Основи політології

Аналіз концептуальних засад, представлених у сучасній вітчизняній науковій літературі такими авторами, як В. Андрущенко, Д. Видрін, Л. Губерський, М. Жулинській, В. Кремень, В. Литвин, М. Михальченко, М. Мокляк, І. Надольний, Ю. Пахомов, В. Полохало та ін., дає підставу розглядати соціальну структуру і соціальну стратифікацію як багатомірний, ієрархічно організований соціальний простір, у якому соціальні верстви і групи розрізняються між собою ступенем володіння владою, власністю і соціальним статусом. Соціальна структура суспільства виступає однією з основних категорій соціологічного аналізу суспільства, що визначає мережу впорядкованих і взаємозумовленних зв'язків між елементами соціальної системи, що знаходяться в постійному розвитку, видозмінюються залежно від зміни, соціально-політичних економічних і духовних основ суспільства; як відносин, що існують між елементами соціальної системи та організації специфічно групових або індивідуальних позицій, що різняться особливим статусом.

49. Соціальні цінності і політична орієнтація. Яке на вашу думку існує їхнє співвідношення?

Кожне суспільство характеризується властивою лише йому системою та ієрархією цінностей, які не лише зумовлюють життя окремої людини, а й спроможні трансформувати розрізнене населення в народ з усіма розвиненими ознаками цивілізованості.

Цінності -- це життєво значущі предмети, природні утворення і продукти людської діяльності. Розрізняють два види цінностей: пов'язані з вітальними потребами (насамперед забезпеченнябіологічного, фізичного життя); пов'язані з вищими, духовними потребами.

Цінності також поділяються на такі, що офіційно санкціонуються і культивуються за рахунок і за допомогою тієї системи засобів, які є в розпорядженні держави, і такі, що існують незалежновід офіційно пропагованих, тобто на рівні буденної свідомості.

Нинішній стан ціннісного світу, зокрема українського загалу, надто неоднозначний, складний і багато в чому суперечливий. Він характеризується, з одного боку, кризою старої ідеології, крахом застарілих цінностей, масовою відмовою від радянських символів, а з іншого -- перегрупуванням носіїв цієї ідеології. Замість монолітної, гомогенної культури, яка домінувала раніше, виникає багато співіснуючих культурно-ціннісних світів, різноманітних ціннісних систем. Тобто в українському соціумі немає нині ціннісного консенсусу, а навпаки, ціннісне поле надто розмаїте, тут відбувається складна “гра” корпоративних, групових, індивідуальних інтересів.

У таких умовах дослідження проблеми формування та прояву ціннісних орієнтацій громадян, особливо в нестабільних, перехідних суспільствах, видається надзвичайно актуальним як у науковому, так і в практичному, прикладному аспекті.

Вибір кожною окремою людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від загальної та політичної орієнтації.

Сутність політичної орієнтації. Політична орієнтація -- це уявлення людини про відповідну її потребам мету політичної діяльності, а також про засоби досягнення мети.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні зацікавлені в ній і беруть активну участь у її практичній реалізації, другі -- індиферентні до неї, треті взагалі байдужі, зовсім її не сприймають і не цікавляться нею.

Інтерес, безпосереднє ставлення людини до політики зумовлені багатьма чинниками (вік, стать, соціальний, сімейний стан, кланові, групові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Загалом можна погодитися з такою типологією політичних ролей:

* рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);

* рядові члени суспільства, що побічно залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;

* громадяни, які входять до виборного органу, а також є активними членами певної політичної організації;

* громадський, політичний діяч, який досить активно займається практичною політичною діяльністю;

* професійний політик (для якого політична діяльність є домінуючою у житті);

* політичний лідер як остання інстанція (загальнодержавний, загальнонаціональний лідер).

Беручи участь у політиці, людина переважно керується двома мотивами: альтруїстичним (удосконалити суспільне життя усіх, зробити його кращим); егоїстичним (здобути владу, популярність, розбагатіти). Більшість політиків демонструють перше і намагаються приховати друге, особливо на початку політичної діяльності.

Мотиви детермінують, визначають мету і програму політичної діяльності. І мета, і програма також можуть бути помітно вираженими альтруїстичними або егоїстичними.

Мотивувальним чинником політичної діяльності є потреба або потреби у самовираженні, самореалізації, визнанні, свободі, самозабезпеченні, владі, звеличенні та ін. Як правило, потреби тісно взаємопов'язані, взаємозалежні. Щоб зрозуміти справжню мету політичної діяльності будь-якого суб'єкта політики, передбачити її результат, потрібно уважно проаналізувати характер та особливості потреб, які спонукали його до такої діяльності.

Політична орієнтація, як зазначалося вище, є складним соціально-психологічним утворенням. З одного боку, маємо певні словесно оформлені ідеї та цінності, а з іншого -- несвідомі або не зовсім усвідомлені мотиви і переваги, які людина переживає на емоційному рівні.

50. Як взаємодіють національний і політичний компоненти в сучасному суспільстві

Політизація національних рухів наприкінці ХХ ст. змінила всю геополітичну карту світу. У вітчизняній науці термін "політизація етнічності" введено наприкінці 80-х років, тому він ще не має чіткого визначення. Проте у західній етнополітології вже є кілька спроб аналізу самого процесу. Найбільш вдалими з них є роботи Дж. Ротшильда "Етнополітика: концептуальні рамки", яка може бути корисною кожному етнополітологу та політичному діячу, а також праці Д. Белла, М. Есмана, В. Ісаїва, Дж. Келласа, О. Мотиля, У. Ньюмена, У. Петерсена та деяких інших.

На думку Дж. Ротшильда, політизувати етнічність - це: 1) переконувати нацменшини, що політика є корисною справою для їхніх культурних цінностей; 2) стимулювати зацікавленість і стурбованість етнічних спільнот зв'язком політики з розвитком їхніх культурних цінностей; 3) активізувати процес перетворення їх на самосвідомі етнічні групи; 4) спрямовувати діяльність етнічних спільнот у політичне русло. Таким чином політизація етнічності прискорює або гальмує політичний розвиток держав. Внаслідок чого на політичній арені світу зникають старі та з'являються нові суб'єкти міжнародних відносин. Політизація перетворює особисті пошуки людини свого місця і ролі, тобто приналежності й призначення, на групові вимоги поваги і влади. Водночас політизація вказує людині напрями виходу психологічно культурної енергії етнічних спільнот.

Політизація етнонаціональних спільнот у колишньому СРСР сприяла таким процесам: 1) динамізації формування політичних етнонацій; 2) ровитку і завершенню національно-визвольних рухів; 3) краху національної політики КПРС; 4) підготовці грунту до розпаду СРСР; 5) зруйнуванню політичної системи держави; 6) легітимізації власних національних урядів ряду народів. Також ці процеси призвели до виникнення нових і загострення старих міжетнічних конфліктів, до підриву етнополітичної безпеки.

1. Сучасний розвиток етнополітичних процесів

Зрівноваження етнополітичних процесів можливе через пізнання їхнього змісту, параметрів та тенденцій розвитку. Очевидно, що для глибшого розуміння проблеми необхідним є її багатоаспектний аналіз.

Етнополітичні виклики є на сьогодні злободенними для багатьох держав, особливо тих, які переживають етап становлення їхньої політичної системи. Але етнополітичний аналіз на рівні окремої держави може бути ефективним лише за умови його включеності у глобальні та регіональні виміри, що зумовлює необхідність порівняльного аналізу етнополітичних процесів у різних регіонах світу з метою визначення типологічних особливостей цієї країни.

Етнополітична проблематика на рівні держави стосується всіх сторін її життя і всіх регіональних співвідношень. Для України етнополітичні взаємини - це та сфера, яка забезпечує основні підстави її цілісності, зокрема, завдяки тому, що основа її державної території - це ареал розселення української етнічної нації, і водночас саме тут є низка чинників, головно історично-географічних, які містять небезпеки деструктивних збурень. Така ситуація підтверджує необхідність активних дій з боку держави та інших суб'єктів етнополітичних взаємин у напрямі гармонізації цих взаємин шляхом підсилення дії позитивних чинників і погашення негативного впливу інших.

У висвітленні етнополітичної проблематики у науковій літературі на сьогодні помітною є певна асиметрія. Так, з'ясовуються найбільше політико-правові та історичні аспекти проблеми, що без просторового бачення не дає змоги відтворити цілісну картину структури та тенденцій етнополітичних взаємин. Тому важливо, щоб на етнополітичні процеси більше уваги звертали фахівці в галузі етнології, етногеографії, котрі глибше розуміють потреби життєдіяльності етнонаціональних спільнот і груп, у тому числі й політичні.

У сучасному світі відбувається безліч взаємопов'язаних процесів, які суттєво впливають на етнополітичну сферу людського буття. Деякі з них, скажімо, індустріалізація чи урбанізація, досить відомі. Проте, є чимало процесів, сутність і наслідки яких в силу багатьох обставин маловідомі у пострадянських країнах. До них, на наш погляд, слід віднести , перш за все, процеси глобалізації та модернізації. З огляду на те, що ці процеси справляють величезний вплив на всі етнічні та етнополітичні процеси, зробимо хоча б коротенький, стислий їх аналіз.

Одразу ж відзначимо, що назва процесу глобалізації походить від англійських слів "globe" - земна куля, "global" - світовий, всесвітній та "to globalize", "globalization" -- поширюватись по всій планеті, набувати всесвітнього характеру. В широкий науковий обіг всю цю термінологію ще у 60-х роках XX ст. ввели такі відомі теоретики Римського клубу, як Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович, А.Печчеї та ін. Отже, є всі підстави вважати їх і засновниками концепції глобалізму, яка, на погляд автора, вже перетворилась на метатеорію. Проте, завершеного, загальновизнаного визначення терміну "глобалізація" до цього часу ще не вироблено.

Однак, існує достатня кількість загалом прийнятних визначень. "Глобалізація, - пише американський політолог Ентоні Гіденс, - це розширення світових соціальних зв'язків, котрі з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них"[3, c. 62-64].

"Глобалізація, - також слушно зауважує інший американський політолог і соціолог Девід Гелд, - означає щонайменше два різних феномени. По-перше, вона передбачає, що політична, економічна і соціальна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками. 1, по-друге, вона означає, що відбулося посилення взаємодії та взаємозв'язків всередині держав і суспільств та між ними самими".

На думку одного з найбільш відомих фахівців з проблем глобалізації Рональда Робертсона, яку варто взяти до уваги, глобалізація - це історичний процес посилення контактів між різними частинами світу, який призводить до зростаючої схожості й однаковості в житті народів планети.4 Звичайно, є й інші точки зору.

Загалом, у визначенні терміну "глобалізація" можна виділити чотири основних підходи.

По-перше, тлумачення глобалізації як процесу зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети.

По-друге, глобалізація визначається як процес поширення по всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо.

По-третє, під глобалізацією мається на увазі виникнення спільних для світового співтовариства проблем, зокрема, економічних, політичних, мілітарних, екологічних та ін. Нарешті, глобалізація трактується як процес зростання спільних вселюдських інтересів у всіх сферах людського буття, породжуваних збільшенням взаємозв'язків та взаємозалежності країн і народів.

Зроблений нами аналіз проблем зародження глобалізації показує, що її започаткували Іспанія, Голландія та Англія ще у XVI ст. її перша хвиля поступово поширилась на всю Західну Європу, перекинулась на Північну Америку і частково торкнулась Південної Америки та Азії. Друга хвиля глобалізації, яку можна датувати 50-80 роками XX ст., прокотилась країнами Азії й Африки. Нарешті, третя, сучасна хвиля глобалізації з кінця 80-х років буквально "накрила" посттоталітарні країни.

51. Спробуйте розмежувати націоналізм і інші прояви національної самосвідомості (національна обмеженість, етнічна упередженість). У чому виявляється негативний характер національної обмеженості й етнічної упередженості?

Справді, термін "націоналізм" набув тієї низки значень, з якими його нині пов'язують, тільки впродовж минулого століття. Найосновніші з них:

(1) процес утворення й становлення націй;

(2) почуття й свідомість належності до нації;

(3) мова й символіка нації;

(4) соціальний і політичний рух від імені нації;

(5) доктрина і/або ідеологія нації, загальна й конкретна.

Тому тут під терміном "націоналізм" матимемо на увазі одне чи більше з його трьох основних значень: мова й символіка, соціально-політичний рух та ідеологія нації.

Е. Сміт описує динаміку перетворення етнічних спільностей у сучасні нації, через виокремлення насамперед впливу позиції та цілеспрямованої діяльності національної інтелігенції. Намагаючись знайти спільні ознаки для всіх різновидів націоналізму, Е. Сміт перераховує такі основні твердження:

1) людство природним чином поділяється на нації;

2) кожна нація має свій самобутній характер;

3) джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4) задля свободи й самореалізації люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5) нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6) відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7) найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Наведене тлумачення націоналізму можна окреслити як націоналізм в широкому значенні слова.

З іншого боку, різноманітні варіанти націоналізму та відповідні політичні програми, презентовані окремими націоналіс-тичними партіями, організаціями, групами, являють собою націоналізм у вузькому значенні слова.

Націоналізм у широкому значенні слова з'явився у новочасний період європейської історії. Епохою націоналізму вважається XIX ст., коли під його впливом були зруйновані традиційні феодальні імперії і постали найважливіші політичні утворення та політичні реалії в житті окремих суспільств і міжнародних відносин - національні держави.

Націоналізм у вузькому значенні слова - явище ХХ ст. Він постає разом з націоналістичними політичними партіями, що розробили власні політичні програми задля здобуття політичної влади.

Структура і типи націоналізму

Націоналізм як політичне явище має складну структуру. До неї входять ряд компонентів, від змісту кожного з яких суттєво залежать можливості реалізації національною спільнотою своїх цілей в області державної влади.

Основоположне значення має національна ідеологія, в якій формулюються цілі національного руху, вказуються шляхи та засоби їх досягнення. Ідеологія націоналізму виступає ідейною та духовною основою масової національної ідентифікації, тобто усвідомлення населенням своєї залученості до даної національної групи, розуміння унікальності, значущості сповідуваних групових норм та цінностей для власної життєдіяльності. Як уже відзначалося, з моменту появи націоналізму його супроводжують негативне ставлення та страх перед його очікуваною деструктивністю. Конкретне, зважене ставлення до націоналізму повинно рахуватися з його амбівалентністю (двоїстістю), а також розрізняти його різновиди.

Найбільш окреслені різновиди націоналізму: ліберально-демократичний (громадянський) та праворадикальний. Громадянський націоналізм передбачає поєднання національних та державних цінностей. Радикальний націоналізм орієнтується на різкий розрив цих ідеалів і навіть на знищення частини колишньої еліти. Серед модифікацій радикального націоналізму виділяють: тоталітарний, інтегральний, естремістсько-терористичний, неофашистський.

Одним із ідеологів інтегрального (чинного) націоналізму вважається Д. Донцов, а носієм - Організація українських націоналістів на момент її створення в 1929 р. Очевидно, звідси і починається неоднозначність політичної оцінки діяльності ОУН в Україні.

Етнічна самосвідомість є одним з головних результатів етнооб'єднувальних процесів, а також показником консолідації етносу. Формування етнічної самосвідомості завершує процес становлення етносу, відповідно й зникає (або трансформується) вона в останню чергу, вже після втрати (або зміни) даною спільнотою своєї мови. Національна самосвідомість виникла в епоху формування національних держав, коли панівні класи зверталися до широких верств населення, запроваджуючи ідеї "історичної місії", "національного визволення", "національних інтересів", збуджуючи почуття патріотизму у населення з метою його соціальної мобілізації. Отже, національна самосвідомість виникає внаслідок політичних, економічних та соціальних процесів у суспільстві певної історичної доби. Важливими умовами для утворення нації є наявність спільного ринку та власної державності. Так, українська етнічна нація формувалась протягом ХVІ-ХІХ ст. Етнічна самосвідомість українців переростала у національну, починаючи з ХVІ ст., коли розпочалася визвольна боротьба та боротьба за відновлення власної державності, коли вперше була сформульована національна ідея, коли почали формуватися національна мова та національна культура, складатися капіталістичні, ринкові соціально-економічні відносини, які пізніше сформували загальнонаціональний ринок і зумовили систематичний обмін інформацією - так званий комунікативний механізм формування національної самосвідомості.

Поняття "національна свідомість" та "національна самосвідомість" теж не є синонімами. Перше поняття є більш широким і охоплює більш широкі реалії порівняно з другим, а друге можна розглядати як складову частину першого, як саморефлексію національних відносин, з'ясування свого місця і власної позиції в системі міжнаціональних відносин, усвідомлення себе як представника і суб'єкта національної спільноти і готовності до відстоювання її інтересів.

52. Що таке політична соціалізація . Які політичні і не політичні фактори соціалізації.

Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) -- це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Серед факторів, що впливають на соціалізацію індивіда, особливе місце займають спеціальні інститути, що відповідають за втягнення в ту чи іншу групу нових членів та навчання їх своїм вимогам. Під інститутами соціалізації прийнято розуміти ті елементи соціальної структури, які покликані передавати індивіду зразки поведінки, норми, цінності культури. Ці інститути включають як спеціально організовані механізми цілеспрямованого впливу на особистість (школа, пропаганда та ін), так і стихійні, непідвладні громадському контролю (неформальні групи однолітків).

Разом з тим слід зазначити, що на особистість впливають не тільки власне політичні чинники, хоча вони і мають першорядне значення, а й неполітичні умови, в яких відбувається дозрівання людини. Так, до числа неполітичних чинників, що грають помітну роль в передачі політичних ідей, поглядів, цінностей, відносяться сім'я, групи однолітків, школа, робота, церква, мистецтво, культура, засоби масової інформації. Їх значення визначається тим, що в непрямій формі вони канализируют базові особистісні орієнтації на владу, конфлікт і порядок, насильство і терпимість, свободу і дисципліну які в політиці оформляються в її специфічному контексті

Говорячи про фактори політичної соціалізації необхідно підкреслити, що найчастіше фактори виступають у вигляді персоніфікованих носіїв суспільного впливу, які отримали назву агентів соціалізації. Це безпосередні «провідники» соціологізірующего впливу. До їх числа відносяться викладачі, активісти громадських рухів, громадські діячі, журналісти тощо

53. Як співвідносяться особистість , суспільство та який їх вплив на політику

У сучасному гуманітарному пізнанні «особистість» -- категорія, яка визначає спрямованість людського буття, надає світоглядним знанням онтологічного сенсу. Особистість являє собою «єдність її фундаментальних комунікацій: діяльності, спілкування, творчості -- через її ставлення до об'єкта, іншого суб'єкта, до самої себе»38.

З поняттями «політична людина», «політична особа» співвідноситься поняття «політична особистість». Незважаючи на близькість цих категорій політичної філософії, за своїм змістом вони досить істотно відрізняються. Особистість, по-перше, відбиває індивідуально-неповторне в людині. Не існує «масової особистості», є «масова людина» -- термін, що широко вживається теоретиками політики. В історії політичної науки поняття «політична людина» і «політична особистість» виникали дисин-хронізовано. За Аристотелем, кожний вільний громадянин полісу був політичною істотою. Чимало філософів та політологів вважають, що антична філософія взагалі не користувалася поняттям «особистість». Грецька мова, визначаючи людину, використовувала терміни «проюпон» (зовнішній вигляд людини), або «гіпостасіз» (характер лиця). «Великі язичницькі мислителі античності, насамперед Платон й Аристотель, а також стоїки, не мали поняття «особистість». Специфічне людське для них було просто причетністю до чогось божественного, через що унікальність людини не одержувала вираження»39, -- пише німецький філософ Н. Лобковец. За його переконанням, особистість -- це людина, свідомість якої «сама себе констатує», «... ми є особистостями, остільки і наскільки ми сприймаємо себе як особистість». Характерна ознака особистості -- її розвинута самосвідомість, здатність до саморефлексії, потреба уважно «вдивлятися» в саму себе. Не менш суттєвою ознакою особистості є її вміння цінувати і визнавати якість особистості в інших людях.

Як влучно зазначив Романо Гвардіні, «особистість» означає, що у своїй самоті «Я» у кінцевому підсумку не може бути керована ніякою іншою інстанцією, особистість належить тільки самій собі. У новітній філософсько-політичній літературі ми зустрічаємо приклади справжнього культу особистості. Право особистості стало важливіше за право істини. Ніяка людська інстанція не має права заважати людині вірити у те, що відкриває

її совість, і діяти у відповідності з цією вірою: особистісне буття кожної окремої людини і є те, що реалізує для неї це право40.

Політична особистість, таким чином, є означення розвинутої, мислячої та відповідально діючої політичної людини. Якщо масова політична людина може брати участь в політичному житті стихійно, діючи імпульсивно або ж ангажовано, то вже політична особистість діє усвідомлено і цілеспрямовано. Саме тому її роль як суб'єкта політичної дії значно вагоміша і помітніша.

Теоретична думка здійснила класифікацію типів особистості. Залежно від критерію, така типізація здійснюється у психологічний або ж у соціальний спосіб. У відповідності з останнім, а саме зважаючи на характер діяльності, можливості і міри впливу на перебіг соціальних та політичних подій, виділяють, зокрема, звичайну (рядову), історичну та видатну особистість. Звичайна, або рядова особистість -- це представник народу, який живе «родовим», спільним життям, але в силу власних здібностей свідомо виражає інтереси спільноти.

Політична особистість, таким чином, є означення розвинутої, мислячої та відповідально діючої політичної людини. Якщо масова політична людина може брати участь в політичному житті стихійно, діючи імпульсивно або ж ангажовано, то вже політична особистість діє усвідомлено і цілеспрямовано. Саме тому її роль як суб'єкта політичної дії значно вагоміша і помітніша.

Теоретична думка здійснила класифікацію типів особистості. Залежно від критерію, така типізація здійснюється у психологічний або ж у соціальний спосіб. У відповідності з останнім, а саме зважаючи на характер діяльності, можливості і міри впливу на перебіг соціальних та політичних подій, виділяють, зокрема, звичайну (рядову), історичну та видатну особистість. Звичайна, або рядова особистість -- це представник народу, який живе «родовим», спільним життям, але в силу власних здібностей свідомо виражає інтереси спільноти.

Особа пов'язана з суспільством та державою безліччю видимих і невидимих уз. Серед них особливе місце належить зв'язкам, що інтегрують людину в систему державницького життя, зумовлюють її статус громадянина. За стародавніх часів, коли в античному світі виникали міста-держави (поліси), справжніми громадянами вважалися ті, кому ці поліси надавали повні права, в тому числі право на земельну та іншу власність.

Так, сучасник Леонардо да Вінчі італійський філософ Лоренцо Валла писав: «Древні філософи -- Цицерон та інші говорили: «Перше місце мають посідати інтереси держави. Друге -- інтереси близьких, а останнє -- власні інтереси». Це не більш ніж красиві слова. Істина полягає у зворотному: на першому місці для мене перебувають мої інтереси, на другому інтереси моїх близьких, а на останньому -- інтереси всіх інших -- тобто суспільства або держави» («Про насолоду та справжнє благо»).

Привабливість прагматично спрямованої філософської та політичної теорії, причому не тільки у країнах, що розвиваються, пояснюється тим, що неопрагматики (Дж. Д'юї, К. Уест, X. Патнем, Р. Рорті) приділяють велику увагу світові повсякденності звичайних людей. «Наші норми і стандарти, -- пише X. Патнем («Реалізм з людським обличчям»), завжди відбивають наші інтереси і цінності». Популярність прагматистської політичної теорії пояснюється і тим, що вона закликає до «відродження соціальних сил, які надають підтримку невдахам, знедоленим, тим, хто занепав» (К. Уест).

Наявність плюралізму інтересів, з одного боку, вимагає, по-перше, усвідомлення ієрархії їх вагомості та пріоритетності у визначенні політики держави, насамперед соціальної, яка безпосередньо виходить на людину; по-друге вироблення соціополітичних механізмів узгодження цих інтересів, значна частина яких має конфронтуючий характер.

Суспільство і держава, влаштовані на демократичних засадах, мають змінити жорстку модель суб'єкт -- об'єктних політичних відносин (держава, керуючі -- громадяни, керовані) на більш гнучку, справедливу і «людську» систему, в якій громадяни розглядаються не як об'єкт впливу та благодіяння з боку державно-політичного процесу, а як рівноправні взаємозалежні і взаємозумовлені основні полюси політичного життя

54. Які основін етапи політичної соціалізації

Політична соціалізація - це безперервний процес, який починається у ранньому дитячому віці й триває усе життя людини. Його зміст утворюють набуття та втрачення індивідом тих або інших політичних якостей. Які з них людина набуває, а які втрачує - це багато в чому обумовлюється особливостями буття на кожному з етапів її життєвого шляху. Тому типові етапи політичної соціалізації взагалі співпадають з типовими етапами життя та діяльності людини.

У процесі політичної соціалізації можна вирізнити п`ять типових етапів, які розрізняються між собою особливостями формування та розвитку свідомості людини, ступенем впливу тих або інших чинників її життя та діяльності, енергетичним потенціалом індивіду, мірою впливу тих або інших соціальних інститутів.

Перший етап політичної соціалізац ії припадає на дошкільні роки. У сучасному суспільстві дитина вже у віці 34х років набуває перші відомості про політику. Основним інститутом політичної соціалізації на цьому етапі, як правило, є сім`я. У процесі сімейного виховання дитина робить перші кроки в опануванні політичної культури суспільства. Сім`ї мають свої політичні традиції, які передаються дитині. Через сім`ю дитина вільно чи невільно залучається до поля певної політичної субкультури.

Чималу роль у формуванні початків політичної свідомості у дошкільні роки відіграють також церква, радіо та телебачення, оточення однолітків. Поза сімейні чинники можуть справляти на дитину цілком протилежний вплив, ніж сім`я.

Другий етап політичної соціалізації співпадає зі шкільними роками. На цьому етапі найважливішою інституцією політичної соціалізації стає школа. Через школу дитина починає залучатися до державної системи політичного виховання.

Шкільна освіта у будь-якому суспільстві покликана виконувати найважливіші політичні функції - прищеплювати любов до держави, її інститутів, виховувати патріотизм. За допомогою вивчення спеціальних дисциплін цілеспрямовано формується певна система знань про політику. Але у старшому віці підліток починає співставляти одержані знання з реальним життям і, коли вони виявляються неадекватними, то навчально-виховна діяльність не досягає своєї мети.

В міру оволодіння читанням все більший вплив на формування політичної свідомості здійснюють газети, журнали, художня та суспільно-політична література. Не останню роль у політичній соціалізації школярів відіграють дитячі організації, багато з яких так або інакше пов`язані з певними політичними силами.

Третій етап політичної соціалізації починається після закінчення школи і триває до 2530 років. На цьому етапі пріоритетний вплив на формування політичної свідомості і поведінки молодих людей мають різні формальні та неформальні молодіжні об`єднання. На тих, хто після закінчення школи продовжує навчання, сильно впливають традиції вищого навчального закладу, його професорсько-викладацький склад, студентські організації. У вищій школі істотно поглиблюються та розширюються системні знання про політику.

У юнацькому віці в людини відчувається надмір життєвої енергії, який часто виплескується в царину політики. Багатьма молодими людьми політика сприймається як гра, що дає можливість утвердити власне Я, задовольнити честолюбні амбіції. Політичні орієнтації у цьому віці характеризуються браком сталості, політичні дії відрізняє радикалізм. Молодь, більш ніж інші вікові групи, буває невдоволеною існуючою політичною системою, що, як їм здається, зачіпає її права, обмежує свободи, заважає швидкому просуванню по соціальній драбині.

Четвертий етап політичної соціалізації пов`язаний зі знаходженням людиною стабільного місця в житті. Людина визначається з колом занять, професією, постійною роботою, заводить сім`ю. У неї залишається все менше часу для заняття політикою. І коли коло ділових та професійних інтересів людини прямо не пов`язане з політичною сферою, а умови життя її цілком задовольняють, то політична активність індивіда спадає, а до ролі виборця.

П`ятий етап політичної соціалізації припадає на похилий вік. Закінчивши трудову діяльність, людина уходить на пенсію, звільняється від маси поточних справ. У неї з`являється багато вільного часу, який часто, коли дозволяє здоров`я, віддається політиці. Соціологічні спостереження свідчать, що серед учасників різних політичних акцій багато громадян похилого віку.

Політичні погляди літніх людей у більшості випадків консервативні. Їх політична активність спрямована на збереження традиційного порядку та протидію усіляким новаціям. Люди похилого віку часто реанімують свої юнацькі ідеали та орієнтації. Певний вплив на політичну поведінку людей цієї вікової категорії здійснюють різні ветеранські організації, які у своїй більшості симпатизують консервативним політичним силам, а часом реакційним та реваншиським.

55. У чому полягають основні фактори політичної соціалізації особистості

Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).

По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).

По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи. Суспільна практика свідчить: що багатший соціальний досвід, то складніше і суперечливіше відбувається політична переорієнтація особи в новій соціально-політичній ситуації, а інколи вона взагалі стає неможливою.

По-четверте, соціальний статус особи. коли позитивний статус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. У разі, коли політичні орієнтації заходять у суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної свідомості та поведінки особи, так і радикальна політична переорієнтація. Ось чому переорієнтація особи може ефективніше відбуватися на ранніх етапах політичної соціалізації, коли політичні знання й погляди ще не цілком трансформувалися в переконання. Не випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя суспільство покладає на молодь.

За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.

Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та поінформованості особистості про політику, у серйозних зрушеннях у політичній свідомості та політичній поведінці суспільства, у залученні до політики нових верств населення. Дія другої тенденції -- у політичному відчуженні громадян від держави та інших інститутів політичної системи, у зростанні в суспільстві апатії та цинізму, зневіри в офіційній політиці, владних структурах усіх рівнів. У боротьбі цих двох тенденцій відбувається формування нових механізмів регуляції політичної поведінки і становлення нового суб'єкта політики: людини активної, яка приймає самостійні й відповідальні рішення.

56. У чому проявляється процес відчуження особистості від політики у сучасному суспільстві

Зміст політичної діяльності визначається особливістю людини, включає систему соціально обумовленних рис, які характеризують людей як чинників того чи іншого суспільства або спільноти. Також важливим фактором є індивідуально - психологічні риси особи. Адже людські пристрасті та індивідуальні здібності відіграють в політичній діяльності особи не головну роль. Але у той же час відчуження - соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй.

Відчуження може бути наслідком впливу об`єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов`язане зі структурними відносинами панування та підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до відгородження від політики. Отже, процеси політичної соціалізації особи в умовах, що склалися на сьогоднішній день відбуваються досить активно. В результаті цього більша частина нашого суспільства є обізнаною про всі політичні події які відбуваються в країні та за її межами. Тому таке явище як політична соціалізація є дуже важливим і, безумовно, потрібним у нашому суспільстві.

57. Які особивості індивідуально і суспільного рівнів політичної соціалізації

Політична соціалізація є дуже складного процесу взаємодії індивіда і системи. З одного боку, політична соціалізація включає цілеспрямоване вплив політичною системою на індивіда і становить процес передачі індивіду сьогоднішніх політичних орієнтацій, цінностей і моделей політичногоповедения[6].

З іншого боку, політична соціалізація включає й власну активність індивіда, тобто перетворення запропонованих суспільством норм політичної культури у свої власні цінності й установки. У цьому плані вплив політичною системою на політичне формування особистості певної міри залежить від внутрішніх переконань індивіда.

Зазвичай виділяють три основних рівня політичної соціалізації.

На соціальному рівні (всього суспільства загалом) на політичне формування особистості визначальне значення надають соціально-економічні і політичні відносини, рівень політичної культури. На соціально-психологічному рівні політичні цінності передаються індивіду великими і малими соціальними групами, до яких він належить. Навнутриличностном рівні у ролі механізмів політичної соціалізації виступають психічні особливості суб'єкта - мотиви, ціннісні орієнтації, установки, що керують поведінкою особистості політиці.

Метою політичної соціалізації на індивідуальному рівні є формування політичної культури особистості у такій мірі, щоб це сприяло її політичному самовираженню і, по- друге, щоб політична поведінка особистості, яка соціалізується, відповідала би прийнятим у даному суспільстві взірцям

58. Назвіть причини активності і пасивності політичної поведінки особистості

Типи та форми політичної поведінки. Виокремлюють два основних типи політичної поведінки: закритий і відкритий.

Для закритого типу характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей.

Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть і апатія (відсутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя проходить повз неї. Участь у політичній діяльності залежить також від матеріальних, соціально-культурних і політико-правових умов, що існують у суспільстві. Політична бездіяльність -- складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини.

Для відкритого типу властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно психологічно й емоційно зумовлена політична діяльність.

Важливого значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже й політиків. Загалом психологи виокремлюють три форми прояву активності людини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класифікації розглядають і різновиди політичної поведінки. Фактично в політиці спостерігаються всі прояви людських інстинктів: самозбереження, жорстокість, агресія, насилля, солідарність тощо.

Під політичними навичками мають на увазі певні вміння, звички, стереотипи. Однак потрібно враховувати, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика. Старі навички, наприклад, гальмують його діяльність у нових умовах. Втім, будь-яка політична система вкрай зацікавлена, щоб населення, пересічні громадяни, а не лише професійні політики, мали певні політичні навички.

Основною ознакою розумової політичної поведінки є цілеспрямованість. її забезпечують за рахунок усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній тощо.

Механізм політичної поведінки. Він неоднозначний і складний. Незалежно від власного бажання кожен політик певною мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:

* об'єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується в діяльності політиків -- лідерів політичних партій, об'єднань;

* пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;

* захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримання громадського порядку. Ця функція, як жодна інша, експлуатується найчастіше, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;

* зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;

* ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популістами, трибунами, майстрами проголошення гучних промов, людьми, що добре володіють словом і пером.

Політична участь і політичне функціонування. Політичний процес охоплює загалом ці види діяльності.

Політична участь насамперед має на меті формування у процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, а політичне функціонування -- це професійна політична діяльність, мета якої -- розробити правові норми, управляти різними політичними інститутами.

59. Які на вашу думку особливості політичної соціалізації в умовах сучасної України

Політична соціалізаціярозглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий.. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації -- усе це ставить надто суворі вимоги до пересічної людини. Питання входження людини до ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи -- економічної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної -- усе це стосується кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардинально змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище людини в економіці

Формування нових норм і правил поведінки людини в суспільстві, створення нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності та готовності до постійного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, зростання інтенсивності праці для забезпечення собі належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і соціальних груп.

Значна частина населення до цього не готова. Багато людей не можуть знайти своє місце в ринковій економіці, пристосуватися до нових умов. Це стосується насамперед малокваліфікованих робітників, частини службовців і відповідальних працівників апарату управління, наукових працівників, викладачів та деяких інших категорій населення. Зростання кількості людей, що не здатні адаптуватися до ринкових відносин, може призвести до дестабілізації суспільства, виникнення гострих соціальних конфліктів, до екстремістських виступів. Ситуація дестабілізації суспільства загрожує навіть неосталінізмом. Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.

Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори на власні національно-культурні традиції. Досвід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило -- інші традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом «природної спільності», з наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги -- робітник. Управління спрямоване не на «керівництво працею», а на створення сприятливого соціального мікроклімату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.

Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв'язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Найвища функція держави -- забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.

Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. На жаль, як у жодній іншій посттоталітарній державі, в Україні існує найглибша прірва між метою (на словах) та умовами її реалізації.

Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі. Не завадить знов нагадати, що опитування жителів Київщини показало: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно -- близько 51%, 23% не змогли відповісти, а 6% до неї байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється [16].

Нині в Україні відбувається створення демократичної інфраструктури політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні стереотипів тоталітарної масової та індивідуальної політичної свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує розробки концепції і засад політичної соціалізації особи стосовно сьогоднішніх умов формування демократичної культури населення.

60. Дайте визначення терміну еліта

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів: економічна еліта, військова еліта , ідеологічна еліта , власне політична еліта.

61. Що ви розуміэти під методом типології політичного лідерства приведіть приклади різних типологій

Складність і багатогранність проявів феномена політичного лідерства припускає й різноманіття його типів. Існують різні основи для класифікації й порівняння лідерів. Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену німецьким філософом і соціологом М. Вебером, який виділяв три типи лідерства:

1. Традиційне -- право на лідерство засноване на існуючих у суспільстві традиціях. Наприклад, старший син монарха після його смерті визнається монархом. Такий тип лідерства більшою мірою властивий до індустріальному суспільству.

2. Легально-раціональне -- право на лідерство виникає внаслідок установлених у даному суспільстві формальних узаконених процедур. Це, по суті, бюрократичне лідерство. У ньому урядовець--лідер-чиновник одержує авторитет не в силу традиції або якихось особливих рис, а як виконавець певної державної функції.

3. Харизматичне -- засноване на вірі в екстраординарні здатності лідера, на культі його особистості. Воно має емоційну основу. Харизматичний авторитет не пов'язаний з нормативним порядком призначення на керуючу посаду й залежить також не стільки від ідей, скільки від прихильності мас, їхньої віри в особливі риси вождя, від їхнього преклоніння перед ним.

За М. Вебером, такий лідер здатний запропонувати суспільству нові відповіді на хвилюючі їх питання й виступити з ініціативами, які виходять за рамки того, що прийнято в даному суспільстві, і у звичайних умовах були б ефективно блоковані. Отже, харизматичний лідер найчастіше грає новаторську або революційну роль.

Можлива диференціація й типологія політичних лідерів залежно від використовуваних ними методів управління суспільством. Згідно з даним критерієм в політології виділяють два стилі -- демократичний й авторитарний.

Демократичний політичний лідер ініціює максимальну-участь кожного в діяльності групи, не концентрує відповідальність у своїх руках, а намагається розподілити її серед членів групи. Такі лідери відкриті для критики, доброзичливі до людей, створюють-атмосферу співробітництва й спільності інтересів.

Авторитарний політичний лідер орієнтується на недемократичні, монопольні методи керування. Зв'язки між членами групи при такому лідері зведені нанівець або ж проходять під його жорстоким контролем. Він не допускає критики, інакомислення, віддає перевагу одноосібному впливу, заснованому на погрозі застосування сили.

Одним із узагальнюючих критеріїв для типології політичних лідерів є цілі, які вони ставлять, і їхній вплив на суспільство. У зв'язку із цими критеріями американський політолог Р. Такер виділяє три типи політичних Лідерів: консерватори, реформатори, революціонери.

Консерватори направляють всю свою активність і всі свої дії на обґрунтування необхідності збереження суспільства в його сучасному виді.

Реформатори прагнуть до радикального перетворення суспільного устрою за допомогою проведення широкомасштабного реформування, насамперед, владних структур.

Революціонери ставлять за мету перехід до принципово іншої суспільної системи.

Однією з найбільш поширених сучасних типологій лідерства є система американського вченого Маргарет Дж. Херманн. Вона класифікує лідерів залежно від їхнього іміджу. «Імідж» у перекладі з англійської означає «образ».

Перший образ (імідж) -- лідер-прапороносець. Його відрізняє власний погляд на реальність, наявність образу бажаного майбутнього й знання засобів його досягнення. Лідер-прапороносець визначає характер подій, що відбуваються, їх темп і способи перетворень.

Другий образ -- лідер-служитель. Він досягає визнання завдяки тому, що найбільш точно виражає інтереси своїх прихильників. Лідер діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять й чого потребують їхні виборці.

...