Основи політології

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет кораблебудування

імені адмірала Макарова

Політологія

методичні вказівки для студентів

О. В. Бобіна, І. В. Шаповалова, М. О. Федоренко, О. С. Сонечко, А. В. Ткаченко

Миколаїв НУК 2016



УДК 005.915 (076)

ББК 65.050я73

П 18

Укладачі:

О. В. Бобіна, канд. іст. наук, доцент;

І. В. Шаповалова, канд. філос. наук, доцент;

М. О. Федоренко, канд. іст. наук, доцент;

О. С. Сонечко, викладач;

А. В. Ткаченко, викладач

Рецензент О. П. Гурченков, канд. екон. наук, професор

Бобіна О. В.

П 18Політологія : методичні вказівки для студентів / О. В. Бобіна, І. В. Шаповалова, М. О. Федоренко, О. С. Сонечко, А. В. Ткаченко. - Миколаїв : НУК, 2016. - 179 c.

Методичні вказівки у концентрованій формі містять відповіді на основні питання, пов'язані з організацією та методикою проведення курсової роботи студентів: вибір теми, визначення об'єкту та предмету дослідження, оформлення результатів.

© Бобіна О. В., 2016

© Національний університет кораблебудування

імені адмірала Макарова, 2014

політологія правовий громадянський влада



Зміст

Лекція № 1. Предмет, методи та функції політології

Лекція № 2. Історія розвитку світової політичної думки

Лекція № 3. Політика і влада

Лекція № 4. Політичний режим влади та його різновиди

Лекція № 5. Держава в політичній системі суспільства

Лекція № 6. Правова держава і громадянське суспільство

Лекція № 7. Вибори і виборчі системи

Лекція № 8. Політичні партії та партійні системи1

Лекція № 9. Людина і політика

Лекція № 10. Політичні еліти та політичне лідерство

Лекція № 11. Політична культура

Література



Лекція № 1. Предмет, методи та функції політології

Виникнення політології як науки. Предмет і об'єкт політології.

Зв'язок політології з іншими соціально-гуманітарними дисциплінами.

Методи та функції політології.

1. Виникнення політології як науки. Предмет і об'єкт політології

Політологія значною мірою молода наука. Науковий статус закріплюється за нею в 50-х роках XX ст. Але сам процес формування політології, як науки, починається з XIX ст. Це пов'язано з остаточним переходом європейських та північноамериканських суспільств від феодалізму до капіталізму. Вказаний процес потягнув за собою глобальні зміни в економічній та соціально-політичній сфері людської життєдіяльності. Розвиток промислового виробництва, освіти, науки та техніки кардинально змінили людське життя. Механізм вказаних трансформацій можна пояснити наступним чином.

В економічної сфері сільське господарство, як основа феодальної економіки, відступає на другій план. Основою економіки капіталізму стає промислове виробництво. Вказана економічна передумова автоматично потягнула за собою зміни в соціальній структурі капіталістичних суспільств. Якщо при феодалізмі, основними соціальними верствами були феодали і залежні від них селяни, то при капіталізмі соціальну структуру очолюють самі капіталісти (підприємці - власники засобів виробництва) і наймані працівники ? робочі (які отримали в ХІХ ст. назву - пролетарії). Враховуючи той факт, що промислове виробництво засноване на використанні складних машин та механізмів, власники засобів виробництва, об'єктивно, зацікавлені в наданні освіти своїм робітникам. Не тому, що капіталісту притаманна філантропія, а тому що йому потрібна кваліфікована робоча сила, яка здатна приносити прибуток (техніка в руках дикуна груда металобрухту). Крім того, надприбутки приносить не тільки експлуатація, але і нові технології, які може надати лише наука. Таким чином, в ХІХ столітті починається бурхливий розвиток освіти і науки, відбувається науково-технічна революція. Широке коло соціальних верств набуває можливості отримувати освіту, начальну, середню та вищу. Завдяки чому починає змінюватися світогляд, як окремої людини, так і суспільства загалом. Людина вже відчуває, що вона не раб, не другосортна істота, а особистість, унікальна і неповторна. Водночас рівна всім іншим особистостям, не зважаючи на майновий та соціальний стан (я людина, а людина звучить гордо). Більш того, требо нагадати, що буржуазні революції проходили під гаслами свободи, рівності і братерства. Як наслідок, нижчі соціальні верстви розпочинають вимагати для себе рівних соціальних, економічних і політичних прав. Правлячі верстви відмовляються йти їм на зустріч, в наслідок чого, починають виникати соціально-політичні конфлікти. Глухе незадоволення поступово переростає в активні дії: пікети, демонстрації, страйки, і, найвищу форму соціально-політичного конфлікту - революцію. В ХІХ ст. Європу і Північну Америку лихоманить від революцій в Австро-Угорщині, Німеччині, Франції, потужного робітничого руху в Великій Британії і Сполучених Штатах, революційного терору в Російській імперії. Але революції приносять з собою людські жертви, руїну, різке падіння рівня життя. Тому, заради запобігання соціально-політичній та економічній катастрофі, правлячі кола змушені були йти на компроміс, який виразився в наданні загального виборчого права широким верствам населення, які розпочинають приймати безпосередню участь в політичному житті своїх держав, завдяки участі в виборах представницьких органів влади. Як наслідок процесів, що відбулись в другій половині XIX ст., виникла об'єктивна потреба в окремій науці, яка б зробила об'єктом дослідження політичну сферу життєдіяльності людини та суспільства, з метою виявлення загальних законів та закономірностей розвитку політичних процесів і систем, тощо. А також з метою виявлення на ранній стадії різного роду політичних конфліктів, прогнозування можливих шляхів їх розвитку та рекомендацій щодо подолання або мінімізації негативних наслідків цих процесів. Крім того, заради розробки різного роду методик, за допомогою яких стало б можливо впливати на політичну свідомість суспільства, особливо під час виборів.

Таким чином, вже в другій половині XIX ст. політологія починає набувати своїх сучасних рис. Особливо швидко процес формування політології як науки відбувається в Франції і Сполучених Штатах Америки. Що було зумовлено формою державного правління вказаних держав. США і Франція на той час були єдиними республіками (не враховуючи Швейцарську конфедерацію) в світі. Всі три гілки влади (законодавча, судова і виконавча) у вказаних державах обирались за допомогою виборів. Саме тому, в них більшою мірою відчувалась гостра суспільна потреба в політичній науці. Під час викладання предмета в коледжах і університетах США починається становлення політології як самостійної академічної дисципліни. Так в 1857 р., в Колумбійському коледжі утворюється кафедра історії і політичної науки. В 1880 р. в тому ж коледжі виникає перша школа політичної науки. В 1903 р. утворюється Американська асоціація політичних наук, яка поєднала політологічні наукові та навчальні інститути.

В цей же час і в Європі починається перетворення політології в самостійну наукову та учбову дисципліну. Важливий внесок в її розробку внесли таки відомі вчені, як М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето, ін. Вже в 1896 р., один з видатних європейських політологів і соціологів, італієць Гаетано Моска, дає своїй праці, яка стала класичною, назву «Елементи політичної науки».

На початку XX ст. процес відокремлення політології в самостійну академічну дисципліну в цілому закінчився. Особливо інтенсивно розвиток політології за кордоном розпочинається після Другої світової війни. В 1949 р., під егідою ЮНЕСКО, було утворено Міжнародну асоціацію політичної науки, яка є діючою і в наш час. Її утворення пояснюється посиленням значення політики як фактора суспільного життя. В той же час утворення асоціації сприяло активізації політичних досліджень.

Сьогодні політологія, поруч з соціологією та психологією, займає провідне місце в американському і європейському суспільствознавстві. За кількістю досліджень та публікацій вона посідає перше місце серед суспільствознавчих дисциплін. Політологію викладають практично у всіх вишах за кордоном.

Існує декілька підходів до визначення предмету політології. В американській енциклопедії політологія визначається як наука, що вивчає характер та функції держави і уряду, завдяки яким відбувається реалізація влади в суспільстві. Російські політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги політології находяться проблеми природи, сутності, змісту та механізму реалізації політичної влади. Також велику кількість прибічників одержав системний підхід до розуміння політології. Він полягає в дослідженні тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності та реалізації політичної влади.

В цілому, на сьогодні, науковці нараховують понад 500 визначень політології як науки. Тому, кажучи про її предмет, можна використовувати наступне формулювання.

Політологія - наука, яка вивчає політику, політичні процеси і політичні системи.

Об'єктом політологічного дослідження є політична сфера життєдіяльності людини та суспільства.

2. Зв'язок політології з іншими соціально-гуманітарними дисциплінами

Єдністю і цілісністю матеріального та духовного світу обумовлена єдність всіх наук. Особливо тісний взаємозв'язок існує між гуманітарними (суспільними) науками, які вивчають суспільство, людину, людські стосунки, створені людиною інститути та установи, особисту, групову, суспільну свідомість і поведінку. Проблеми суспільства, суспільних відносин, гідності, прав і свобод людини не можуть бути монополією однієї галузі наукового знання. Всі гуманітарні науки так або інакше вивчають різні аспекти політичного життя людини і суспільства. Цим обумовлений зв'язок політології з філософією, історією, соціологією, економічними, юридичними та іншими науками.

Політологія і соціологія. Вони так тісно взаємодіють, що іноді утворюють своєрідну науку - політичну соціологію. За своїм віком соціологія не набагато старша за політологію. Вона досліджує проблеми управління соціальним життям і функціонування соціальних систем, вивчає закономірність людської поведінки та її мотивацію. Спираючись на досягнення соціології, на конкретні соціологічні дослідження, політична наука має можливість успішно вирішувати проблеми ефективності функціонування політичних інститутів, діяльність політичних лідерів та ін. Не можливо пізнати процеси політичного життя суспільства, не знаючи що являє собою суспільство, яка його структура і закономірність розвитку.

Політологія і правознавство. Глибинний зв'язок політології з правознавством не викликає сумніву.

Політологія взаємопов'язана не із усіма галузями правознавчої науки, а головним чином з наукою конституційного та адміністративного права. Насамперед політологи використовують аналіз конституційно-правових норм, визначаючих порядок утворення, компетенцію, структуру, функції органів і установ держави. Наприклад, політолог не має можливості вивчати роботу парламенту будь-якої країни, не аналізуючи норм, які визначають процедуру (регламент) парламентської діяльності. Але, якщо юрист розглядаючи питання про парламентські фракції, обмежується вивченням правил їх утворення, то політолог, крім цього, буде цікавитися тим, з депутатів яких партій формуються в парламенті найбільші фракції, яким є в парламенті співвідношення політичних сіл, і як вони відображають співвідношення політичних сил в суспільстві.

Тісний зв'язок характерний для політології і філософії. Філософія, будучи загальнометодологічною основою кожної науки, розглядає і найбільш загальні питання політики. Політична філософія здійснює світоглядне осмислення політики та її природи. Виявляє універсальні закони і принципи у взаємостосунках суспільства, держави та особистості. Розробляє теорію пізнання політики. Філософське обґрунтування політики використовується політологією для визначення методології і світоглядного напряму аналізу політичних явищ і процесів. Важливе значення для політології мають ті розділи філософського знання, які стосуються людини, проблем цінностей, зокрема, етики і естетики. Норми і зразки поведінки, що ними розробляються, стають суттєвим фактором, який впливає на політику.

Економічна наука, яка вивчає процеси виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ, цікавить політологів з точки зору того, як взаємодіє економіка і політика, яким чином формуються економічні, а так само і політичні інтереси великих соціальних верств. Економічна наука надає матеріал про економічні коріння політичних явищ, про конкретну економічну політику. Не випадково, що великий розділ економічної науки отримала назву політичної економії. В свою чергу, політологія надає наукове обґрунтування принципів розробки та реалізації економічної політики, державного регулювання економічних процесів.

Багато спільного існує між політологією і політичною історією, яка досліджує процеси розвитку політичного життя суспільства, становлення державних інститутів, політичних партій, суспільних рухів. Історія надає політологу широкий фактичний матеріал про виникнення і розвиток політичних систем, узагальнює політичний досвід минулого. Все це необхідно для аналізу сучасних політичних процесів та політичного прогнозування. В свою чергу, політична наука розробляє теоретико-методологічну базу історичних досліджень, надає їм певний світоглядний напрям.

Також очевидним є зв'язок політології з психологією. Знання психології допомагає розкрити суб'єктивні механізми політичної поведінки індивідів і груп, впливи переконань, ціннісних орієнтацій та установок людей на їх поведінку, психологічні особливості політичних лідерів. Стилі політичного керівництва також мають важливе значення в політиці. На межі політології та психології отримує свій розвиток самостійна наукова дисципліна - політична психологія.

3. Методи та функції політології

Як будь-яка інша наука, політологія має власні методи та функції. До них належать:

1. Нормативно-ціннісний метод полягає в з'ясуванні значення політичних явищ для суспільства та особистості, їх оцінку з точки зору спільного блага, справедливості, свободи, поваги до людської гідності та інших цінностей. Зазначений підхід орієнтується на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення.

2. На відміну від нормативного, функціональний метод потребує вивчення залежності між політичними явищами, які виявляються в досвіді, наприклад: взаємозв'язок рівня економічного розвитку і політичного устрою, ступеню урбанізації населення і його політичної активності, виборчої системи і кількості політичних партій і т. д.

3. Структурно-функціональний аналіз полягає в дослідженні політики як певної цілісності, системи, яка має складну структуру, кожен елемент якої має певне призначення і виконує специфічні функції (ролі), які направлені на задоволення певних потреб системи.

4. Інституціональний метод робить акцент на функціях і діяльності політичних інститутів (держави, політичних партій, суспільних рухів та організацій).

5. Психологічний метод також потребує враховувати в політичних дослідженнях реальну природу людини, її родові якості, соціальне оточення та особливості індивідуального розвитку. Психологічний метод орієнтовано на вивчення об'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, а також типових механізмів психологічних мотивацій.

6. Історичний метод звертає увагу на політичні явища в часі і просторі, як відбуваються зміни політичних інститутів. Він потребує хронологічної фіксації політичних подій і фактів, їх дослідження в часовому розвитку, дослідження зв'язку минулого, сучасного та майбутнього.

7. Соціологічний метод полягає в з'ясуванні залежності політики від суспільства, виявленні соціальної зумовленості політичних явищ, в тому числі вплив на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури тощо.

8. Біхевіористський метод акцентує увагу на поведінку людини в сфері політики. Кредо біхевіоризму: політологія повинна досліджувати безпосередньо політичну поведінку людей (вербальну, словесну і практичну, свідому і мотивовану підсвідомістю) за допомогою строго наукових, емпіричних методів.

9. Системний метод робить акцент на цілісності політики і характері її взаємовідношень з навколишнім середовищем. Сутність цього метода полягає в розгляді політики як єдиного складного, саморегульованого механізму, який находиться в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через «вхід» (сприймаючий вимоги громадян, їх підтримку або не ухвалу) та «вихід» (політичні рішення, що були прийняті і дії) системи. Політичній системі належить верховна влада в суспільстві. Вона прагне до самозбереження і виконує дві важливі функції: 1) розподіл цінностей та ресурсів; 2) забезпечення прийняття громадянами розподільчих рішень (щодо такого розподілу) як загальнообов'язкових.

10. Критично-діалектичний метод орієнтований на критичний аналіз політики, виявлення її внутрішніх суперечок, конфліктів як джерела її саморозвитку, рушійної сили всіляких політичних змін.

11. Порівняльний (компаративістський) метод полягає в порівнянні однотипних політичних явищ, наприклад: політичних систем, партій, різних засобів реалізації одних та тих же політичних функцій і т. п., з метою виявлення їх спільних рис та специфіки, знаходження найбільш ефективних форм політичної організації або оптимальних шляхів рішення практичних задач.

Політологія виконує дві групи громадських функції:

1) службові (обслуговування політичної практики), серед яких:

а) нормативна функція - визначення норм політичної діяльності установ, політичних процедур, виборів;

б) планування політичних процесів;

в) прогнозування очікуваних подій з метою запобігання їх негативних наслідків;

г) організаційна функція - розробка рекомендації для ведення переговорів, для діяльності політичних партій, політичних установ;

2) пізнавальні та критичні:

а) теоретичний аналіз політичних ідей, теорій, практичної діяльності, який дозволяє надати оцінку політичному лідеру, партії, державі не на побутовому, а на науковому рівні;

б) критична перевірка політичних ідей та дій;

в) побудова теорії будь-якого процесу, що дозволяє передбачати його розвиток;

г) світоглядна - допомагає пізнавати навколишню дійсність.

Запитання і завдання

Що вивчає політологія? Дайте визначення політології як науки.

Визначить передумови появи політології як самостійної науки.

Назвіть основні етапи розвитку політології.

Якими методами користується політологія при вивченні свого предмету?

Які функції виконує політологія?

У чому полягає суть взаємодії політології з іншими суспільствознавчими науками.

Тестові завдання

1.Дайте визначення: політологія - це…

а) наука про політику;

б) наука, що вивчає політичну систему;

в) наука, що вивчає політичні процеси;

г) всі відповіді є вірними.

2. Що є об'єктом політології:

а) політична сфера суспільного життя;

б) суспільство;

в) владні відносини;

г) життя суспільства.

3. Де і коли була створена перша в світі кафедра політичної науки:

а) 1838 р., Сорбонна, Франція;

б) 1857 р., Колумбійський університет, США;

в) 340 р. до н. е., Академія Платона, Греція;

г) 1948 р., Оксфорд, Велика Британія.

4. Вкажіть основні методи політології:

а) нормативно-ціннісний та інституціональний;

б) структурно-функціональний;

в) психологічний;

г) всі вищезазначені.

5. Що з нижчезазначеного є функцією політології:

а) нормативна;

б) світоглядна;

в) прогностична;

г) світоглядна;

д) харизматична.

6. З якою дисципліною політологія не має зв'язку:

а) соціологія;

б) політична історія;

в) філософія;

г) валеологія.



Лекція № 2. Історія розвитку світової політичної думки

Особливості релігійно-міфологічних ідей Стародавнього світу.

Політична думка античності.

Релігійно-політичні концепції Середньовіччя.

Політичні вчення Нового часу.

Розвиток політичних ідей та концепцій в ХІХ ? ХХІ ст.

Політологія у статусі самостійної суспільствознавчої науки виникла порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції та теорії формувалися протягом багатьох століть. Без знання історії політичної думки неможливо зрозуміти сучасні політичні процеси і явища.

1. Особливості релігійно-міфологічних ідей Стародавнього світу

Історія цивілізацій Стародавнього Сходу ( Стародавнього Єгипту, Вавилону, Індії і Китаю) зберегла фрагментарні уявлення про суспільно-політичний устрій, мистецтво правління. Політичні ідеї того часу мали спільний релігійно-міфологічний характер і виходили із тези про божественний характер влади і положення про те, що держава є складовою світового космічного порядку. Роздуми про устрій суспільства і держави, мали характер настанов для повсякденного життя, які переважно зосереджували увагу на обов'язках підданих перед правителем.

Вже в ХI ? VIII ст. до н. е. спостерігається тенденція відходу від первісного релігійно-міфологічного світогляду до більш раціоналістичних поглядів на суспільство і державу.

Одним з найбільш впливових політичних вчень Стародавнього Китаю було конфуціанство. Конфуцій ( Кун Фу-Цзи, 551-479 рр. до н. е.) був одним із засновників філософської і політичної думки Китаю.

Його політичні ідеї виходили із того, що ідеальне правління державою повинне спиратися на моральні принципи. Він розвиває патріархально-патерналіську концепцію розуміння держави. У відповідності до цієї концепції держава - це велика сім'я, де правитель - суворий, але високо моральний і справедливий батько, а піддані - слухняні діти. Державні відносини виступають продовженням сімейних відносин. Ключ до управління народом в силі морального прикладу «благородних мужів» (правителів) своїм підданим.

Протилежні думки щодо системи організації державної влади були запропоновані представниками іншої філософської школи Стародавнього Китаю, яка домінувала у середині ІV в. до н. е. - школи легістів. Одним із засновників цієї школи був Шан Ян. Їх вчення відображало процес раціоналізації політичних ідей в Стародавньому Китаї.

Легісти виступали за сильну централізовану державу з численним бюрократичним апаратом, спроможним контролювати всі сфери життя людей. Мудрого правителя на чолі держави, який постійно піклується про свій народ і, чесноти якого прославляли конфуціанці, легісти замінили на деспота. Він керує за допомогою суворих законів, які встановлювали державну монополію у ряді галузей економіки, а також передбачали суворі покарання, кругову поруку, систему доносів. Така авторитарна держава повинна чітко регламентувати та всебічно контролювати всі аспекти життя громадян, навіть їх настрої. Для легістів державне правління - це постійна війна між правителями і підданими.

2. Політична думка античності

Антична цивілізація, її культура, мистецтво, наука заклали підґрунтя сучасної європейської цивілізації. Розвиток політичної філософії античності вважається вершиною політичної думки Стародавнього світу. Політичні ідеї в Стародавній Греції набувають форму теорій, ознаки цілісності та системності. Цьому сприяв ряд об'єктивних чинників. Суспільний поділ праці обумовив не тільки зростання її продуктивності, класовий поділ суспільства на рабів і рабовласників, але і створило можливості певній верстві людей, яку було звільнено від господарчої діяльності, займатися винятково розумовою діяльністю, створенням різних теорій суспільного устрою. Крім того, активний розвиток політичних теорій був запитаний самим полісом - унікальною формою організації політичного життя.

Поліс - це місто - держава з нечисленним населенням та приналежною до міста сільською місцевістю. В такій державі політична діяльність була правом і обов'язком всіх вільних громадян, які у формі голосування у народному зібранні приймали участь у вирішенні державних справ.

Одним із найбільш відомих мислителів античності був Платон (427?347 рр. до н. е.). Свої політичні ідеї він виклав в роботах «Держава», «Політик», «Закони». Суспільство Платон розумів як відображення вічних ідей, які існують незалежно від людей та оточуючої їх дійсності. Найбільш важливою і безпосередньою формою існування суспільства є держава. Філософ намагався створити картину ідеальних суспільств і держави.

В роботі «Держава» він намалював образ ідеального суспільства, яке складається із трьох класів: правителів - філософів, воїнів - сторожів, ремісників і селян. Ієрархія цих класів заснована на їх відповідності трьом частинам душі. Розумній - філософи - правителі, які є мудрими і здійснюють справедливе правління; афективній частині души - воїни, сильні та дисципліновані, які захищають державу від народних повстань усередині і від нападу ззовні; жаданій частині душі - ремісники , селяни, торговці, які створюють матеріальні засоби існування суспільства. Перші два класи позбавлені приватної власності та сім'ї. В такій державі існує спільність жінок та державне вихання дітей.

Ідеальна держава регламентує все життя громадян, включаючи питання укладання шлюбу та народження дітей. Справжня чеснота - істинне знання - можлива тільки в такій ідеальній державі. Найкращою формою державного правління він вважав аристократію - правління мудрих філософів. Саме аристократія забезпечує прихід у владу найкращих та благородних представників суспільства. Інші чотири форми правління - тимократія ( правління військової знаті), олігархія ( правління багатих), демократія, тиранія - є недосконалими. Важливо зазначити, що Платон першим вказав на взаємозв'язок політики, держави і соціальних змін ( поділ праці, поява класів, нерівність людей).

Учнем Платона був філософ Аристотель (384?322 рр. до н. е.), який заклав основи політичної науки як самостійної науки. Його вчення більш реалістичне, ніж вчення Платона, оскільки він узагальнив практичний досвід функціонування 158 грецьких міст - полісів. Перу філософа належать такі політичні твори як «Політика», «Афінська політика», «Етика», «Риторика».

Аристотель заперечував можливість існування ідеальної держави, тому що, на його думку, держава - це результат природного розвитку, а не божественного провидіння. Філософ вважав поліс (місто - державу) вищою формою спілкування людей, відображенням сутності людини як «політичної тварини», в якій закладено інстинктивне стремління до спільного проживання. Формами такого існування виступають сім'я, громада, держава. Головна ціль держави - це досягнення «кращого життя», загального блага для всіх громадян.

Аристотель заперечує ту тоталітарну модель держави, яку запропонував Платон. В його державі існує приватна власність та моногамна сім'я у всіх вільних громадян. На думку Аристотеля, держава - це втілення справедливості, закону, сфера виразу загального інтересу громадян. Але не всі існуючі форми держави спроможні справедливо розподіляти блага у суспільстві. У відповідності до цієї ознаки Аристотель виділяє дві групи форм державного правління. До правильних, справедливих він відніс: монархію, аристократію і політію (найкращу). Неправильні форми правління: тиранія, олігархія, охлократія (крайня демократія) - слугують лише власним інтересам правителів, а не народу. Найкраща форма правління є політія, вона забезпечувала правління більшості, яка відповідає майновому і освітньому цензу. Політія виступає конкретною формою втілення ідеї про змішаний режим, з найкращими рисами аристократії (чесноти правителів), олігархії (багатство), демократії (свобода). Сучасною мовою ми можемо визначити це правлення, як владу середнього класу.

На найбільшу увагу, серед римських мислителів, заслуговують ідеї державного діяча і філософа Марка Тулія Цицерона (106?43 рр. до н. е.). В роботах «Про державу», «Про закони» він сформулював основні механізми вдосконалення римської держави.

Цицерон визначав державу як здобуток народу. Держава як «поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою узгодженням у питаннях права та спільністю інтересів». Їх узгодження засноване на притаманних людській природі рисах - розумі і справедливості, які складають природне право, вищий, істинний закон.

Виникнення держави він виводить із вродженої потреби людей жити разом. Цицерон визначає важливість сім'ї як первинного осередку суспільства, з якого і відбувається розвиток держави. Цицерон також відтворює положення стоїків про споконвічний зв'язок держави і власності.

Особливий інтерес становить закладений Цицероном правовий принцип у взаємовідносинах керуючих і підлеглих: «Під дію закону повинні підпадати всі, а не тільки деякі, обрані громадяни». Тим самим він заклав основи теорії правової держави.

Найкращою формою державного устрою Цицерон визнавав «змішану» форму держави. Вона поєднує переваги царської влади (турбота монарха про підданих), аристократії (мудрість правителів),і демократії (свобода народу).

3.Релігійно-політичні концепції Середньовіччя

Епохою середніх віків умовно називають період між Стародавнім світом і Новим часом. Його прийнято датувати від розпаду Західної Римської імперії (476 р. н. е.) до XIV ст. Час з XV ст. і до середини XVII ст. отримало назву епохи Відродження і Реформації. Цей період відносять або до пізнього середньовіччя, або до початку Нового часу.

У часи середньовіччя панував переважно релігійний світогляд, носієм якого виступала християнська церква. Цей світогляд виходив з того, що все існуюче виникло по волі Бога. Всі зміни в суспільстві викликаються Богом для того, щоб покарати або винагородити людей. У роботі «Про град Божий» один з найбільш відомих мислителів середньовіччя, Аврелій Августин (354?430 рр.), виклав основи християнської політичної доктрини. Праця була написана для пояснення з позицій християнства історичної події - взяття Риму готами в 410 році. На думку Августина, священне місто було загарбане тому, що було «градом диявола». Всю історію людства Августин уявляв як боротьбу між «градом Божим» і «градом земним». «Град Божий» складали праведники та янголи, вищим виразом чого є церква. «Град земний» складався із грішників і дияволів. Єдиний шлях до спасіння людини це - залучення до Бога та християнської чесноти.

Не менш авторитетним богословом був Фома (Томас) Аквінський (1225?1274 рр.). Його трактати «Сума теології», «Про правління володарів». Він виходив із того, що державна влада походить від Бога і тому повинна підпорядковуватися духовній владі. Таке положення пов'язане із намаганням теологів середньовіччя обґрунтувати верховенство духовної влади ( носій - церква) над світською (носії - монарх і феодали).

Державу Аквінський розглядав як частину універсального порядку, творцем та верховним правителем, якого є Бог. Державна влада забезпечує збереження суспільної злагоди і громадянського миру. Незважаючи на божественний характер влади, її отримання і використання залежить від людей. Найкращою формою правління вважав монархію. Виступи проти влади монарха визнавалися Аквінатом як смертний гріх та розглядалися як виступи проти Бога. Світська влада повинна відповідати християнським заповідям і не пригнічувати свій народ. У випадку нестерпної деспотичної влади тирана припускав навіть його вбивство народом.

Новий підхід до розуміння держави заклав видатний державний діяч і політичний філософ епохи Відродження італієць Ніколо Макіавеллі (1469?1527) . Його також вважають фундатором політичної науки, тому що він першим сформулював предмет і метод політології. Праці «Володар», «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції». Макіавеллі здобув досвід державного управління, коли працював секретарем уряду Італійської республіки (Ради десятьох) і спостерігав політику із середини. Безпосередня участь в політичному житті забезпечила йому розуміння того, що без політичних знань не можливе ефективне управління державою, а політична наука слугує вирішенню суспільно важливих задач. Його внесок в політичну науку полягає у наступному.

По-перше, Макіавеллі обґрунтував самостійність політичної сфери, її відносну незалежність від економіки, релігії, моралі, культури. Він вважав, що політика має власну логіку, яка визначає політичну владу. Що саме влада у всіх її проявах і формах виступає предметом політичної науки.

По-друге, він вивчав політику як соціальну реальність, а не як уявний, ідеальний світ. Політична наука, на думку Макіавеллі, повинна вивчати справжнє положення речей, безпосередньо спостерігаючи за фактами - поведінкою політичних лідерів, народних мас, їх взаємодією. Метод політичного реалізму, який він ввів у політологію, допоміг остаточно позбавитися впливу на неї релігійного світогляду.

В-третіх, Макіавеллі розрізняв поняття «суспільство» і «держава». Маркірував державу терміном «stato», він розглядав її як політичну форму організації суспільства. А форми держави мають тенденцію змінюватися у відповідності до реального стану суспільства. Макіавеллі сформулював концепцію циклічного розвитку державних форм, в основі якої лежить ідея коловороту добра і зла. Виділяючи шість форм держави, він розглядав три як «погані у всіх відношеннях» (тиранія, олігархія, охлократія) і три - «добрі самі по собі» (монархія, аристократія, демократія). Досягнувши межі досконалості, форма держави схиляється до упаду, переходячи у свою протилежність. Це відбувається тому, що природа не дозволяє речам перебувати у стані спокою. Монархія змінюється тиранією, тиранія - аристократією; аристократія - олігархією, на зміну останньої приходить демократія, яка, в свою чергу, перетворюється в охлократію (владу натовпу).

Найкращою формою держави Макіавеллі вважав змішану, тобто помірковану республіку, що поєднує переваги монархії (можливість об'єднати), аристократії (мудрість і правління кращих) і демократії (свобода і участь народу в управлінні державою).

В-четвертих, Макіавеллі відокремив політику від моралі. Пізніше політику, яка спирається на культ сили, жорстке маніпулювання, аморальність, назвали «макіавеллізмом». Політика, на думку Макіавеллі, не повинна спиратися на моральні цінності, а повинна виходити із принципу доцільності, відповідати досвіду, практиці, конкретній ситуації.

Політика підпорядкована досягненню певних цілей, які ставлять учасники політичних взаємодій. Тому ціль повинна співвідноситися з засобами, а засоби - з обставинами і результатами. Відповідно, принцип відносності, за Макіавеллі, вирішує проблему співвідношення цілей і засобів в політиці.

Українська політична думка часів Київської Русі (Х ? ХІІІ ст.) вперше була сформульована у творах видатних державних та церковних діячів, літописців. Найбільш відомими працями цього часу були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (1052); «Руська Правда» (ХІ ? ХІІ); «Повість минулих літ» (1113?1116) монахів-літописців Нестора і Сильвестра; «Повчання князя Володимира Мономаха», «Слово про Ігорів похід»(ХІІ ст.). Питання, які розглядалися в цих творах стосувалися питань виникнення державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади і церкви, влади і народу, місця Русі серед інших держав та інших проблем.

В часи пізнього середньовіччя українські землі входили до складу інших держав. Спершу Литви, де з'являються юридичні кодекси (Литовські статути 1529 р., 1566 р., 1588 р.), а потім - католицької Речі Посполитій. В ході міжрелігійної боротьби, яка віддзеркалювала соціальну боротьбу в умовах становлення капіталізму, отримала розвиток полемічна література. Х. Філалет, І. Вишенський (1545?1620), С. Орихівський (1513?1566), Ю. Дрогобич відстоювали ідеї справедливих законів, права підданих на захист від влади, соціальної рівності. В дусі Бодена Філалет вважав незаконними спроби церкви підпорядкувати світську владу. Орихівський аналізував проблеми організації королівської влади, її завдання з захисту підданих, розвитку науки, освіти. Ці ідеї були співзвучні європейським, хоча причини їх в Україні пояснювались пануванням польської католицької влади. Були в полемічній літературі й захисники унії католицизму та православ'я (П. Скарга).

4. Політичні вчення Нового часу

Політичні теорії Нового часу (XVI ? XIX ст.) були направлені на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи і громадянської рівності. Ці теорії відображали вимоги нового класу буржуазії, яка вела боротьбу проти феодальних порядків. Виходячи із принципів природного права, у відповідності до яких, кожна людина народжується з невід'ємним комплексом прав (право на життя, свободу, працю, участь у справах суспільства і держави), мислителі Нового часу намагалися довести неприродність і нерозумність існуючих в той період феодальних політичних порядків і інститутів. Висновки політичної філософії тієї епохи все більше набувають практичний характер, орієнтуючись на вирішення нагальних соціальних проблем.

Однією із ключових політичних ідей Нового часу була договірна теорія походження держави, яка приходить на зміну теологічній теорії держави середньовіччя (про божественну природу держаних інститутів). Здійснюється світоглядне обґрунтування необхідності створення нових політичних інститутів і порядків, які б відповідали потребам людини, його природнім правам. Всі ці прогресивні тенденції ввібрала теорія «суспільного договору».

Найбільший внесок в розробку положень «суспільного договору» зробили англійські філософи Томас Гоббс (1588?1679 рр.) і Джон Локк (1632?1704 рр.), а також французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712?1778 рр.). Їх пояснення змісту суспільного договору мають певні відмінності.

Т. Гоббс вважав природне додержавне існування людей негативним, тому що тобі панували інстинкти, відбувалася «війна всіх проти всіх». Для того, щоб покінчити з первісним хаосом та гарантувати суспільний порядок і права громадян, індивіди уклали суспільний договір між собою, яким вручали свої права, долю і владу главі держави - монарху. Правитель участі у договорі не приймав і, відповідно, не ніс особистої відповідальності перед суб'єктами укладання суспільного договору. В обмін на права громадян держава гарантувала їм порядок в суспільстві. Так Т. Гоббс обґрунтовував необхідність абсолютної монархії. До найбільш видатних творів Гоббса належать - «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та світської», «Про людину», «Про громадянина».

Ж.-Ж. Руссо, навпаки, ідеалізував додержавне, природне існування людини, вважаючи, що за своєю природою людина - істота добра. Головна задача суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, яка б захищала ... всією загальною силою особистість і майно кожного із членів асоціації і завдяки якій кожний, поєднавшись з усіма, підпорядковується тільки самому собі і залишається вільним, як і раніше».

Французький мислитель розглядає суспільний договір як спосіб інтеграції загальної волі. Кожна людина передає державі свої індивідуальні права і свободи. В такому суспільстві відсутні конфлікти, протиріччя. Реалізацію ідеї поділу державної влади вважав неефективною і всі питання життя суспільства повинні вирішуватися через плебісцит - інститут прямої демократії. Руссо був прибічником демократичної республіки. Також досліджував природу і причини нерівності в суспільстві. Найбільш яскравий політичний твір Руссо - «Про суспільний договір».

Англійський філософ Джон Локк вважається творцем політичної доктрини лібералізму. Головна робота «Два трактати про управління державою». Він запропонував свою інтерпретацію ідеї суспільного договору.

В основу концепції лібералізму Локк поклав принцип свободи і права особистості. Реалізація ідеалу вільної людини вимагає обмеження державної влади. З цією метою вільні індивіди укладають суспільний договір, основним принципом якого є положення про народний суверенітет: народ ? єдине джерело державної влади, і він укладає договір із правлячою владою. Головна функція держави полягає у захисті природних і невід'ємних прав людини - «права на життя, свободу і власність». Для того, щоб держава не зазіхала на права і свободи людини, Локк висунув ідею поділу державної влади на законодавчу і виконавчу. При цьому законодавча влада повинна мати більш високий статус, ніж виконавча, тому що вона визначає політику держави. Право приймати закони має тільки парламент. Повноваження по реалізації законів в життя (виконавча влада) здійснюють монарх і кабінет міністрів. Найкращою формою правління Локк вважав конституційну монархію.

Ідею поділу державної влади активно розвивав французький філософ Шарль - Луї Монтеск'є (1689?1755 рр.). Потреба у поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову виходить, на думку Монтеск'є, із природи людини, її схильності до зловживання владою. Державна влада повинна мати свої межі і не загрожувати правам і свободам громадян. В роботі «Про дух законів» він виділив три типи правління - республіку, монархію і деспотію. Ідеальний тип - демократична республіка, але в тих умовах вона була не досяжна. Соціальна нерівність перешкоджає формуванню політичної і моральної єдності суспільства, відповідно, правління народу було неможливе. Більш реалістичною виглядає, за Монтеск'є, форма аристократичної демократії, за якої правління монарху урівноважується правлінням представників народу.

Особливе місце у формуванні концепції лібералізму і розвитку європейських ідей правової держави мали роботи філософа Іммануїла Канта (1724?1804 рр.), який був родоначальником німецької класичної філософії. Політичні роботи «Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані», «До вічного миру», «Метафізика звичаїв». Проблеми устрою держави лежать безпосередньо у способах і методах управління народом. З цієї позиції Кант виділяв наступні форми правління: республіканську і деспотичну. Республіканська - заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої. Побудова правової держави повинна здійснюватися через поступальні реформи, а не революції і насильство. Ідею поділу державної влади Кант тлумачить як ідею рівноваги гілок влади: законодавча влада належить тільки суверенній «колективній волі народу»; виконавча - концентрується у законного правителя і підпорядкована законодавчій верховній владі; судова влада - призначається виконавчою владою. Субординація і узгодження трьох гілок влади попереджує деспотизм і гарантує добробут народу.

Кант у роботі «До вічного миру» запропонував проект договору про вічний мир, який повинні підписати всі держави, для того щоб припинити загарбницькі війни. Це можливо зробити шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським принципом.

Найбільш завершеної і систематизованої форми набувають концепції правової держави і громадянського миру в праці «Філософія права» німецького філософа Георга Гегеля (1770?1831 рр.). Держава реалізує ідею розуму, свободи і права. Вища форма держави - це національна держава. Найкраща форма державного правління є спадкова монархія. Державна влада поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу (урядову) і королівську (монарх наділений певною законодавчою ініціативою). Гегель розвивав ідею громадянського суспільства, розуміючі під ним систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою і людьми та захищають їх інтереси на державному рівні.

5.Розвиток політичних ідей та концепцій в ХІХ ? на початку ХХІ ст.

Вагомий внесок у розвиток політичної науки XIX в. вніс французький мислитель Алексіс де Токвіль (1805?1859 рр.), який досліджував історичну ґенезу і перспективи демократії. В його книзі «Демократія в Америці», виданої в 30-і роки XIX в., аналізується суспільно-політичний устрій США, протиріччя між політичною рівністю й політичною свободою при демократії; феномен демократичного індивідуалізму, відчуження та участь людей в політичному житті; питання централізації і децентралізації влади; створення інститутів місцевого самоврядування і незалежних об'єднань, організацій громадян, політичних партій.

В цей час активно розвивалися соціалістичні вчення. Серед них виділяється марксизм. Карл Маркс (1818?1883) здійснив теоретичну розробку засад соціалізму. Автор теорії суспільно-економічних формацій, понять економічного базису та надбудови (до неї він відносив політику, духовність тощо), концепту соціальних класів як великих груп людей залежно від місця у виробництві, Маркс вважав двигуном зміни формацій класову боротьбу. Суперечності в марксизмі сприяли виокремленню з нього комунізму та соціал-демократії. Засновник останньої Е. Бернштейн (1850?1932) вважав, що теза про «науковий соціалізм» некоректна, адже соціалізм як явище майбутнього не є предметом науки, а детермінується в етичній сфері. Він зауважував, що в нових економічних умовах (акціонування підприємств тощо) не підтверджуються властиві для класичного капіталізму тези щодо концентрації власності, зубожіння робітників. У ХХ ст. соціал-демократія увібрала постулати не лише марксизму, а й інших теорій. Так, програма німецьких соціал-демократів відкриває двері партії незалежно від того, прийшла людина від економічного матеріалізму Маркса, Нагорної проповіді чи морального імперативу Канта.

У ХІХ ст. оформлюється теорія анархізму. Її засновником був француз Прудон (1809?1865). На його думку, держава як інститут буде замінена договірними відносинами індивідів, громад й груп виробників. Його послідовниками були М. Бакунін (1814?1876), П. Кропоткін (1842?1921).

Реакцією на Велику французьку революцію, розвиток лібералізму та соціалізму був консерватизм. Е. Берк (1729?1797), Ж.-М. де Местр (1754?1821) вважали, що традиція відтворює суспільство, обираючи з-поміж суспільних форм найкращі. Консерватори вважають, що соціальна нерівність природня, тому боротьба проти неї шкідлива. В економіці вони близькі до лібералів, відстоюючи приватну власність, вільний ринок. Серед доктрин ХІХ ст. не можна не згадати націоналізм. В Європі відбулась низка революцій («весна народів»), виникли нові держави. Теоретичним підґрунтям цього були концепції економічного націоналізму Ф. Ліста, культурного націоналізму І. Гердера.

У наприкінці XIX - першій половині XIX ст. з'являються теорії еліт, які розробили італійські соціологи Вільфредо Парето (1848?1923 рр.) і Гаетано Моску (1858?1941 рр.). Вони поділяли суспільство на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Парето розглядає еліту як групу людей, що є найбільш активною, здібною і продуктивною, та має «найбільший індекс» своєї діяльності. Саме еліта забезпечує динамічну рівновагу соціальної системи. Стабільна політична система характеризується владою еліти левів, а при нестабільній системі панують лиси.

Німецький соціал-демократ і соціолог Роберт Міхельс (1876?1936 рр.) створив теорію олігархізації, у відповідності до якої вожді ніколи не поступаються своєю владою народним масам, а тільки іншим вождям, такий процес отримав у нього назву «залізного закону олігархічних тенденцій».

Інший німецький політолог і соціолог Макс Вебер (1864?1920 рр.), який працював на зламі XIX ? XX ст., виклав свої ідеї в працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарство і суспільство». Політику він тлумачив, як прагнення до участі у владі. Держава - це інститут панування одних людей над іншими, який спирається на легітимне насилля. Вебер виділив три типи легітимного панування: раціонально-легальний (спирається на силу закону); традиційний (заснований на традиціях); харизматичний ( на вірі людей в виняткову харизматичну постать керівника держави). Також значну увагу Вебер приділяв всебічному аналізу феномену бюрократії ( раціональну та тоталітарну). Розробив концепцію «плебісцитарної демократії».

Особливість реальних політичних процесів ХХ ? ХХІ ст. і в першу чергу демократизація багатьох країн дали поштовх для подальшого розвитку політичної науки, інтенсифікації порівняльної політології, появи нових напрямів. Проблеми модернізації політичних систем досліджували З. Бжезінський, Дж. Сарторі, О. Енкарнасьйон, ін. А. Лейпхарт розробив концепцію консоціальної демократії, яка властива сучасному політичному плюралізму, положення щодо коаліційної політики, самоуправління меншості тощо. С. Хантінгтон (1927?2008) був автором концепції «хвиль демократизації». Він також досліджував залежність демократії від матеріального добробуту, розробив технократичну та популістську модель модернізації. Та й особливості самих західних країн зумовлювали критику плюралістичної демократії. Ю. Хабермас (нар. 1929) зауважує, що сучасні системи блокують активність громадян, а політичні вибори є обранням панів рабами. Він заперечував, що конфлікти долаються зростанням добробуту, адже причина конфліктів - у класовій структурі. На недоліки у своїй концепції змушений був реагувати і Р. Даль. Продовжуючи дослідження, він виявив зростаючу нерівність в політичному потенціалі суспільних сил та переходить від концепції поліархії до розробки теорії економічної демократії як чинника політичної рівності.

В ці часи відроджується концепція громадянського суспільства. Е. Арато, Д. Кін та ін. вбачають у ньому противагу монополізації власності. Нові інтерпретації громадянського суспільства базуються не на ліберальних, а на комунітаристських концепціях. Політичні конфлікти були серед найактуальніших тем досліджень. Інституалізується науковий напрям конфліктології. Крім неомарксистів, до її представників відносять Л. Козера, К. Боулдінга, Р. Дарендорфа. Розвиток комунікаційних технологій зумовив розробку концепцій політкомунікацій. Автором теорії соціальної комунікації був Хабермас. Демократію він визначав як «інституційно гарантовані форми громадянської комунікації, в процесі якої вирішується, як люди можуть і хотять існувати».

Політична думка України в ХІХ ? ХХ ст. формувалася під впливом ідей, що виникали у Російській та Австро-Угорській імперіях, до складу яких в цей час входили українські землі. Але існував й простір для національної думки, що пояснювалось, з одного боку, традиціями визвольного руху. В 1846 році виникає Кирило-Мефодіївське товариство (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко), яке актуалізує та обґрунтовує ідеї української етнокультурної ідентичності, республіканізму, панслов'янізму (була розроблена Конституція Слов'янських Сполучених Штатів), суспільного ладу на засадах правової, соціальної рівності. У другій половині століття діяли громади патріотичної інтелігенції, що здійснювали краєзнавчі дослідження та будували на них концепції суспільного розвитку. Лідер руху В. Антонович вважав українців нездатними до державного життя, але не бачив у цьому загрози, адже вільна творча спільність, до якої тяжіють українці, краща за державну спільність. Хоча з цією ідеєю могли б погодитись не всі дослідники, вона корелюється з європейською ідеєю громадянського суспільства. Водночас національна думка визначалася етносоціальною специфікою. Українськими тоді були селянство і частково робітництво. Пануючі групи були неукраїнськими (поміщики - росіяни, поляки; промисловці Донбасу - бельгійці, французи, Правобережжя - місцеві поміщики, євреї). Через це в українській думці переважав соціалізм. Як говорив М. Драгоманов, «українець, який не є соціалістом, або дурень, або не довчився». Теоретиками соціалізму були М. Грушевський (1866?1934), С. Подолинський (1850?1891), В. Винниченко (1880?1951) та ін. Їх ідеями були: народ - рушійна сила історії; українці - окрема культурна одиниця; колективні форми власності традиційні для українців; республіканізм; Україна має бути федерацією вільних громад; українська автономія у складі демократичної Росії. Винниченко, автор концепції «колекторатії», протиставив колективну та державну власність на засоби виробництва.

...