Методологія і психологія в рефлексивній архітектоніці концентрів методологування

В цьому вимірі суть екзистенції як екстатичності становить «відкритість буття у світі». «Буття є покриття, яке вкриває людину, її екзистенціювальну сутність, у своїй істині, вибудовуючи домом екзистенції мову. Відтого мова є заразом дім буття і домівка особи». Буттєва думка переходить за межі будь-якого теоретизування, тому що дбає про світло (= свідомість). Ця думка, прислухаючись до просвіту буття, є дія, що перевершує формат будь-якої практики. «Думка проривається крізь дію і вчинення... завдяки дріб'язковості свого безрезультативного здійснення». Екзистенціювальна думка всього-на-всього «дає у своєму мовленні слово невимовному смислу буття», яке проривається у просвіт, організуючись як мовний спосіб оприявнення самого буття. У цьому конструктивному розрізі «перший закон думки - доречність мови прибуття як про подію істини, у якій владарюють «строгість осмислення, ретельність мови, скупість слова». Отож, висновує Гайдеґґер, у нинішній світовій скруті потрібно менше філософії, а більше уваги до думки, котра в майбутній зрілості є вже не філософія, а екзистенція, що «мислить ближче до джерел» і «прокладає своєю розповіддю непомітні борозни в мові». Вочевидь для рефлексивно мислячих дослідників буде цікаво проникнутися докорінно іншою, принаймні порівняно з авторським дискурсом Сартра, методологемою філософування цього яскравого мислителя у розумінні сутнісних горизонтів та багатоманітних відтінків гуманізму, позбавленого як невиправданого пієтету до людської суб'єктивности, так і односторонніх та збіднених поняттєвих конотацій усталеного осмислення людини як розумної істоти.

Другий методологічний концентр - філософські твори М.О. Бердяєва

Наступний важливий концентр утворюють дві праці не менш знаного вітчизняного релігійного філософа Миколи Бердяєва, що демонструють унікальний досвід екзистенційно-персоналістичного розмірковування про філософську істину та інтелігентську правду, але все ж із неуниклою поправкою на парадоксальність та органічність брехні (2017), яка реально присутня в усіх тоталітарних суспільствах і є злом проти людяності (2014). Зокрема, мислитель, констатуючи вкрай низький рівень філософської культури російської інтелігенції, зауважує, що інтереси розподілу й зрівнювання у їхній свідомості та відчуттях завжди домінували над захопленістю продукуванням і творчістю, причому на тлі явної неповаги до святині знання. До цього треба додати тривале захоплення провідників інтелігенції матеріалізмом як «самою елементарною і низькою формою філософування» у відриві від світових філософських традицій. І тоді, як «філософія є школа любові до істини», то із московитською інтелігенцією трапилося ось таке нещастя: любов до зрівняльної справедливості, до суспільного добра, до народного блага паралізувала любов до істини, майже знищила інтерес до неї». Натомість справжня любов до людей - це пристрасть «не проти істини і Бога, а в істині і в Бозі, не жалість, котра заперечує гідність людини, а визнання рідного Божого образу в кожній людині». Таке помилкове людино- і народолюбство спричинило патологічне утвердження у філософських шуканнях і течіях м е т о д у запідозрювання і розшуку, занепадного поділу філософії на «пролетарську» і «буржуазну», на «ліву» і «праву», утвердження двох істин - корисної і шкідливої. Крім того, «демагогія деморалізує душу нашої інтелігенції і створює гнітючу атмосферу. Розвивається моральне боягузтво, згасає любов до істини і відвага думки». «Класові» пояснення різних ідеологій і філософських учень перетворюються у марксистів у якусь хворобливу нав'язливу ідею. Скажімо, «науковий позитивізм, як і все західне, був сприйнятий у своїй крайній формі і перетворений не тільки на примітивну метафізику, а й ще на особливу релігію, що замінює всі колишні релігії». Відтак дух наукового позитивізму був редукований до політичної прогресивності і до соціального радикалізму. Російськими марксистами оволоділа демонічна любов до рівності та виняткова віра у близькість соціалістичного кінця і можливість досягти його саме в Росії, де «філософія економічного матеріалізму перетворилася виключно на «класовий суб'єктивізм, навіть у класову пролетарську містику». Власне, так виникла і завладарювала атеїстична філософія, що «не могла санкціонувати ніякої святині, тоді як інтелігенція самій цій філософії надавала характеру священного і поціновувала свій матеріалізм і свій атеїзм фанатично, майже по католицьки». На тлі приниження розумового стрижня, властивого нашим мислителям, інтелігентська свідомість потребує радикальної вичищувальної реформи і вимагає народження нової філософії, яка синтезує знання і віру, теорію і практику, джерельну істину і правдиву справедливість. «Адже філософія, - висновує Бердяєв, - є орган людського духу, причому орган не індивідуальний, а надіндивідуальний і соборний», що здійснюється лише на підґрунті традиції універсальної і національної.

Друга невелика, проте повно змістовна в теоретичному і методологічному відношенні, праця М. О. Бердяєва є логічним продовження попередньої, адже проливає світло філософської істини на природу такого глобально розповсюдженого та різноликого психосоціального явища, як брехня. Причому методологема філософування й тут залишається тією ж, добре авторськи опрацьованою, що в нашій рефлексивній реконструкції становить завершений учинок свободи духу - філософської творчості. Так, ситуаційний компонент характеризує нічим невиправдану колосальну роль брехні в соціальному житті людей, котра все більше керує світом, узасаднює організацію окремих суспільств і, закликаючи все перевіряти на практиці, змушує групи, спільності й навіть цілі народи зупинитися у пошуку істини й натомість шукати сили та потребувати могутності - державної, партійної, адміністративної, інституційної, ковітальної. Мотиваційний складник непересічного вчинення являє собою світоглядне і миследіяльнісне перебування особи, організації чи соціуму на стороні правди, коли «дух визначає суспільство», та із непохитною вірою «в існування сили, яка витає над світом, сили надсвітової Істини, себто Бога»; і навіть якщо весь світ просякнутий неправдою, то все ж є така об'єднувальна Істина, що існує як чиста від усілякої заплямованості брехнею, надприродна, верховна, духовна субстанція. Діяль ний компонент учинення тут полягає у здійсненні «героїчної боротьби за свободу духа, тобто за правду, котра розвінчує» її соціальну та особисту потрібність, та у намаганні щоденно розширювати простір достеменної правдивості, навчитися і прагнути жити без пліток, інсинуацій, облудності, що можливо тільки за умов реалізації відчуття свободи, зміцнення совісти як внутрішнього морального регулятора у глибинах психодуховного світу особистості та розширення сфери Богонаступного життєпотоку свідомості як духовного побратимства з навколишніми людьми в Істині; тоді кінцевим пунктом перемоги правди буде достеменне звільнення громадян від влади облудливої колективної свідомості, від кайданів сатанинськи опанованою волею до могутності, від пошуку расового чи класового ворога і від виправдання тотального насилля заради умогутнення держави.

Післядіяльний компонент вчинку творчости М. Бердяєва у висвітленні парадоксу брехні має особливу системотвірну вагомість, тому що у його прискіпливій самобутній методологічній рефлексії, головно шляхом задіяння авторських світоглядних універсалій, передусім кодів, схематизмів і категорій як межових засновків і найзагальніших понять, надпредметно й надсистемно опрацьовані ситуаційний, мотиваційний і діяльний складники-кроки здійсненого вчинення на якісно іншому - надрефлексивно-синтетичному - рівні філософування - майстерного оперування філософськими категоріями, що становлять інтелектуальний результат переосмислення та реінтерпретації відомих універсалій культури і категорій науки. У підсумку цим талановитим мислителем змальовується переконлива онтологічна картина брехні, композиція, фон і деталі якої епістемно фіксуються мереживом дефініцій і визначень, котрі доконче правдиво проєктуються на сучасну тотально здержавлену дійсність Московії-Росії й на джерела, важелі та фікції теперішньої, широкомасштабної, вкрай руйнівної і винятково жорстокої, російсько-української війни. Зафіксуємо систематику фрагментів і подробиць цієї картини:

а) світ захлинається від брехні, тому що люди живуть або в обіймах постійного страху, або через власний егоїзм і непомірні амбіції, або із співчуття чи жалості, або, що найтиповіше, із-за громадянського обов'язку;

б) вкорінені в масову свідомість міфи, наклепи, інсинуації, стереотипи, плітки - це все форми оприявнення соціальної неправди, причому привласнені загалом міфи є свідомо організованою брехнею, що узасаднює життєдіяльність майже всіх суспільств;

в) політика в особі держслужбовців і лідерів партій як практика управління людськими масами ґрунтується на міфах, демагогії і навішуванні ярликів усім неугодним, а тому передбачає свідомо здійснювану брехню;

г) брехня становить основу основ тоталітарних - і фашистських, і комуністичних, і деспотичних - держав, які створені на фіктивних чи облудних ідеологемах і гаслах та існують завдяки всеохопному тиражуванню брехні як священному обов'язку, як повинності в умогутненні держави-нації та обраного класу, владарюючої касти чи хунти;

д) брехня, повторена тисячу разів і більше, сприймається населенням як абсолютна правда, адже зберігає динамізм еволюційного повсякдення, слугує утвердженню повноцінності життя, що надає силу в боротьбі із вигаданими внутрішніми і зовнішніми ворогами;

е) діалектична брехня заснована на свідомому досвіді «корисної» дезінформації і завуальованої неправди для загального блага введеного в оману суспільства у великих масштабах практикування, передусім у фашистській німеччині, радянській (сталінській, хрущовській, брежнєвській тощо) і сучасній путінській Росії, коли попередні політичні та ідеологічні здобутки верховної влади повно заперечуються, що, проте, визнається першорядним для великої державотворчої мети, загальнонародного добра (до прикладу, німецький інтелігент стає есесівцем-убивцею, фанатично відданий революційній справі пролетаріату комуніст перетворюється на фашиста, а московитські сільські хлопці, отруєні крайнім шовінізмом і позбавлені будь-яких моральних зобов'язань перед «ворогом», стають радикальними рашистами - терористами, ґвалтівниками, вбивцями);

є) нетерпимість і жорстокість до расового чи класового ворога - це вищого порядку невігластво, адже ворог (у фашизмі - євреї і марксисти, у радянському соціалізмі - куркулі, націоналісти і «вороги» народу, у сьогочасній Росії - «бандерівці» й урешті-решт усі українці) - чиста фікція, потрібна для накручування ковітально нездорового ентузіазму, для виправдання необмеженого насилля та геноциду іншого народу і для декларативного нарощування власної державної могутності;

ж) окозамилюванням просякнуті не тільки політичні системи тоталітарних держав і країн-агресорів, а й, здавалося б, цілком виправдані, всеможливі фронти - антикомуністичний, антифашистський, національно-визвольний та ін., тому що впадають у крайність, розподіляючи світ на два полюси: «своїх» і «чужих», «друзів» і «ворогів»; і це у ситуації, коли фашизм/комунізм/рашизм ліквідовує приватний капітал і монопольно замінює його державним чи повно узалежненим від корумпованих державних інтересів;

з) на дезінформації, байках і неправді постають та розвиваються всі, причому без винятку, політичні партії, що наочно підтверджують, з одного боку, реально нездійсненні високопарні гасла передвиборних кампаній, з іншого - оманлива у своїй суті, розлога демагогія її лідерів і представників, що фундується на свідомо вишуканій брехні; тому високосяжні програмні цілі партій насправді прикривають украй егоїстичні інтереси і вельми вбогі персональні амбіції;

и) здержавлене суспільне життя завжди містить діалектику істини і брехні, їх певний взаємоперехід; істина, будучи розпрозорена Ісусом Христом як безмірна свобода духу й апокаліптичний вибух світу, все ж за століття нової ери пристосована християнством до повсякденних ковітальних інтересів людської маси, що унебезпечує існування як окремої особи, котра наважилася віддано служити істині, так і всього цього світу, який потребує більше втішальної та обнадійливої вигадки, аніж правди; і справді, брехня може і навіть здатна підтримувати організацію держави і життєдіяльність соціуму, хоча саме вона спустошує та руйнує особистість, тоді як істина її зміцнює, збагачує, утверджує;

і) художня література, висвітлюючи глибини людської брехливості, здебільшого актуалізує питання правдолюбства, показує ганебність гріхопадіння та брехні особи перед собою і перед Богом й одночасно демонструє велич християнських святостей і душевного потягу до істини; натомість наука, шукаючи раціональну істину й уникаючи неправди, на жаль, часто міфологізує свої відкриття, невиправдано універсалізує здобуті об'єктивні знання, світоглядно підносячи на п'єдестал сцієнтизм і втамовуючи дослідницьку гординю самих учених; воднораз і художня і наукова творчість рясніють прикладами духовної та моральної деградації особистості її діячів, непорядністю і фальшивістю їх психосоціального довкілля;

ї) зростання у сучасних масштабах глобалізованого людства, здавалося б, часто виправданої й особливо злобної невиправданої брехні спричиняє зміну структурно-функціонального поля як індивідуальної, так і суспільної свідомості; причому осереддям такої зміни є інтеріоризація совісті із глибини окремої, передовсім впливової, зверхньої, особистості на совість колективну, інституційну - класову, партійну, церковну, військову, державну, громадянську, корпоративну тощо; саме в інтересах нації, партії, класу, спільної справи та інше доводиться до паралічу особиста совість і натомість утверджується могутність масового «Ми», що отруєна людиноненависницькою ідеологією та у своїй суті облудлива; це вражаюче повно в історії ХХ століття продемонстрували фашистська Німеччина і комуністична Росія, а сьогодні показує путлерівська московія;

й) на деструктивне переродження індивідуальної свідомости росіян, які у переважній більшості підтримують війну в Україні, в імперськи деформовану, патологічно викривлену свідомість, що визначена ідеологією і манією величі колективної путінської деспотії в окозамилювальному образі т. зв. «російського світу» вказує щонайменше два найочевидніші факти: удержавленій ксенофобській свідомості московитів надано безальтернативне право визначати просякнуту тотальною брехнею суспільну реальність, тоді як персональна свідомість окремого громадянина не береться до уваги, виноситься за цю реальність у небуття (до прикладу, загарбницьку війну, терор і геноцид в Україні називати «священною війною за звільнення своїх територій од націоналістів-бандерівців»); крім того, у масовому світогляді населення цієї ментально ординської країни владарює абсолютно облудлива брехня: воно щиро переконане, що саме демократичні країни ЄС, Великобританії і США, НАТО прагнуть війни, мріють їх завоювати, тоді як їхній диктаторський режим не бажає війни і послідовно бореться за мир;

к) коли особиста свідомість і совість не може прорватися на поверхню соціального повсякдення із-за всюдисущого тотального тиску держави, то й у владі, і в народу зникає правдива картина світу, істина стає ілюзорною та недосяжною, буйним цвітом розквітає внутрішнє рабство і поклоніння зверхникам, зате відбувається неабияке умогутнення диктатури;

л) воля до могутности втілюється у життя диктатурами тільки з допомогою брехливої ідеології, фальшивого ура-патріотизму і всеможливими засобами обдурювання народних мас і за жорстокою діалектикою боротьби між класами, партіями, кланами за верховну владу; так, для особистої свідомості і совісти зрозуміло, що розстріляні на зорі становлення СРСР старі комуністи були переконливими комуністами абсолютно, а не шпигунами і не фашистами; проте для клікової свідомості генеральної лінії партії більшовиків брехня про старих комуністів як «ворогів народу» стала об'єктивною суспільною реальністю;

м) брехня, безперечно, є ганебне психосоціальне явище, але людина п о с а д и, високого чину, граючи перед собою та підлеглими свою окрему домінантну роль, облудоточить і неправдиво маніпулює іншими, делегуючи право певному колу підлеглих чи присутніх обстоювати такі ж надумані, окозамилювальні, або й зовсім фальшиві, погляди, позиції, діяння; ось чому диктатор завжди постає особою, котра забрехалася, причому ця нещирість і неправдивість визначена його зверхнім рольовим репертуаром перед зовнішнім - національним і глобальним - світом;

н) відчуття свободи, яке екзистенційно посилене свідомим протистоянням будь-якій дезінформації, облуді чи знахабнілій неправді і яке наснажене на розширення території правди - це магістральний шлях звільнення людини і суспільства від брехні; незламний дух ментально вкоріненого національного єднання, гуманітарна аура всеохватної і незламної українськості, непохитна віра у Бога та Україну, вимогливе побратимство в істині заради Перемоги - головні психодуховні важелі майбутнього нашої національної держави і кожного українця.

Третій методологічний концентр - твори М.М. Бахтіна та О.Є. Самойлова

Даний концентр формують дві парадигмально близькі праці не менш відомих і вишукано потужних українських мислителів Михайла Бахтіна та Олександра Самойлова: перший своїм філософуванням прагне створити вчення про «одиничне та виняткове буття-подію», онтологічною умовою якого є спосіб буттєвості людини у його подієвій архітектоніці реального вчинення (Бахтін, 2019), другий методологічним арсеналом діалогіки розглядає умовно взаємосуперечливі розуміннєві позиції одного і того ж об'єкта осмислення як необхідну форму постановки теоретичної проблеми, успішне розв'язання якої спричинене конструктивним задіянням ідеї як засобу мислення і як розумового знаряддя логіко-понятійної роботи (Самойлов, 2020).

Зокрема, пропонований читачам незавершений трактат відомого філософа, філолога, літературознавця і теоретика культури М.М. Бахтіна (1895-1975), характеризуючи початковий етап його пізнавальної творчості (1919-1921), є програмною філософською працею, покликаною вибудувати так звану першу філософію (prima philosophia), тобто філософію нового типу, яка «через «звернення до єдиної і непересічної моральної відповідальності» покликана не тільки здолати «пагубну незлитість культури і життя», а ще й посередництвом «зсередини реального, неповторного, цілісного й завжди лише одного у своїй відповідальності» вчинку забезпечити «підхід до єдиного та унікального буття у його конкретній дійсності»». Відтак постає основне завдання авторського філософування - створити вчення «про одиничне та виняткове буття-подію», онтологічною умовою якого є спосіб буття людини у його подієво відповідальній розгортці реально здійснюваного вчинку. Тому закономірно, що поняття «вчинок» набуває категорійного статусу, й саме навколо нього теоретично викристалізовується онтологія вчинку як система філософських знань «про єдину подію унаявлюваного буття». Вчинок - це завжди самобутня подія в аспекті його втілення. У самому своєму сповнюванні, будучи єдиним і неповторним прожиттям, учинок є «більш ніж раціональний - він відповідальний». Його відповідальність передбачає врахування в ньому всіх факторів: і смислової вагомості, і фактичного звершення в усій його реальній історичності та індивідуальності; в такому вчинку співіснують єдиний план і єдиний принцип, що осяжні у його відповідальності як здійснення рішення безвихідно, непоправно і безповоротно. Вчинок, за філософемою Михайла Бахтіна, - «останній підсумок, усебічний остаточний висновок, він стягує, співвідносить і дозволяє у єдиному та унікальному й уже останньому контексті і сенс, і факт, загальне й індивідуальне, реальне та ідеальне, бо все входить у його відповідальну мотивацію; у вчинку вихід із тільки можливості в неповторність реалізується раз і назавжди» (Бахтін, 2019, с. 16).

В.А. Роменець, висвітлюючи вчинкові засади рефлексивності на шляху пізнання-обґрунтування універсальності та відповідальності людського буття (1998, 2017), цілком слушно пише, що «Бахтін оберігає філософію вчинку від психології вчинку», вочевидь пов'язуючи останню із суб'єктивізмом у рамках тогочасного інтроспективного розуміння предмета психології. Підтвердженням цього є бахтінські максими: «найменше у житті-вчинку я маю справу із психічним буттям...», «вчинок розвивається і живе не у психічному світі» та ін. (Роменець, Маноха, 2017, с. 135-140). І справді, відповідальний спосіб існування людини передбачає здійснення нею вчинків на фундаменті визнання свого «не-алібі у житті». А це означає активну причетність кожної особи до безмежжя останнього, по-перше, «зі свого одного-однісінького місця у бутті» й, по-друге, у відповідальному ставлення до іншого чи інших як до співучасників або як до свідків такого вчинкового самозасвідчення себе у світі життя. Причому реальний світ учинку й теоретичний світ культури (зокрема й науки) не співвідносяться. Іншими словами, людина вчиняє впевнено, коли діє не від себе, а від іманентно наснаженої потреби сенсу окультуреної причетності до життя, тоді утверджується безсуб'єктність учинення, а «шлях від ідеї до висновку відбувається свято й безгрішно».

Отож подієве втілення відповідального способу дієвої присутності у світі - це водночас визнання особою свого не-алібі в бутті, тобто «киданням себе на саму свою власну здатність-стати-винуватим», або ж спроможність відповідати за себе у бутті з іншими. Тому в Бахтіна філософія вчинку є естетичною правдою вчинення, хоча вона й містить розгорнуту критику «естетичного і теоретичного світів» за притаманне їм відсторонення від «нудної дійсності єдиного й неповторного відповідального буття» і протиставляє їм «відповідальну єдність мислення і вчинку». Крім того, висновується, що теоретична та естетична сфери є лише окремими моментами практичного розуму. Воднораз примат останнього - це «насправді переважання однієї теоретичної царини над усіма іншими, і тільки тому, що це володіння самого... загального». Бахтін також уводить в науковий обіг поняття «вчинкове мислення» і «причетне мислення» та концепт «емоційно-вольовий тон». Воля, стверджує він, «описує коло, замикає себе, виключаючи індивідуальну та історичну дійсну активність учинку. Даність емоційно-вольового тону - це його необхідний складник, що «обтікає всі смислові узмістовлення думки у вчинку і відносить його до неповторного буття-події». Таким чином презентована україномовним читачам філософія вчинку Бахтіна являє собою своєрідну онтологію вчинку, з якого через десятиліття постане теорія і психософія вчинку В.А. Роменця, у якій вчинок стає логічним осередком системи психології, категорією сучасної гуманітарної науки і, більше того, трансформується у потужні методологічні засади сучасного пізнання - у вчинковий принцип, циклічно-вчинковий підхід і вчинково-канонічну схему організації рефлексивної миследіяльності філософсько-психологічного формату.

Фундаментальне методологічне дослідження знаного українського науковця Олександра Самойлова (нар. 1949 р.) доводить, що теоретичні проблеми здебільшого виникають у ситуації зіткнення взаємонеприйнятних положень окремої теорії, які перебувають у стані активного протиборства. На можливі шляхи або способи розв'язання цих проблем зазвичай указують ідеї - своєрідні психологічні знаряддя мислення, структура і функціональне призначення яких дозволяють відображати об'єкт осмислення різнобічно і цілісно, запобігаючи тим самим перспективі оформлення його крайніх проявів як взаємосуперечливих понять односторонніх теоретичних уявлень-підходів. При цьому особливість процесу формотворення ідеї визначається тим, що мислення, стимулюючи функціональне призначення ідеї, використовує у процесі власного розгортання вдосконалені ним самим правил а виведення понять і змінені принципи доведення їх істинності, які відмінні від тих, що спричинили виникнення теоретичної проблеми. Удосконалення цих правил і зміна принципів здійснюється завдяки врахуванню функції операційної складової мислення як такої, що залишає за його категорійною складовою лише завдання джерела посилань, які підлягають реорганізації. Розумовими операціями, котрі здійснюють цю реорганізацію, постають тріадичні умовиводи, використання яких мисленням як психологічних знарядь уможливлюється завдяки наданню змісту мислимого форми діалогіки, тобто своєрідної логіки діалогу двох логік, що відповідає вимогам діалогічної сутності мислення і принципам діалектики (Самойлов, 2020).

Діалогіка розглядає формально взаємосуперечливі розуміннєві позиції одного й того ж об'єкта осмислення, організуючи їх як позитивно значущу форму постановки теоретичної проблеми. Для її успішного розв'язання діалогіка використовує ідею як розумове знаряддя, котрому надана форма діалектико-логічного поняття, здатного відображати сутність конкретної теоретичної проблеми, що оприявнюється у вигляді діалектичної єдності формально протилежних теоретичних положень. Найголовніше, що ідея як розумове знаряддя відображення сутності проблеми підіймає теоретичне осмислення досліджуваного об'єкта над функціональним ступенем знаходження його місця в окремій концепції чи парадигмальній моделі і відкриває перед ним перспективу його упредметнення на метапарадигмальному рівні у вичерпній категорійно-методологічній повноті. У такий спосіб розлого і логічно переконливо аргументується винятково неперехідна значущість методологічно компетентного теоретизування у розвитку будь-якої галузі науки і воднораз обґрунтовується найважливіша роль теорії у безперервному епістемному (знаннєвому) прогресі пізнавальної творчості.

Четвертий методологічний концентр - фундаментальний твір І. Лакатоша

Наступний концентр розділу 9 оприявнює одна, проте віхова для розвитку філософії науки і філософського методологування, праця «Історія науки та її раціональні реконструкції» (1978) широко відомого англійського мислителя другої половини ХХ століття Імре Лакатоша (1922-1974). Він, як відомо, є автором філософської концепції, що отримала назву «Методологія наукових дослідницьких програм» (див. Лакатош, 2016). Суть цієї концепції полягає в тому, що наука у своїй історичній розгортці еволюціонує не просто від теорії до іншої, здебільшого загальнішої й досконалішої, теорії, і навіть не від панівної парадигми через наукову революцію до нової парадигми (Т. Кун), а від зміни у процесі тривалої боротьби (тобто відходу наявної і постання нової, або витіснення існуючої й утвердження більш прогресивної) сутнісно складнішого логіко-змістового (головно раціонально-епістемологічного) утворення - дослідницької програми. Вона, будучи започаткована найабстрактнішими твердженнями, охоплює низку мето до логічних правил: одні з них указують на те, яких шляхів дослідження потрібно уникати (т. зв. негативна евристика), інші передбачають те, які шляхи треба обирати і як ними рухатися (позитивна евристика). Причому негативна евристика формує «тверде ядро» програми із допоміжних гіпотез як із своєрідного «захисного пояса» цього скостенілого ядра, що й визначає саму програму або як успішну, коли вона забезпечує прогресивний теоретичний зсув проблем, або як неуспішну, у разі унаявлення їх регресивного зсуву. Натомість позитивна евристика, постаючи особливим щитом перед океаном аномалій, «утворюється із сув'язі доказів, більш-менш зрозумілих, і припущень, більш-менш вірогідних, спрямованих на те, щоб змінювати і розвивати «спростовні варіанти» дослідницької програми, і водночас модифікувати, уточнювати «спростовний» захисний пояс» (І. Лакатош).

Пропонована у цьому томі праця названого мислителя обґрунтовує індуктивізм, конвенціоналізм, фальсифікаціоналізм і методологію науково-дослідницьких програм як конкуруючі методологічні концепції та подає їх інваріанти сутнісної раціональної реконструкції як ключа до розуміння реальної історії науки. Не вдаючись до рефлексивного аналізу змісту, переваг і недоліків цих чотирьох різних «логік відкриття», зафіксуємо головні методологічні засновки-приписи, дотримання яких дає змогу І. Лакатошу (2016) компетентно здійснити раціональну реконструкцію історії науки.

Філософія науки створює і використовує нормативну методологію, що уможливлює відтворення «внутрішньої історії» розвитку науки і тим самим дає раціональне пояснення накопиченню людством об'єктивного знання.

Дві і більше конкуруючі методології, що організовані у форматі концепції чи теорії, є можливість оцінити шляхом і засобами нормативно інтерпретованої історії як окремої сфери мислення і діяльності.

Будь-яка успішна раціональна реконструкція історії завжди потребує доповнення емпіричною, передусім соціально-психологічною, «зовнішньою історією».

Внутрішня історія науки є первинною, а зовнішня - вторинною; і це спричинено тим, що перша, на відміну від другої, характеризується автономністю та сутнісною самобутністю, є визначальною для розуміння ідеї і призначення науки, тоді як історична традиція тут не має істотного значення.

Раціональна реконструкція історії науки - це ключ до розуміння реальної історії, проте тільки за умови наявності певної зрілої методології, яка обґрунтовує доцільність і конструктивність кількох теорій у рамках дослідницької програми, концептуально опрацьовує низку норм і правил для здійснення ефективного теоретизування і понятійно-критерійного оцінювання.

У другій половині ХХ століття сформувалося чотири найважливіших, відкрито конкуруючих методологічні концепції раціональної реконструкції історії науки, в осередді яких перебувають відмінні логіки відкриття: індуктивізм - конкретних наукових фактів та індуктивних узагальнень, конвенціоналізм - схваленої системи класифікації фактів та їх заміни більш простими системами, фальсифікаціоналізм - великої кількості сміливих припущень, прийняття за угодою фактичних одиничних «базових тверджень» і теоретичних поліпшень, авторська методологія - створення складноструктурованих дослідницьких програм, що забезпечують прогресивний чи регресивний зсув проблем й одночасно утверджують високий ступінь автономності теоретичної науки.

Кожна методологічно грамотно організована і проведена продуктивна реконструкція історії пізнавальної творчості створює окрему модель зростання об'єктивного достовірного знання, так чи інакше збагачуючись зовнішньою історією. У будь-якому разі філософія науки без історії порожня, тоді як історія науки без філософської методології - сліпа. І тут найбільш евристичним продовженням цієї лінії інтелектуальної творчості є нещодавно запропонована нами (А.В. Фурман, 2022б) концепція методологічної оптики як інструменту мислевчинення (див. далі).

П'ятий концентр - твори автора (А.В. Фурмана) з метатеорії свідомости як квазіоб'єктної дійсності методології

Цей текстово оформлений концентр генерують два кола, що характеризують наші напрацювання за останні п'ять років у конструюванні засобів і процедур надскладної авторської методологічної реконструкції, з одного боку, метатеоретичної мозаїки життя свідомости як «єдиної сфери, непізнаваної до кінця» (І. Кант), але перетвореної новітньою методологією через низку мисленнєвих опосередкувань у сферний квазіоб'єкт творення-вивчення-збагачення-рефлексування, з іншого - системомиследіяльнісного підходу до розуміння свідомости як до атрибутивного інваріанту-способу власне людської буттєвості, котрий уперше стає концептуальним засобом методологування і надважливим інтелектуальним ресурсом канонічного мислевчинення.

Зважаючи на винятково важливе значення свідомости у суспільному та особистому повсякденні людини, вкрай нагально, по-перше, розібратися, що таке свідомість як окремий пласт чи вимір буттєвости, по-друге, створити методологічну концепцію надпредметного (метатеоретичного) розуміння екзистенційного життєпотоку свідомости, по-третє, віднайти можливості та опосередкування коректної методологічної роботи із цією трансцендентно вкоріненою сферою-субстанцією-дійсністю. Ось чому пропоноване авторське фундаментальне дослідження присвячене створенню оновленої версії метатеорії свідомости інтелектуальними засобами реконструювання її первинної версії (М.К. Мамардашвілі, О.М. П'ятигорський, М.Ю. Савельєва) у форматі поєднання філософського і науково-гуманітарного вимірів метатеоретизування з допомогою задіяння свідомісних і суто рефлексивних інструментальних ресурсів професійного методологування загалом і циклічно-вчинкового підходу зокрема. Логіка побудови вказаної версії, що втілена цим авторським дослідженням, здійснена у чотири тематично центрованих й концептуально оформлених етапи або вчинкові такти миследіяння (див. Фурман А., 2018а).

На першому проаналізовані дві, найбільш системно довершені та культурно значущі, парадигмальні течії філософсько-наукового конструювання теорії свідомості - граматологічна (семіотична) і метатеоретична (метафізична), що кардинально відмінні своїми засновками і настановленнями, поняттями і моделями, мереживом концептуальних і теоретичних побудов, а головне - обстоюваною ними різною методологічною оптикою пізнання того, що визначально являє собою свідомість як буттєво вкорінена дійсність людського життя. Доведено, що альтернативність названих течій відповідно стосується або заперечення, або підтримки та розвитку метафізичного статусу свідомості поза знаковим простором, відкиданні або прийнятті форми чи так званої «чистої форми» (пустого змісту) за сутність свідомості й відтак у нівелюванні або рефлексивному опрацюванні цієї сфери як трансцендентного засновку та атрибутивної події-властивості позалогічного буття; тому вактуальнення свідомого акту-досвіду - це його постійне розпросторення назовні, за межі реальності, тобто перебування у стані безупинного цілісного трансцендування. Крім того, аргументована альтернативність указаних течій за поняттєво-категорійним тезауруссом, дослідницькими стратегіями і мислекомунікаційними дискурсами, самодостатніми наборами методів, процедур, засобів та інструментів методологування, а також за конкретикою складноструктурованих методологічних оптик. У ситуації з метатеорією остання дає змогу вивчати й описувати свідомість опосередковано як встановлення умов функціонування свідомої здатності людини, причому безвідносно до культури і зовнішнього світу, беззмістовно, із формальних позицій, безособово і безсуб'єктно, у непрямий спосіб та із задіянням новітніх ресурсів метаметодології відносно трансцендентного засновку - форми як сутності свідомости.

На другому етапі метатеоретизування зреалізована циклічно-вчинкова мислесхема розгортання його основних процедурних напрямків, що аргументує буттєствердну сутність свідомости й уможливлює відшукання основи свідомісного, власне прагматичного, уприсутнення людини у світі, у центрі якого перебуває майже безперервна її боротьба із власною свідомістю, що спрямована на упокорення, обмеження чи, принаймні, на раціональне унапрямлювання її надмірних самодостатності і самоактивності. Це спричинило здійснення низки методологічних заходів, серед яких обов'язковим стало прийняття сфери свідомости як квазіпредметної, псевдопросторової, позачасової, розуміння її онтологічного вкорінення (статусу) й відтак розгляду метасвідомости як самобутньої пізнавальної сфери поверх психічних процесів і логічних процедур, а також використання близьких до повсякденного мовлення термінів і понять стосовно їх уживання як властивостей роботи зі свідомістю та оперування ними у форматі метамови як каналу її пояснення та опису. Воднораз на цьому етапі вперше уведено в науковий обіг термін «опанування свідомістю», зміст та обсяг якого фіксує відносно оптимальний режим згармонування просякнутого енергетикою свідомої здатності матеріалу і ставить проблему самоопанування свідомістю власним подієвим ритмом. Аргументовано, що на ситуаційному етапі метатеоретизування як учинення досягається розуміння свідомости як рамкової умови всієї подальшої роботи саме як із метасвідомістю, на мотиваційному - вактуальнюється та інтенціюється поле боротьби зі свідомістю, коли спонукального піку досягає прагнення особи внутрішньо здолати її необмежену спонтанність і самодіяльну плинність, котрі протистоять раціонально-вольовому обрамленню психічного життя, на діяльнісному - здійснюється різноаспектна робота зі свідомістю, спрямована на виявлення умов перебігу свідомого вчинення, на вивчення внутрішньої картини актуалізації свідомого досвіду як зусилля виходу людини за межі наявної реальності й одночасно за рубежі себе як «світу всередині свідомості», на післядіяльному - відбувається відносно нетривке опанування особистістю свідомістю як ситуаційне збалансування її онтологічно вкоріненого життя - трансцендування і воднораз досягається володіння свідомістю життєвим шляхом самої особистості.

На третьому етапі метатеоретизування здійснено системне рефлексивне поєднання двох парадигмальних напрямів або методологем вивчення свідомості - теоретичного (предметоцентрованого, емпірично психологічного) і метатеоретичного (онтологічного, квазіпредметного, метафізичного). Обґрунтовано, що у психології свідомість незмінно розглядається у дійсності психіки, психічних процесів і предметного змісту, у її єдності і взаємному зумовленні із несвідомим, тобто у напрямку виявлення її феноменального і суто емпіричного багатоманіття та безміру створених теоретичних конструктів, що в кращому разі поіменовують і конвенційно розмежовують ознаки, властивості та особливості розвитку психодуховних явищ. Яскравим прикладом тут є добре відомі, парадигмально близькі, теоретичні системи - психоаналіз З. Фройда та аналітична психологія К.Г. Юнга, а також популярні на сьогодні нейробіологічні теорії свідомості, що ґрунтуються на штучній «натуралізації», матеріалізації (шляхом вимірювання інфоенергетичних імпульсів різних ділянок мозку) цієї «сфери забутого буття», що ніколи до кінця не пізнавана (І. Кант). Виокремивши несвідоме і надавши йому вповні міфологічного наукового статусу (як «депозиту всього людського досвіду», як тієї «готової до реагування, живої і відкритої системи, котра невидимими шляхами, а тому найдієвішими, регулює індивідуальне життя» тощо), лідери Віденської школи психології здійснили підміну предмета дослідження: реально вивчаючи індукцію умов набуття нового свідомого досвіду кожним з учасників психоаналітичного процесу, вони піддавали аналізу мисленнєво сконструйоване несвідоме (відповідно індивідуальне та колективне) як якийсь бездонний предмет, котрий не можна зліквідувати, а лише завдяки здійсненню певної теоретичної роботи з ним розвинути та употужнити свідому здатність, розширити буттєвий горизонт їх власної свідомости. Саме у цьому - онтологічному - сенсі «несвідомого не існує» (М.К. Мамардашвілі), воно найчастіше становить певну плинну межову точку свідомості, тому зрозуміти невідоме означає перейти її своєрідний рубікон, за яким відбувається освітлення щілин та закутків буття. Тому висновується, що свідомість - це єдина справжня сила - енергія теперішнього як здатність духу в ідеальній площині екзистенціювання вибудовувати порядок із хаосу, добувати й примножувати мудрість свідомісними ресурсами дослідження і самопізнання, мислевчинення і самотворення. Субстанційною перевагою свідомости тут є спонтанність і свобода екзистенції її прозорої духовної енергетики, яка й уможливлює життя на якісно вищому рівні самоконструювання і самотворення ось-буття - в особі людини розумної, діяльної, креативної.

На четвертому етапі, відштовхуючись від шести базових засновків побудови самобутнього термінологічного апарату метатеорії свідомості, доказана оптимальна наявність восьми категорійних понять, що співвіднесені між собою за принципами циклічно-вчинкового підходу та в бінарний спосіб. У результаті отримані й охарактеризовані за обсягом, змістом і значенням такі бінарні щеплення вторинних і первинних термінів метамови: ситуація: «сфера свідомості» і «свідома здатність», мотивація: «стан свідомості» і «текст свідомості», дія: «матеріал свідомості» і «форма свідомості», післядія: «структура свідомості» і «свідомий досвід». Обидві четвертинних організованості термінів у синтезі та різноякісних взаємозв'язках первинних (так званих прагмем) і вторинних (базових метапонять) згустків метамови дають змогу із метатеоретичних позицій створити довершену картину свідомості як онтологічно вкоріненої, напівоприявненої у реаліях людського повсякдення, властивості.

Другий авторський твір продовжує і збагачує новаційне розуміннєве витлумачення свідомості (Фурман А., 2021б). Цілевизначальним орієнтиром цього стала докорінна реорганізація на циклічно-вчинкових засадах етапів історичного становлення методологічної концепції свідомості у рамках теорії діяльності та СМД-методології (див. Система..., т. 4, с. 5122) як відомої вітчизняної філософської течії другої половини ХХ ст. (Г.П. Щедровицький і його школа). Процес оновлення принципів і нормативів СМД-підходу до розуміння категорії і механізму свідомості став можливим завдяки метатеоретичному настановленню у її витлумаченні як атрибутивного інваріанту-способу людської буттєвості у взаємопроникненні та єдності її таких модальностей, як ноуменальне і феноменальне, трансцендентне та іманентне, непізнаване і пізнаване, безмовне й мовленнєве, неозначене (непоіменоване) й означене (назване). Для вирішення цього надзавдання здійснено три кроки пошукування, що виявляють як авторське бачення проблемного контексту філософського методологування у роботі зі свідомістю та основних модусів її розуміннєвого осягнення (свідомість-феномен, свідомість-ноумен, свідомість-категорія, свідомий досвід, свідомість-буття) у форматі інтегральних напрямів розвитку філософії (онтологія, метафізика, феноменологія, поліметодологія), так і принципи, умови та особливості системомиследіяльнісних уявлень про свідомість як про концептуальний засіб методологічної роботи та інтелектуальний базис і водночас ресурс колективної та індивідуальної миследіяльності.

Передусім, відштовхуючись від аргументованого розрізнення двох дослідницьких стратегій пізнання-конструювання реальності (науково-природничої і метафізичної), що формують сутнісно різні онтологічні картини свідомості, висновується про екстенсивність і навіть тупиковість першої та евристичність і продуктивність другої. Остання вимагає не лише критичнорефлексивного задіяння наявного обширу філософських знань, а й здійснення компетентного філософського методологування на шляху створення метатеорії свідомости. Власне така робота, в межах окресленого кола мети й завдань, і здійснена у форматі вказаного дослідження: за принципом квінтетності виокремлено оптимальне число модусі в розуміння свідомости, де кожен з них підданий метаопису за визначенням, сутнісними ознаками і функційними характеристиками, та побудована п'ятерна мислесхема, що у постнекласичному стилі взаємоузгоджує ці розуміннєві модуси.

У головній частині змістового метарозгляду піднятої методологічної проблематики доведено, що культурні здобутки СМД-методології в осмисленні ресурсного потенціалу людської свідомости є унікальними, по-перше, зважаючи на відхід її представників од науково-предметного розгляду феномену свідомості, а зреалізування суто методологічного підходу, по-друге, враховуючи особливості обстоюваного ними способу використання категорії свідомости, а саме як концептуального засобу, мислеінструментально. Так, є всі підстави стверджувати, що Г.П. Щедровицьким і його гуртківцями здійснено повновагомий учинок колективної миследіяльності, зокрема й у спільній розуміннєвій роботі зі сферою свідомості, яка реконструйована нами за етапами канонічного мислевчинення:

ситуаційний етап - концептуальне і категорійне опрацювання проблеми свідомості здійснено на досягненнях логіки, а пізніше методології, з їх основним предметом - мисленням і настановленням на створення його змістово-генетичної теорії засобами діяльнісного підходу;

мотиваційний - свідомість, відштовхуючись від узагальнень культурно-історичної теорії розвитку вищих психічних функцій Л.С. Виготського, була осмислена як інтелектуальний засіб окультурення і соціалізації особи через опанування нею знаками як знаряддям визначального впливу інтерсуб'єктної співдіяльності з навколишніми на противагу другорядному значенню знань, функціоналів свідомості;

діяльний - широке знаково-інструментальне використання концепту і категорії свідомості в колективній та індивідуальній миследіяльності, щонайперше у таких поняттєвих зорганізованостях, як «табло свідомості» (потік образів свідомості, що інтенціюються як на упредметнених діях, так і на знаннях), «механізми свідомості» (породжують мислення в чуттєвій формі як плин образів або об'єктивних узмістовлень, або знакової форми), «чиста свідомість» (спонтанна, беззмістовна, безструктурна, самопричинна - незалежна від досвіду чуттєвого сприймання, від дії будь-якої емпірії), «організована свідомість» (ритмічно збалансована у функціонуванні, наповнена психокультурними утвореннями, хоча й не тривка, плинна, вимагає неабияких внутрішніх (мотиваційних, інтелектуальних, вольових тощо) зусиль особи для свого утримання, згармонування всього наявного матеріалу, що потрапив до її сферного життєпотоку, при цьому чиста свідомість, організуючись, втрачає свою спонтанність, уневільнюється;

післядіяльний - обґрунтування рефлексивності як одного з головних визначників ефективності кооперації кількох актів діяльності й одночасно зрілості та досконалості свідомости; на рефлексію покладається відповідальність за організацію свідомости, котра, проте є допоміжною, тоді як діяльність сама структурно задає дійсність рефлексії; тільки в рефлексивно збагаченому, мислекомунікаційному оргпросторі методологічних семінарів і сесій, оргдіяльнісних та організаційно-вчинкових ігор функціонали свідомості знаходять свій знаково-семантичний прихисток, свідоцький осідок (передусім у текстах, формулах, схемах, моделях, рисунках).

Шостий концентр - авторський твір з обґрунтування категорійної матриці вітакультурної методології

Завершальний, сутнісно вершинний, концентр передового краю розвитку філософськи зорієнтованої вітакультурної методології становить уперше презентована нами категорійна матриця цього найбільш перспективного дисциплінарного напряму пізнавальної творчості й одночасно найпродуктивнішого, евристичного, хоча й мало освоєного, материка чи сегмента інтелектуального практикування людства (Вітакультурна..., 2019). Сутнісно мовиться про вирішальний крок уперед - про вчинково-рефлексивне конструювання нового методологічного знання, а саме про авторське обґрунтування світу методології і сфери методологування у їх синергійному взаємопроникненні та діалектичному взаємодоповненні як учення-теорії і як свободи-практики в саморефлексивно вивіреному, еталонно окультуреному вигляді - у формі категорійної матриці (Фурман А., 20236).

Ідея і перший узірець категорійної матриці отриманий нами в 2001 році при міждисциплінарному дослідженні української ментальности у сферному контексті розвитку національної культури, дещо пізніше, в 2008 і 2016 роках, цей різновид матриці аргументовано як один з найважливіших і найдосконаліших інструментів миследіяльності та професійного методологування, й нарешті у 2019, при висвітленні категорійного ладу теоретичної психології, обґрунтовано названі матриці у філософії та соціогуманітарних науках як етапи еволюції раціонального знання, а також розкриті структура, функції та композиційні особливості такої матриці як складного знаряддя рефлексивного мислевчинення (Фурман А., 2020). Крім того, окремі методологічні семінари наукової школи (№ 20 - 26.09.2006; № 41 - 04.03.2011; № 53 - 31.01.2012; № 94 - 03.02.2020) були присвячені презентації авторських матриць та обговоренню принципів і нормативів їх створення, оптимізації архітектоніки та комплексної експертизи у філософії і соціогуманітаристиці.

Загалом методологія творення категорійних матриць розроблена нами досить детально (див. Фурман А., 2020). У нашому випадку її квінтесенцію становить цілеспрямоване зреалізування циклічно-вчинкової оргсхеми створення категорійної матриці вітакультурної методології як канону філософської методології, що фокусується у чотирьох взаємозумовлених засадничих ракурсах-етапах розгортання пізнавально-конструювальної творчості:

а) у рамках культурно вагомих здобутків методологічно зорієнтованих філософських шкіл і систем Новоєвропейського часу, постання і розвою системомиследіяльнісної методології і філософії науки у другій половині ХХ на початку ХХІ століття (ситуаційна складова);

б) у форматі авторського визначення методології як «самобутнього організму творення загостреного почуття свідомості у його джерельному осередді чистого мислення і водночас як самоекзистенційної сфери напруженого - проблемно-діалогічного, конфліктно-комунікаційного - життя людської свідомости на межі іманентного і трансцендентного у її канонічних рефлексивних формах - філософського і наукового методологування» (Фурман А., 2023а, с. 209) та у створенні вітакультурної методології і концепції професійного методологування (мотиваційна складова);

в) у логічно і категорійно аргументованому наборі взаємозалежних умов, закономірностей, процедур і характеристик здійснення типологічного підходу як точного, досконалого й воднораз багатомодульного і поліфункціонального інструменту компетентної методологічної роботи, що й уможливив у результативному підсумку створення категорійної матриці самобутнього всесвіту методології (діяльна складова);

г) у взаємодоповненні рефлексивного методологування (власне метаметодологування) і категорійного аналізу та термінологічного конфігурування, коли інтелектуальному опрацюванню підлягали як наявні поняттєві і категорійні засоби сучасної методології, так і авторська новостворена модель вітакультурної методології, що сутнісно постає як окремий - самобутній, вітасвідомісний, культуротворчий - світ форм, методів, норм, засобів та інструментів мислення, діяльності, мислевчинення, професійного методологування у восьми категорійних координатах, організованих за дедуктивним принципом: «буття - свідомість», «світ - людина», «культура - життя», «філософія - соціальний досвід», «наука - мистецтво», «теорія - практика», «мислення - діяльність», «думання (думка) - вчинення (вчинок)».

Окремо зауважимо, що методологічна оптика типологічного творення зазначеного напряму категорійного ладу авторськи сконструйована за принципами, канонами і нормативами постнекласичної наукової раціональності та у вигляді п'ятимодульного набору лінз-інструментів рефлексивного мислевчинення від відносно простих до найскладніших на таких рівнях: