Основи політології

У Західній Україні представником цього напряму був І. Франко (1856?1916). Хоча в соціалізмі домінував марксизм, «Каменяр» на певному етапі став йому в опозицію, критикуючи за намір одержавити суспільне життя. Менш потужним був ліберальний напрям. До того ліберали часто поєднували свої погляди з соціалістичними. Це стосувалося М. Драгоманова (1841?1895). Ще один представник лібералізму - Б. Кістяківський (1868?1920). Ідеї лібералів - конституціоналізм, правова держава, приватна власність, автономія в демократичній Росії, громадське самоврядування. Драгоманов до політичних свобод відносив недоторканість особи, свободу слова, виборче право, гласність у державних справах, урахування думки меншості. Кістяківський ставив правову державу в залежність від культури суспільства. На його думку, якщо соціалісти відкинуть правову державу, народовладдя виродиться у деспотію (див. Платона). У Західній Україні поширюється націонал-державництво, до якого слід віднести «пізнього» І. Франка, Ю. Бачинського (1870?1940) та ін. Після революції національна думка диверсифікується. Це пояснювалось провалом соціалістів у 1917?1921 рр. Зароджується український консерватизм. Його провісниками були автор відомої «Історії Русів» (XVIII ст.), письменник П. Куліш, що негативно оцінював селянські та козацькі заворушення. Лідером консерватизму у 1920-х рр. був В. Липинський (1882?1931). Його ідеали - державність, монархізм, класократія, територіальний патріотизм, релігійний етос. До основних класів він відносив промисловий (включно робітників), хліборобський, фінансовий, інтелігенцію. На чолі держави мав стояти гетьман. Інші представники цього напряму - С. Томашівський (1875?1930), В. Кучабський (1895?1945). Останній був автором концепції «позитивного мілітаризму», згідно з якою в Україні має правити військова еліта. Але найпотужнішим у міжвоєнні часи був націоналізм. Його провісники - М. Міхновський (1873?1924), Братство Тарасівців (1890-ті рр.). Теоретиком націоналізму був Д. Донцов (1883?1973), його найзначніша праця - «Націоналізм» (1926). Він вважав, що у сучасному суспільстві ключовим рушієм є воля. Тому владою володіють не більшість населення (він був противником демократії) і не економічно пануючі групи, а вольова меншість. Вона веде націю на завоювання життєвого простору, інструментом цього є партія (її ідеалом Донцов називав більшовиків та фашистів), а очолювати її та державу має диктатор. Близькими були ідеї М. Сціборського (1897?1941), викладені у праці «Націократія».

Серед інших течій неможливо оминути націонал-комунізм. С. Мазлах (1878?1937), В. Шахрай (1888?1919), М. Хвильовий (1893?1933) опрацьовували модель незалежної Української Радянської Республіки. Слід згадати міжвоєнних політологів Західної України (входила до Польщі) та еміграції - С. Дністрянського (1870?1936), В. Старосольського (1878?1942), І. Лисяка-Рудницького (1919?1984), О. Бочковського (1885?1939). Майже усі вони розробляли національно-державницьку концепцію. Дністрянський, базуючись на своїй теорії суспільних зв'язків, доводив право націй на самовизначення на етнічній території. Бочковський став засновником науки націології, виділяючи в останній історичну націологію, націополітику, націодинаміку, характерологію, етнополітику. За десятиліття до Андерсона, Хобсбаума Бочковський зауважував, що становлення нації може бути наслідком дій держави. За кордоном виникла низка університетів - Український соціологічний інститут у Відні, Український вільний університет у Відні, Празі, Мюнхені, Східно-Європейський інститут ім. Липинського у США.

Запитання і завдання

В чому полягає сутність концепцій політики стародавнього сходу?

Що нового внесли філософи в політичну думку античного світу?

Дайте характеристику соціально-політичним поглядам часів Середньовіччя.

Визначить базові засади вчення про політику Н. Макіавеллі?

Розкрийте сутність політичної думки Нового часу?

Зробить порівняльний аналіз вчень про державу Т. Гоббса і Дж. Локка.

В чому полягає сутність ідей про державу та право Г. Гегеля та І. Канта?

В чому сутність основних політичних ідей марксизму?

Дайте характеристику розвитку політичних ідей в Україні в різні історичні часи?

Охарактеризуйте політичну думку ХІХ ? ХХІ ст.

Тестові завдання

1.Праця Платона, в якій він описує устрій ідеального суспільства:

а) «Філеб»;

б) «Федр»;

в) «Діалоги»;

г) « Держава».

2. Хто з представників Давнього Світу поділяв форми правління на правильні та неправильні?

а) Платон;

б) Сократ;

в) Аристотель;

г) Марк Туллій Цицерон.

3. Згідно з Августином Аврелієм, держава є результатом:

а) народної волі;

б) волі Бога;

в) волі правителя;

г) волі природи.

4. Автором праць «Політика» та «Афінська політія», що зображують устрій держави та суспільства є:

а) Т. Мор;

б) Платон;

в) І. Кант;

г) Аристотель.

5. За Ф. Аквінським, головна ознака державної влади це -

а) захист від варварів;

б) забезпечення соціальної справедливості;

в) право видання законів;

г) монополія на фізичне насильство.

6. Хто є засновником утопічного соціалізму:

а) Ж. Боден;

б) Н. Макіавеллі;

в) Т. Мор;

г) М. Падуанський.

7. Що є основним внеском Н. Макіавеллі у політичну науку:

а) розділення держави та суспільства;

б) обґрунтування самостійності політичної сфери;

в) відокремлення політики від моралі;

г) все вищезазначене.

8. Основна мета політики, за Макіавеллі, це -

а) підтримка та посилення влади;

б) захист безпеки громадян;

в) збір податків;

г) видання законів.

9. Хто з вчених є засновником теорії державного суверенітету:

а) В. Парето;

б) П. Сорокін;

в) Ж. Боден;

г) Ф. Бекон.

10.Автором принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову є

а) Т. Гоббс;

б) Дж. Локк;

в) Н. Макіавеллі;

г) Ш.-Л. Монтеск'є.

11. Згідно з вченням Г. Гегеля, вища форма держави ? це…

а) національна держава;

б) військова держава;

в) капіталістична держава;

г) патріархальна держава.



Лекція № 3. Політика і влада

Визначення політичної влади та її ознаки.

Ресурси і сила влади, легітимізм та законність влади.

Визначення політики та її види.

1. Визначення політичної влади та її ознаки

За всі часи розвитку політичної науки терміни «політика» і «влада» були неподільні. Це пояснюється тім, що влада є складовою ядра політики. Проблема влади - одна з основних в історії політології. Будь яка соціальна революція або модернізація суспільства тісно пов'язана з питанням влади, приналежності до неї, володіння нею. Влада є обов'язковою умовою упорядкованості та порядку в державі.

В своєму житті людина постійно зіштовхується з економічною, соціальною, культурною владою; відчуває на собі владу родини, традицій, звичаїв.

Влада - це насамперед відношення між людьми, в яких одна людина впливає на іншу з метою примусити її діяти певним чином. Влада - це вплив особливого роду, який здатний нести примусовий характер.

Влада притаманна людині, хоч це не означає її розумного застосування. Людина часто не замислюється стосовно власних вольових устремлінь, можливостей і здібностей, реалізуючи їх автоматично. Досить часто людина відчуває своє право на владу у випадку порушення її інтересів і необхідності боротьби за відновлення власних прав і свобод.

Соціальне призначення політичної влади та її інститутів обумовлено тім, що вона є засобом організації суспільства, ведення спільних справ, забезпечення управління важливішими сферами суспільного та державного життя. Її функціонування спрямовано на задоволення потреб людей, подолання конфліктів та протиріч, зміцнення порядку і стабільності в суспільстві і державі.

Політична влада завжди носить суспільний характер, виявляється через функціонування спеціальних структур, використовує силу примусу, моральні впливи, спираючись на традиції і почуття.

Макіавеллі розглядає владу як реальну здатність уряду володарювати над підданими. При цьому метою політики є посилення влади будь-якими засобами. Однім з засобів влади є право. Однак влада спирається не тільки на закони, але й на поліцію та армію. Томас Гоббс бачив владу як засіб досягнення різного роду благ, яких людина прагне протягом всього свого життя. Поруч з насильством розташована влада і у М. Вебера. Він розуміє владу як відносини панування людей над людьми, які спираються на виправданням насильства.

Достатньо часто поняття влади ототожнюється з поняттям сила, панування, авторитет, право. Однак ані у вітчизняній, ані у закордонній літературі не існує єдиного, загальноприйнятого визначення політичної влади.

Тому при визначенні влади, ми скористаємося наступним:

Влада - це форма соціальних відносин, в основі якої лежить здібність і можливість до реалізації особистої волі задля досягнення встановленої мети, за допомогою авторитету, переконання, мотивації, маніпуляції, примушення, шантажу, насильства та терору.

В сучасних концепціях влади головним є питання про джерела, або підвалини влади. Можна окреслити чотири головних підходи до вирішення цього питання:

Марксистська концепція. Визначає владу як організоване панування одного класу над іншими суспільними класами.

Елітарна концепція. Влада з'являється в наслідок розподілу суспільства на еліту і маси. В даному випадку влада являє собою відносини між панівною меншістю і підлеглою більшістю.

Структурно-організаційна концепція влади. Політична влада, в цілому, вторинна по відношенню до суспільства. Вона лише надає форму суспільству, організує його, та його структурні елементи.

Поведінкова концепція влади. Влада з'являється внаслідок взаємодії індивідів в процесі їх політичної поведінки. Сама влада і прагнення до неї - це домінуюча риса людської психіки.

Політична влада - це поняття, яке визначає реальну можливість окремого соціального прошарку, певної соціальної групи або більшості даного суспільства, а також організації що їх представляють та індивідів, проводити свою волю по відношенню до інших груп, окремих індивідів, втілювати спільну мету та інтереси насильницькими і ненасильницькими засобами.

Якщо ми говоримо про політичну владу, то насамперед розуміємо, що це влада над людьми, засіб реалізації спільних інтересів і досягнення спільної мети.

Політична влада має наступні ознаки:

Влада - компонент суспільної системи в цілому. Вона зароджується і затверджується в суспільстві, оскільки необхідна в суспільних відносинах між різними соціальними групами. Встановлює пріоритети, інтереси та цінності певних соціальних груп, соціальних класів або більшості населення в цілому, обов'язкові для всіх верств населення. Політична влада, як суспільні відносини містить в собі протиріччя між суб'єктом та об'єктом владарювання. Владний суб'єкт має відповідний статус, вплив, авторитет. В той же час влада стає все більш дією і відношенням, заснованим на володінні знаннями та їх розподілі. Тому, щоб володіти політичною владою, її суб'єкт повинен постійно прагнути отримати більш точну та своєчасну інформацію, інакше він може перетворитися на об'єкт політичних відносин.

Влада - це можливість, тому її не можливо привласнити. Отримавши владу, передати її з одних рук в інші означає отримати або передати певну сукупність засобів впливу, або право нав'язати свою волю іншим.

Політична влада та її втілення містять печатку вольової дії. Тому, аналізуючи політичну владу, необхідно мати на увазі, що за вольовою дією людей завжди стоять об'єктивні відносини, за якими приховуються об'єктивні взаємозв'язки, потреби та інтереси.

Політична влада пов'язана з примусом, однак її не можна ототожнювати з ним абсолютно. Політична влада, в окремих випадках, вимагає свідому, добровільну участь мас в прийняті аполітичних рішень.

Політична влада існує і функціонує в різних видах: державна, партійна, регіональна, міжнародна і т. д.

Державна влада спирається на спеціальний апарат примусу і володіє монопольним правом на видання законів та затвердження інших нормативних актів, які обов'язкові для кожного громадянина. В цьому її відмінність від інших видів влади.

Політична влада може функціонувати без спеціального апарату примусу, звертаючись до політичних та ідеологічних цінностей. Наприклад, партійна влада, не маючи апарату примусу, апелює до політичних програм, ідеалів, впроваджує єдину волю по відношенню до окремих членів партії. Члени партії пов'язані єдиним світоглядом і єдиною партійної ідеологією.

2. Ресурси і сила влади, легітимізм та законність влади

Для розуміння сутності і механізмів політичної влади, необхідно з'ясувати такі поняття, як ресурси і сила, легітимізм та законність владі та їх співвідношення.

Ресурси влади - це сукупність засобів, за допомогою яких політичний суб'єкт здійснює вплив на політичний об'єкт.

До ресурсів влади відносяться: авторитет, переконання, мотивація, маніпуляція, примус, шантаж, насильство та терор.

Із зазначених ресурсів, до найбільш сильних і ефективних належать: авторитет, переконання, мотивація і маніпуляція.

Під силою влади ми розуміємо ефективність використання ресурсів влади політичним суб'єктом при його впливі на політичний об'єкт.

Чим менше ресурсів використовував політичний суб'єкт задля досягнення вставленої мети, тем більше сила його влади. При цьому ресурси влади повинні використовуватися комплексно, за необхідністю, починаючи з авторитету, закінчуючи насильством і терором (в випадку, як що попередні ресурси виявилися неефективними).

Законна влада - це влада, яка отримана в державі і суспільстві, згідно встановлених законом норм і правил, а також історичних традицій притаманних суспільству.

Виходячи з вищезазначеного, влада може бути законною або незаконною. За монархічної форми державного правління, законною вважається влада, яка успадковується від монарха до спадкоємця престолу. Республіканська форма державного устрою, під законною владою, розуміє владу, яка отримана за допомогою демократичних виборів. Якщо кандидат на вакантну посаду, або політична партія, набрали в чесній конкурентній боротьбі, під час виборів, встановлену законом більшість голосів, то така влада визнається законною. Але, якщо перемога була досягнена за допомогою фальсифікацій та підлогу, а також нерівних конкурентних умов, під час виборчої кампанії та самих виборів, то така влада не є законною.

В свою чергу легітимізм влади - це рівень суспільного визнання та підтримки влади.

Таким чином, влада може бути як легітимною так і нелегітимною. У співвідношенні законності та легітимності можливі наступні варіанти:

При досягненні державної влади політиком або партією, завдяки чесним демократичних виборів, їх влада вважається законною і легітимною. Якщо політик або партія, знаходячись при владі, реалізують її ефективно з користю для суспільства, їх законна влада зберігає свою легітимність, що дає їм всі шанси для перемоги на наступних виборах.

Якщо політик або партія законно отримали владу у державі та суспільстві, однак не виконують своїх передвиборчих обіцянок і їх політика виявилась неефективною. В даному випадку рівень підтримки з боку суспільства починає скорочуватися. Це може привести в решті до того, що їх влада, зберігаючи свою законність, стає нелегітимною. Як наслідок, подібна ситуація може призвести до поразки правлячої еліти на чергових виборах.

Влада може бути незаконною, але легітимною. Вказане співвідношення можливе в випадку захоплення влади за допомогою військового перевороту, або революції, при підтримці більшості суспільства. Вказана підтримка забезпечує легітимізм незаконно отриманої влади.

Нарешті влада може бути незаконною і нелегітимною. Подібне співвідношення встановлюється при незаконному захопленні влади та утриманні її силовими ресурсами (примусом, шантажем, насильством і терором).

3. Визначення політики та її види

З усіх сфер суспільного життя (економічної, соціальної, духовної, політичної), кожна з яких має свою структуру, функції, цінності, норми, цілі, саме політична сфера багато в чому визначає виміри людського досвіду. Саме в рамках політики виникають, набувають розвитку, приймаються та реалізуються ключові рішення для суспільства. Поза політикою сьогодні не може знаходитись жодна людина: якщо людина не займається політикою, то політика починає займатися людиною.

Термін політика з'явився більш двох з половиною тисячоліть тому і походить від грецького слова «politike» - мистецтво керування державою.

Політика, дійсно, повинна забезпечувати цілісність та соціальну збалансованість суспільства. Головна мета політики - врегулювання протиріч в суспільстві, забезпечення його інтеграції, навчання людей суспільному життю.

В реальному житті політика завжди пов'язана з груповими інтересами та потребами людей. Вона є ареною, на якій зіштовхуються різнобічні інтереси соціальних груп, соціальних прошарків, націй, держав, груп держав тощо. Врегулювати вказані інтереси та протиріччя за допомогою переконання, моралі та розуму часто неможливо, тому вагому роль у розв'язанні протиріч повинна відігравати державна влада.

Політика завжди пов'язана із відносинами з приводу влади. Політичні рухи, партії, інші суспільні інститути отримують назву політичні в тому випадку, якщо вони починають боротьбу за владу, або за вплив на розподіл влади. Можна впевнено сказати, що політика - це діяльність з керівництва суспільством, його мобілізації задля виконання загальнозначущих цілей. Політика виробляє систему політичних норм і традицій, завдяки яким існує суспільство. В цьому сенсі політика - це визначений нормативний порядок, і правове регулювання суспільної діяльності людей.

Існує точка зору, що політична діяльність не підлягає науковому аналізу, оскільки політика це мистецтво можливого. Дійсно, в політиці багато залежить від таланту та інтуїції окремих політиків-професіоналів. Заняття політикою потребує особливих рис характеру, окремих природних рис. Однак визнання політики лише як мистецтва може довести політичних діячів до дилетантизму.

Нарешті можна надати наступне визначення політики.

Політика - це форма соціальних відносин, в основі яких лежить проблема придбання, використання і утримання державної влади, з метою реалізації політичних інтересів.

Існує два основних види політики - внутрішня і зовнішня.

Внутрішня політика - це регулювання відносин між громадянами і соціальними групами в різних сферах державного життя.

За сферами життєдіяльності суспільства можна виокремити наступні види внутрішньої політики:

економічна - регулювання відносин між громадянами і соціальними групами в економічної сфері;

соціальна - регулювання відносин між громадянами та соціальними групами з приводу їх місця в суспільстві;

національна (етнічна) - регулювання відносин між націями, національними групами;

культурна - регулювання відносин між громадянами, соціальними групами в духовному житті;

державно-адміністративна - регулювання відносин в владно-політичній сфері, політика державно-адміністративного будівництва.

За рівнями:

місцева - регулювання питань місцевого значення, пов'язаних з розвитком муніципального об'єднання (села, міста, району);

регіональна - регулювання питань, пов'язаних з розвитком регіону (суб'єкту федерації);

загальнодержавна - регулювання питань, пов'язаних з розвитком суспільства в цілому;

міжнародна - регулювання відносин між державами, групами держав на міжнародній арені;

світова (глобальний рівень) - регулювання питань, пов'язаних з вирішенням глобальних проблем сучасності.

За обсягом:

стратегічна (довгострокова) - вибір найбільш значимих пріоритетів розвитку суспільства, стратегічних довгострокових цілій, визначення шляхів і заходів їх досягнення, генерального курсу;

тактична (короткострокова, поточна) - вирішення поточних питань, розробка і реалізація оперативних рішень.

В межах кожного з названих напрямів можна виокремити підвиди внутрішньої політики. Наприклад, в рамках економічної політики розрізняють: промислову, фінансову, грошову, податкову, інвестиційну, цінову, митну політику та інші. Можлива класифікація політики і за іншими критеріями.

Зовнішня політика - це регулювання відносин між державами, групами держав та іншими суб'єктами міжнародних відносин на світовій арені. Головним інструментом зовнішньої політики є дипломатія.

Зовнішня і внутрішня політика нерозривно пов'язані між собою, при цьому визначальною є внутрішня політика. Основна функція зовнішньої політики полягає в утворенні сприятливого зовнішньополітичного клімату задля реалізації внутрішньополітичних програм і проектів.

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить певну політику за межами своєї країни, на міжнародній арені. Звичайно, зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою. Саме остання зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не лише задовольняє інтереси внутрішнього життя, а й вносить певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об'єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) відносин.

Міжнародні відносини поділяють на такі види: економічні, політичні, військові, ідеологічні, правові, дипломатичні. За типами зони діяльності ? на глобальні, регіональні, двосторонні. Найбільше значення в міжнародних відносинах мають міждержавні політичні відносини. Тому головним суб'єктом міжнародних відносин є національна держава ? географічно обмежена, законно визнана цілісність, яка керується єдиним урядом, і населення якої вважає себе єдиною нацією.

Для зовнішньої політики держави властиві три основних функції:

1) захисна, пов'язана з захистом прав і інтересів держави та її громадян за кордоном;

2) інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, і покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав;

3) організаційно-посередницька, базується на втіленні в життя зовнішньо та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. На цій основі виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей шляхом розв'язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики;

2. Активна політика будується на пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанню нею ролі суб'єкта міжнародної політики;

3. Пасивна політика, яка є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини;

4. Консервативна політика, пов'язана з прагненням колишніх «великих» держав зберегти свої впливи на міжнародній арені та досягти раніше наявного балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

Якщо говорити про функції політики взагалі, то до основних функцій політики можна віднести наступні:

керівна (політичне керівництво суспільством);

інтегративна, відповідає за консолідацію суспільстві, досягнення сталого суспільного розвитку в цілому та утворюючих його частин та систем;

регулятивна, сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки і політичних відносин;

теоретико-прогностична, мета якої полягає в розробці концепцій, курсу розвитку суспільства;

артикуляційна, сприяє з'ясуванню та виразу інтересів різних груп суспільства;

нормативна, пов'язана з розробкою та затвердженням системи норм і цінностей в суспільстві;

соціалізації особистості - функція включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище.

Запитання і завдання

Зробить визначення влади як соціального явища.

Розкрийте сутність основних концепцій влади.

Що таке політична влада? Які її ознаки.

Назвіть головні ресурси влади.

Як співвідносяться між собою категорії «легітимізм влади» та «законність влади»?

Визначить політику як соціальний інститут.

Які функції виконує внутрішня і зовнішня політика?

Тестові завдання

1. Грецькою мовою «politike» означає:

а) мистецтво управління державою;

б) мистецтво управління світом;

в) управління суспільством;

г) управління людьми.

2. Галузь політичної науки, що досліджує владу:

а) теологія;

б) фактологія;

в) партологія;

г) кратологія.

3. Який з типів легітимності влади ґрунтується на підпорядкуванні законам, у межах яких обираються та діють представники влади:

а) харизматичний;

б) легально-раціональний;

в) ідеологічний;

г) традиційний.

4. Влада - це…:

а) здатність і можливість здійснювати свою волю, мати вплив на людей;

б) суспільне явище, пов'язане із необхідністю прийняття рішень;

в) прагнення домагатися виконання прийнятих рішень;

г) процес керівництва державою та суспільством.

5. Хто з вчених виділив три ідеальних типа легітимної влади (раціональну, традиційну та харизматичну):

а) А. де Токвіль;

б) Б. Спіноза;

в) М. Вебер;

г) Г. Алмонд.

6. Оберіть синонім терміну «легітимність влади» :

а) практичність;

б) законність;

в) сумісність;

г) послідовність.

7. Що є головним інструментом зовнішньої політики:

а) дипломатія;

б) війна;

в) політичний шантаж;

г) економічна блокада.

8. Що з нижчезазначеного не є функцією зовнішньої політики держави:

а) захисна;

б) інформаційно-представницька;

в) організаційно-посередницька;

г) біхевіористична.

Лекція № 4. Політичний режим влади та його різновиди

1. Визначення політичного режиму і факторів, яві розкривають його сутність.

2. Основні різновиди політичних режимів та їх характеристики.

Визначення політичного режиму і факторів, які розкривають його сутність

Однією з важливіших характеристик влади, яка розкриває функціональний бік політичної системи, є політичний режим, який дає уяву про те, яким чином здійснюється державна влада в суспільстві.

Політичний режим - це сукупність засобів та методів реалізації державної влади в суспільстві.

Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно або багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму.

У сучасній літературі багато класифікацій політичних режимів. Найчастіше вживається трьохчленна класифікація їх поділу на тоталітарні, авторитарні й демократичні та чотирьохчленна: на тоталітарні, авторитарні ліберальні й демократичні, причому будь-яка класифікація є умовною, оскільки «чистих» і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікації почали з'являтися на початку ХХ ст., але практично до 60-х років найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв політичні режими на демократичні і недемократичні. На початку 60-х років ХХ ст., американський політолог З. Бжезінський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади й про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим через політологічний аналіз політичних систем країн колишнього соціалістичного табору. Він довів, що більшість цих держав належала до авторитарних політичних режимів. Тому можна запропонувати типологію режимів, в основу якої покладено принцип відповідності походження і дій вимогам демократії.

Протягом багатьох століть вироблялася формула плюралістичної демократії: політична влада народу, яка здійснюється більшістю, що вільно виявляє себе і поважає права меншості. Залежно від того, чи здійснюється формула демократії в суспільстві, прийнято виділяти два типи політичних режимів: демократичні й антидемократичні.

Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи та політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі ? організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то це може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс. Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але врівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності.

Нарешті політичні режими можна класифікувати, по-перше, за ступенем розвитку політичної демократії, по-друге, за реальним політико-правовим статусом особистості. Таким чином, можна виокремити чотири основних види політичного режиму: тоталітарний (як крайня форма авторитаризму, яка з'явилась в ХХ ст.), авторитарний, ліберальний та демократичний. Як такі, політичні режими в процесі свого розвитку змінюються, і одна форма, за певних соціально-економічних та політичних умов, може еволюціонувати в іншу. Так тоталітарний і авторитарний режими, революційним або еволюційним шляхом, можуть бути перетворені в ліберальний або демократичний режими та навпаки.

Серед факторів, які визначають сутність політичного режиму, можна означити наступні:

Засоби і порядок формування представницьких органів влади.

Взаємовідносин законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних органів влади і місцевого самоврядування.

Стан і умови діяльності політичних партій і суспільних організацій в державі та суспільстві.

Політико-правовий статус, гарантії забезпечення прав людини і громадянина.

Порядок функціонування правоохоронних органів, спецслужб і армії.

Пропорція (співвідношення) допустимого та забороненого.

Політична стабільність держави і суспільства.

2. Основні різновиди політичного режиму та їх характеристики

Тоталітарний режим ? це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем влади над цілями, загальнообов'язковою ідеологією. Поняття «тоталітарний» почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років ХХ ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив його своєю метою створення тоталітарної держави.

На політологічному симпозіумі, що відбувся в 1952 р. у США, тоталітаризм був визнаний як «закрита і нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія ? від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів ? спрямовується й контролюється з єдиного центру». Якраз тоді американські політологи, здебільшого емігранти з Європи, почали розробляти цю концепцію. У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю «Походження тоталітаризму». У 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха і З. Бжезінського «Тоталітарна диктатура й автократія», в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму. Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов'язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загально цивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Зрештою, тоталітарний режим характеризується наступними параметрами:

Повна відсутність конституціоналізму. Конституція має декларативний характер. Вся повнота законодавчої, виконавчої і судової влади сконцентрована в руках правлячої верхівки (монарх, диктатор, правляча партія та її лідер, військова хунта).

Політичні і особисті права людини і громадянина не виконуються, не зважаючи на те, що вони можуть бути задекларовані в конституції. Всі громадяни - піддані держави і беззахисні перед терором влади. Закон захищає тільки правлячий режим.

Опозиція в усіх формах її прояву заборонена, переслідується, фізично та ідеологічно знищується.

Принцип багатопартійності не виконується. Політичні партії відсутні, або існує тільки одна, правляча партія на чолі з диктатором.

Відбувається повний урядовий контроль над засобами масової інформації. Цензура носить загальний характер. Засоби масової інформації змушені підносити правлячий режим, не припускаючи жодної критики на його адресу.

Армія, поліція (міліція) і спецслужби виконують функції репресивного апарату. Повністю підпорядковані правлячій верхівки і періодично проводять масові репресії серед населення. Приводом для проведення репресій служить не наявність опозиції, а необхідність тримати населення в постійному страху та покірності режиму.

Панує лише одна офіційна ідеологія. Вона передбачає безумовне підкорення суспільства правлячому режиму. Важливою складовою ідеології є культ особистості диктатора.

Церква або заборонена, або підпорядкована правлячому режиму та ідеологічно його обслуговує.

Політичний ідеал, який визначає тип особистості, відповідає цілям влади. Від представників влади вимагається всемогутність, натомість від рядових громадян - скромність та ентузіазм.

Для тоталітарного режиму характерно впровадження режиму автаркії (самоізоляції). Суспільство відгороджено «залізним занавісом» від іншого світу.

Політичний лозунг режиму - «дозволено тільки те, що наказано». Прикладами тоталітарного режиму є СРСР, Нацистська Німеччина, Фашистська Італія, КНДР.

Авторитарний режим ? ґрунтується на безумовному підпорядкуванні владі й означає такі відносини між панівною елітою й масами, які побудовано на силі, а не на переконанні. Оновлення керівних кадрів здійснювалося шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади. За подібних режимів немає або ігноруються встановлені законом процедури мирної заміни керівників, унаслідок чого припинення й передавання влади є результатом насильства, конфронтації, а не інституалізації.

Режим характеризується наступними ознаками:

Відсутністю або значним обмеженням конституціоналізму. Вся повнота виконавчої влади зосереджена в руках правлячого політичного угрупування. Його повноваження перевищують повноваження законодавчої і судової влади. Парламент як вищий орган законодавчої влади виконує номінальні функції.

Політичні права людини і громадянина не забезпечуються. Особисті права виконуються тією мірою, якою це вигідно правлячому режиму. Закон охороняє тільки інтереси правлячого політичного угруповання.

Політична опозиція неприпустима, вона переслідується і фізично знищується. Культурно-духовна опозиція також переслідується, але не підлягає фізичному знищенню.

Принцип багатопартійності, як правило, не виконується. Існує лише одна правляча політична партія. Однак, в окремих випадках, багатопартійність допускається за умови, що всі інші існуючі партії, крім правлячої, повинні бути її політичними сателітами (супутниками).

Урядовий контроль і цензура засобів масової інформації носять обмежений характер, як правило, стосуються політичної і ідеологічної сфер. В інших сферах суспільного життя допускається деяка критика, але вона не стосується правлячого режиму.

Армія, поліція (міліція) і спецслужби, як і при тоталітарному режимі, виконують функції репресивного апарату, підпорядковані правлячій верхівці та епізодично проводять репресії серед населення. Епізодичність репресій визначається наявністю в суспільстві політичної опозиції. За відсутності опозиції репресії не проводяться.

Офіційно існує тільки одна ідеологія, правлячій верхівки, однак, вона вже не є панівною і може піддаватися сумніву. В суспільному середовищі нелегально з'являються і визрівають інші ідейні течії. Культ особистості при авторитаризмі не є ефективним, але якщо авторитарний режим є жорстким, то культ особистості наближається до параметрів тоталітарного режиму.

Церква відокремлена від держави, однак знаходиться під її контролем і зобов'язана підтримувати правлячу верхівку і режим.

Політичний ідеал, який визначає тип особистості, вимагає від влади компетентності, а від громадян - професіоналізм і дисципліну.

Режим автаркії визначається жорсткістю авторитарного режиму. При поміркованому авторитаризмі режим автаркії відсутній.

Політичний лозунг режиму «Дозволено все, що не має відношення до політики». До авторитарних режимів належать сучасна путінська Російська Федерація, КНДР, Республіка Білорусь та інші республіки колишнього СРСР, за виключенням Прибалтійських республік та України.

Ліберальний режим - своєрідний перехідний місток між авторитарним та демократичним режимами. Ліберальний, або ліберально-демократичний режим ? це такий вид демократичного типу державного владарювання, в умовах якого демократичні способи, форми і методи здійснення державної влади отримують порівняно неповне, обмежене і непослідовне застосування. З одного боку, такий режим пов'язаний з досить високим рівнем політичної свободи особистості, а з іншого ? реальні об'єктивні і суб'єктивні умови відповідних країн істотно обмежують можливості використання демократичних засобів і методів державно-політичного правління. Це обумовлює те, що ліберальний державно-політичний режим повинен бути віднесений до демократичного типу державного владарювання, і в той же час виділений, в його рамках, в особливий вид демократичних режимів, відмінний від власне демократичних або розвинених демократичних режимів.

Він має наступні характеристики:

Помірне обмеження конституціоналізму. Принцип розподілу влади виконується частково. Законодавча влада незалежна вид виконавчої, а судова влада вже має можливість відміняти деякі розпорядження виконавчої та законодавчої влади. Виконавча влада зосереджена в руках однієї партії або політичного угрупування (правлячого клану).

Особисті права людини і громадянина виконуються у тій мірі, в якій це вигідно правлячій верхівці. Закон захищає інтереси громадян, якщо вони не суперечать інтересам режиму.

Політична опозиція має дозвіл на існування, але її діяльність зазнає всіляких труднощів. Лідери опозиції мають обмежений доступ до засобів масової інформації, вони та їх політичні партії знаходяться під наглядом спецслужб. Обмежуються фінансові надходження до партійних кас, утворюються всілякі перешкоди в спілкуванні з електоратом.

Принцип багатопартійності виконується. Правляча партія або політичні угрупування, які знаходяться при владі, намагаються усіма засобами не допустити опозиційні партії до влади.

Для засобів масової інформації існує відносна свобода. Цензура носить вибірковий характер. Дозволяється критикувати окремі прорахунки державної політики та відповідальних за це посадових осіб.

Однак в цілому, преса повинна бути лояльною по відношенню до влади.

Армія, поліція (міліція) і спецслужби виконують функції, що передбачені законодавством. Вони стоять на стражі державних інтересів, але можуть використовуватися правлячою верхівкою для проведення репресивних акції, з метою збереження існуючого режиму.

В суспільстві домінує офіційна ідеологія. При цьому легально існують інші ідейні течії, які не завжди співпадають з ідеологією режиму. Культ особистості відсутній.

Церква відокремлена від держави. Правлячий режим активно не втручається в церковні справи, але намагається зробити церкву своїм ідеологічним союзником (намагання клану Януковича заручитися підтримкою Української православної церкви Московського патріархату).

З точки зору політичного ідеалу від влади, з боку суспільства, вимагається моральність, а від громадян активність та відповідальність.

Режим автаркії відсутній.

Політичний лозунг режиму «Дозволено все, що не приводить до зміни влади». Типовим прикладом ліберального режиму влади є сучасна Україна.

Демократичний режим.

Демократія в етимологічному тлумаченні ? влада народу. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн: «Демократія ? це правління народу, обране народом і для народу». Сучасні підходи до сутності демократії досить різноманітні, їх можна згрупувати в два основні напрями. Одні автори вважають, що демократія ? це не метод організації особливої політичної сфери життя, а спосіб функціонування й розвитку всього суспільства як цілого. Інші вчені розглядають демократію як технологію формування і здійснювання влади. Найповнішого втілення такі погляди набули в теоріях елітарної демократії. Класичним у цьому плані є характеристика демократії, яку запропонував Й. Шумпетер: «Індивіди прагнуть влади для приняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу». Отже, «демократія є правлінням політиків». Ідеальних демократичних режимів не існує. Вони досить різноманітні. Однак є деякі спільні ознаки, притаманні всім демократіям.

Таким чином, режим включає до себе наступні ознаки:

Повне забезпечення конституціоналізму. Конституція є фундаментом державного законодавства. Державна влада розподілена на законодавчу, виконавчу і судову гілку, кожна з них є незалежною, але контролюють одна одну. При влади знаходиться політик або партія, які за результатами останніх демократичних виборів отримали встановлену законом більшість голосів.

Особисті і політичні права людини і громадянина, що проголошені в конституції, обов'язково виконуються. Закон захищає права кожної окремої особистості.

Опозиція у всіх формах її прояву дозволена та не переслідується з боку влади, якщо її діяльність не суперечить існуючому законодавству (заклики до тероризму, намагання змінити конституційний лад в невизначений законом спосіб). Діяльність опозиції регламентується існуючим законодавством.

Принцип багатопартійності виконується і є обов'язковим елементом режиму. В суспільстві відбувається постійна конкурентна боротьба за державну владу, між правлячою та опозиційними партіями.

Повна свобода засобів масової інформації та відсутність цензури. Функції цензури виконує етика і мораль. Засоби масової інформації, на законних засадах, можуть критикувати владу, але не мають права закликати до насильницької зміни влади.

Армія, поліція (міліція) і спецслужби виконують виключно функції визначені їм законодавством. Вони стоять на стражі внутрішньої та зовнішньої безпеки держави і суспільства, знаходячись під суспільним контролем. Взагалі прозорість є суттєвою ознакою демократичного режиму.

Жодна партійна ідеологія не є домінуючою. Суспільство обов'язково дотримується плюралізму думок. Різні ідеології вільно конкурують між собою. Використання культу особистості категорично неприпустимо.

Церква відокремлена від держави, а сама держава не втручається в церковні справи. Держава має світський характер.

Політичний ідеал потребує від влади і громадян дотримуватися законів.

Політичний лозунг режиму «дозволено все, що не заборонено законом». До демократичних режимів належать країни Західної та Центральної Європи, США, Канада, Австралія, Японія.

В завершення загальної характеристики основних різновидів політичного режиму, необхідно зазначити, що в чистому вигляді вони зустрічаються в край рідко. Кожна держава накладає на власний політичний режим специфіку, обумовлену ходом історичного розвитку, традиціями і ментальністю суспільства, яке створило цю державу. В реальній політичній дійсності ми, як правило, зустрічаємо режими лише наближені до вищевказаних параметрів. Це надає можливість виокремити різновиди політичних режимів, які будуть відрізнятися за ступенем жорсткості і поміркованості.

Таким чином, розширена типологія політичних режимів може мати наступний вигляд: тоталітарний, жорстко авторитарний, авторитарний, авторитарний поміркований, ліберально-авторитарний, ліберальний, ліберально-демократичний, демократичний та анархо-демократичний.

Запитання і завдання

Зробить визначення політичного режиму.

Які основні фактори розкривають сутність різних політичних режимів?

Назвіть основні різновиди політичного режиму.

Охарактеризуйте недемократичні політичні режими (тоталітарний та авторитарний). Що в них спільного та відмінного?

Розкрийте природу ліберального та демократичного політичних режимів.

Тестові завдання

1. До політичного лексикону термін «тоталітаризм» запровадив:

а) Дж. Джентіле;

б) А. Лінкольн;

в) К. Поппер;

г) З. Бжезинський.

2. Хто з політологів є автором поліархічної моделі демократії:

а) М. Вебер;

б) Р. Даль;

в) Г. Алмонд;

г) С. Хантінгтон.

3. Який з політичних режимів передбачає всеохоплюючі форми державного контролю:

а) авторитарній;

б) тоталітарний;

в) демократичний;

г) правовий.

4. В якій країні вперше був встановлений фашизм:

а) СРСР;

б) Німеччина;

в) Іспанія;

г) Італія.

5. За яких режимів відсутній культ особистості:

а) ліберальний та тоталітарний;

б) тоталітарний та демократичний;

в) ліберальний та демократичний;

г) демократичний та авторитарний.

6. Що є характерною ознакою тоталітаризму:

а) концентрація усієї повноти влади в одній партії;

б) вільні від цензури ЗМІ;

в) висока ступінь розвитку громадянського суспільства;

г) розвинута соціальна політика.

7. Ознакою будь-якого політичного режиму є:

а) форма державного правління;

б) форма державного устрою;

в) органи місцевого самоврядування;

г) ступінь реалізації прав та свобод громадян.

8. Автором класичної типології політичних режимів є:

а) Аристотель;

б) З. Бжезинський;

в) М. Вебер;

г) Т. Гоббс.

9. Що характеризує демократичний режим:

а) плюралізм та багатопартійність;

б) наявність партій - сателітів;

в) залежність церкви від держави;

г) вибори мають декларативний характер

Лекція № 5. Держава в політичній системі суспільства

1. Поняття держави і її базові ознаки.

2. Теорії походження держави.

3. Функції держави і структура державної влади.

4. Форми державного правління.

5. Форми державного устрою.

1. Поняття держави і її базові ознаки

Держава - центральний інститут політичної системи, особлива форма організації політичної влади в суспільстві, що володіє суверенітетом, монопольним правом на прийняття законів і застосування узаконеного примусу та здійснює управління суспільством за допомогою спеціальних органів і механізмів.

Термін «держава» може розглядатися у кількох значеннях: як організація великої суспільної групи (в цьому сенсі можуть використовуватися синоніми категорії «держава» ? « країна», «народ», «нація», «суспільство», «батьківщина»); як відносини політичної влади - сукупність зв'язків, взаємовідносин між громадянами і державними органами, між різними органами влади, між органами влади і політичними партіями, т. д.; у вузькому розумінні ? як адміністративно - керуючий апарат.

Виникнення держави було пов'язане із руйнацією родоплемінного устрою і формуванням суспільства як сукупності людей, об'єднаних загальними інтересами. Функції управління цим суспільством концентрувалися у спеціальному державному апараті. Процес перетворення публічної влади в політичну визначається різними факторами: суспільним поділом праці, появою приватної власності, соціальною диференціацією членів суспільства, як наслідок появою класів, боротьбою за владу.

С точки зору історії перші держави з'явилися наприкінці IV - початку III тисячоліття до н. е. На протязі тисячоліть поняття «держава» було невід'ємно від поняття «суспільство», ототожнювалося з ним. Лише наприкінці ХV - на початку ХVІ ст. італійський мислитель Н. Макіавеллі вводить нове поняття «stato» ? держава, розглядає її як політичну форму суспільства в цілому. Наприкінці ХVІІІ ? ХІХ ст. відбувається становлення Європейського поняття «нація - держава». Вже в ХХ ст., у зв'язку із розпадом колоніальної системи, були утворені нові, незалежні держави, багато з яких успадкували державний устрій європейських країн. Таким чином, універсальною формою політичної організації суспільства стала європейська модель держави із відповідними ознаками і характерними рисами.

Сучасна держава має такі базові ознаки:

наявність населення - спільноти, що проживає на певній території;

територія, що є незалежною і суверенною та не підлягає відчуженню;

суверенітет - незалежність у здійснені внутрішньої і зовнішньої політики;

наявність спеціального апарату управління;

монопольне право на прийняття законів, обов'язкових для всього суспільства;

наявність апарату примусу, діяльність якого поширюється на все населення;

право встановлювати грошову одиницю, збирати податки, необхідні для формування загальнонаціонального бюджету;

власна символіка та атрибути (герб, гімн, інше).

2. Теорії походження держави

Як вже зазначалося, держава виникає на певному етапі розвитку людства. На сьогоднішній день існують різні теорії погодження держави.

Неісторична теорія ? автором є Аристотель. Який розглядав людину як «істоту політичну» та вважав, що люди, співіснуючи один з одним, породжують державу як необхідний елемент для свого розвитку.

Теологічна теорія описує виникнення держави як результат творіння Бога - вищої сили. В ХІІІ ст. Ф. Аквінський остаточно формує цю теорію, стверджуючи, що будь - яка влада походить від Бога, і природні закони, за якими живуть люди, повинні підпорядковуватися законам божественним. Церква, таким чином, стає головним інститутом в державі і втілює верховенство не тільки духовної, але і світської влади.

Теорія суспільного договору сформувалася в працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо. Держава - це результат договору між людьми, які надають правителям право приймати закони, здійснювати керуючі функції, а натомість очікують виконання своїх вимог, захисту від зовнішніх ворогів, захисту приватно власності, дотримання інших інтересів.

...