Основи політології

Поясніть взаємодію громадянського суспільства з державою.

Тестові завдання

Свобода совісті це:

а) право людини вирішувати за кого голосувати на виборах;

б) право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватись атеїстичного світогляду;

в) право людини чинити по совісті;

г) право людини на власну думку.

Назвіть автора теорії поділу влади, яка була сформульована в його знаменитій книзі «Про дух законів».

а) М. Вебер;

б) П. Сорокін;

в) Ш.Л. Монтеск'є;

г) К. Маркс

Внутрішні функції держави охоплюють:

а) оборону та національну безпеку;

б) законодавчу;

в) соціальної аномії;

г) лобіювання.

Сутність громадянського суспільства відображає принцип:

а) жорсткого контролю держави за суспільством;

б) монополії держави чи певної політичної сили на ідеологію;

в) права громадян розглядаються як найбільша цінність;

г) доступ лише окремих соціальних груп і прошарків до участі в державних і суспільних справах.

Сучасному українському суспільству властиві:

а) високий рівень недовіри населення владним структурам;

б) орієнтація політичних партій на представлення інтересів певних соціальних груп;

в) розвинутий та значний за чисельністю середній клас;

г) високий ступінь залучення громадян до організованої громадсько-політичної діяльності.

Лекція № 7. Вибори і виборчі системи

Визначення виборів, їх сутність, види та функції.

Мажоритарна виборча система.

Пропорціональна виборча система.

1. Визначення виборів, їх сутність, види та функції

Однією з важливіших подій в політичному житті держави і суспільства є вибори представницьких органів влади та самоврядування.

Вибори - це засіб формування вищих органів державної влади та місцевого самоврядування, а також наділення владними повноваженнями будь-якої посадової особи на встановлений законом термін, за допомогою голосування.

В основі виборів лежить теорія «Суспільного договору», відповідно до якої суспільство делегує право на реалізацію влади тим особам, за яких було віддано встановлену законом (або традицією) більшість голосів на виборах, що відбулись.

Якщо прийняти за вихідну підставу класифікації поділ влади, то можна виокремити вибори в законодавчі, виконавчі і судові органи.

Вибори в законодавчі органи влади: парламенти, збори представників ? характерні для більшості країн з розвинутою демократією. Так, у США один раз на чотири роки проводяться федеральні, загальнонаціональні президентські вибори; кожні два роки вибори в палату представників і нижню палату конгресу. У ці самі терміни раз у два роки, але не на два, а на шість років, обирається одна третина членів верхньої палати конгресу і сенату.

Відповідно до територіального представництва можна виділити:

вибори в державні (федеральні) органи влади (в парламент, президента);

вибори в регіональні органи влади (губернаторів, депутатів земельних, крайових, обласних та інших територіальних органів влади);

вибори в місцеві (муніципальні) органи влади чи органи місцевого самоврядування (бургомістрів, мерів, глав адміністрацій, депутатів зборів, дум, рад тощо);

вибори в міжнародні органи, наприклад, у Європарламент.

У деяких країнах принцип виборності використовується для добору представників судової влади: суддів, судових засідателів, присяжних повірників. Однак частіше, щоб забезпечити незалежність і політичну невразливість суддів, створюючи тим самим у державі систему стримувань і противаг, вибір їх заміняють призначенням, іноді довічним.

Вибори в органи влади можуть бути загальними і локальними. Загальні вибори проводяться в масштабах усієї держави чи регіону. Локальні вибори проводяться при створенні нових адміністративно-територіальних утворень, у разі вибуття представників (із причин недієздатності, відкликання, смерті, зміни виборчого законодавства тощо).

Відзначимо також, що вибори можуть бути черговими і достроковими. Боротьба за дострокові вибори може бути дуже сильною зброєю політиків. Водночас, як показує досвід демократичних країн, легітимність дострокових виборів, якщо вони проводяться відповідно до конституції, не викликає сумнівів.

Вибори також можуть бути прямими і непрямими. При прямих виборах виборці голосують безпосередньо за кандидата на вакантну посаду. В такий спосіб в Україні обираються: Президент України, депутати Верховної Ради, депутати і голови обласних та міських рад.

При непрямими виборах, виборці голосують за представників колегії виборщиків, які від їх мені обирають кандидатів на вакантні посади. Колегія виборщиків має два різновиди - тимчасова і постійна. Тимчасова колегія обирається тільки на період голосування. Таким чином, обирається президент США. Функції постійної колегії, як правило, виконує парламент, якій за конституцією, має право обрання президента. Так президентів Республіки Молдова, Греції, Ізраїлю, Лівану, обирають депутати парламенту. Президента ФРН обирає розширена колегія виборщиків в обличчі депутатів Бундестагу и Ландтагів. При затвердженні в парламентах кандидатур прем'єр-міністра, судді конституційного суду і ін., депутати парламенту виступають в ролі виборщиків постійних колегій.

До функції виборів відносяться:

легітимація і стабілізація політичної системи. Участь громадян у виборах зазвичай означає прийняття ними даного типу політичної системи, політичного режиму і правил формування органів влади, незалежно від ставлення населення до конкретних посадових осіб, уряду і правлячих партій. Вибори дають громадянам шанс переобрати уряд, який їх не влаштовує, чи ряд депутатів, замінити їх людьми, які користуються народною довірою;

створення функціонуючої представницької системи. Вибори до органів влади створюють відносини представництва громадян у цих органах і дають їм змогу впливати на діяльність цих органів. Представницька система влади, впливаючи на суспільство, модифікує його відповідно до інтегральних інтересів представників його соціальних груп, і так забезпечує процес суспільного розвитку;

мобілізація виборчого корпусу на вирішення актуальних суспільних завдань. Роз'яснюючи громадянам свої програми, переконуючи людей у необхідності прийняти і підтримати відповідні політичні цінності і цілі, вказуючи шляхи реалізації їх, партії й окремі депутати таким чином мобілізують громадян на важливі для країни політичні дії;

розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади і громадянами. У ході виборчого процесу кандидати регулярно зустрічаються з громадянами, вислуховують їхні думки і прохання, вносять корективи у свої виборчі платформи. Вибори - це найважливіший канал зворотних зв'язків між громадянами і владою. Від їхньої дієвості дуже багато в чому залежить характер стосунків між керівниками держави і населенням, виникнення довіри чи недовіри, політичної участі чи відчуження, підтримки чи боротьби;

рекрутування політичної еліти. У результаті виборів оновлюється склад правлячої й опозиційної еліт, змінюється політична вага партій та їхніх представників;

генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм. Вибори, дають можливість різним політичним силам подати власне бачення суспільних проблем і висунути програми, як їх розв'язати. Тим самим стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку, забезпечується конкурентний добір політичних цінностей і альтернатив, створюються сприятливі можливості для подолання неефективної політики і утвердження нових, життєздатних ідей і політичних платформ;

артикуляція, агрегація і представництво різноманітних інтересів населення. У період виборів створюються найсприятливіші можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій та окремих депутатів. Під час виборів, прагнучі отримати масову підтримку, депутати та їхні довірені особи особливо сприйнятливі до запитів і побажань населення. Це активізує процес усвідомлювання і представлення громадянами своїх інтересів. І хоч після перемоги на виборах багато депутатів забувають про свої обіцянки, депутатський корпус у цілому, не тільки керуючись моральними мотивами, а й піклуючись про престиж партії й підтримку виборцями на майбутніх виборах, орієнтується на свої зобов'язання і запити електорату;

каналізація, переведення політичних конфліктів у русло інституційного мирного їх врегулювання. Вибори дають змогу відкрито і привселюдно представляти суперечливі інтереси, цінності та ідеї на суд народної думки, визначати реальну підтримку позицій тієї чи іншої сторони конфлікту, за допомогою авторитету громадської думки і державних інститутів переконати конфліктуючих відмовитися від найрадикальніших вимог і незаконних форм боротьби;

конституювання ефективної опозиції та її підготовка до виконання функцій політичного керівництва. Ефективність опозиції передбачає виконання нею функцій критики і контролю за урядом, а також її здатність виробляти альтернативну політику. Крім того, будучи представленою у результаті виборів у парламенті, опозиція готується до відповідального і компетентного керівництва державою після приходу до влади;

інтеграція різноманітних думок і формування загальної політичної волі. За допомогою виборів забезпечується об'єднання більшості громадян навколо відповідної політичної платформи і лідерів, що її представляють, формується домінуюча в державі політична воля;

політична соціалізація населення. У ході виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності і норми, здобувають політичні навички і досвід, переглядають чи уточнюють свої політичні позиції. Вибори, таким чином, виступають механізмом політичного розвитку суспільства;

контроль за інститутами влади. В результаті виборів створюється найважливіший інститут контролю за урядом ? парламент, а також оформляється опозиція, яка пильно стежить за дотриманням конституції і закону. Побоюючись поразки на найближчих виборах, уряд змушений дослухатися до критики.

Для проведення виборів всіх рівнів, вищій законодавчій орган держави приймає закон, завдяки якому відбувається політичне волевиявлення громадян. Вказаний закон визначає виборчу систему.

Виборча система - це встановлена законом сукупність норм, правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких відбувається організація та проведення виборів, а також визначаються результати голосування.

На сьогодні існує два основні різновиди виборчої системи - мажоритарна та пропорціональна. Крім цього часто використовується змішана система, за якої частину депутатів обирають за мажоритарною, а другу частину депутатів обирають за пропорціональною системою. Прикладом змішаної системи є виборча система сучасної України.

Мажоритарна виборча система

Мажоритарна виборча система є найстарішою в історії людства. За мажоритарної системи (вибори в парламент) територія держави розподіляється на одномандатні округи, кількість яких відповідає кількості міст в парламенті. Кордони округів визначаються таким чином, щоб в кожному окрузі мешкала приблизно однакова кількість виборців. Це робиться для запобігання фальсифікації волевиявлення громадян під час виборів. Якщо в одних виборчих округах буде зареєстровано більш виборців ніж в інших, то відбудеться порушення принципу рівності у виборчих перегонах. Кожна політична партія, яка приймає участь у виборах, висуває на округ одного кандидата. Також у виборах можуть приймати участь незалежні (безпартійні) кандидати. Для участі у виборах кожен кандидат повинен, відповідно до законодавства, зібрати встановлену законом кількість підписів виборців що зареєстровано на окрузі, на свою підтримку. Залежно від законодавства, в іншому випадку, кандидат повинен сплатити, визначену законом про вибори, грошову заставу, яка як правило повертається тому кандидату, який переміг на окрузі. Збір підписів, або внесення грошової застави, передбачено з метою недопущення до участі в виборах випадкових кандидатів (осіб, які душевнохворі, різного роду аферистів і пр.). Переможцем на виборах вважається той кандидат, який за результатами голосування отримав встановлену законом більшість голосів. Виходячи з цього, мажоритарна система поділяється на три різновиди: мажоритарна система відносної більшості; мажоритарна система абсолютної більшості; мажоритарна система кваліфікаційної більшості.

За мажоритарної системи відносної більшості переможцем вважається той кандидат, який отримав звичайну більшість голосів, з достатньою кількістю в один голос. Даний різновид є найбільш простим, зрозумілим і дешевим для платників податків. Вибори відбуваються, як правило, в один тур, досить рідкісні випадки, коли два кандидата отримують однакову кількість голосів, в даному випадку проголошується другій тур. Однак, мажоритарна система відносної більшості має суттєвий недолік. При ній переможцем може стати кандидат, за якого проголосувало менше половини виборців округу, що порушає принцип представництва. Наприклад, якщо на окрузі зареєстровано 14000 виборців і з них за кандидата А проголосувало - 3500 виборців, за кандидата Б - 4500, за кандидата В - 2000 и за кандидата Г - 4000, то обраним буде визнано кандидат Б, хоч 9500 виборців проголосували проти нього. Тому мажоритарну систему відносної більшості (за) іноді називають мажоритарною системою більшості (проти). Крім того, до недоліків вказаної системи належить спрощена можливість проходження випадкових кандидатів (представників олігархічних кланів, бізнес структур), за допомогою підкупу виборців та використання складних, часто брудних технологій.

При мажоритарній системі абсолютної більшості переможцем є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, що зареєстровано на окрузі (50% голосів + 1 голос). Під зареєстрованими виборцями мі розуміємо не осіб, що прийшли на виборчі дільниці підчас голосування, а осіб що перебувають на обліку виборчих дільниць округу. В випадку, якщо жоден з кандидатів не отримує більше половини голосів, проголошується другій тур голосування. В другій тур голосування виходять два кандидати, які набрали більшу кількість голосів порівняно з конкурентами. Враховуючи, що під час другого туру активність виборців зменшується, то залежно від особливості виборчого законодавства, переможцем в другому турі може стати кандидат, який набрав 25% голосів + 1 голос, звичайну більшість голосів в один голос, старший за віком або за жеребкуванням.

У відповідності до мажоритарної системи кваліфікаційної більшості переможцем є той кандидат, який набрав більше половини голосів виборців. При цьому кваліфікаційна більшість визначається законом в вигляді 3/4 всіх голосів, 2/3 або 4/5 всіх голосів. Подібний різновид мажоритарної системи зустрічається в політичної практиці досить рідко. Як правило, вона застосовується під час виборів президента парламентом, де одномандатним округом визнається територія парламенту, а депутати парламенту виконують роль виборщиків.

Пропорціональна виборча система

Пропорціональна виборча система виникає на при кінці XVIII століття, завдяки Великій французькій революції. До початку XX століття вона нараховувала біля 200 різновидів, тому зупинімося на її загальних характеристиках. Сама система створена в інтересах політичних партії. Незалежні (безпартійні) кандидати до виборів допускаються лише за умови якщо вони отримують місце в партійному списку, за допомогою особистих стосунків з лідерами тієї чи іншої партії, або завдяки купівлі місця у списку за гроші. Однак в даному випадку незалежність подібного роду політиків ставиться під сумнів. Назва - пропорційна, система отримала за принципом розподілу мандатів. Кожна партія, яка приймала участь у виборах, отримує мандати, кількість яких пропорційна кількості відданих за вказану партію голосів.

При пропорційній системі утворюються великі, багатомандатні округи. Часто, на практиці, законодавство визначає один багатомандатний округ в кордонах держави. В даному випадку на вказаний округ виносяться мандати, кількість яких відповідає кількості місць в парламенті. Політичні партії пропанують на округ свої списки, в яких кількість кандидатів відповідає кількості мандатів на окрузі. Кожна партія, для отримання права участі в виборах, повинна надати встановлену законом кількість підписів виборців округу на свою підтримку. В іншому випадку, внести встановлену законодавством грошову заставу, яка повертається (як правило) за умови проходження партією до парламенту. Також законодавство встановлює відсотковий бар'єр, який партія повинна подолати для участі в розподілі мандатів. В залежності від законодавства бар'єр може нараховувати 3%, 5%, 7% і т. д., від кількості виборців, які проголосували на окрузі. Підписні листи, грошовий залог і відсотковий бар'єр застосовуються з метою недопущення до виборів незначних партії.

Після завершення процесу голосування і підрахунку голосів виборців, визначається виборча квота.

Виборча квота - це кількість голосів, яку необхідно набрати політичній партії для отримання одного мандату.

Найпростіший спосіб визначення виборчої квоти полягає в розподілі кількості виборців, що проголосували у окрузі, на кількість винесених на округ мандатів. Але в такому випадку виборча квота занадто висока і, виходячи із специфіки законодавства, її зменшують різними засобами.

Визначивши виборчу квоту і списки партій, які подолали відсотковий бар'єр, виборча комісія починає розподіляти мандати між політичними партіями. Розподіл відбувається наступним чином. Кількість голосів, відданих за кожну партію, ділиться на виборчу квоту. Отримане ціле число і є кількістю мандатів, що отримала та чи інша партія.

Однак, часто в виборчій практиці, після розподілу мандатів, залишаються вільні мандати, що не дісталися жодній із партій, які брали участь у їх розподілі. У такому випадку, залежно від законодавства, вільні мандати розподіляються згідно наступних правил.

Правило найбільшої виборчої цифри - передбачає отримання по одному додатковому мандату партіями, що отримали більшу кількість голосів виборців. Вказане правило використовується на користь великих політичних партії.

Правило найбільшої середньої - передбачає наділення додатковими мандатами партій, що отримали більше число у ході розподілу кількості голосів, відданих за окрему партію, на кількість вже отриманих партією мандатів плюс одиниця.

Правило найбільшого залишку - наділяє по одному мандату політичні партії, які на виборчому окрузі отримали найменше число мандатів. Вказане правило застосовується в інтересах середніх і малих політичних партій, для більш широкого їх представництва в парламенті.

Визначення результатів виборів при пропорціональній системі не закінчується розподілом мандатів серед партії. Наступним кроком є розподіл мандатів в самих партійних списках. Існує декілька систем розподілу мандатів, залежно від законодавства.

Система жорстких списків (Україна, Іспанія, Ізраїль) - передбачає розподіл отриманих партією мандатів, відповідно порядковому номеру кандидатів в списку. Якщо партія отримала 10 мандатів, то їх отримають кандидати, які входять до першої десятки списку. Тому в першу десятку, як правило, включаються партійні лідери і партійні фінансисти.

Система напівжорстких списків (Австрія, Данія) - виділяє частину мандатів згідно порядковому номеру кандидата в списку, друга частина мандатів згідно внутрішньому рейтингу кандидатів списку. Рейтинг визначається виборцями під час голосування, оскільки закон дозволяє голосувати як за список, так і за окремих кандидатів в самому списку. Припустимо, що партія в ході виборів отримала 10 мандатів, 5 з яких гарантовано отримає перша п'ятірка кандидатів, другі 5 мандатів розподіляються проміж кандидатів, які отримали більшу частину голосів всередині списку. Така система розподілу можлива на невеликих пропорційних виборчих округах, з незначною кількістю мандатів.

Система вільних списків (Італія, Швейцарія) - місто находження в списку не має значення. Мандати розподіляються виключно до внутрішнього рейтингу кандидата в списку, який визначається виборцями в ході голосування. Як і в попередньому випадку, система використовується на невеликих виборчих округах.

Останні дві системи, на відміну від системи жорстких списків, за своєю суттю є більш демократичними, тому що виборці можуть відсіяти випадкових кандидатів в вигляді олігархів (фінансових мішків, які їдуть в політику виключно заради власних інтересів), особистих друзів (кумів, охоронців, водіїв, коханок) так званих лідерів політичних партії. Вони примушують політиків нести більшу відповідальність перед своїми виборцями, і роблять їх більш незалежними від партійних лідерів, що в свою чергу демократизує саму партію.

Панашаж (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) - різновид системи вільних списків, який дозволяє голосувати за кандидатів різних партійних списків та додавати (вписувати) в списки не зареєстрованих (з той або іншої причини) кандидатів.

Запитання і завдання

1. Дайте визначення виборам.

2. Розкрийте сутність та функції виборів.

3. Які основні види виборів?

4. Що таке виборча система та її роль у функціонуванні сучасної демократії.

5. Визначте особливості мажоритарної виборчої системи.

6. Коли виникає пропорційна виборча системи та дайте її характеристику.

7. Як Ви вважаєте, який тип виборчої системи є більш ефективним для сучасної України.

Тестові завдання

1. Виборча система це ? …

а) вияв політичної соціалізації особистості;

б) дослідження політичного ринку;

в) процес висування кандидатів у депутати;

г) сукупність засобів та правил, що забезпечують участь громадян у формуванні представницьких органів влади.

2. За якої виборчої системи держава поділяється на одномандатні округи, кількість яких відповідає кількості міст у парламенті:

а) змішана;

б) мажоритарна;

в) пропорційна;

г) система із Друп квотою.

3. Яких виборів не існує:

а) чергові та дострокові;

б) прямі та непрямі;

в) загальні і локальні;

г) традиційні і сучасні.

4. Які функції виконують вибори:

а) рекрутування політичної еліти;

б) артикуляція та представництво інтересів населення;

в)легітимація політичної системи;

г) все вищезазначене.

5. Вибори - це…

а) засіб формування політичних інститутів завдяки народному волевиявленню;

б) можливість оновлення політичної еліти;

в) реалізація права людини впливати на перебіг політичних подій у суспільстві;

г) всі відповіді є вірними.

Лекція № 8. Політичні партії та партійні системи

1. Історія виникнення політичних партій як інституту.

2. Функції партій у сучасному політичному житті.

3. Типологія політичних партій та партійних систем.

4. Становлення партійної системи України.

Історія виникнення політичних партій як інституту

Термін «партія» використовували вже в давньому світі для визначення політичних організацій, що відображали погляди та інтереси тієї чи іншої частини суспільства. Як свідчать історичні матеріали, за часів Афінської морської держави всередині рабовласницького класу вже існували дві партії: аграрно-консервативна (партія землевласників) та демократична (купці та судновласники). У Давньому Римі існували так звані «елітарні клуби», тобто, протопартії. За часів Середньовіччя в Італії існували партія гвельфів (прибічники світської влади папи Римського) та гібелінів (прибічників сильної королівської влади). Також ці партії отримували назву «клієнтели» ? тобто, це були тимчасові об'єднання, що створювалися задля підтримки того чи іншого лідера - «клієнта».

Прототипи сучасних політичних партій з'являються за часів ранньобуржуазних революцій XVIII ? XІX ст. Створюється нова політична система, центральне місце в якій належить парламенту - органу влади, формування якого пов'язане з тим, що все більша частина населення має змогу долучатися до політичного життя суспільства. Партії як необхідний елемент політичного життя вперше виникають у парламентських країнах. Першочерговим варіантом цих партій стають депутатські групи та фракції в парламенті. Як приклад, можна навести фракції «вігів» (лібералів) та «торі» (консерваторів) у британському парламенті, політичні клуби якобінців та жирондистів у Франції.

В ХІХ ст. в країнах Західної Європи виникають масові партії. Після введення загального виборчого права структура та функції політичних партій зазнали певних змін. Завдяки появі та розвитку робітничого руху виникає новий тип партій, що його характеризує масове членство, розвинуті місцеві організації, періодичні з'їзди та членські внески.

На початку формування партології - науки про політичні партії - неабияке значення мали теорії та погляди М. Острогорського, Дж. Брайса та Р. Міхельса. Засновником загальної теорії політичних партій є французький політолог Моріс Дюверже. У своїй монографії «Політичні партії» (1951 р.) він дає визначення цього інституту, описує різні типи партій, їх завдання та функції, засоби формування партій. Майже вперше в сучасній політології він окреслює питання щодо взаємозв'язку партійної, парламентської та виборчої систем.

В деяких сучасних державах політичні партії як інститут взагалі відсутні через офіційну заборону. Прикладом таких держав є Катар, Оман, Бутан, Саудівська Аравія.

Політична партія - це організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, соціальної верстви та намагається реалізувати їх шляхом отримання державної влади або здійснення участі у ній.

Передумовами виникнення політичних партій може бути захист національних, класових, релігійних інтересів тощо. Також це може бути пов'язано із боротьбою під час проведення виборчої кампанії. Не існує єдиного засобу виникнення партій.

Сьогодні прийнято вважати, що є декілька основних шляхів виникнення політичних партій:

1. Партії можуть виникати внаслідок об'єднання груп однакового ідейно-політичного напряму.

2. Внаслідок розколу або об'єднання партій.

3. З масових рухів.

4. Під впливом міжнародної партійної системи.

5. Із профсоюзів.

6. Внаслідок діяльності окремих лідерів.

Основна мета діяльності партій - отримання політичної влади та реалізація своїх програмних цілей. Цілі та стратегія партії залежать від історичних умов її формування.

Кожна політична партія має свою власну ідеологію, політичну платформу, методи та засоби діяльності, електорат та соціальну базу.

Структура політичної партії:

1. Ядро - партійні лідери та управлінські органи загального рівня;

2. Партійний апарат;

3. Партійна маса;

4. Засоби зв'язку апарату партії із членами партії, оточуючим середовищем та суспільством.

2. Функції партій у сучасному політичному житті

Як політичний інститут, діяльність якого регулюється законодавством та визнається суспільством, політична партія виконує певні функції. У сучасній політології існує декілька варіантів розуміння функцій партій. Так, можна виокремлювати зовнішні та внутрішні функції.

До зовнішніх відносять:

Боротьба за входження до владних структур;

Участь у здійсненні державної влади;

Формування суспільної думки з метою збільшення прибічників партії;

Підготовка кадрів для роботи у державному апараті.

До внутрішніх функцій відносять:

Розробку ідеологічної та політичної доктрини;

Прийом нових членів до лав партії, можливість поповнення партійної каси;

Створення друкованих органів та внутрішніх партійних інститутів;

Підготовку партійних лідерів.

Якщо брати до уваги вплив, що його мають партії на процеси політичної соціалізації, мобілізацію нових членів, значення цього інституту для політичної системи, то можна зазначити наступні функції політичних партій:

Участь у боротьбі за владу;

Участь у здійсненні державної влади;

Формування суспільної думки;

Формування політичної еліти;

Участь у формуванні політичної системи;

Формування ідеології та політичної доктрини;

Об'єднання соціальних груп;

Формування та обґрунтування інтересів суспільних груп, представництво їх інтересів на державному рівні;

Організація політичної боротьби;

Інституціоналізація політичних конфліктів;

Політичне виховання суспільства;

Набір нових членів партії та ін.

Враховуючи всі вищезазначені функції, політичні партії виступають певного роду посередниками між політичною системою та громадянами, і можуть вважатися основним політичним інструментом у боротьбі за владу та використання цієї влади.

Типологія політичних партій та партійних систем

Беручи до уваги різні ознаки, виділяють наступні типи політичних партій:

Кадрові та масові партії. Кадрові партії - це продукт еволюції політичних клубів. Їхньою основною рисою є мобілізація у конкретному виборчому окрузі певних людей, що мають змогу забезпечити підтримку партії під час виборів (консервативні партії Європи). Масові партії - це «результат» загального виборчого права. В якості соціальної бази вони використовують нижчі верстви населення (соціал-демократи та комуністи).

Партії з сильною та слабкою структурою. Сильна структура означає, що внутрішня дисципліна партії вимагає від її членів підкорятися директивам та вказівкам парламентської групи (консервативна партія Великої Британії). Слабка партійна структура означає, що члени партії у парламенті мають повну свободу голосування (партії в США).

Організаційно-оформлені партії, де існують партійні білети, членські внески (комуністи) та організаційно-неоформлені, для членства у яких цілком досить звичайної заяви людини щодо своїй належності до конкретної партії.

Партії з прямим членством - коли кожного нового члена приймають індивідуально до лав партії, та партії з непрямим членством - людина стає членом партії, долучаючись до певної організації.

Конкурентні партії - діють у рамках плюралістичної системи, та монопольні - здійснюють найвищу владу у політичній системі, виключаючи будь-яку іншу партію.

Патронажні партії - партія завжди забезпечує пріоритет одного лідера та його штабу; ідеологічні партії ? орієнтовані на реалізацію принципів, ідей, що задекларовані в їх програмах; партії, що захищають інтереси певних соціальних груп та верств населення.

Консервативні, революційні, реформістські - залежно від відношення партій до соціальних проблем та реалій сьогодення.

Парламентські партії - орієнтовані працювати в парламенті, та анти парламентські - принципово відмовляються брати участь у роботі парламенту.

Урядові та опозиційні - в залежності від міста та ролі партії в політичній системі суспільства.

Враховуючи політичний режим, політичну систему та інші особливості тощо, в кожній державі формується власна партійна система.

Партійна система - механізм взаємодії та суперництва партій у боротьбі за владу та її здійснення.

Під час класифікації партійних систем враховуються наступні чинники: 1) кількість партій; 2) наявність чи відсутність домінуючої партії; 3) рівень конкуренції партій.

У сучасному світі виділяють наступні види партійних систем:

Однопартійна - система, за якої відбувається закріплення правлячого статусу за однією політичною партією. Така система є характерною для авторитарних та тоталітарних держав (Куба, В'єтнам, Лаос, Малаві). Можуть існувати суто однопартійні системи, де повністю виключається навіть номінальне існування інших партій (СРСР, Куба) і фактично однопартійні системи. У такому випадку керівництво країною повністю здійснює правляча державна партія, а діяльність партій - сателітів легко регламентується. Така система існувала в країнах Східної Європи до 1988?1990 рр., а наразі діє у Китаї.

Двопартійна - система, за якої реальну боротьбу за владу у державі ведуть лише два основні партії. Одна з цих партій під час виборів забезпечує собі більшість голосів виборців та місць у парламенті (Велика Британія, США). Однак, біпартизм не означає, що в суспільстві існують тільки два партії. За умов існування декількох партій реальними претендентами на владу є дві основні партії, а інші не заважають їм керувати по черзі.

Багатопартійна - система, за якої більш, ніж два партії мають достатньо ресурсів для того, щоб впливати на формування та функціонування урядових інститутів. В свою чергу, багатопартійна система також має декілька видів.

Трипартійна ? жодна з провідних партій не може сформувати уряд самостійно, для цього потрібна третя партія, яка завжди проходить до парламенту, бо має певний постійний електорат (Австрія, Канада, Австралія, де провідні партії отримують 75 - 80 % голосів та завжди повинні враховувати вплив на електорат «третьої партії»).

Чотирьохпартійна - по дві партії лівого та правого блоків завжди змагаються між собою.

Квазимультипартійна система - коли існує дуже багато політичних партій, і жодна з них не може отримати більшість довіри від своїх громадян.

Взагалі можна говорити, що існує два загальних різновида багатопартійних систем:

1) партійні системи «поляризованого плюралізму», що характеризуються наявністю антисистемних партій, які не схвалюють існуючий суспільно-економічний лад; також є можливим існування двосторонньої опозиції. За умов існування такої системи одна партія чи навіть декілька з них займають центральне місце у політичній системі.

2) партійні системи «поміркованого плюралізму», коли боротьба за владу точиться між 3-5 партіями, і жодна з них не може самостійно виконувати владні повноваження, внаслідок чого формується коаліційний уряд. Партії у такому випадку завжди орієнтуються на те, щоб мати змогу брати участь у роботі уряду.

4. Становлення партійної системи України

Що стосується сучасних українських реалій, то наприкінці 1980 - початку 1990 рр., із початком трансформації політичної системи країни відбуваються певні зміни і в діяльності політичних партій. Власне кажучи, говорити про створення партійної системи в Україні можна лише з 1990 р. Саме тоді починається перший етап становлення партійної системи, що тривав до 1995 р. У цей час на противагу колишній однопартійній системі із всесильною Комуністичною партією закладаються підвалини багатопартійної системи. Користуючись новими політичними правами та можливостями, представники різних соціальних шарів населення створюють нові політичні партії. Ці партій створюються «знизу», тобто, їх базою можна вважати різні соціальні рухи та об'єднання, громадські організації тощо. Для них ще не є характерним фінансовий тиск певних груп чи сил, лідерами таких партій переважно стають представники або колишньої комуністичної номенклатури, або інтелігенція. Платформою створення є ідеологія та ідеологічні вподобання. Основне протистояння відбувається між старими комуністами та новими політиками та силами, що орієнтуються на загальні демократичні цінності.

На другому етапі становлення партійної системи з 1996 до 1999 рр. партії отримують певний статус. Після прийняття Конституції України 28.06.1996 р. стає зрозумілим і офіційним їх місце у політичному житті суспільства, а також запроваджується мажоритарно-пропорційна виборча система. Згідно з нею, половина Парламенту України обирається за 225 одномандатними виборчими округами, а інша половина - за виборчими списками у загальнодержавному багатомандатному окрузі. На цьому етапі починають створюватися так звані «партії влади»: «Народно-Демократична партія», «Аграрна партія України». Також з'являються політичні сили, що їх підтримують певні фінансово-промислові групи: «Батьківщина», СДПУ(о). Можливість створення партій різного типу сприяє розвитку багатопартійності та надає можливість розподілити їх на «ліві», «праві» та «центристські». Отже, можна припустити, що на цьому етапі формується система поляризованого плюралізму.

Третій етап охоплює період з 2000 - до 2004 рр., коли починається трансформація партійної системи України. В квітні 2001 р. Верховна рада приймає закон «Про політичні партії в Україні», який повинен був упорядкувати порядок та принцип створення і діяльності політичних партій. Саме в цей проміжок часу активно починають створювати політичні партії як бізнес-проекти, що їх фінансують певні фінансові групи; інколи вони об'єднуються. Так, шляхом об'єднання 5 партій у 2000 р. з'являється партія «Трудова солідарність України», яка в 2001 р. стає партією Регіонів. Також з'являються партії - клони, назви яких дублюють існуючи політичні партії, та ніяк не впливають на перебіг політичних подій у суспільстві: три партії з комуністичною ідеологією, декілька демократичних партій тощо. Створюються ці політичні партії «згори», за бажанням певних індивідів, а не великої кількості населення. Також особливістю цього етапу стає створення великої кількості політичних блоків, що є відомими за прізвищами своїх лідерів: «Блок Тимошенко», «Блок Ющенка» , «Блок Вітренко». Створення партіями політичних блоків обумовлено, перш за все, тим, що сама по собі майже жодна політична сила не може похвалитися великим кредитом довіри від населення та упевнено перемогти на парламентських виборах. У цей же час ці політичні блоки приймають активну участь у виборах президента України в 2004 р. На цьому етапі партійній системі досі властиві ознаки системи поляризованого плюралізму та відчувається помітний розподіл партій на президентські та антипрезидентські.

Четвертий етап, на якому відбувається стабілізація партійної системи, охоплює час із 2005 до 2013 р. Згідно із змінами до Конституції від грудня 2004 р., політичні партії стають одним з основних інструментів керування державою, а також запроваджується пропорційна система виборів до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. Політичні партії також беруть активну участь у президентській кампанії 2010 р., коли вони всіма засобами підтримують своїх лідерів: Ю. Тимошенко та В. Януковича відповідно. У цей же час остаточно закріплюється вплив фінансових кіл на діяльність партій, формування партійних списків, лобіювання конкретних, для них необхідних законів у парламенті. Тоді ж відбувається помітний розподіл політичних партій за не на «ліві», «праві» чи «центристські», а на прозахідні та проросійські, що аж ніяк не сприяє консолідації нації та її подальшому політичному майбутньому.

За оцінками аналітиків центру Разумкова, основними підсумками «після майданного» періоду еволюції партійної системи стали:

вихід на політичну арену «нових» партій (створених в процесі акцій протесту та після їх закінчення ? «Блок Петра Порошенка», «Народний Фронт», «Самопоміч»), зниження рівня підтримки «старих» партій (у т. ч. провладних ? ВО «Батьківщина», ВО «Свобода») та «відносно нових» («Удар»);

проєвропейське спрямування провідних політичних партій, що сформували коаліцію у Верховній Раді України;

втрата підтримки і подальше сходження з політичної арени колишньої партії влади ? Партії регіонів (партія зазнала розколу і була «заморожена»), а також її сателіта ? КПУ;

втрата політичним спадкоємцем Партії регіонів ? Партією «Опозиційний блок» монополії на представництво інтересів виборців Півдня і Сходу України;

переважно лідерський, «персоналістський» характер новоутворених партій, зменшення ваги ідеологій в їх діяльності, спрощення та уніфікація програмно-ідеологічних засад;

послаблення позицій «останніх ідеологічних партій» в системі ? КПУ та ВО «Свобода»;

«віртуалізація» діяльності політичних партій, домінування медіа-технологій, нерозвиненість організаційних структур в регіонах (особливо ? у «нових» партій);

посилення позицій популістських партій та поширення популізму в цілому;

створення партій на основі структур громадянського суспільства, інкорпорація найбільш активних представників громадянського суспільства в партії;

започаткування тенденції до утворення партій, які претендуватимуть на роль «нових», олігархічними групами ? на перспективу місцевих і в розрахунку на можливість проведення дострокових парламентських виборів.

До складу партійної системи України на нинішньому етапі можна віднести до 10 політичних партій, які представлені у ВР або мають можливості впливу на політичний процес. У системі продовжують співіснувати середні і малі партії. Система залишалася двополюсною. Один полюс представлений партіями парламентської коаліції (проєвропейської), інший (вага якого значно зменшилася) ? «Опозиційним блоком». Рівень представництва крайніх правих політичних сил в Парламенті суттєво знизився, ліві партії не представлені взагалі.

Поза межами парламенту відбувається активний процес утворення нових партійних проектів, динамічні зміни у підтримці парламентських партій, можливе переформатування парламентської коаліції ? все це дає підстави для висновку, що процес еволюції партійної системи на даному етапі триває, а сама система ще не набула усталеного вигляду.

Найбільш актуальними проблемами сучасної партійної системи є незадовільне представництво інтересів різних суспільних груп, конфліктний характер відносин між основними суб'єктами та «полюсами» партійної системи, сприяння партійної системи в її нинішньому вигляді закріпленню та інституціалізації соціокультурного поділу українського суспільства.

Запитання і завдання

Яким чином формується політична партія?

Що таке партійна система?

Що є основною метою будь-якої політичної партії?

Які завдання виконують політичні партії в сучасному політичному житті суспільства?

Які основні шляхи виникнення політичних партій?

Які основні чинники впливають на формування партійної системи держави?

Визначить основні етапи становлення партійної системи України та охарактеризуйте кожний із них.

Тестові завдання

1.Хто є автором загальної теорії політичних партій:

а) Б. Констан;

б) М. Дюверже;

в) В. Парето;

г) С. Хантінгтон.

2. Коли виникають масові політичні партії:

а) наприкінці XIX ст.;

б) напередодні Першої світової війни;

в) у Стародавній Греції;

г) за часів Відродження.

3. Яка наука вивчає політичні партії:

а) кратологія;

б) елітологія;

в) партологія;

г) гносеологія.

4. У залежності від участі у здійсненні влади партії поділяються на:

а) опозиційні та легальні;

б) легальні та нелегальні;

в) правлячі та нелегальні;

г) правлячі та опозиційні.

5. Яку відому партію Великої Британії створили представники профспілок:

а) лейбористську;

б) ліберальну;

в) консервативну;

г) комуністичну.

6. Якої партійної системи не існує:

а) однопартійної;

б) двопартійної;

в) багатопартійної;

г) десятипартійної.

Лекція № 9. Людина і політика

Політична соціалізація особи.

Політична участь як наслідок політичної соціалізації.

Політична соціалізація особи

Людина є не лише метою політики, а й її творцем. Від політичної активності й компетентності людей, їхнього ставлення до інституцій політичної влади, усвідомлення можливості свого впливу на зміст і напрям політичного процесу суттєво залежать результати функціонування політичної системи. Беручи активну участь у політичному житті, особа здатна, відповідно до своїх інтересів, впливати на поведінку і становище інших людей, сприяти певним змінам у політичних відносинах. У демократичному суспільстві політична активність є одним із аспектів самореалізації особистості. Перехід України від тоталітаризму до демократії призвів до значного зростання кількості людей, що беруть участь у політиці, прагнучи зробити свій внесок у процес розбудови правової демократичної держави в Україні.

Водночас людина відчуває вплив суспільної та політичної систем. Така взаємозалежність проявляється у вимогах системи до продукування індивідів з певними соціальними характеристиками, які набуваються у процесі соціалізації.

Беручи участь у політичному процесі, людина прагне реалізувати свої інтереси, які вона співставляє з інтересами певної групи (нації, етносу, соціальної верстви, партії, релігійної групи тощо), опираючись при цьому на певні суспільні норми, правила поведінки, культурні цінності, традиції цього суспільства, що спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство є «навчальною системою», а сам процес «навчання» - соціалізацією.

Отже, соціалізація - процес входження людини в суспільство, під час якого людина навчається думати і поводитися соціально припустимим чином. В умовах спілкування особи з іншими людьми, соціальними групами, що відбувається у різноманітних сферах людської життєдіяльності, відбувається засвоєння й активне відтворення індивідом соціального досвіду. Результатом політичної соціалізації, яка здійснюється в межах загальної соціалізації, є політична поведінка та діяльність людини у сфері політичного спілкування.

Отже, політична соціалізація - це процес засвоєння притаманних певному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається упродовж становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти, і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті суспільства.

Опираючись на загальносоціологічну теорію соціалізації, науковці опрацювали теорію політичної соціалізації, яка враховує специфіку політичної сфери. Серед них найвідомішими є:

рольова теорія, трактує процес політичної соціалізації як виконання певних політичних ролей, засвоєння «правил гри» у стосунках з владними інституціями, які набуваються під час тренування індивіда (Р. Ліптон, Т. Парсонс);

біхевіористична теорія пов'язує процес політичної соціалізації зі становленням індивідуальної політичної свідомості на основі цінностей та емоцій, або успадкованих (В. Скінер), або соціально набутих (А. Масоу, Р. Уолтере, Р. Лейн);

психоаналітична теорія розглядає політичну соціалізацію на основі аналізу підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки особи (Е. Еріксон, Е. Фромм).

Під час політичної соціалізації відбувається взаємодія індивіда з політичним середовищем, унаслідок якої особистість набуває або втрачає певні соціальні властивості, які характеризують її як «людину політичну». Ця взаємодія є двостороннім процесом і охоплює інтеріоризацію та екстеріоризацію. Інтеріоризація передбачає перехід у внутрішню структуру людини вимог соціально-політичної системи. Екстеріоризація - це перенесення до політичного середовища набутих індивідом рис.

Під час інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожної особи, яку можна уявити як систему зацікавлених і примусових мотивів політичної соціалізації.

Беручи до уваги зацікавлені мотиви політичної соціалізації, політологи формують такі моделі:

«модель переконання» пов'язана з усвідомленим бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, через почуття обов'язку, що виникає на основі віри в ефективність і справедливість суспільно-політичного ладу. Ця модель базується на вірі в оптимальності існуючої влади у відповідності політичних ідей, політичних інституцій та політичного керівництва до вимог цього суспільства;

«модель інтересу» розглядає людину як вільну особу, яка керується у своїй політичній діяльності передусім особистим інтересом. В обмін на підкорення людина має змогу отримувати певні блага, привілеї, вигоди. Ця модель передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати вигоду від участі у політиці. На думку політологів, орієнтація на модель інтересу притаманна населенню США. Американський прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, виявляється і в процесі політичної соціалізації, спонукаючи суб'єкта політичної дії керуватися насамперед власними інтересами, бажанням забезпечити особисте благо та отримати користь і вигоду від політичної діяльності. При цьому політику трактують як бізнес, а політиків - як бізнесменів.

Окрім моделей політичної соціалізації, в основі яких - переконання та зацікавленість, є модель, яка ґрунтується на примусових мотивах пристосування до потреб політичної системи. Це так звана «модель підкорення». Така модель взаємовідносин особи і політичної влади полягає в тому, що людина - це недосконала істота, нездатна самостійно приймати рішення, пасивний об'єкт політики, «гвинтик» у системі. Для приборкання антисуспільних схильностей і бажань індивіда необхідна надособова сила, якою є політична влада. Індивід за таких умов пристосовується до вимог політичної системи. Політична поведінка особи мотивується обережністю, поступливістю під тиском заборон, обмежень, покарань, страхом перед можливістю застосування політичною владою насильства, терору. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує участь у політичному процесі, що призводить до відмови від широкого використання активності особи у підтримці політичної системи.

Загалом політична влада використовує всі мотиваційні моделі. Кожна з цих мотивацій має певне політичне навантаження і свої межі. Розвиток демократії, що впливає на процес цивілізаційного процесу, вимагає обмеження чинника примусу та розширення сфери використання мотивів переконаності й інтересу в системі мотивації людської діяльності.

Функцією процесу інтеріоризації є виховання певного типу громадянина, що базується на формуванні системи особистісної мотивації політичної поведінки. Перетворення засвоєного особою політичного досвіду на політичну дійсність, тобто процес екстеріоризації, також має свої функції. Серед них:

узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, досягнення суспільного і національного консенсусу;

функція ціннісної орієнтації передбачає формування в особи позитивного ставлення до основних принципів політичної спільноти, як от свобода, справедливість, рівність, захищеність особистих прав і свобод;

прагматична, інструментальна функція пов'язана з практичними потребами особи, участю в політичному житті, можливістю використовувати свої права і виконувати обов'язки, вмінням орієнтуватися у складних суспільно-політичних реаліях, застосовувати різні типи й форми політичної активності.

Хоча кожне суспільство намагається зробити процес залучення до політики «мало помітним» для самої особи, однак політична соціалізація є певною мірою керованим процесом. Ще Аристотель писав, що справжнім мірилом політичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Отже, держава зацікавлена у формуванні певного типу громадянина, який найбільш адекватно відповідатиме запитам та вимогам політичної системи. Сучасні політологи доводять, що індивідуальні цінності людини завжди співвідносяться з моделлю «ідеального громадянина», яка наявна в масовій свідомості кожної конкретної держави. У різних типах суспільств це поняття набуває неоднакового змісту. В умовах панування тоталітарного політичного режиму переважав тип «бездумного ентузіаста», який активно підтримує всі дії й рішення політичної влади, не замислюючись над їх змістом та результатами (тип Павлика Морозова). Геть інший тип «ідеального громадянина» домінує в країнах сучасної демократії. Це вільна, відповідальна і політично активна людина, яка серйозно ставиться до своїх громадянських обов'язків, уміло використовує власні права, дотримується законів, регулярно бере участь у голосуванні. На відміну від стародавніх греків, які пов'язували громадянство передусім з відповідальною участю у суспільних справах (кожний, за винятком жінок і рабів, міг брати участь в обговоренні й ухваленні законів), у сучасних демократіях модель «ідеального громадянина» менше акцентує на активній участі, а, радше, - на готовності індивіда брати участь у політиці, на знанні політики, вмінні використовувати ці знання.

...