісні, пошуково-імітаційні, карнавальні та інші форми людського ковітального практикування) і як універсального (типи філософування, системомиследіяльнісна і вітакультурна методології, професійне методологування). В такий спосіб, з одного боку, відкрилися перспективи розробки концентра як категорійного поняття і світоглядної універсалії (категорії культури), з іншого - уможливилось пізнання і відтворення реальної діалектики мисленнєвої роботи у різних значеннєво-смислових полях опрацювання концентра як потужного концепту сучасного теоретизування, котре зреалізовується на всіх чотирьох рівнях організації наукової раціональності - класичне, некласичне, посткласичне і постнекласичне (Фурман А., 2016а, с. 195-198). Але найголовніше те, що постання концентрів як гармонійних мислеформ актуальне для розвитку самої методології, особливо тієї, котра сповідує вітакультурні еталони філософськи зорієнтованої, науково продуктивної, епістемно цілісної, ковітально здійснюваної, вчинково повновагомої і канонічно довершеної особливо в багатоманітті її форм, способів і засобів власної свободи-практики - сфери методологування (Фурман А., 2016а). У цьому разі виникає ситуація збагачення сфери вітакультурної методології ще одним високоточним інструментом категорійного аналізу, коли мовиться про концентр як універсалію, і воднораз новітньою логіко-методологічною процедурою виняткової вагомости для розширення часопростору мисленнєвої культури і наддосконалої діяльності, коли йдеться про процесний перебіг-здійснення концентрування, що потребує окремого дослідження.

Наразі визначимо шість ознак концентрувально-методологічного миследіяння на будь-який предмет, що у синтетичній єдності й забезпечують отримання бажаного продукту - окремої архітектоніки концентрів методологування (Вітакультурна..., 2019, с. 384):

поєднувальність в основоположних, засадничих, центральних ідеях, епістемах, позиціях, поглядах, підходах, діях, речах;

ступеневісь чи рівневість у взаємозалежному розміщенні концентрів, що критерійно визначається зростанням складності - формальної і змістової, кількісної та якісної;

циклічність, яка є атрибутивною характеристикою розвиткового функціонування будь-якого повноцінного концентру;

усвідомлюваність концентрів як своєрідних ідей-згустків, думок-вузлів чи стрижневих мислеформ довершено просвітленої свідомістю дійсності;

відкрита розвитковість та незавершеність гармоніки концептів як наддосконалих інструментів миследіяльності і професійного методологування, а відтак й уреальнення засадничих першооснов багатопараметричної взаємодії у форматі “Людина - Світ”;

універсальність світоглядного розвою пізнання і відтворення діалектики мисленнєвої роботи у різних значеннєво-смислових полях опрацювання мережі концентрів як потужного концепту сучасних теоретизування, методологування, проєктування та інших форм рефлексивного практикування.

Трансцендентальна методологія і. Канта як спільне осереддя витоку концентрів філософського методологування

Відбір найфундаментальніших тематичних творів до розділу 9 спричинений потребою подати оптимальну сукупність філософсько-методологічних концентрів, які текстово оприявнюють самобутні способи рефлексивного мислення того, що таке світ методології із його ідеями і концептами, поняттями і принципами, засновками і підходами, епістемними формами і категорійними засобами. Безумовно, що своєрідною точкою відліку, від якої відходять концентричні кола, тут є трансцендентальна методологія Іммануїла Канта, що покликана розкрити формальні умови постання системи чистого (себто незалежного від досвіду чуттєвого сприйняття) розуму (Кант, 2000). Його критика - це «вимога до розуму знову розпочати найскладнішу із його справ, а саме самопізнання, і встановити розсуд, який міг би виправдовувати кожне його правомірне домагання і водночас відхиляти безпідставні зазіхання». Свій метод цей усесвітньо відомий мислитель називає «трансцендентальним», зважаючи на те, що він вивчає, як можливий перехід апріорних (загальних, незалежних від досвіду) форм пізнання у систему знань, тобто як конструюються нашою пізнавальною здатністю умови досвіду. Розум, переходячи межі спроможности пізнання, незалежно від будь-якого досвіду й утворює поняття та ідеї. І це вже не пізнання, а мислення, які треба чітко розрізняти. Світ, душа, Бог, воля, безсмертя тощо, на думку філософа, - це уявлення, ідеї, які можна і навіть потрібно помислити, однак їх не можна пізнати. Тому спроба мислити предмети як необхідні, проте досвідно не підтверджені й теоретично не довідні, «є витонченим пробним каменем того, що ми припустили як змінений метод способу мислення, а саме, що ми можемо пізнавати про речі a priori лише те, що ми самі в них вклали». Якщо чуттєвість - це здатність відчувати уявлення, то розсуд - здатність утворювати уявлення, ідеї. Причому чисте споглядання є просто формою, у якій щось споглядається, а чисте поняття - тільки формою мислення взагалі. Лише чисті споглядання і поняття можливі a priori, емпіричні - лишень a posteriori, із досвіду. Звідси постає така максима: думки без змісту порожні, споглядання без понять сліпі. Відтак трансцендентальним є таке пізнання, «яке спрямоване не на предмети, а загалом на наш спосіб пізнання предметів, оскільки воно має бути можливим a priori». В цьому уможливленні процес пізнання проходить три стадії: а) розмаїття чистого споглядання, б) синтезу цього розмаїття у здатності уяви, в) категорії, які надають цій чистій синтезі єдність. Категорійна єдність функційно й становить загальність, чистоту розсуду, або ще трансцендентальну єдність самосвідомости як уможливлення пізнання a priori.

Отже, за І. Кантом, трансцендентальна методологія - це «визначення формальних умов [для] завершеної системи чистого розуму» як дисципліни, канону, архітектоніки та історії. Наразі із багатоманіття понятійних конструкцій, тематизмів та узагальнень цього ґрунтовного твору звернемо увагу читачів на два важливі моменти.

Перший стосується відповіді на питання, яке мислитель ставить самому собі: «Як узагалі можна застосовувати чисті поняття розсуду до явищ?» Він розмірковує, що це «має бути щось третє, що, з одного боку, схоже на категорії, з іншого - на явища й уможливлює застосування перших до других». І це - трансцендентальна схема, тобто уявлення-опосередкування, своєрідний місток чи зв'язуюча ланка між категорією і явищем, між чистим поняттям розмислу і чуттєвістю. Ця схема, як і функціонально близьке (головно за формою, а не за узмістовленням) поняття «мислесхема», що введене нами в інтелектуальний дискурс у 2005 році (див. Фурман А., 2016а, с. 182-209), оприявнює фундаментально неочевидне: наші чисті поняття виникають не через абстракцію, а через конструювання, через продуктивну силу виображати, у нашому випадку не тільки символічно і семантично, а ще й графічно. Інакше кажучи, образ поняття конструюється у процесі споглядання, його утворенням і є схема окремого поняття. Тому схеми - це не образи і не відбитки предметів, а уявлення, або моделі для утворення можливих предметів досвіду. «Насправді, у засновку наших чуттєвих понять перебувають не образи, а схеми», точніше - мислесхеми; до прикладу, «схема трикутника не може існувати ніде, окрім думок, й означає правило синтези для сили виображати з огляду на образи простору». Схема такої сили - це також «правило визначення нашого уявлення відповідно до загального поняття».

Другий методологічно вагомий момент стосується канонічного розуміння І. Кантом практичного, яким «є все те, що можливе через свободу», і в цьому контексті про кінцеву мету чистого застосування нашого розуму, щонайперше стосовно трьох предметів: свободи волі, безсмертя душі та існування Бога. Мовиться про чисті практичні закони, а саме про моральні закони, що «належить до практичного вживання чистого розуму й дозволяють певний канон» як «сукупність апріорних засад правильного використання певних пізнавальних спроможностей узагалі». Отож слушно оперувати «поняттям свободи лише в практичному сенсі» і практичним називати все те, що пов'язано - чи то як підстава, чи як наслідок - із вільною самоволею. Таке філософське позиціювання Канта суголосне аргументованим настановам Сергія Кримського стосовно небезпеки універсалізації практики як конче негативного явища та її, більш ніж скромного місця у вирішенні екзистенційних проблем людини (див. Система..., 2015, т. 1, с. 230-232). Більше того, на цьому шляху особи вживання у буття високо імовірною є небезпека помилки. Й апеляція до практики тут не допомагає, навіть практика як перетворювальна чи виробнича діяльність здебільшого безсила, адже вона лише розбалансовує екзистенційну потугу цілого, ускладнює пізнавальний процес загостренням колізії, що виникає між софійністю і практичною потрібністю. Відома ленінська фраза (цитата із «Фауста» Гете): «теорія, мій друже, суха, а дерево життя-то вічно зеленіє», - це слова диявола - Мефістофеля, котрий є викінченим практиком, хитруном, циніком. І саме можливістю практичної зміни світу, виходом із наукової лабораторії у сферу суспільної практики він спокушає чесного вченого Фауста: спочатку виконує його домагання зробити всіх людей багатими, але через шалену інфляцію всі стають жебраками; далі теж саме стається із будівництвом каналів для мореплавання: знищується дзвіниця, тому що дзвоновий передзвін не матеріальний, гинуть старі - Філемон і Бавкида; потім диявол, формально приймаючи роль піклувальника, у вигляді турбот проникає до Фауста і засліплює його; як людина він думає, що будує канали, а насправді лемури риють йому могилу й урешті-решт скидають його в неї, коли той в екстазі вигукує: «Зупинись мить, ти чудова!» Аналогічне відбувається і сьогодні в театрі жахіть російсько-української війни: кремлівські практики, втративши людську подобу, а не те що гуманістичні орієнтири міжнаціонального співжиття, сатанинськи практикують всеможливі способи тероризму, жорстокости, людиновбивства. І з кожним простріляним московитами черепом чи з кожною розірваною грудною кліткою українця летять у прірву небуття століття людської цивілізації, скочуючи оббреханий ординський народ до здичавіння, варварства, нелюдськости. Проте й у цих трагічних обставинах діють зворотні сили, викликані таким страшним практикуванням, що унаочнює смертельні небезпеки від універсалізації практики на противагу мудрости мислевчинення і воднораз веде до нульових і негативних ситуацій парадоксального змісту: воскресіння через смерть, світло через темряву, благодать через усвідомлення гріхів, добро через зло і т. ін. Навіть перед лицем Бога як владики вічности людина спиною відчуває холод неуникної безодні небуття.

Перший методологічний концентр - твори Ж.-П. Сартра і М. Гайдеггера

У пропонованій синхроніці першопочаткови й концентр становлять дві роботи про сутність гуманізму чи не найвідоміших мислителів ХХ століття - Жана-Поля Сартра (2022) і Мартіна Гайдеггера (2023), що виконані у річищі екзистенційного напряму, проте вочевидь у різних вимірах і стилях філософування. Так, невелика, проте змістовно ємна, праця першого «Екзистенціалізм - це гуманізм» (1946) у популярній формі оприявнює світогляд ні основоположення філософії екзистенціоналізму, аргументовано висвітлює культурнофілософські здобуткекзистенціалізму як ученнщз уможливлює людське життя й приймає за аксіому твердження, що всяка істина і будь -яка дія передбачають довкілля та суб'єктивність, котра організується або як поведінка, або як учинок. Фундаментальний засновок цього вчення формулюється у вигляді максими: «існування передує сутності», погіншому, «потрібно виходити із суб'єкта», що стала на десятиріччя беззаперечною ідеологемою зистенційного руху. А це означає, що особа спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі й тільки потім визначається та набуває автентичності; відтак вона передусім є проєкт, який переживається й реалізується суб'єктивно, творячи у такий спосіб із себе людину. Звідси постає гуманістичний сенссвітоглядної доктрини екзистенціалізму: він віддає кожній особі у володіння її реальне буття і покладає на неї повну відповідальність. Причому в цій доктрині заперечується натуралістичний детермінізм обстоюється думка, що немає жодної природи людини, як немає і Бога, котрий би її задумав. Тому сутність людини перебуває в ірраціональній площині, пов'язана із повною свободою діянь, почуттями смутку і страждання, спонтанними хвилями екзистенційного страху, нездоланною абсурдністю суспільного повсякдення, врешті-решт із випадковістю і пережиттям покинутості-самотності. У цих драматичних обставинах переповненого марноттям і безглуздістю світу людина приречена бути вільною, потенціалом власної свідомости створювати особисті цінності і визначати сенс життя, існувати для постійного здійснення себе, утверджуватися у стосунках з навколишніми через сукупність своїх учинків, розширюючи внутрішні горизонти як власної автентичності, так і конкретної інтерсуб'єктивності. Вона завжди перебуває віч-на-віч із змінною ситуацією, тому вибір повсюдно є вибором у чітко визначеному ситуаційному контексті буття. Отож екзистенціоналізм - це філософська доктрина дії, уприсутнення людиною себе у світі й відтак учення оптимістичне, звільняльне, гуманістичне, тому являє собою своєрідний гімн людській суб'єктивності, неперехідній цінності особистого існування, врешті-решт перспективі проєктування людиною самої себе шляхом оволодіння власним буттям у відповідальних учинках.

Отже, у творчості Ж.-П. Сартра як мислителя-достойника екзистенціалізм - це самобутня методологема філософування, яка до болю правдиво висвітлює проблемні зони людського існування (екзистенціали страху і жаху, нудоти і розгубленості, туги і відчаю тощо) та зосереджує рефлексивні зусилля на суб'єктивному досвіді мислення, почуттів, діянь, буденної поведінки. Він, віддаючи кожній людині у повне володіння її буття, уможливлює переповнене афектами та емоціями життя «тут-і-тепер», де будь-яка істина чи дія передбачають довкілля, невимушену суб'єктивність й акти вчинення, що є прикладом для навколишніх. Актуалізуючи власну свідомість, люди створюють індивідуальні цінності і визначають сенс свого життя. Та й дійсність буде такою, якою її сконструює сама особа. Автор відкидає «детерміністське виправдання», стверджуючи, що людина вільна, що вона і є свобода, котра узасаднює всі цінності і котра приймає за основний критерій екзистенційної зрілости себе та інших. Страждання на життєвому шляху спонукають кожного усвідомити, що його вчинки керують людством і дозволяють висновувати про оточуючих на засадах їхнього ставлення до свободи. Загалом людина - це проєкт самої себе, вона існує настільки, наскільки себе здійснює у світі інших людей своїми зобов'язальними вчинками, перебуваючи віч-на-віч із змінними життєвими ситуаціями. Відтак екзистенціоналізм - це філософія свободи, дії, самовизначення і самотворення людини в гуманістичній перспективі її життєзреалізування.

Праця М. Гайдеггера «Листпро гуманізм» (1947) має канонічне методологічне значення, адже у сутнісному вимірі екзистенційно чистої філософської думки оригінально висвітлює авторське бачення смислу буття, головно - шлях і засоби буттєво-історичного уприсутнення самого запитуваного, того, хто прагне здійснити сутнісне уможливлення себе як «людяної людини» в ось-бутті. За призначенням цей текст становить розлоге послання відомого німецького мислителя французькому філософу Жану Гофре (1907-1982), який одразу після виходу брошури Жана-Поля Сартра «Екзистенціалізм - це гуманізм» запитував свого вчителя і друга про перспективи оновлення змісту широковживаного категорійного поняття «гуманізм». Його критика гуманізму здійснюється в контексті осуду людського розуму, ratio, загалом і знеславлення мета фізики зокрема, котра, як стверджується, спричинила не лише «забування» буття, а й неможливість угледіти сенс нею ж цілевизначеного сущого. Крім того, наслідком розгортання метафізики є відчуження людини від самої себе та її бездомність. Знаходження істини буття і сутності людини можливо через мову як дім буття у його стихії думки-мислення і в екзистенції як у стоянні в сутнісному просвіті ось-буття. Іншими словами, активна присутність людини у світі подієво відбувається в двох взаємоперехідних вимірах ось-буттєвости: у здійсненні діяльностіщо виявляє її сутність, та у діянні думки котра мислить, дозволяє буттю захопити себе і дає йому слово, організуючись як мова.

Буття як стихія думки, на жаль, «приноситься на вівтар технічній інтерпретації мислення». Точність думки зводиться до оперування словами, коли окреме слово не залишає чистої стихії буття і розпросторює його різноманітні змислові виміри. І навпаки, «думка добігає кінця, коли ухиляється від своєї стихії», стаючи, проте, інструментом виховання, вишколу і далі - справою культури. Т ому думка «є мислення буття», де мова - дім його істини, «знаряддя нашого панування над сущим». Відтак «мова є дім буття», просвітлювально-приховувальне його унаявлення. Воднораз «стояння у просвіті буття... - це екзистенція людини» як тільки їй притаманний спосіб буттєвости та як атрибутивна властивість саме людського творіння. Тільки в екзистенції перебуває сутність ось-буття, або по-іншому: буття світлого (= свідомого) «ось» відзначено найголовнішою ознакою-рисою екзистенції. У цьому сенсі людина - це субстанційно виокремлене буття «ось», його наявний просвіт, а заразом й «екстатичний вихід в істину буття». Метафорично максима Гайдеґґера сформульована так:

«Людина - пастух буття », де останнє - це те найближче, що для неї «залишається найдальшим, адже вона опрацьовує думкою тільки існуюче, суще і не здатна мислити буття як таке». Звідси логічно слідує, що близькість існує як сама мова, тобто як «дім буття, живучи у якому людина екзистенціює, оскільки, оберігаючи його істину, належить їй».

Людяність особи виявляється у бутті як ось-екзистенції, котре наявне в дійсності як призначення, «стає визначальною подією історії», тому що, уприсутнюючись у цей момент, дарує себе і водночас відмовляє у собі. У цьому сенсі буття - «подія просвіту», трансценденціяІ далі, «відому «бездомністьново-європейської людини» можна осмислити тільки у світлі буттєвої історії і в контексті батьківщини як близькості до буття, адже вона - ознака його забуття; а це означає, що «людина розглядає та опрацьовує завжди лише суще», себто те, що існує для неї, а не буття як утаємничену, хоча й приховано наповненою ним істиною, подію. На цій рефлексивній амплітуді розмірковувань Гайдеґґер більш категоричний: «бездомність викликана фатумом буття в образі метафізики, котрою зміцнена й одночасно нею ж як бездомність прихована»; та й «людина екзистенціює у покинутості», сутнісно «є суще, чиє буття, будучи екзистенцією, полягає у проживанні поблизу» нього. Висвітлюючи обмеження людського розуму, мислитель критикує гуманізмсаме через його метафізичне розуміння. І справді, метафізика не ставить питання про істину буття, а навпаки, наполягає на його забуванні. Тому слову «гуманізм» треба повернути буттєво-історичне значення, розкрити його зміст заново, передовсім шляхом осмислення єства людини, його подієвості, екзистенціювальної здійсненості. Крім того, виправданою є турбота про повернення людині (homo) людяности (humanitas).