Основи політології

Класова теорія, родоначальником якої був К. Маркс і Ф. Енгельс. Виникнення держави вони розглядали, як природно - історичний процес . Держава зароджується на певній стадії первісно - общинного ладу, коли з'являються надлишки продукції, поділ праці і майнова нерівність. У результаті цих процесів виділяється частина суспільства, яка займається тільки управлінням і нічого не виробляє. Таким чином, формується два основних класи: правлячий і підлеглий. Держава і суспільство проходять декілька стадій (формацій) розвитку, кожна із яких характеризується певним способом виробництва і відповідним йому класовим поділом.

Теорія насильства описує виникнення держави як результат завоювання більш сильними племенами слабких племен. Держава виступає як форма влади переможців над переможеними. Засновником цієї теорії вважається Л. Гумплович.

3. Функції держави і структура державної влади

Функції держави - це основні напрямки її діяльності, які виражають сутність і соціальне призначення, цілі і задачі держави по управлінню суспільством в притаманних йому формах і методах.

Умовно функції держави поділяють на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції держави:

економічна;

соціальна;

охорона правопорядку;

захист і підтримка різних форм власності;

охорона природи і навколишнього середовища;

розвиток науко - технічного прогресу.

Зовнішні функції держави:

оборона і захист держави від зовнішніх зазіхань;

зовнішньо - економічна ( включаючи взаємовигідну торгівлю);

соціальна;

формування та участь в різних міжнародних союзах, об'єднаннях, коаліціях;

участь у підтримці міжнародного світового порядку.

Держава має свою певну структуру. До основних політичних інститутів ( тих, без яких вона не може нормально і повноцінно функціонувати) належать: парламент, президент, уряд, політичні партії.

Глава держави - це вища посадова особа, яка вважається верховним представником держави і, як правило, носієм виконавчої влади. В державах з монархічною формою правління главою держави є монарх. В країнах з республіканською формою правління глава держави - президент, який обирається шляхом голосування. Формально майже завжди глава держави наділений важливими функціями: призначати міністрів і глав урядів, виступати від імені держави, укладати міжнародні угоди, право скликати і розпускати парламент, бути верховним головнокомандувачем військових сил і т. ін.

Уряд - це вищий колегіальний виконавчий орган держави. В залежності від ступеня участі парламенту у формуванні уряду виділяють дві моделі утворення уряду: парламентську, коли уряд формується за результатами парламентських виборів партією, яка перемогла (або парламентською коаліцією) і позапарламентську, коли уряд формується президентом. Україні притаманна парламентська модель формування уряду ( ця функція покладена на парламентську коаліцію), в США - позапарламентський шлях формування уряду, тобто його формує президент і сам його очолює, і саме на президенті вся міра відповідальності за результати діяльності цього вищого виконавчого органу.

Парламент - це вищий представницький і законодавчий орган в демократичних державах. Вперше з'являється в Англії в 1256 р. До функції парламенту належить: представництво інтересів різних верств населення, розробка і прийняття законів, політичний контроль за діяльністю уряду.

У США парламент називається Конгресом, ФРН - бундестагом, Польщі - сеймом, Україні - Верховною Радою. Крім законодавчої, до функцій парламентів належать установча (ухвалення Конституції), контрольна (утворення комісій з розслідування певних явищ) тощо. До повноважень Верховної Ради України належать ухвалення Конституції та законів, визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики, призначення виборів Президента, усунення його з посади в порядку імпічменту, ухвалення бюджету та Програми діяльності Кабінету Міністрів, надання згоди на призначення Прем'єр-міністра тощо. Парламенти бувають однопалатними та двопалатними. Останні складаються з верхньої та нижньої палат. Верхня найчастіше віддзеркалює інтереси регіонів держави на противагу нижній, що виражає національні інтереси. Явище двопалатного парламенту отримало назву бікамералізму. Двопалатний парламент існує в США, ФРН тощо (близько 40% країн). У Великобританії він пов'язаний з традицією - до верхньої палати (палати лордів) входять власники дворянського статусу.

В Україні існує однопалатний парламент - Верховна Рада. Її конституційний склад нараховує 450 депутатів. Термін повноважень - 5 років. Очолює парламент спікер. В західних країнах його роль переважно організаційна, а не політична. У Великобританії спікер палати громад навіть не голосує за закони (його голос враховується, коли «за» та «проти» закону висловилась однакова кількість депутатів). В Україні голова Верховної Ради відіграє й політичні функції. Це пов'язано з його роллю при вирішенні питань, виносити чи ні закон на голосування, традицією щодо переголосування законів тощо. В парламенті діють галузеві комітети, які готують закони та здійснюють контроль у сфері своєї компетенції. У нинішній Верховній Раді функціонує ряд комітетів - з питань держбудівництва та місцевого самоврядування, з питань бюджету, з питань економічної політики тощо. Парламент може утворювати тимчасові комісії для розслідування важливих суспільних подій. Результати їх роботи оприлюднюються на засіданнях парламенту або в пресі, використовуються при підготовці парламентських рішень. Водночас вони можуть використовуватися політичними силами проти опонентів.

Глава уряду - керівник вищого колегіального органу виконавчої влади у державі. В президентській республіці главою уряду є президент (він водночас й глава держави, як наприклад у США). У парламентській республіці глава уряду ( прем'єр - міністр) призначається главою держави, або у результаті узгодження з парламентом. В Україні главою уряду є прем'єр-міністр, якого обирає Верховна Рада України.

4. Форми державного правління

В сучасному світі існують приблизно 200 держав. Кожна, з яких має певну форму державного правління і державного устрою.

Форма державного правління - це спосіб формування інститутів вищої державної влади, який визначає їх повноваження, структуру, принципи взаємовідносин між собою і ступень участі населення в їх утворенні.

Історично склалося два основних типи форм правління: монархія і республіка.

Монархія - це форма одноосібного правління, за якої влада передається у спадок.

Монархії бувають: абсолютними і конституційними.

До юридичних ознак монархії належать:

існування одноосібного глави держави - монарха, який має владу по життєво;

влада передається шляхом престолонаслідування;

здійснюється монархом на власний розсуд, а не від імені народу;

відсутність юридичної відповідальності монарха, тобто він не відповідає за прийнятті рішення, відповідальність покладається на прем'єр - міністра, міністрів, які діють від імені монарха.

Абсолютна монархія - це така форма правління, за якою верховна державна влада по закону цілком належить одній особі і необмежена нічим ( наприклад, конституцією) і ніким (наприклад, парламентом). Як правило така влада передається у спадок.

Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність будь-яких державних органів, які б обмежили повноваження монарха. Він сам приймає закони, може безпосередньо керувати державою або призначити для цього уряд, здійснює вищий суд. Піддані є юридично безправними, оскільки монарх не наділяє їх будь-якими правами. Серед сучасних країн така форма правління, з певними сучасними нюансами, залишилась лише в Саудівський Аравії, Катарі, Омані.

Одним із різновидів абсолютної монархії є теократична монархія. Теократія ( від грецького Theos - Бог, kratos - влада) - форма державного правління, за якої вся вища влада зосереджена у духовенства або глави церкви. Приклад - Ватикан.

Однак, абсолютні монархії, які зароджувалися в рабовласницьких суспільствах поступово еволюціонували в конституційні.

Конституційні монархії характерні для буржуазних суспільств. Вони є такою формою правління, за якої влада монарха обмежена представницьким органом - парламентом.

Обмежена влада монарха зафіксована в конституції, яку приймає парламент і не в праві змінити монарх.

Конституційна монархія мала два різновиду: дуалістичну і парламентарну (парламентську).

Дуалістична монархія - перехідна форма обмеженої або конституційної монархії. Законодавча влада належить парламенту, який обирається підданими чи певною їх частиною. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередньо сам, або через призначений ним уряд. Судова влада належить монарху, але може більш чи менш незалежною.

Зазвичай дуалістичні монархії виникають в перехідні періоди, коли, наприклад суспільство переходило від феодалізму до капіталізму. Історичним прикладом дуалістичної монархії можна вважати монархії Німеччини (1871-1918), із сучасних держав ( з певними нюансами) - Бахрейн, Йорданія, Кувейт, Марокко.

Парламентська монархія - форма правління, за якої влада монарха обмежена як в законодавчій сфері, так й в області державного управління, а також контролю за діяльністю уряду.

Тут ми спостерігаємо розвинутий поділ державної влади при визнанні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою. Форма сучасної парламентської монархії: «король царствує, але не править». Уряд формується парламентським шляхом, тією політичною партією (або коаліцією), яка у результаті парламентських виборів отримала більшість мандатів у нижній палаті парламенту, і несе політичну відповідальність перед парламентом. Якщо парламент виражає уряду недовіру, уряд повинний піти у відставку. Очолює уряд прем'єр-міністр, в руках якого зосереджені реальні повноваження в системі державного управління. Монарх позбавлений права діяти на власний розсуд, всі запропоновані ним акти вступають в законну силу тільки після їх схвалення прем'єр-міністром або профільним міністром.

Сучасні парламентські монархії в таких державах, як Великобританія, Японія, Нідерланди, Швеція, Данія, Бельгія, Іспанія та ін., віддаючи данину політичній традиції і, підтримуючи тим самим повагу громадян до держави, фактично мало відрізняються від республік - другої основної форми правління.

Республіка (від лат. Res publica - суспільна справа) - являє собою таку форму правління, за якої державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

На сьогодні у світі існує більш ніж 140 держав, що є республіками.

Юридичними ознаками республіки виступають:

здійснення влади від імені народу, а не на власний розсуд;

виборність вищих органів державної влади;

обрання органів верховної влади на певний термін;

юридична відповідальність органів влади за прийнятті рішення;

принцип поділу влади;

гарантування прав і свобод людини і громадянина.

В сучасному світі існує три основні різновиди республіки: президентська, парламентарна (парламентська) і змішана (президентсько-парламентська і парламентсько-президентська). Відмінність між ними обумовлена, по-перше, тим, хто формує уряд і перед ким він відповідальний, і, по-друге, як будують свої взаємовідносини законодавча і виконавча гілки влади (на принципі жорсткого поділу гілок влади, що характерне для президентської республіки, або виходячи із принципу співпраці влад, що притаманне парламентарній республіці).

Президентська республіка - така республіканська форма правління, за якої в руках президента зосереджені широкі повноваження глави держави і глави уряду.

Головні ознаки президентської республіки:

президент обирається всенародним голосуванням;

президент одночасно є главою держави і главою уряду, самостійно його формує;

найбільш послідовно реалізується принцип поділу гілок державної влади;

відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

більш широкі, ніж в парламентарній республіці, повноваження глави держави;

можливість ініціювання парламентом процедури імпічменту (обвинувачення вищих посадових осіб, включаючи президента).

Законодавча і виконавча влада в президентській республіці отримує свій мандат на управління державою безпосередньо від народу. Президент сам формує уряд і сам його очолює. Судді, як вищі посадові особи, призначаються президентом за згодою верхньої палати парламенту, яка при цьому виходить не із політичної, партійної приналежності кандидатів, а із їх професійних і моральних якостей. Міністрів та інших призначених ним посадових осіб виконавчої влади президент може зміщувати самостійно. В президентських республіках нерідко спостерігається ситуація, коли президент належить до однієї політичної партії, а більшість у парламенті до іншої. Тим не менш, вони змушені співпрацювати, тому що жодна із гілок влади не може конституційним шляхом усунути іншу ( усунення парламентом посадових осіб виконавчої і судової влади шляхом імпічменту може бути, лише у випадку скоєння ними серйозних злочинів). Така організація влади отримала назву системи « стримування і рівноваги» і виявляється у тому, що президент може гальмувати законодавчу діяльність парламенту, накладаючи на прийняті ним закони право «вето», для подолання якого потребується кваліфікована більшість голосів в обох палатах парламенту. В свою чергу, верхня палата парламенту може перешкодити призначенню президентом посадових осіб, а, крім цього не проголосувати за ратифікацію укладених президентом міжнародних договорів. Судова влада контролює конституційність рішень і парламенту, і президента, забезпечуючи цим дотримання правопорядку законодавчою і виконавчою владою.

Класична президентська республіка виникла у США в 1789 році.

Президентські республіки поширені в Латинській Америці, деяких країнах Азії і Африки.

Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, за якої верховна роль у організації державної влади належить парламенту.

Уряд формується парламентським шляхом із числа депутатів, які належать до тих партій, що мають більшість мандатів (голосів) в парламенті. Уряд несе відповідальність за свою діяльність перед парламентом. Вотум недовіри уряду має своїм наслідком його відставку, з наступним розпуском парламенту і достроковими парламентськими виборами. Як правило, глава держави обирається парламентом, або спеціально утвореною колегією на строк, визначений Конституцією. Призначення парламентом глави держави виступає головним видом парламентського контролю над виконавчою владою. Главою уряду (прем'єр-міністром, канцлером, головою ради міністрів) стає, як правило, лідер політичної партії, що перемогла на парламентських виборах. Він формує та очолює уряд , який відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш вагомою рисою парламентської республіки є те, що уряд може здійснювати свою діяльність лише тобі, коли має довіру парламенту. Головні функції парламенту - це законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, в тому числі оборонної політики держави. До парламентських республік можна віднести Німеччину, Італію, Швейцарію, Індію, Ізраїль, Ліван, Туреччину, Угорщину, Чехію, Естонію та інші.

Змішана республіка, або як ще її називають президентсько-парламентська, відрізняється подвійною відповідальністю уряду - перед президентом і парламентом.

Змішані республіки поєднують у собі сильну президентську владу і ефективний контроль за урядом з боку парламенту. З одного боку, президент наділений широким колом повноважень: він є главою держави, верховним головнокомандувачем, володіє правом невідкладного «вето» на рішення парламенту, призначає главу уряду (прем'єр-міністра) за схваленням парламенту, має право розпуску парламенту і призначення нових виборів, вводити надзвичайний стан в країні і т. ін. З іншого боку, парламент має право контролювати діяльність прем'єра і уряду через процедуру затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри їм. До таких країн належить ряд країн Європи, в тому числі Україна, яка у відповідності до Конституції України, є парламентсько-президентською республікою.

5. Форми державного устрою

Форма державного устрою - це спосіб територіальної організації держави.

На відміну від форм правління організація держави розглядається з точки зору розподілу державної влади і державного суверенітету у центрі і на місцях, їх розподіл між складовими частинами держави.

Форма державного устрою показує:

з яких частин складається внутрішня структура держави;

який правовий статус цих складових частин і принципи взаємовідносин їх органів;

як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами.

За формою державного устрою держави можуть бути: унітарними (єдиними), федеративними, конфедеративними.

Унітарна (єдина) держава - це єдине державне утворення, що складається із адміністративно - територіальних одиниць, які не мають основ своєї державності і підпорядковуються центральним органам влади.

Ознаки унітарної держави:

наявність єдиних для всієї країни вищих виконавчих, представницьких і судових органів;

на території такої держави розповсюджується юрисдикція єдиної конституції, єдина система законодавства, єдині принципі набуття громадянства;

складові частини (області, департаменти, округи, графства, ін..) державним суверенітетом не володіють;

всі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи;

єдині військові сили, система органів держбезпеки, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади;

єдина грошова, податкова система.

Унітарна держава, на території якої компактно проживають невеликі національності, може допускати національну і законодавчу автономію.

До унітарних держав належать Україна, Польща, Грузія, Франція, Туреччина, Японія та ін.

Федерація - складна політико-правова, адміністративно-територіальна форма устрою, до складу якої входять державні утворення - суб'єкти федерації.

Ознаки федерації:

територія федерації складається із територій її окремих суб'єктів (штатів, республік, земель, провінцій, кантонів);

компетенція між федерацією і її суб'єктами встановлюється союзною (федеральною) Конституцією (т. з. система «виняткових і конкуруючих повноважень»);

на міжнародній арені країну представляють федеральні органи влади;

суб'єкти володіють правом прийняття власної Конституції, яка не суперечить принципам федеральної Конституції;

суб'єкти мають свої виконавчі, законодавчі, судові органи, які існують паралельно федеральним, але їм підпорядковуються;

у більшості федерацій існують союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць;

парламент має дві палати;

дворівнева (і більше) система податків;

суб'єкти в союзній державі обмежені в суверенітеті, вони не володіють правом сецесії (правом виходу із федерації).

Конфедерація - тимчасовий юридичний союз суверенних держав, утворений для реалізації їх спільних інтересів.

Ознаки конфедерації:

не мають власних законодавчих, виконавчих і судових органів;

не мають власної армії;

не існує єдиної системи податків і державного бюджету;

за країнами - членами зберігається власне громадянство;

кожний суб'єкт зберігає свій суверенітет;

конфедерація утворюється для досягнення певних цілей;

створення закріплюється договором;

суб'єкти володіють правом нуліфікації (відміни дії актів конфедерації на своїй території);

менш довговічна, ніж федерація;

з часом може перетворитися у федерацію ( історичний приклад - виникнення США);

члени конфедерації можуть вийти із її складу на підставі юридично обґрунтованого одностороннього рішення.

Як правило, конфедеративні держави не довговічні - з часом вони розпадаються, або перетворюються у федерацію. Приклади: США в 1776?1864 рр., Німецький союз (1815?1867 рр.), Австро-Угорщина до 1918 року.

Запитання і завдання

Дайте визначення держави та назвіть її базові ознаки.

Які теорії походження держави Вам відомі, як вони пояснюють її виникнення.

Назвіть основні функції сучасної держави.

Яку структуру має держава. Розкрийте функції її органів.

Що таке форма державного правління? Які типи форм державного правління Ви знаєте і які ознаки вони мають? Яку форму держправління має Україна.

Охарактеризуйте різні форми державного устрою.

Тестові завдання

1.Хто першим ввів поняття «держава» у науковій обіг:

а) Аристотель;

б) Дж. Локк;

в) Р. Даль;

г) Н. Макіавеллі.

2.Що є найбільш нестійкою формою державного устрою:

а) унітарна держава;

б) федерація;

в) конфедерація;

г) наднаціональне об'єднання.

3. Що спільного між парламентською республікою та парламентською монархією:

а) політична відповідальність уряду перед нижньою палатою парламенту;

б) принцип формування уряду;

в) право голови держави розпускати парламент;

г) відсутність інституту президента.

4. Функції держави зазвичай поділяються на:

а) економічні і соціальні;

б) військові і дипломатичні;

в) вхідні та вихідні;

г) внутрішні та зовнішні.

5. Якої теорії походження держави не існує:

а) теорія суспільного договору;

б) патріархальна;

в) класова;

г) зоряна.

6. Якого типу федерації не існує:

а) територіальні;

б) національні;

в) змішані;

г) унітарні.

7. Що є характерною ознакою республіканської форми правління:

а) усі вищі органи влади обираються;

б) народ має безпосередній вплив на владу;

в) народ може скинути владу, що не подобається;

г) влада зобов'язана діяти в межах закону.

8. Якого типу монархії не існує:

а) абсолютна;

б) парламентська;

в) дуалістична;

г) феодальна.

9. Які форми унітарної держави існують:

а) централізована та децентралізована;

б) пряма та непряма;

в)президентська і парламентська;

г) виборча і спадкова.

10. Згідно з вченням К. Маркса, держава виникає, коли:

а) на певній стадії первісного ладу суспільства з'являються надлишки продукції, майнова нерівність, відбувається поділ на класи;

б) коли люди домовляються між собою про те, що деякі з них будуть керувати, а інші - підкорятися їх рішенням;

в) коли члени одного суспільства завойовують інших;

г) коли люди вирішують як комфортно співіснувати один з одним, і кожна людина сама для себе створює закони.



Лекція № 6. Правова держава і громадянське суспільство

Концептуальний вимір правової, соціальної держави.

Поняття громадянського суспільства.

Взаємодія правової держави і громадянського суспільства.

1. Концептуальний вимір соціальної, правової держави

Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнані його джерелом будь-якої влади, в гарантіях прав і свобод особи, підпорядкуванні державних структур правовим нормам.

Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібну думку висловлював і Аристотель: там, де відсутня влада закону, зазначав він, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті передовими представниками західноєвропейської політичної думки XVII - XIX ст. (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск`є, Г.В.Ф. Гегелем).

Сам термін - правова держава (Rechtsstaat) вперше було вжито у першій половині XIX ст. в працях німецьких правознавців (К. Вількер, Р. Фон Моль та ін.) Плідно працювали в галузі теорії правової держави видатні українські вчені С. Орихівський (XVI ст.), Богдан Кістяківський (XIX - І пол. ХХ ст.) та ін.

Філософська основа правової держави була сформульована І. Кантом, який розглядав державу як об`єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар - громадянина.

Теорія і практика - радянської правової науки повністю суперечила цим вимогам. На довгі роки в ній затвердилося положення про безумовний - примат держави над правом, яке розглядалося як простий інструмент державної влади. Партійно-державний апарат ставав - творцем законів, які з легкістю могли замінятися постановами ЦК КПРС. За таких умов набули поширення формулювання на зразок: - держава надає громадянам широке коло прав, утвердились стереотипні уявлення патерналістського типу про громадянські права як своєрідний - дар держави народові. Так деформувалася правосвідомість народу, що й тепер є значною перешкодою у справі становлення правової держави. Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів.

Засади (принципи) правової держави:

верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

охорона державою невід`ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають;

визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності їх честі і гідності, гарантування умов для їх захисту;

рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, їх взаємна урівноваженість і відкритість;

незалежність судів, наявність ефективної системи судового захисту;

наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів.

Умовою такого контролю, як і реалізації інших принципів правової держави, є створення системи державного врядування на засадах поділу влад. Поділ влади на гілки не означає їх ізольованості. Організаційно-правовий механізм функціонування трьох гілок влади передбачає їх взаємодію, взаємоконтроль, систему стримувань і противаг з метою втримання кожної з гілок влади у межах своїх повноважень і забезпечення її незалежності від інших влад. До яких трагічних наслідків може призвести недотримання принципу поділу влади, переконливо свідчить недалеке минуле України. Симбіоз законодавчої і виконавчої влади, який було проголошено - перевагою радянської системи правління, насправді дозволив перетворити Ради в слухняне знаряддя непідконтрольного партійно-бюрократичного апарату. Так зване повновладдя Рад прикривало узурпацію державної влади партійною номенклатурою, створювало демократичний фасад тоталітарної бюрократії.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачено законом. Це означає, що за вільними і формально рівними між собою громадянами визначається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмись дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не лише своїх прав, а й обов`язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Отже, правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.

Пріоритет прав і свобод громадянина означає гарантію законодавчого забезпечення прав людини та її основних свобод, їх захист виконавчою владою.

Під юридичною взаємодією держави та особи розуміють одночасне забезпечення виконання прав і свобод громадян з відповідальністю останніх перед суспільством.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян є стимулювання, переконання, підвищення рівня правової та політичної культури. Водночас правова держава має право на застосування згідно із законодавством певних санкцій за невиконання загальноприйнятих юридичних норм поведінки.

Формами відповідальності держави перед особистістю є звіти виконавчих органів перед законодавчими, достовірна інформація для громадян (за винятком тієї, що становить державну таємницю), судове оскарження дії посадових осіб за ущемлення прав громадян тощо.

Звичайно, кожна держава має певні відмінності у внутрішній побудові, однак, загальні принципи у тій чи іншій модифікації людство вже сформулювало, і це є надбанням загальносвітової політологічної та правової думки.

Політичний аспект проблеми правової держави полягає в тому, що її формування є кордоном, який розділяє перехід від тоталітаризму до демократії. Існує й суто правовий аспект цієї проблеми. Він полягає в тому, що держава як джерело формування права на певному етапі суспільного прогресу й сама потрапляє під вплив права та стає правовим явищем.

Проте правова держава не є вінцем суспільного розвитку. Найрозвиненіший ступінь суспільства - не просто правова держава, а правове соціальне суспільство. У такому суспільстві, окрім досягнення правосуддям статусу вищої влади в державі та утвердження культури права, значно розширюються права людини, які набувають безпосередньо юридичного та соціального значення.

Інтереси розвитку суспільства потребують урахування соціальних регуляторів. Це дає підстави говорити не лише про правову, а й про соціальну державу, основними принципами якої є: забезпечення гідних умов для життя людини; соціальна, екологічна, морально-психологічна відповідальність власника, держави за наслідки своєї діяльності.

Головні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1. Закріплення в законодавстві основних прав людини.

2. Панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення, забезпечуючи та гарантуючи непорушність прав меншості або окремого індивіда, втілюючи, при цьому, загальнолюдські цінності та ідеали.

3. Урегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозвільного принципу - особі дозволено все, що прямо не заборонено законом; та регулювання діяльності державних органів на основі спеціальнодозвільного принципу - дозволено тільки те, що прямо передбачено законом.

4. Наявність взаємовідповідальності між особою і державою, яка включає у себе можливість для громадянина не тільки оскаржити неправомірні дії державного органу або службовця, але й отримати відшкодування за зазнані збитки.

5. Притаманність усім громадянам високої правової культури, яка включає у себе знання актуального чинного законодавства та вміння і навики його використання.

Формальні:

1. Реалізація принципу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову та наявність ефективного механізму їхньої взаємодії та взаємоконтролю.

2. Юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини.

3. Високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів, як вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини.

4. Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, включаючи державні органи, громадські організації та громадян.

2. Поняття громадянського суспільства

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство - це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємозв'язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.

Громадянське суспільство - це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління.

На думку Політюка Б. С., громадянське суспільство - це система відносин, які об`єднують громадян на основі їх приватних, а не публічних, інтересів.

Необхідно звернути увагу на умовність терміну «Громадянське суспільство», оскільки його членами є не громадяни - суб`єкти публічно - владних відносин і публічного права, а люди як суб`єкти приватно - правових відносин, суб`єкти приватного права, носії приватних інтересів».

Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.

Початок формування елементів громадянського суспільства спостерігається ще в Стародавніх Греції та Римі. Тоді виникає й саме поняття «громадянин». У Стародавній Греції внаслідок боротьби народних мас з олігархією постає напівобщинна-напівдержавна форма співжиття - держава-поліс як своєрідний прототип громадянського суспільства. Найбільшого свого розквіту держава-поліс досягла за часів правління Перикла. Ось як сам Перекл. характеризував державний устрій своєї країни: «... він називається демократією через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона згідно з нашими законами надає всім громадянам рівних прав ... Ми живемо вільні в нашій державі: ми не плекаємо в нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення ... Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті, громадському переважно, через повагу до них. Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті закони, які встановлено на користь скривджених, і, хоч ці закони не записані, вони здатні зганьбити тих, хто їх зневажає». З цих слів Перикла випливає, що він вважав за демократичний тільки той устрій, який базувався на перевазі більшості, повазі однієї людини до іншої та доброчесності. Це дає змогу стверджувати, що сама ідея громадянського суспільства бере свій початок у політико-суспільній думці тієї доби. Ці ідеї ми знаходимо в полісі Аристотеля та принципах так званого природного права Цицерона. Так він, наприклад, підкреслював, що «надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але чим саме є громадянська община, як не силою-силенною людей, які пов`язані між собою?»

Оригінальними є погляди Ніколо Макіавеллі. У своєму головному творі «Монарх» він підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих. У творі вже чітко простежується опис елементів громадянського суспільства як спільності людей, що протистоїть державі, яка прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним. Багато цікавого у творі Макіавеллі стосується аналізу таких неполітичних сфер життя, як праця, сім'я, кохання, задоволення людьми власних потреб, тобто проблем приватного життя. «Він (монарх) зобов`язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби вони упорядкували свої володіння, не боячись, що ці володіння в них відберуть, інші - розпочинали б торгівлю, не боячись, що їх знищать податками». Отже, Н. Макіавеллі бачив різницю між державою та громадянським суспільством, яке функціонує за власними законами і є автономним щодо держави, хоч остання постійно намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства. З цього часу майже до XVII ст. в суспільній думці не виникало нових ідей з приводу громадянського суспільства. Принципово нову концепцію такого суспільства висунули англійські політичні теоретики Т. Гоббс та Д. Локк. Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» підкреслював, що якісно нове людське співжиття виникає внаслідок переходу від природного стану з війною всіх проти всіх до впорядкованого культурного суспільства з існуванням держави. Лише домовившись про створення держави, зазначав Т. Гоббс, громадяни здатні домогтися спокою і порядку в суспільстві та створити умови для виникнення якісно нових суспільних зв`язків. Продовжуючи міркування Т. Гоббса, Д. Локк зазначав, що люди до створення держави розпоряджалися своїм майном та своїми правами згідно із законом природи. Але, щоб гарантувати собі права та свободи й захистити свою власність, люди створюють державу. Д. Локк у своїх творах використовував поняття «громадянське суспільство» і «держава» майже як взаємозамінні.

Подальшу розробку цієї проблеми можна знайти в дослідженнях французьких мислителів Ш. Монтеск`є і Ж.-Ж. Руссо. Ш. Монтеск`є у своїх творах, особливо в знаменитій праці «Про дух законів», стверджував, що суспільство лише тоді може успішно функціонувати та розвиватися, якщо в ньому панують республіканські закони. Ось чому він палко обстоював ідеї парламентаризму, законності, сформулював концепцію правової держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову. На його думку, у справжній державі «шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їхні справжні якості».

Ж.-Ж. Руссо пропагував ідею суверенності волі народу. Виходячи із засади, що джерелом влади може бути тільки народ, він протиставляв теорії розподілу влади свою систему постійно діючого в державі плебісциту для вирішення суспільно-політичних проблем. Для французького політичного мислителя терміни «громадянське суспільство» й «держава» також були синонімами. Головною ознакою громадянського суспільства, на його думку, є участь кожного громадянина в державних справах та безумовне повновладдя народу. Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме -- створення народу і суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного й абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної Влади)».

Нині помітно зріс загальний інтерес до проблем громадянського суспільства, а наукові його дослідження здійснюються в органічному зв'язку з проблематикою правової та соціальної держави. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава - демократичною, правовою.

Сутність громадського суспільства полягає передовсім у забезпеченні прав людини. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.

Економічною основою громадянського суспільства є відносини ринкового характеру, передовсім різноманітні форми власності, особливо приватної. Наявність власності в громадянина спонукає його до ділової активності та плідної роботи, стає умовою свободи особистості в суспільстві.

Політична основа громадянського суспільства - це демократична правова держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість узяти участь у державних та громадських справах. У демократичній правовій державі абсолютно неприпустимою є будь-яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Як характерну ознаку такої держави можна назвати можливість вільного самовизначення людини щодо світоглядних та духовних уподобань, гарантій життя та безпеки людини, усебічний захист найрізноманітніших прав людини з боку судових органів та громадських організацій.

Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною ознакою громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних інтересів людей і стає важливою умовою розвитку й удосконалення такого суспільства.

В громадянському суспільстві інтеграція особи й держави відбувається через соціальні інститути, які є незалежними від держави. Громадянське суспільство потребує, щоб держава була правовою, тобто керувалася правом і визнавала наявність незалежних від неї соціальних інститутів. Це таке суспільство, в якому особа бере активну участь у суспільному житті. Реалізується це через соціальні інститути, вільні від державного контролю. Причому деякі з цих інститутів можуть чітко переслідувати політичні цілі, намагатися істотно вплинути на державу. Але в структуру громадянського суспільства входять і неполітичні інститути.

Між державою і громадянським суспільством існує діалектичний взаємозв`язок. Держава - результат функціонування суспільства, яке на сучасному етапі не може існувати без держави, її регулюючого впливу на суспільні відносини. В політико-правовій практиці будь-якої країни одним із основоположних питань є співвідношення держави і суспільства, можливості впливу громадянського суспільства на діяльність державних інституцій. Це безпосередньо відноситься до проблеми становлення демократії, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, “характеристики” політичного режиму. Особливе значення ця проблема має для країн активного конституційного будівництва, до якої відноситься і Україна. В умовах України держава за допомогою правових та інших засобів повинна сприяти становленню структур громадянського суспільства. Одним із основних важелів є Конституція, як нормативний акт найвищої юридичної сили, який має велике значення не тільки для держави, а й для суспільства.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Тобто, говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб`єкта, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством.

Саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів. Тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави, визначається не в останню чергу визначається демократичність політичного режиму. Ідея громадянського суспільства дозволяє провести межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян.

В громадянському суспільстві діяльність органів державної влади реалізовується в демократичних, правових формах і спрямовується на забезпечення й захист прав людини і громадянина, гуманістичних цінностей. Громадянське суспільство є гарантією проти всевладдя держави, оскільки без такого суспільства державна влада, як правило, стає тоталітарною. Тільки завдяки громадянському суспільству влада слугує людині, захисту її законних інтересів. Демократична держава, будучи правовою формою організації і функціонування публічної політичної влади, не відокремлюється від громадянського суспільства і тим більш не протистоїть йому. Держава повинна бути обмеженою в своїх повноваженнях і перебувати під ефективним соціальним контролем суспільства, діяти в межах конституційних приписів. Тільки громадянське суспільство може створити систему гарантій від тоталітаризму, незаконного обмеження прав і свобод людини і громадянина. Неспроможність громадянського суспільства стримувати державу в відповідних межах призвела в ХХ ст. до різних варіантів тоталітаризму. Державний тоталітаризм є по суті поглиненням суспільства державою і тим самим зникнення держави як однієї з соціальних систем, оскільки в тоталітарних режимах немає держави як обмеженої правом організації влади, а є тільки владно-політичний механізм, адміністративно-командна структура, яка намагається в тій чи іншій мірі контролювати більшість сфер суспільного життя. Такий «механізм імітує державно-правовий порядок і прикривається відповідною державно-правовою атрибутикою».

Що стосується громадянського суспільства сучасної України, то окремим його прикладом може служити волонтерство. На сьогодні в умовах війни воно набуває все більшої популярності.

Волонтерство - це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається, як правило, у суспільній діяльності в межах різного роду асоціацій. Волонтерство сприяє покращенню якості життя, особистому процвітанню й поглибленню солідарності, реалізації основних потреб на шляху будівництва більш справедливого і мирного суспільства, більш збалансованому економічному і соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій.

Волонтерство не має релігійних, етнічних, вікових, політичних і географічних обмежень. Брати участь у добровольчих діях може кожний.

Добровольчі ініціативи розповсюджуються майже на будь-яку сферу людської діяльності - роботу з соціально незахищеними верствами населення (інвалідами, людьми похилого віку, маргіналами); роботу в рамках неформальної освіти, спрямованої на інкультурне спілкування; розвиток проектів, які зміцнюють дух соціальної терпимості; миротворча діяльність, розв'язання конфліктів; екологічний захист; активізація населення у глибинці тощо.

Добровільний труд - один із найяскравіших феноменів людської цивілізації, який свідчить, що на тлі технічного прогресу здійснюється еволюція людського духу. Спираючись на теорію потреб А. Маслоу, можна зробити висновок, що люди, які виконують добровільну роботу, досягли вершини піраміди потреб, тобто реалізують потребу в самоактуалізації.

Волонтерський рух існує вже багато століть. І хоча в різних країнах це явище має різні назви, воно є універсальним людським феноменом, який зустрічається в усіх культурах, на всіх рівнях економічного розвитку, серед представників обох статей і людей різного віку. Він є однією з найефективних форм роботи з молоддю, невичерпним джерелом набуття громадянської освіти, дає можливість реалізувати себе у служінні суспільству. Велика кількість громадських організацій поєднує молодих людей, які на добровільних засадах беруть участь у соціальних програмах щодо попередження негативних явищ у молодіжному середовищі та надання допомоги іншим в їх розвитку, соціальному становленні, інтеграції у суспільство тощо.

Мотиви для вступу до рядів волонтерів можуть бути самими різними: переконання етичного і релігійного характеру; участь у допомозі військовим під час військових дій (як відбувається зараз в Україні), потреба в спілкуванні, активності, реалізації своїх здібностей, суспільному і державному визнанні; бажання придбати нову роботу або професію, добитися поліпшення діяльності соціальної установи. Волонтерами можуть стати студенти під час проходження практики. Їх мотиви - самореалізація, професійна підготовка, написання диплома або наукової роботи. Часто добровільними помічниками стають ті, хто вже отримав допомогу і підтримку від організації і тепер хотів би передати власний досвід подолання критичної ситуації тим, хто цього потребує.

Аналіз історії розвитку і сучасного стану волонтерства у різних країнах доводить, що основною галуззю діяльності добровольців є соціальна, тобто та важлива сфера діяльності, у якій участь держави визнається недостатньо ефективною. У розвинутих зарубіжних країнах участь населення у волонтерській діяльності давно стала невід'ємною частиною соціальної практики.

В Україні поняття «волонтерські організації», «волонтерство», «волонтерський рух» для позначення важливого значення соціально-політичного життя суспільства дедалі стрімко набуває масового поширення. В нашій країні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Будучи закоріненим у традиції безкорисливої допомоги нужденним, історично притаманній українській національній культурі, і взявши на озброєння досвід ряду передових у цій сфері західних країн, вітчизняний волонтерський рух з кожним роком набуває усе більшої потужності, об'єднує усе більше громадян та залучає значні ресурси.

Окремо варто відмітити Революцію гідності, яка відбулася 21 листопада 2013 - 22 грудня 2014. Вперше в умовах незалежної України відбулася подія такого рівня і масштабу. Саме вона стала етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Показали усьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною - кров'ю «Небесної Сотні» - патріотів, які поклали своє життя на вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін. Саме тепер українцям вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях формування повноцінного громадянського суспільства. Але боротьба за свою державу ще не завершилась.

Розвиток громадянського суспільства є важливим напрямком демократичної модернізації суспільства, умовою соціальної стабільності та національної безпеки. Суттєвими ознаками такого розвитку є становлення відкритого суспільства, роздержавлення приватного життя громадян, відокремлення його від казарменого офіціозу державної бюрократії, цінування багатоманітності форм його прояву.

Запитання і завдання

Назвіть основні ознаки правової держави.

Вкажіть принципи правової держави.

Чи збігається проголошення України правовою державою (Конституція України, ст. 1) з сучасним реальним становищем у країні?

4.Що таке політичні права? Якими міжнародними документами та законами України вони закріплені?

Назвіть головні ідейно-політичні передумови сучасних концепцій громадянського суспільства.

У чому полягає суть громадянського суспільства і які форми його функціонування?

...