Основи політології

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет політології. Дайте характеристику осн. етапів формування політичної науки

ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika - державні й суспільні справи і logos - слово, поняття, вчення) - наука, об'єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об'єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами. Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним: - вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об'єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об'єкт;- вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;- головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи формування політ.науки: перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань; другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей; третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

2. Що таке політична соціалізація особи?Назвіть основні її етапи

Політимчна соціалізамція -- засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її у політичну систему, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами політичної соціалізації є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму. Політична соціалізація -- це «процес розвитку, в ході якого діти і підлітки сприймають ідеї, політичну позицію і поведінку, типове для даної спільності». Іншими словами, політична соціалізація зводиться до засвоєння політичних цінностей і норм, необхідних для адаптації в сформованій політичній системі і виконання різних видів політичної діяльності. Політична соціалізація є одним з напрямків загального процесу соціалізації індивідів. Основними агентами політичної соціалізації виступають такі соціальні інститути, як сім'я, освіта, засоби масової інформації та інші. Велику роль в процесі політичної соціалізації в сучасному суспільстві виконують політологи і політологія, як наукова й освітня дисципліна.

У процесі соціалізації індивіда виокремлюють чотири основних стадії: 1) ранню (від народження до вступу до школи); 2) навчання (з моменту вступу до школи до закінчення навчання); 3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності); 4) завершення життєвого циклу (від припинення постійної трудової діяльності в межах офіційної організації до смерті). На кожному з цих етапів набір політичних знань, умінь і навичок індивіда залежить як від його суб'єктивного стану і виконуваних у політиці ролей, так і від діяльності відповідних суспільних інститутів.Найважливішими для політичної соціалізації особи є її дитячі та юнацькі роки. Набутий у дитинстві досвід має визначальний вплив на формування особи, її політичні орієнтації. У дитячі та юнацькі роки великий вплив на соціалізацію особи мають її соціальне походження та оточення.Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище.

3. Які агенти політичної соціалізації є домінуючими на різних її етапах?

політичний влада виборці

Агенти соціалізації - це конкретні люди, відповідальні за навчання культурним нормам і соціальних цінностей. Інститути соціалізації - установи, що впливають на процес соціалізації та напрямні його. Залежно від виду соціалізації розглядаються первинні та вторинні агенти та інститути соціалізації. Агенти первинної соціалізації - батьки, брати, сестри, бабусі, дідусі, інші родичі, друзі, вчителі, лідери молодіжних угруповань. Термін «первинна» відноситься до всього, що складає безпосереднє і найближче оточення людини. Агенти вторинної соціалізації - представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, міліції, церкви, співробітники засобів масової інформації. Термін «вторинна описує тих, хто стоїть у другому ешелоні впливу, надаючи менш важливе вплив на людину. Первинні інститути соціалізації - це сім'я, школа, група однолітків і т. д. Вторинні інститути - це держава, її органи, університети, церква, засоби масової інформації і т. д.

В цілому можна виділити п'ять факторів, що впливають на процес соціалізації: 1)біологічна спадковість; 2)фізичне оточення; 3)культура; 4)груповий досвід; 5)індивідуальний досвід.

Основними агентами соціалізації є сім'я, різного типу спільності (колективи, етноси, народності, класи, соціальні верстви), суспільство в цілому - все те, що містить у собі і оточує людини. Кожна сфера соціального життя (матеріальна і духовна) бере участь у процесі соціалізації - цілеспрямованого і ненаправленного виховання. Отже, найбільш інтенсивно процес соціалізації здійснюється в дитячому та юнацькому віці. До моменту досягнення особистістю свого профессиональнодолжностного статусу процес соціалізації, як правило, досягає певної завершеності.Важливим процесом соціалізації є процес ідентифікації. Ідентифікація - це процес засвоєння індивідом норм, цінностей і якостей тієї соціальної групи, до якої він належить або бажав би належати.

4. Які мотиви політичної участі характерні для молоді України?

Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб'єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною. Політична участь -- це втягнений (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Більш конкретно політична участь розглядається як участь громадян у певних справах держави. Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну. Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики.Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність. Тому необхідно визначити психологічні особливості взаємозв'язку особи і політики.Політична участь насамперед має на меті формування у процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, а політичне функціонування -- це професійна політична діяльність, мета якої -- розробити правові норми, управляти різними політичними інститутами.

5. Що таке політична поведінка особи? Які типи політичної поведінки ви знаєте?

Політична поведінка - це сукупність реакцій соціальних суб'єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб'єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими. Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Виокремлюють два основних типи політичної поведінки: закритий і відкритий.Для закритого типу характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей.Для відкритого типу властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно психологічно й емоційно зумовлена політична діяльність. олітична поведінка завжди має конкретного носія. Ним може бути окремий індивід або будь-яка соціальна група, держава чи блок держав, політична партія чи інша політична організація. Кожен суб'єкт і об'єкт політичних відносин, політичного процесу характеризується своїм конкретним політичною поведінкою.Про політичній поведінці особистості можна говорити як у зв'язку з її індивідуальної політичної діяльністю, так і зі складом різних соціальних груп і політичних організацій.

6. Як повязані поняття "соціальний капітал" і "громадське суспільство"?

Соціальний капітал -- це добровільне об'єднання громадян, засноване на взаємній довірі одне до одного з метою вирішення завдань локально, без участі держави й партій. Це соціальна енергія, сила, яка виливається в соціальні дії для вирішення тих чи інших проблем. Соціальний капітал, хоча й може "запускатися" акціями протесту, є об'єднаною діяльністю людей упродовж усього періоду вирішення певних проблем. Потім громадський рух може припинити свою діяльність, але з появою нових завдань він набуває громадянського досвіду. Це має стосунок до інстинкту безпеки -- саме він дає людям змогу переборювати страх і зберігати спільність, а паростки свободи жодна влада задушити не може. Характерно, що суспільство -- це динамічно нестійка система, як і сама людина. Людина накопичує соціальний (громадський) капітал успільній творчій діяльності з іншими людьми все своє життя, передає його іншим людям в різних формах. У вигляді мудрості життя, матеріалізованих результатів праці, що слугуютьприкладом дляздійснення соціально значущих вчинків. Якщо індивідуальний соціальний капітал людини не став цінністю для інших людей, не отримав визнання і попиту в суспільстві, то він і не є таким. З моменту громадського визнання індивідуальний соціальний капітал починає свій істинний рух усуспільстві, отримуючи можливість стрімкого розвитку і зростання. Збільшення соціального капіталу відбувається через громадське визнання йоцінку результатів діяльності людини для членів суспільства.

Накопичення та подальше розширення соціального капіталу виступає важливимелементом громадянського суспільства,зміцнює та сприяє налагодженню партнерських відносин держави та громадських рухів. Громадські рухи допомагають створювати соціальний капітал, який використовується для формування громадської свідомості, підтримки політичних інститутів і сприяння економічного розвитку країни. Соціальний капітал можна розглядати як сукупністьдовіри, яку можуть використовувати всі громадяни та яка створюється через мережу соціальної взаємодії громадян. Громадські рухи допомагають створювати таку мережу взаємодії. Завдяки комбінуванню взаємної довіри і досвіду взаємодії громадяни отримуютьможливість максимально задовольняти свої потреби.

7. Коли виникає політична влада?

Влада багатомірна. З цієї причини впоясненні природи влади і причин її походження в теорії політики існує декілька підходів, кожний з яких акцентує увагу на одній зі сторін цього складного явища. Серед них можна виділити два основні підходи: *Перший - поведінковий, який характеризує владу як особливу сутність, носієм якої є особа, яка виражена в локалізованій енергії, що примушує інших людей підкорятися. В цьому випадку влада ототожнюється з силою, наявність якої дає право на повеління.

Другий - соціологічний - тлумачить владу через поняття соціальної взаємодії. Найбільш поширеним, в межах даного підходу є позитивістсько соціологічне визначення влади німецького соціологаМ. Вебера. На його думку, в основі владних відносин лежать відносини панування та підкорення, які складаються міжсуб'єктом владної волі (тих, хто має здатність впливати на іншого і домагатися поставленої мети) та об'єктом владного впливу (тим, хто буду є свою поведінку у відповідності до змісту владного впливу).

Політична влада в її сучасній державно-публічній формі існує не так давно, лише близько п'яти тисячоліть. До цього ж існувала влада з додержавними структурами управління і самоорганізації, які виникли близько 40 тис років тому, в епоху пізнього (або верхнього) палеоліту, з появою кроманьйонської людини (Homo Sapiens). На цьому етапі історії людства інтереси окремої людини та інтереси всього племені чи роду ще не розрізнялися, будь-які прояви індивідуального були винятком і поставали як рудименти тваринного егоїзму. Початкове здійснення спільних справ і управління ними було спільною турботою всіх і не виокремлювалось в якусь самостійну галузь суспільної практики, відповідальність за спільну справу відчували й несли всі члени спільноти.

Влада як суспільне явище зароджувалася саме як концентрований вияв спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі, як відбиття потреби спільноти у збереженні своєї цілісності.

8. Чим відрізняється політична влада від панування?

Історія політичного владарювання -- одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості.Поняття "політична влада" пов'язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення та ін. Для здійснення політичної влади її слід упорядкувати, тобто насамперед закріпити у вигляді політичного панування. Політичне панування -- це встановлення структурованих у суспільстві відносин командування -- підкорення, що забезпечують політичний порядок. Встановлення організованої системи управлінської праці і виконавської діяльності має бути оформлене на законодавчій основі, що дає владі змогу інституціоналізуватися, набути діяль-нісно-правового характеру, робить її стійкою. Суспільство в такому разі функціонує як демократичне. При порушенні права, на якому ґрунтуються діяльнісні взаємовідносини політичних інституцій, в суспільстві виникає антидемократизм, який може призвести до тоталітаризму. Політичне панування у науковому розумінні має позитивне навантаження, оскільки нерозривно пов'язане з наведенням порядку, з упорядкуванням відносин, з правопорядком. Його слід відрізняти від таких понять, як експлуатація, політичне гноблення, придушення. Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягати становища панування. Політичне панування означає структурування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно поєднаних з ним соціальних привілеїв, - з одного боку, і виконавчої діяльності, - з другого. Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізу-ється, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти або ж забороняти.

9. Чим відрізняється державна влада від політичної?

Державна влада -- це здатність суспільних інститутів контролювати поведінку людини, суспільства і держави, обмежена територією, законом, легітимністю і традиціями. Державна машина -- це ієрархічний апарат, що складається з безлічі гілок. Всі вони, включаючи законодавчу, виконавчу і судову, сходяться на верховному органі влади (президент, уряд, парламент). Політична влада -- це воля конкретної партії чи організації боротися за лідерство в державному апараті конкретної країни чи політичного союзу. Для досягнення цілей використовуються різні методи, які різняться в залежності від умов регіону. Наприклад, прийти до влади в Німеччині можна за допомогою виборів, а от легітимно перемогти в КНДР або Китаї -- неможливо.Незважаючи на схожість понять, вони мають індивідуальні риси. Політична влада стає державною лише тоді, коли партія перемагає на виборах або іншим чином завойовує симпатію більшості суспільства. Може статися і зворотна ситуація. Приміром, на початку 90-х років КПРС формально володіла державною владою, але не політичною, так як втратила свою легітимність в очах населення. Водночас, можливі варіації в концентрації важелів управління. У країнах з розвиненим парламентаризмом державну владу можуть тримати відразу кілька політичних партій (альянс, об'єднання). Консенсус між ними досягається шляхом діалогу, поділу повноважень. Різниця між державною владою і політичною владою полягає в наступному: Форма реалізації. Державна влада здійснюється на основі правових інструментів: прийняття законів, координація роботи всіх органів. Політична влада може використовувати й інші методи, які дозволені її ідеологією (насильство, репресії, терор). Характер. Держвлада обов'язкове не тільки для суспільства в цілому, але і для кожного індивіда зокрема. Непокора розпорядженням правових інститутів тягнуть за собою відповідальність. Політична влада часто не має такого впливу, обмежуючись членами своєї партії.Обов'язковість. Державна влада поширюється на території всієї держави. Політична -- лише в тому випадку, якщо уряд очолюється її партією.

10. Проаналізуйте основні концепції походження політичної влади?

Розмаїття підходів дослідників до влади як соціального явища знайшло своє відображення в основних концепціях влади.Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською. Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада -- це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи. Субґєктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин -- біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів -- особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярноює реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) навґязувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

11.Як співвідносяться поняття "політична влада" і "державна влада"?

Є дві точки зору з цього питання: * «політична влада» і «державна влада» -- поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі; * «політична влада» і «державна влада» -- поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною. Дійсно, політична влада нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада -- головний, типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 р. -- влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад -- політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.)[3]. Таку владу можна назвати перед державною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом 'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава -- центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику -- в межах правових норм і за їх допомогою. Поняття «держава» і «державна влада» -- близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада -- це самі владостосунки (керівництво /панування/ -- підкорення).

12. Якою є структура державної влади в Україні?

Перш за все, розглянемо структуру державної влади з точки зору структури влади взагалі. При цьому ми відвернемося від того, що влада знаходиться в постійному русі, функціонуванні і будемо розглядати її як би в стані спокою, в статиці. У науковій літературі при такому підході прийнято виділяти два структурних елементи влади: волю і силу. Воля - визначальний елемент влади. Будь-яка влада завжди є прояв чиєїсь волі: волі окремої людини, колективу людей, класу, народу і т.д. Владарювати - значить втілювати свою волю в життя, комусь її нав'язувати, кого-то їй підкоряти. Державна влада - це теж чиясь воля. В даний час вважають, що це або воля народу, або воля тих чи інших класів, або воля якихось соціальних груп.

Другий структурний елемент влади - сила. Сила як би підкріплює волю, сприяє її втіленню в життя. Без сили воля не здатна утвердитися, не здатна впливати на поведінку інших. Сила влади може бути виражена в її авторитеті, в ідеологічному впливі, в примусі, в насильстві. Сила державної влади найбільш яскраво проявляється в державних органах, перш за все в органах примусу - армії, поліції та ін Коли авторитету державної влади недостатньо для затвердження державної волі, в дію, як правило, вступає механізм державного примусу в особі відповідних органів.Інакше буде виглядати структура державної влади, якщо державну владу розглядати в динаміці, в дії. Тут державна влада постає вже як певне відношення, що складається між пануючими і підвладними, як втілення в життя волі пануючих і підпорядкування цій волі підвладних.У структурі державної влади, якщо розглядати державну владу в динаміці, в дії, можна виділити, як видається, наступні елементи: суб'єкти влади, об'єкти влади, властеотношения, засоби та методи здійснення влади.Суб'єкти влади - це носії державної влади, ті, кому може належати державна влада. Звичайно як суб'єктів державної влади називають соціальні чи національні спільноти, класи чи народ в цілому, тобто тих, чию волю, чию інтереси висловлює в даний момент держава. Разом з тим іноді в якості суб'єктів державної влади розглядають або держава в цілому, або його органи.Об'єкти влади - це підвладні, ті, щодо кого здійснюється державна влада. До об'єктів влади зазвичай відносять окремих індивідів, їх об'єднання (організації), соціальні і національні спільності, класи, народ в цілому.

13. За якими ознаками можна класифікувати політичну владу? В чому суть влади?Які універсальні принципи влади?

Особливості різних елементів влади: суб'єкта, об'єкта, ресурсів - можуть використовуватися в якості основи для її класифікації. У відповідності до ресурсів, на яких базується влада, вона може бути розділена на економічну, соціальну, духовно-інформаційну і політичну у власному значенні цього слова.

Політична влада в сучасному світі є так само динамічною за своїм змістом, перебігом функціонування та результатами, як і політичне життя загалом. Сутність політичної влади, її зміст визначаються низкою факторів: деякі з них є незмінними, інші - залежать від конкретної політичної ситуації. До групи відносно незмінних складових у структурі політичної влади належать: могутність, сила, вплив, авторитет, панування, примус, легітимність. Аналіз специфіки функціонування політичної влади у тій чи іншій країні доводить, що навіть такі відносно незмінні складові мають особливості реалізації, зумовлені впливом на них конкретно політичних умов і чинників.

Універсальні (загальні) - принципи, які притаманні всім видам органів державної влади, державному апарату України в цілому. Універсальними конституційними принципами організації та діяльності органів державної влади України є: принцип суверенності та єдності системи органів державної влади; принцип поділу влади; принцип законності; принцип участі громадян у формуванні й діяльності органів державної влади та принцип позапартійності. Зокрема, у літературі, крім названих, виділяють також інші загальні принципи, а саме: соціальної справедливості; гуманізму і милосердя; поєднання переконання і примусу; привселюдності, відкритості і врахування громадської думки,професіоналізм і компетентність; ефективність; самостійність; рівний доступ громадян до державної служби; відповідальність держави за діяння своїх органів та посадових осіб; поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, тощо.

14. Які визначення влади ви знаєте?

Сам термін “влада” багатозначний і широко використовується, для визначення різних явищ не тільки у суспільстві, але і в природі. В сучасній науковій літературі немає (і не може бути) однозначного визначення поняття “влада”, бо різні трактовки влади зв'язані не тільки з багатомірностю самого слова “влада”, але і з різними засобами його вживання. Так, одні вважають, що влада - це здібність досягнення поставленої мети, накреслених планів, інші - влада - це здібність нав'язувати і проводити в життя визначені рішення; треті трактують владу як засіб самоорганізації людських, стосунків, заснованих на цілеспрямований розподіл функцій управління та підкорення: інші - влада - це особливі відношення поміж керівниками та керованими, і т.д. У самому у загальному вигляді можна пропонувати слідуюче визначення влади і влада - право та можливість одних панувати, розпоряджуватися і керувати іншими; здібність та можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, чинити відповідний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.Отже,влада - це реальна можливість здійснювати свою волю в соціальному суспільному житті, нав 'язуючи її, якщо необхідно, іншим.

15. Чому влада і політика нероздільна і взаємообумовлена? Поясніть.

Влада і політика нероздільна і взаємообумовлена. Влада, поза сумнівом, представляє засіб здійснення політики. Боротьба за владу, за оволодіння нею і за її утримання - один з основних аспектів політичного життя суспільства. Влада додає політиці ту своєрідність, завдяки якій вона представляє особливий вид соціальної взаємодії. Це обумовлено нерівним положенням людей, включених у відносини панування - підкорення, управління - виконання, в ієрархічності системи взаємостосунків. Без наявності владних відносин неможливо координувати соціальні зв'язки, досягати взаємоприйнятих компромісів між різними соціальними спільнотами, прошарками і індивідами, підтримувати цілісність і стабільність суспільства.

16. Які основні елементи можна виділити в структурі влади? Назвіть їх

Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади. Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання. Джерела влади -- владна першооснова. Як джерела влади можуть виступати авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і політичний статус, харизма і т. д. Суб'єкти влади -- носії влади, активна діюча величина в системі влади, від якої виходить вплив, слідують розпорядження, вказівки. Об'єкти влади -- явища, предмети, органи, установи, підприємства, населення, на керівництво якими за законом або підзаконними актами спрямована діяльність влади.

Ресурси влади -- це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси влади дуже різноманітні. Вони можуть застосовуватися для заохочення, покарання або переконання.Існує класифікація ресурсів відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності: економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.

17. Які джерела і ресурси влади? Які з них понад усе виявляються в сучасному політичному житті?

Основними компонентами влади є її джерела, суб'єкти, об'єкти й ресурси. Джерела влади -- владна першооснова. Як джерела влади можуть виступати авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і політичний статус, харизма і т. д. Суб'єкти влади -- носії влади, активна діюча величина в системі влади, від якої виходить вплив, слідують розпорядження, вказівки. Об'єкти влади -- явища, предмети, органи, установи, підприємства, населення, на керівництво якими за законом або підзаконними актами спрямована діяльність влади.

Ресурси влади -- це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси влади дуже різноманітні. Вони можуть застосовуватися для заохочення, покарання або переконання.Існує класифікація ресурсів відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності: економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові. Економічні-- це матеріальні цінності, необхідні для суспільного й особистого виробництва й споживання, гроші як їхній загальний еквівалент, техніка, земля, корисні копалини й т. ін.Соціальні ресурси -- здатність підвищення або зниження соціального статусу або рангу, місця в соціальній стратифікації. Культурно-інформаційні ресурси -- знання й інформація, а також засоби їхнього одержання й поширення: інститути науки й освіти, засоби масової інформації та ін. Контроль над знаннями й інформацією зазвичай прямо пов'язаний з володінням економічними ресурсами, що мають першорядну значимість. Силові ресурси -- це армія, поліція (міліція), різні служби безпеки, прокуратура, суд, а також приналежна їм техніка, озброєння, в'язниці і т. д. Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним, вирішальним джерелом влади. Його використання здатне позбавити людину життя, волі й майна -- його вищих цінностей.

18. Що означає поняття «суверенітет»? Чому держава повинна володіти суверенітетом?

Суверенітет -- верховенство, повнота і зовнішня незалежність державної влади, які виявляються у відповідних формах будови та внутрішньої і зовнішньополітичної діяльності держави. Вперше поняття «суверенітет» у державно-правовому значенні було введено французьким теоретиком держави Ж. Боденом (1530--1596 pp.). У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України: 1) верховенство (інакше: прерогатива влади) -- відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади; 2) самостійність -- можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права; 3) повнота (інакше: універсальність) -- поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни; 4) неподільність влади держави в межах її території -- одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах; 5) незалежність у зовнішніх відносинах -- можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн; 6) рівноправність у зовнішніх відносинах -- наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати: 7) невідчужуваність -- неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

19. Що відображає поняття «легітимність влади»? Хто був творцем теорії легітимності?

Легітимність політичної влади -- це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою. Легітимність - пов'язана з обгрунтовуванням правомірності тих рішень, які приймає влада, і добровільності їх виконання населенням;- є найважливішою ознакою демократичної влади, визнання її не тільки громадянами, але і світовою спільнотою;- своєрідний символ віри, уявлення, яке присутнє в свідомості громадян, і означає переконаність людей в тому, що влада має право ухвалювати рішення, обов'язкові для виконання. Подібне пояснення принципу легітимності дав М.Вебер, який включив в неї два положення: 1) визнання влади правителів і 2) обов'язок керованих підкорятися їй. Легітимність може досягатися різними способами. Виходячи з того, що різні типи владарювання добиваються авторитету за допомогою різних ресурсів, М.Вебер запропонував виділити три ідеальні типи легітимності влади: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. В основу такої класифікації він поклав мотив підкорення.

20. В чому особливості традиційного типу легітимності? Чи зберігся цей тип легітимності сьогодні?

Це найдавніший тип легітимності влади. Він ґрунтується на звичаях і глибоко вкорінених культурних традиціях. Монархи володарюють, успадковуючи це право від своїх предків. Навіть, якщо якийсь певний конкретний монарх може бути визнаний недолугим чи злочинцем, традиційна система залишається в силі -- влада переходить до родичів цього монарха або навіть до іншої династії і далі утримується у традиційному руслі. Традиційний тип легітимності є настільки глибоко вкоріненим у до індустріальному суспільстві, що, людям навіть важко уявити інший спосіб формування влади. Наприклад, після смерті Богдана Хмельницького гетьманом обрали його сина Юрія, навіть попри те, що влада гетьмана в Україні не була спадковою і сам Юрій, як державний діяч, був недієздатним. Індустріалізація підірвала підстави традиційного типу легітимності. Зміни, викликані індустріалізацією, були такими швидкими і такими глибокими, що давній спосіб управління суспільством не відповідав новим вимогам.

21. На чому заснований харизматичний тип легітимності? Наведіть характерні приклади.

Слово "Charisma" -- в перекладі з грецької означає покликання, Божий дар. Харизматичний тип легітимності ґрунтується на особистісних рисах лідера, які, на думку суспільства, дають йому право володарювати. Послідовники, безмежно віддані своєму лідерові, вірять у його винятковість і готові виконувати його волю, сподіваючись на його унікальний дар. Історія знає багато харизматичних особистостей, хоча не всіх із них оцінює позитивно. Ісус Христос, Гаутама Будда, Наполеон Бонапарт, Володимир Ленін, Адольф Гітлер, Іван Павло II -- усі вони, як і багато інших, без сумніву є харизматичними особистостями, які завдяки видатним особистісним рисам згуртували навколо себе численних прихильників і послідовників. Харизматичний тип легітимності притаманний тим суспільствам, у яких люди в силу певних причин керуються швидше емоціями, ніж звичкою чи розумом. Стабільне суспільство не дає розгорнутися харизматичним особистостям, оскільки вони часто виступають проти усталених звичаїв і культурних норм. Оскільки політика є надзвичайно складним соціальним феноменом, то і структура соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. Дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як соціологія держави, соціологія політичних рухів і партій, соціологія політичної свідомості, соціологія електоральної поведінки, соціологія протестної поведінки, соціологія політичного конфлікту, соціологія міжнародних відносин, соціологія політичної культури тощо. Зупинимося докладніше на деяких із них.

22. Які ресурси раціонально-легальної легітимності влади?

Цей тип легітимності характерний для індустріальних суспільств. Це така форма влади, яка ґрунтується на системі принципів і правил, схвалюваних суспільством. Індустріальному суспільству притаманний тип раціональної людини, яка готова підкорятися такому політичному порядку, який є необхідний для досягнення її власних цілей. А для досягнення власних цілей їй передусім необхідні чіткі й ефективні закони і правила. Ось чому раціонально діюча людина готова підтримувати ту владу, яка гарантує їй стабільність, порядок і простір для власної ініціативи. Такий тип легітимності називають ще бюрократичним пануванням. Він пов'язаний швидше із певними суспільними статусами, ніж з конкретними особами. Скажімо, президент США Джордж Буш є дуже могутньою і впливовою особою, яка, наприклад, прийняла рішення про війну з Іраком. Однак, як тільки він позбудеться посади, він втратить і свої великі повноваження. Крім того, для раціонально-легального типу легітимності властиво те, що особи, які займають певну посаду, володіють тільки тією владою, яка визначена їхніми посадовими обов'язками. Навіть президент якої б то не було країни не має права вбити людину чи не платити податків або без оплати взяти якийсь товар у магазині. Легальний тип легітимності, на думку Макса Вебера, є історично найвищою формою легітимності, яка властива сучасним суспільствам.

23. Дайте визначення поняття «етнічна самоідентифікація», «етнічна ідентичність»?

Етнічна самоідентифікація -- акт усвідомлення своєї належності до певної етнічної групи. Вважається, що самоідентифікація -- це наступний етап усвідомлення свого етнічного "Я" після того як людина усвідомила свою відмінність від інших --"Вони". Внаслідок такого подвійного процесу свідомості та самосвідомості виникає етноідентифікаційний поділ за ознаками: "ми -- вони". Е. с. потрібно відрізняти від національної ідентичності. Остання пов'язана не так з поняттям народу, етносу, як з країною проживання, державою, тобто цей вид самоідентифкації асоціюється з поняттями території та громадянства і належить до політичних ідентифікаторів незалежно від етнічного походження. Етнічна ідентичність - усвідомлення приналежності до певної етнічної спільноти, ідентифікації з іншими членами етносу внаслідок спільності історичної пам'яті, спільності культурних архе-типів тощо. Як зазначив Джордж де Ворс, етнічна ідентичність вимагає деякої послідовності у поведінці людини, щоб інші люди могли віднести її до певної етнічної категорії.

24. Які політичні фактори впливають на етнічну мобілізацію?

Поняття “мобілізація” широко використовується в соціології суспільних рухів, у політичній лексиці тощо. Цей термін підкреслює, насамперед, активний раціональний початок руху. К. Дженкінс, узагальнюючи тлумачення цієї категорії, визначає мобілізацію як “процес, за допомогою якого група одержує і використовує ресурси для досягнення поставлених цілей”. Аналіз процесу мобілізації, за К. Дженкінсом, містить такі складові: 1) виявлення ресурсів, що є в розпорядженні групи до початку процесу мобілізації; 2) аналіз процесу використання цих ресурсів; 3) аналіз неможливості збільшити ресурси за рахунок джерел, що перебувають під контролем групи. Отже, можна запропонувати таке визначення: етнополітична мобілізація - це процес, за допомогою якого група, що належить до однієї етнічної категорії, у боротьбі за політичну владу і лідерство з членами інших етнічних груп або з державою маніпулює етнічними звичаями, міфами, символами в політичних цілях, використовуючи їх як головний ресурс для того, щоб знайти спільну ідентичність і політичну організацію групи. В результаті аналіз процесу політичної мобілізації повинен містити такі необхідні складові: 1)виявлення ресурсів, що знаходяться в розпорядженні групи до початку процесу мобілізації; 2)аналіз процесу використання цих ресурсів; 3)аналіз можливостей збільшення ресурсів за рахунок джерел, що знаходяться поза контролем групи.

25. Який політичний і правовий статус етнічних груп в Україні?

Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом. Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу. Влада народу здійснюється передусім шляхом видання законів, які є виразом загальної волі. Тому всі громадяни мають право брати участь у створенні законів особисто або через своїх представників. Своє право на безпосереднє здійснення влади громадяни України можуть реалізувати переважно під час виборів та референдумів. Реалізовуючи етнонаціональну політику, українська держава гарантує повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних етнічних спільнот, в усіх сферах життя українського суспільства та допомагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху.

Українське законодавче поле та Конституція України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами «Про мови» , «Про національні меншини». Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону «Про національні меншини» та ст. 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав та свобод.

Рамкова конвенція про захист національних меншин була ратифікована Верховна Рада України у грудні 1997 року. Наступним кроком до запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав національних меншин має стати ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, законопроект якої вже поданий на розгляд до Верховної Ради України.

26. Які історичні і політичні фактори впливають на розгортання етнополітичних конфліктів?

Однією з причин етнополітичного конфлікту є етнотери-торіальні спори та суперечки. В багатьох випадках такі конфлікти виникають через прагнення еліти етнічної спільноти створити власну державу. Це -- грузино-абхазький конфлікт, вірмено-азербайджанський конфлікт, етнополітичний конфлікт в Чечні, Придністров'ї. Так, у вересні 1990 року місцева влада проголосила про створення Придністровської Молдавської Республіки. Декларацію було засуджено молдавським парламентом. На початку листопада 1990 року сталися перші збройні сутички між придністровцями та молдавською міліцією за контроль над муніципальними органами влади в Дубоссарах. До кінця 1991 року тривав так званий "повзучий путч" -- поступове встановлення контролю над місцевими адміністративними будівлями, відділами міліції, школами, радіостанціями в містах і селах на лівому березі Дністра. Пізніше фактично відбувались миротворчі процеси, спроби врегулювати конфлікт за допомогою третьої сторони (Росія, Україна, ОБСЄ). В той же час у Молдові точився інший етно-політичний конфлікт, що завершився прийняттям закону "Про особливий статус Гагаузи (Гагауз Ері)" (грудень 1994 p.).

Іншою причиною етнополітичної конфліктності є боротьба за ресурси і власність. Предметом спорів найчастіше виступає земля, її надра. До прикладу, розробка нафтових родовищ в Сибіру призводить до зменшення поголів'я оленів, порушення екологічного балансу територій, де проживають корінні народи. Звідси наростання регіонального сепаратизму, неприязні до росіян з боку чукчів, евенків, коряків.

Серед причин етноконфліктів виділяють зміни у системі розподілу праці. Природно, що в поліетнічних державах існує складна система розподілу праці, що має етнічне підґрунтя. Зазіхання на ринок праці з боку "інших" етнічних груп призводить до конфліктності. В країнах Європейського Союзу на сучасному етапі такі конфлікти виникають через конкуренцію, яку створюють українці, молдавани, араби, вихідці з Латинської Америки місцевим жителям, працюючи за меншу оплату. Це провокує ксенофобію, расизм, побутові міжетнічні сутички в Німеччині, Франції, Іспанії.

Причиною етнополітичного конфлікту є також історична пам'ять дискримінованих у минулому етнічних груп. Власне історична пам'ять включає міфологеми, колективні образи минулого, що фіксують несправедливо історичні події (розчленування етнічної території, депортації, геноцид тощо). До прикладу, це -- конфлікти в Криму, актуалізовані поверненням депортованого кримськотатарського населення та прагненням радикальних сил із числа росіян до територіального об'єднання з Росією.

Вагомою причиною етнополітичних конфліктів є порушення прав національних меншин, дискримінація етнічних груп. В ряді країн Латинської Америки, Алжирі, Сенегалі, Мадагаскарі законодавство взагалі не визначає статус етнічних та мовних меншин. Навіть європейська держава Франція не підтримує ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка є концептуальною для визначення статусу національних меншин. Така позиція породжує проблеми та сутички на етнічному підґрунті.

27. Дайте визначення термінів «нація», «етнос»

Нація (від лат. natio -- народ, плем'я) -- історична спільність людей, що складається в процесі формування певних характерних її ознак. Існує багато визначень цього поняття, що Грунтуються на певній більшій чи меншій сукупності його ознак. їх можна поділити на культурологічні, психологічні,етнологічні, історикоекономічні та політологічні.

Етнос (від грец. ethnos -- народ, група, плем'я) -- стійка, історично сформована на певній території спільність людей -- плем 'я, народність, нація, -- що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі.

28. У чому суть етнополітики і її роль у полі етнічних державах?

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне запитання. Цю сферу політику називають «етнополітикою», чи «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) й держави. Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних інтересів з запитами інших етносуб'єктів, а й у з'ясуванні засобів й ступеня державного втручання у процес згоди і реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати із них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, інші ж, що стимулює доля етногруп у діалозі із іншими суб'єктами політики та ін ститутами влади. Етноси, котрі не здатні піднятися до рівня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюються на об'єкт маніпуляцій чи на засіб досягнен ня інтересів інших політичних суб'єктів. У етносів, що усвідоми чи свої інтереси як політичні, виникає потреба в їхні самовиявленні через певні інститути -- національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.

Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, тра дицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду і міжетні чний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації із арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, котрі регулюють сто сунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Одним з найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини. Національні права належати до не від'ємних прав особини. Однак смердоті не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане із тім, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту.