Методологія і психологія в рефлексивній архітектоніці концентрів методологування

конкретного - це кватерна або квінтетна мислесхема як базовий матеріал-засіб здійснення методологічної діяльності, що уможливлює не лише створення штучно-ідеальних конструктів рефлексивної свідомости та внутрішнє збалансування категорій і понять сучасної методології, а й упорядковує хаотично розсіяне, головно позадосвідне, всезагальне, апріорне, знання (ідеї, концепти, принципи, постулати, світоглядні універсалії) у взаємодоповненні методології-як-учення і методологування-як-практики;

одиничного - конструкція категорійної матриці, що містить дві структури: а) центральну частину як систему із 12 мислесхем або таксонів категорійної кватерності, що семантично презентують вітакультурну (філософську) методологію як окрему унікальну свідомісну буттєвість взаємозалежного розвитку-самоорганізації світу методології і сфери методологування, і б) зовнішній контур, що обгортає цю внутрішню частину двома поясами: перший зліва і зверху утворюють однаково названі ланцюжки діалектичних категорій «загальне - особливе - одиничне - конкретне - універсальне», другий - відповідно їх двополюсне поіменування: «світ методології - сфера методологування» і «методологія як складова культури - вітакультурне (канонічне) методологування, що уможливлює порівневе розвиткове функціонування методології»;

особливого - типологічний підхід у діалектичній мозаїці його понять, принципів, нормативів, процедур, параметрів та інтелектуальних знарядь, що дає змогу отримати оптимально оприявнену типологію категорійних засобів вітакультурної методології, яка постає однією із базових, власне канонічних, версій методології взагалі як штучно сконструйованої вітаантропологічної дійсності взаємозалежно організованих свідомости, розуміння, мислення, діяльності, рефлексії;

загального - сфера професійного методологування як самобутня свобода-практика екзистенційного уприсутнення розширеного життєпотоку свідомости, котра є діалектичним продовженням і мислевчинковою конкретизацією світу методології як окремого, унікального для культури, знаннєвого ресурсу (передусім форм, методів, засобів та інструментів миследіяльності) у його центральній ланці - у субстанційному засвіті методологічного мислення;

універсального - вітакультурна методологія як канонічна форма методології взагалі, котра є осмисленим авторським проєктом та інтегральною дослідницькою програмою із 2005 року, що перебувають на етапі їх інтенсивного виконання у висвітленні її восьми сегментів, напрямів або «материків» розвитку, що пояснюються та описуються у відповідних категорійних координатах: «буття - свідомість», «світ - людина», «культура - життя», «філософія - соціальний досвід», «наука - мистецтво», «теорія - практика», «мислення - діяльність», «думання (думка) - вчинення (вчинок)»; у цій новітній світоглядній самобутності постання методології не лише збагачує семіотичну повноту культури і соціального досвіду глобалізованого людства, а й розширює донині незвідані горизонти ковітальної зорганізованості індивідуальної, групової і масової свідомости, уможливлюючи миследіяльне і мислевчинкове практикування високої досконалості в усіх сферах і галузях суспільного життя.

Загалом пропонована нами матриця вкотре доводить свою евристичність як оригінальний і вкрай продуктивний, хоча і надскладний, інструмент професійного методологування, що характеризує новітній етап еволюції раціогуманітарного знання у його вершинному осередді - в категорійній ґенезі методології і як окремого самобутнього засвіту «розширеного почуття свідомости», і як найнеобхіднішої складової сучасної культури. Крім того, уперше унаочнено аргументовано, що обидва вектори постання канонічної методології можуть успішно розвиватися лише в онтологічній екзистенційності та діалектичній єдності із вітакультурним (себто еталонно канонічним) методологуванням і як зі сферою практики-свободи мислення, діяльності та мислевчинення, і як зі способом порівневого розвиткового функціонування самої методології, що спрямовані перш за все на творення-примноження ідеальних форм думання-миследіяння розпростореної за межі всього природного людської свідомої здатності осягнути донедавна незбагненне. Воднораз сподіваємося, що переконливими є як переваги цього самодостатнього інтелектуального інструменту (фундаментальність змісту, логічність формопобудови, оптимальність структури-конфігурації, ідеальність категорійної картини, практичність категорійних і таксономічних засобів оперування), так і його широкі функційні можливості - структурно-системні, логіко-пізнавальні, організаційно-синтезувальні, мислекомунікаційні та інструментально-методологічні, причому на тлі якнайкращої архітектоніки отриманої симетричної таблиці, яка в центральній частині містить систематику із шістнадцяти взаємоузгоджених й у певних ієрархічних комбінаціях згрупованих таксономічних категорій методології, що зорганізовані у вісім таксонів, а також гіпотетично вказує на найбільш імовірнісні її дисциплінарні відгалуження - методософію, методологіку, методоінженерію. І це створює надійне теоретичне підґрунтя для вирішення наступного дослідницького завдання: обґрунтувати найкраще з можливих категорійне плетиво метаметодології як дотепер утаємничченого способу життя свідомости.

Методологічне дослідження Л.С. Виготського як точка відліку професійного методологування

Упорядкування наукових праць розділу 10 здійснено відповідно до заявленого тематичного формату і до розширювальної послідовності п'яти концентрів, що виходять із засадничої точки відліку, тобто із своєрідного єдиного першопочатку, що задає всю систему координат наступних кроків філософсько-психологічного методологування. Такою відпочатковою платформою стало фундаментально здійснене свого часу методологічне дослідження відомого самобутнього психолога Лева Виготського «Історичне значення психологічної кризи» (1927), що проливає світло істини на дискурс становлення «наукової методології на історичних засадах» узагалі та методології психології зокрема, що склалася на початку ХХ століття у світовому масштабі (Виготський, 2023). На думку автора, унаявленою атрибутивною ознакою кризи - як психологічної, так і методологічної - є протиборче й несистемне співіснування дисциплін і напрямів, а причиною - відсутність, з одного боку, «загальної науки», яка б уможливлювала перевірку і синтез всеохватних даних та розробляла методи, поняття і принципи цієї науки, з іншого - «завершеної методології психології» та у «нехтуванні методологічної природи кризи». Вихід із кризи вбачається у марксистській психології, котра «є не школа серед шкіл, а єдина істинна психологія як наука, іншої психології, окрім цієї не може бути», проте її «ще немає, її потрібно розуміти як історичне завдання, але не як даність», що насамперед «є методологічна проблема». Звідси вибудовується хибний світоглядний купол основоположень на кшталт особистої переконаності «у неможливості безпартійної психології сьогодні», в існуванні «реальної методології епохи, що співпадає з марксизмом», у надзавданні «створити теорію психологічного матеріалізму», а тому саме «матеріалістична гілка повинна називатися психологією» та ін.

Попри невиправдану заідеалізованість і відкритий позитивізм у розумінні місця науки в практиці суспільного життя, пропоноване монографічне дослідження є взірцево методологічним і системним, повним оригінальних ідей, узагальнень, метафор і фактичних прикладів, які й донині, майже через столітню часову дистанцію, не втратили своєї актуальності. Щонайперше мовиться про: а) «можливість методології на історичних засадах», б) п'ятистадійну «схему лінії розвитку пояснювальних ідей», в) «скелет загальної науки як про систему основних законів, принципів, фактів», г) спеціальну «роботу над поняттями» і про цілеспрямовану «розробку понять, методів, теорій», д) дві альтернативні «позиції у визначенні загальної та окремих дисциплін», е) «методологічну беззаконність спроб еклектичного комбінування нових психологічних систем», є) «метод логічного накладення понять», ж) «методологічну цінність окремої теорії», з) «ступінь методологічної обґрунтованості положень», і) «методологічне значення принципу» і про усвідомлення «методологічної природи кожної ідеї», й) постання «непрямого (опосередкованого) методу пізнання психічних явищ», к) «методологічно різнорідний матеріал» і «методологічну цінність категорії», л) пояснення самоспостереження (інтроспекції) «із постулату, методу і загального принципу психології», м) мову як «знаряддя думки та інструмент аналізу» і про «слово як теорію позначуваного факту», н) психологічну термінологію як про «цінний методологічний факт і засадничий каркас науки», о) гіпотезу як про «складник філософського світогляду», п) «методологічну роботу, що здійснюється в самій науці», р) «методологічне обґрунтування психологічної кризи, її історичний етап», зміст, природу та імовірний результат, с) негативність «поняття емпіризму за історичним походженням і за методологічним змістом», т) тенденцію до метатеоретизування і до створення метапсихології, у) «хибність методологічної конструкції емпіричної психології», ф) повнообсяговий «розвиток прикладної психології як про головного рушія кризи в її останній фазі», х) «діалектичну єдність методології і практики» та перспективи розвитку «психотехніки, або філософії практики», ц) перебудову «всієї методології науки на засадах принципу практики», ч) аналіз як «застосування методології до пізнання факту» і про «методологічну систему принципів», ш) експеримент як про аналіз у думці-дії, де «сила аналізу - в абстракції, а сила експерименту - в штучності», щ) виняткову важливість «розгадати клітинку психології» як про «ключ до всієї психології» у її головному упредметненні - природничо-історичного спричинення-розвитку психіки і в аналітичному «розрізненні гносеологічного та онтологічного аспектів» висвітлення, ю) «неможливість опанувати психологією як наукою безпосередньо без допомоги методології» і про «створення методології як про перший крок виходу із психологічної кризи», я) схему загальної психології та її адекватне поіменування і витончено логічний поділ дисциплін усередині самої психології і т.п. У будь-якому разі ґрунтовне рефлексивне опрацювання пропонованого діамантового осереддя творчого спадку оригінального мислителя, без сумніву, істотно збагатить світоглядний горизонт українських шукачів істини як теоретичними ідеями, концептами, тематизмами, поняттями та узагальненнями, так і способами, засобами та інструментами професійно вишколеного методологування. Звісно, потрібна критична оцінка всього викладеного матеріалу, інтенсивний внутрішній діалог з автором, а головне - різнобічна реконструкція осягнутого змісту, зважаючи на культурно-історичні здобутки методології і психології упродовж останнього століття. До того ж треба розуміти, що й сьогодні сфера психології - це «передусім методологічна проблема», адже «в жодній науці немає стількох труднощів, нерозв'язаних суперечностей, поєднання відмінного в одному, як у психології. Предмет психології - найскладніший з усього, що є у світі, найменше піддатливий для вивчення; спосіб його пізнання повинен бути багатий особливих хитрощів і безпечних заходів, щоб дати те, чого від нього очікують».

Перший концентр методологування - філософсько-психологічні праці С.Л. Рубінштейна і М.С. Гусельцевої

Відпочатковий концентр у змістовно розширювальній синхроніці філософського методологування становлять дві методологічні праці, виконані у річищі узасаднення суб 'єктно-діяльнісного підходу в філософії і науці. Перша - це невелика програмна стаття «Принцип творчої самодіяльності» відомого вітчизняного мислителя Сергія Рубінштейна 1922 року, що ставить і пране відшукати спосіб «вирішення однієї радикальної проблеми», а саме проблеми співвідношення об'єктивного буття і суб'єкта свідомості (пізніше - буття і свідомости), обстоюючи при цьому низку продуктивних основоположень: «Об'єктивно не те, що дано, а те, що завершено», «об'єктивність не тільки не виключає, вона закономірно охоплює елемент творчої самодіяльності», «суб'єкт у своїх діяннях, в актах своєї творчої самодіяльності не тільки виявляється і проявляється, він у них твориться і визначається», «Лише в організації світу думок формується мислитель; в духовній творчості постане духовна особистість. Є тільки один шлях - якщо [взагалі] є шлях - для створення великої особистості: велика робота над великим творінням. Особистість тим величніша, чим більше її сфера дії, той світ, у якому вона живе, і чим вивершуваніший цей останній, тим більш досконалою є вона сама» (Рубінштейн, 2021, с. 99, 101).

Друга стаття цього базового концентру - наукова праця Марини Гусельцевої 2021 року, що підсумовує реальні здобутки столітньої розробки суб'єктно-діяльнісного підходу методом ревізії його філософсько-методологічних передумов наявними ресурсами критичного аналізу неокантіанських, марксистських та антропологічних засад учення С. Рубінштейна (Гусельцева, 2021). Засвідчується, що «сторінки історії радянської психології нерідко містять лакуни, зумовлені як неповнотою чи недоступністю джерел, так і ідеологічними спотвореннями сприйняття та інтерпретації подій епохи тоталітаризму. Історико-психологічні реконструкції, наснажені в наші дні архівними і ревізіоністськими поворотами, а також методологією латентних змін, пропонують інші інтерпретаційні моделі, котрі, з одного боку, долають усталені міфологеми, з іншого - виявляють складну, суперечливу й неоднозначну картину розвитку соціогуманітарного знання першої половини ХХ ст. Під впливом глобалізації і транснаціональних дослідницьких проєктів сучасна історіографія так чи інакше оновлює методологічний інструментарій, звертається до поліпарадигмальності і трансдисциплінарності, намагається переходити від лінійних схем інтерпретації до конструкцій, котрі охоплюють, поряд з канонічними, маргінальні та неочевидні наративи і дискурси. У форматі нової інтерпретаційної моделі, що враховує історіографічні матеріали суміжних наук і приховані течії радянської культури, в інтелектуальній біографії С.Л. Рубінштейна виділені для аналізу три методологічні віхи: неокантіанський, марксистський, антропологічний (екзистенційний) періоди його наукової творчості. Підкреслюється, що радянська історіографія практично не залишала сумнівів щодо марксистських підстав суб'єктно-діяльнісного підходу цього мислителя-психолога, проте інші інтерпретаційні моделі не тільки занурюють історію психології в контексти епістемологічних поворотів соціогуманітарного знання ХХ століття, а й проблематизують сформовані уявлення, ставлять їх під сумнів. Серед таких проблематизацій постає проблема осмислення неокантіанських і марксистських передумов учення С.Л. Рубінштейна. Стверджується, що принцип творчої самодіяльності, уявлення про саморозвиток та про індивідуалізацію суб'єкта, проблеми етики та цінностей як внутрішніх орієнтирів розвитку людини оприявнюють латентне неокантіанство в інтелектуальній біографії цього відомого вітчизняного мислителя» (Гусельцева, 2021, с. 121).

Другий концентр методологування - праці г.п. щедровицького й А.В. Фурмана щодо постання загальної теорії діяльності та її методологічної реконструкції

Даний концентр утворюють дві фундаментальні праці філософськи канонічного діапазону узмістовлення. Зокрема, це узагальнювальна робота Георгія Щедровицького 1975 року, що висвітлює інтелектуальні джерела, базові засадничі уявлення, категорійні засоби, науково-предметні ресурси, системні і власне поліструктурні засновки, відтворювально-діяльнісні схеми, логічні принципи та оргдіяльні нормативи, а також інваріанти рефлексивного, натуралістичного і діяльнісного позиціювання загальної теорії діяльності (Щедровицький, 2022), і наше міждисциплінарне дослідження 2022 року, що присвячене рефлексивно-вчинковій реконструкції цієї капітальної теорії як складноскомпонованої організованості онтологічних уявлень, понять і категорій інтеграційно-діяльних можливостей і схематизацій методологічного мислення, що зосереджуються в поетапному становленні всезростаючої методологічної рефлексії (Фурман А., 2022а). Так, перший твір узагальнює результати виконання неформальною групою самоідентифікованих методологів під керівництвом Г.П. Щедровицького другої великої програми, а саме створення теорії діяльності й утвердження діяльнісного підходу в філософсько-науковому дискурсі, починаючи із 60-х років минулого століття. Примітно те, що ця теорія постає на засадах системного підходу з його атрибутивними характеристиками поліструктурності, розвиткової функціональності, морфологічної та процесної цілісності, продуктивно використовує його категорійні засоби і понятійні можливості наукового предмета як епістемологічної системи. Загалом категорія діяльності із регулятивного важеля перетворюється на системотвірне осереддя світоглядно широких онтологічних уявлень і з об'єктивного принципу - на основний предмет дослідження- конструювання. Щонайперше це підтверджують схеми «відтворення діяльності і трансляції культури», «акту діяльності» та «рефлексивного виходу», що у взаємодоповненні виявляють методологічні ресурси мислення як діяльності, тобто розкривають механізм передачі культурних норм, парадигм і, власне, способів і засобів самого мислення в соціокультурному, історичному плині повсякдення. Серед ядерних новоутворень методологічного мислення обґрунтовується рефлексія, яка ініціюється проблемними ситуаціями і водночас є специфічним механізмом розвитку діяльності завдяки різноманіттю форм та організованостей людської кооперації. У підсумку збагачення отримує не лише сам методологічний проєкт, що обстоює своєрідну «тоталізацію» рефлексії і рефлексивне «замикання» усієї сукупної сфери діяльності, а й перспектива третьої великої інтелектуальної програми, що виникає на рубежі 1980 років, - системомиследіяльнісної методології або СМД-методології.

Наше нещодавно здійснене дослідження з допомогою авторськи сконструйованої метаметодологічної оптики обґрунтовує загальну теорію діяльності у її онтологічному, архітектонічному, епістемологічному та філософсько-методологічному аспектах, висвітлює у полісистемній архітектонічній мозаїці її ідеї і тематизми, концепти і концепції, засновки і принципи, уявлення і конструкти, мислесхеми і моделі, матриці і парадигми, а головне - у свідомому миследіяльному оперуванні нею постає як довершений системодіяльнісний підхід, що є провісником новітньої методології як самобутнього організму чи унікальної сфери миследіяльності. Сутнісний горизонт такої методології першочергово зорієнтовує діяча-мислителя не на науково-предметні уявлення, картини і знання, а на перетворення і розвиток засобів, методів і структури взаємопрониклих мислення і діяльності, тобто на їх рефлексію у центральній ланці - методологічній організації мислення. У підсумку, істотно збагачуючи нормативний (зокрема знаково-символічний) простір культури, світ методології сконструйовано як один у своєму роді, оригінальний і неповторний, пласт чи вимір людської буттєвості - уможливлення миследіяльності, мислевчинення, професійного методологування. Зважаючи на предметне поле чинного дослідження, по-перше, рефлексія висвітлена як атрибутивне осереддя методологічного мислення і методології загалом, по-друге, проаналізовані стадії розвитку методологічної рефлексії як компоненти вчинення, по-третє, вперше створена матриця генези вказаної рефлексії як учинку творення методології, по-четверте, розкрито спосіб конструювання метаметодологічної оптики детального вивчення теорії діяльності на матеріалі реінтерпретованого рефлексивно-вчинкового сценарію сподіяння натхненника системодіяльнісної методології.

У нашому авторському варіанті компонування мета- методологічна оптика є складним механізмом підбору та уконкретнення лінз-модулів узаємозалежних мислення, розуміння, діяльності, рефлексії, що організовані квінтетною схемою філософських категорій як засновків розрізнення системного рефлексивного знання: роль універсального виконує розроблювана нами вітакультурна методологія, місце загального посідає обстоювана нами сфера професійного методологування, положення особливого займає пропонований нами циклічно-вчинковий підхід, позицію одиничного запосідає авторська схема-модель мислевчинення, місце конкретного займає така мінімальна фрактальна цілісність особливого, понятійно різностороннього, уявлення про предмет, що знаходить графічне вираження у вигляді мислесхеми (квадрат, огорнутий колом) і чотирьох або п'яти категорійних визначень цього предмета. Загалом основна частина дослідження присвячена всебічному узмістовленню кожної із п'яти аргументованих стадій становлення методологічної рефлексії як компонентів повноцінного вчинення: пропедевтична стадія - передситуація, квінтесенцію якої становить ідея діяльнісного підходу і методологічна організація мислення, перша стадія - ситуація, осердя якої утворює конструювання онтологічних схем діяльності та організації процесу її відтворення, друга стадія - мотивація, де найістотнішими актами є рефлексивне занурення мислення у світ діяльності і постання онтології миследіяльності, третя стадія - вчинкова дія, головна суть якої зводиться до рефлексивного занурення онтології МД в субстанційний горизонт мислення і до дотримання вимог принципу множинного знання, четверта стадія - післядія, у якій найвагомішим є рефлексивне замикання методологічного мислення через різні рефлексивні ототожнення. Таким чином тематично й змістовно деталізована горизонталь новоствореної матриці ґенези методологічної рефлексії, котра становить сутність самодумного - філософського й відтак методологічного - мислення та альфу й омегу методології в цілому (Фурман А., 2022а).

Воднораз серед найбільш значущих покрокових творчих продуктів авторського виконання слушно окремо відмітити:

а) концепцію метаметодологування, що уможливила створення новітньої метаметодологічної оптики скрупульозного опрацювання теорії діяльності за логікою вчинкового сценарування творчого шляху фундатора СМД-методології;

б) мислесхему складників-тактів методологічного повороту мислення як рефлексивно-канонічного вчинення; в) циклічно-вчинкову реконструкцію методу системного аналізу в єдності різновагомих процедур і стадій його проведення; г) чотириетапну схему еволюції наукового предмета у двох ортогональних дихотомійних вимірах здійснення методологічної роботи: «емпіричне (чуттєве) - логічне» і «конкретне - абстрактне»; д) абстрактну онтологічну схему діяльності як повноцінного вчинку її відтворення у циклічному взаємодоповненні онтологем ситуювання, актуалізації, трансляції і рефлексивного практикування та в контексті вітакультури; е) бікватерні організованості корпусу епістемологічних одиниць (ідея, онтологія, універсум, СМД-підхід і схема, категорія, теорія, СМД-методологія) у полісистемному обґрунтуванні миследіяльнісних уявлень; є) мислесхеми зв'язку онтогенетичних стадій рефексивно-вчинкового замикання методологічного мислення із різними рефлексивними ототожненнями та ін. У результаті проведеного дослідження висновується, що вперше отримана модель рефлексивно-сценарного закільцювання методології на сьогодні являє собою цілісну онтологічну картину методологічної МД, а в перспективі - всесвіту миследіяльності і мислевчинення в цілому. Яскравим підтвердженням цього є поки що унікальний подієвий спектр компетентного методологічного практикування - від творення, розвитку і використання різних технологій методологічної роботи і рефлексивного метаметодологування до каноно зорієнтованих методологічних семінарів і сесій, оргдіяльнісних та оргучинкових ігор.

Третій концентр - авторська розробка багатопараметричних моделей методологічних оптик типів наукової раціональності

Названий концентр утілює в інтелектуальне життя авторська робота еталонно зреалізованого філософського методологування, у підсумку якого створено складний комплекс багатомодульної методологічної оптики мультидисциплінарного дослідження постнекласичного способу-рівня миследіяльнісного здійснення, що надрефлексивно й метасистемно взаємодоповнює:

а) відповідні багатопараметричні оптики класичного, некласичного і постнекласичного типів наукової раціональності за логікою їх категорійного, критеріального, атрибутивного та мислевчинкового ускладнення;

б) п'ятирівневу структурно-функціональну організацію (здійснену за філософськими категоріями «універсальне - загальне - особливе - одиничне - конкретне») методологічних модулів як збірних інструментів професійного методологування у рамках найбільш культурно значущих методологій;

в) ідеали, принципи, стратегії та норми тільки зароджуваної постнекласичної методології, яка обстоює взаємопрониклий тип зв'язку між усіма науками, налагоджує діалог культур, інтегрує єдність істини і моральності, раціонального знання та етичної поведінки, легалізує змішані методи, парадигми, методологеми;

г) засновки-постулати, категорії, канони та епістемологічні організованості метаметодологічної оптики, котра нині утворюється, як новітній постнекласичний проєкт взаємопов'язаних траєкторій розвитку філософії, науки, методології, фундується на розумінні оптики як інтегрального механізму чи складного комплексу засобів підбору та укомплектування лінз-модулів узаємозалежних розуміння, мислення, діяльності, рефлексії у канонічному форматі зреалізування вчинку метаметодологування, предметом якого є дослідження наявних методологічних теорій і систем (Фурман А., 20226).

При цьому саме методологічна оптика являє собою головне синтетичне упредметнення і парадигмальне осереддя обстоюваної тут версії постнекласичної методології. Насамперед у зв'язку з цим за вчинковим принципом розкрито сутнісні четвірні узмістовлення, головні спричинення, інструментально-категорійні модулі логічно довершеної методологічної оптики, а також визначальні критерії типологічного розрізнення історично змінних і культурно відмінних за значущістю та впливом ідеалів наукової раціональності. Воднораз уперше створені й детально охарактеризовані моделі методологічних оптик класичної, некласичної і постнекласичної науки, чітко визначений їх усезростаючий кількісно і якісно параметричний набір, описані структурно-функціональні зв'язки, інваріантно прийняті ідеали і норми пізнавальної діяльності та основні епістемологічні організованості і продукти. Крім того, деталізовані та систематизовані аргументи-позиції постання постнекласичної епістемології у взаємодоповненні гносеологічного і суто знаннєвого аспектів рефлексивного розгляду. Аргументована п'ятирівнева категорійна схема чітко організованих лінз-модулів новітньої методологічної оптики теоретичного конструювання і психологічного пізнання модульно-розвивальної взаємодії як складносистемного психосоціального явища. У результаті методологічна оптика обґрунтована у чотирьох вимірах чи модусах власної мислевчинкової буттєвості, а саме як: 1) метафоричний конструкт і категорійне поняття філософської і наукової методологій; 2) особливе налаштування дослідницької та конструювальної свідомости у її сутнісному осередді - інтенційності методологічного мислення - на власну саморефлексію; 3) самобутнє розмірковувальне знаряддя та ефективний інструмент мислевчинення і компетентного методологування; 4) інноваційний модульний комплекс саморефлексивних лінз (головним чином методів, засобів, механізмів та інструментів) конструювання, пізнання і перетворення дійсності-реальності, що використовується за конкретних умов, завдань, ресурсів, спроможностей.

Четвертий концентр - оригінальні праці Ю.І. Яковенка та О.Є. Фурман із назрілої проблематики методології соціогуманітарних наук

Перша робота відомого вітчизняного соціолога-мислителя Юрія Яковенка (1950-2022) порушує питання реального стану логіки і методології соціогуманітарних досліджень у сучасній Україні та осмислює новопосталий невідрадний факт методологічної травми (Яковенко, 2022). Зокрема, ним різнобічно аргументується канонічна вимога повернути підготовку проєктів наукових досліджень і наступну публікацію їх результатів і висновків до генерування в них такого концептуального ладу (передусім написання вступу), що обов'язково містить нормативну постановку наукової проблеми у вигляді теоретичного питання щодо когнітивних суперечностей, котрі виникають унаслідок існуючих практик отримання нового раціонального знання згідно з трьома різновидами епістемологічної матриці соціологічного пізнання, що визначають одну із дослідницьких позицій - бути спостерігачем, інтерпретатором чи діячем. Акцентується увага на тенденції зниження вимогливості стосовно обов'язкового представлення методологічної бази дослідження у його програмі, звітних матеріалах, публікаціях за одержаними результатами, щонайперше щодо нормативного оформлення статей, які друкуються у фахових виданнях України із соціології та інших людинознавчих наук. Наводяться приклади порушення зазначеної норми у статтях, опублікованих протягом 2015 та 2016 років у двох провідних вітчизняних періодичних виданнях соціологічної спрямованості. Зазначається, що претензії деяких авторів на теоретичну значущість їхніх публікацій є необгрунтованими у випадку відсутності постановки наукової проблеми, формулювання якої має обов'язково передбачати низку питань теоретичного змісту. Підкреслюється, що ситуація, яка склалася в українській соціології, психології і навіть методологіях цих наук може бути пояснена так званою методологічною травмою, яка є характерною й для дослідників інших пострадянських країн. Формулюється висновок про те, що розвиток соціологічної науки у її теоретичних та емпіричних контекстах можливий лише за умов подолання методологічної травми, яку переживають соціологи, психологи та інші представники соціономічного дослідницького дискурсу.

Друга наукова праця четвертого концентру виконана проф. Оксаною Фурман у новій збагаченій редакції об'ємної публікації 2017 року (Фурман О., 2017) й демонструє компетентно здійснену методологічну реконструкцію завжди актуальної проблематики простору і часу ресурсами двох діалектично пов'язаних методів - індукції (рух-пошук від одиничного до загального), коли аналізується в соціогуманітарному пізнанні взаємодоповнення їх онтологічного, феноменологічного і категорійного аспектів розгляду, й дедукції, коли від загального - створення авторської теорії інноваційно-психологічного клімату (див. Фурман (Гуменюк), 2008; Фурман О., 2015) - здійснюється перехід до окремого й конкретного (висвітлений взаємозв'язок ІПК і простору-часу). У процесі використання першого методу охарактеризовані вертикальні та горизонтальні параметри як властивості багатовимірності соціального простору, різновиди простору як життєвої даності (психологічний, соціальний, біологічний, персональний, благодатний тощо), а також з'ясовані параметри вимірювання власне соціально-психологічного простору (цілісність, структурність, автономність, саморозвитковість). Стверджується, що існує два полярних погляди на природу часу - науковий та езотеричний, у форматі яких дослідники обґрунтовують різні інваріанти перебігу часу: безпосередній (власний біологічний «годинник» індивіда) й опосередкований (суб'єктивний, тобто той, коли особа задіяна у сприйняття і конструювання подій). У результаті здійсненого пошукування доведено, що простір і час - це узагальнені категорії психологічного впливу, з допомогою яких пізнається і пояснюється його сутність та особливості плину в повсякденні людського буття. Під час застосування другого - дедуктивного - методу Оксаною Фурман аргументуються: а) оргдіяльнісна модель створення ІПК, б) етапи і зміст реалізації програми вивчення інноваційно-психологічного клімату (ІПК) як багатопараметричного явища, в) методологічна план-карта дослідження ІПК і його чотирьох базових параметрів та аналізується й науково доводиться, що перший параметр ІПК - соціально-психологічний вплив - взаємопов'язаний із вітакультурним простором-часом. Отож, уперше співвіднесено просторові характеристики і часові виміри («цілісність - структурність - автономність - саморозвитковість» і «минуле - теперішнє - майбутнє - вічне») із класами впливу (пізнавально-суб'єктний, нормативно-особистісний, ціннісно-індивідуальнісний, духовно-універсумний) та етапами самотворення особи: «знання - поведінка - суб'єкт»; «норми - діяльність - особистість»; «цінності - вчинкові дії - індивідуальність»; «духовність - осягання - універсум».

П'ятий концентр метаметодологування - праці Г.П. Щедровицького та А.В. й О.Є. Фурманів щодо перспектив співорганізації і розвитку психології та методології

Перша робота відомого методолога, характеризуючи останній етап його творчого шляху (1987), а саме повновагомого становлення системомиследіяльнісної методології і практичне освоєння ідеї оргдіяльнісних ігор, у колективній мислекомунікації автора з аудиторією університетських науковців-психологів висвітлює історичні перспективи розвитку психології (Щедровицький, 2021). Лектор пропонує відмовитися від галілеєвської моделі науки і вундтівської моделі психологічної науки зокрема через їх відірваність від життя та функціонування у власних штучних ареалах законів і закономірностей як ідеальних абстракцій. Тому він, однозначно заперечуючи психологізм будь-якого ґатунку, підтримує не природничо-наукову стратегію употужнення психології, а розуміннєву, рефлексивно-інтерпретаційну, яку цікавлять пояснення, конструювання та опис достеменної психічної реальності за адекватно визначеними цілями і цінностями, формами і методами, способами і засобами здійснюваного миследіяння. Засаднича теза тут формулюється вкрай категорично: «поза рамок методологічної думки ніякої психології більше бути не може». Аргументується це тим, що тільки методологічне мислення уможливлює миследіяння будь-якого психологічного узмістовлення відповідними засобами, методами, формами, адекватними конкретній життєвій ситуації. До того ж прогнозоване збагачення предметного поля психології в наступні десятиліття і визначатиметься не наявним матеріалом і не онтологічним змістом, а методологічним підходом, або повноцінною філософськи зрілою методологемою, хоча саме «мислення не може вивчатися психологічно». Оптимальною формою організації та інтегральною умовою розвитку колективної миследіяльності, зокрема й у сфері психології, є оргдіяльнісна гра, котра водночас, за принципом трьох «с», забезпечує самодіяльність, самоорганізацію і саморозвиток її учасників, які діють у зімітованій, проте реальній, проблемно-конфліктній ситуації.

Друга стаття цього максимально розширеного концентру являє собою наше авторське (у співтоваристві) - аргументоване, різнобічне, метасистемне, надрефлексивне - методологічне обґрунтування альтернативного погляду на психологію як на універсум людської життєдіяльності і відтак як на особливий світогляд і на здатність бачити все у фокусі людини (Фурман А., Фурман О., 2021). Ця альтернативність відштовхується від відомої ідеї Г.П. Щедровицького, висловленої у 1980 році, розглядати психологію не як науку, що має свій предмет і метод, а як «увесь світ, сприйнятий із певної точки зору». При цьому аргументується, що таке розлоге розуміння психології як сфери миследіяльності, по-перше, не заперечує наукового (об'єкт-предметного) методу до її полідисциплінарної розробки, хоча й указує на його редукційні фільтри та пояснювальні обмеження, по-друге, виявляє універсальний спосіб розширення компетентнісного горизонту впливу психології на особисте і суспільне життя та на культурний розвиток громадян і всього людства.

Комплексним інструментом вирішення останнього надзавдання став авторський циклічно-вчинковий підхід, що дав змогу змістовно деталізувати канонічну оргсхему розгортання вчинку В.А. Роменця у вигляді чотирьох тематизованих дослідницьких стратегем персонального мислевчинення. Зокрема, на етапі ситуації сфера психології висвітлюється як взаємопроникнення різних раціогуманістичних знань і психологічної роботи будь-яких змісту та спрямування, самобутнього світогляду й антропоцентричного миследіяння і в підсумку всюдисущої форми конструювання соціального довкілля і способу життєздійснення людини, що пояснюється такими інноваційними епістемними продуктами, як схема миследіяльності, шестирівнева модель професійного методо- логування, парадигмально-дослідницька карта та ін.

На етапі мотивації ця сфера має позбутися існуючої самоплинності й отримати чітку методологічну організацію, яка б згармонізувала психологічні дослідження, проєктні і методичні розробки, техніки і практики у єдиний ковітальний організм розвитку всієї психодуховно зорієнтованої мисле- діяльності, котра, зі свого боку, стимулювала б соціокультурне утвердження таких основних складових сферного психологування, як робота, мислекомунікація, рефлексивна діяльність, мислення, мислевчинення.

Етап учинкової дії - це відповідальний для кожного і для всіх період закріплення в індивідуальній і масовій свідомості розуміння психології як уже сформованої й розвиненої сфери миследіяльності, що долає вузькі рамки суто природничо- наукового розгляду психодуховної дійсності й первинно цікавиться інтенціями, цілями і цінностями здійснення психологічної роботи у чотирьох вимірах (розвитку психологічного знання, чистого мислення, миследіяльності і використання психологічного інструментарію) та у п'яти базових видах (теоретичної, науково-проєктної, прикладної, емпіричної, психокультурної).

Змістом післядіяльного етапу має стати безперервна і майже тотальна рефлексія індивідуального, колективного і суспільного мислевчинкового творення багатовидового світу психологічного практикування й відтак добування нових знань і компетентностей та збагачення досвіду психологічної роботи всіх, хто відносить себе до цієї сфери.

Насамкінець, головно задля прикладного унаочнення обстоюваних ідей, концептів і методологем, здійснена детальна характеристика ситуаційної, мотиваційної, діяльної і післядіяльної складових освітнього узмістовлення новоствореної авторської програми із дисципліни «Психологія як сфера миследіяльності», що кілька років успішно реалізується при підготовці докторів філософії із психології (див. Фурман А., 2021а).

Післямова як найширший концентр: методолог - професія майбутнього

Логічним завершенням сходження від загального до конкретного в обґрунтуванні внутрішньої методології хрестоматійного викладу відібраного текстового матеріалу є авторська післямова, що актуалізує проблематику професіоналізації методологічної діяльності й різнобічно обґрунтовує постання в найближчому майбутньому професії методолога як однієї з найперспективніших за предметним полем інтелектуального практикування і водночас як культурно та соціально найнеобхіднішої, зважаючи на те, що компетентне продукування форм, методів, способів, засобів та інструментів мислення, діяльності, колективного та індивідуального мислевчинення всеможливих спрямування та узмістовлення поки що залишається або ексклюзивним, езотеричним, або здійснюється аматорськи й переважно недосконало, неефективно (Фурман А., 2016б). Аргументовано доводиться, що оновлювальною тенденцією сучасної культури є методологічне мислення, яке, охоплюючи у знятому вигляді всі інші форми і типи розмірковування, характеризується надпредметністю, проблематизаційністю, рефлексивністю, дискурсивністю, універсальністю і самобутньою практичністю. При цьому першо- умова досконалого розвитку такого мислення полягає не стільки в оволодінні фахівцем фундаментальними знаннями і практичними вміннями, скільки в опануванні методом як інструментом миследіяльності у поєднанні з освоєнням його розлогого функціонального поля, котре уможливлює відшукання за конкретних обставин ділового повсякдення оптимальних способів постановки та розв'язання професійних завдань і проблем.

Воднораз встановлено, що процеси професіоналізації і соціалізації методології стимулюються сьогодні не лише революційною ситуацією у царині продукування і демонстрації можливостей нових методів, форм і схем діяльної організації пізнання та інтенсивним розвитком її різноманітних напрямів (системомиследіяльнісна, раціогуманістична, вітакультурна та інші методології). Вирішальну роль у становленні професії методолога відіграє багаторівнева, різномодульна і динамічна полікомпонентна система методологування як метасфера професійної діяльності, модульно-розвивальний оргпростір якої, охоплюючи принципи, підходи, методи і способи як свої базові форми, уможливлює проблемно-модульну і водночас рефлексивну миследіяльність, себто є головним каналом удіяльнення досконалого методологічного мислення. Спрямування, узмістовлення, особливості перебігу та результуюча ефективність останнього залежать від актуалізованого в дискусії типу методологічного модуля (інтенційно-індивідний, пізнавально-суб'єктний, нормативно-особистісний, ціннісно-індивідуальнісний, духовно-універсумний), повноти використання процедур схематизації, конфігурування, модулювання і картографування й у підсумку від ґрунтовності новостворених продуктів методологування - мислесхем, моделей, програм, проєктів, методологічних план-карт дослідження, парадигмально-дослідницьких карт, категорійних матриць (див. Фурман А., 2016а, 2017).

Загалом констатована евристичність концепції методологічного модуля при дослідженні людської свідомости як екзистенційно-буттєвої даності, підтвердженням чого є істотне упрозорення методологічного горизонту пізнання цього винятково парадоксального явища. З іншого боку, сама свідомість у розширених межах необмеженої свободи розміковувань і проблемної комунікації становить дійсний, хоча й сутнісно трансцендентний, ноуменальний, а тому феноменально безпосередньо непроявлений, квазіоб'єкт методології, а методологічна робота-діяльність безпосередньо пов'язана із розширенням смислодайних обріїв свідомості, для забезпечення якого створює спеціальні інтелектуальні засоби. Однозначно висновується, що свідомість і самосвідомість, унаявлюючи найвищі форми буттєвої присутності людини у світі і світу в людині, є рамковою умовою існування та розвитку досконалих мислення, діяльності, вчинення, методологування. На цих концептах і засновках постає авторська версія циклічно-вчинкового підходу, який у взаємодоповненні логічно аргументованих принципів, закономірностей і похідних правил- нормативів дав змогу обґрунтувати повний парадигмальних цикл колективної пізнавальної творчості вчених, логіко-змістову структуру вчинків пізнання Імре Лакатоша як відомого представника посткритицизму другої половини ХХ ст., а також повноцінної гри-учинення як онтофеноменальної даності.

Крім того, у прикінцевій частині дослідження, відштовхуючись від вимог принципу кватерності, сформульовані правила колективного думання, професійні ролі і головні принципи миследіяльності методолога. Зокрема, аргументовано, що його мінімальний рольовий набір має становити одночасну компетентну діяльність як філософа, епістемолога, аналітика і практика з організації, керівництва та управління, а для забезпечення професійного згармонування світу методології і сфери методологування потрібно домогтися унаявлення чотирьох системних характеристик: постійно відновлюваних ґрунтовних методологічних знань; присутності особи методолога, здатної до чистого мислення, схематизації, проблемно-діалогічної свідомости і відповідного способу життя; діяльності груп та організацій, спроможних ефективно здійснювати філософське і прикладне методологування; систематичного відповідального методологічного самопрактикування того, хто називає себе методологом у лоні розвитку методологічної Касталії.

Свідомість і мислення як субстанційні дійсності та як майбутнє методології

Тепер підкреслимо засадниче. Підвищений інтерес у нашій науковій школі (Вітакультурна..., 2019; Методологія і ..., 2019) до феноменології людської свідомості і до створення її повноцінної метатеорії (див. Фурман А., 20176, 2018а, 20186, 20216) пояснюється першорядною умовою: саме свідомість як іманентно-трансцендентна, саморозвитково пульсуюча, сферна буттєвість, внутрішні умови її своєрідних ритмопотоків функціонування, розширення, з6агачення і рефлексування як притомної здатності-присутності, а ще точніше - інобуттєвий засвіт загостреного почуття свідомости у його джерельному осередді чистого мислення і плинного самоекзистенціювання, уперше становить квазіоб'єкт методології як епістемно оприявненого неповторного життя власне людської свідомости на межі чи у просвіті буття, тобто на перетині іманентного і трансцендентного у її канонічних рефлексивних формах - миследіяльності, мислевчинення, вітакультурного (канонічного) методологування.

Звідси постає основне культуротворче призначення методології: домогтися, здавалося б, малоімовірного, або й узагалі неможливого, - перевести життєпотік людської свідомости із функціонально-розвиткового режиму хаотичного, безладного, нестримно вактуальненого перебігу переживань, змислів, схематизмів, думок до внутрішньо зорганізованого, ситуаційно доладного, екзистенційно влучного, самокерованого її буттєствердного ритму-просвітлення через вироблення відповідних її (передусім як свідомої здатності і свідомісної можливості) сутнісній подієвості форм, методів, засобів та інструментів надпредметно і полірефлексивно здійснюваних миследіяльності, мислевчинення, філософського і прикладного методологування. Іншими словами, мовиться про істотне розширення і сенсосмислове збагачення донині незвіданих горизонтів, поясів, сегментів, функціоналів, ноуменалів, тональностей сферного засвіту свідомости унікальними ресурсами новітньої вітакультурної - філософської, канонічної - методології і персоніфікованими - індивідуальними, груповими, колективними - формами її ковітального уможливлення у взірцевих практиках живодайного професійного методологування (щонайперше у лоні методологічних семінарів і сесій, оргдіяльнісних та оргучинкових ігор). Саме все зазначене у метасистемній саморозвитковій цілісності врешті-решт і дає змогу методологічно компетентному інтелектуалу будь-якого фаху чи амплуа адекватно поіменовувати щойно виявлене, відкрите, або сконструйоване, створене, логічно правильно формулювати і віднаходити оптимальні шляхи - способи вирішення як повсякденних життєвих завдань, так і малопіддатливих для здолання всеможливих суспільних та особистих проблем, продуктивно діяти і стабільно вчиняти в невизначених та екстремальних соціальних ситуаціях, нарешті повчально для себе й довкілля рефлексувати те, що відбулося, що існує сьогодні і вірогідно станеться у близькій чи віддаленій перспективі.

Предметне поле методології в авторському варіанті її мислевчинкового творення становить особлива, інтенційно-екзистенційна і воднораз осмислювально-рефлексивна, ідеальна дійсність свідомости у її винятково загостреному, буттєствердному осередді - в методологічному мисленні, котре, охоплюючи та знімаючи переваги інших типів мислення і знаряддєво употужнюючи інтелектуальні спроможності людства у розв'язанні складних і глобальних проблем, є:

а) ідеально узмістовленим у лоні плинного функціонування свідомости (головно як пізнавальної, дослідницької діяльності) із можливістю невербального об'єктивування його продуктів «заднім числом» на дошці чи папері у графіко-символічній формі;

б) інтенційно інтегрувальним в напрямку поєднання у знятому вигляді всіх відомих типів мислення і в контексті ситуаційно удіяльненого уприсутнення людини у світі «тут-і-тепер» як вактуальнений зріз чи просвітлена щілина ось-буття;

в) субстанційно інобуттєвим, самочинним, проте інтенційно спрямованим на об'єкт і феноменальний світ та просякаюче іманентно пов'язаним із діяльністю і вчиненням як найдосконалішими формами свідомої здатности людини;

г) універсально загальним роздумовуванням у своїй постійно відновлювальній надпредметності і безперервній рефлексивній самоорганізованості в конкретно визначеному відборі чи наборі форм, методів, засобів та інструментів його розвитку як трансперсонального процесу в контекстному часопросторі діалогу, гри, діяльності, або вчинку-події.

У цьому новосвітоглядному сенсі, скажімо, отримана нами категорійна матриця вітакультурної методології як канону філософського мислевчинення та еталону методології взагалі, реалізуючи принципи, закономірності і нормативи низки потужних підходів (перш за все вітакультурного, типологічного, таксономічного, системомиследіяльнісного і циклічно-вчинкового), не тільки дала змогу вперше програмно оприявнити поняттєво-категорійну кульмінацію усіх дотепер фахово здійснених досліджень і розробок у царині філософської і наукової методологій, а й окреслила, головно акумулювавши приховані буттєво-екзистенційні ресурси якісно іншого - метафункціонального, полірефлексивного - ритму-способу життя свідомости, новітні горизонти розвитку методології й унікально широкі можливості компетентного методологування. А це означає, що свідоміс ть і мислення як субстанційні ноуменали бодай незначною мірою будуть освоюватися і використовуватися на благо духовного вдосконалення Людини.

Список використаних джерел

1. Бахтін М. До філософії вчинку. Психологія і суспільство. 2019. № 1. С. 5-34. DOI: https://doi.org/102307/431748 Бердяєв М. Парадокс брехні. Психологія і суспільство. 2014. № 4. С. 20-23.

2. Бердяєв М. Філософська істина та інтелігентська правда. Психологія і суспільство. 2017. № 4. С. 6-15. DOI: https://doi.org/10.35774/pis 2017.04.006.

3. Виготський Л. Історичне значення психологічної кризи. Психологія і суспільство. 2023. № 1. С. 102-190. DOI: https://doi.org/10.35774/pis2023.01.102.

4. Вітакультурна методологія. До 25-річчя наукової школи професора А.В. Фурмана: колективна монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2019. 980 с.

5. Гайдеггер М. Лист про гуманізм. Психологія і суспільство. 2023. № 2. С. 51-74. DOI: https://doi.org/10.35774/pis2023.02.051.

6. Гусельцева М. Суб'єктно-діяльнісний підхід С.Л. Рубінштейна: неокантіанство і марксизм. Психологія і суспільство. 2021. № 2. С. 102-121. DOI: https://doi.org/10.35774/pis 2021.02.102.

7. Кант І. Критика чистого розуму / пер. з нім. І. Бурковського. Київ: Юніверс, 2000. 504 с.

8. Лакатош І. Історія науки та її раціональні реконструкції. Психологія і суспільство. 2016. № 3. С. 13-23.

9. Методологія і психологія гуманітарного пізнання. До 25-річчя наукової школи професора А.В. Фурмана: колективна монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2019. 998 с.

10. Роменець В.А., Маноха П.І. Історія психології XX століття: навч. посіб. 3-є вид. Київ: Либідь, 2017. 1056 с.

11. Рубінштейн С. Принцип творчої самодіяльності. Психологія і суспільство. 2021. № 2. С. 97-101. DOI: https://doi.org/10.35774/pis 2021.02.097.