Основи політології

Згідно з концепцією плюралізму, сучасні уявлення про риси «ідеального громадянина» мають такі характеристики:

вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які співвідносить з інтересами суспільних груп, з котрими себе ідентифікує;

має чітко сформовані ідеологічні орієнтації, згідно з якими здійснює свій вибір;

навчений встановлених суспільством «правил політичної гри», передусім терпіння та толерантності;

готовий до активної участі в політиці.

Політична соціалізація - безперервний процес, який не завершується з досягненням людиною певного віку чи соціального статусу. Ступінь політичної активності людини, її політичні погляди та переконання можуть змінюватися впродовж усього життя. Однак можна виділити низку етапів політичної соціалізації.

Дотрудовий період загальної соціалізації. На цьому етапі, здебільшого на емоційному рівні, формуються основи політичної культури. Цей період зазвичай збігається з етапом шкільної освіти. Дитина отримує політичну інформацію від батьків, учителів; у її свідомості відбувається персоналізація політичних образів (наприклад, образу президента чи політичного лідера),з'являються елементи власного політичного досвіду, формується ставлення до влади.

Активний етап розпочинається ще в дотрудовий період, коли людина залучається до участі в діяльності громадських організацій, політичних партій і рухів, локальних політичних структур. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду людини. Особа стає здатною самостійно висловлювати індивідуальні політичні судження, формувати політичні позиції, аналізувати політичну ситуацію, відстоювати політичні ідеали, протистояти тиску колективної думки. Не обов'язково активний етап політичної соціалізації має збігатися з трудовим періодом у житті людини. Вона може розпочатися на дотрудовому етапі, а інколи пік активності людини припадає на пенсійний вік. Саме в цей період людина, вже досягнувши певного соціального статусу та маючи достатньо вільного часу, часто долучається до політичного життя, беручи активну участь у вирішенні громадських і громадсько-політичних проблем. І навпаки, молоді люди, які розпочинають професійну кар'єру, можуть відмовитися від участі в політиці, аби не втратити престижної роботи. Зрештою, внаслідок негативного ставлення до політики людина може ніколи не досягти активного етапу, залишаючись упродовж усього життя пасивною.

Пасивний етап політичної соціалізації передбачає послаблення цього процесу внаслідок свідомого або несвідомого вилучення зі системи політичних відносин. Свідомий відхід від політики може бути спричиненим небажанням людини брати участь у політиці. Несвідоме вилучення часто спричинене віковими особливостями (наприклад, похилий вік), чи станом здоров'я, коли людина вже не може брати участі в політичній діяльності.

Умовою успішної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і бажання самого індивіда. Модифікація поведінки особи здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних чи колективних суб'єктів, яких називають «агентами політичної соціалізації». До них належать сім'я, система освіти, закони, референтні групи, політичні лідери, засоби масової інформації тощо. На різних етапах політичної соціалізації вказані агенти по-різному впливають на особистість. Безумовно, сім'я є початковим інститутом, у якому розпочинається процес політичної соціалізації індивіда, котрий відбувається у декількох напрямах. Це вплив батьків на дітей, дітей на батьків та соціалізуюча взаємодія дорослих членів родини. Політична соціалізація не є основним завданням сім'ї. Здебільшого у родинному колі не вивчають політичні доктрини, програмні документи політичних партій, не аналізують політичні ідеології, перебіг політичного процесу чи діяльність окремих політичних лідерів. Політична соціалізація відбувається мимоволі, на підсвідомому рівні, у процесі здійснення сім'єю інших виховних функцій. Батьки, демонструючи своє ставлення до громадсько-політичних подій, формують політичні переконання дітей. Власне сім'я є тим фільтром, який добирає та дозує громадські впливи на ще не сформованого (у громадянському плані) індивіда. Основним завданням соціалізації на цьому етапі є прищеплення дитині базових загальнолюдських цінностей, які згодом стануть орієнтирами у виборі громадянської та політичної позиції особистості.

На наступному етапі соціалізації молодої людини важливу роль відіграють такі «агенти» впливу як школа та групи однолітків. Впливовим чинником соціалізації періоду шкільної освіти можуть бути ставлення вчителів до демократії, змістовне наповнення підручників з української історії та культури, шкільні ритуали, політичні учнівські клуби, участь в учнівському самоврядуванні.

Суттєво змінити або зміцнити політичну позицію, отриману дитиною в сім'ї, можуть угрупування однолітків. Саме в таких групах підлітки вперше, без нагляду дорослих, прагнуть відстоювати власну політичну позицію, аналізувати свої політичні погляди.

На наступних етапах кількість агентів політичної соціалізації зростає. Це засоби масової інформації, громадсько-політичні організації, професійні групи, релігійні громади, етнічні групи, які називають референтними групами.

Під впливом референтних груп в особистості формується власна політична позиція, що дає їй змогу оцінювати та відбирати впливи різних агентів політичної соціалізації. При цьому, чим активніша громадянська позиція індивіда, тим ширшим є спектр політичної участі людини, і вона сама може бути творцем політичних цінностей та агентом соціалізації щодо інших осіб.

На перебіг та зміст політичної соціалізації особи впливає і приналежність до певних соціальних груп, рівень її загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда. Вплив цих чинників регулює рівень розвитку суспільства та тип політичного режиму, зокрема, можливий у ньому рівень автономності особистості, що призводить до різних типів соціалізації, серед яких:

гармонійний тип - передбачає наявність однорідного культурного середовища, зрілих демократичних традицій, розвиненого громадянського суспільства, які забезпечують діалог між індивідом і політичною владою на основі їхніх спільних ідеалів, норм та цінностей, притаманних цьому суспільству. Такий тип соціалізації характерний для британсько-американської культури;

плюралістичний тип, для якого притаманний опосередкований тип взаємодії особистості з політичною владою, наявність значної кількості різноманітних субкультур, у межах яких, на основі ідеалів та цінностей свого етносу, здійснюється початкова соціалізація індивіда. Динамічна рівновага індивідуальної свободи, конституційне обмеження влади та високий ступінь розвитку громадянського суспільства створюють підґрунтя для консолідованої демократії. Такий тип соціалізації притаманний для країн Західної Європи;

конфліктний тип, у якому спостерігається культурна неоднорідність, спричинена високим ступенем змішаності суспільства, прихильністю індивіда до цінностей роду, племені, клану, касти, що, ускладнює досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Культурна неоднорідність є основою наявності високого ступеня політичного насилля. Засвоєння традицій минає у постійній боротьбі з носіями різних субкультур. Такий тип соціалізації характерний для країн Азії та Африки;

гегемоністський тип передбачає входження людини у політику через прищеплення виняткових цінностей певної політичної ідеології, класу, певної релігії (зокрема, Іслам). Притаманний для закритих політичних систем тоталітарного типу (комуністичні країни), які не визнають цінностей інших систем.

Політична соціалізація виконує такі функції:

підтримка цілісності та впорядкованості політичного процесу виконанням громадянами певних ролей (виборець, політичний лідер тощо);

консервація політичного устрою держави через збереження і передання політичного досвіду молодому поколінню, прищеплення молодим громадянам навичок самостійного пошуку нових методів вирішення політичних завдань, формування нових елементів політичної культури, що забезпечує прогрес суспільства.

2.Політична участь як наслідок політичної соціалізації

Результатом процесу політичної соціалізації є готовність людини до участі в політичному житті суспільства, що полягає в певному рівні її політичної мобілізованості. Ця готовність охоплює такі елементи:

знання, достатні для свідомого залучення до політичного процесу, які передбачають уявлення про принципи функціонування політичної системи та наслідки участі індивіда у політиці;

визнання фундаментальних цінностей суспільства на рівні пізнавального, емоційного та вольового аспектів;

політичні навички, які сприяють переходу до політичної діяльності.

Наявність чи відсутність цих трьох компонентів у внутрішній структурі особистості спричиняє той чи інший тип політичної поведінки особи. Вперше таке важливе явище як політична поведінка особи в політичному житті суспільства розглянули вчені-бігевіористи. На їхню думку, об'єктом досліджень політології мають бути дії людей, спрямовані на досягнення їхніх політичних цілей.

Політична поведінка - та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які він виражає ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об'єктів. Може бути активною або пасивною, виявлятись у політичній зацікавленості та участі, або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті. Політична поведінка - це будь-яка форма реакції людини на імпульси, що надходять від політичної системи, яка може виявлятись у двох видах: відкритий - участь у політичному житті (політична діяльність) і закритий - політична неучасть (бездіяльність).

Розглянемо детальніше феномен політичної участі. Роль стимулу, який спонукає людину до політичної діяльності, виконують інтереси людей.

Під інтересом розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об'єкт або певну діяльність. Усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволення призводить до формування інтересу, який спонукає суб'єкт до суспільної діяльності.

За об'єктом, на який спрямована діяльність суб'єкта, суспільні інтереси поділяють на економічні!, політичні, соціальні, духовні. Власне політичні інтереси - це стимул до політичної діяльності індивіда. У процесі реалізації політичного інтересу особистість самостверджується та демонструє ставлення до політичної влади. Оскільки політика є засобом регулювання суспільного життя, то в процесі політичної діяльності задовольняються й інші види інтересів та потреб: економічні, культурні, духовні, релігійні. Інтерес індивіда до політики можуть спричиняти будь-які невдоволені потреби, якщо їх вирішення залежить від дій та рішень влади (шкільна реформа, рівень податків тощо), до того ж ці проблеми можуть набувати політичного характеру, що, відтак, значно посилює ступінь політичної активності людей.

Соціологічні дослідження свідчать, що, насамперед через участь у політиці, людина задовольняє одну з базових потреб - потребу у спілкуванні. Спілкування відбувається на різних рівнях - у сім'ї, в товаристві, в трудовому колективі. Але політика надає змогу людині спілкуватися з великими групами людей, зіставляти власні інтереси з інтересами групи, впливати на поведінку членів групи. У такому спілкуванні формується громадянська ідентичність людини - усвідомлення себе як члена цього суспільства.

Інколи політиком стає людина, яка не зуміла реалізувати себе у сім'ї, професійній кар'єрі. У такому разі політична участь стає засобом компенсації особистих, професійних або творчих невдач.

Ще одна потреба, яка підштовхує людей до активності у політиці - це потреба особистого контролю над перебігом політичних подій. Об'єктом контролю в цьому разі є політичні інституції, їхня діяльність та поведінка окремих людей і груп у вирішальних громадсько-політичних ситуаціях. Учені вважають, що якщо в процесі участі у політиці не задовольняється потреба у контролі, то це призводить або до відчуження людини від політики, або до її участі в політичних групах екстремістського спрямування, які схильні до насильства.

Політична участь - це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.

Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною (наприклад, виконання чийогось наказу). Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних стосунків. Жодна сучасна політична система не минає без такого втручання.

Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, прямою або опосередкованою, санкціонованою (легітимною), або несанкціонованою (нелегітимною). З огляду на специфіку розвитку демократичних форм політичного життя, на особливу увагу заслуговує розгляд таких форм політичної участі як пряма й опосередкована.

Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі є референдум та плебісцит.

Референдум (від лат. referendum - те, про що треба сповістити). Лідером у проведенні референдумів є Швейцарія (з 1945 по 1980 pp. було проведено 169 референдумів). В умовах сучасного політичного розвитку референдум - це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Прикладом такого референдуму може слугувати Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому 90,92 відсотки виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Це була рішуча перемога демократичних сил, усіх українців на довгому і тернистому шляху до своєї держави. Референдум може мати і локальний характер, якщо на нього винесено питання, що має значення для людей, котрі проживають у певному регіоні.

Іншою формою прямої участі громадян у політиці є плебісцит - опитування населення через голосування про приналежність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Під час референдуму або плебісциту остаточне рішення з винесеного на голосування питання ухвалюють самі виборці.

Найбільш поширеною та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. Під час виборів, голосуванням виборці обирають представників владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та ухвалюватимуть закони. Делегуючи захист своїх інтересів представникам, люди стають причетними до політики. Однак ця форма участі має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, захист представниками влади власних інтересів (які не завжди збігаються з інтересами виборців) та втрати контролю над своїми представниками.

Упродовж XX ст. у різних країнах світу було здійснено низку досліджень, мета яких полягала у вивченні якісних показників пересічного виборця. Згідно з раціоналістичною моделлю, притаманною для демократичної форми правління, що ототожнюється з народовладдям, виборець має такі риси: усвідомлення своїх інтересів; твереза й адекватна оцінка інформації; свідомий вибір кращого (на думку конкретного виборця) представника до органів влади. Під час дослідження поведінки виборців раціоналістична модель була спростована, і вчені дійшли висновку, що пересічний виборець слабо орієнтується у політиці, а його вибір залежить від емоцій, приналежності до певної суспільної групи та впливу агентів політичної соціалізації (сім'я, ЗМІ, політичні партії, трудові колективи тощо). Таким чином, сучасна модель пересічного виборця трактує його як людину, що не дуже (або зовсім) не цікавиться політикою; байдужа до суті проблем, пов'язаних із політикою; має приблизне уявлення про механізми реалізації політики, а, отже, не може компетентно оцінювати діяльність політичних партій та лідерів. Загалом, на вибір пересічного громадянина впливають такі чинники:

структурні, до яких належать модель виборчої системи, ЗМІ, демократичність або недемократичність політичної системи та особливості її побудови;

ситуативні, до яких належать вплив і кількість наявних у країні політичних партій, авторитет політичних лідерів, можливість створення коаліції;

кон'юнктурні, серед них економічне становище держави, міжнародна ситуація, взаємовідносини між політичними партіями та особливості політичної боротьби;

політична культура, яка базується на демократичних або недемократичних традиціях політичного життя в країні.

Серед політологів дедалі популярнішою стає ідея сполучення прямої та представницької форм участі громадян у політиці. Так, на місцевому рівні більш ефективними є інститути прямої демократії, а інститути представницької демократії, поряд із формами прямої участі громадян, доцільніше використовувати на загальнонаціональному рівні.

Складним соціально-психологічним феноменом є закрита політична поведінка, що виявляється у формі політичної неучасті (бездіяльності). Мотиви відмови громадянина від політичної участі можуть бути спричинені різними чинниками, структурними компонентами яких є:

1) вилучення з політичних відносин, спричинене низьким рівнем розвитку цієї особи;

2) неучасть у політиці як результат заорганізованості політичної системи, низької ефективності механізмів зворотнього зв'язку між системою і громадянським суспільством, розчарування у діяльності політичних інститутів, байдужості до їх функціонування;

3) політична апатія як форма несприйняття політичної системи, яка виникає внаслідок чужоземного завоювання (окупації), перемоги контрреволюції, кривавого придушення масових соціальних і політичних рухів;

4) політичний бойкот як вираження активного несприйняття конкретної політичної системи та її інститутів;

5) політичний нейтралітет як вираження вдоволення справами в умовах стабільного розвитку системи.

Отже, політична участь і політична неучасть - це дві різні форми політичної поведінки індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної й суспільної системи та інших соціальних суб'єктів.

В умовах стабільності суспільно-політичної системи рівновагою між політичною участю та неучастю (політичною бездіяльністю), між суспільним консенсусом і конфліктом є чинники, які забезпечують стійкість, стабільність та демократизм системи. З іншого боку, періоди криз та кардинальних суспільних змін впливають на значне підвищення політичної активності громадян. Наприклад, Помаранчева революція 2004 р. в Україні, яка дала поштовх до значного зростання активності українців. Наступні виборчі кампанії в Україні, під час яких обирали до найвищого законодавчого органу - Верховної Ради, - засвідчили високий рівень активності громадян. Проте й надалі в Україні є проблема підвищення компетенції вибору, яку можна вирішити через отримання досвіду політичної участі в умовах демократизації. Однак ця проблема доволі складна й пов'язана з процесом розбудови демократичних традицій та демократичної політичної культури, що вимагає часу і зусиль.

Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, чинники, моделі та типи, є готовність особи до участі в політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який відбувається у межах соціально-політичної системи.

Запитання і завдання

1. Що таке політична соціалізація особи? Назвіть основні її етапи.

2. Які агенти політичної соціалізації е домінуючими на різних її етапах?

3. Які Ви знаєте типи політичної соціалізації? Назвіть їх основні ознаки.

4. Які риси, набуті під час соціалізації, притаманні громадянину:

а) у демократичному суспільстві;

б) у недемократичному суспільстві?

5. Що таке політична поведінка особи? Які типи політичної поведінки Ви знаєте?

6. Чим може бути спричинений «закритий» тип політичної поведінки (політична бездіяльність)?

7. Назвіть рівні «відкритого» типу політичної поведінки (політичної участі).

8. Хто такий політичний лідер? Які типи політичного лідера Вам відомі?

9. Назвіть та охарактеризуйте функції політичного лідера.

10. Які Ви знаєте системи відбору політичних лідерів?

11. Яку з систем добору політичних лідерів найчастіше застосовують:

а) у демократичному суспільстві;

б) у недемократичному суспільстві?

Тестові завдання

До форми політичної участі належить :

а) робота у парламенті;

б) керівництво політичною партією;

в) референдум;

г) абсентеїзм.

Формою конформізму виступає :

а) політична участь;

б) політичне відчуження;

в) політичне функціонування;

г) політична ідеологія.

Формою безпосередньої участі особистості в політиці виступають:

а) парламент;

б) політична партія;

в) вибори;

г) органи місцевого самоврядування.

Люди, котрі цікавляться політикою, розуміють її значимість, але не бажають брати участі в ній, належать до:

а) аполітичних;

б) пасивних громадян;

в) компетентних критиків;

г) активістів;

д) компетентних спостерігачів.

Процес політичної соціалізації особистості триває :

а) в юності;

б) в зрілому віці;

в) в дитинстві;

г) впродовж усього життя індивіда.



Лекція № 10. Політичні еліти та політичне лідерство

1. Сутність і типи політичних еліт.

2. Феномен політичного лідерства і його типологія.

3. Політична еліта і лідерство в Україні.

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX ст. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони - реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

1. Сутність і типи політичних еліт

Терміном «еліта» (від франц. - кращі, вибрані) позначають провідні верстви в суспільстві, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуальну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної - провідні вчені, діячі мистецтва і священнослужителі, до політичної - державні і політичні діячі.

Політична еліта - це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Щоб зрозуміти природу і місце політичних еліт у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична і плюралістична.

Моністичну концепція еліт сформульована у працях В. Парето, Р. Міллса, П. Бірнбаума. Розглянемо на прикладі В. Парето.

В. Парето вказує на такі основні риси еліти. По-перше, еліта є однорідною (так звана теорія трьох С); вона усвідомлює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, об'єднана спільністю соціального походження та досвіду, відзначається солідарністю при захисті власних інтересів. По-друге, еліта має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей призводять до її занепаду. По-третє, всередині еліти відбуваються зміни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігає своє панування або чинить опір структурному і кадровому оновленню, що призводить до революцій.

Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного прошарку, якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існують багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу. Найвідомішим представником цієї концепції є Р. Даль, Р. Арон.

Вони вказують на те, що демократичні механізми влади забезпечують конкуренцію і тим самим доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на думку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам впливати на процес прийняття політичних рішень, оскільки вони можуть вибирати ту еліту, яка краще врахує їхні інтереси.

Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретно-історичні етапи суспільного розвитку. Кожний тип суспільства залежно від історичної епохи має свої критерії оцінки еліт.

Так, у Стародавньому Сході, а також у часи Середньовіччя належність до еліти зумовлювалася соціальним становищем: сам факт народження людини в знатній сім'ї надавав їй привілеї. Така еліта була замкнутою групою і не піддавалася зовнішнім впливам.

У буржуазному суспільстві, в якому були скасовані феодальні привілеї, замість родових еліт з'являлися фінансово-промислові олігархії, які володіли багатством і грошима.

У сучасному суспільстві до еліти входять люди, які володіють не тільки грошима, а й високим інтелектом. Правила жорсткої конкуренції передбачають вступ або вихід з еліти залежно від успіху або поразки кожного і незалежно від його соціального походження і багатства. В конкуренції зростає попит на людей, які мають перевагу над іншими у професіоналізмі, інтелекті, моральних чеснотах, соціальній активності. Соціальне походження і в сучасних умовах відіграє важливу роль у процесі формування еліти, оскільки забезпечує сприятливі стартові умови для набуття елітарних рис, необхідних для здобуття успіху в конкурентній боротьбі.

Аналізуючи поняття «еліта», необхідно зупинитися на понятті «квазіеліта» (квазі - префікс, що означає «нібито» «позірний»). Квазіеліту ще інакше називають псевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта. Квазіеліта - це група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна виконувати належним чином свої функції. Такі еліти компенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну обмеженість активною демагогічною діяльністю, вміло використовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у своїх користолюбних цілях.

На основі певних елітарних рис у контексті конкретно-історичного суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні, фрагментовані, нормативно та ідеологічно-інтегровані.

До відкритого типу належать еліти, котрі мають високу горизонтальну і вертикальну мобільність, тобто здатність поповнюватися за рахунок вихідців як із різних елітних груп, так і соціальних низів. Основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в бізнесі, політиці й адміністративній діяльності. Поступ на вищий щабель елітної ієрархії тут забезпечується високими професійними і моральними якостями. Для еліт цього типу притаманні такі риси, як відкритість, тактовність, критичність і раціоналізм.

У закритих елітах поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований і ускладнений. У таких елітах при доборі кадрів акцент зміщується не стільки на професійні якості претендентів, скільки на його відданість системі чи вождю. Місце в елітарній ієрархії забезпечується тут здебільшого завдяки прихильності вищого керівництва, а не на підставі особистих якостей. Закриті еліти відзначаються догматизмом, магізмом, нездатністю йти на компроміси.

Легітимними вважаються ті еліти, які мають владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства й ідеології.

Якщо поділ еліт на відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні розкриває спосіб їх формування, зв'язок з іншими соціальними групами, то поділ еліти на еліти фрагментовані, нормативно й ідеологічно інтегровані розкриває їхню роль у інтеграції суспільства.

За ідеологічними цінностями еліти бувають демократичні, ліберальні, тоталітарні й авторитарні.

За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну і громадських організацій (груп тиску).

За місцем у елітарній ієрархи розрізняють еліти вищі, середні і нижчі. До вищої еліти належать особи, які займають найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення. Середня еліта ? це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття політичних рішень. До нижчої еліти входять адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, а також керівники невпливових партій.

2. Феномен політичного лідерства і його типологія

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

Політичний лідер - це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо.

Феномен політичного лідерства привертав увагу кращих представників світової політичної думки. Античні історики і філософи вбачали його у героях - монархах і полководцях. Н. Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Т. Карлейль ІР. Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Ф. Ніцше. На його думку, політичний лідер - це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю масам.

Г. Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. У такому розумінні лідер виступає рушійною силою соціалізації особи. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він може бути усунений тим же класом.

Що стосується типології лідерства, то тут також існують різні підходи. Одним із перших, хто запропонував типологізувати політичне лідерство, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства: традиційне, раціонально-легальне і харизматичне.

Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії.

Раціонально-легальний тип лідерства ґрунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, перед баченій конституцією, як, скажімо, президент.

Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій.

У політичній науці існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.

Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага ? це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитарний і демократичний.

Авторитарне лідерство передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процесами. Домінуючим принципом здійснення влади для авторитарного лідера є сила або загроза застосування сили. Авторитарне лідерство пройшло ряд етапів, для яких характерним був свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, диктатор у тоталітарному й авторитарному режимах. Авторитарний лідер - це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст.

Тип демократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії і функціонує в сучасних демократичних державах. Демократичний лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди. Демократичний лідер ? це екстраверт, інтуїтивний логік, раціоналіст.

Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідери вождистського типу ? це особи, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, вони апелюють до найнижчих пристрастей мас (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищених обіцянок, лексики натовпу, улесливості, «правдоподібної» брехні. Поняття «керівник» використовують, як правило, на позначення державної особи, тобто формального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особи, яка призначена зверху, а також лідера загальнонаціонального масштабу.

Отже, основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення, такі:

політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії);

політичний досвід;

інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);

політична поінформованість (наявність детальних знань про різні аспекти життя людей, проблеми населеного пункту, регіону, країни);

ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів);

політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуацію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше відповідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);

прогностичні навички (вміння аналізувати і передбачати події, тенденції розвитку політичних і соціальних інститутів);

комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль поведінки, який врахував би їх смаки, настрій, уподобання);

арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішення в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);

організаторські здібності (вміння добрати команду, визначити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).

Вирішальним чинником успіху лідера є добір ним команди. Психологи довели, що найоптимальнішою командою для управління і міжособистісного спілкування є група, яка налічує сім-дев'ять осіб. У такій команді чітко розподіляються ролі. Голова, або лідер, - людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічні завдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахунок влади, а завдяки такій організації роботи, коли всі члени команди бачили б перспективу власного успіху.

Специфічні функції в команді виконують інші її члени - секретар, генератор ідей, скептик-аналітик, організатор, комунікатор - здобувач інформації, душа команди і контролер-фініпіер.

Функція секретаря - документальне оформлення результатів діяльності групи у завершений проект, який реально може бути втілений у життя.

Генератор ідей, маючи найвищий інтелектуальний рівень, є постачальником оригінальних, нових підходів, нетрадиційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаментальних проблемах, проте може припускатися помилки у деталях через власну неуважність. Такі люди часто неврівноважені у спілкуванні, тому інколи доводиться потурати певним рисам їхнього характеру.

Скептик-аналітик не висуває оригінальних ідей, а спокійно, шляхом аналітичних міркувань виправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди.

Організатор - орієнтований на практичне виконання поставлених завдань. Він раціонально забезпечує увесь виконавчий процес.

Комунікатор ? здобувач інформації, маючи високий рівень комунікабельності і зв'язки з різними організаціями, постачає команду різноманітною інформацією.

Душа команди, знаючи особисті риси своїх колег, створює сприятливий психологічний клімат у команді, розряджає певну напругу в міжособистісних стосунках.

Контролер-фінішер ретельно стежить за всіма етапами роботи, прискіпливо перевіряючи кожну деталь у прийнятті та виконанні рішень. Він має сильний характер і загострене відчуття часового ритму.

Сучасний політичний лідер не може успішно діяти, не використовуючи політичного маркетингу, під яким розуміють сукупність теорій і методів для виявлення іміджу лідера, засобів впливу на поведінку електорату. Політичний маркетинг дає змогу лідерові: визначати відповідність своїх ідей ринкові; розвивати засоби впливу залежно від висунутих ідей; виявляти, яку позицію потрібно зайняти, зважаючи на особисті якості і на наявність претендентів.

Претендент на лідерство сам повинен прагнути заздалегідь до виборів сформувати серед електорату ту імагінативну модель, яка найбільш відповідає його особистим рисам.

Отже, феномен політичного лідера розкривається через особисті риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації.

3. Політична еліта і лідерство в Україні

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти. Це твердження справедливе, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сформуватися в умовах національної держави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за українську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національна політична еліта.

Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний ґрунт для відтворення національної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній моделі, що існувала в демократичних цивілізованих країнах. До домінантних рис номенклатури відносяться: сервілізм чиновників нижчих рангів перед вищими, конформізм і безініціативність, «потрійна мораль» (одне думати, друге говорити, а третє робити), кастовий характер відтворення і поповнення рядів, орієнтація на інтернаціональні, а не національні цінності, глибока відчуженість від інших соціальних верств.

Виключно бюрократичний механізм формування номенклатурних кадрів не передбачав попиту на професійних політиків з високими інтелектуальними якостями, а здебільшого був зорієнтований на осіб, відданих системі, певному номенклатурному кланові і здатних до тонких апаратних маніпуляцій. За цими якостями номенклатура на периферії радянської імперії значно переважала номенклатуру в центрі. Крім цього, вона не приймала самостійно, а тільки виконувала стратегічні політичні рішення і не володіла відповідним кадровим потенціалом для здійснення державних функцій, властивих імперській державі у повному обсязі.

Від початку державного відродження України до других парламентських виборів правляча еліта в основному формувалася з різних прошарків колишньої номенклатури, а також частково з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно політичних та економічних реформ зайняла половинчасту, вичікувальну позицію, інша ж її частина почала ревно відстоювати збереження колишнього ладу і повернення до «оновленого» СРСР.

Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розвитку виявилася неспроможного до швидких комплексних реформ через те, що:

1) складалася здебільшого з вихідців соціально-класових груп, які об'єктивно боялися втратити владу;

2) не володіла кадрами, які б відзначалися високою активністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю;

3) зазнавала сильного спротиву з боку антидержавних і антиреформістських сил;

4) розлад механізмів соціального контролю призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, що виявилося у поширенні таких явищ, як клептократія, корупція і нарцисизм;

5) визначальним у політичному курсі був принцип «головне не реформи, а збереження державності й національно-культурне відродження». Правлячій еліті не протистояла серйозна реформістська опозиція, на роль якої могли б претендувати націонал-демократичні сили, проте вони не мали стратегічної програми реформ, відповідного кадрового потенціалу.

Роз'єднані партійними суперечностями ці сили не змогли істотно вплинути на процес реформування. Отже, в цілому реформістський потенціал правлячої еліти на початковому етапі становлення Української держави виявився недостатнім, щоб вивести її з кризового посткомуністичного стану. Часткові кроки на шляху фінансової стабілізації, приватизації, структурної перебудови і лібералізації зовнішньоекономічної діяльності призвели до масштабного зрощування владних структур з кримінальними елементами, швидкої поляризації суспільства.

Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною тому, що її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення. Цій еліті не вдалося здійснити основних реформістських пріоритетів: прийняти нову конституцію, вивести країну з економічної кризи, провести адміністративну реформу.

На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підприємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматичне зорієнтованих політиків різних політичних сил. Домінантою політичного курсу технократичної еліти стала реалізація національної ідеї в державно-політичному та економічному аспектах. На практиці це означає здійснення конституційної й економічної реформ. Цій еліті вдалося здійснити деякі фінансові стабілізаційні заходи, просунутися на шляху конституційної реформи. Проте повільне і непослідовне здійснення нею інших напрямів економічної реформи, зокрема структурної перебудови і податкової політики, не дають змоги поки що подолати кризові явища.

Українську еліту цього перехідного періоду скоріше всього можна назвати квазіелітою, оскільки їй не вдалося провести рішучих і комплексних соціальних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість.

Поступове розшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу, звільнення масової свідомості від патерналістських, егалітарних і національно-романтичних ілюзій створює сприятливий ґрунт для появи підприємницької і сучасної адміністративної еліт. Однак таке елітне середовище не в змозі витворити сучасний демократичний тип лідера-реформатора.

Терміном «еліта» позначають провідні верстви суспільства, які керують певними галузями суспільного життя. Політичні еліти - це організовані групи, що здійснюють владу в суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви (контреліта). До політичної еліти відносять керівну верству державних органів, місцевого самоврядування, політичних партій, груп тиску, а також представників інших еліт (господарської, духовно-інтелектуальної), що беруть участь у прийнятті та організації виконання політичних рішень.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції: об'єднання суспільства навколо загальних цілей; схвалення та здійснення компетентних політичних рішень; зв'язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму; підтримання чи пропагування соціального оптимізму; легітимація наявного суспільно-політичного устрою. Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.

Політична еліта в розвиненому західному суспільстві відзначається порівняно з іншими суспільними верствами волею до влади, професійною політичною освітою, досвідом, високим соціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренції зростає насамперед попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти.

Запитання і завдання

Що таке політична еліта?

Чим відрізняється політична еліта від політичного лідерства?

До якого типу лідера відноситься президент України 2015 р. Петро Порошенко.

Назвіть представників харизматичного лідерства серед українських політиків.

Що таке квазіеліта?

Яку якості мають бути притаманні сучасному політичному лідеру?

Тестові завдання

Як називається еліта за знатним походженням:

а) олігархія;

б) номенклатура;

в) аристократія;

г) плутократія

Лідерів, які направляють всю свою активність і всі свої дії на обґрунтування необхідності збереження суспільства в його сучасному виді називають:

а) демократами;

б) реформаторами;

в) революціонерами;

г) консерваторами.

Імідж лідера - це:

а) набір особистісних якостей лідера;

б) образ, який цілеспрямовано формується;

в) сліпе поклоніння мас;

г) авторитетний вплив на маси.

Політичний лідер це:

а) людина, яка займається політичними справами;

б) людина яка має вплив на людей;

в) авторитетний член організації, групи, суспільства, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати вагому роль в політичних процесах і ситуація;

г) заможна людина, яка знаходиться при владі.

Яку концепцію еліт сформулювали В. Паретто та Дж. Міллс:

а) концепцію егалітаризму;

б) моністичну концепцію еліт;

в) концепцію політичного плюралізму;

г) буржуазну концепцію.

Лекція № 11. Політична культура

1. Основні концепції політичної культури.

2. Визначення політичної культури і її функції.

3. Структура і зміст політичної культури

4. Типологія політичної культури

1. Основні концепції політичної культури

Пізнання реального політичного життя суспільства неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу. Це пояснюється тим, що розвиток будь-якого суспільства здійснюється під впливом культури, яка втілена у свідомість і діяльність людей.

В політичній культурі знаходить вираз спосіб людського існування, міра засвоєння суб'єктами накопиченого людського досвіду, традицій, цінностей і механізмів реалізації їх на практиці. Тому найбільш серйозний дефіцит суспільства - це дефіцит культури.

Стан культури - це стан, душа народу, найбільш характерна і загальнозначуща цінність. Рівень політичної культури - головна умова прогресу суспільства і людини.

Термін «політична культура» вперше з'явився в XVIII ст. в працях німецького філософа Іоганна Готфріда Гердера. Його головна робота «Ідеї до філософії історії людства» включало роздуми історичного і культурного плану. Наприкінці XIX - на початку XX ст. зароджуються основні школи і проводяться численні дослідження з психології народів, етнопсихології. В них знання, які потім складуть елементи концепції політичної культури. Вчених завжди цікавили питання, яким чином історія, традиції, звичаї того чи іншого народу накопичуються в так званій «колективній пам'яті», яка визначає поведінкові особливості, своєрідність державного устрою, відношення до інститутів влади.

Таким чином, витоки теорії політичної культури пов'язані із дослідженнями в області культурної і політичної антропології, соціальної та етнічної психології, теорії «національного характеру», «розуміючої» соціології (Б. Маліновський, В. Вундт, Л. Гумплович, М. Данілевський, М. Бердяєв, Дж. Уотсон, З. Фрейд, Е. Фромм, Е. Еріксон, М. Вебер, П. Сорокін і ін.).

Найбільш оформлені концепції політичної культури виникають в 50-х рр. ХХ ст. в рамках порівняльних досліджень, якими в цей період активно займалася американська політична школа. Її представники Г. Алмонд і С. Верба і стали авторами - засновниками концепції політичної культури. В 1956 р. вийшла їх книга, яка присвячена порівняльному аналізу п'яти політичних систем (Англії, Італії, ФРН, США, Мексики). В ній на широкому порівняльному матеріалі було доведено, що політичні системи, із схожим набором політичних інститутів (парламент, уряд, президент, політичні партії і т. д.) функціонують по-різному. Аналіз існуючих політичних інститутів не міг пояснити багатьох розходжень в функціонуванні нібито зовнішньо схожих систем. В цьому же році з'явилися і книга Х. Файера «Системи правління великих європейських держав», яка також фіксувала ці відмінності.

В 1963 р. виходить книга Алмода і Верби «Громадянська культура», в якій була викладена концепція політичної культури. Ця концепція запропонувала пояснення різноманітності політичних систем, зробила більш зрозумілими політичні процеси і явища в різних країнах. В науковій літературі з'являється термін «політична культура», а також її різні трактовки у працях Л. Пая, Р. Фейгена, У. Розенбаума, С. Ліпсета, Р. Петнема, Р. Інглхардта і ін.

Основу концепції політичної культури Алмонда і Верби склали два підходи - системний підхід Т. Парсонса і «розуміюча соціологія» М. Вебера. Виходячи з цього, аналіз політичної культури конкретного суспільства включає в себе два рівня - інституціональний (через аналіз інститутів політичної системи) і орієнтаційний (розуміючий або пояснювальний). Перший рівень передбачає вивчення політичної культури, а саме конкретних політичних інститутів і організацій (органи державної влади, місцевого самоврядування, а також політичні партії, групи інтересів, суспільні асоціації і т. п.). Другий звертається до основних орієнтацій і уявлень, існуючих в суспільстві по відношенню до політичної влади, політичної системи і її конкретних інститутів, ролі особистості в політиці, можливості впливу на прийняття політичних рішень, відносинами політичної системи із зовнішнім середовищем і т. д.

2. Визначення політичної культури і її функції

Політична культура являє собою набір перемінних (індикаторів), які пояснюють в цілому специфіку тієї чи іншої політичної системи.

Політична культура виступає складовою моделі культури суспільства в цілому і є похідною від множини факторів: географічного і геополітичного положення тієї чи іншої країни, історії, релігії, традицій, звичаїв, типів ведення господарства, моделей взаємодії між людьми і ін.

...